Еволюція творчості Михайла Коцюбинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Психологізм та імпресіонізм на українському грунті. Їх вплив на становлення творчості Михайла Коцюбинського

1.1 Психологізм в історико-літературному аспекті

1.2 Імпресіонізм як культурно-стильовий напрям кінця XIX- поч. ХХ століття

1.3 Еволюція творчості Коцюбинського-прозаїка від народництва до імпресіонізму

2. Психологічний аналіз внутрішнього життя героїв твору Коцюбинського «Цвіт яблуні»

2.1 Особливості часопростору у новелі М. Коцюбинського «Цвіт яблуні»

2.2 Звукове і кольорове наповнення твору Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні»

2.3 Психологізм героїв етюду Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні»

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Михайло Михайлович Коцюбинський - письменник-модерніст, великий естет і людинознавець, визначний художник слова. В українській прозі початку ХХ ст. посідає особливе місце, ставши майстром імпресіоністичного малюнку. Творчість письменника за способом трактування життєвих явищ і зображальною манерою була настільки неповторною, оригінальною, що спричинила своєрідний вибух у художній свідомості кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Визначальні риси нової прози - зображення психологічних станів героя, настроєва єдність автора і героя, потужний струмінь ліризму - були притаманні передусім художньому світу М. Коцюбинського, новели якого по праву належать до неповторних явищ світового рівня.

Актуальність обраної теми дослідження полягає в необхідності розглянути творчість М.Коцюбинського в контексті українського та європейського розвитку модерної літератури.

Багато проблем, піднятих художником слова майже століття тому, залишилися актуальними і сьогодні. Наприклад, проблема моралі. У роботі показано творчі здобутки митця, глибина проникнення у внутрішній світ людини саме завдяки зображенню психологізму та елементів імпресіонізму, які допомагають створити справжній образ людини. Значну увагу Коцюбинський приділяє роздвоєнню особистості героя.

Тому, щоб краще орієнтуватися у сьогоденні, слід звернутися до класиків, чий досвід цінний для нас, бо не втратив своєї актуальності і важливості.

Наукова новизна дослідження зумовлена тим, що, незважаючи на численні публікації, вважаємо проблему психологізму у творчості Михайла Коцюбинського малодослідженою, чим і пояснюємо потребу осмислення питань психологізму як у теоретичному, так і художньому аспектах, необхідністю висвітлення сутності концепції психологізму письменника, психологічного зображення характерів у зв'язку з авторською концепцією сприйняття людини і світу. Роль психологізму письменника у розвитку літератури вимагає концептуального переосмислення на основі новітніх здобутків психології, лінгвістики, філософії. Нині для цього відкриваються сприятливі перспективи.

Метою дослідження є з'ясування особливостей психологізму у творі М. Коцюбинського « Цвіт яблуні» через поетико-художній аспект (система форм, засобів і прийомів психологічного зображення) та через відбиття авторської особистості у творах.

Відповідно до мети вирішуються такі завдання:

- визначити поняття психологізму, назвати його прийоми і засоби втілення;

- висвітлити художній психологізм у формуванні М. Коцюбинського як письменника;

- з'ясувати визначальних особливості імпресіонізму як мистецького та, зокрема, літературного напряму;

- визначити особливості розвитку імпресіонізму в українській літературі;

- проаналізувати поетику новел М.Коцюбинського як вияву імпресіонізму на українському ґрунті;

- дослідити особливості часопростору, звукового і кольорового наповнення твору М. Коцюбинського «Цвіт яблуні»;

- дослідити зображення внутрішнього життя героїв у творі Коцюбинського «Цвіт яблуні».

Об'єктом дослідження є новела Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні» з погляду психологічного зображення, зрілості авторської концепції.

Предмет дослідження - психологізм новели М. Коцюбинського, способи і засоби його втілення, зумовлені загальнолітературними і суб'єктивно-авторськими факторами.

Методи дослідження. Дослідження спиралося на цілісно-системний підхід як найадекватніший для постаті М. Коцюбинського, герменевтичний і психологічний методи (О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко) та феноменологію.

Практичне значення роботи полягає у можливості застосування результатів дослідження на заняттях української літератури в школі та у вищому навчальному закладі при вивченні творчості Михайла Коцюбинського та при безпосередній роботі з творами та їх аналізом із можливістю долучення психологічного аспекту.



1. Психологізм та імпресіонізм на українському грунті. Їх вплив на становлення творчості Михайла Коцюбинського

1.1 Психологізм в історико-літературному аспекті

Одна з головних привабливих рис художньої літератури - це здатність розкрити таємниці внутрішнього світу людини, виразити душевні рухи так точно і яскраво, як це не зробити людині в повсякденному, звичайному житті. За твердженням представників психологічного напрямку, один із секретів довгого історичного життя літератури минулого визначається тим, що, кажучи про душу людини, вона говорить із кожним читачем про нього самого.

Українська література досягла в зображенні внутрішнього світу людини високих художніх вершин. Імена І. Гуцола, М. Катренка та ін. - це імена найбільших, геніальних письменників-психологів, рівних яким не так вже багато в світовій літературі.

Психологи розуміють людську душу, проникають у приховані мотиви вчинків, вивчають людину. Про психологізм говорять, коли психологією пояснюють явища та факти [21, с. 265]. «Письменники-психологи» змальовують внутрішній світ людини особливо яскраво, живо і детально, досягають особливої глибини в його художньому освоєнні. У деяких роботах інколи відбувалося невиправдане приниження літератури, у якій був відсутній психологізм у вузькому сенсі. Це траплялося, звичайно, ненавмисно і неусвідомлено, найчастіше - як наслідок зсуву понять, коли психологізм одночасно розуміється і як загальна властивість літератури, що полягає у відтворенні людських характерів, і як в зображенні в художньому творі внутрішнього світу героїв. Наявність психологізму оголошувалася критерієм художності твору: «Є область, без розкриття якої істотно людське в художньому творі не житиме повним життям: це сфера відчуттів, внутрішній світ героїв у всій його своєрідності, глибоко різний в кожного з них» [1, с. 231].

У поняття психологізму включається зазвичай і глибоке зображення власне внутрішнього світу людини, тобто його думок, переживань, бажань. Про психологізм як особливе, якісно визначене явище, що характеризує своєрідність стилю певного художнього твору, є сенс говорити лише тоді, коли в літературі з'являється форма прямого зображення процесів внутрішнього життя, коли література починає досить повно і детально змальовувати такі душевні рухи і розумові процеси, які не знаходять собі зовнішнього вираження, коли відповідно в літературі з'являються нові композиційно-оповідні форми, здатні зберегти приховані явища внутрішнього світу. У даному дослідженні психологізм розглядається як певна художня форма, за якою стоїть і в якій виражається художній сенс, ідейно-емоційний вміст [26, с. 9].

Щодо прийомів і засобів втілення психологізму, то кожна із розглянутих форм послуговується своїм «набором» прийомів і засобів. Так, пряма форма може реалізуватися за допомогою таких прийомів:

· внутрішній монолог;

· внутрішній діалог;

· психологічне авторське зображення;

· сни, марення;

· сповідь;

· «потік свідомості» тощо.

Непряма форма послуговується такими прийомами та засобами:

· жести, рухи, пози, міміка;

· інтонація;

· психологічний портрет;

· психологічний пейзаж;

· психологічний інтер'єр, екстер'єр;

· психологічна деталь тощо.

Українська література ХІХ століття, особливо другої його половини, займає тут особливе, унікальне місце. За загальним визнанням, саме в ній психологізм досягає високих вершин, пізнання й освоєння внутрішнього світу людини набувають небувалої глибини.

Через низку обставин саме українська література ХІХ століття з особливою гостротою і наполегливістю ставила проблеми ідейно-етичного єства людини, моральної відповідальності особи, пред'являла людині вищі етичні вимоги, не допускаючи знижок і компромісів. Тому читача приваблювало не лише те, що література розширює і заглиблює наші уявлення внутрішнього життя людини, але в першу чергу те, що вона говорить нам багато нового і дуже цінного про ту духовну роботу, яка втілюється в думках і переживаннях, відкриває нам невідомі раніше глибини єства людини [7, с. 39].

Дев'ятнадцяте століття характеризується зацікавленістю світової науки та мистецтва психологією та її впливом на взаємодію людини та суспільства, внутрішніми мотивами та переживаннями людей. Хоч із невеликою затримкою, проте світові тенденції літератури та виникнення психологічної школи в літературознавстві, теорій психології творчості та ін. не змогли не вплинути на українську літературу.

Предметом вивчення психологічної школи була внутрішня, психологічна сторона художньої творчості, яка була прийнята за сутність мистецтва. Провідні світові діячі відходять від соціологічного підходу до суспільних явищ, замінюючи його психологічним [15, с. 25]. В Україні ці тенденції проявляються частково, бо досить сильно і гостро відчувається суспільно-соціально-класовий конфлікт та його суперечності.

Тривалий час психологізм не мав однозначного вичерпного теоретичного та історико-літературного тлумачення. Це обумовлено тим, що література по-різному розуміла те, що відбувається у глибинах людського буття. Тому, закономірно, і філософи, і письменники ХIХ ст. дійшли висновку, що духовно-душевні зрушення не можуть бути безпосередньо виражені словами, оскільки внутрішній світ виявився не менш значним і величним за Всесвіт [22, с. 24].

Невпевненість щодо понятійного тлумачення психологізму, очевидно, була одним із стримуючих факторів, щоб ввести його в словники чи енциклопедії. Принаймні в найбільш відомих літературознавчих енциклопедично-довідникових виданнях ХХ століття поняття психологізму відсутнє.

В енциклопедіях і словниках розкриваються поняття психології творчості письменника, психологічної школи в літературознавстві, психоаналізу тощо. На хвилі «відлиги» проблема психологізму актуалізувалась, склалися сприятливі умови для републікації класичного надбання Л. Виготського, видання праць французького психолога Ж. Піаже, а також багатогранних досліджень вітчизняних науковців у сфері психологізму, до яких належать праці Г. В'язовського, Л. Гінзбурга, В. Фащенка. Із часом це наукове спрямування поповнилось розробками А. Ієзуїтова, М. Кодака, А. Єсіна. Уже в кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття в науковий обіг були повернуті роботи З. Фройда. У такому контексті набутки 60-х років минулого століття відзначаються глибоко теоретичним підходом до психологізму. У них наявне теоретичне визначення психологізму та психологічного аналізу, розглянута типологія художнього психологізму та засоби, форми, прийоми його вираження. Так, наприклад, В. Фащенко стверджував: «Психологізм - універсальна, родова якість художньої творчості» [15, с. 26]. Отже, предметом психологізму є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів [15].

Варто також звернути увагу на багатозначність у трактуванні основних понять теорії художнього психологізму. М. Кодак у своєму дослідженні розрізняє такі терміни, як: психологічність - родова прикмета мистецтва слова, його іманентна властивість виражати психіку людини; психологізм (художній) - декларована система соціально-психологічних поглядів на людину у світлі естетичних сподівань даного часу; психологічний аналіз - метод образно-логічного осягнення історично характерної соціально-психологічної суті людини в художній творчості [5, с. 6-7]. В. Фащенко з цього приводу зазначав: «Ці поняття взаємопов `язані та одне без одного не існують навіть в теорії, не кажучи вже про художню практику. Тому безглуздо вважати, що психологізм, як предмет мистецтва, існував завжди, а як естетичний принцип - з доби Відродження. Виходить, що Гомер зображував психічне, але без психологічного аналізу. Це абсурд» [22, с. 44].

Сучасне літературознавство, спираючись на величезний досвід світового, починає зазирати й у таємниці мистецьких лабораторій українських письменників, добирається до таємниць їх особистостей (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко та ін.). Стосується це окремих представників літературного процесу: О. Кобилянської, Лесі Українки, певною мірою М. Коцюбинського, А. Кримського. Однак синтетичного дослідження, яке б дозволило побачити психологічний портрет доби, яка, як жодна інша, дає благодатний матеріал для дослідження в зазначеній площині, і виявлення його окремих рис у творчості домінантних постатей в історії української літератури межі ХІХ-ХХ століть, на сьогодні не існує.

З. Фройд та К. Юнг, як і на початку століття, стали провідними постатями не лише в психології, психіатрії, але й у гуманітарних науках. У такій ситуації постала небезпека втратити ті власні здорові набутки, які не втрачають, та й не втратять своєї актуальності у філології. До того ж вітчизняне й російське літературознавство дало чимало прекрасних зразків аналізу психологічної іпостасі письменника. Маємо на увазі наукові студії Г. Клочека, М. Кодака, М. Моклиці, Л. Левчук та ін.

Тлумачення психологізму в українській літературі другої половини XIX століття пов'язане з науковим дослідженням художніх творів. Використання засобів психологізму характеризує постать письменників, кожен із яких має своє обличчя, свій почерк, те індивідуально-неповторне, що відрізняє одного від іншого.

У центрі уваги письменників-психологів - зображення душевного стану героїв з його протиріччями, труднощами; показ динаміки характеру як складного процесу, пов'язаного з боротьбою настроїв, із глибокими кризами, зі зміною одних душевних якостей іншими. Сучасне українське літературознавство звертає неабияку увагу на прояви психологізму в українській літературі. Це стосується як спорадичних звернень українських дослідників до аналізу виявів психологізму в художніх творах українських письменників, так і спеціальних досліджень, присвячених аналізу психологізму творчості окремого письменника, літературного угрупування, групи письменників, чия творчість об'єднана подібною тематикою, стилістикою чи, загальніше, - пафосом, переосмисленню літератури певної доби із залученням психологічного інструментарію (що характерно для перепрочитання творів доби соцреалізму, до чого, зокрема, закликає Н. Зборовська) тощо. Цей напрям сучасного літературознавства розвивається досить успішно і продуктивно. Щодо теорії літератури, то українські дослідники психологізму, на жаль, часто змушені послуговуватися розробками, які, хоч є вагомими науковими здобутками, але іноді не витримують випробування часом [17, с. 177].

Серед сучасних науковців постійно порушується питання про необхідність появи ґрунтовних українських теоретичних джерел у галузі літературного психологізму. Роботи відомих літературознавців Н.Зборовської, Т. Гундорової, С. Павличко, В. Агєєвої та ін. зробили значний внесок у розвиток такого напряму, як психоаналіз у літературі. Але ж тут ми маємо справу із проявами спраглої літературознавчої думки, що була позбавлена синхронного розвитку з європейською науковою думкою, яка свого часу залучила, опрацювала, обґрунтувала принципи і наслідки використання психоаналізу в літературі. Це перекрило шляхи до розвитку ширшого напряму - власне психологізму, якого цікавить не лише підсвідоме, а внутрішній світ людини загалом, у різних його проявах.

Свого часу значний внесок у вирішенні цього питання зробив Г. Клочек, який присвятив кілька праць теорії психологізму, але, незважаючи на це, потужної наукової школи у цій галузі, на жаль, не створив. Навіть поняття «психологізм» увійшло в українську енциклопедичну думку лише із виходом у 2007 році літературознавчої енциклопедії Ю. Коваліва. Деякі дослідження є «переосмисленням класики». Так, В. Мацапура свого часу звернулася до аналізу «форм і прийомів» літературного психологізму та його ролі у художньому творі, а публікація врешті-решт нагадала стислий переказ розробок А. Єсіна у цій сфері [18].

1.2 Імпресіонізм як культурно-стильовий напрям кінця XIX- поч. ХХ століття

Імпресіонізм -- останній універсальний стиль в історії мистецтва. Він виник у живописі, але знайшов поширення і в літературі, літературній критиці (імпресіоністична критика), музиці, скульптурі та інших видах мистецтва. Розвиток імпресіонізму пов'язаний з кінцем XIX -- першою чвертю XX ст., проте імпресіонізм як сукупність стильових прийомів, як певні жанрові ознаки продовжує існувати в XX і XXI ст. Стилістика імпресіонізму ефективно використовується і в порівняно нових видах мистецтва -- кіно, телебаченні [12, с. 24].

Назва імпресіонізм походить від картини К.Моне, написаної в 1872 р., «Імпресія. Схід сонця», первісна назва була «Схід сонця в Гаврі». Змінив цю назву О. Ренуар [3].

Новий напрям, представлений талановитими художниками К.Моне, Е.Мане, А. Сіслеєм, О.Ренуаром, Е-Дега та іншими, гостро заперечував академічні позиції, виніс мистецтво на вулицю, прагнувши заглибитись у життя, пильніше придивитися до нього, знайти нові засоби його відображення [3].

Художники-імпресіоністи збагатили живопис, прагнучи відтворити природу в усій повноті її реальних проявів, багатьма видатними досягненнями в передачі світла, сміливими шуканнями в колориті картин [3].

Імпресіоністи накладали на полотно чисті фарби з тюбика окремими плямами, вважаючи, що лише так художник може досягти повного збереження виразності кольору й сили світла. Цьому допомагає злиття на сітчатці глядача декількох плям в одну колірну пляму. Додаючи білі плями, художники збільшували силу світла без зменшення інтенсивності кольору.

Природа ж є вищим зразком, і її розщеплення кольорів можна перенести в мистецтво. [3]

Мистецтво кінця XIX ст. було підготовлене до появи імпресіонізму розвитком і зміцненням філософських течій, що базувались на проповідуванні права на суб'єктивне бачення людиною світу, вчень, що дедалі більшу увагу звертали на психологію людини та на екзистенціальну проблематику людського буття. Такі течії та вчення мали виразний суб'єктивно-ідеалістичний характер, а їх загальна спрямованість була глибоко гуманістичною [27, с.5].

Разом з тим, тогочасне європейське суспільство в переважній своїй більшості було виховане на засадах традиційного реалізму, що заважало йому адекватно сприйняти назрілі новації імпресіоністів. Пропаговане імпресіоністами право митця на суб'єктивне бачення світу і небажання зв'язувати своє бачення предмета обов'язковими традиціоналістичними нормами видавались публіці та критиці нечуваною зухвалістю, бо ж заперечували наріжні і загальноприйняті у мистецтві категорії, як, наприклад, «малюнок, колір, виконання» (А. Вольф). Імпресіоністи були першими, хто відмовився від спроб далі розвивати традиційно реалістичні засоби відбиття і, натомість, запропонували дещо більше, ніж просто нові художні прийоми зображення, а саме -- нове, виразно індивідуалізоване бачення об'єкта творчості, що базувалось на принципово нових світоглядних засадах. Однією з наріжних засад нового, імпресіоністичного світобачення стало бажання митця викликати у читача сильне і неповторне враження від зображуваного, збудити його творчу уяву, а відтак -- бажання «дотворити» художню реальність, стати одним із співучасників творчого процесу її осягнення. Це бажання викликало появу поетиці імпресіоністичної течії таких прийомів, як деяка недомальованість, нечіткість зображення тощо [27, с.5].

Імпресіонізм -- це останній стильовий напрям, пов'язаний з реалізмом, і перший, пов'язаний з модернізмом. Перехідний, так би мовити, стиль, як і попередні, не втрачав гармонійного уявлення про людину, але зосереджувався вже на внутрішньому космосі її, на індивідуальності, неповторності, мінливості, душевній драмі кожного людського життя. Це було художнім відкриттям (утім, не тільки імпресіонізму), яке органічно ввійшло в структуру інших стильових напрямів XX--XXI ст.

В центрі уваги імпресіоністичної психологічної прози раннього періоду знаходиться особливий, нетрадиційно змальований і вирішений психологічний конфлікт, який мусить викликати у читача яскраве враження. Імпресіоністична психологічна проза, як і літературний імпресіонізм загалом, від самого свого початку мала широкий діапазон жанрових різновидів, здебільшого малої епічної форми. Найбільш характерними для цього спрямування були новела, «образок», етюд, ескіз, акварель тощо. Треба відзначити, що образність, тропи, яскрава колористика і звукопис були притаманні цій формі прозового імпресіонізму меншою мірою, ніж іншим, і не відігравали визначальної ролі в поетиці імпресіоністичної психологічної прози, а лише допомагали митцеві створити особливу атмосферу твору, краще передати за допомогою деталей специфічність характерів і ситуацій. Навіть характерні для реалізму соціально-психологічні конфлікти здобували в творчості письменників-імпресіоністів абсолютно новаторську інтерпретацію [27, с.7 - 8].

Імпресіонізм як явище в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. доволі відчутний як стильова течія. Втім, і в європейських літературах бачимо тільки окремих митців, твори яких належать до яскраво вираженого імпресіоністичного стилю. У стилістиці українських письменників "нової" школи імпресіонізм виявляється різною мірою. Власне, тільки в Михайла Коцюбинського він став органічною формою світобачення і простежується протягом усієї зрілої творчості.

Імпресіонізм в українській літературі був явищем перехідним - від реалізму до пошуку нових художніх форм. Зображення людини в реалістичному мистецтві відтворюється через явища об'єктивного світу (природного, культурного, соціального), в імпресіоністичному творі світ постає заломленим крізь суб'єктивну сферу людини (враження, чуття), в суб'єктивних формах: враження зливаються в єдиний процес перебігу почувань, "снів наяву" (З. Фрейд), снів, уяви, утоми, марень, галюцинацій і т.п. Митці прагнуть до гармонізації відтворення таких явищ і досягають її завдяки ритмізації, музичності, живописності прози [11, с. 58 ].

Отже, імпресіонізм у літературі був відходом від традиційних форм художнього мислення, і хоча зовні часом зберігав подібність до реалізму, по суті був явищем новим, зосередженим на внутрішньому світі людини.

1.3 Еволюція творчості Коцюбинського-прозаїка від народництва до імпресіонізму

В українській прозі кінця ХІХ - початку ХХ ст. яскраво виділяється могутня постать видатного письменника Михайла Михайловича Коцюбинського.

Вперше почав друкуватися у «Дзвінку» 1890 р. 15 квітня, де поміщено вірш «Наша хатка». З того часу, особливо після того, як побував у Галичині (того ж року), почав працювати в «Дзвінку», «Правді», «Бібліотеці для молоді», «Буковині» «Житті і слові» , «Зорі» , «Київ. Старині». В Галичині вийшли 2 томи оповідань, про які згадано у «Віку», і тепер друкується 3-й -- «Поєдинок». На вироблення літературного смаку мали вплив найбільше письменники європейські (Золя, Стріндберг, Арне Гарборг, Кнут Гамсун, Від, А. Шніцлер , Верга та ін.).

Починаючи свої перші реалістичні твори в дусі І. С. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, М. Коцюбинський з часом виробляє власну стильову манеру. Однією з особливостей її було заглиблення у внутрішній світ людини, показ діалектики душі героя, розкриття характеру в процесі руху та змін. Все це було зумовлене не спробами письменника поставити якісь мистецькі експерименти, а прагнення творити в дусі нових віянь у розвитку реалістичної літератури початку XX століття [10, с. 169].

Однак текстуальний аналіз ранніх оповідань засвідчує, що від самого початку Коцюбинському властиве оригінальне світобачення, відмінне від реалістичного. Це помітно вже в перших його творах. Характерним прикладом цього світобачення, близького до імпресіоністичного, є оповідання «Харитя» (1891). Проте поворотним пунктом до психологічного імпресіонізму і нової поетики в творчості Коцюбинського стала лірична мініатюра «На крилах пісні (Картка із щоденника)» (1895). За нею він створює ще цілу низку новел, позначених такими особливостями художньої форми, які значно різнилися з попередньою традицією. Це своєрідні «поезії в прозі», що були певною школою новаторства і для М. Коцюбинського. До таких творів, крім названого, можна віднести цикл мініатюр «З глибини» (1903). Але дуже близькі до них і інші, також позначені ліризмом, заглибленням у внутрішній світ людини: «Цвіт яблуні» (1902), «Невідомий» (1907), «Intermezzo» (1908) та ін. [9, стр.20-21].

Імпресіоністична поетика значною мірою виявилася в акварелі «На камені» (1902). Характерні її особливості -- епізодична конструкція фабули, фрагментарна характеристика героїв, суб'єктивна форма нарації і ліризовані настроєві описи природи, колористичні асоціації. Втім, усі ці прикмети імпресіоністичного стилю помітні вже і в етюді «Лялечка» (1901).

Імпресіоністична поетика значною мірою виявилася в акварелі «На камені» (1902). Характерні її особливості -- епізодична конструкція фабули, фрагментарна характеристика героїв, суб'єктивна форма нарації і ліризовані настроєві описи природи, колористичні асоціації. Втім, усі ці прикмети імпресіоністичного стилю помітні вже і в етюді «Лялечка» (1901).

Починаючи свої перші реалістичні твори в дусі І. С. Нечуя -Левицького та Панаса Мирного, М. Коцюбинський з часом виробляє власну стильову манеру. Однією з особливостей її було заглиблення у внутрішній світ людини, показ діалектики душі героя, розкриття характеру в процесі руху та змін. Все це було зумовлене спробами письменника творити в дусі нових віянь у розвитку реалістичної літератури початку XX століття [10, с. 170].

У прозі М. Коцюбинського загальні принципи імпресіоністичної поетики втілені найвиразніше. Орієнтуючись на зображення глибинного переживання людини, український митець передає внутрішній світ героя у двох важливих вимірах --психологічному й духовному. Ставлячи, як правило, героя у незвичну або критичну ситуацію, письменник простежує перебіг йот переживань від піднесення до найбільшого напруження й спаду. У цьому процесі герой осмислює своє ставлення до світу і самого себе -- своє «Я». Самотність, відчуження індивіда, життя і смерть, відповідальність за своє існування -- ці та інші проблеми постають у творах Михайла Коцюбинського.

коцюбинський новела цвіт яблуня



2. Психологічний аналіз внутрішнього життя героїв твору Коцюбинського «Цвіт яблуні»

2.1 Особливості часопростору у новелі Коцюбинського «Цвіт яблуні»

В основі твору лежить незвичайна подія -- тяжка хвороба і смерть єдиної доньки головного героя. Часово-просторова дія максимально сконцентрована: ніч перед смертю дитини, ранок, коли вона померла.

У тексті даються вказівки на час дії: «...Безсонна ніч»; «Годинник у столовій пробив другу»; «Вікно сіріє»; «Світло раннього ранку»; «Сонце вже встало». Обмеженим є і простір твору: хата, де вмирає дитина, та сад біля хати, де цвітуть яблуні. Фактично письменник свідомо ущільнює часово-просторові межі, зосереджуючи увагу на динаміці почуттів [23].

В етюді ліричний герой представлений у момент свого граничного душевного напруження -- вмирає його дочка. Атмосфера цього трагічного

моменту підкреслена скорботними тонами чорного кольору: «За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, a моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом». Світло та тінь становлять той художній простір, у якому відбувається дія, -- це символ боротьби життя й смерті. Роль мікрообразів у такій імпресіоністичній структурі дуже велика, уся оповідь наче зіткана з них. І все ж тут чітко простежуються три плани свідоме сприйняття ліричним героєм реальної дійсності (зорові та слухові враження від усього навколишнього): «A свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері»; «Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря»); сприйняття цих самих подій підсвідомістю; світ і усвідомлення самого себе (самоспостереження) -- своїх рухів, дій, думок, почуттів: «Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук - і моє серце падає і завмирає»; «A я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток»; «Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя». Усі три плани сплетені між собою в єдиний кільцевий психологічний процес, який розвивається по висхідній до моменту душевної кризи героя, а потім спадає. Таким чином побудована більшість творів Михайла Коцюбинського.

Психічний стан героя Михайло Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру. Письменник виробляв і свої засоби зображення душевного стану. «Одним з найпоширеніших є окреслення на початку твору того замкненого художнього простору, який дає вже певну настроєву тональність, одразу вводить читача в атмосферу переживань персонажа. Контраст світлотіні в експозиційному інтер'єрі нерідко символізує протистояння життя і смерті, - категорій навколо яких обертаються думки ліричного героя» [10, с. 37].

Коцюбинський звертався до найбільш оригінальних прийомів зображення художнього простору. До таких прийомів можна віднести й ракурс, де художній простір, у якому має розвиватися дія, бачиться наче очима самого героя: «Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, a моя хата здається мені каютою корабля…».

Єдність художнього простору і відповідно однорідність психічного стану підкреслює, як правило, обрамлення пейзажами. Ці пейзажі Михайло Коцюбинський дуже вміло використовує. «Картина природи, відтворена крізь сприйняття героя, перестає бути тільки зображенням місця, дії і стає водночас індикатором його почуттів, переживань» [9, с. 47]. Наприклад: «Цвітуть яблуні…Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу».

Отже, кожна деталь пейзажу набирає яскраво символічного забарвлення, вона зображена під кутом зору сприйняття героя. Для Коцюбинського характерна персоніфікація природи, яка подається завжди у вічних змінах, в русі, у розвитку, нерозривному контакті з переживаннями людини. Все це зумовлює глибокий ліризм твору письменника. Пов'язання щирого ліризму з психологічним аналізом - одна з особливостей його стилю.

2.2 Звукове і кольорове наповнення твору Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні»

Досліджуючи новелу М. М. Коцюбинського «Цвіт яблуні» ми відзначаємо, що в ній переважають зорові враження й кольорові образи: «лампа під широким картоновим абажуром», фотографія, що несиметрично стоїть на столі, «бачу стурбовану жінку», «мої очі помічають те, чого раніше не бачили...». Саме в цьому проявляється своєрідна манера автора -- звернення до інших видів мистецтва, зокрема до живопису. Зі спогадів сучасників письменника відомо, що він любив малювати. «Письменнику, -- говорив Коцюбинський, -- треба знати фарби, як і художникові, а для цього треба бути художником. Це 6 йому багато допомагало розбиратися в загальній кольоровій стихії і сприяло б утворенню гармонійного цілого з психологією моменту дії. Так би мовити, щоб фарби приходили на допомогу слову» [23].

Особливості фарб і звуків у етюді «Цвіт яблуні» загострюють сприйняття переживань героя. Тут виразно виявляється характерна риса стилю Коцюбинського- новеліста початку XX століття: органічне поєднання психологічного заглиблення у внутрішній світ героя з яскраво вираженим авторським ліричнім чуттям, що за допомогою невласне прямої мови робить оповідь інтимною, збуджує уяву читача («Може, їй ліпше тепер. Хіба я знаю?Факт!.. A як трудно повірити мені сьому фактові, погодитися з ним»).

Письменник уміє помітити нові риси у давно знайомому явищі і надати його по-своєму. «Для Коцюбинського взагалі характерна виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів. Він часто подає образи як живописець. У нього навіть звуки інколи мають певне забарвлення» [6, с. 4]. Еволюція мистецтва пейзажу в творчості Михайла Коцюбинського йшла по лінії поглиблення сприйняття й художнього відтворення природи. Письменник дуже вдало використовував зорові та слухові образи: «прагнув досягти якнайглибшого реалістичного змалювання дійсності ,правдивого відтворення її, що, за його словами, повинно «йти шляхом спостереження, спостереження ушима, дотиком, нюхом» [6, с. 7]; Тут використано зорові, слухові, дотикові, нюхові враження: «Я чую, що мої лиця присохли до вилиць, очі сухі і не змигнуть, наче хто вставив їх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у гарячці»; «Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі…»; «Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало».

М. Коцюбинський створив оригінальний, високохудожній твір, що визначається незвичайною точністю спостережень. Вражають своєю майстерністю деталі у творі. Вони настільки життєво вірні, настільки типові, що з новели зникає її творець - письменник, а твір сприймається як живий, безпосередньо відбиток життя: «Однак мене морозить... Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілy, і щелепи трясуться...»; «Лампа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить гніт, і бачу, як блимає світло - то підіймається, тo падає, мов груди моєї дитини». До того ж форма (розповідь від першої особи) надає новелі більшої інтимності і ліризму, допомагає глибше розкрити всі найточніші порухи душі: «Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями»; «Я стаю на порозі й дивлюся. Я чую, що мої лиця присохли до вилиць…»; «Я цікавлюся, я нариваю цілі пучки цвіту яблуні». Вже з перших рядків кидається в око контраст між мороком кімнати, пізнього вечора і неторканою білою постіллю ліричного героя. А за чорним вікном лежить світ, де квітнуть яблуні. Цей контраст ніби нагадує, що в житті все протиставляється і краса і потворність, добро і зло, життя і смерть. Ліричний герой уже третю ніч не спить, бо в сусідній кімнаті помирає його люба донечка, а він не в змозі їй нічим допомогти. Герой подумки будує сюжет роману. В душі ліричного героя живе ніби дві людини: убитий горем батько, що вже ні на що не реагує, і митець, який навіть в найстрашніші хвилини прагне запам'ятати деталі, відчуття, щоб потім відобразити в творі: «Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. 0! Тепер симетрично!.. A свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря». «Незважаючи на тяжке горе, якийсь інший бік його людського я продовжує жити своїм життям. Свідомість героя активно сприймає навколишнє і водночас фіксує процес його сприймання. Таке роздвоєння, тобто сукупність психічних процесів, завдяки яким індивід усвідомлює себе як суб'єкта діяльності; називається самосвідомістю, а його уявлення про себе складаються у певний образ я» [10, с. 37-38].

Ця роздвоєність спостерігається і в сцені з дружиною, яка на якусь мить вийшла із спальні вмираючої Оленки. Чоловік хоче її заспокоїти, в його голові з'являються думки про те, що ще не все пропало, що в них ще будуть діти: «Не плач. He все пропало. Ще у нас будуть...» . Але інший голос говорить, що це підло, як можна думати так, коли в сусідній кімнаті чути здушений смертю свист з горла єдиної дитини. Батько не хоче вірити в смерть, сприймає це як насильство, підлість, а митець констатує, що це закон природи: «Се підло, cе безглуздо»,- кричить у мені щось…«Се закон природи», - говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті». Гнітюча атмосфера цієї ночі справляє на читача незабутнє враження, не залишає його байдужим. І йому вже не так важливо, чого більше в цій сцені: реалізму чи експресіонізму. Головне - це бере за душу, викликає сильні емоції, переживання.

Для Коцюбинського характерна олюднена природа, що виступає героєм багатьох творів, яка завжди подається у змінах, у русі, у розвитку, нерозривному поєднанні з переживаннями людини. Все це зумовлює глибокий ліризм творів Коцюбинського. Світ природи зображується часто за допомогою «кольорового лексикону» - фарби приходять на допомогу слову: «Цвітуть яблуні…Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу»; «Вишня була вся в цвіту, як букет. Mи держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо».

Годинник вмовкає, але не втихає тривога, бо дім знову виповнює натужне дитяче дихання. Усе це триває довго, нестерпно. У душі героя сплітаються страх, розпач, надія, скажена лють на когось чи на щось, апатія, відчуття провини. У мозку товчуться спогади, зринають чиїсь голоси, безглузді питання і відповіді. І раптом -- цілком чітко і усвідомлено приходить думка: «Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку?». Здавалося б, моторошна річ: от-от помре дочка, а батько собі вигадує художні епізоди. Він сам же несподівано жахається цього. Але от лунає жіночий крик. Усе закінчилося. І знову герой, прощаючись із мертвою дитиною, жадібно ловить кожну дрібницю із того, що бачить перед собою, бо все воно здасться йому... «як матеріал». Ні, він зовсім не якийсь бездушний монстр. Він щиро, до нестями любить свою доню і страждає від болю цієї втрати [29].

Майстерне сплетіння образів дозволяє письменникові відкрити читачам тонкий і суперечливий внутрішній світ свого героя, цілу гаму почуттів і відчуттів. Темну кімнату ледь освітлює лампа. Оця боротьба світла з темрявою -- ніби символ боротьби життя зі смертю, яка відбувається поруч. Згорьований батько гасить лампу і запалює свічку. Світла ще меншає -- достоту як шансів відвернути фатальний кінець. Так само промовистими і символічними є звукові образи. За вікном чути калатало нічного сторожа: рівномірний стукіт ніби нагадує про спокійний плин життя за межами дому, і тому спокоєві, тій сонній тиші нічного міста байдуже до горя, яке поселилося у стінах безсонної оселі. Повним контрастом до розмірених звуків калатала є нерівпомірний, надривний свист, що виривається із хворих дитячих грудей. Цей звук мучить героя, висотує з нього душу. Він навіть намагається глибоко дихати разом зі своєю дитиною, так, наче це можна робити за неї, замість неї.

І раптом -- бій годинника. Він лунає як грім з ясного неба. Скільки болю і втоми в роздумах про це: «Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха».

Психологічний стан героя М. Коцюбинський намагається передати за допомогою кольору, світлотіні. Досліджуючи кольорову гаму ми відзначаємо, що автор спочатку акцентує увагу на чорному і сірому кольорах, які символізують розпач і зневіру: «чорні вікна», за ними -- «чорні простори» (чорний -- колір смерті й руйнації; депресії), в хаті -- «сірий, сумний колорит», «сірі меблі» (сірий -- колір нудьги, хвороби; як правило, маскує емоції страху чи гніву). Далі фарби поступово світлішають: герою ввижаються «зелені луки» (зелений колір -- це колір за спокоєння, розслаблення), він бачить «жовте полум'я свічки» (жовтий -- колір інтелекту, символізує процес змін від несвідомого до свідомого), «зелену умбрельку», а пізніше -- у яблуневому саду -- «сонце золотить повітря» (золотий -- колір чистої інтуїції, психічної мужності і самопізнання; колір очищення і зцілення), «блакитне небо», «рожеві платочки» квітів, «крізь білий цвіт виднілось синє небо» (білий -- колір найвищого духовного досягнення, очищення і просвітління) -- і «сльози полегкості падають услід за платочками» [3, с. 12].

Звуковий ряд відчутно проходить через увесь твір і створює певний акомпанемент переживань головного героя: «...свист не вгаває», «...щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами...», «...дзвенить відро залізною дужкою...», «...тріщить гніт...», «...годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Сі два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйоти ни...», «..двері од кабінету рипнули...», «раптом дикий крик, крик матері,викидає мене з крісла...», «...слабий свист...»; «птахи щебечуть», квітки «тихо падають додолу», «грають у цвіту бджоли».

Але не тільки звукові і колористичні, а й зорові засоби передачі переживань малює М. Коцюбинський: «Я ходжу по своєму кабінету...», «...проходячи повз стіл, поправив фотографію», «А я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток», «Я засвічую свічку...», «...я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в невгамовній злобі розпихаю меблі...», «я мчусь наосліп, все перекидаю, б'юсь руками об двері й наскакую на жінку, що в істеричному нападі ламає руки...», «...біжу у спальню...»; «Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця», «Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату [25].

Отже, доходимо висновку, що кольорові, звукові, зорові враження і емоції здійснюють ту ж динаміку, що і почуття головного героя: від безпорадності і розпачу до поступового заспокоєння та усвідомлення того, що життя -- це процес, який не зупиняється. Саме усвідомлення цього допомагає ліричному герою М. Коцюбинського зберегти у пам'яті спогади про донечку і вчить жити далі.

2.3 Психологізм героїв етюду Коцюбинського «Цвіт яблуні»

Головною рисою новели М. Коцюбинського «Цвіт яблуні» є показ почуттів і переживань героїв переважно шляхом цілеспрямованого добору певних фактів, деталей пейзажу, портрета, інтер'єра. Специфіка психологізму Коцюбинського ще й в тому, що внутрішній світ зображується через суб'єктивні переживання героя. «Психічний стан героя М. Коцюбинський відтворює як постійну складову в структурі характеру, той фон, на якому виявляються психічні процеси і властивості особистості» [10, с. 37].

В його творах бачимо відображення процесів взаємозв'язку свідомості та самосвідомості, свідомості та підсвідомості і т.д.» [10, с. 36].

Вироблена Михайлом Коцюбинським художньо-психологічна концепція людини має важливе значення для розуміння його творчості. В ній органічно поєднується соціальний, художній і власне психологічний аспекти. В її основі - розвиток уявлень про духовний світ героя як про багаторівневе утворення, що становить ієрархію. «Детермінованість характерів виявляється не в прямій, а в опосередкованій формі, мотивація поведінки героїв стає складнішою - до уваги береться весь комплекс внутрішніх факторів, що впливає на той чи той вчинок» [9, с. 52].

Етюд «Цвіт яблуні» - це психологічна студія, яка виявляє руку великого майстра і незвичайно тонке спостереження дуже складного психологічного процесу - душевного стану письменника, в якого вмирає єдина дитина. «Невимовне тяжке горе поглиблює чутливість чоловіка (приваблива жінка) і письменника (здається як матеріал), збуджує через це злість і огиду на самого себе. Вирвавшись з хати, окутаної смертю, у сад, де квітнуть яблуні, ліричний герой отримує змогу дещо збоку, відсторонено усвідомити, пережити до кінця цю подію» [2, с. 10].

Героєм етюду «Цвіт яблуні» є інтелігент, точніше письменник, він розпочав книгу, роман про Христину, жінку, що покинула свого чоловіка й опинилася самотня в глухому містечку. Одинокість, напрошується думка, ніби лакмусовий папірець, вимірює дозу кожного почуття в людині. В етюді Коцюбинського герой теж залишається сам на сам у кабінеті. Обмежений простір витискує з душі хаос суперечливих почуттів, думок, згадок: «Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне -- й обірветься життя…» [23, с. 42….].

Михайло Коцюбинський на прикладі головного героя відтворює своє ставлення до людини, яка просто мусить чекати смерті своєї рідної донечки, але не в змозі навіть допомогти їй: «Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим…». Автор життєво зміг передати весь відчай, біль, думки нещасного батька. Важливою ланкою твору є протистояння свідомості головного героя: з однієї сторони він розуміє, що втрачає свою доньку і намагається прийняти це як закономірність, а з іншої - він не хоче її втрачати і не може зрозуміти, чому саме його маленька донечка повинна померти: «Що ж, смерть - то й смерть, життя - то й життя!..»; «Hi, cе нe може бути... Ce дико... cе безглуздо... Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може виточити кров мого серця, коли я ще живий... Мою Оленку».

Зображені в творі персонажі, які підпорядковуються психологічним антитезам: головний герой і його дружина, служниця, лікар -- дорослі люди, які переживають смерть дитини. З іншого боку -- дівчинка, яка помирає і своєю смертю збурює в душі головного героя нові, невідомі раніше почуття і переживання.

У новелі «Цвіт яблуні» М. Коцюбинський передає мислення головного героя в його хаотичності, асоціативності, багатогранності, тобто використовує популярний у XX ст. прийом плину свідомості.

Батькове серце породило в душі невимовну цікавість, яка спонукала піти до своєї квіточки і подивитись, що зараз з нею, де вже вона:

«Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер? Я цікавлюся».

Батько бачить свою дитину на столі. Йому здається, що вона виросла, поки його не було, і їй вже не три роки, а цілих шість. Заквітчує її:

Я обкладаю її цвітом яблуні зі всіх боків, засипаю чи тими квітками, такими ніжними, такими чис тими, як моя дитина [30].

Герой бачить дівчинку у маленьких гарненьких речах, і бачиться вона йому восковою лялькою, яка вже ніколи не стане живою:

Вона лежить, простягти голі ручки, витягнена й ненатуральна, як воскова лялька. На ній коротенька біла сукеночка і жовті нові капчики з помпонами, що я недавно купив їй. Вона так тішилася ними [30].

Дивлячись на бездиханне тіло дочки, батько не ба чить у ньому того, за ким сумує, хто поставив вічний відбиток у його душі:

Я дивлюсь на це воскове тіло, і дивний настрій об хоплює мене. Я почуваю, що воно мені чуже, що воно не має жодного зв'язку з моїм живим організмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я су мую не за ним, а за чимось іншим, живим, що лиши лось у моїй пам'яті, відбилось там золотим промінням [25].

Навіть у цей час його пам'ять безперестанно працює і записує кожну думку, кожну деталь навколо нього. Але він не гнівається на те, бо в глибині душі розуміє, нащо вона те робить:

Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобі колись... як матеріал...

Але в той самий час через це він відчуває провину перед своїм малям:

Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?[25].

Але вона вже не здатна гніватися чи прощати, посміхатись або плакати, бо її вже немає на світі.

Вся новела сповнена драмою, що викликає в читача бажання співчувати герою. Внутрішній психологічний сюжет етюду ускладнюється тим, що в незвичайній трагічній ситуації перебуває не просто батько, а ще й митець. І його до краю напружена пам'ять фіксує, занотовує мимоволі кожну подробицю трагедії, його очі й мозок. Прекрасною художньою знахідкою новеліста став символічний образ яблуневого цвіту. Жорстокість смерті, трагедію батька особливо чітко відтінюють «рожеві платочки» цвіту яблуні, машинально зірваного героєм. Образ зірваного цвіту глибоко входить у душу нещасного батька, асоціюється в уяві читача з передчасно перерваним життям дитини.

Образ Цвіту Яблуні в читача асоціюється з поступовим згасанням життя, що покидає дівчинку так само невідступно, як цвіт полишає яблуню.



Висновки

Твори Михайла Коцюбинського вражають не тільки актуальністю і глибиною поставлених проблем, які хвилювали тогочасну громадську думку, а й великою силою емоціонального впливу. Одним із таких творів є новела «Цвіт яблуні». Розглядаючи еволюцію творчості М. Коцюбинського ми познайомилися з першими його творами. Їхня художня довершеність завжди чаруватиме й приваблюватиме читачів. Виняткова пластичність образів, мальовничість описів природи, стислість і лаконічність оповіді, майстерне використання засобів суміжних мистецтв характерні для творів М.М.Коцюбинського, їм властивий гострий драматизм і напруженість дії, різкі контрасти, незвичайні асоціації.

Ми дослідили особливості часопростору, звукового і кольорового наповнення твору М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», а також внутрішнього життя героїв в аспекті психологічного зображення.

Психологічне в творах Михайла Михайловича стало не тільки важливим засобом зображення соціального, а й визначило характерні художні прийоми. Письменник зробив значний крок у розвитку психологізму реалістичної новели. Михайло Коцюбинський наче переломлює все зображене через призму внутрішніх переживань персонажів.

...