Жанрові особливості роману Є. Гребінки "Чайковський"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Інститут української філології та літературної творчості імені А. Малишка

Курсова робота

З історії української літератури

Жанрові особливості роману Є. Гребінки «Чайковський»

Студентки 202-УА групи

Клименчук Ольги Сергіївни

Науковий керівник:

старший викладач кафедри

Поліщук Юлія Вікторівна

Київ - 2014

Вступ

Прозова творчість Є. Гребінки російською мовою за своїм обсягом і тематикою значно ширша, ніж українською. На початку XIX вітчизняна історична тема стала однією з найголовніших тем російської літератури, а історичний роман набув виняткової популярності. Російські твори письменника позначені переважно романтичною тональністю; їх романтичний колорит помітно виявляється у посиленій увазі до сильних пристрастей, складних душевних переживань, до постійного пошуку ліричним героєм свого місця в житті, до заглиблення поєта у стан самотності, до життя з непорочною природою.

Є. Гребінка увійшов в українську літературу не лише як талановитий байкар і поет, а і як не менш видатний прозаїк. Свідченням цього, зокрема, є його історичний роман «Чайковський», який дістав на той час високу оцінку з боку критиків і який ми будемо розглядати у даній роботі. Бєлінський відзначив достоїнства роману та поставив його в ряд «кращих оригінальних повістей» 1843р., а І.Франко зазначав, що цей роман був «…улюбленою лектурою галицько-руської молодіжі 60-их і 70-их років» [Франко 1984, 267].

Про «Чайковського» писали такі науковці: Белинский В.Г., Деркач Б.А., Франко І.Я., Зубков С.Д., Л. Задорожна та інші. Роман досліджений науковцями достатньо, але мало досліджена сама структура роману, тобто його жанрово-композиційні особливості. Цим і зумовлена актуальність курсової роботи: «Жанрово-композиційні особливості роману Є. Гребінки “Чайковський”». роман жанр композиція гребінка

Мета дослідження - дослідити жанрову своєрідність і композиційні особливості роману Є. Гребінки «Чайковський».

Завданням курсової роботи є:

- провести бібліографічну роботу щодо роману в літературі XIX, надати критичні відгуки інших письменників щодо жанру цього твору;

- визначити жанрову приналежність твору;

- визначити особливості творення образів історичних і інших осіб у романі “Чайковський”;

- розкрити композиційні особливості роману Є. Гребінки.

Об'єктом дослідження є текст роману Є. Гребінки “Чайковський”

Предметом дослідження курсової роботи є особливості композиції роману Є. Гребінки “Чайковський” та проблеми щодо вирішення жанру твору.

Для реалізації основних завдань курсової роботи було обрано такі методи: пошуковий, індуктивний, дедуктивний, історичний, а також методи аналізу, синтезу і порівняння.

РОЗДІЛ І. Історичний роман як жанр

1.1 Історія створення та джерела роману

Український романтизм розвинувся в Україні в 20-60-х рр. ХІХ ст. Основними центрами його були Харківський університет, Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька, Київський та Львівський університети. У гімназії, можливо, під впливом Кулжинського, Є.Гребінка починає збирати фольклор. Про це, зокрема, йдеться в листі до улюбленого вчителя від 18.11.32 року: "Я собрал для Вас много песен малорос[сийских] с нотами" [3, с. 560].

Історичний час у прозі Є.Гребінки по-романтичному пов'язаний передусім з добою козаччини. Є. Гребінка добре знав історичні джерела, популярні в 20-40-х роках 19 століття, які були для багатьох митців джерелом тем, сюжетів, характеристик і оцінок історичних діячів («История Русов», «История Малой Росии» Д. Бантиш-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича). В трактуванні історичних подій і осіб романіст щедро користувався ще й фольклорними джерелами, переказами старих людей, а також своїм письменницьким правом на художній домисел. Це й забезпечило заголом глибоке і вдале відтворення історичного колориту епохи, побуту, звичаїв, поведінки запорожців, соціальних конфліктів того часу - те, що Бєлінський назвав «вражаюче відповідними дійсності рисами».

Роман створений на основі родинних історичних переказів. В основі твору історія кохання Олексія, сина пирятинського попа, та Марини, дочки лубенського сотника. В манері розгортання сюжетної колізії, та в зображенні Олексія і його суперника Герцика ще чимало традиційного, що йшло від канонів і штампів романтичних любовних романів. Проте Гребінка зумів багато оригінальних, індивідуалізованих і живих рис для характеристики вдачі і поведінки рядових козаків - мужнього і мудрого Миколи Прихворостня, бувалого старого запорожця Касьяна і сміливої й гордої Марини. В найкращих традиціях народних пісень передаються глибокі й щирі почуття героїв

Попередниками Є.Гребінки у розробці настроїв "національної туги" можна назвати тільки М.Маркевича, який у 1831 р. видав збірку "Украинские мелодии". Однак у творах і листах Є.Гребінки жодним чином не підтверджене знайомство з нею.

Творчість Гребінки-прозаїка розвивалася в напрямі від романтизму до реалізму. Народжувалася нова література, яка повинна була по-новому висвітлювати нове в житті. Талановитий і гостро спостережливий художник єднався з тими митцями, які, слідом за Гоголем, виходили з естетичних принципів «натуральної школи», сприяли зміцненню нового, реалістичного напрямку в літературі.

Багата історія України, осяяна мужністю народного подвигу, поряд з історією Росії привертала увагу багатьох письменників, втілювалася в творах К. Рилєєва, О. Пушкіна, М. Гоголя, В. Нарєжного та ін. Українські письменники, в першу чергу Г. Квітка-Основ'яненко та Є. Гребінка, також виявляли глибокий інтерес до цієї важливої теми.

На початку XIX століття вітчизняна історична тема стала однією з найголовніших тем російської літератури, а історичний роман набув виняткової популярності.

У творчості Є. Гребінки історична тема представлена широко - від перших поезій до повісті «Неженский полковник Иван Золотаренко» та «Чайковський», який вийшов в повному обсязі 1843 року. В романі Гребінці вдалося найкраще відтворити дух і характер епохи, побут і звичаї запорожців.

Є.Гребінка неодноразово зізнавався у великому впливі на нього української пісні, її тужливої, печальної, "сладостно-унылой" ("Опять передо мной знакомые поля") мелодії. У вірші "Признание" (1839) автор писав:

Как тяжкие вздохи печали глубокой,

Как матери вопли над гробом детей,

Мне в душу запали далеко, далеко

Роман «Чайковський» як твір української тематики тісно пов'язаний з фольклорними джерелами, з народнопісенною творчістю. Особливо чітко риси українського національного колориту виступають в романі завдяки щедрому введенню народної пісні, яка органічно вплітається в художню тканину твору й є одним із необхідних її компонентів.

Історіософія Є.Гребінки складалась під впливом "Історії русів","Запорожской старины", "Історії Малороссии" М.Маркевича, "Історії Малой Росії" Д.Бантиша-Каменського, І.Кулжинського.

У липні 1842 року в журналі “Отечественные записки” було вперше надруковано роман “Чайковський”.

1.2 Поняття про жанр та композицію твору

Жанр - термін французького походження, що вживається на позначення певного типу різновидності чи класу композиції тексту. Літературний жанр - це визнана та встановлена категорія написаного, яка характеризується певними усталеними правилами композиції, що не дозволять читачам чи слухачам сплутати його з іншими типами.

Принципово важливою є відповідь на запитання, що становить собою роман як такий і чим воно, виходячи з категорій теорії літератури, відрізняється від повісті, особливо в межах російської й української літератури першої половини XIX століття, адже тут неодмінно треба враховувати історичний компонент під час реалізації літературного жанру. У літературознавстві тривають і час від часу загострюються дискусії щодо жанрових дефініцій.

У своєму історичному розвиткові й термін "повість", і матеріал, що його охоплює, пройшли довгий історичний шлях, і відповідно, не можемо говорити про повість як про єдиний жанр у давній і новій літературі. Зіставлення жанрових особливостей оповідання та повісті дає підстави стверджувати, що повість різниться від оповідання розгорнутістю сюжетної структури, репрезентацією розлогих описів, складнішою побудовою системи другорядних персонажів, більшою глибиною відтворення образів.

Жанрова характеристика роману фіксує ускладнення сюжетно-композиційної побудови твору, а також образу оповідача, що свідчить на користь того, що моралізаторсько-дидактична просвітницька позиція авторів поступається місцем психологічному та соціальному вмотивуванню, яке вдосконалюватиметься в реалістичному романі XIX ст. Знаковим для роману є аналіз формування людської особистості та чинників, що зумовлюють цей процес.

Хронологічні межі його виникнення і досі залишаються дискусійним питанням, але цілком очевидно, що існування роману, як і його дослідження, вимірюється століттями. За цей тривалий період роман еволюціонує, трансформується, зазнає найрізноманітніших модифікацій, але сутність його як найкращого зразка епічного твору залишається незмінною - зображення людської долі, людини в закономірних і несподіваних ситуаціях, випадкових і прогнозованих зв'язках зі світом.

З літературознавчої енциклопедії:

Роман - великий за обсягом епічний твір, метанаратив, для якого характерне панорамне зображення дійсності, багатоплановість на фабульному та сюжетному рівнях розвитку конфліктних ліній, ускладнений хронотоп, поліфонічна, часто уповільнена розповідь, супроводжена художнім висвітленням актуальних проблем зовнішнього та внутрішнього світу.

Передусім, роман є завжди широке епічне полотно, яке охоплює тривалий період часу, ряд важливих життєвих подій певної епохи, цілу систему образів-персонажів у розгорнутому їх змалюванні. У романі інколи переплітаються між собою кілька сюжетних ліній. Проте найголовніше, щоб події визначались одноцільністю, ідейною скерованістю і конструктивною рівномірністю окремих частин, а мистецьке зображення світу й людей - внутрішньою правдою.

Романові також властиві більш-менш складна інтрига, більш-менш складні ситуації, колізії і єдиний хід повістування, того, що ми називаємо динамічними моментами. Цьому єдиному ходові повістування підпорядковані всі описові статичні компоненти.

Образи-персонажі в їх відносинах до навколишнього світу і є головною основою роману. В залежності від цього відношення змінюється жанрова природа роману на різних ступенях його розвитку.

Щоб повніше розкрити характери героїв роману в зв'язку з обставинами й подіями, письменник часто переплітає різні засоби зображення: оповідання з описами й характеристиками, ліричними відступами та діалогами (у відтворенні гострих конфліктів). У романі також буває багато різного роду епізодів, незначних фактів, що внутрішньо пов'язані між собою і взаємозумовлені.

Киньмо оком ще на цікавий хід думок літературного теоретика-письменника М. Йогансена щодо роману : «Схема роману є статична. Його структура біографічна. Події відбуваються здебільшого так, як їх розповідають. Індивідуалістичний шаблон: герой власне один, а інші дійові люди стоять коло нього юрбою статистів. Драматизм такого роману зосереджується в сфері особистої проблеми героя, переважно психологічної. З якостей героя, з його характеру та соіяльного обличчя випливає конфлікт з оточенням і розгортається в драму. Лінія фабули проста. Замість загадок складної фабули - філософські проблеми. Читач їх не відгадує, а мусить вирішати. Лінія конфлікту проста: дія наростає в прибувній прогресії, драматизм чимдалі загострюється. Читач жде розв'вязання (не знає тільки, яке воно буде - позитивне чи негативне, але рясненько вгадує з початку роману). Ефект, і ефективність такого роману, основний його засіб є жах. Це страх за долю героя і перед неминучістю колізії… »

Повість - прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів (наративне тло). Повість відзначається поглибленим їх змалюванням, описами, загостреною проблематикою, авторськими відступами. У повісті на відміну від роману, сюжет переважно акцентований на аналізі одного чи кількох конфліктів, охоплює незначну кількість епізодів, характеризується повільним розвитком дії, рівним ритмом розповіді,, відносною простотою композиції, Роман тяжіє до освоєння дії, а повість - до фіксування буття, видається більш епічною. Її фінал здебільшого відкритий, випливає з логіки зображуваних подій, а не з протиставлень, описи здійснюються за принципом нанизування.

Організація сюжету художнього твору в значній мірі залежить від його композиції (від лат. - composition - складання, з'єднання). Це побудова художнього твору, розміщення його частин, розділів, тощо в певній послідовності. Але композицію не слід розглядати лише як зовнішню структуру твору, як послідовність глав, сцен і т.д. У зв'язку з тим, що, основним засобом художнього відтворення дійсності є образ, композиція підпорядкована найбільш повному розкриттю і яскравому змалюванню образів у творі. Водночас система образів будується на снові суворого підпорядкування законам композиції і визначається цими законами. Принципи групування образів і засоби їх розкриття - це і є композиційні принципи. Отже, композиція художніх творів означає не лише співвідношення частин і цілого, але й способи змалювання образів і сукупність усіх засобів їх розкриття. Іншими словами, композиція - це внутрішня організація, спільна система певних форм художнього зображення.

У зв'язку з тим, що конфлікт, покладений в основу сюжету твору, за певних обставин виникає, розвивається, досягає найбільшої гостроти, а потім розв'язується, - у сюжетному ланцюгу подій умовно виділяють такі основні елементи, які в літературознавстві отримали назву сюжетної схеми: експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація та розв'язка. В окремих творах зустрічається ще пролог або епілог. Кожний з названих елементів виконує своє особливе призначення в творі.

Експозиція (від лат. exposition - пояснення) - це та частина художнього твору, яка знайомить читача з його головними персонажами, з умовами і обставинами, які спричинили виникнення конфлікту. Це, власне, той фон, на тлі якого в подальшому будуть розгортатися події.

Зав'язка виявляє та загострює уже наявні раніше протиріччя в житті героїв (конфлікт) або ж сама створює (зав'язує - звідси й назва) якісь події чи ситуації з яких починається конфлікт протидіючих у творі сил.

Розвиток дії це коли зображуються обставини, що зумовлюють подальше загострення конфлікту між персонажами.

Кульмінація (від лат. culmen - вершина) - це момент максимальної конденсації напруги, особливо загострених протиріч в житті героїв. Кульмінація здебільшого передує розв'язці - результат розвитку конкретного сюжету у творі; завершальний елемент розповіді, який вирішує конфлікт художнього твору.

Відповідно до композиції головний тематичний конфлікт перебуває в центрі і визначає розстановку персонажів і порядок розгортання подій у творі. До елементів сюжету й композиції належать: експозиція, зав'язка (вона, наприклад, представлена в авторських коментарях до кожної частини "Конотопської відьми" Г. Квітки-Основ'яненка; подані і вступні зауваження до "мемуарів" головного героя у його ж "Панові Халявському"). Далі за теоретичними ознаками йде розвиток дії, кульмінація, епілог, коли здійснюється спроба схематизувати твір. Проте будь-яка з цих частин може не бути виразно композиційно окресленою, не одразу бути чітко визначеною читачем саме у такій функції : наприклад, зав'язка смерті, пролог не на першому місці, а формально у вигляді епілогу, тобто розповідь у художньому творі розпочинається з кінця, а попередні обставини репрезентовані читачеві на момент, коли йому вже відомий фінал (головний герой помирає; йде у ченці, наприклад, в історичному романі М. Чайковського "Біля гирла Дунаю"). Але така композиція - зав'язка, кульмінація, епілог-висновок, чи то щасливий кінець, приміром, одруження, чи перемога в битві, чи сумна смерть героя, ув'язнення; відкритий фінал - неодмінно наявні. Теж саме із прозовим художнім твором, де така структура обов'язково простежується.

Важливу роль відводять композиції у художній побудові роману. Існує багато художніх образних засобів організації матеріалу, підпорядкованих законам композиції, серед яких: художня деталь; портрет; пейзаж; інтер'єр; паралелізм художніх ліній; контрапункт; парні образи; листування персонажів; перехресні характеристики; авторські описи. До засобів композиційного упорядкування художнього матеріалу належать також літературний монтаж і підтекст, остання категорія представлена або у творах іронічних за самим своїм задумом, або містичних.

Композиція включає в себе не лише архітектоніку, групування образів і оформлення сюжету, а й синтез усіх образних засобів. Велику роль у виборі композиційної структури відіграють орієнтири художнього мислення письменника, родові й жанрові ознаки конкретного твору. Романтики під час композиційної побудови твору зазвичай використовували прийом контрасту, протиставлення. Способи побудови реалістичного твору відрізняються більшою різноманітністю, всі елементи композиції перебувають у межах твору у тісному зв'язку. Типологія портрета в прозі першої половини ХІХ ст. зазнає суттєвого збагачення, розширення, вбираючи як стильові і жанрові настанови, так і полівекторність пошуків.

Однією з важливих складових твору виступає пейзаж, котрий може відігравати у мистецькій гармонії художнього тексту різну роль - від провідної, визначальної до вторинної, надавати певного "косметичного", сказати б, орнаментального оформлення, зокрема й задля надання місцевого колориту. Динаміка розвитку пейзажу, його функціонування в загальній системі прозових творів першої половини ХІХ ст., особливі акценти, які роблять автори, можуть бути показниками художніх зрушень, що притаманні цій літературній добі та віддзеркаленням специфіки національних літератур.

Існує чимало різновидів пейзажів, зокрема пейзаж статичний і динамічний, який подається найчастіше під час зображення стихійних сил. Тематично пейзаж поділяється на степовий, лісовий, мариністський, урбаністичний, сільський та індустріальний. Додамо, що змістова та естетична функція пейзажу залежить від епохи написання твору, від його жанрово-стилістичних особливостей, хоча при цьому завжди важливим є певний "паралелізм" у зображенні душевного стану людини та стану природи в розрізі відповідності чи контрасту.

Функціональні ознаки пейзажу відмінні у різні хронологічні періоди. Пейзажний компонент у романтиків створюється у відповідності до настрою героя або у формі контрасту щодо характеристики героя.

РОЗДІЛ ІІ. Жанрові та композиційні особливості роману Євгена Гребінки “Чайковський”

2.1 Думки дослідників щодо визначення жанру. Визначення жанру твору

Слід погодитися з думкою ряду дослідників творчості Є.Гребінки (С.Зубков, Б.Деркач, Л.Задорожна), що хоча роман «Чайковський» і присвячено історичному минулому України, ми не знайдемо у ньому історичних осіб, подій зафіксованих у документальних джерелах. Слушною є думка Л.Задорожної про те, що «твір належить до тих зразків історичних романів, створених європейськими романтиками, в яких мова іде не про історичні події та історичних осіб (один із типів історичних романів у європейських романтиків), а про історичні звичаї (другий тип європейської історичної романістики). Засадничими для твору є зображення життя особистості у конкретній залежності від історичних подій, а також у відповідності до взаємодії між долею окремих осіб і долею народу та аналіз формування людської особистості та чинників, що зумовлюють цей процес».

В українського вченого І. Франка немає чіткого розподілу жанрів роману, повісті, оповідання. Ці терміни часто використовуються ним як синоніми. Не обходиться тут без впливу польської жанрової системи, в якій роман не розмежовується з повістю. Та й досвід тогочасного російського літературознавства, у якому розрізняються терміни “роман” і “повість”, ігнорується українським ученим. Це ще раз підкреслює той факт, що хоч І.Франко не був байдужим до питань форми, але самоціллю вони для нього не були. На наш погляд, у цьому випадку має місце і загальна нерозробленість теорії роману в українському літературознавстві і літературознавстві загалом, оскільки термінологічно цей жанр ще не був окреслений.

Можна сказати, що всі тогочасні вчені, письменники, літературознавці вважали твір «Чайковський», повістю, так як такого жанру, як “роман” ще не було введено в теорію літературознавства. Ось наприклад Бєлінський поставив його в ряд «кращих оригінальних повістей» [5,116]. Але на наш час можна з упевненістю сказати, що «Чайковський» - це історичний роман (не може бути повістю вже тому що в творі декілька сюжетних ліній, а не одна) тому що:

· твір великий за обсягом та складний за будовою (має дві частини: в першій - 14 підрозділів, а в другій - 10);

· наявна пряма мова персонажів (монологи, діалоги), описи, авторські відступи, а також власне не пряма мова (коли авторський відступ насправді представляє думки героя);

· роман прозовий, епічний та розвивається на тлі історичних подій;

· обумовленість подій і характерів соціально-історичними умовами;

· декілька сюжетних ліній.

2.2 Побудова образів у романі Є. Гребінки

Образ епохи Є.Гребінка витворює за допомогою ряду образів, які не просто співіснують, а взаємодоповнюють один одного. Герої роману розкривають себе через своє ставлення, свої вчинки до інших героїв. Звертаючись до характеристики образів, слід зазначити, що у своєму творі письменник показує насамперед особистість, якій, незважаючи на ряд чеснот, притаманні людські слабкості. Це стосується і козацтва. На нашу думку, Є.Гребінка не просто показав тип козака, в кожному героєві він розкрив глибокий внутрішній світ, окремий характер, світогляд, притаманний тільки йому.

Образ полковника Івана виходить на перший план роману. Автор з повагою і симпатією його характеризує: «Пышны, грозны, суровы были полковники, но грознее и суровее всех между ними был полковник лубенский Иван. В молодости он славился между казаками упрямством характера и бешеною отвагою в сражениях, что тогда почиталось величайшею добродетелью и впоследствии доставило ему полковничье достоинство» [Гребінка1981, 281]. Та помічаємо у полковника ще й інші риси, які проявляються уйого ставленні й до своєї дружини, й до доньки, й до жінок загалом: «Баба дрянь! - часто говаривал полковник. - Ни силы, ни характера! Будь на свете одни бабы, давно бы их перебили татары». [Гребінка 1981, 281]. Оцей життєвий принцип полковника у відношенні до жінки не давав йому повністю розкрити себе, показати свою любов до дружини та доньки, бо він вважав кожен вияв почуттів проявом слабкості козака, як воїна і як чоловіка. Але тим не менш, ми бачимо як тяжко пережив він смерть дружини, намагаючись ховати свій біль під ще більшою суворістю, похмурістю, а інколи навіть і жорстокістю: «Со смерти жены полковник сделался еще угрюмее: тайная задумчивость примешалась в его характер; он запивал внутреннее беспокойство вином и почти каждый день к вечеру бывал в таком состоянии, как будто сейчас вернулся с похорон покойницы жены. По утрам он часто ласкал Марину, но приходя в хмель, тотчас удалял ее, говоря: «Ступай себе, дочка, в свою светлицу; у меня пойдут свои казацкие дела: не пристало тебе их слушать; ты такая, как твоя… царство ей небесное! Убирайся же; не бойсь, не расплачусь!...» [Гребінка 1981, 282].

Впертість, небажання визнавати свої помилки, стали для полковника тими руйнівними факторами, які завадили йому провести чітку межу між добром і злом. Боячись його гніву тікає на Січ коханий Марини Олексій, а за ним - і сама Марина. Сам того не бажаючи, полковник Іван залишається самотнім. Найближчою людиною для нього стає Герцик. За своєю самовпевненістю полковник не здогадується про те, що як він може приховувати свою любов до близьких йому людей, так хтось може приховувати і ненависть до нього. Він не усвідомлює, що під запопадливістю та прислужливістю Герцика, ховається глибока ворожість людини, яку він принижував, зневажав, грався з її життям, людини, яка не може його любити. Слід погодитися з думкою Задорожної Л. про те, що Герцик є антиподом полковника Івана. Дійсно, варто протиставити ці образи: з боку полковника - хоробрість, героїзм, пряме протистояння ворогу, простодушність, з боку Герцика - страх, підступність, лукавість, хитрість. Та спільним для обох цих героїв є почуття внутрішнього дискомфорту, який вони відчували. Оця закритість не дала їм досягнути щастя в житті. І полковник Іван, і Герцик в певних ситуаціях видають себе не за тих, ким вони є насправді. Різниця лише в тому, що полковник керується своїми принципами, а Герцик свідомо стає на шлях зла. Є. Гребінка показує, що ні в першому, ні в другому випадку людина не може бути щасливою. Полковник помирає, так і не побачивши Марину, так і не сказавши своїй доньці, як він її любить. Не можна назвати щасливим і Герцика, хоча все здійснилося так, як він і планував: завдяки його підступним діям загинув полковник, залишивши йому все майно. Автор показує душевний стан Герцика після смерті його хазяїна, і ми не можемо сказати, що перед нами людина, яка помстившись за всі приниження, повністю задоволена своїм життям: «Когда разошлись гости, Герцик пришел в полковничью опочивальню,…весело прошел по ней несколько раз, потирая руки, странно улыбаясь, и сел на кровать, на которой в прошлую ночь лежал умиравший полковник. Герцик задумался и вдруг вздрогнул, быстро вскочил на ноги и, подняв ковер, тревожно посмотрел под кровать: там ничего не было. - «Дурак!» - прошептал Герцик, сел и опять задумался. Лицо его сделалось страшно, болезненная дрожь пробегала по нем, порою губы его судорожно искривлялись - бог ведает, от злой улыбки или тяжкой боли сердечного страдания» [Гребінка 1981, 383]. Бачимо, як на мить герой піддається почуттю страху, він розуміє, що чинить зло, але зупинитися вже не може. Герцик прагне володіти Мариною, вбачаючи тепер у цьому мету свого життя, але на цей раз його підступним намірам не судилося здійснитися. Він помирає, усвідомлюючи ганебність своїх учинків, розкриваючи перед присутніми своє справжнє обличчя: «Нет, - закричал Герцик, - я не могу видеть попа. …Бог накажет грешника…накажет!... Я вам исповедаю грехи свои: перестанет Марина плакать обо мне, вы отступите от меня… Я грешник, страшный грешник… Позовите сюда моих казаков, позовите людей, пускай все слушают» [Гребінка 1981, 395]. Є.Гребінка показує, що людина, яка свідомо чинить зло, не може досягнути власного щастя. Рано чи пізно її вчинки обернуться проти неї і вона буде покарана.

Звертаючись до образів козаків, зокрема Микити Прихвостня і Касяна, слід зазначити, що автор зображує їх не лише як відважних, хоробрих воїнів, а й як простих людей зі своїми певними вадами та слабкостями. Наприклад Микита Прихвостень любить випити і готовий на горілку проміняти навіть свою зброю і коня: « …за полночь у Никиты не осталось ни гроша в кармане. Шинкарка перестала давать водки и не хотела брать под залог ни оружия, ни коня. «Да отчего же ты не берешь моего добра? Моя сабля добрая и конь добрый; отдам дешево. Бери, глупая баба!..» [Гребінка 1981, 302]. Та письменник не засуджує свого героя, бо від цього він не стає менш щирим, мужнім козаком, який завжди готовий стати на захист рідної землі. На нашу думку, це найбільш яскравий і реалістичний герой роману. На відміну від полковника Івана, Микита Прихвостень не приховує своїх емоцій, почуттів, боячись здатися смішним. Він співчуває Олексію та Марині, яких присудили до страти, і докладає всі зусилля, щоб їх врятувати: « Черт вас знает, за что я полюбил вас, сам не доберу толку! Еще бы тебя куда ни шло, ты человек с характером, а то и ее полюбил…Будь она казак, я бы плюнул на нее, она дрянь-казак, неженка, а для бабы - молодец баба, характерная баба! Вот что!.. Как вспомню про вас обоих, тошно станет, словно не ел трое суток…» [Гребінка 1981, 333]. Проявляє він симпатію і до Тетяни. Хоча навряд чи можна назвати його почуття коханням, але в словах Микити ми чуємо повагу до неї, він визнає навіть її перевагу над собою: «…и право, горько стало, не от того прах ее возьми, чтоб я любил ее, как там паны любятся в Польше, а с досады, что баба, да еще молодая, проводила меня. Лях не проводил, татарин не проводил, а провела баба!» [Гребінка1981, 344].

Микита Прихвостень говорить про неї зі співчуттям, з жалем. Відразу після того, як Олексію та Марині вдалося уникнути смерті, Микита зразу ж їде навздогін Тетяні, він намагається її врятувати, але йому це не вдається. Цей герой постає перед нами не тільки як воїн, загартований багатьма боями, але ще як людина, яка прагне душевного тепла і любові. Це яскраво видно зі сцени прощання Микити Прихвостня з Олексієм і Мариною, коли він не зміг просто так покинути друзів і не попрощатися: «Жалко мне кидать вас, добрые люди, ей-богу, жалко. Как выехал в степь, будто камень проглотил я, тяжело стало, в глазах туман разостлался…Прощайте, братцы! Обнимите меня…Видите, я плачу, некому обнимать меня, ей-богу, некому. Прощайте! Вот так! Спасибо!» [Гребінка 1981, 402]. Те саме можна сказати і про образ козака Касяна. Перед нами воїн, який пройшов ратне поле, який має за плечима великий досвід. Він завжди готовий до боротьби з ворогом. Але це не просто тип козака, що відбуває свою службу в зимівнику - це насамперед особистість зі своїми почуттями і переживаннями. Ззовні він суворий, але за цією суворістю криється чуйна і добра людина. З його слів ми дізнаємось, що була і в нього дружина, діти, але сини загинули, жінка померла і він тепер сам доживає віку. Та бачимо, як не вистачає йому того родинного затишку, і Касян просить Олексія: «Зови меня, сыну, батьком; давно я не слышал этого имени…ей-богу, давно, мои дети!» [Гребінка 1981, 349]. Отже, Є.Гребінка зображує в романі не просто тип козака, а насамперед людину з глибоким внутрішнім світом, з своїми почуттями і переживаннями.

Образ Олексія Чайковського Є.Гребінка зображує не так яскраво. Як зазначає С. Зубков: «Він не відзначається ні ліричною схвильованістю образу Марини, ні суворою мужністю Микити Прихвостня, ні безмежною твердістю полковника.» [Зубков 1962, 118]. Ми відзначаємо мужність, хоробрість, героїзм Олексія. Він непохитний у своїх почуттях до Марини і готовий захищати її від козаків на Запорізькій Січі, хоча й усвідомлює, що покарання буде справедливим, бо присутність жінки на Січі вважається тяжким злочином, але він не дозволить посягнути на її честь: «Так есть же, коли так, у меня в палатке женщина: она моя невеста. Не хотел я оскорблять товариства и нарушать Сечи; через час ее уже здесь бы не было, а теперь ваша рука не коснется ее чистой, непорочной; разве труп ее и мой вместе вы получите…» [Гребінка 1981, 327]. Олексій свідомо йде на смерть, відмовляючись від пропозиції Тетяни, яка прагне врятувати його, беручи собі за чоловіка. Це гідний вчинок з його боку, але ми бачимо, що Олексій не те що не прийняв цієї жертви, він навіть не зумів її оцінити. Автор ніде не говорить про байдужість героя, та ми помічаємо це, коли він відмовляється прийняти дукат Тетяни, який вона, помираючи, просила йому передати: «Бог с ним! Что она мне была? Ровно ничего. Зачем же я возьму дукат?» [Гребінка 1981, 345]. Олексій не усвідомлює, що, з'явившись на Січі, серед запорожців, Тетяна зазнала ганьби, приниження, і це все було заради нього. Він не знайшов для неї співчуття. Є.Гребінка показує, що у своєму щасті людина часто буває сліпа і байдужа до нещасть іншого. Такою вже є людська природа.

Зображаючи жіночі образи, Є.Гребінка акцентує увагу на таких визначальних рисах, як саможертовність, самовідданість. Марині, й Тетяні, й Рохлі близькі ці почуття, у своїх вчинках вони керуються почуттям любові, але кожна з них сприймає його по-різному.

Ми знайдемо багато спільного в образах Марини і Тетяни. Їм обом притаманна мужність, твердість і відвага в боротьбі за своє кохання. Марина обрізає свої коси, що на той час вважалося великим безчестям для дівчини, переодягається в козацький одяг і їде на Запорізьку Січ в пошуках Олексія. Вона свідомо ризикує своїм життям, адже запорожці жорстоко карають тих, хто порушує їхні звичаї. І коли Марину викривають, вона не падає духом і готова прийняти будь-який вирок долі, навіть смерть, аби бути разом з Олексієм: «…мы здесь вместе, и умрем вместе, и будем всегда вместе…» [Гребінка 1981, 330]. Та з іншого боку дівчина розуміє, що через неї присудили до страти і Олексія, вона звинувачує і картає себе: «Алексей, мой ненаглядный сокол! Разве я хотела этого? Я несла к тебе мою чистую любовь, мое непорочное сердце, а принесла - смерть!» [Гребінка 1981, 329]. Та, на щастя, закоханим вдалося уникнути смерті, й Марина з Олексієм одружуються.

Тетяна, як і Марина, не зупиняється ні перед чим у боротьбі за свою любов. Перший раз вона рятує Олексія від п'яних козаків, намагається допомогти йому і вдруге, пробираючись на Січ і згоджуючись взяти його за чоловіка. Та Олексій уже давно зробив свій вибір, і вона не може нічого вдіяти в цій ситуації. Тетяна зазнає лише болю та приниження, її морально розтоптали, людина, яку вона кохала понад усе, обирає смерть з іншою, ніж життя з нею. Слід зазначити, що хоча образи Марини й Тетяни досить схожі за своїм характером, спостерігаємо відмінність у сприйнятті ними кохання. У Тетяни це почуття має власницький характер, інколи навіть суміжний з агресією. Вона говорить про свою суперницю: «Я бы убила ее». Для неї страшнішим навіть є не смерть Олексія, а те, що він буде з іншою: «Я думала он умер…Жаль было, душа болела, только и радовалась, что ни ей, ни мне не достался!» [Гребінка1981, 344].

Зовсім інше сприйняття у Марини, яка щиро співчуває Тетяні й розуміє всю глибину її почуття. Той дукат, що Тетяна передала Олексію, вона забирає собі і сприймає його не як тріумф над суперницею, а як вияв щирої, нерозділеної любові до її чоловіка: « Отдай его мне, Никита, она мне родная, она любила моего Алексея, я буду носить ее подарок…» [Гребінка 1981, 345].

Найтрагічнішим у романі, на нашу думку, є образ Рохлі. Мати, в якої відібрали найдорожче - її дітей, керується в житті двома найсильнішими почуттями: любов'ю до дітей і ненавистю до тих, хто їх у неї відібрав. Рохля під виглядом знахарки вбиває козаків, таким чином здійснюючи свою помсту: « …я мстила за вас, мои дети; мне было любо, когда умирал казак; я думала: вот новый выкуп за детей моих!..» [Гребінка 1981,398]. Та Є.Гребінка ще раз наголошує на тому, що не може досягнути щастя людина, коячи зло іншим. За іронією долі Рохля не впізнає свого сина Герцика і, сприймаючи його за козака, прикладає яд до рани, чим і пришвидшує його смерть. Коли відкрилася правда, важко передати душевний стан жінки, весь її біль та безпорадність в цій ситуації: « Что же ты не отвечаешь, сын мой! Не гляди так страшно на меня! Я убийца твоя, но я не желала тебе зла…я питалась по целым дням травами, жила как собака, ночевала под заборами и собирала деньги, чтоб отдать вам, мои дети. Я мстила для вас и жила для вас!» [Гребінка 1981, 398]. Рохля дізнається і про смерть Тетяни, яка теж виявилася її донькою. Вона не лише втратила в житті єдину надію - бути зі своїми дітьми, а ще стала причиною смерті свого сина. Жінка не може цього пережити і божеволіє від горя: «У, гу, гу, гу!» - пела старуха, и хохотала безумно, и, подпрыгивая, тихо пошла по степи, озаренной луною. Страшно краснела при луне яркая одежда колдуньи и сверкали седые волосы, разметанные по плечам.» [Гребінка 1981, 399]. Автор зазначає, що свідомо скоєне зло, не має жодного виправдання, лихі вчинки бумерангом повернуться до того, хто їх чинив.

У своєму романі «Чайковський» Є.Гребінка зобразив історичну епоху, яка постає перед нами досить реалістично завдяки правдиво відтвореним образам. Автор не ідеалізує своїх героїв, він показує їх як простих людей з глибоким внутрішнім світом, зі своїми негативними та позитивними рисами характеру, певні суперечливі моменти виносить на розсуд читачів і дозволяє їм самим зробити висновки.

Список використаної літератури

1. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. В 9-ти т. М., 1978, т. 3, 420 с.

2. Гребінка Є.П. Твори у трьох томах. Т.2. - К.: Наукова думка, 1981-744 с.

3. Гребінка Є. П. Вибране. К.: «Дніпро», 1964 - 510 с.

4. Деркач Б.А. Євген Гребінка. - К.: 1974 - 149 с.

5. Задорожна Л.М. Євген Гребінка. Літературна постать. - К.: Твім інтер, 2000-160 с.

6. Зубков С.Д. Євген Павлович Гребінка. Життя і творчість. - К.: 1962 - 212 с.

7. Моціяка О. М. Поезія Євгена Гребінки і романтичні інтенції ніжинського літературного осередку першої половини XIX

8. Петриченко Н. Г. Наративно-жанрова специфіка української, польської, російської прози першої половини XIX століття: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.01.05 “Порівняльне літературознавство” /Н. Г. Петриченко. - К., 2010. - 34с.

9. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. //Франко І. Зібр.творів. Т.41. - К.: Наукова думка, 1984 - 683 с.

Размещено на Allbest.ru