Размещено на http://www.allbest.ru/

Неповторна самобутність поезії Ліни Костенко

План

1. Світ Ліни Костенко та значення її творчості для української культури

1.1 Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

1.2 Художня особливість та цінність історичного роману у віршах «Маруся Чурай»

2. Місце неповторної поезії Ліни Костенко в український та світовій літературі

Висновки

Список використаної літератури

1. Світ Ліни Костенко та значення її творчості для української культури

Чому тема даної курсової роботи «Неповторна самобутність поезії Ліни Костенко» є вкрай актуальною для вивчення? Тому, що її творчість - це явище надзвичайне не тільки в розрізі української літератури, де простежуються окремі етапи розвитку суспільства, його культурні досягнення. Творчість поетеси нам цікава тому, що вона є показником тієї рушійної та могутньої сили характеру, яка має змогу трансформувати особистість людини, перетворити ії на справжнього митця - митця свого характеру, своєї долі, оточуючого світу..

Я вважаю, що Ліна Костенко належить до тих поетів, які приходять у світ, щоби змінити його. Для цього таким людям дано найважливіше -- сильного лицаря, тобто янгола-охоронця, який захистить «своїми крилами» найуразливішу душу. Душа поета -- особлива. Той, хто може поринати за межу чорно-білих істин і викрадати, немов Прометей, Слово, має особливу душу, що перебуває в стані постійного зв'язку зі світом. Хоча світ часто глухий до цього слова.

Світ Ліни Костенко -- це світ українських глибинних шарів, які лежать глибоко під землею, але які інколи пробиваються на поверхню «поетичними променями». Це світ національної пам'яті як сили, здатної вирвати з нестримного хаосу частину простору і вберегти його в часі. Шлях Ліни Костенко -- це шлях, на перший погляд, простий, але лише для того, хто не має бажання відчуте невідчуване, побачити небачене. В поезії Ліни Костенко є сліди, що спрямовують нас у світ етичної гармонії й естетичної насолоди. Це не холодна вежа зі скла, не боротьба світла і темряви. Це споглядання. Завмирання. Перед тим, як розібратися у чому є величність та неповторність поезії Ліни Костенко, згадаємо, що таке справжня поезія та хто такий поет. Великий французький письменник і літературознавець Моріс Бланшо писав: «Поезія -- пов'язана зі словом, яке не може урватися, адже воно не промовляє, воно є. Поезії не є цим словом, вони є почином, а от саме це слово ніколи не розпочинається, а завжди промовляє по-новому й завжди починає все спочатку. Поет -- це той, хто почув це слово, той, хто увійшов у злагоду з ним, посередник, який, виголошуючи це слово, змушує його до безгоміння... Поезії -- це досвіди, пов'язані з живим наближенням до речей, з порухом, що здійснюється в поважності й праці життя. Щоб написати один-однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. Щоб написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в пошуках мистецтва». [12, 88]. Це визначення дуже точно відображає сутність та глибину «поета» Ліни Костенко, ії особистість та творчість.

Чому нам цікава тема творчості митця Ліни Костенко? Чому вона має такий вплив на українську літературу і культуру в цілому?

Тому, по-перше, що у віршах поетеси привертає увагу історична тема, історична пам'ять. Талановита поетеса не зрушує коріння, розуміючи його значення в розвитку духовності, національної культури. Ім'я Ліни Костенко - як прапор нашої поезії. Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах «Маруся Чурай». Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам'ятайте нащадки, свою славну історію, і лише тим будете сильні і знані у світі. Нашій літературі пощастило, що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів. В її віршах - єдність характеру і слова.

Тому, що Любов для неї діяльна - це любов-ненависть до всього, що гальмує розвиток духовності. Незабутнє враження справляють її поезії «Пастораль XX сторіччя», «Доля», «Ліс», «Біла симфонія», «Балада моїх ночей», «Давидові псалми» тощо. Про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради людини, заради її майбутнього.

Тому, що Ліна Костенко - це не тільки чесний, а й безстрашно цікавий й напружено мислячий митець своєї Вітчизни, яку вважає своєю родиною по духу, якщо не по крові. Ліна Костенко взяла на себе обов'язок поставити свого сучасника перед нормами, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином української землі. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Тому-то їй затісні рамки ідилії, пасторалі. Вона «збурунює» ці жанри з середини. Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовне: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність батьківщині.

Творчість Ліни Василівни Костенко повертають нам віру в слово. І зайве нагадувати, що позиція поета вчила і вчить бути вірним своєму таланту і покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному з віршів, - «Ще не було епохи для поетів…»

Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок.

Думаю, що без таких людей, як Ліна Костенко, всі розмови про високе призначення поета - тільки красиві слова. Ніколи ще поезія не була такою всесильною… і безсилою. Ліна Костенко - це нове бачення світу, це правда без прикрас і чудове визнання того, що: «Жонглює будень святістю і свинством». Вона мала рішучість та сили жити у цієї буденності, вона творила, страждала, раділа, була воїном і просто жінкою, матір'ю і царівною: «Я вибрала долю собі сама, і що зі мною не станеться, - у мене жодних претензій нема до Долі - моєї обраниці».

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити найголовніші самобутні риси поезії видатної української поетеси, розкрити головні мотиви творчості та особливості розкриття творчих задумів, виявити чому і як впливає ії творчість на українську націю сьогодні.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні літературні джерела: як твори самої поетеси, так і критичні статті, дослідницькі праці тощо.

1.1 Провідні мотиви лірики Ліни Костенко

Творчість Ліни Костенко неможливо розмежувати на інтимну та громадську: настільки тісно переплелися особисте та суспільне, настільки органічно вони вживлені в художнє полотно й до певної міри навіть живляться одне одним.

Як громадянка своєї країни, вона дуже чітко визначає для себе мету - ствердити мотиви національної історії в своїх творах, чим впливає на усвідомлення українців як нації. Отже, можна сказати, що творчість Ліни Костенко є народоутворюючею - вона створює ідею. Навколо історії, навколо національної ідеї і консолідується нація. [8, 56]

Очевидно, що справжній український письменник не може не бути патріотом. Адже потрібно усвідомлювати, що твоя нація живе в віках, але не має свого власного дому, своєї держави, в якій можна бути господарем. Ліна Костенко у своїх історичних творах якраз розробляє думку про те, що українці повинні мати власну державу, власний дім. Дуже точно це написано рядками:

«Шматок землі, ти звешся Україною…

Коли ти навіть звався Малоросією,

твоя поетеса була Українкою!» [13, 43]

Дуже цікаво, що в творах Ліни Костенко слова «Україна» та «Батьківщина» майже не зустрічаються. Але при цьому всі її історичні поезії пройняті незламним духом, великим оптимізмом, який спонукає читача до дії, пробуджує національну свідомість. [13, 199]

Для самої ж Ліни Костенко духовність людини нерозривно пов'зана з патріотичністю. Сама ж вона, як справжня українська поетеса, демонструє сильний патріотизм у своїх віршах і зокрема у вірші «І засміялась провесінь: - Пора!..»:

І засміялась провесінь: -- Пора! --

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом --

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра --

усі ідуть за часом, як за плугом. [13, 24]

В цих рядках прихован великий зміст, що виражає причетність авторки до історії свого народу. Адже Чорний Шлях - це дорога до Криму, якою нападники вели українців у полон, у рабство. А Великий Луг - це те святе місце, де формувалась та виникла Запорізька Січ, саме Великий Луг постає тут символом свободи, волі та незалежності, символом козацького духу. [13, 200]

Отже, в цій поезії закодоване життєве кредо поетеси, те, з чим вона живе, чого прагне. Бути невід'ємною частиною історії власного народу - це велика мета і Ліна Костенка досягла її. Принаймні, ми вже можемо так казати.

Таким самим чином сприймає український читач і поезію «Плем'я Тода» [13, 30], в якій розповідається про долю невеликого племені, що розташоване на півдні Індії. Коли читаєш про це плем'я, думаєш про Україну, паралелі напрошуються самі собою. Тут піднімається проблема розграбування наших надр колонізаторами, приниження нашої культури. Вже і народ почав розмовляти мовою заброд, абсолютно без акценту - тобто для них ця мова стала рідною. Для радянської письменниці було великим подвигом написати такого вірша, але ісьогодні він не втрачає своєї актуальності. Сивий старець з цього твору нагадує нам посивілого українського митця, який стурбований проблемою денаціоналізації, який задається питанням: «Невже прийшов той момент, коли нації втратять свою мову, культуру, історію та зіллються воєдино?» Але головною думкою твору все одне залишається: надія є, національна свідомість ще не винищена, ще можливе відродження, воно скоро станеться.

Життєву необхідність знати свою історію розкриває нам поезія «Місто Ур» [13, 31], в якій Ліна Костенко за допомогою художніх засобів підкреслює, наскільки важлива історія власного народу для людини. В цьому творі бачимо історію найдревнішої цивілізації - шумерів, - яка зникла с обличчя землі тисячі років тому. Саме зневажливе ставлення до власної історії, на думку авторки, і призвело до знищення цієї цивілізації.

Які врятують тебе гуси,

О найнещадніший народ,

Що, переживши такі струси,

Не пережив своїх глупот?!

Головна думка цього твору полягає в тому, що свою власну історію треба не тільки знати, але її треба ще й оберігати, захищати від паплюження.

Ще один твір з високою художньою цінністю для читача-громадянина - «Чадра Марусі Богуславки» [13, 32]. Великий художній сенс прихований у рядках:

І меч, і правда - цноти не жіночі.

Люблю чадру - і чорна, і густа

Коли татарам брешуть мої очі,

Ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Тремтіння губ та бліде обличчя тут зображують тугу за рідною землею, сум. Ніякі дорогоцінні подарунки не в змозі змусити Марусю забути свою рідну країну. Підкреслюється героїчність української жінки, її патріотичний дух: вона відкриває двері темниці та випускає козаків на волю. Неперевершеність Марусі Богуславки виражається в тому, що вона не зрадила свої землі навіть знаходячись дуже далеко від неї. Це для авторки показник величності та краси жінки. [17, 65]

«Пастораль ХХ сторіччя» [13, 27]. Цей твір стоїть окремим островом у великому архіпелагу творів на історичну тематику. Тут мотив пам'яті проходить червоною ниткою через весь твір, через кожний рядок, кожне слово, кожну емоцію. Пастораль - це вид європейської літератури, в якій оспівувалося село, його безтурботне життя, розкішна природа та людина на лоні цієї природи. Але це пастораль саме двадцятого століття, тому вже з перших рядків читання твору свідомість немов вибухає від того, що постає у нас перед очима. Ми бачимо страшне відлуння війни. Навіть через великий час після тих страшних подій війна продовжує забирати молодих хлопців, жахи війни знов стають реальністю.

В «Пасторалі ХХ сторіччя» [13, 27] бачимо заклик - будувате таке суспільство, в якому життя людини буде найвищою цінністю. Як Ліна Костенко випереджала час. У часи, коли писався цей твір в світі ставили експерименти - над народами, над країнами, над мораллю та цінностями. Тоді люди тільки набували знання, але ще не усвідомлювали, наскільки важливим є захищати життя людити, ставити його на перший план. Ліна Костенко бачила все наперед, ще тоді зрозумівши необхідність визначення людського життя найвищю цінністю. В цьому її велике новаторство у мистецтві. Це є також яскравим громадським проявом поетки.

Найбільше гармонії та душевної злагоди -- у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою. Ліна Костенко - людина, яка дуже глибоко сприймає природу, старанно розробляючи цю тему в своїй творчості.

Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.

Поезія «Цей ліс живий» [13, 57] демонструє відношення поетеси до природи. Ліс приймає характеристики людини, він має «добрі очі», відбувається олюднення лісу. Природа має настрої, авторка немов живе в єднанні з природою, в одному ритмі з нею.

Дуже примітно, що в творах про природу Ліна Костенко не закладає другий сенс, підтекст, що так характерно для віршів про любов та, особливо, історичним творам.

Сама авторка особливо виділяє одну пору року - осінь. Осінь перед нами постає в різних образах. Порівняно з іншими порами року, опису осені приділяється набагато більше уваги. Вона буває і жаркою, яка тільки вийшла зі знойного літа, і холодною, яка вже наближилася до зими. Поетеса не може спокійно говорити про осінь. Вона завжди говорить про неї з захватом, з запалом, з затриманим подихом. В цьому присутня якась дитячість, дитяче захоплення, з яким розказується про цю дивовижну пору року. Так вміють радіти та дивуватися природі діти.

Для вираження повної гами почуттів, що поетеса має до осені, вона використовує велику кількість різних дуже цікавих художніх прийомів. Наведемо для прикладу поезію:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! - та сама. [13, 62]

Алітерація в цьому уривку створює цікавий звуковий ряд, який навіює на читача певні асоціації, цей вірш легко запам'ятовується, тому що слуху людини легко сприйняти таку специфічну вимову. Далі зустрічаємо традиційні ознаки осені: айстри, що вже закінчують своє цвітіння, наближаючись до холодів; клини птахів, що летят високо в небі; згадується й коник, якого вже нема, бо він виспівав всі свої мелодії і тепер не звучить.

У цьому розділі (мотиви природи) треба описати такий оригінальний прийом у поетичній літературі, як прийом олюднення. У ліричних творах деяких митців того часу було дуже характерно надавати деяки риси людини елементам природи, наприклад деревам. Ліна Костенко, як дуже чутлива людина, яка прагне підкреслити важливість єднання людини з природою, також використовувала цей прийом. Це яскраво можно прослідити у творі «Шипшина важко віддає плоди» [13, 62]. Вже в самій назві твору шипшина набуває людських рис, може віддавати плоди, до того ж - важко. Шипшина розмовляє напряму з людиною:

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

В цьому творі знову зустрічаємо ідеалізацію осені як пори року, це відображається в таких рядках:

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива. [13, 62]

В цих рядках шипшина пояснює своє благородне призначення. Вона робить красивою осінь, має певну естетичну функцію. І знову ж таки, підкреслює красивість осені.

В поезії «Хутір Вишневий» [13, 60] піднімається проблема зникнення села на Україні. Без людей тут загинув сам хутір, більше нема тієї розкоші природи, в якій жили люди. Все, навіть стежка, заросло.

Ліна Костенко відстоює думку, що людині потрібно знов поєднатися з природою. Цей священний зв'язок, який є природним для людини, був розірваний. В минулому столітті технічний прогрес досяг таких щаблів, що про поняття людина-природа просто забули, а в цьому столітті люди вже й не пригадають, як це - жити разом з природою. Ліна Костенко баче порятунок всього людства в тому, щоб бути в гармонії з природою, поєднатися з нею. Поезії ліни Костенко змушують стривожитись людські думки, змушують звернути увагу на стан природи, що ми з нею зробили. Адже саме природа дає змогу розвиватися людині, пізнавати себе, відновлювати сили. В цьому - унікальне призначення та важливість природи.

Характерізуючи провідні мотиви лірики Ліни Костенко неможливо оминути таку «вічну» загальнолюдську тему, як Кохання, бо вона є насправді ведучою в творчості поетеси.

Ця тема є невичерпною, бо невичерпним є духовний світ людини. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання. Почуття любові, можливо, як ніяке інше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження.

Ти пам'ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

Весна ряхтіла в іскорках роси. [13, 52]

На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу - розхристані, немов сп'янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.

Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки - у фіналі твору. Саме вони надають довершеності:

А під вікном цвіли у нас троянди,

Не вистачало трішечки доби

А на дошку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби… [13, 52]

Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп'янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним - «не вистачало трішечки доби». При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.

Любов у Ліни Костенко містить дуже широкий діапазон відчуттів: від найвищої піднесеності , своєрідного «піку» почуттєвого підйому, коли любов, здається набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії , у яких любов - невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

За нею будуть бігти видноколи…[13, 53]

Відсутність у цьому вірші розділових знаків - літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш - схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення - висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто прийме цей монолог як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, що володіє героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж , точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й зачаровує його витонченістю. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття. [13, 40]

Чому вона боїться любові? Повної відповіді на це питання в тексті не знаходиться. Але вона нам і непотрібна, бо знаємо головне - ця небажана любов загрожує «зламаним життям», довгонепроминущими наслідками («за нею будуть бігти видноколи»), втратою спокою… А ще її мучить інтуїтивне передчуття якоїсь (психологічної) несумісності з Ним («чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум'ям згорю » ).

Внутрішній конфлікт твору - це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона - жінка. Вона - слабка. Він мовчить , не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі. Момент зламу чітко зафіксовано: «ще поки можу, але вже не можу».

Перед нами - психологічна драма, показана на мініатюрній, як для драми, текстовій площі в 12 рядків.

«Це тихе сяйво над моєю долею…»

А ось інша драма. А може й не драма, а просто історія кохання, кульмінаційні моменти:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон. [13, 53]

Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок, розвиток і завершення. Вона закодована у 8 - рядковий текст. Сприйняти поезію - це «розгустити», декодувати спресовану в ньому художню інформацію. Що й спробуємо зробити.

Спочатку дізнаємося про силу кохання. Вона, лірична героїня, «тяжко відболіла ним» Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мірою пригасла, все ж залишилася у пам'яті «як марення, як сон». Психологічно точно відтворено зародження любові - вона з'явилася не зразу, а поступово і не контролювалася розумом. [15, 23]

Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе «тлінно» («Любові усміх квітне раз, ще й тлінно» , - П. Тичина). Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звична форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент («Будень») їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, і тоді відкриється біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.

І як ми будем, як тепер ми будем?

Такі вже рідні і такі чужі. [13, 53]

Звертає на себе увагу виняткова вражальність фрази «І як ми будем, як тепер ми будем?» у якій розпачливість інтонації абсолютно згармонізована з розпачливістю змісту. Фраза » такі вже рідні і такі чужі» навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання у його «тлінній», згасаючій стадії: вони «вже рідні», бо любов зріднила їх, але в той же час , зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх почуттях холод відчуженості. І справді - дивовижна вона майстер слова, Ліна Костенко!

Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну, блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему «любов - прощання». Банальність ця муляла б, їй не можливо було б приховатися навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.

Третя строфа вносить в цю тему нетрадиційний мотив, який знімає відчуття банальності теми:

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! -

воно лишилось на усе життя. [13, 53]

Поетична розповідь про згасання почуття перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль (а чи можливе справжнє кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) - це все одно «казка днів», «світлий сон» у житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи «тихим сяйвом» над її долею.

Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: навіюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як, буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити. [13, 54]

Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Елементи пейзажу навіюють «осінній » настрій, надають творові відповідної емоційної тональності. Поезії оповита серпанком таємничості ,якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною мелодією звучать такі одверті, такі інтонаційно виразні слова: «Я Вас люблю, о як я Вас люблю!»

Любов для Ліни Костенко - почуття світле. Недарма поезія, у якій йдеться про закоханість сiмнадцятирiчної дiвчини, названа «Свiтлим сонетом». Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Так, вiрш «Свiтлий сонет» присвячений першому в життi сiмнадцятирiчної дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:

Це ще не сльози -- це квiтуча вишенька,

що на свiтанку струшує росу. [13, 49]

Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише «зiткнулась з неприємнiстю…»

Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль -- вісник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття -- Любов.

Згодом, у зрілому віці, осяє спогад, відчуття, що те далеке минуле залишилося в серці «і сьогодні, і завтра, й навік». Такі міркування будуть містком до розгляду поезії «Розкажу тобі думку таємну» [5, 137]. У ній - велика мудрість життя: неприємності забуваються, а благотворна сила справжньої любові освячує душу назавжди і не дає їй змаліти, зміліти, замулитися. Цей наголос на всевладності облагороджу вального впливу кохання відлунює не в одному вірші Ліни Костенко і щоразу по-новому:

якщо він лицар, - жінка кине квітку

на все життя очима проведе.

«Апологія лицарства» [5, 234]

Ця казка днів, - вона була недовгою.

Цей світлий сон, - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! -

воно лишилось на усе життя.

«Я дуже тяжко Вами відболіла» [5, 87]

Акцентуємо увагу на двох останніх рядках поезії «Розкажу тобі думку таємну» [5, 137]:

То все разом, а ти - окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам'ятати всі, хто поруч.

Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому - подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим, ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко видно:

Краса - і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

«Я хочу знати, любиш ти мене» [5, 206]

Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського «Я» не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.

Здається, що всі можливі нюанси любовних почуттів уже зафіксовано в поетичному слові. І якщо це втілення емоційних станів у слово відбулося на справжньому мистецькому рівні - то це означає, що здійсненна «матеріалізація» почуття , що воно вже передасться іншим людям, «зарядить» їх тим духовним станом, який пережив поет. Тому спілкування з такою поезією - це збагачення власного духовного світу, його урізноманітнення і - обов'язково - ошляхетнення. Врешті - решт, це розвиток людяності в людині.

Поезія Ліни Костенко на цю тему є класикою української любовної лірики.

1.2 Художня особливість та цінність історичного роману у віршах «Маруся Чурай»

До образу Марусі Чурай у літературі митці зверталися дуже часто. Згадаймо лише історичну повість російського письменника О. Шаховського «Маруся - малоросійська Сафо», драми українських митців Г. Бораковського «Маруся Чурай» - українська піснетворка», М. Кропивницькрго «Дай серцю волю - заведе в неволю», М. Старицького «Ой не ходи, Грицю», поеми Л. Боровиковського «Чарівниця», С. Руданського «Розмай», драматичну поему В. Самійленка «Чураївна»... Та в усіх цих творах розглядався виключно любовний аспект драми життя легендарної співачки, що, безперечно, занижувало її Історичну роль для нації і рідного краю як співця і зовсім не давало можливості показати історичне тло, розорену поляками, але не скорену й готову до боротьби під булавою Б. Хмельницького Україну. Ліни Костенко, поставивши в центр свого Історичного полотна легендарну дівчину, заговорила насамперед не про кохання, а про насущні проблеми своєї нації і держави. Про «Марусю Чурай» Ліни Костенко І. Дзюба найвищої думки; «Маруся Чурай» нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею.

Поетичний матеріал розгортається «сам із себе» за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності, а цілість надає кожній частині вищого значення. Він живе наскрізною симфонічною взаємопов'язаністю, взаємопідсиленням. Михайло Слабошпицький теж ставить історичний роман Ліни Костенко на перше місце не тільки в її творчості, а й серед українських творів XX століття: «Маруся Чурай» Ліни Костенко - не просто наша обікрадена й поганьблена Історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це - історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це - партитура вічних мотивів духовного буття народу... Чи й треба казати про те, якої неймовірної популярності зажив цей роман у нас тільки за одне десятиліття літературного життя! Мені здається, якщо в національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно не безнадійне, І не безнадійна доля того слова - воно виживе і вистоїть у цьому складному н трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу».

«Маруся Чурай» Ліни Костенко - історичний роман у віршах. Роман складається з дев'яти розділів, кожен з яких має добре продуману назву. Твір починається фактично із розв'язки, причому несподіваної І страшної, через що тяжіє до новелістичного жанру, а розташування частин композиції у нехронологічному порядку тільки збільшує напругу й загострює цікавість. Художнє полотно «Марусі Чурай» надзвичайно компактне - нічого ні додати, ні забрати. Позасюжетний розділ «Ділова Балка" і фантастичний образ Хо теж абсолютно вмотивовані й виважені. В образі діда Галерника і його самотньої оселі утверджено не лише ідею безсмертя нашого народу на велелюдному роздоріжжі Європи, а й проведено своєрідну лінію духовного родоводу (дід Галерник - Маруся Чурай - Іван Іскра). Образ Хо - не просто витвір уяви ув'язненої Марусі, а субстантивоване вираження гнітючої самотності, при якій спілкування з людьми болюче й зайве, але спілкування з самим собою - єдиний порятунок від розпачу й божевілля. Розділ «Сповідь» є екскурсом у минуле, в ньому сконцентровано і зав'язку, і кульмінацію, але вважати його початком змісту твору неправильно, бо це зруйнує сюжет і спотворить композицію. Правильніше буде матеріал цього розділу зіставляти з відповідними подіями, вчинками, образами з інших частин роману, щоб мати про них повніше уявлення.

Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно й всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. І навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна...»), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.

Від картини суду, свідків, представників місцевої влади, побутових сцен життя до колориту козаччини в різних іпостасях національних героїв (полковник Пушкар, гонець-запорожєць, дід Галерник, сам Хмельницький) перед нами постає правдива і повнокровна картина життя України XVII ст. Саме з аналізу історичного тла й варто починати роботу над цим унікальним в українській літературі романом. Авторка не ідеалізує українців, але й не змальовує їх як народ, роз'єднаний антагоністично-класовою ненавистю, чого в українському середовищі ніколи й не було. Саме через це Ліні Костенко й закидали постійно критиковану в ті часи «теорію єдиного потоку» української нації (за Михайлом Грушевським). Групування персонажів у творі особливе -- негативних набагато менше, ніж позитивних, та ще й більшою мірою негативні не обділені добрими рисами, й у ставленні до Чураївни навіть ті, хто відверто налаштований проти неї, не можуть позбутися відчуття моральної і духовної вищості Марусі над середовищем.

Образ Хмельницького в романі ніби епізодичний, проте читач має відчуття незримої присутності гетьмана впродовж усієї дії. У сцені ж суду він постає не лише вождем нації, а й глибоко порядною, чуйною і по-державному мудрою людиною. Хмельницький забороняє суддям одноосібне вершити долі громадян, що свідчить про його філософський погляд на сенс людського життя; треба про людину судити не з одного вчинку, а оцінювати її через призму всього, що нею зроблене.

Перед тим, щоб розглядати Марусю Чурай Ліни Костенко, пригадаємо, що являє собою взагалі образ Марусі Чурай? Вважають, що Маруся була дочкою козацького старшини - урядника полтавського добровільного козачого полку Гордія - і полтавської трудівниці Горпини. Під час сварки з шляхтичем, який довго і підло знущався над людьми, не минав нагоди довести українцям, що вони «бидло», батько Марусі вихопив шаблю, вбив напасника, а сам врятувався від несправедливого польського суду, який би навіть не став розбиратися, хто був винен, тим, що втік на Запорізьку Січ і пристав до нереєстрового козацтва. Під час козацько-селянського повстання у битві під Кумейками у 1637 році Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком потрапив у полон до польського гетьмана Потоцького і був страчений у Варшаві як один з лідерів визвольної боротьби. Маючи чудовий голос і ліричну душу (дівчині приписують понад двадцять народних пісень), Маруся спромоглася на велике кохання до козацького сина Гриця Бобренка. Деякий час Маруся і Гриць зустрічалися й щиро любилися. Проте заради багатства й за підказкою матері вдовин син посватав дочку заможного козака. З розпачу й образи Маруся отруїла Гриця, а у своєму злочині під час похорону призналася словами пісні «Ой не ходи, Грицю...»

Образ Марусі Ліни Костенко на тлі панорамного реалістичного зображення України XVII ст. глибоко романтичний. А тому, не шукаймо вад у характері героїні, щоб втиснути її образ у рамки реалізму.

Марусині спогади - своєрідні екскурси в минуле - подають читачам життя Бобренка від малої дитини до повнолітнього юшка-месника, У Грицевому характері було чимало хороших рис, і майже всі вони - наслідок впливу Марусі. Навіть героїзм у боях і ризикована втеча з полону - теж спроектовані на Марусю, викликані її жертовністю і любов'ю:

І жде мене невінчана жона.

Проте змінити внутрішню людську суть не можуть ніякі впливи. Бобренчишині гени спонукають сина до несподіваних рішень, в нього зароджується бажання скористатися ситуацією, отримати винагороду за попередні чотири роки, змарновані в боях:

Душа розм'якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м'якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша. [6, 35]

Страшні слова, з якими звертається Гриць до Марусі, марно сподіваючись на її розуміння, - уже потенційна зрада, уже явне відступництво:

А якось каже: - Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як такс життя? [5, 52]

У той же час Бобренко -- не бездушний парубок-джигун. Його мучить сумління, в душі ще бунтують почуття, він боїться розплати долі за зраду. Про це Гриць старається навіть сказати матері, намагається переконати стару, надіється на її розуміння:

- А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

І хоча Маруся каже про приготування до весілля в Бобренків осудливо:

А вже Бобренки з тим усім не крились.

Не встигла їм душа й почервоніть, -

Гриць катується не менше Чураївни (танець з Галею «навиворіт душі») і робить спробу виправити помилку, але на перепросинах знову хоче своєрідного «бариша» - Марусиного жалю, прощення, співчуття, вдячності, що вернувся. Надто багато в Бобренкових словах такого, що не робить йому честі: цинічного оправдання -

Життя - така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

надмірно-штучної зневаги до Галі -

Що Галя - гуска, то й по ній це видно,

звинувачення Чураївни, що причарувала, -

А може, й правду кажуть,

що ти відьма, приворожила - і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь, [6, 55]

цинічної відвертості -

Як хочеш знати, - так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

хитрості й словоблудства -

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисне й правдиво, --

неначе він про подвиг говорив. [6, 68]

Саме під час перепросин і була зруйнована Грицем остання фортеця любові. Ось чому так трагічно звучить з Марусиних уст:

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?! [6, 70]

Прикметне, що впродовж усього життя Маруся ставиться до своєї любові до Гриця зі святістю. Навіть осквернене зрадою почуття, розчарування у Грицеві, болючий життєвий досвід не робить Марусю озлобленою і черствою.

Терзаючись тяжкими думками думками на самоті:

Бо ж річ не в тім -- женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був? [6, 74]

Усвідомивши і переконавшись, що «нерівня душ -- це гірше, ніж майна!», що її «любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі», Чураївна співчуває Бобренкові щиро й гірко:

Біднесенький, намучився зі мною..,

Гукав мене, а я вже не озвалась,

Заплутався,-- сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось,

А він Бобренко. Він же не Чурай. [6, 56]

Маруся готується на той світ, щоб розрадити коханого й там:

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну,

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук -- обнімемось крильми. [6, 80]

Проблема митця і його служіння народові у історичному романі Ліни Костенко ставиться дуже гостро. Марусин талант заявив про себе після усвідомлення дівчиною величезної сили мистецтва, завдяки якому й мертві залишаються живими. Пісня кобзаря про Марусиного батька зробила диво:

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він - орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть - і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб'є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше слово,

як тон кобзар торкав свого струну. [6, 77]

З приходом слова в Чураївни завершується період творчого учнівства й настає розквіт дивовижного таланту. Те, що після смерті Бобренка Маруся створила тільки дві пісні, теж закономірно: перша («Ой не ходи, Грицю») - зі страждань особистих, друга («У Полтаві на риночку») - зі страждань народних. Більше пісень не творилося - настала затяжна пауза, спровокована депресією, почалася трагедія митця, яку інтуїтивно відчував мандрівний дяк, прагнучи переконати Чураївну в необхідності творити і замінити цим писану історію: костенко лірика роман поезія

Ми, пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем. [6, 82]

Образ мандрівного дяка надзвичайно місткий і символічний: через призму його пам'яті - пам'яті окремої людини й реальних подій визвольної боротьби -пам'яті історичної - Маруся осягає величезну трагедію України і зло національного безпам'ятства (уривок з розділу «Проща» від слів: «Усі віки ми чуєм брязкіт зброї» до «Непізнане, пішло у небуття»).

Чому замовкла Маруся, сказати важко. Ні хвороба, ні смерть коханого, ні повна самотність, ні трагедія України - кожна з бід зокрема причиною не були, хіба що всі разом узяті.

Ставлення Марусі до власної пісні «Ой не ходи, Грицю» наприкінці роману - болісне й розпачливе, адже ця пісня-спогад про найстрашніше в житті, про причетність до вбивства травмує дівчину, приносить їй пекельні страждання:

А я стояла... Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива. [6, 95]

Кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет душi. Це велике почуття запалило в серцi Марусi Чурай нетлiнний вогонь творчостi. У зображення головної героїнi iсторичного роману Лiна Костенко майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить душу людини. Маруся увiчнила своє кохання в пiснях. I тепер вони мандрують вiд поколiння до поколiння, непiдвладнi старiнню i смертi, бо пiсня - то безцiнний скарб людського духу у романi «Маруся Чурай».

2. Місце неповторної поезії Ліни Костенко в українській та світовій культурі

Поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не можуть приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А вона, справді-бо геніальна поетеса, боїться слів, їй страшно взяти в руки перо і почати віршувати:

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись. [5, 45]

Власне, поняття «віршувати за допомогою слів» не дуже поєднується з особистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк не ототожнюються з поезією: «Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові треба бути поетом», а ось коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить «образну підтримку» у сфері випробуваної поетичної краси: «Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі».[5, 49]

Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світ, що є не зліпком чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за словами безсмертної Мавки з «Лісової пісні», «скарби творить, а не відкриває». Наявність такої самодостатньої поетичної реальності відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському сенсі «поезія є виривання за рамки конвенції семантичного поля мови-культури і світу як «сущого». Це завжди спроба вловити щось принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути строгим, це є ловленням порожнечі, «Ніщо». Сущий світ - це дійсний світ, адекватний звичайним словам, які неодмінно були або є «чиїмось», це, у потрактуванні поетеси - «розмовка побутова», «дзвінкий дивертисмент метафор, слів», а поезія - це те, чого не можна до кінця передати у слові - любов, свято, квіти, молитва. І. Фізер, розмірковуючи про суть поезії, пише: «...поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає, а часто і не може бути». [12, 206] Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками з поезії Ліни Костенко:

І десь над гранями свідомості

є те, чого іще нема. [5, 14]

Чудний народ - художники, поети. Усе їм сниться те, чого нема. Усе їм сниться те, чого не буде. Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на поетизації отого справжнього «Ніщо»:

Є для серця така покута:

Забувати скоріше зло,

Аніж те, що мусило бути,

i чого в житті не було. [8, 111]

«Ніщо», сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воно приречене «бути і відбутися у світі». Це як та «мрія», що на все життя, про яку писала поетеса в одній з ранніх поезій:

Будь випадковим чи злим, шаленим,

Дай смуток, розпач, каяття...

Лиш мрією не стань для мене,

бо це уже на все життя. [8, 91]

Справжня поезія адекватна не слову, а буттю, його первозданній і справжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є поетичним. Наскільки воно є поетичним, настільки воно є справжнім - про це теж писали теоретики філософії поетичного слова: «Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми ніби живем... дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним існуванням» (М.Хайдеґґер), [8, 66] «Поезія є те, що дає можливість передати - за допомогою мови, яка здобула свій правічний ритм, - таємний зміст різноликого буття; і тим самим вона дарує нашому марному буттю справжність, і тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в ній» (Стефан Малларме). [8, 67] Сама особистість Ліни Костенко втілює поезію в онтологічному сенсі цього слова, бо «реальна, криклива й марна дійсність» аж ніяк не приваблює її, а втеча в самоту, непоміченість -пошукуваний ідеал індивідуального духу поетеси. Не слід думати, що в цій відреченості від людського тлуму прихована погорда митця. Прагнення самотності - природний стан творчої особистості. Літератор Микола Євшан на початку XX ст. в одній із критичних статей тонко спостеріг: «Тільки одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей, видобути з нього джерело надії, дати йому порив. Творець - значить самотній; не той, що приймає життя, а той, що відкидає його і живе іншим, своїм життям, з якого черпає силу» [8, 82].

Модерний характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається як природне явище, але в контексті конформістського пристосування поезії до ідейних вимог тоталітаризму (на цей час, на жаль, припало становлення поетеси) і її поезія, і сама особистість були викликом тій системі, яка ховалась якраз за словесною псевдореальністю, гаслами і т.п. Десь у надрах творчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття дословесного, а отже, істинного й у філософському сенсі цього слова, і в контексті ідейного духу того часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у слові буття становить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни Костенко:

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим

Ще слів нема. Поезія вже є.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема. [8, 98]

У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова і навіть страх перед словом, про що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютну відповідність творчості поетеси онтологічній сутності поезії це теж цілком природно. З цього приводу М. Хайдеґґер писав: «Мова є небезпекою з небезпек... Небезпека - це загроза для буття з боку сущого». [12, 57] Слово - це суще, поезія - це буття, і перше загрожує другому. Тому й не дивно, що мотиви мовчання, німоти, тиші є скрізними в стилі поетеси. Ці образи ніби уособлюють справжнє буття, точніше присутність справжності у всьому, що претендує бути істинним буттям з поетичної точки зору Ліни Костенко.

Згадані образно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичну творчість: «Ми мовчимо - поезія і я», «Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять», «Душа з очима снайпера в трагічній німоті, здається, все вже знайдено, і знову - ні" [13, 48]; кохання: «Я вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити» [13, 54], «Такої дивної отрути я ще ніколи не пила... такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги» [13, 56]; природу: «Я їх ліси люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю» [5, 25]; у тишині протікає одухотворене буття ліричної героїні: «Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами» [5, 36]. Не сколихнути музику словами - вельми показовий для Ліни Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає примат несловесних мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом «душу, що звучить» (Гегель). Музика - ірраціональна почуттєва стихія, здатна «виправити» затертість слів, перевести їх у план індивідуальної «мовчазної» поетичної реальності: «Будую мовчання, як зал філармонії. Руки на клавіші слова кладу» [5, 52].

Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати «я не скажу «коханий», але у Ліни Костенко - «Я не скажу і в пам'яті "коханий»; або «ти любиш мене» - цей нормативний вислів є тлом, на якому проступає експресія індивідуального, костенківського - «...трохи любиш сни свої про мене» [13, 28].

Так, тексти Ліни Костенко не копіюють реальності. А відмова від усталеного, буденного виражається в її поетиці начебто звичайним способом - заперечною часткою не. У цій естетичній дрібничці захована мовна особистість Поетеси. У сильній текстовій позиції початку вірша звичайними є речення з не, що одразу ж уводять в індивідуальний поетичний світ, відмежований від стереотипних уявлень.

...