Теорія народності Й.Г. Гердера та її значення для розвитку світової літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теорія народності Й.Г. Гердера та її значення для розвитку світової літератури

Гердер Йоганн Готфрід - німецький філософ, батько-засновник історії культури, мислитель і письменник, один з визначних представників німецького Просвітництва, а пізніше і «штюрмерства».

На відміну від, драматургії Лесссінга, який геніально експериментував, спираючись на власні теорії, Гердер був теоретиком - дослідником літератури і мови, фольклористом і публіцистом.

В юності на формування Гердера-вченого вплинули лекції І. Канта, які він слухав у кенігсберзькому університеті. У той “докритичний" період Кант читав лекції зокрема з фізичної географії і застосував метод узагальнення і порівняння величезного фактичного матеріалу. Він повторював, що в “природознавстві все мусить знайти своє пояснення через природну причину". Він розкривав перед слухачами значення двох епохальних відкриттів минулих десятиліть: теорії всесвітнього тяжіння І. Ньютона, яка дозволяла у всіх явищах матеріального світу побачити природню причину, і генетичної теорії Ж.Л. Бюффона, яка доводила закономірну зміну природних явищ у часі.

Цим був закладений наріжний камінь теоретичної історії природи і людини у Гердера: порівняльний метод, звернення до спільної для всіх епох першопричини природного характеру, виявлення закономірностей еволюції в історичному часі. гердер штюрмерство просвітництво філософ

Свої історіософські ідеї він почав розробляти ще в юності у “Фрагментах про новітню німецьку літературу" і “Критичних лісах” (1766-1769), які були задумані як продовження роздумів Вінкельмана і Лессінга. Найбільш повно все це було систематизовано в “Ідеях до філософії історії людства” (1784-1791). Немає жодної роботи Гердера, яка б не сягала своїм корінням цієї його центральної ідеї - ідеї історії.

Гердерівське ставлення до минулого позбавлене ностальгічного почуття, як то було у Руссо, Вінкельмана, Водмера, Шіллера. Кожний етап історії має у Гердера свою власну змістовність, цінність і не повторність. Він високо цінує античність, проте розглядає її не як абсолютний зразок для естетики чи державності, а як період “дитинства людства” з усіма притаманними цьому “віку” перевагами і слабкостями. Гердер обстоював цінність культури і мистецтва середніх віків, якими просвітники нехтували і які ще з доби Відродження розглядали як вияв “відсталості”. Він переклав німецькою мовою пісні Оссіана (в істинність яких вірив), а також середньовічні іспанські “романси" про Сіда. Він присвятив Шекспіру глибоку статтю, але й його розглядав не як естетичний “зразок", а тільки як породження свого часу. Гердер закидав Лессінгу його спроби розглядати Шекспіра в руслі правил Аристотеля.

Гердер не лише реабілітував історію; він підкреслював історичну неповторність кожного, навіть малого народу і цінність його внеску в єдиний світовий культурний процес, який врешті-решт завершується добою “гуманності". Можна сказати, що Гердер у класично чіткій формі виклав ідеї “просвітницького космополітизму".

Проте він так само високо цінував національну своєрідність кожного народу. Душа народу відбивається в його фольклорі. Німецька література визнавала фольклор лише як прийом вираження якоїсь "екзотичної краси (казкові поеми Віланда) або пристосовувала його до смаків освіченого читача (казки К. Музеуса). Тільки Гердер побачив красу фольклору в його самобутності, яка є критерієм краси і для «книжного» «освіченого» мистецтва. Фольклор, писав він, “не тільки допоможе виробити здоровий літературний смак, а й взагалі сприятиме відродженню нації”. Гердер вбачав вияв дорогоцінної національної самобутності не лише в сюжетах і у відбитих в них реаліях народного життя, а й в самих формальних особливостях - ритмі, віршовому розмірі, “неправильностях” мови тощо. Він закликав перекладачів дбайливо зберігати Ці елементи.

1779 р. Гердер видав у своєму перекладі збірку “Народні пісні", яка містила пісні німецькі, англійські, італійські, іспанські, скандинавські, сербські, естонські, литовські, Латиські та інші. Передмова під назвою “Про народні пісні" мала програмний характер. А в статті “Найдавніша пам'ятка людства" Гердер перший став розглядати Старий Заповіт як поетичний твір і пам'ятку своєї історичної доби.

Національна неповторність кожного народу знаходить свій вияв в такому важливому компоненті культури, як мова. У трактаті “Про походження мови" (1770) він виступив проти теорії божественного походження мови. Розвиток мови відбиває розвиток мислення, отже мова, як і мислення, постійно вдосконалюється. Він писав: “Наше виховання полягає у тому, що ми вчимося мислити через слова, а няньки, що навчають нас мови, це наші перші вчителі логіки. Отже кожна нація говорить так, як мислить, і мислить так, як говорить”.

На відміну від поширеного серед просвітників розуміння мови як однозначного знаряддя мислення, Гердер прокладає межу між мовою науки і мовою поезії. Крім того, мова має ще й власний вік. Мова юності - поезія (пісня), яка виражає “природу"; мова зрілого віку - проза, яка виражає “розум"; мова старості - філософія, яка виражає “порядок” влаштованого людиною світу.

Гердер першим із західних філософів зацікавився слов`янськи ми культурами. До цього його спонукало, крім всього іншого, вивчення історії Східної Пруссії, його батьківщини, заселеної в минулому слов'янськими племенами. Гердер висуває тезу, що початки історії і мистецтва слід шукати в середовищі простого народу. В народній поезії, зокрема піснях, закладена душа народу. Народні співці, барди, кобзарі є голосом народу. Народна поезія являє собою велику історичну і естетичну цінність, вона - засіб "братання народів", її треба записувати, видавати, вивчати. Голоси пісень - це світова симфонія. Ідеї Гердера полонили багатьох, зокрема й Ґете, який також починає записувати народні пісні. На думку Гердера, чим ближче до природи стоїть народ, тим вища і цінніша його пісня.

Таким народом він вважав українців і всіх слов'ян, у зверненні до яких Гердер закликає боротися за самобутність, звільнитися від ланцюгів рабства - "і ви зможете користуватися вашими прекрасними землями від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Мульди, справляти на них ваші стародавні свята мирної праці і торгу" ("Ідеї до історії людства"). Про минуле слов'ян і місце їх у європейському світі Гердер висловлюється кілька разів і висуває т. зв. концепцію "голубиного народу", яку сприйняли й інші вчені, зокрема Коллар.

На думку Гердера, більшість просвітителів помилялося, бачачи у фольклорних джерелах прояв «нерозумного» і навіть «дикого» ставлення до світу, невігластва і варварства. Національна поезія, народні пісні - справжня скарбниця кожної національної літератури життя якої не можна й уявити без різнобічних зв`язків з народною творчістю. Лише через вивчення народної міфології і фольклору лежить шлях до усвідомлення і розуміння справжньої національної самобутності кожної окремої літератури, яка вирізняється на тлі інших своєю специфічною історією, етнічними і художніми особливостями.

Виступаючи проти класицистичної картини світу, Гердер закликає сучасників, долаючи крайнощі раціоналістичної доктрини, відмовитися від надмірного захоплення античністю й зосередитись на вивченні історії своїх народів. У цій історії можна віднайти природну простоту, безпосередню емоційність, етнічно-ментальний погляд на дійсність. Протиставляючи «мову почуття» (поезія) «мові розуму» (проза), мислитель обстоює нагальну необхідність шукань сучасною літературою такого художнього слова, яке б не було лише абстрактним знаком певних явищ і предметів, а було емоційним й образним джерелом поетичного мислення.

Размещено на Allbest.ru