Естетика та поетика модернізму в російській письменницькій критиці кінця XIX – початку XX століть

Письменники-модерністи зверталися не тільки до досвіду своїх попередників, але й намагалися осмислити стан сучасної літератури, досягнення своїх сучасників - і модерністів, і реалістів. У підрозділі висвітлені оцінки й роздуми О. Мандельштама з приводу творчості В'яч. Іванова, О. Блока, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака та ін. Розглянуто творчу історію стосунків митців, “діалог” поміж ними, котрий тривав не тільки у житті, а й на сторінках літературно-критичних праць. Показано, як “чуже” слово, “чужий” досвід опановував О. Мандельштам і як “чуже” згодом давало поштовх його естетичним пошукам, знаходячи відгомін у художніх творах письменника.

Отже, коло проблем і тем, що порушувалися в працях письменників-модерністів було напрочуд широким, воно не обмежувалося галузями художньої творчості й свідчить про активну взаємодію літератури й філософії, літератури й релігії, літератури й культури, літератури й інших видів мистецтва. Знаходячись всередині літературного процесу, письменники-критики чутливо сприймали нові тенденції літератури та мистецтва й прагнули осмислити їх у загальному контексті розвитку духовної свідомості.

Третій розділ “Жанрова специфіка літературної критики модернізму” містить шість підрозділів, у яких висвітлено своєрідність жанрів літературної критики модернізму - літературної рецензії, літературно-критичної статті, літературного портрета, щоденника письменника, циклу статей і книги критики, а також розглянуто літературно-критичні елементи в тексті художніх творів.

У підрозділі 3.1. “Літературна рецензія письменника: спроба осмислення власних творчіх принципів” розглянуто основні різновиди літературної рецензії: коротка рецензія (В. Брюсов, О. Блок, Б. Пастернак), монорецензія (В. Брюсов, Б. Пастернак), оглядова рецензія (М. Гумільов), рецензія-стаття (А. Бєлий, В. Ходасевич) та ін. У літературній рецензії інформаційне начало поступається аналітичному й оціночному началам, які припускають можливість різного прочитання художнього твору критиками. Специфікою літературної рецензії доби модернізму є те, що рецензії митців на “чужі” твори відбивають етапи творчого зростання авторів і дають цінний матеріал про їх естетичні підходи. Критичні виступи письменників у рецензії розкривали їхні погляди на сенс і завдання мистецтва, програмні засади власної творчості (“Олександр Блок” В. Брюсова, “Сергій Городецький. Сергій Кречетов” О. Мандельштама та ін.). Тобто рецензії сприяли формуванню парадигми російського модернізму.

У підрозділі проаналізовано не тільки зовнішні, а й внутрішні рецензії письменників-модерністів, що призначалися для видавництв, тобто виконували функцію естетичного відбору текстів й визначення переспективних напрямків розвитку літератури.

Особливу увагу приділено авторецензіям як способу інтерпретації власного твору. Автореференційність означає цікаве явище, коли автор і його поетика стають предметом власного тексту. Як свідчать критичні твори пьсменників-модерністів, автореференційність виявляється на естетичному, поетикальному і біографічному рівнях.

Крім літературної критики, письменники-модерністи нерідко займалися кіно- і театральною критикою, що значно доповнює уявлення про творчі принципи митців. У своїх кіно- і театральних рецензіях (“Татарскі ковбої”, “Шпигун”, “Про п'єсу А. Чехова “Дядя Ваня” та ін.) О. Мандельштам успішно поєднував аналіз авторського і режисерського задуму із характеристикою самого твору й викладом власної естетичної позиції. У роботі відзначений великий інтерес О. Мандельштама до української культури, зокрема діяльності Леся Курбаса та театру “Березіль”, у якому критик убачав витоки майбутнього українського театру.

У підрозділі 3.2. „Літературно-критичні статті письменників як відображення естетичної програми митців слова” проаналізовано розмаїття різновидів літературно-критичних статей у творчості письменників-модерністів: настановчі, проблемні, теоретичні, оглядові, інформаційні, вступні (передмови), заключні (післямови), ювілейні статті та ін.

Одним із найпопулярніших критичних жанрів модерністів була оглядова стаття, що містила оцінку стану сучасної літератури й культури, характеристику певних тенденцій у мистецтві, а також визначення митцями (авторами) не тільки “чужого”, але й свого місця в загальному потоці. До оглядів часто зверталися такі визнані майстри модернізму, як Д. Мережковський, В. Брюсов, О. Блок, М. Гумільов, М. Цвєтаєва, М. Кузьмін, Г. Адамович, М. Волошин, Б. Пастернак, О. Мандельштам та ін. У підрозділі визначені сутнісні риси оглядової статті доби модернізму - інтегративність, системність, концептуальність, естетизм, сюжетність. Серед композиційних принципів побудови оглядової статті виділені індуктивний і дедуктивний принципи, значення яких розкрито на матеріалі статей О. Мандельштама, В. Ходасевича.

Оглядові статті В. Брюсова розглянуті в контексті його діяльності в журналі “Весы”, який виконував важливу для символізму роль обґрунтування й захисту принципів нового напряму. Отже, літературно-критичні огляди В. Брюсова сприяли розробці й утвердженню символістської теорії та художньої практики.

Хоча автори оглядових статей прагнули бути якомога об'єктивнішими, утім, їхні оглядові статті мають відбиток суб'єктивності, що визначає високий ступінь емоційності у викладі літературно-критичного матеріалу. Письменники у літературно-критичних оглядах пізнавали й себе як творчих особистостей, а, за словами М. Бердяєва, “творчу таємницю не можна пізнавати пасивно, її можна пізнати лише активно, в атмосфері творчого акту”.

У ювілейних статтях Д. Мережковського (“Свято Пушкіна”, “Пам'яті Тургенєва”), О. Блока (“Доля Аполлона Григор'єва”, “Володимир Соловйов і наші дні”), Б. Пастернака (“Поль-Марі Верлен”, “Микола Бараташвілі”), А. Ахматової (“Слово про Данте”, “Лозинський”), О. Мандельштама (“До ювілею Ф.К. Сологуба”) порівняно з іншими різновидами літературно-критичних статей ширше представлений контекст і інтертекст. Говорячи про значення того чи іншого митця, письменники-модерністи вводять його у контекст сучасної їм епохи, відзначають роль його ідей і художнього доробку для розвитку літературного процесу, актуалізують певні аспекти його творчості з огляду на власні естетичні орієнтації.

У дисертації розглянуто своєрідність структури літературно-критичних статей письменників-модерністів (В. Брюсова, В. Ходасевича, О. Блока та ін.), у якій виявилися особливості їх індивідуального стилю, авторської позиції, мови. Письменницька оцінка “чужої” творчості розкриває механізми й секрети творчої лабораторії письменника-критика.

Створення статті про інших митців ставало для письменника-модерніста приводом для розмови про “найважливіше” для нього самого, про мистецтво і про свій шлях у ньому. Тому літературно-критичні статті письменників-модерністів є цікавою сторінкою в історії розвитку не тільки літературної критики, але й в історії російської літератури загалом.

У підрозділі 3.3. “Жанр літературного портрету” розглянуто жанрові особливості літературного портрета, який часто використовували письменники-модерністи у своїй літературно-критичній творчості.

Відкритий для російських читачів М. Карамзіним жанр літературного портрета посів важливе місце в системі жанрів російської критики. До цього жанру зверталися представники різних напрямів і течій. Утім, до сьогодні історія розвитку літературного портрета в російській критиці не відтворена цілісно й системно. Теорія жанру літературного портрета теж є одним із дискусійних питань літературознавства. У зв'язку з цим досвід російських письменників-модерністів у галузі літературного портрета є важливим для вирішення питань історії й теорії цього жанру.

У дисертації детально розглянуті такі жанрові різновиди літературного портрета, як біографічний нарис, критико-біографічний нарис, нарис творчості (за А. Бочаровим, Б. Єгоровим). Деякі дослідники (В. Перхін) доповнюють жанр літературного портрета такими різновидами, як силует, мемуарний нарис, які, на наш погляд, мають надто розмиті жанрові критерії.

На підставі вивчення тематики, проблематики, структури літературних портретів зроблено висновки про своєрідність жанру літературного портрета доби модернізму: глибокий психологізм, опис зовнішніх та внутрішніх рис особистості на соціально-політичному тлі епохи, актуалізація важливих питань розвитку суспільства й культури.

Особливу увагу в дисертаційному дослідженні приділено літературним портретам, створеним О. Мандельштамом і які раніше не були об'єктом глибокого наукового аналізу. У літературно-критичній творчості О. Мандельштама немає суто біографічних праць, як і праць, присвячених суто художній спадщині митця. Літературні портрети О. Мандельштама є синтетичними за своєю структурою, у них поєднуються біографічні елементи з аналізом творчості митця, що стало характерною особливістю жанру літературного портрета доби модернізму.

У літературних портретах О. Мандельштама (“Петро Чаадаєв”, “Франсуа Війон”, “Пушкін і Скрябін”) подано образ художника в сукупності його рис з акцентуацією світоглядних позицій і морально-психологічного складу особистості. Приділяючи увагу художнім особливостям творів митців, О.Мандельштам висловлює судження про загальний стан літератури й культури, розмірковує про стратегії художньої творчості (у тому числі й власної).

Літературні портрети О. Мандельштама відзначаються широтою й панорамністю зображення особистості митців чи мислителів. Особи, що яскраво та емоційно змальовані автором, постають багатогранно, у всій своїй складності та суперечливості. Риси їх творчої індивідуальності та художньої спадщини О.Мандельштам намагається пояснити не тільки через особистісне, а й через історичне, соціальне, культурне тло. Згідно з концепцією О. Мадельштама, кожен митець чи мислитель є виразником духовного стану доби, вірувань, філософських та естетичних прагнень. Так, у праці “Пушкін і Скрябін” О. Мандельштам визначає життєві, соціологічні та християнські чинники розквіту геніїв. А в літературному портреті “Франсуа Війон” він підкреслює необхідність для Франції XV століття і Європи загалом духовного подвигу й “нової енергії” Ф. Війона.

Жанрові особливості літературного портрета виявилися й у літературно-критичних працях О. Мандельштама, присвячених діячам мистецтва (“Жюль Ромен”, “Міхоелс”, “Яхонтов”).

Розмаїття творчих портретів у спадщині О. Мандельштама класифіковано в дисертації відповідно до форм вираження авторської позиції: аналіз морально-філософського змісту творчості (“Петро Чаадаєв”), аналіз життєво-соціологічних витоків творчості митців (“Пушкін і Скрябін”, “Франсуа Війон”), аналіз біографічних та психологічних передумов творчої діяльності (“Нотатки про Шеньє”), аналіз художньої своєрідності спадщини (“Жюль Ромен”, Міхоелс”, “Яхонтов”). У літературних портретах О. Мандельштама виявилися риси творчої індивідуальності самого автора, його неповторний стиль і тонке розуміння майстром духовно-естетичних шукань інших митців.

У підрозділі 3.4. “Літературний щоденник письменника” розглянуто специфіку жанру, який сформувався протягом XIX-XX століть. Труднощі вивчення жанру літературного щоденника викликані тим, що цей жанр межує з іншими жанрами, перебираючи на себе їхні риси (біографія, мемуари, нарис, літературний портрет, літературно-критична стаття та ін.).

Актуалізація жанру щоденника на межі XIX-XX століть зумовлена духовною ситуацією епохи, якій властиві фрагментарність, відсутність цілісності, а також прагненням митців віддзеркалити життя через власний світ, власну індивідуальність.

Літературний щоденник є джерелом біографічних відомостей про митця, при йьому варто враховувати, що мова йде не тільки про життєві факти, а й про факти творчого зростання художника, його духовну біографію.

Літературному щоденнику письменника як жанру притаманні такі риси, як довільність викладу, спонтанність думок і вражень, використання елементів потоку свідомості, автокомунікативність, відкритість тексту, ескізність, вільні переходи у просторі й часі, культурні зсуви, монтажність побудови тощо. Суб'єктивність, щирість, довірливість є жанротвірними категоріями для літературного щоденника, оскільки вони визначають композицію, сюжет, рух образів, авторську позицію.

Деякі дослідники говорять про те, що в літературному щоденнику відсутній сюжет, що бессюжетність виявляється на всіх рівнях тексту. На нашу думку, сюжет літературного щоденника особливий, він полягає у відтворенні творчої еволюції митця, найменших порухів його думок, емоцій, вражень. Сюжет у літературному щоденнику розгортається здебільшого в психологічній площині, а це не означає, що його немає як такого. Жанр літературного щоденника доби модернізму значно розширює усталені уявлення про сюжет твору, змінюючи його звичні характеристики.

На підставі аналізу “Літературного щоденника” З. Гіппіус розглянуто наративну структуру цього жанру. Автор щоденника, розповідаючи про себе, поступово перетворюється на розповідача. “Я” письменника отримує різні форми вираження, взаємодія між якими визначає емоційну напругу щоденника.

У дисертації проаналізовано різні засоби створення художнього образу в щоденнику - деталізація, “чужі” рецепції, розгорнута характеристика, некрологічна характеристика.

Мотивна структура “Літературного щоденника” З. Гіппіус відображає життєві та естетичні шукання письменниці. Провідними мотивами “Літературного щоденника” З. Гіппіус є мотив історії, мотив життя і смерті, мотив мистецтва, мотив духовного пізнання. Звернення до образів і сюжетів Святого Письма, до язичницьких міфів визначає неповторність стилю З. Гіппіус, в якому інтертекстуальність є невід'ємною складовою.

У контексті дослідження викликають інтерес фрагментарні жанри (нотатки, афоризми, сентенції, записи окремих думок). У дисертації розглянуто працю В. Ходасевича “Фрагменти про Лермонтова”, в якій розкрито трагізм долі поета. Оцінюючи постать М. Лермонтова з певної часової дистанції, В. Ходасевич співідносив свій шлях із лермонтовським, що засвідчує процес самовизначення й самооцінки письменника-модерніста.

Підрозділ 3.5. “Цикл статей і книга критики у контексті творчості письменника” присвячений розгляду тематичних циклів літературно-критичних статей модерністів і книгам критики, що з'явилися в результаті об'єднання статей.

Статті про класиків російської та західноєвропейської літератури поєднані І. Анненським у книгах “Книга відображень” і “Друга книга відображень”. У передмові до першої книги автор наголосив на специфіці такого поєднання різноманітних праць, відзначивши їх загальну рису - вони відображають особливий погляд художника на “чужу” творчість: “Критик знаходиться поза твором: він його розбирає й оцінює. Він не тільки поза ним, але й десь над ним. А я писав тільки про те, що мене полонило, що я наслідував, чому віддавався, що хотів зберегти у собі” . Важливою є думка І. Анненського про те, що саме читання творів митця теж є творчістю, активною і складною творчою діяльністю є й фіксація вражень про нього.

Цикл статей В. Брюсова “К.Д. Бальмонт” став основою для створення книги “Далекі й близькі”. Окремі спостереження над своєрідністю гоголівського стилю згодом утворили відому книгу А. Бєлого “Майстерність Гоголя”. Із низки статей сформувалася книга М. Волошина “Лики творчості”. Ці критичні праці стали предметом докладного аналізу в дисертації.

“Лики творчості” М. Волошина являють собою зібрання статей, у яких здійснено зріз культурного життя російського та французького народів. У книзі не просто порівнюються ті чи ті факти розвитку мистецтва Росії та Франції. М. Волошин своєю книгою зробив літературу й культуру Франції частиною російського духовного життя, й навпаки. Новаторство письменника-модерніста полягає у формуванні з допомогою критики єдиного культурного простору. Стильовою особливістю книги “Лики творчості” є підкреслена об'єктивна позиція автора, котрий не прагне вповні розкрити себе, а дати можливість “говорити за нього самому матеріалу”, утім, сам вибір матеріалу, його розташування, аргументи в інтерпретації виражають авторську позицію. М. Волошин убачає своє завдання як критика в тому, щоб допомагати входженню літературного твору в життя: “Для того, щоб літературний твір увійшов у життя, замало творчості одного митця - потрібно, щоби воно було сприйнятим і зрозумілим”. Отже, роль критика, як вважає М. Волошин, є визначальною на етапі входження літературного твору в культурний і суспільний простір.

М. Волошин обґрунтував принципи літературної критики, згідно з якими художній твір має оцінюватися з естетичних, філоcофських позицій самого творця. У зв'язку з цим книга “Лики творчості” має значення не тільки для історії, але й для теорії літературної критики.

У книзі “Лики творчості” йдеться про “вічні” константи культури. Припускаючи крайні форми в мистецтві, М. Волошин шукає “справжнє мистецтво” поміж вічно повторювальних, але таких, що переживаються щоразу заново, образів і сюжетів. Як бачимо, літературно-критичні роздуми М. Волошина передували теоріям циклічності мистецтва, що актуалізувалися протягом XX століття.

Книга А. Бєлого “Майстерність Гоголя” містить роздуми й спостереження митця, зроблені протягом тридцяти років, тому вони, безперечно, відображають творчу еволюцію самого автора. Один із сучасників А. Бєлого М. Валентинов зазначав, що коли А. Бєлий говорив про М. Гоголя, “важко було зрозумітити, чи-то він коментує Гоголя, чи-то сам хоче відповісти на питання: “Русь, куди ти несешся?..” М. Гоголь був улюбленим художником А. Бєлого, котрий потрапив під його сильний вплив у процесі формування світоглядної позиції й стилю.

У дисертації розглянуто розділи книги А. Бєлого “Майстерність Гоголя”: “Творчий процес Гоголя”, “Сюжет Гоголя”, “Виражальність Гоголя”, “Стиль прози Гоголя”, “Гоголь у XIX і в XX століттях”. У своїй сукупності ці розділи сприяють створенню складного, але цілісного образу митця, значення якого А. Бєлий не обмежує гоголівською епохою, а поширює і на сучасність. А. Бєлий прагне зацікавити читача, він надає йому певну самостійність в оцінках, спонукає до роздумів за допомогою цілої низки стильових прийомів. Таким чином, читач неначе залучається до процесу створення книги, що було новим для літературної критики. А. Бєлий майстерно працює з деталями, які для нього (і для читачів) стають ключами до секретів гоголівської творчості. Деталі гоголівських творів постають у книзі А. Бєлого в незвичайному (подеколи парадоксальному) ракурсі, що стимулює читацьку рецепцію.

А. Бєлий привертає увагу читачів до багатошарової структури гоголівських образів, але й сам нерідко використовує нанизування різних смислів і значень в одному образі. Для стилю А. Бєлого-критика притаманні такі особливості, як повтори, варіації теми й мотиву, деталізація зображення, підтекст, зіставлення й протиставлення, монтаж тощо. Розглядаючи характерні для М. Гоголя прийоми письма (звукопис, колір, гіперболу, гротеск, ритміку тощо), А. Бєлий акцентує думку про гоголівський текст не як копіювання життя, а як процес творення нового життя. Ця думка була співзвучною й художній практиці самого А. Бєлого і модернізму загалом.

У підрозділі 3.6 „Літературно-критичні елементи в тексті художніх творів” розглянуті приклади використання літературно-критичних елементів у художній творчості російських письменників доби модернізму.

Літературно-критичні елементи, вміщені в художній твір, являють собою засіб творчого переосмислення “чужої” спадщини. Форми вияву літературно-критичного мислення в художньому творі різноманітні: застосування стильових прийомів, характерних для іншого митця; образи, що виникають в результаті згоди/незгоди з іншою позицією; полеміка; самоцитування; самоцінка тощо. Загалом критика в художньому творі може бути відкритою чи прихованою.

На прикладі оповідань В. Брюсова розглянуто розвиток ідей і оцінок митця, висловлених у його літературно-критичних працях. В. Брюсова цікавила проблема фантастики в творчості М. Гоголя. Свої міркування стосовно специфіки художньої реальності, створеної М. Гоголем, В. Брюсов виклав у доповіді для Товариства любителів російської словесності (1909). Згодом ці думки знайшли художнє вираження в оповіданні “Сестри”, де міститься чимало алюзій та ремінісценцій на “Портрет” М. Гоголя. У дисертації докладно проаналізовано поетику оніричного в оповіданнях В. Брюсова “Тепер, коли я прокинувся…”, “Її рішення”, “Менует” та ін. у зіставленні з досвідом М. Гоголя та Ф. Достоєвського, творчість яких завжди цікавила митця і як літературного критика.

Яскравим прикладом використання літературно-критичних елементів у художньому творі є книга Б. Пастернака “Охоронна грамота”, про яку автор писав, що в ній він “не зображує, а думає і розмірковує”. Одним із центральних образів цієї книги став В. Маяковський, з яким Б. Пастернак мав тісне спілкування й вступав у творчу полеміку, яка знайшла продовження й на сторінках “Охоронної грамоти”. Написана після смерті В. Маяковського книга Б. Пастернака містить оцінки творчого спадку загиблого поета, а також причини трагедії митця. Літературно-критичний аналіз творів В. Маяковського поєднаний із ліричною оповіддю, що створює неповторний настрій книги, в якій Б. Пастернак осмислює й свій шлях у мистецтві. Говорячи про життєву драму В. Маяковського, Б. Пастернак розкриває своє ставлення до влади й до суспільства, наголошуючи на необхідності “не жертвувати обличчям заради положення”.

В “Охоронній грамоті” містяться оцінки, характеристики й висловлювання щодо творчості М. Цвєтаєвої, яку Б. Пастернак вважав великим поетом і другом.

Б. Пастернак сприймав свою книгу як “живу істоту”, тому процес створення “Охоронної грамоти” став для нього “живою розмовою” з різними митцями своєї доби й минулих епох. Разом з тим “Охоронна грамота” була й розмовою поета із самим собою, тому у творі зустрічаємо приклади самоцитування й коментування Б. Пастернаком своїх художніх творів. Письменницька критика, спрямована на власну творчість і вміщена в літературний твір, виконує функцію додаткового вираження естетичної позиції. Автореференційність у тексті художнього твору розширює уявлення про естетичну програму письменника, сутність його мистецької позиції, своєрідність творчого методу. Великий інтерес в “Охоронній грамоті” викликають міркування Б. Пастернака щодо природи символу, психології творчості, проблем поетики у зв'язку з філософією тощо.

У жанровій системі доби модернізму виявилися найкращі традиції російської літературної критики, а також активне новаторство митців, що шукали нових засобів осмислення ролі мистецтва й митця в складну добу. Значне розширення тематики й проблематики літературної критики, введення історичного, соціального, філософського й культурного контексту, посилення образності, відкриття нових жанрових різновидів, дифузія різноманітних компонентів у жанрах літературної критики, а також використання літературно-критичних елементів у художніх творах - усе це, безперечно, збагатило історію літературної критики, що в добу модернізму сягнула небувалих висот.

Четвертий розділ дисертації “Стильові особливості літературної критики модернізму” містить чотири підрозділи й присвячений розгляду своєрідності стилю літературно-критичних праць модерністів.

У підрозділі 4.1. “Поетика модерністської літературної критики в контексті епохи” визначені програмні завдання модерністської літературної критики в контексті перехідної доби. Д. Мережковський у статті “Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури” закликав митців шукати зв'язки між собою, літературними епохами, минулим і сучасним. Подолання “роздрібненості” літературного процесу критик убачав не тільки у розширенні тематики й проблематики творів, але й у пошуку нової виражальності й засобів “самоусвідомлення”.

Поетика модернізму знайшла вияв у літературно-критичних працях письменників, яскравим прикладом чого може слугувати творчість М. Волошина. У критичних статтях М. Волошина, які увійшли до його книги “Лики творчості”, а також щоденнику письменника виокремлено ознаки імпресіоністичного стилю: плинність образів, настанова на відтворення миттєвих вражень, контурність та ескізність зображення, фрагментарність, асоціативність тощо. Захоплення технікою імпресіонізму позначилося не тільки на поезії М. Волошина, але й на його літературно-критичних працях, які стали цікавим явищем в історії літературної критики з погляду стилю.

У своїх літературно-критичних статтях М. Волошин використовує елементи “потоку свідомості”, а також вводить категорії “інстинктивної пам'яті” та “психологічного часу”. На стилі літературно-критичних праць М. Волошина позначився вплив живопису й музики (деталізація, ритмічність фрази, гра світла й кольорів, відсутність чітких переходів поміж думками й образами, пріоритет нюансів та ін.). Взаємодія видів мистецтва, що стала прикметною особливістю доби модернізму, виявилася й у літературно-критичній спадщині М. Волошина.

Підрозділ 4.2. “Інтертекстуальність як спосіб організації літературно-критичного тексту” присвячено аналізу міжтекстових зв'язків у критиці письменників-модерністів.

Модерністська гра смислами виявляється в інтертекстуальних зв'язках, що наявні не тільки в художніх творах, але й у літературній критиці. Кожний текст містить у собі елементи інтертексту, який є складовою загального “культурного” тексту і передається адресатові як результат засвоєння і трансформації іншого тексту, що визначає постійний діалог, взаємодію різних “голосів” у структурі тексту (М. Бахтін).

У дисертації розглянуті форми вияву інтертекстуальності в літературній критиці: цитування, алюзії, ремінісценції та ін. У літературі XX століття, в тому числі й літературній критиці, актуальним стало цитатне мислення, яке відобразило “прагнення світової культури XX століття до духовної інтеграції” (І. Ільїн). У процесі цитування в літературно-критичних творах важливим є нарощування смислів, складний діалог і полілог поміж текстами.

Джерелами предтекстів у письменницькій критиці були міфи різних народів, Святе Письмо, житія святих, фольклорні твори, твори російської та зарубіжної літератур, твори інших видів мистецтва.

Поетика неоміфологізму, що виявилася в художній літературі, вплинула й на російську літературну критику. Міфологічні структури (сюжети, образи, мотиви та ін.) органічно увійшли в твори літературної критики, ставши точкою відліку для роздумів й оцінок авторів. Творче опанування міфу дозволяло письменникам-критикам привертати увагу до універсальних проблем, говорити про вічне, встановлювати зв'язки поміж духовним досвідом різних поколінь. Міфологічні структури у своїх літературно-критичних творах часто використовували О. Мандельштам, В. Хлєбников, М. Цвєтаєва та ін.

Гостро відчуваючи духовну кризу на межі XIX-XX століть, письменники-модерністи активно зверталися до ідей та образів Біблії (Ісус Христос, Іуда, Понтій Пілат, Марія Магдалина, Варрава та ін.). У літературній критиці простежується авторська інтерпретація відомих сюжетних та образних схем Святого Письма, наповнення їх актуальним філософським, мистецьким чи психологічним змістом, контамінація біблійних структур з національно-історичним і культурним досвідом. Д. Мережковський, З. Гіппіус разом з М. Мінським та Д. Філософовим розробляли “неохристиянську” платформу “релігійної спільності”. У статтях В. Брюсова та О. Блока постійно зустрічаються біблійні образи, автори звертаються до старозвітних і новозавітних часів, проводячи паралелі із сучасністю. У статті “Стихія і культура” О. Блок переосмислює легенду про Миколу Чудотворця, яка довозволяє митцеві обґрунтувати думку про стан тогочасної культури та перспективи її розвитку.

Творче засвоєння фольклору в літературно-критичних творах відбувалося в різних формах: сюжетне запозичення (переказ), структурне запозичення, мотивне запозичення, образне запозичення, цитування, переробка фольклорного тексту, використання прийомів поетики фольклору (тропів, символів тощо). Праці О. Блока дають цікавий матеріал для дослідження форм і функцій опанування фольклору в літературно-критичній спадщині модерністів.

У літературній критиці модернізму має місце явище полігенетичності (перехрещення різних першоджерел), що, в свою чергу, призводить до перехрещення смислів й полісемантичності нових структур (образів, мотивів, символів та ін.), які виникають на цій підставі. Наприклад, в образі Вершника зі статті О. Блока “Поза часом” схрестилися традиції фольклору, О. Пушкіна, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, внаслідок чого образ набуває багатозначності й може розглядатися в різних площинах.

У дисертації розглянуто різноманітні способи та функції інтерпретації в літературній критиці художніх текстів, створених авторами літературно-критичних праць або їхніми друзями, рідними. Такий “рідний”, “домашній” контекст сприяє створенню атмосфери особливої довірливості, живого діалогу, щирості в літературно-критичних творах М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака, О. Мандельштама та ін. Очевидним є постійний процес переходу образів (мотивів, ідей, тем і т.ін.) художніх творів у літературну критику, і навпаки.

Шлях “чужого” слова в літературно-критичній спадщині модерністів відкриває нове життя цього слова в контексті образного мислення письменника, а також дозволяє “декодувати” художню систему того чи іншого автора.

У підрозділі 4.3. “Критична проза: ритміко-інтонаційний аспект” розглянуто своєрідність ритміко-інтонаційної структури літературно-критичних текстів на матеріалі статей М. Цвєтаєвої (“Світлова злива”, “Мій Пушкін”), В.Маяковського (“В.В. Хлєбников”), В. Брюсова (“Олександр Блок”).

В дисертації простежується вплив ритмо-інтонаційного малюнку на зміст літературно-критичного тексту, на втілення авторського задуму. Використовуючи методику вивчення ритму, запропоновану В. Жирмунським (аналіз художнього впорядкування синтаксичних груп - повторів, паралелізмів та ін.), у роботі визначено своєрідність ритміко-інтонаційної побудови статей письменників-модерністів.

Для літературно-критичної творчості М. Цвєтаєвої характерним було використання складних речень із паралельним нанизуванням підрядних складових або однорідних членів, що створювало особливий ритмічний малюнок. Ритмізація прози письменниці досягається завдяки поступальному руху й нарощуванню енергії синтаксичних повторів (паралелізмів). Задля увиразнення думки й образу М. Цвєтаєва у своїх літературно-критичних працях звертається до використання різноманітних зачинів (переважно у фольклорному стилі), лексичних та синтаксичних повторів, “підхватів”, синонімічних пар, звукових повторів, метричного членування фрази тощо.

У праці В. Маяковського про В. Хлєбникова смислове навантаження мають засоби ритмізації прози: граматичні й синтаксичні паралельні конструкції, антитези, декларативні речення, форми заперечення.

Для стилю В. Брюсова притаманні, крім видів паралелізму, різні форми уточнення, в яких додаткові члени речення перебирають на себе значення й функції основних.

У підрозділі 4.4. “Своєрідність композиційної структури літературно-критичних творів” розглянуто особливості композиційної будови літературно-критичних статей О. Мандельштама, В. Брюсова, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака, В. Розанова.

На композиції творів критики позначилося художнє мислення митців, які висловлювали свої погляди й оцінки переважно в емоційно-образній формі, що потребувала особливої композиції. У своїх літературно-критичних працях письменники-модерністи нерідко вдавалися до яскравого, захоплюючого зачину, метою якого було заінтригувати читачів, привернути увагу до певного факту чи явища, спонукати до спільних роздумів чи полеміки. Зачини в літературно-критичних статтях модерністів будувалися у формі опису, декларативної заяви, проблемного питання, ствердження чи заперечення тощо.

Кожний письменник-критик має свій арсенал аргументації, вираження власної позиції, оцінки й активізації читацької думки. Для стилю М. Цвєтаєвої характерне ствердження через заперечувальні форми, для стилю В. Брюсова - поступальний розвиток ідеї, для стилю О. Мандельштама - зіставлення образів (ідей, цитат і т.ін.), висвітлення їх у різних культурологічних контекстах.

У дисертації детально проаналізовано статті В. Розанова про М. Гоголя, в яких яскраво виявилася прикметна риса поетики літературно-критичної спадщини В. Розанова - постійна зміна “точки зору”, зіставлення, перехрещення й розвиток різних “точок зору”, що дозволило авторові всебічно висвітлити постать і творчість М. Гоголя.

Дисертацію завершують висновки, в яких підбито підсумки дослідження.

Історія літературної критики, створеної професійними критиками, в сучасному літературознавстві висвітлена глибоко й всебічно. Разом з тим письменницька критика до сьогодні залишалася на периферії наукових досліджень. Літературно-критичні праці письменників-критиків виконували переважно допоміжну роль при вивченні творчої діяльності митців. Сьогодні є актуальним зміна підходу до письменницької критики кінця XIX - початку XX століття, яка є важливою складовою літературного процесу доби й сприяла формуванню художньої парадигми модернізму. Письменницька критика має посісти чільне місце в художній системі модернізму.

Специфічною особливістю літературної критики письменників-модерністів є те, що їхні критичні праці зазнали впливу з боку художньої літератури. При висловленні своїх думок, поглядів, оцінок митці-критики користувалися методами й прийомами, якими вони керувалися при створенні художніх творів. Літературно-критичні праці модерністів ставали продовженням читацьких запитів, а роль читачів перебирали на себе самі майстри слова.

Починаючи з XVIII століття в історії російської літератури склалася традиція рецептивного прочитання художніх творів письменниками, безпосередніми учасниками літературного процесу. Цю традицію підхопили, якісно розвинули, зробили потужнішою модерністи. На інтерпретації розвитку літературного процесу вплинуло ставлення письменників-модерністів до культурної спадщини, національних джерел і новацій у галузі мистецтва. З одного боку, традиція в письменницькій критиці відігравала роль дешифровки тексту, а звернення письменників-критиків до літературної традиції минулих епох сприяло розширеному тлумаченню текстів сучасників. З іншого боку, письменники-модерністи поєднали традицію, закладену митцями-попередниками, і зумовлені новим часом уявлення про специфіку художнього мислення, призначення митця і своєрідність творчого процесу загалом.

Звертаючись до культурної спадщини минулого, письменники-критики по-новому поглянули на історію літератури, змоделювали етичні й естетичні орієнтації різних часів, визначили нові тенденції літературного й культурного руху, переосмислили роль художника в перехідну добу. У письменницькій критиці російських модерністів актуалізовано думку Т.С. Еліота про необхідність вироблення у митців особливого відчуття причетності до світової культури та її вільного втілення через “креативну” пам'ять (Ю. Лотман) у чужій творчості.

Письменницька критика не має тієї міри науковості й об'єктивності, як критика професійна, оскільки митці користуються методами не наукового, а художнього дослідження. Утім, історико-літературне значення письменницької критики, а також її значення для розуміння творчості й еволюції митця напрочуд велике.

Письменницька критика є актом творчості. Обираючи об'єктом критики спадщину іншого митця, письменник-критик “вживається” в його образи, вступає у творчий діалог із собратом по перу, прагне висловити й самого себе через прямі суб'єктивні оцінки. Предметом творчого діалогу між різними митцями, що відбувався на сторінках літературної критики, були проблеми сучасного мистецтва, естетичні принципи, підходи до зображення дійсності. Творчість письменників-критиків реалізує “друге життя”, яке є важливою складовою художнього твору. Письменницьку критику варто розглядати в контексті “онтологічної поетики” (Л. Карасьов), коли критик співвідносить буття автора й оцінюваного ним тексту із загальним буттям.

Важливою ознакою феномену письменницької критики є акцентована літературність. На відміну від професійного критика, критик-митець виходить за межі науки про літературу, перетворюючи її на мистецтво слова. Письменницьку критику варто вивчати у зв'язку з художньою творчістю митців, щоб краще зрозуміти їх естетику й поетику. У художній системі модернізму простежується явище “внутрішнього діалогізму”, коли в літературній критиці митців розроблялися теми, образи, мотиви і т.і., що прийшли з їхніх художніх творів, і навпаки.

Термін “письменницька критика” має два значення: вузьке (сукупність літературно-критичних праць письменника чи групи письменників) і широке (творча діяльність письменника-критика, його естетика, діалог митців, текстів, культур, літературне й позалітературне відлуння ідей, висловлених у літературно-критичних працях, рецепція письменницької критики сучасниками й наступниками). Письменницька критика є суттєвою особливістю й важливою складовою творчості російських митців доби модернізму.

Формування проблематики письменницької критики модерністів відбувалося з урахуванням варіантів розвитку суспільства шляхом розв'язання бінарних опозицій (О. Ахієзер). На зміну еволюціоністському підходу до вивчення розвитку культури приходить принцип ціклічності розвитку суспільства (Ф. Шпенглер, А. Тойнбі). Особливої популярності набуває синергетична теорія (І. Пригожин, І. Стенгерс), втілена в літературознавстві як лотманівська теорія “вибуху” в культурі.

Великий вплив на становлення модерністської критики справив “психологічний” метод А. Горнфельда і праці одного з провідних представників психологічної школи Д. Овсянико-Куликовського.

Крім відмови від утилітаризму й закликів до пошуків містичного змісту, передумовою створення нової літературної критики стає розширення художньої “вразливості” (Д. Мережковський, К. Бальмонт, В. Брюсов, З. Гіппіус та ін.).

Прагнення перечитати і переосмислити класиків російської літератури перетворюється на форму пошуків нової художньої “вразливості”. Використовуючи принцип медіації, письменники-критики шукають точку “серединності”, що з'єднала б протилежні полюси російської культури. Для модерністів такою точкою, що виконує бінарну функцію, стала творчість О. Пушкіна, яка асоціювася з ідеєю гармонії буття. Медіаційна інтерпретація стосунків Бога й людини призвела російських митців XIX століття до обґрунтування релігійно-етичних засад розвитку лібералізму в Росії.

Міркування в статтях модерністів про інкорпоративне впровадження російської літератури в контекст світової були ініційовані інтенсивними дискусіями, присвяченими стану сучасного суспільства і культури (Д. Мережковський, А. Бєлий). Ідея “одночасності культур і епох” завдяки модерністам (В. Брюсов, О. Блок, М. Гумільов, О. Мандельштам, А. Ахматова) входить у культурну парадигму на межі століть.

Російська письменницька критика модерністів розвивалася під впливом концепцій З. Фройда, К.Г. Юнга, А. Бергсона, Ф. Ніцще, С. Трубецького, Е. Трубецького, Н. Лосського, С. Франка, М. Бердяєва, П. Флоренського, С. Булгакова, В. Ерна. Але багато в чому визначила вектори естетики символізму і модернізму загалом творчість В. Соловйова.

Російські модерністи творчо сприйняли релігійні пошуки В. Соловйова, його поклоніння Софії як ідеї вічної жіночності, теорію “позитивної всеєдності”. Письменники Д. Мережковський, З. Гіппіус, мислитель Д.В. Філософов запропонували й обгрунтували стратегію “нової релігійної свідомості”, зробивши спробу реалізувати на практиці ідеї В. Соловйова і з'єднавши релігійне мислення з антирелігійним світоглядом російської інтелігенції.

Думки В. Соловйова про ідеал особистості, кохання, проблеми статі, возз'єднання людства у “святу спільноту” знайшли відбиток у літературно-критичній творчості З. Гіппіус, Д. Мережковського, В. Розанова та ін.

Заклик Ф. Достоєвського до “вільного всесвітнього єднання, всесвітнього братерства в ім'я Христа” розвинутий у “метафізиці всеєдності” В. Соловйова. Ідея перетворення храмового і домашнього християнства на вселенське християнство, а також думка про “всеєдність” як про єдність людства в Богові, тобто Боголюдство, була реалізована російськими символістами, котрі спробували побудувати “нову релігійну свідомість” і вселенську теократію.

Письменники-модерністи Ф. Сологуб, Д. Мережковський, З. Гіппіус, В'яч. Іванов, К. Бальмонт, В. Брюсов у своїх критичних працях сприймали В. Соловйова як духовного провісника людства, тому що соловйовський культ краси був заснований на розумінні краси як сутності самого світу, а це відповідало настановам митців. Про це ж писали й молодші символісти (О. Блок, А. Бєлий, С. Соловйов), вклоняючись чистій красі та Софії як її небесному втіленню. Вони вірили, що “вічна краса” отримає перемогу над хаосом, злом і тьмою. На межі XIX-XX століть творчість видатного філософа В. Соловйова сприяла небувалому підйому художньої та філософської думки.

Багато важливих питань сучасності було порушено в літературній критиці модерністів. У працях письменників-критиків йшлося про подальші шляхи російської літератури, відповідальність митця, нове призначення художнього слова, проблеми вивчення класики й сучасної літератури, співвідношення традиції і новаторства тощо. Проблематика літературно-критичних творів письменників-модерністів є напрочуд широкою і не обмежується суто літературним контекстом. Митці розглядали актуальні питання літератури в тісному зв'язку з розвитком людської свідомості, філософських концепцій перетворення суспільства, культури й мистецтва.

В умовах інтенсивного становлення модернізму, активної взаємодії літератури й філософії, а також різних видів мистецтва в Росії склалися сприятливі умови для плідного розвитку літературно-критичної творчості письменників, котрі у своїх працях прагнули дати відповіді на актуальні виклики часу.

Жанрова палітра літературної критики доби модернізму є надзвичайно багатою. У творчості письменників-критиків отримали нові імпульси для розвитку традиційні жанри критики (рецензія, стаття, літературний портрет, щоденник критика). Разом з тим у критичній спадщині модерністів з'явилися й нові жанрові утворення - цикли статей і книги критики. Крім того, елементи критики органічно входили в тканину художніх творів, створених письменником-критиком.

Жанровий зміст літературно-критичних праць модерністів виходить за межі об'єкту розгляду - “чужого” тексту. У творах письменників-критиків містяться не тільки оцінки “чужого” слова, але й роздуми автора про свою творчість, розвиток мистецтва й культури загалом. Неприхована суб'єктивність є характерною особливістю всіх жанрів письменницької критики модернізму.

У жанровій системі письменницької критики відбувалися активні процеси взаємодії між різними жанрами (жанрова дифузія), що впливало на розширення жанрового змісту, внаслідок чого виникали синтетичні жанри літературної критики, які не можна кваліфікувати однозначно. У межах одного літературно-критичного твору могли поєднуватися елементи різних жанрів.

Скорочення дистанції між автором-критиком і читачем, перехід суб'єкта в об'єкт, активна авторська рефлексія, взаємодія слова “чужого” і “свого”, багатошаровість змісту, образність мислення, настанова на відтворення багатоголосся культури - усе це жанротвірні механізми розвитку літературної критики доби модернізму.

Для жанрів літературної критики кінця XIX - початку XX століть притаманні певні проблемні “вузли”, мотивні комплекси, наскрізні теми, що розроблялися з різних позицій і в різних аспектах у працях багатьох митців. Згодом це призвело до створення циклів статей і книг критики, що стали своєрідним засобом подолання “роздрібнених”, “уривчастих” оцінок. У літературній критиці модерністів здійснювався пошук магістральних шляхів розвитку літератури й культури, що зумовлювало тяжіння до циклізації критичних праць.

Використання засобів і прийомів художньої літератури збагатило всі жанри критики доби модернізму. А застосування елементів критики в літературних творах дало цікаві явища в галузі літератури й стало новим кроком у розвитку “діалогізму”.

На стиль письменницької критики кінця XIX - початку XX століття великий вплив мали стильові тенденції модернізму. Письменники, які шукали нових шляхів у художній літературі, використовували набутий творчий досвід у літературно-критичних працях, що вирізняє письменницьку критику модернізму з-поміж інших періодів літературної критики. У критичних творах письменників-модерністів виявилися елементи імпресіонізму, символізму, футуризму, акмеїзму та інших течій і напрямів. Взаємодія загального та індивідуального в стилі літературно-критичних праць є цікавою в контексті дослідження парадигми модернізму.

Для стилю творів письменницької критики доби модернізму характерні поетика неоміфологізму, використання полісемантичних і полігенетичних структур, “перехідність” образів (ідей, мотивів), творче продовження і “декодування” художнього слова, зростання ролі ритміко-інтонаційної організації тексту, гра сенсами, переключення й перехрещення “точок зору” та ін.

На межі XIX-XX століть інтертекстуальність стала провідним способом організації літературно-критичного твору, виявляючись на його різних рівнях: композиційному, образному, мотивному, мовному і т.д. Форми прояву інтертекстуальності (алюзія, ремінісценція, “вторинна” образність, цитування, коментар тощо) сприяли складному діалогу й полілогу між різними текстами, що тривав на сторінках письменницької критики.

Отже, письменницька критика кінця XIX - початку XX століття опинилася не на узбіччі, в самому центрі літературного, культурного й суспільного життя. У ній знайшли відображення складні процеси розвитку літератури, естетичної та філософської думки. Разом з тим письменники-критики не тільки констатували певні факти та явища, а й брали активну участь у виробленні стратегій нового мистецтва. Літературно-критичні твори письменників того часу є важливою складовою парадигми модернізму.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях

1. Кочетова С.А. Литературно-критическое творчество русских писателей-модернистов: жанрология, композиция, ритм, стиль: Монография. - Донецк: Норд-Пресс, 2006. - 240 с. (17 др.а.). (Рецензии: Фёдоров В.В. “Событие внутреннего опыта…” (Рецензия на книгу: Кочетова С.А. Литературно-критическое творчество русских писателей-модернистов: жанрология, композиция, ритм, стиль. - Донецк: Норд-Пресс, 2006. - 240 с.) // Науковi записки ХДПУ iм. Г.С. Сковороди. Серiя “Лiтературознавство”. Вип. 4(48). Частина 1. - Харкiв. - 2006. - С.168-169; Мишуков О., Ильинская Н. О “внутреннем состоянии духа”… (Рецензия на книгу: Кочетова С.А. Литературно-критическое творчество русских писателей-модернистов: жанрология, композиция, ритм, стиль. - Донецк: Норд-Пресс, 2006. - 240 с.) // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2006. - Вип. XXXIV. - С. 115-116; Дербенёва Л.В. “Выход за пределы всего сказанного…” (Рецензия на книгу: Кочетова С.А. Литературно-критическое творчество русских писателей-модернистов: жанрология, композиция, ритм, стиль. - Донецк: Норд-Пресс, 2006. - 240 с.) // Література в контексті культури. - Вип. XVI. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2006. - С. 337-339.

2. Кочетова С.А. “Вторичность” образности в литературно-критическом наследии О.Э. Мандельштама // Науковi записки ХДПУ iм/ Г.С. Сковороди. Серiя “Лiтературознавство”. Вип. 10 (21). - Харкiв. - 1998. - С. 128-134 (0,4 др.а.).

3. Кочетова С.А. Проблема определения культурного простанства и природы творца в критическом творчестве Т.С. Элиота // Науковi записки ХДПУ iм. Г.С. Сковороди. Серiя “Лiтературознавство”. Вип. 1 (22). - Харкiв. - 1999. - С. 157-161 (0,3 др.а.).

4. Кочетова С.А. Зачин в литературно-критических статьях русских поэтов первой трети ХХ века // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Вип. 3(24). - Харків, 1999. - С. 150-156 (0,4 др.а.).

5. Кочетова С.А. Образ Гоголя в художественном творчестве В. Набокова (заметки к теме) //EX PROFESSO: збірник наукових праць вчених Придніпров'я. - Дніпропетровьк, 1999. - С. 137-141 (0,3 др.а.).

6. Кочетова С.А. К проблеме определения жанра юбилейной статьи (на материале работ О. Мандельштама) // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Вип.2(26). - Харків, 2000. -С. 191-195 (0,3 др.а.).

7. Кочетова С.А. Поэтика импрессионизма в поэзии и прозе О. Мандельштама // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Вип. 1(25). - Харків, 2000. -С. 209-213 (0,3 др.а.).

8. Кочетова С.А. Поэтика статьи В. Брюсова “Испепелённый. К характеристике Гоголя” // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Вип. 1(30). - Харків, 2002. - С. 86-92 (0,4 др.а.).

9. Кочетова С.А. Н. Гоголь и В. Брюсов. Притяжение натур (на материале статьи В. Брюсова “Испепелённый. К характеристике Гоголя”) // Литературоведческий сборник. Вып. 9. - Донецк: ДонНУ, 2002. - С. 91-99 (0,5 др.а.).

10. Кочетова С.А. Гоголевские традиции в малой прозе В. Брюсова (Поэтика сна) // Література в контексті культури. Збірник наукових праць. Вип. 8. - Дніпропетровськ, 2002. - С. 184-192 (0,6 др.а.).

11. Кочетова С.А. К вопросу о проблематике набоковского эссе “Николай Гоголь” // Збірник наукових праць Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка. Серія “Філологічні науки”. Вип. 4(25). - Полтава, 2002. - С. 82-85 (0,3 др.а.).

12. Кочетова С.А. К изучению писательской критики // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Вип. 1(33). - Харків, 2003. - С. 157-162 (0,4 др.а.).

13. Кочетова С.А. Гоголевский вопрос о пошлости в интерпретации В. Набокова // Литературоведческий сборник. Вып. 13. - Донецк: ДонНУ, 2003. - С. 119-130 (0,7 др.а.).

14. Кочетова С.А. “Литературный дневник” З.Н. Гиппиус: мотивная структура // Література в контексті культури: Збірник наук. Праць. - Вип.14. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 82-87 (0,4 др.а.).

15. Кочетова С.А. Элементы критики в произведении Б. Пастернака “Охранная грамота” // Литературоведческий сборник. Вып. 19. - Донецк: ДонНУ, 2004. - С. 122-135 (0,9 др.а.).

16. Кочетова С.А. Образ горы в поэзии и литературно-критической прозе М. Цветаевой // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. - Вип. 1(41). - Ч.I. - Харків, 2005. - С. 108-113 (0,4 др.а.).

17. Кочетова С.А. Жанр обзора в писательской критике русских модернистов (на материале обзорных статей О. Мандельштама и Вл. Ходасевича) // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии. Научно-методический сборник. - Вып. XIII. Часть 2. - Славянск, 2005. - С. 79-92 (0,9 др.а.).