Гуманістичні ідеї Франції XV-XVI століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

З кінця XV ст. у Франції почався процес централізації країни і зміцнення держави. Незабаром король ліквідував політичну незалежність Бургундії, Бретані і Бурбонського герцогства. Великі родові феодали, втративши могутність і значення в господарському житті країни, перетворювались на придворну знать, яка існувала на подачки короля і цілком залежала від нього. Змінювався характер економіки країни. З розвитком торгівлі й промисловості величезні багатства зосереджувались у руках великої буржуазії. Вона вкладала капітали в сільське господарство, купувала феодальні замки і титули. З її середовища виділився значний прошарок бюрократії в суді та адміністрації. Таким чином створювалося нове дворянство.

Прибічниками прогресивних ідей у Франції були в основному представники передової частини дворянства, у формуванні світогляду яких значну роль відіграла гуманістична культура Італії. Новоявлене дворянство охоче підтримувало агресивну політику короля, давало кошти для підготовки військових походів, зокрема в Італію. Під час цих походів перед дворянством відкривався новий світ високої гуманістичної культури Італії і разом з тим мистецтва античності, уже досить глибоко вивченого італійськими гуманістами. Невдовзі у Франції почала широко розповсюджуватись антична книга. Сам король Франціск І претендує на роль керівника [235] гуманістичного руху в країні. Він запрошує видатних італійських художників, ввозить з Італії твори гуманістичного мистецтва, наближає до двору гуманістів-учених, поетів, художників, сприяє розвитку книгодрукування, поповнює королівську бібліотеку старовинними манускриптами.

На долі французького гуманізму позначився також рух релігійної реформи, очолений згодом Жаном Кальвіном (1509-1564). Спочатку протестантство було певною мірою близьке гуманізмові. Гуманісти прагнули звільнити людину від середньовічної ідеології, а майбутні релігійні реформатори - від католицизму. Оскільки католицизм невіддільний від середньовічної культури й світогляду, то гуманісти не могли не боротися й проти нього. Таким чином, у боротьбі проти ідеології середньовіччя гуманісти в особі протестантів мали сильного спільника.

Винятково важливим фактором розвитку і формування гуманізму був вплив на нього літературної національної традиції і сатиричної літератури, що створювалася в ході класової боротьби народних мас. Розвиток буржуазних відносин привів до знищення кріпосництва, але становище селян, які страждали від непомірних податків, не поліпшилось. Не в кращих умовах був і робітничий люд міст. Невдоволення народних мас в епоху раннього Відродження виливалося то в селянські повстання, то в страйки міських робітників, то в релігійні єресі. Ця боротьба супроводжувалась бурхливим розвитком сатиричної народної літератури. У балаганних виставах, карнавальних процесіях, анекдотах, фарсах гостро висміювались церковна служба, проповіді; розбещені ченці, тупоголові богослови, нікчемні рицарі. гуманістичний релігійний література ронсар

Усе це зумовило розквіт гуманізму протягом перших десятиліть XVI ст. І хоча король Франціск І намагався спрямовувати розвиток гуманістичного руху і тримати його під своїм контролем, однак уже в 30-ті роки було цілком очевидно, що гуманізм торує свій власний шлях, незалежний від волі короля. Від засвоєння античного мистецтва й гуманістичної культури Італії гуманісти перейшли до рішучого наступу на феодальний світ і його підвалини у французькій державі. Розмах наступу гуманістів налякав короля, і він разом із католицькою церквою розпочав проти них похід. Безпосереднім приводом для наступу на гуманізм були події 18 жовтня 1534 р. У цей день у Парижі і в провінції на мурах громадських будинків і навіть на дверях [236] королівської опочивальні були розклеєні «плакати проти меси», спрямовані проти католицьких єпископів, папи і його культу. Король і католицька церква негайно вдалися до репресій проти протестантів та вільнодумців: у 1535 р. на вимогу богословів король підписав указ про знищення друкарства (потім скасований); у 1540 р. було утверджено інквізитора французького королівства, дозволено орден ієзуїтів; у 1546 р. на площі Мобер у Парижі спалено Етьєна Доле - поета, вченого, видавця гуманістичних творів.

Гуманістам доводилось діяти в умовах найжорстокіших переслідувань і боротьби. Становище ускладнювалося й тим, що шляхи гуманізму і протестантства розійшлися. Зміцнівши, протестантська церква стала не менш фанатичною, ніж католицька, з такою ж жорстокістю і нетерпимістю переслідувала вільнодумців. 1553 р. в Женеві, яка стала центром протестантської церкви, на настійну вимогу Кальвіна було спалено видатного вченого Сервета.

Не знайшовши шляху до народу, гуманісти залишилися самотніми у боротьбі проти церковної і феодальної реакції.

У другій половині XVI ст. у Франції значно посилилась боротьба релігійних напрямів. Чим більше зміцнювала свої позиції протестантська церква, тим жорстокішим був наступ католицизму (контрреформація). Вся країна розділилась на два ворожі табори - католиків і протестантів, між якими точилися кровопролитні релігійні війни, що призвело до відновлення феодальної анархії. В таких обставинах гуманістичний рух набував нового характеру - народжувалось трагічне усвідомлення нездійсненності гуманістичних ідеалів, що зумовило кризу гуманізму.

Відповідно до цих важливих історичних процесів, розвиток французької гуманістичної літератури пройшов два великі етапи. Перший етап охоплює першу половину століття. У цей час формувалася і досягла розквіту гуманістична література. Вона відзначалася оптимізмом, вірою в можливість утвердження кращого, розумнішого устрою, гостротою і сміливістю критики феодальної дійсності. Хоч наступ реакції, розпочатий у 30-х роках, і ускладнив становище гуманістів, але не змусив їх відступити. У 40-50-ті роки їхня діяльність активізувалась, посилилось вільнодумство, література набула войовничого, гостро сатиричного характеру. Визначні діячі гуманістичної літератури першого етапу [237] - Маргарита Наваррська, Бонавентюр Депер'є, Клеман Маро; найвидатнішим письменником, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле.

Наступний етап розвитку гуманістичної літератури припадає на другу половину XVI ст. В цей час література також створила величезні цінності, але вона вже несе на собі відбиток кризи гуманізму. Найвидатнішим явищем цього етапу була творчість поетів «Плеяди», особливо Ронсара, та останніх представників гуманізму Монтеня й д'Обінье.

«Плеяда» Ронсар

Маніфест «Плеяди». Розвиток французької літератури другої половини XVI ст. характеризується розквітом гуманістичної поезії. Ще в 40-ві роки нові тенденції в поетичній творчості проявилися у поетів ліонської школи (Моріса Сева, Луїзи Лабе та ін.), які наслідували досвід Петрарки та італійських поетів неоплатонізму XV ст., оспівували ідеальну любов, зображували жінку як втілення найвищих доброчесностей. Ліонським поетам не властивий демократизм раннього французького гуманізму. Вони наповнювали свої твори інтелектуалізмом, надавали великого значення естетичності форми, відстоювали високий ідеальний зміст поезії.

Ліонська школа дала певний поштовх до інтенсивного розвитку гуманістичної поезії в другій половині XVI ст. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи «Плеяда» Жоашена дю Белле, Жана Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьена Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і особливо її глави - П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле - учнів колежа і їхнього учителя і керівника колежа, філолога-еллініста Жана Дора. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад «Бригади» - до семи чоловік - і відповідно змінилась назва - тепер група іменувалась «Плеяда». Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.

Ще в період існування «Бригади» у 1549 р. дю Белле опублікував трактат «Захист і звеличення французької мови», в якому, по суті, сформулював теоретичні принципи групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом «Плеяди». Основне в «Захисті» - заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б грунтувалася на засвоєнні античності. Написаний трактат емоційно, пристрасно. Передовсім дю Белле виступає проти [260] латинськомовної поезії і відстоює права французької мови. З осудом він говорить про французів, які віддають перевагу латинській мові, зневажають рідну і презирливо ставляться до неї, заперечує хибні твердження, нібито вартість думок залежить від того, якою мовою вони висловлені. Його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості, гордою упевненістю в тому, що вона «зрівняється з мовою самих греків і римлян і породить за їх прикладом Гомерів, Демосфенів, Вергіліїв і Ціцеронів» (кн. І, гл. 3). Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором людей і може змінюватися з їхньої волі. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежить від того, як її розвивають, адже «мови не виростають самі по собі, як трава, коріння і дерева, одні немічні й кволі за своєю природою, інші - здорові, могутні, здатні нести вантаж людських думок; ні, могутність їх породжується волею і бажанням смертних» (кн. І, гл. 3). Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і І пропонує для цього відповідні засоби: сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення, звичайно, в міру, слів старовинних і запозичених з древніх мов. Він радить поету спілкуватися не тільки з ученими, а й з людьми різних професій і видів ремесла: «корабельниками, ливарниками, художниками, граверами й іншими, а також знайомитися з їх винаходами, з назвами матеріалів і знаряддями, якими вони користуються у своєму ремеслі і мистецтві» (кн. II, гл. 11).

Багато уваги приділяється з «Захисті» обгрунтуванню принципу наслідування античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за дю Белле,- це основний шлях до створення національної поезії високої естетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проблем, його літературні критерії основувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, дю Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду. «Знай, читачу, тільки той буде справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, любити, ненавидіти, захоплюватися, жахатися - коротше кажучи, хто буде по своїй волі керувати й розпоряджатися моїми почуттями. Ось правдивий пробний камінь, на якому слід перевіряти всі поеми на всіх мовах» (кн. І, гл. 11).

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід [261] зректися національних традицій середньовічної поезії та її жанрів - рондо, балади, віреле, канцони - і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів - епіграми, за прикладом Марціала, елегії, за прикладом Овідія, оди, ще невідомі французькій Музі, еклоги, епопею, а також італійський сонет. При цьому повинен вироблятися і відповідний «вчений», високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, яскравими фарбами, . надавати їм «вишуканої класичної ерудиції».

Зневажливо говорить дю Белле про середньовічні драматичні жанри - фарс і мораліте - і вважає потрібним відродити славу класичних комедій і трагедій.

Значне місце в «Захисті» займають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого - як натхнення. За дю Белле, поет має бути великим трудівником, відзначатися «вченістю», багатством знань, здатністю до захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як високоблагородна, суспільно значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована до величезної мети духовного збагачення людини.

Містяться в трактаті дю Белле й критичні випади проти придвірного середовища, проти Сорбонни, яка чинить перешкоди поширенню знань, розвитку наук і мистецтв.

Сформульовані в «Захисті» принципи знайшли практичне втілення в поезіях самого дю Белле та інших членів «Плеяди». Але з роками, в процесі розвитку творчості, намітився певний розрив між теоретичною програмою і реальною практикою митців. Зокрема, всупереч вимогам «Захисту», поети зверталися до національних поетичних традицій і плідно використовували їх у своїй творчості. Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності «Плеяди» належала «королю поетів» Ронсару.

П'єр де Ронсар (1524-1585) походить з дворянської родини. В 12 років він став пажем принців, згодом ввійшов до почту членів королівської фамілії і почту дипломатичної місії; побував у Шотландії, Англії, Фландрії, Голандії, Німеччині, Італії. У цей час Ронсар багато читав, вивчав європейські мови, робив спроби писати вірші. Він сподівався висунутися на королівській службі, але через тяжку хворобу, яка спіткала його в сімнадцять років і призвела до втрати слуху, йому довелося [262] змінити свої наміри. Ронсар твердо вирішив серйозно зайнятися поетичною творчістю. В 40-ві роки він навчався у Парижі, де оволодівав грецькою мовою, вивчав античну літературу. Обдарованість, захопленість навчанням і поезією робили його особу надзвичайно привабливою, і невдовзі навколо нього створився поетичний гурток «Бригада», який згодом розширився і був перейменований у «Плеяду». Ронсар наполегливо готував себе до поетичної діяльності й відразу поставив перед собою значимі, високі цілі. Він хотів прославити французьку мову та поезію, принести користь своїй країні, не розважати, а вчити читача, прилучати його до скарбниці поетичного мистецтва. Без сумніву, «Захист і звеличення французької мови» було написано під його впливом. Перші публікації окремих поезій Ронсара з'явилися у 1547 р. У 1550 р. вийшла у світ перша збірка «Чотири книги од», а в 1552 р.- нова збірка «Любовні вірші до Кассандри». Ними відкрився найбільш значний і плідний період творчості Ронсара, який продовжувався до 1560 р. Ці поезії написані цілком у дусі принципів «Захисту».

Перша збірка об'єднує великі оди, написані за [263] взірцем Піндарових творів, і оди, створені в «гораціанському» стилі. На думку Ронсара, призначення творів цього жанру - уславлення величних дій історичних осіб, поетичних творів, краси природи, чеснот близьких і милих йому людей. Піндаричні оди в основному вихваляють високих осіб, а також друзів поета - Баїфа, Дора й ін. Для них характерні «вченість», урочистість, ідеалізація зображуваного. Поет широко вводить у твори міфологічні образи, вдається до прийомів ораторського мистецтва, прикрашає свій стиль різноманітними тропами. Наслідування форми і образної системи древнього автора зумовило штучність піндаричних од Ронсара. І все ж слід визнати їхню цінність як першої спроби створення у Франції героїчної, патетичної поезії.

Гораціанські оди - це переважно невеликі вірші, різноманітні за своєю тематикою. В них значне місце займають роздуми про життя і смерть, про красу і невмирущість природи й поезії, теми дружби і кохання. Виразною є морально-дидактична тональність цих од. Стиль їх простіший, ніж у піндаричних одах, образи нерідко беруться з реального світу.

Загалом оди Ронсара збагатили французьку поезію, внесли в неї мотиви героїзму, високі ідеали, розширили її жанрові та тематичні межі, надали їй емоційної повноти.

Під сильним впливом книжної традиції, особливо лірики Петрарки, написана й друга збірка - «Любовні вірші до Кассандри». Під ім'ям Кассандри поет оспівує жінку, з якою замолоду зустрівся в Блуа і закохався в неї. У дусі петрарківського сонета жіночий образ ідеалізований, є втіленням краси і чеснот. Однак у ліричному герої Ронсара сильніше виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому більше темпераменту, гарячої пристрасті.

В окремих віршах цієї збірки Ронсар славить інтелектуальні насолоди.

Я хочу сам три дні читати «Іліаду»,

Тож двері замикай, Корідоне тямкий,

А як порушить хто й мій тихий супокій,

Помщусь я на тобі, як за найгіршу зраду.

Служниці накажи, хай не наводить ладу,

Ви не потрібні теж - ні ти, ні хлопчик твій,

Я хочу сам три дні пожить в полоні мрій,

А там на тиждень знов порину в безум чаду.

(Переклад Ф. Скляра)

З любов'ю змальовував поет картини природи. Це звичайно конкретні місця його рідної землі -ліс, [264] річка. В зображенні природи уже в цій збірці звучить мотив, який пройде через усю поезію Ронсара - природа, даючи відчуття краси життя та її скороминучості, закликає людину насолоджуватися миттю щастя і молодістю. Характерним є вірш, надрукований у другому, поширеному виданні збірки (1553).

Ходім поглянемо, кохана,

Ми на троянду, пишну зрана,

Убрану в пурпур осяйний,

Яка у сутінь вечорову

Втрачає одіж пурпурову

й рум'янець гожий, як і твій.

О, як же мало їй простору

Судьбою дано для убору!

Краса так скоро відцвіла!

Безжальна мачуха природа:

Це дар її - непевна врода,

Що лиш до вечора жила.

Поки ще почуття тендітне,

Поки ще юність буйно квітне,

Віддай належну їй ясу: І

Рви квіти молодості, люба, '

Бо старість, як троянду, грубо

Твою понівечить красу.

(Переклад Ф. Скляра)

Збіркою «Любовних віршів» Ронсар, разом з іншими поетами, утверджував у французькій поезії любовний сонет.

З 1553 р. характер творів Ронсара помітно змінюється. Поет відступає від деяких теоретичних принципів «Захисту» і починає звертатися до національних поетичних традицій. У його поезіях посилюється і Поглиблюється ліричне начало, проявляється більша самостійність і в змісті, і в формах, поширюється тематика, простішим стає стиль. В такому ж дусі створена ціла низка нових збірок поета: «Любовні вірші» (поширене видання), «Суміш», «Продовження книги любові», «Нове продовження книги любові», дві книги «Гімнів» та ін. Найвидатнішими з них визнають «Продовження книги любові» і «Нове продовження книги любові». Переважна більшість віршів цих збірок - сонети, присвячені Марії; вони і становлять цикл «Любов до Марії». Прототип героїні - сільська дівчина Марія Дюпон, яку любив Ронсар. Це була щаслива, взаємна любов. У своїх віршах поет відійшов від надмірної ідеалізації, обожнення образу коханої. Марія - земна, реальна жінка, проста й весела, усім своїм образом невіддільна від природи, серед якої зросла. Любовні почуття поета теплі, радісні. [265] Тема кохання займає чільне місце в усіх збірках і розкривається в різноманітних відтінках. Нерідко Ронсар малює еротичні сцени, трапляються любовні поезії жартівливого характеру, численні анакреонтичні вірші, в яких поет звичайно закликає насолоджуватись молодістю, адже час швидкоплинний і краса скороминуща.

Вірші Ронсара другої половини 50-х років відзначаються критичними тенденціями. В них висловлюється неприязне ставлення до королівського двору, засуджуються пороки двірського середовища - жадібне прагнення до розкоші, честолюбність, лицемірство, брудна жага накопичення багатства. Суєтному двору протиставляється простота сільського життя на лоні природи. Наприклад, у «Елегії кардиналу де Шатійону» поет пише:

Щасливий той, хто йде у полі по дорозі

Де ні сенатора в червоній пишній тозі,

Ні принців, ні вельмож, ні владних королів,

Ні двору, де обман усіх і все повив.

Нещасний служнику, іди і падай в ноги,

За волю продану вимолюй чин убогий!

А вільному мені - миліший у сто крат

Мій вирощений хліб і виплеканий сад,

Приємніш до струмка припасти днем пекучим

І милуватись рим вибагливим співзвуччям

Пустотливих камен вислухувати спів,

Любіше зустрічать увечері биків,

Дивитись, як спішать, вистрибують ягнята,

І з ранку до смерку миліш мені орати,

Ніж серце суєті безплідній віддавать,

Служивши королю, свободу продавать.

(Переклад Ф. Скляра)

В умовах поглиблення протиріч французької дійсності напередодні релігійних воєн такі вірші набували політичного звучання.

Другий період творчості Ронсара (1560-1572) припадає вже на добу релігійних воєн. У цей час Ронсар наблизився до королівського двору і став двірським поетом. Тепер у своїх творах він часто звертається до політичних питань. Релігійні війни гнітять його, і це зумовлює трагічне звучання поем. Поет вболіває за країну, він страждає від того, що «діти» Франції розривають її, що «брат іде на брата», «син проти батька», ремісник змушений покинути свою справу, пастух - своїх овець, купець - свою торгівлю. Будучи прибічником партії католиків, Ронсар неприязно ставиться до гугенотів, вбачає причину лиха в їхній діяльності, звинувачує їх у тому, що вони перші почали смуту і привели в країну інтервентів. У своїх поезіях він [266] закликає до покарання гугенотів, зображує їх у сатиричному плані. Разом з тим Ронсар позбавлений католицького фанатизму. В його віршах критикується розбещеність католицьких церковнослужителів, звучить заклик до примирення партій, єдності й порядку в країні. Поет звертається до коронованих осіб і застерігає їх від жорстокості, зокрема у вірші «Повчальне слово до короля Кар-ла IX» він умовляє короля бути доброчесним, справедливим і терплячим.

Однак ідеали Ронсара та його критика позбавлені радикалізму й дієвого, войовничого характеру, в чому і проявляється обмеженість гуманізму поета. Можливо, він і сам розумів неспроможність своїх ідеалів, бо після 4563 р. відійшов від політичної боротьби, все менше бував при дворі. Усамітнившись, Ронсар розпочав працю над епічною поемою «Франсіада» за зразком творів Гомера і Вергілія.' Вона була задумана як велика національна епопея , в 24 піснях. За її основу взята відома легенда | про сина Ректора Франка, який нібито урятувався після загибелі Трої, оселився у Франції і поклав початок історії французьких королів.

Поема виходила штучною і сухою, не набувала ні за сюжетом, ні за формою народного характеру, усім своїм духом була чужорідна атмосфері французької дійсності доби релігійних воєн. Ронсар написав усього чотири пісні. Вони вийшли в світ через три тижні після Варфоломіївської ночі, не викликавши інтересу. Сам Ронсар, безмірно вражений страшними подіями, залишився байдужим по публікації і більше не повернувся до праці над поемою.

Крім «Франсіади», у другій половині 60-х років Ронсар писав ліричні вірші, в яких досить широко розробляв свою улюблену тему - тему природи і поезії.

В останній, третій, період творчості, який розпочався після 1572 p., Ронсар писав небагато. Найзначніший доробок цього часу - цикл любовних сонетів «До Єлени». Створені вони на основі любовного захоплення, пережитого уже немолодим поетом, Єленою де Сюржер. Для цих поезій характерний елегійний тон. Особливо виразно звучить у них давній мотив скороминучості життя і нерозумності зречення його радощів і насолод у молодості:

Коли у старості зимовою порою

За гребінь сядете надвечір при вогні

Й, співаючи мій вірш, промовите, сумні:

«Мене вславляв Ронсар, зачарувавшись мною»,- [267]

Тоді, розбуджена музичною строфою,

Служниця відкладе роботу в напівсні.

Назве моє ім'я, зітхнувши по мені,

І вас благословить безсмертною хвалою.

В могилі буду я, примарливий фантом,

В тіні зелених мирт покоїтимусь сном;

Присівши при вогні у вечори холодні,

Погордливу себе ви станете корить.

Живіть, поки живі! Ловіть прекрасну мить,

I життєвих троянд зривайте цвіт сьогодні!

(Переклад Ф. Скляра)

Особливий інтерес серед поезій останнього періоду становить елегія «Проти лісорубів Гастінгського лісу» (Карл IX продав Гастінгський ліс на" зруб, щоб погасити борги двору). Вирубування Гастінгського лісу поет сприймає як загибель світу гармонії і краси, того світу, яким живилися його ідеали і натхнення.

Стій, лісорубе, стій! Впини блюзнірську руку!

Бо ти ж не деревам страшну готуєш муку,

Хіба не бачиш? Глянь - вчинив ти німфам зло,

Ллє кров їх з-під кори: ти знищив їх житло.

Прощай, старий, прощай з святинями узлісь!

Барвистий килим трав, шанований колись,

Зневажений поліг; байдужі пішоходи

Не знайдуть у тіні для себе прохолоди,

Не сядуть відпочить в зеленій гущині;

Губителів твоїх клястимуть в літні дні...

(Переклад Ф. Скляра)

Звичайно цей вірш інтерпретується як вираження відчуття приреченості Ренесансу, усвідомлення поетом нежиттєвості своїх ідеалів.

Несприятливі історичні умови - релігійні війни, відсутність національної єдності і загальнонаціональних інтересів - не дали змоги Ронсару створити національну поезію високого стилю з героїчною тематикою і відповідні їй монументальні форми. Поет уславився головно своєю лірикою на приватні теми та любовними сонетами, досягнувши в них вершин майстерності. Він вніс у французьку поезію реалістичний зміст, збагатив її новими формами, різноманітністю ритмів і мелодійністю, утвердив панування літературної французької мови. В одному з своїх віршів на літературні теми Ронсар так визначив свою роль у розвитку французької поезії:

...Тоді, щоб піднести, звеличить рідну мову,

Я зважився на труд - краси надати слову.

Творив слова нові, а давні поновляв,

Народ вподобав їх, до неба прославляв.

За древніми йдучи, старався кожну хвилю [268]

Дать реченням снагу і світлі барви стилю.

Так дав я віршу лад, і з волі добрих муз,

Як римлянин і грек, великим став француз.

(Переклад Ф. Скляра)

Ронсар не перебільшив: його поезія дійсно набула загальноєвропейського значення.

Срнет ронсара

Покинь неволі дім і землю фараона,

Ходім, де серед скель синіє Іордан,

Покинь для мене двір, облудну фальш рум'ян,

Свій спів сирен, своїх Цірцей чаклунські лона.

Твій невеличкий грунт хай буде як заслона

Від життьових турбот і прикрих серця ран,

Спіши, бо дні летять, як бистрий ураган,

Зближається зима, і наша кров холоне.

Ти знаєш, скільки зла у метушні двірській.

Ти знаєш, як там вік марнують дорогий,

I скрізь - на людях честь і кривда скрізь велика.

Минаймо ж здалеку той честолюбства шлях,

З богами, з німфами селімося в полях

І будемо нові Орфей і Еврідіка.

II

Кібели дерево на честь тобі саджаю,

Цю хвою,- хай тебе прославить скрізь вона,-

I на корі пишу я наші імена:

Здіймайтеся, ростіть під тихий шепіт гаю.

Ви, фавни, пожильці укоханого краю

(Так часто бачить вас Луара прозірна),

Під вашим доглядом хай процвіте сосна,

Хай ні мороз її, ні спека не здолає.

Пастуше, з вівцями до цих прибувши лук,

З сопілки видобудь еклоги ніжний звук

I дощечку повісь на віти ці зелені.

Хай про жагу мою новим звістують дням,

I прокажи, ягня віддавши в дар богам:

\"Ти, сосно! Вік свята вам пам'ять по Гелені\"

III

Щоб у долинах все було тобою повне,

Як зносить до небес ім'я твоє сосна,-

Звертанням до богів та узлиттям вина

Я джерельце тобі присвячую дібровне,

Вівчарю, хай отар і стриженої вовни

Не бачить ця, в яру, свята луговина!

Хай майоран, нарцис і м'ята запашна

Гелені віддають кадіння молитовне!

Зате хай мандрівник на пoстільці з зела

Гелені зложить од похвальних без числа,

I, може, мій рядок гаї повторять лунко.

I кожен, хто лише зачерпне з джерела,

Нехай відчує хміль полум'янoго трунку,

Що кров мою пойняв, а не дає рятунку.

IV

Як будете старі, і над пригаслим жаром

При світлі з прядивом у присмерковий час

Згадаєте мій вірш і скажете нараз:

Була за вроду я прославлена Ронсаром!

Одну лиш із служниць, ще віддану примарам

Тих днів, знайомий звук, що виник і погас,

Прокине з забуття: вона згадає вас

I вашу красоту з її примерклим чаром.

Я ж буду у труні і, привид пам'ятнuй,

Знайду під миртами солодкий супокій;

I шкода стане вам край огнища смутного,

Що мій сердечний жар зневажили колись.

Тож не гоніть чуття од вашого порога,

Зривайте цвіт троянд, що нині розцвілись.

Размещено на Allbest.ru

...