Український письменник Євген Маланюк

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Завжди напружено, бо завжди - проти течій,

Порівняймо два уривки зі спогадів про Євгена Маланюка. Спочатку послухаємо його першу дружину, тоді студентку медицини у Подєбрадах (Чехословаччина) Зою Плітас (Равич): “Раптом... до їдальні ввійшов незвичайної вроди молодий чоловік. Він зробив на мене велике враження: високий, стрункий, чорнявий, з гордовито піднесеною головою, з блискучими карими очима... Незнайомий, що зацікавив мене, легким кроком перейшов їдальню й сів коло порожнього столика, сам-один, не підійшовши ні до кого(тут і далі виділення моє. - Ю. К.). Відразу витягнув з кишені перо й записник і почав щось писати” Цит. за кн.: Євген Маланюк. Поезії. - К.: Укр. письменник, 1992.-С. 18..

А тепер зазирнімо до “Енциклопедії українознавства”. “16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер на удар серця у своєму самотньому помешканІ у Нью-Йорку. Його знайшли день пізніше на підлозі в його кімнаті в позі молитви. У кишені його був квиток до опери якраз на вечір його смерти. Помер на ходу” Цит. за кн.: Українське слово. - К.: Рось, 1994. - Книга друга.- С. 156.. Енциклопедія є енциклопедія, характерна її риса - лаконізм: де, коли, хто, що. За стислими рядками - доля непересічної людини, найбільшого поета української діаспори і одного з визначних українських поетів двадцятого століття, який потужністю таланту не поступається Максимові Рильському та Павлові Тичині.

Що поєднує ці два уривки, між якими півстоліття і в яких йдеться про різні періоди життя Маланюка? І в далекому 25-му закохана юна студентка, й у більш близькому до нас 68-му по-науковому неемоційні укладачі “Енциклопедії українознавства” помітили те саме: самотність поета, точніше - самотність Маланюка-людини: “Мушу випити келих до краю - Полиновий мед самоти” (“Біографія”. 1925).

Завжди один - бо завжди проти течій? Мабуть, що й так. А може, це і є ознака таланту, якщо хочете - мужність таланту (талант мужності?) - пливти туди, куди вважаєш за потрібне, а не туди, куди несе течія. У більшості не стає сил - гребти проти бистрини. У Маланюка - вистачило. За це його не любив дехто. За це його любить багато хто. За це його поважають, не можуть не поважати - всі.

Що ж він за людина, за поет такий - Маланюк? Що вплинуло на його життєвий і творчий шлях?

20 січня (1 лютого за н.ст.) 1897 року дружина Филимона Васильовича Маланюка, донька “чорногорця Якова Стоянова, військовика Із сербських осадчих”, народила сина. Цікаво відбилося у світогляді маленького Євгена життя “на дві хати”: дідову й батькову. Якщо по батьковій лінії у роду були українці і дід усіх неукраїнців вважав “безсумнівними унтерменшами”, то мати виросла у атмосфері “якихось... колоніального типу “дворянських гнізд” з клавесинами, дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про “южних” декабристів і байронічних лермонтівських поручників, засланих на “погибельний Кавказ” Маланюк Є. Ф. Книга спостережень II. - Торонто, 1966. - С. 476-477..

Отже, Євген змалечку всотав з одного боку - дух українства, з іншого - атмосферу уваги та поваги до представників інших національностей, якими багатий був південь Російської імперії, особливо рідна його Херсонщина.

Дитинство Євгенове було осяяне гарячим південним сонцем, тепло якого, перелите у тепло серця, пронизує всю його подальшу творчість. З якою непідробною щирістю він згадує на чужині рідний Архангород (нині Новоархангельськ), блакитну прохолоду річки Синюхи, куди бігав хлоп'ям купатися, батькову хату, мамину ласку:

Ні, не проміняв Євген Маланюк цю степову широчінь, цю стареньку, під стріхою, дідівську рідну хату на “паризькі бруки”, “прастарі вулиці Праги”, які для поета були лише “пустелями емігрантських Сахар”:

Після закінчення Єлисаветградського реального училища Свого часу в Єлисаветграді навчалися брати Тобілевичі, Кропивницький, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Ю. Яновський. Маланюк вступає до Петроградського політехнічного інституту. Та закінчити його Євгенові не судилося - почалася перша світова, його мобілізували. Закінчивши Київську військову школу, поручник Маланюк їде до місця призначення, але довго служити у російській армії йому теж не довелося: революція, демобілізація, ревком, німці... Нарешті молодий офіцер царської армії перетворився на командира (ад'ютанта Головнокомандувача) армії Української Народної Республіки. 1920 року УНР впала, і Євген разом з тисячами її бійців покидає Україну.

Отже, подружжя прожило разом всього п'ять років. “За їхніх часів у Подєбрадах утворився літературний гурт, який писав, дискутував, змагався. Той гурт літераторів мав свою інтелігентну авдиторію. До нього належало більше, але за прізвищем треба згадати Наталю Лівицьку-Холодну, Миколу Чирського, Олену Телігу, Леоніда Мосендза. З Праги приїжджали Ольжич, Самчук. На той час в Подєбрадах припадають, либонь, найбільш безжурні й безтурботні дні Маланюка” Із спогадів П. Шоха //Євген Маланюк. Поезії - С 18..

Згодом ця група отримала назву празької поетичної школи. “Її безумовним лідером був Є. Маланюк. Стильово до неї належали Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Юрій Клен (єдиний емігрант з-поміж українських “неокласиків”. - Ю. К.), Олег Ольжич, О. Лятуринська, О. Теліга... Більшість із них належало до т. зв. “вісниківців”. Всі вони були зближені світоглядово, стильово й тематично, їхня творчість була спрямована найчастіше в минуле України, набирала часто історіософічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю (“Варязька балада” Є. Маланюка, “Жанна д'Арк” Ю. Клена та ін.)” Згад роб., с 25-26..

“Циганські мандри по чужинах”, емігрантські шляхи

Скільки їх він пройшов. З Польщі з другою дружиною повернувся до Чехословаччини. У 1945 році, залишивши дружину, чешку Богумилу Савицьку, і сина Богдана, які не схотіли з ним їхати, подався до Німеччини, а відтіля в 1949 році - аж до США. Недаремно його іноді називали українським Одіссеєм. На жаль, до своєї Ітаки він так і не повернувся... Коли уважно перечитуєш твори Маланюка, впадають в око два стрижневих взаємопов'язаних мотиви: самотність та дорога. Як починалася еміграція з ревіння потяга - “нещадного велетня розлуки”: “Стурбовано стискали руки Під плескіт зовсім зайвих слів. А потяг люто клекотів - Нещадний велетень розлуки” (“Вокзал”, 1921), - так і піввікове життя за кордоном протікало під гуркіт мотора літака та стукіт вагонних коліс: “Чи багато мені хитатися у вагонах, Чути серця щемінь і стискати горло слізьми, Долю міряти гонами у розгонах І не бачить твій усміх, і не чути твій сміх” (Епіграф до вірша, 26.06.1967).

Мотив дороги обумовив домінування у віршах Маланюка слів “потяг”, “вагон”, “дорога”, “мандри” тощо. Домінантними в його творчості є також слова “самотність”, “сам”, “самота” Пор.: “Євген назавжди залишиться для мене незбагненним. І в своїй самотності трагічним” (З листа Н. Лівицької-Холодної // Куценко Л. В. Боян степової Еллади. - Кіровоград, 1993. - С. 43).:

Лише вечорами та ночами, усамотнюючись, линув подумки до України, рідної Херсонщини, річки Синюхи... А жити залишалось все менше. У місяці лютому, лютому місяці 1968 року Євгена Филимоновича Маланюка не стало. Ховали його “у тихому нью-джерському Бавнд Бруку”, який американські українці називають своїм пантеоном. “Похорони його були скромні... Політичного естеблішменту, який десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похоронах не було. Вони почували, що Маланюк їх зрадив на кінці життя, ставши людиною” Бойчук Богдан. Відбронзований портрет Євгена Маланюка (Куценко Л. В. Цит. роб., с. 51.).. Повний келих полинового меду самоти був випитий. І - таки до краю.

Не можна сказати, що трояндами був встелений і його творчий шлях. Так, іноді доводилось чути “компліменти” на кшталт такого: ви, мовляв, найкращий поет серед інженерів і найкращий інженер серед поетів. Були й часи, коли колишні товариші, діаспорні літературні критики, робили йому закиди щодо повторення тем...

Що ж, вони були праві. Бо головною, стрижневою, домінуючою темою всієї його творчості була одна - Україна:

Як бачимо, поет-інтелектуал виводить корені України навіть не від середньовічної Київської Русі, а ще раніше - від античності: Еллади, й особливо Риму (як символу могутньої державності). До речі, на образ України-Еллади натрапляємо не лише в представників празької школи. Він характерний для українських національно-визвольних пра-

Як це не схоже на відомий заклик “Любіть Україну!”. Але за кожним розпеченим до болю словом - саме любов до України, справжня любов Пор. з Франковим: “...Я ж не люблю її з надмірної любови...”, а не пишнословне захвалювання всього, навіть недоліків, тільки тому, що вони - наші, українські: хай і гній, зате свій... Можливо, цю якість - об'єктивне ставлення як до чужих, так і до своїх - Євген успадкував від діда: “Тож добре знав мій дід Росію, її тупу державну дибу! Але й фальшивих сентиментів Не мав до своїх земляків”. (“Голоси землі”. 1929).

Маланюк - не першовідкривач уособлення “Україна - жінка”. Досить згадати хоча б покриток та причинних у поезіях Т. Г. Шевченка Пор.: “В ті розжеврені, хижі години Невже ж спочивав Господь? Страшно покритки Катерини Мордували покірливу плоть” (Є. Маланюк. “З “Чорної Еллади”. Пам'яті Петлюри”. 25.05.1926).. Але якщо інші, співчуваючи Україні, переважно шукали витоки її нещасної долі поза нею самою, то Маланюк зміщує акценти, чим знову дещо усамотнюється в українській літературній традиції. “Жалісні слова” розповідей про поневолення України, про “пута куті” він називає байками, а свою Батьківщину - залежно від зміни її володарів - “повією (навіть не покриткою!) ханів і царів”. Звідси - нетрадиційне тлумачення постаті Роксолани. Якщо, наприклад, А. Ю. Кримський, а пізніше П.А. Загребельний та й широкий сучасний український загал вважають Настю Лісовську (Роксолану) заступницею-спасителькою України, то для Маланюка вона - “байстрюча мати яничар”. І не менше. Чи не правда, жорстка позиція? Це і є - Маланюк.

А чи такий уже самотній поет у своїй дуже вимогливій любові до України? А хіба лише Маланюка непокоїла думка: “Невже ж калюжею Росії замре її широчина?” А хіба Шевченко понад століття тому не звертався до своїх земляків: “Раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття...” (“І мертвим, і живим...” 14.12.1845). Як бачимо, тут не лише відповідність думки, а навіть лексична відповідність: “калюжа” - “грязь” - “сміття”. А дошкульного звертання Пантелеймона Куліша до своїх земляків Маланюкові майже не довелося переробляти: “... І перо (Куліша) виводить трунком спраги: “Народе без чуття У Куліша - “без пуття” (Ю. К.)., без чести, без поваги” (“Куліш”. 1925). Та й сучасник Маланюка, теж, як і Євген, колишній петлюрівець, а пізніше - чи не перше поетичне перо радянської України Володимир Сосюра Саме Сосюра у 1927 р. виграв конкурс на кращу віршовану відповідь “фашистові” й “націоналістові” Маланюку, рядки з якої: “Шановний пане Маланюче, Ми ще зустрінемось в бою”, - посилено тиражувалися., автор відомого вірша “Любіть Україну” (за якого, до речі, мало не потрапив до ГУЛАГу), майже одночасно з українцем заокеанським звертався до України:

Максималіст Маланюк хотів для своєї Батьківщини максимально ж достойної її долі: незалежності, державності, світового авторитету: “І виросте залізним дубом Рим З міцного лона скитської Еллади”; або “...З-під ржі тисячоліття залізом держава зросте. І Рюрик країну ще раз нарече “Гардаріка”. І Ольгу, й Олега впізнають і море, і степ”

(“Без присвяти. Над віршами О Мандельштама”, 16.11.1965) Про це більш детально див. у журналі “Всесвітня література в середніх навчальних закладах України”, 1996. - № 8. - С. 49.

Ще у 1957 році один із дослідників прозорливо поставив питання: а чи будуть читати Маланюка, коли державність України стане самозрозумілим фактом? Чи не є його поезія, присвячена боротьбі за незалежність України, актуальною лише для цього періоду? Впевнений - ні.

Сам Маланюк вважав за своє основне покликання і досягнення у поезії громадянську тематику. Він завжди вірив у невичерпність життєвих сил свого народу:

Тяжким хрестом лежать шляхи,

Ясні в ночах, вони сліпі вдень:

Рамено - з заходу на схід,

Рамено - з півночі на південь.

І так розіп'ята - віки -

Вогонь буття не загасила, -

Невичерпаний дух який!

Яка непереможна сила!

Гноблять, калічать, труять рід,

Ворожать, напускають чари,

Здається, знищено вже й слід,

Лиш потурнаки й яничари.

І ось - Стефаник і Куліш,

Ось - Коцюбинський, Леся - квіти

Степів страждальної землі.

Народу самостійні діти!

А то підземно загуде

Вулканом націй ціла раса,

І даром божеським гряде

Нам Прометеїв дух Тараса.

(“Невичерпальність”, 1925)

Але ще сучасники Маланюка помітили, що його творчі діапазони значно ширші від однієї, хай і дуже важливої, теми:

...Він ішов “навпростець”, “без шляху”, через тернії. А це - найкоротший шлях до зірок.

Рекомендована література

1. Войчишин Ю. “Ярий крик і біль тужавий...”: Поетична особистість Євгена Маланюка. - К.: Либідь, 1993.

2. Ільницький М. Від “Молодої музи” до “празької школи”. - Львів.: Ін-т українознавства їм І.Крип'якевича, 1995.

3. Куценко Л. В. Боян степової Еллади. - Кіровоград. “Вечірня газета”. 1993.

4. Маланюк Євген. Поезії. - К. Український письменник, 1992.

Размещено на Allbest.ru