А.С. Макаренко "Педагогічна поема"

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

А.С. МАКАРЕНКО "ПЕДАГОГІЧНА ПОЕМА"

Запровадження

Антон Семенович Макаренко (1888--1939) був талановитим педагогом-новатором, однією з творців стрункої системи комуністичного виховання підростаючого покоління з урахуванням марксистсько-ленінського вчення Звати його відоме за кордоном, його педагогічний експеримент, має, за словами А. М. Горького, світове значення, вивчається всюди. За 16 років своєї роботи як керівника колонії ім. Горького і комуни імені Ф. Еге. Дзержинського А. З. Макаренка виховав на кшталт ідей комунізму більш 3000 молодих громадян Радянської країни. Численні праці А З. Макаренка, особливо “Педагогічна поема” і “Прапори на вежах”, перекладені багато мови. Велике число послідовників Макаренка серед прогресивних педагогів усього світу.

Початкові сторінки «Педагогічної поеми», опису життя колонії біля підніжжя її існування, вражає читача: кілька напівзруйнованих будинків, тридцять кроватей-дачек і трьох столу єдиною придатної під житло спальні, напівзотліла верхній одяг, воші і обморожені ноги (більшість колоністів через брак взуття обертали ноги онучами і зав'язували мотузками), напівголодний пайок, матеріалізований у щоденній юшці з неблагозвучним назвою «кондер»,-- словом, складалися умови, давали «простір будь-якого свавілля, для прояви здичавілої у своїй самітності особистості».

Шана особистості воспитанника

«... Я одне із багатьох,

знаходить нові радянські шляху виховання,

і це, як й інші, власне,

стоїмо ще на початку дороги»[1].

Усі розуміли, що у колоніях повинні виховуватися нові люди, потрібні нашій країні, нашому народові і «робити» таких людей треба у новій, але, як - хто б знав. Не знав і Макаренка. І хоча Макаренка розумів, що слід шукати нові методи освіти, не злякався, і пішов цьому важкого шляху.

Його перші вихованці прибутку 4 грудня, їх було шестеро: підлітки й юнака з кримінальним минулим, які звикли неробству,- буквально знущалися над педагогами. Макаренка розповідає, що вихованці просто більше не помічали своїх вихователів і категорично заперечували як педагогіку, а й усю людську культуру.

Не хотіли працювати, не бажали прибирати у себе ліжку, носити воду для кухні, дотримуватися хоч би не пішли режиму, а вихователів просто більше не помічали. Коли їм хотілося, є: вони крали їжу. Коли вони мерзли: вони палили меблі чи паркан. Ось як описує Антон Семенович їх.

Бурун здавався останніх з покидьків, які дати людська звалище; у колонію він потрапив за в злодійської зграї, більшість членів якого було розстріляно. Таранец - юнак з злодійської сім'ї, стрункий, веселим, дотепний, заповзятливий, але здатний класти ночами папірці між пальцями нігколонистов-евреев і підпалювати того папірця, а сам прикидатися сплячим. Волохов - «найчистіше бандит з особою бандита» і кращий їх Задоров - з інтелігентній сім'ї, з випещеним обличчям. Однак це «найкращий» міг відповісти так: «Доріжки розчистити можна, але нехай зима скінчиться: бо ми розчистимо, а сніг знову нападе. Розумієте?». Міг як кажуть, усміхнутися та забути про існування такого, з якими розмовляв.

Макаренка з дня на день втрачав дедалі більше контролю за ними. Не втрачав надії знайти метод домовитися з вихованцями, атмосфера у колонії була така напружена, що Антон Семенович усім своїм єством відчував, що треба поспішати, що не можна очікувати жодного зайвого дня. У той вирішальне час чашу терпіння і витримки Антона Семеновича переповнив нахабний відповідь Задорова. «І ось звершилося, я - не втримався на педагогічному линві...- розповідав Макаренка.- У стані гніву та образи, доведений до розпачу й фанатизму усіма попередніми місяцями, я розмахнувся і вдарив Задорова пощеке»[2]. Після цієї вимоги Макаренка почали беззастережно виконуватися.

Це було поворотним пунктом поведінці колоністів. «Не такі погані, Антон Семенович! Буде усе гаразд. Та ми розуміємо», - сказав Задоров той самий день була в у відповідь розпорядження Антона Семеновича.

Багато різних суджень викликав і досі пір викликає удар, завданий Задорову, її наслідки. Сам Макаренка розцінював на цей випадок який завжди однаково. «На початку моєї «Педагогічної поеми»,- говорив Антон Семенович, - я показав свою повну технічну безпорадність... Тоді я б зробив велику помилку, що вдарив свого вихованця Задорова. У цьому була як злочин, а й катастрофа моєї педагогічної особистості» [3].

«…Я пережив всю педагогічну безглуздість, всю юридичну незаконність цього випадку, але водночас я бачив, що чистота моїх педагогічних рук - річ другорядна порівняно зі що стоїть переді мноюзадачей…Нужно, проте, помітити, що жодної хвилини не вважав, що знайшов у насильство якесь усесильне педагогічне засіб. Випадок із Задоровим дістався мені дорожче, ніж самому Задорову»[4].

«Хіба удар - метод? - запитує Антон Семенович. - Цеотчаяние»[5].

У розмові із Катериною Григорівною Макаренка сказав: «… міг би і бити, міг би повернути Задорова, як невиправного, до комісії, міг заподіяти їм багато важливих неприємностей. От і цього роблю, я на небезпечний себе, але людський, а чи не формальний вчинок... З іншого боку, вони бачать, що багато працюємо їм. Усе-таки вони люди»[6].

Вихованці Макаренка було неможливо не відчути, що його пристрасть відповідальна у самій своєї глибині, що корінь великого гніву Антона Семеновича - з нового людському ставленні до них, відношенні не як до правопорушникам, саме як до людей. «Треба,- говорив Макаренка,- уміти працювати з вірою на людину, із серцем, зі справжнім гуманизмом»[7]. Щира віра у людини, глибокий, справжній гуманізм створили Макаренка повагу та авторитет й виробництвом призвели до «поворотному пункту» поведінці вихованців колонії.

Починаючи роботу у колонії, Макаренка спочатку вважав, що його завдання - «вправити душі» у правопорушників, «зробити їх вместимими у житті, т. е. підлікувати, накласти латки на характери»[8]. Та поступово він підвищує вимоги, і до своєї справи, і себе, і до своїх вихованцям. Його перестають цікавити питання виправлення, перестають цікавити так звані правопорушники, оскільки він переконується, що жодних особливих «правопорушників» немає, є такі, хто у скрутне становище, життя й кожного їх є «концентроване дитяче горі» маленької, залишеної самотужки людини, які вже звик не розраховувати у яке жаль.

Антон Семенович бачив як «потворне горі викинутих в канаву дітей», а й «бридкі духовні злами У цих детей»[9]. Він вважає не вправі обмежиться співчуттям і жалістю до них. Горе дітей, розмовляв, має бути трагедією усім нам і її ми ухилятися не маємо права. Сладкую жалість і цукрове бажання доставити таким дітям приємне Макаренка називав ханжеством. Він розумів, що їх порятунку треба бути із нею непохитно вимогливим, суворим і твердим.

Непреклонная вимогливість і твердість разом із глибоко поважаючи вождя й довірою, активізування що спалахнули подожительних рис у характері вихованця і невблаганна боротьби з негативними дозволили Антону Семеновичу прийти найкоротшим шляхом до мети, що стала нього головної і єдиної, - виховати кожного колоніста те щоб він був справжнім радянським людиною, зразком поведінки. І бачимо, як поступово вихованці Макаренка стають щирими, гарячими і благородними натурами.

Проблема особистості і колективу

Виховання у колективі і крізь колектив - це центральна ідея його педагогічної системи, червоною ниткою крізь усе педагогічну діяльність й усі його педагогічні висловлювання.

Макаренка вважав, що впливати на окрему особистість можна, діючи на колектив, членом якого є особистість. Це становище він їх назвав “ Принципом паралельного дії”. У цьому вся принципі реалізується вимога колективу - “одне всіх і всі за одного”. “Принцип паралельного дії” виключає, проте, застосування “принципу індивідуального дії” - прямого, безпосереднього впливу педагога на окремого вихованця.

Одне з найважливіших законів колективу Макаренка вважав “закон руху колективу”. Якщо колектив досяг поставленої мети, а нових перспектив собі не поставив, настає самозаспокоєння, немає більше прагнень, надихаючих учасників колективу, немає в нього майбутнього. Розвиток колективу зупиняється. Колектив завжди має напряженной життям, прагнення певній мети. Відповідно до цим Макаренка вперше у педагогіці висунув і розробив важливий принцип, названий ним “системою перспективних ліній”. “Людина неспроможна жити у світі, якщо вона немає попереду нічого радісного. Справжнім стимулом людського життя є завтрашня радість... Найважливіше, що ми звикли цінувати у людині, - це сила і краса. І те, й те визначається людину винятково на кшталт її стосунки до перспективи. Виховати людини - отже виховати в нього перспективні шляху, якими розташовується його завтрашня радість. Можна написати цілу методику цієї роботи. Вона у створенні нових перспектив, використання вже наявних, в поступової постановці більшценних”[10]

Стиль роботи А. З. Макаренко з дитячим і педагогическим коллективом

Розвиток дитячого колективу, за Макаренком, має відбуватися постійно; він повинен спрямовуватися педагогічним колективом, який творчо шукає найефективніші шляхи до його руху вперед.

Педагог мусить уміти захопити весь колектив вихованців і кожного з його певній метою, досягнення якої, яка потребує зусиль, праці, боротьби, дає глибоке задоволення. Домігшись цього, не треба зупинятися на досягнутому, а ставити подальшу завдання, ширшу, більш суспільно значиму, робити більше й краще, ніж раніше. Мистецтво педагога у тому, щоб поєднувати своє керівництво, свої педагогічні вимоги з більшими на реальними правами колективу.

Така в коротких словах сутність “системи перспективних ліній” О.С. Макаренка, що є одній з частин його вчення вихованням у колективі. Правильно здійснювана у педагогічній практиці, вона будить у вихованців упевненість у їх силах, підвищує їхню відчуття власної гідності, розвиває волю та наполегливість, підтримує бадьорість і життєрадісність і спонукає весь колектив йти до нових досягнень.

Макаренка відводив значної ролі у житті колективу грі. У дитячому віці гра має значення, й немовля, писав Макаренка, має відігравати, “потрібно лише дати їй час пограти, але просочити цієї грою все життя”. Ця сторона життя колективу набула свого яскраве вираження у естетики й символіці (сигнали, рапорти, відмітні знаки тощо.) в усій структурі та діяльності колективів колонії імені Горького і комуни імені Дзержинського.

Необхідною чинником виховання у педагогічній системі Макаренка є працю. У “>Лекциях вихованням дітей” він говорив: “Правильне радянське виховання неможливо уявити, як виховання нетрудовое... У виховній роботі працю може бути однією з основних елементів”.

Макаренка правильно вважав, що працьовитість та здатність до праці не дано дитині від природи, а виховуються у ньому. У Радянської країні працю може бути творчим, радісним, свідомим, основний формою прояви особи і закладених ній можливостей.

Трудова діяльність вихованців займала велике місце у керованих Макаренка установах; вона безперестану розвивалася й удосконалювалася. Почавши колонії імені Горького з найпростіших видів сільськогосподарської праці, переважно потреб своєї команди, Макаренка потім перейшов до організації продуктивної праці вихованців в кустарних майстерень.

Макаренка не вимагав від своїх вихованців, аби в них повага до людини, до. Антон Семенович хотів, що його хлопці, котрі позбулися раннього віку сім'ї, материнської пестощів, домашнього тепла, усе це придбали в дружний колектив комуни. Макаренка був суворим відносини із своїми вихованцями, але де вони відчували незвичайну силу справжньої дружби. макаренко педагогічний поема

Отже, новаторство педагогічної теорії та практики Макаренка насамперед зводилося до того що, що колоніст ні простим споживачем матеріальних благ, дбайливо що надаються їй державою, ні нерухомим об'єктом виховання. Він був у центрі колективу, зростаючого разом із, господарем, зацікавленою успіху спільної справи.

Процес виховного впливу з боку педагогічного персоналу колонії природно, і нерозривно сполучився з процесом колективного самовиховання.

Тому хоча й дисципліна, крепнувшая у колонії рік у рік, була дисципліною, заснованої на бездумному підпорядкуванні і більше -- насильство.

«Наша дисципліна,-- писав Макаренка,-- цю сполуку повної свідомості, ясності, повного розуміння, загального всім розуміння -- коли влада, з чіткою, цілком точної зовнішньої формою, яка припускає суперечок, розбіжностей, заперечень, зволікань, балаканини»

Виработке зовнішньої форми дисципліни багато чому сприяла так звана «военизация». Ведучи мову про «военизации», Макаренка невипадково укладав це слово в лапки. Військова атрибутика: накази, рапорти, бадьорий відгук: «Є!», трубач, грає збір, годинниковий біля входу, прапори, оркестр, бездоганний лад колоністів -- усе це, як вказував Макаренка, була «невелику гру, естетичне поповнення до трудовий життя, життя все-таки важкою і досить бідної». Правила на цю гру дотримувалися все -- від завідувача аж до останнього «пацана».

Сенс і цілі його були значно серйозніше, ніж здається здавалося б. Гра ця робила дитяче життя цікавіше, краще й непомітно на її учасників виробляла у яких як такі «зовнішні» боку поведінки, як точність і акуратність, ввічливість і підтягнутість, а й якості, складові внутрішню сутність кожного свідомого члена колективу: організованість, дисциплінованість, почуття відповідальності.

Що ж до естетичну функцію «военизации», то вона була лише одне із багатьох каналів естетичного на вихованців. Отводя надзвичайно важлива місце естетичному вихованню й розуміючи його дуже широко, Макаренка включав до нього як такі безперечні кошти естетичного впливу, як хороша книжка, відвідання театру й кіно, живопис, музика (духовий оркестр комуни імені Дзержинського виконував складні класичні твори вважалася однією з найкращих Україні), а й менш очевидні. Багатство квітів біля й у приміщеннях, натерті до блиску поли, білосніжні скатертини на столах, акуратний одяг і зачіска -- все від самі «принципові дрібниці», які входили у загальну глибоко продуману систему естетичного й водночас морального виховання.

Систему естетичного й морального виховання

доповнювала фізична підготовка. Спортивні ігри та зовсім гімнастика, прогулянки та великі туристичні походи давали відмінну розрядку після напруженої багатоденної роботи і уроків, сприяли фізичної загартуванню хлопців.

Методи виховання

Основою основ педагогічної теорії та практики А. З. Макаренка було виховання у праці й у колективі. Керуючись в виховній роботі з дітьми своєю основною і дуже відомим нині принципом: «якнайбільше вимоги до людини, але з тим гаслам і якнайбільше поваги до нього»,-- Макаренка почав формувати колектив зі створення активу. Крок по кроку, ставлячи перед колоністами нові й нові завдання й домагаючись їх неодмінного рішення, Макаренка поступово втягує у справи колонії всіх його мешканців.

Успішній організації праці колоністів якнайкраще сприяла старанно продумана структура її колективу. Весь склад колонії ділився на 28 постійних загонів, по 7--15 чоловік у кожному. На чолі кожного загону стояв командир, спочатку назначавшийся зі складу даного загону завідувачем колонією, та -- радою командирів. Крім постійних загонів, у колонії широко практикувалося створення зведених загонів. Сводние лави були тимчасовими. Вони існували стільки ж, скільки потрібно захопив виконання ту чи іншу термінове завдання: виполоти картопля чи забезпечити реквізит чергового спектаклю. Сводние загони мали значний виховне значення. Їх командирами ставали зазвичай рядові члени постійних загонів. Отже, кожен колоніст міг виступати у ролі сумлінного виконавця, а й розвинути у собі організаторські здібності.

Ядром колонії, її активом, що складається з кращих колоністів -- командирів постійних загонів, був рада командирів. Тут дуже оперативно (регламент виступів -- одна-дві хвилини) вирішувалися численні запитання господарської, побутової, культурному житті колонії. Рада командирів був тією самим приводним ременем, який дозволяв Макаренка систематично впливати попри всі аспекти життя своїх вихованців.

І, нарешті, загальні збори колоністів, яке представляло колектив загалом. На думку Макаренка, загальні збори було цінно насамперед тим, що його чудово виховувало почуття відповідальності за прийняте у ньому рішення, виробляючи водночас думку великого колективу колоністів.

Макаренка вміло спрямовує і трудові зусилля своїх вихованців створення великих тих матеріальних цінностей. Протягом короткого часу, завдяки винятковим до знань та вмінню агронома Миколи Едуардовича Фере, колонія змогла дійти рентабельному господарству.

Ось приклад, що складає, як було зазначено налагоджене у колонії господарство. «Головною ареною, - розповідав Макаренка, - в мене буласвинарня. Останніми роками ми мали до 200 маток і середніх виробників і кілька сотень молодняку. Це господарство було обладнано за останнім словом техніки. Була спеціально вибудувана свинарня, у якій чистота була, мабуть, незгірш від, ніж у коммунарских спальнях, яка промивалася з допомогою солідної системи водопроводів і зливів, стоків і кранів...свинари мали вигляд франтів. Ось така господарство, обладнане за останнім словом техніки, постачене кормової базою, вже приносило нам великий прибуток і дозволяло жити більш-менш заможно. Ми мали можливість як добре є держава й вдягатися, а й посилено поповнювати наше шкільне господарство, бібліотеку, мали змогу спорудити і обладнати хорошу сцену; будь-якою ці гроші придбали інструменти для духового оркестру, кіноапарат, усе те, що у 20-х роках ми могли мати ні з якийсмете»[11].

А. З. Макаренко й сучасність

Сьогодні у Росії близько тисячі шкіл макаренковского типу. Вони цілком забезпечують себе, продаючи власні товари - випічку, сувеніри, швейні вироби і навіть меблі. Такі школи є у кожному обласному центрі. Ми визнаємо: наші дитячі будинки і інтернати не справляються своє завдання (випускники не пристосовані до життя). Не досягає мети перевиховання більшість колоній для неповнолітніх - великий відсоток рецидивів. Найстрашніше б на час зараз скористатися досвідом, системою Макаренка.

Поширився забобон, що педагогіка Макаренка неприйнятна нашого часу. З'явилися навіть затвердження, що досвід Макаренка - "приклад перевиховання злочинця, а чи не виховання звичайного дитини". (Євг. Бунімович). Найсумніше, що це висловлювання належить педагогові. Так само небезпечний забобон - переконання, що справа в неповторною особистості творця унікального дитячої установи. Усе відбувається від поверхового ставлення до системі цього педагога, від нерозуміння її суті.

«У 60-ті роки,- пише Інна Кленицкая, - мені пощастило кілька разів гостювати у дитячому домі, яким керував Семен Калабалин, вихованець, учень і послідовник Антона Семеновича (той самий Сенька Карабанов з "Педагогічної поеми"). Після виходу друком книжок Ф.Вигдоровой, присвячених цьому чудовому людині, мені запропонували зробити радіопередачу про його дитячому будинку. То опинилася у цій надзвичайній дитячому царстве»[12].

У статті вона описує побут дитячого будинку. Він розташовувався на селі Клейменово під Егорьевском (Московська область). Було велике господарство: кролики, поросята, город, фруктовий сад. Працювали різні майстерні. Доходами від продажу живності розпоряджалися дівчатка (овочі й фрукти йшов стіл). Проводилось то й засідання ради командирів, у яких обговорювалося, як використовувати гроші, отримані за проданих кроликів. Хлопці вирішили одноголосно: частину грошей відкласти допоможе тим, кому це потрібно року надійде у вузи і технікуми, але в інші поїхати до Москву. Наступного разу вирішили прибуток від реалізації швейних виробів пустити на "подвійну порцію киселю по обід, а малюкам - побільше цукерок". Одного разу вирішувалося, як покарати нахватавшего двійок хлопчиська. Вирішили: відлучити від догляду за поросятами, коли будуть виправлені двійки. Не допомогло навіть заступництво улюбленої виховательки Галини Костянтинівни - дружини Семена Панасовича, його соратниці і помічниці (усе ж Галки Черниговки з "Педагогічної поеми").

Самообслуживание у дитбудинку був майже повним (із дорослих робочих - лише куховарка). Чергові самі розвішували олію і розкладали його замасленкам за кожен столик, самі клали цукерки в вазочки, наливали кисіль, насипали в цукорниці пісок. Це виключало можливість "недовкладень": хто ж саме стане красти в себе й своїх друзів? Чистили овочі, мили посуд, прибирали теж чергові.

Немає у домі безглуздих заборон: малята вільно бігали коридорами, за їжею хлопці неголосно перемовлялися.

Сільські жінки відгукувалися про дитбудинківських так: "Такі хлопці культурні, виховані. Слова худого від нього не чутно чи там курили... Поздороваются завжди. От якби нашим чоловікам з нього приклад взять"[13].

У дитячому будинку виховувалися та звичайні сироти, і хлопці, що надійшли з колоній. Семен Панасович не робив якихось різниці між ними. Він розумів: неповнолітній правопорушник - це дитина, яка має був нормального дитинства, испитавший жорстокість батьків або їх байдужість.

Ніхто не сперечається - будь-який вид сімейного виховання (зокрема патронажні сім'ї, сімейні дитячі вдома) краще найкращого дитбудинку. Але спочатку дитячі вдома, інтернати і колонії для неповнолітніх існують, вихід із становища існує лише у тому, аби вони працювали у системі Макаренка. Там діти почуваються комфортно, куди втікають виходять у життя гідними людьми.

Размещено на Allbest.ru