Концепція людини і світу в трагедії Шекспіра "Гамлет"

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Драматургія Шекспіра

1.1 Шекспір і гуманізм

1.2 Трагічне у Шекспіра

1.3 Характеристика третього періоду творчості

Розділ 2. Концепція людини і світу в "Гамлеті"

2.1 Естетична сутність п'єси

2.2 Гамлет - образ мислителя

Висновки

Список використаної літератури



Реферат

Курсова робота: 35 стор., 23 джерелa

Тема роботи: Концепція людини і світу в трагедії Шекспіра "Гамлет"

Об'єкт дослідження: трагедія "Гамлет" Шекспіра

Мета роботи: визначити особливості гуманістичної позиції драматурга, його філософію, проаналізувати особливості трагізму в "Гамлеті" та відображення світогляду Шекспіра у трагедії.

Методика: історико-літературний аналіз

Результати дослідження можуть бути застосовані у курсі "Історія зарубіжної літератури XVI ст." та у спецкурсах з історії англійської літератури

Перелік ключових слів: ТРАГЕДІЯ, ГУМАНІЗМ, ГЕРОЙ, КОНЦЕПЦІЯ



Вступ

Феномен Уільяма Шекспіра, що експлікується у багатовимірності та позачасовій актуальності його творчої спадщини, уже протягом чотирьох століть відчутно впливає на розвиток світової культури. Популярність англійського генія "усіх часів і народів" зумовлюється не лише ідейно-естетичною глибиною його творчого доробку, а й спроможністю впливати на формування того чи іншого національного культурного канону.

У лоні сучасного вітчизняного шекспірознавства можна виокремити три магістральні напрямки досліджень: вивчення поетики шекспірівського канону і особливостей творчих пошуків видатного англійця, компаративний аналіз українських перекладів і оригіналів текстів Шекспіра, осмислення аналітичного досвіду і наукових здобутків світового шекспірознавства.

Й.В. Гете в романі "Роки навчання Вільгельма Майстера" (1795-1796) охарактеризував Гамлета як людину, духу якого суперечить покладене на нього завдання помсти. Відтак виникло уявлення про шекспірівського героя, що надовго закарбувалося у свідомості людей. Численні трактування трагедії зосередилися на особистості героя. Виникла легенда про Гамлета, що не збігалася з тим, який він у п'єсі. Письменники і мислителі вишукували в герої Шекспіра риси, близькі їм, користувалися Гамлетом для того, щоб виразити свій світогляд і умонастрій, властивий їхньому часу, але не епосі Відродження.

Історія гамлетівської критики відображає розвиток духовного життя нового часу. У творах, присвячених "Гамлетові", ясно відображаються різні філософські, суспільні, естетичні вчення ХІХ-ХХ століть. Попри все те, що пропоновані трактування були часом дуже суб'єктивними, а іноді навіть довільними, їх поєднувало усвідомлення величезних глибин думки, схованих у трагедії. "Гамлет" живив духовне життя багатьох поколінь, що гостро відчували розлад між дійсністю й ідеалами, що шукали виходу з протиріч, що впадали у відчай, коли суспільна ситуація виявлялися безвихідною. Образ героя став втіленням високої людяності , прагнення до істини, ненависті до усього, що спотворює життя. Оскільки своє споріднення з Гамлетом відчували в періоди кризи багато людей, тому в його характері підкреслювали перевагу думки над дією, слабкість волі, надмірну схильність до міркування. Гамлет став символом людини хиткої, безвладної і пасивної. [7, c.13-14]

Спроби окремих критиків розруйнувати цю легенду були безуспішними, бо противники "слабкого" Гамлета впадали в іншу крайність. Недарма ще Карл Маркс з іронією писав про таку обробку "шекспірівського Гамлета, в якій не вистачає не тільки меланхолії Датського принца, а й самого Датського принца." Позитивною стороною прибічників "сильного Гамлета" було те, що вони змусили повернутися до тексту трагедії і нагадали ті сторони її дії, які спростовували думку про повну бездіяльність принца.

Значна частина гамлетівської критики страждала від однобічності. Характер героя розглядався як раз і назавжди даний і послідовний в своїй непослідовності від початку до завершення трагедії.

Велика заслуга Белінського в тому, що він побачив характер героя в розвитку. Разом з тим все частіше критики намагалися проаналізувати всю поведінку Гамлета, шукаючи пояснення кожному моменту його життя в трагедії. Такий підхід допоміг здоланню примітивних однобічних трактувань і разом з тим виявив всю складність шекспірівського метода відображення людини.

Різноманітність реакцій Гамлета на оточуючу його дійсність, різне ставлення до різних людей,противоріччя думки і оцінки самого себе - все це отримало визнання і було оголошено найбільшою чеснотою в його методі зображення людини. [13, c.23]

"Гамлет" - філософська трагедія. Не в тому значенні, що п'єса містить виражену в драматичній формі систему поглядів на світ. Шекспір створив не трактат, що дає теоретичний виклад його світогляду, але художній твір. Він недарма з іронією зображує Полонія, що повчає сина, як треба поводитися. Недарма й Офелія глузує з брата, що читає їй морать, а сам далекий від того, щоб дотримуватися її. Навряд чи ми помиримося, припустивши, що Шекспір усвідомлював даремність моралізування. Мета мистецтва не повчати, а як говорить Гамлет: "тримати ніби дзеркало перед природою".

Зображувати людей такими якими вони є, - так розумів Шекспір завдання мистецтва. Художнє зображення повинно бути таким, щоб читач і глядач був здатний сам дати моральну оцінку кожному персонажу. Саме так створені ті, кого ми бачимо у трагедії.

Арнольд Кеттл у праці "Від "Гамлета" до "Ліра" поставив своєю ціллю простежити ідейні і художні порухи, що відбувалися в творчості Шекспіра за невеликий проміжок часу.

А. Кеттл переконливо аргументує тезу про те, що перемога, яку отримує Гамлет, має лише частковий характер, що Гамлет - гуманіст. Вимушений в останньому акті капітулювати перед Гамлетом - принцем. Цю капітуляцію А. Кеттл пояснює строго історично, вловлюючи в ній типову долю гуманіста ХVІ століття, що розкриває "невідповідність між теорією і практикою". Порівнюючи фінали "Гамлета" і "Ліра"", А.Кеттл підкреслює те очевидне, але яке дуже часто опускається із виду, що в обох п'єсах головний герой виявляється переможенним не ворогами, не особистою слабкістю, а історією. При цьому А.Кеттл проговорюється, що така поразка Гамлета зовсім не суперечить твердженню про героїзм Принца Датського [14].

шекспір гамлет гуманізм філософія



Розділ 1. Драматургія Шекспіра

1.1 Шекспір і гуманізм

Шекспір був сучасником великої епохи в історії людства, що дістала назву Відродження. То була тривала смуга суспільного і духовного розвитку Європи, коли відбувалося ламання багатовікового феодального ладу і народження буржуазного. Ріст міст, виникнення грошового капіталу, розвиток товарного виробництва, утворення світового ринку, географічні відкриття - усе це руйнувало віковічні поняття. Був покладений кінець духовному пануванню церкви, з'явилися зачатки нової науки, почав формуватися новий світогляд.

Провісники нового світогляду, що дістали назву гуманістів, протиставивши вивчення людського життя вірі в божественне.

Відродження народилося на рубежі XIII-XIV століть. Перед здивованим Заходом відкрилася забута духовна культура, заснована на здоровому відношенні до людської природи, вільної думки. Розкопки руїн Рима знайшли скульптури незвичайної краси. Виник культ античності. У ній побачили прообраз вільного людства. [15, с.14]

Творчість Шекспіра увібрала в себе найважливіші риси епохи Відродження:естетичні(синтез традицій і мотивів популярних романтичних жанрі, ренесансної поезії і прози, фольклору, гуманістичної та народної драми) і ідеологічні (демонструючи весь ідейний комплекс часу: традиційне уявлення про світопорядок, погляди захисників феодально-патріархального устрою і політичної централізації, мотиви християнської етики, ренесансні неоплатонізм і стоїцизм, ідеї сенсуалізму та макіавеллізму тощо).

На різних етапах творчого шляху Шекспіра дійсність в його творах являла багатство своїх граней при всесторонньому освітленні. Ідеологія гуманізму вкупі з народними ідеалами завжди залишалась основою п'єс Шекспіра. Однак не дивно, що геній Шекспіра повніше за все розкрився саме в драматургії, котра за самою своєю суттю здатна повніше за всі інші видм мистецтва передавати драматизм життя. [18, c.312]

Соціально-економічні процеси, які викликали культурний переворот, в Англії почалися пізніше і йшли швидше, ніж на континенті. Протиріччя і контрасти епохи проявлялися тут більш різко, а віхи розвитку гуманістичної думки (розділені, наприклад, в Італії - віками), в Англії умістились в свідомості одного покоління.

Думка Шекспіра розчинена в образах і ситуаціях його п'єс, і він зумів так повно, усебічно розкрити характери й обставини, що картини, створені їм, багаті і складні, як сама дійсність. Ось чому, коли пропонуються тлумачення п'єс Шекспіра, то вони так само різноманітні, а часом і суперечливі, як думки різних людей про дійсність.

Шекспір гостріше за інших вмів уловлювати протиріччя свого часу - звідси динаміка і драматизм його творів, насичених боротьбою, конфліктами. Глибоке розуміння тенденцій обумовило і динамічність його ставлення до дійсності, що поряд зі зростом майстерності обумовлює еволюцію його творчості. Гуманізм був передовою ідеологічною течією епохи Відродження. Творцями цієї ідеології були вчені, філософи, письменники, вихідці переважно з демократичних прошарків суспільства.

Філософія гуманізму була основою творчості Шекспіра. Із книг, із спілкування з сучасниками, що розділяли передові погляди, він увібрав всі основні принципи гуманізму. Деякі з засад гуманізму він безпосередньо висловив вустами своїх персонажів. Але справа не в цьому, а в тому, що ідеями гуманізму просякнута вся творчість в цілому.

Гуманізм являв собою всеохоплююче ідеологічне вчення, що протистояло всій системі середньовічної ідеології. Церква недарма піддала анафемі вчених Коперника і Галілея, бо вони направили свої телескопи в небо і наважились судити про будову всесвіту в повному протиріччі з офіційно. Церковною ідеологією. Гуманісти по-новому ставились до природи. Якщо для середньовіччя все матеріальне було ницим, то Джордано Бруно і Бекон і інші гуманісти оголосили природу джерелом всіх благ для людини,і в цьому вони були дотичні з народними уявленнями про неї. Дивне відчуття природи, яке здається нам зрозумілим, було у Шекспіра одним із виражень духу епохи Відродження. [16, c.257] Саме в цей час знову відкрили красу природи, відчуття якої було надовго загубленим після язичницької давності. Словесні пейзажі, щедро розкидані в п'єсах Шекспіра, просякнуті поетичним відчуттям краси природи. Особливо гостро відчуваються Шекспіром дива природи, її протиріччя. Прекрасно виражене це відчуття словами монаха Лоренцо, який дивується зіставленню життєдайних та вбивчий сил, закладених в рослинах. Але не тільки в них - в людині, в суспільному житті і моралі найдивнішим образом змішуються добро і зло:

…Корисне все - до діла або в строк,

Бо з блага, може теж постать порок.

Ось квіточка мала; в стеблі цім самім

Трутизна вбивча змішана з бальзамом,-

Понюхав лиш - і сили повен вщерть,

А на язик узяв - раптова смерть.

Отак добро і зло поміж собою

І в людях, як в траві, стають до бою;

Якщо ж добро не подолає зла,

Кінець і для людини, й для стебла.

("Ромео і Джульєтта", II, 2. Переклад І. Стешенко)

Жага знання стає великою пристрастю епохи. Гімном людському розуму звучать слова Шекспіра:

Невігластво - прокляття Господнє,

А знання - крила, що несуть нас до неба.

("Генріх VI" ч.2,IV,7 Переклад О.Бірукової)

Більшість гуманістів були послідовниками Платона і ставили духовне начало вище всього. Варто наголосити на деяких елементах світогляду естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона, неоплатонників. По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства - в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя - гармонізація власної душі, прагнення до істинно прекрасного. По-друге, любов - сила, яка впорядковує Всесвіт, надає йому динаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різних ступенях еволюції космосу. Осягати істину людина може, лише піднявшись на вищий ступінь пізнання - "intuitio intellectualis", тобто "інтелектуальний екстаз", "інтуїція розуму", осягнення і конструювання думкою. Нарешті, людина - це космос, і кінцева мета творіння, ланка, яка пов'язує матеріальні та духовні сили Всесвіту.

Кожна п'єса Шекспіра - мікрокосм, малий згусток великого всесвіту. В ній є все, що складає ланки, які утворюють світ. В повному погодженні з філософією гуманізму, в центрі кожної п'єси - людина. Особливість драм Шекспіра в тому, що людина в них знаходиться у тісному зв'язку зі всім світом життя. [10, c.6] Це, доречі, помітив ще Й.В.Гете: "Шекспір приєднується до світового духу: як і той, він пронизує світ ; від обох нічого не заховано. Але якщо завдання світового духу - зберігати таємницю до, а іноді і після завершення діяльності, то призначення поета - розповідати її до терміну або в крайньому випадку робити нас повіреними під час діяльності".

1.2 Трагічнe у Шекспіра

Вивчаючи трагедії Шекспіра, ми бачимо далі всю складну діалектику добра і зла, як вона проявляється в характерах, вчинках і переживаннях героїв. Однак трагічне в Шекспіра завжди зв'зяне з наслідками для суспільства в цілому. Людина не тільки коваль свого щастя чи нещастя. Частка зла порушує рівновагу встого суспільного організму і призводить до дисгармонії всього життя.

Трагічне у Шекспіра - глибоко соціальне в своїй основі, бо життя людини тисячами ниток зв'язане з життями всіх інших. Це тим більше так,бо герої Шекспіра займають високе соціальне становище і і кожен їх вчинок безпосереднім чином впливає на стан суспільства і держави.

Сила шекспірівського трагізму визначається могутністю характерів його героїв і причетності всього суспільства до трагічного конфлікту. Не тільки суспільство, але і природа причетна до тих потрясінь, які відбуваються в житті окремої людини. [2, c.7]

Тут ми підходимо до питання, яке має власне велике значення для розуміння природи трагічного.

Чому наступні століття, не менш насичені трагічними протиріччями, не породили настільки високої і органічної форми трагедії, як та, яку створив Шекспір?

В першу чергу, це обумовлено причинами суспільно-етичного порядку, точніше, тим, яким є, висловлюючсь філософськи, суб'єкт трагедії, чи, простіше кажучи, тим, якими є люди, кому випадає трагічна доля.

Трагедії, що зображає Шекспір, можливі тільки там, де люди володіють цілісністю характера, але де, разом з тим, життя починає вимагати, щоб вони поступилися саме цими своїми якостями, перестали бути самими собою. [1, c.18]

Внаслідок цього постає роздвоєність, більш-менш притаманна трагічним героям. Вони перестають розуміти світ, самих себе, і життя стає для них загадковим. Готові життєві поняття, якими вони володіють, виявляються несумісними з реальною дійсністю. Життя і людина стають, таким чином, загадковими.

З цим вступає в протиріччя наївно-поетична свідомість, заповідана Шекспіру і його сучасникам попередніми поколіннями, коли була створена всеохоплююча космогонія, одночасно поетична і схоластична, як це видно в "Божественній комедії" Данте. Реальні закономірності життя така свідомість підміняє фантастичними уявленнями про причинні зв'язки життєвих явищ. Вона створює тверду шкалу оцінок для різних проявів добра і зла.

Свідомість самого Шекспіра і його героїв ще повна поетичних уявлень про світ, і пам'яті про те, як розцінює віковічна мораль, - що добре і що погано, але все це вже не узгоджується з життям. Коротко кажучи,трагічне неминуче зв'язане з "загибеллю богів". Як і в золотому віці Древньої Греції, коли розквітла трагедія, свідомість епохи Відродження ще є поетичною за своїм складом і, разом з тим, вона вже не задовольняється наївно-поетичним поясненням світу. Частково вона вже є розсудливою свідомістю. [10, c.26]

Це поєднання і зумовлює всю структуру творчості Шекспіра, а особливо його трагедії. В комедіях Шекспіра зіткнення поезії і свідомості створює ту химерну поетичну іронію, що надає особливу красу цим творам. В трагедіях думка б'ється в тенетах наївної свідомості, прагне вирватися з неї, але ні старе, ні нове не перемагає остаточно. Тому що як герої Шекспіра, так і сам він і знають і не знають причини лих. Вони одночасно і зрозумілі і все ж значною мірою незбагненні. Вже нема долі як втілення таємничої причини неминучості гибелі героя, але все ж в ланцюжку причин і наслідків зберігається таємничість - рокова неминучість залучення героя в трагічний конфлікт, яка не піддається аналізу, і настільки ж непохитна необхідність катастрофічного результат конфлікту.

Трагедії Шекспіра відрізняються чіткістю і виразністю антагонізмів, але фінали їх повні невизначеності. Ні один з них не закінчується таким рвшенням, яке б давало визначення, єдині відповіді навсю суму питань, які підіймаються борінням героїв з обставинами і самим собою. Їх не завершує ніяка позитивна мораль, висновки, які містили б ясний урок. Це природний наслідок того стану свідомості, яке складає основу трагічного світосприйняття Шекспіра. [8, c.12]

Могутній розум художника-мислителя доходить до самого коріння зла. Він оголює язви хижацтва та егоїзму, бачить суспільну несправедливість, тяжку долоню деспотизму, іго нерівності, і все ж залишається страшна, рокова, нез'ясовна загадка: чому людина, знаючи, що заважає щастю, не може викоренити зло і воно все більше вражає навіть найсильніші і найкращі душі?

Полем дії трагедій (за виключенням "Отелло") є вся держава. Політична сторона конфлікту отримує ясне рішення. Смута і міжусобиці закінчуються встановленням порядку і затвердженням більш чи менш законної влади. Але це - єдине, що отримує рішення в трагедіях. Такі фінали могли б задовольнити, якби конфлікт мав своїм осередком сферу державності і пристрасті героїв носили б політичний характер. Однак не випадає доводити, що за всієї залцченості персонажів в конфлікти державно-політичного характеру, суть трагедій не в них. [17, c.223 - 224]

Корені конфліктів соціальні, але трагедії Шекспіра людські. Чому страждає людина і як вона страждає, може бути пояснено соціальними причинами лишев кінці. Соціальне створюється самими людьми. Але людина - не проста сума соціальних якостей, з яких складаються її стосунки з іншими з іншими людьми. Одна справа - суспільна напрямленість життєдіяльності, інша - те, що діється в самій людині, те джерело, з якого витікає все живе. Чому одна людина в нужді добра, а інша - жорстока, чому надлишок робить одного скупим, а іншого - щедрим, що змушує одного присвятити свої сили спільному благу, а іншого - благам особистим, одним словом, чому за рівних зовнішній умов, люди внутрішньо не рівні?

Але питання не зводиться до встановлення соціальніх основ трагічного. Шекспір вже в ранніх творах знайшов розуміння їх, і з роками воно все більше поглиблювалось. Цю загадку він розгадав с прозорливістю, дивовижною для того часу. Але залишилась загадка народження зла в самій людині, в її мозку, в її душі. Як може людина образити, втоптати в бруд, вбити іншу людину? Що це за страшна сила, що прихована в людській свідомості і раптом виривається для того, щоб сіяти зло, спустошення і смерть? Гамлет питає матір: "Що за біс поплутав вас?" Що за біс поплутав героїв трагедії, що порушують людяність?

Найлегше відповісти на це відносно Отелло. Там цей біс являється в людській подобі, і ми знаємо його ім'я. Не важко побачити, що Макбета поплутав біс в подобі його дружини. Але всім бісам допомагає дещо, що знаходиться в душах героїв, цей біс криється в них самих, і не тільки в Отелло чи Макбеті, але і в Лірі, і Коріолані, і в Антонії, і навіть в Бруті чи Гамлеті, що останній, до речі, в повній мірі розуміє. [19, c.45-46]

Ренесансний гуманізм почав зі ствердження благої природи людини. В епоху Шекспіра він засумнівався в ній. Марло був першим з драматургів, хто відкрив сатанинське начало в людині. До цього прийшов і Шекспір, а з ним Чепмен і Бен Джонсон і пізніше Вебстер.

Трагедії Шекспіра виявляють перед нами картину усвідомлення протиріч і відсутність реальних передумов для рішення їх. Шекспір це знав, і звідси походила похмурість трагічних картин, які він створював. [20, c.59]

Поставлена ним в трагедіях проблема природи людини не отримує в них такого теоретичного вирішення, яке зводиться до зручної і обнадійливої формули. Можна пояснити, але не можна виправдати загибель кращих, і особливо Дездемона і Корделія. Світ, в якому можливо подібне, досяг межі нелюдяності.

1.3 Характеристика третього періоду творчості

В перші роки XVII століття в творчості Шекспіра відбувається помітна зміна. Життєрадісні мотиви поступаються глибоким роздумам про найболючіші протиріччя буття, і він створює шедеври, наповнені трагічним світовідчуттям.

Така зміна настрою ні в якому разі не означає спаду творчості драматурга, навпаки, приходить час його найвеличніших шедеврів як художника. Він створює "Гамлета", "Короля Ліра", "Отелло" і "Макбета" - ці чотири шедеври, завдяки яким Шекспір і отримав визнання як художник світового значення, який зробив крок із своєї епохи в вічність. [9, c.28]

Зміна в творчості Шекспіра відбувалась послідовно. Хронологія його творів показує, що між другим і третім періодом не було чіткої грані. Майже одночасно Шекспір створює життєрадісні комедії "Як вам це сподобається" і "Дванадцята ніч" та трагедію "Юлій Цезар". Така дійсна картина творчості Шекспіра у 1598-1601 рр. Твори, написані Шекспіром в цей час, дозволяють говорити про послідовність переходу драматурга до нового жанру і нової проблематики.

Третій період творчості Шекспіра хоплює вісім-дев'ять років. Початком його прийнято вважати "Гамлета"(1600-1601), а кінцем - "Тимона Афінського"(1607-1608). Твори, створені драматургом в ці роки,неоднорідні , і всередині третього періоду можна виділити як мінімум три етапи. [12, c.298]

Перший етап - перехідний. Трагічні мотиви, характерні для тієї пори, мають місце вже у "Юлії Цезарі"(1599). Тому задля концентрованого вивчення ідейної еволюції Шекспірацю трагедію ми розглядаємо разом з трагедіями третього періоду. В сюжетному відношенні вона близька до таких п'єс, як "Антоній і Клеопатра" та "Коріолан". Схожа вона з ними і в стильовому відношенні. Ці три драми утворюють цикл римських трагедій Шекспіра, до яких належить також раннній "Тит Андроник".В ідейному відношенні деяки мотиви поріднюють "Юлія Цезаря" з "Гамлетом". Перед Брутом, як і перед принцем Датським, стоїть та ж сама проблема вибору дієвих засобів в боротьбі проти зла. Як і "Гамлет", "Юлій Цезар" є трагедією соціально-філософською. [14, c.340]



Розділ 2. Концепція людини і світу в "Гамлеті"

2.1 Естетична сутність п'єси

Вражаюча риса "Гамлета" - взаємозв'язок усіх частин, єдність усієї драматичної дії. Усе, що відбувається на сцені, в кінцевому рахунку "працює" на головний конфлікт.

Різноманітність зовнішніх обставин дії в "Гамлеті" вражаюча. Тут багато усього: від наївних релігійних представлень про потойбічний світ до незначних побутових подробиць. Пишність і урочистість палацевої обстановки, де вирішуються долі держави і приватних осіб, змінюються картиною сімейного життя; то ми бачимо одну з галерей палацу, то кам'яну площадку, де стоять нічні стражі; глядачам показане придворне представлення акторів і похмуре видовище цвинтаря.

Різноманітна не тільки зовнішня обстановка дії, але і її атмосфера; Шекспір любить такі контрасти: придворне свято зображене в похмурих тонах, а сцена на цвинтарі починається жартами. Часом ми разом з героєм опиняємося на таємничій грані буття, за якою починається потойбічний світ, і глядача охоплює містичне почуття; а то навпаки, він одразу ж стає свідком сцен цілком реальних. [5, c.111]

В цілому, однак, дух трагедії визначається тим, що в її зачині убивство з метою захоплення влади, а протягом усієї дії звичайна палацева обстановка: підслуховування, стеження, підозри, хитрощі, підступні пастки, змова.

"Гамлет" трагедія не тільки в тому розумінні, що доля героя виявляється нещасливою. У трагедії зображується зло в найрізноманітніших проявах - зрада, підступництво, убивства. Шекспір і раніше, навіть в оптимістичний період творчості, показував різні види зла, носії його з'являлися і у деяких його комедіях, але, врешті-решт, добро завжди тріумфувало. У творах перших двох періодів зло зображувалася як сила неправомірна. У "Гамлеті" зло виступає як пануюча сила життя. "...Бо на цьому світі чесний трапляється раз на десять тисяч - говорить Гамлет Полонію" (II, 2, 178 - 179). Коли Розенкранц, прикриваючи своє і Гільденстерна лицемірство, намагається запевнити Гамлета, що "світ почеснішав" (II, 2, 241-242), принц рішуче заперечує: "У такому разі близький його кінець… Але ця новина далека від правди"(II, 2, 243-244).

Чесність - найважливіша якість у відносинах між людьми. Вона полягає в прямоті, правдивості, сумлінному відношенні друг до друга і відсутності всякого лукавства. Відповідь Гамлета має два значення - загальне, тому що він на прикладі матері і Клавдія вже зробив свій висновок про те, який цей світ, і - приватне, що відноситься безпосередньо до його колишніх товаришів по університету. Гамлет відразу запідозрив, що вони з'явилися до нього не просто так. У порівнянні з Клавдієм їхня безчесність незначна, але вона наводить Гамлета на похмурий висновок: безчестя охопило увесь світ. [11, c.230]

Трагедія Шекспіра являє собою не тільки зображення суспільства, ураженого злом. Вже ранні п'єси-хроніки: "Генріх VI", "Річард III", а також "Тит Андронік" давали таку картину. "Гамлет" - трагедія, найглибший зміст якої полягає в усвідомленні зла, у прагненні осягти його корені, зрозуміти різні форми його прояву і знайти засоби боротьби проти нього. Художник створив образ героя, враженого до глибини душі відкриттям зла цього світу. Але не тільки герой, уся трагедія перейнята таким духом. Шекспір аж ніяк не дивиться на те, що відбувається, очима безпристрасного спостерігача. Цей твір виражає свідомість художника, глибоко схвильованого видовищем жахів життя, що відкрилися йому у всій їхній страшній силі. Пафос трагедії складає обурення проти всесилля зла. Саме з таким почуттям створював Шекспір свій трагічний шедевр. [11, 240]

Ніякі елементи форми не можуть розглядатися самі по собі, окремо від художнього цілого. Кожний формальний елемент змістовний, його неможливо відірвати від ідейного змісту твору. З іншого боку, духовне багатство великого витвору обумовлено достатньою кількістю художніх засобів, застосованих Шекспіром при створенні "Гамлета".

Велика частина тексту написана білими віршами, але в деяких сценах персонажі говорять прозою. Співвідношення вірша і прози в п'єсах Шекспіра складає досить складну проблему, у "Гамлеті" вона вирішується просто.

Усі прозаїчні діалоги мають комічну тональність. Усюди, де Гамлет, граючи божевільного, розмовляє з Полонієм, Розенкранцем і Гільденстерном, Офелією, королем, Озріком, він говорить прозою і глузує з них, його мова повна сарказмів, сатиричних зауважень. У цьому легко переконатися, звернувшись до відповідних місць тексту: друга сцена другого акту (172-439) містить глузування Гамлета над Полонієм ("…ти торгуєш рибою"), жартівливу бесіду з колишніми товаришами по університету:

… Гільденстерн

В тюрму, принце?

Гамлет

Данія - тюрма.

Розенкранц

Тоді весь світ - тюрма.

Та й добряча; у ній стільки буцегарень, темниць, підземель. Данія - одне з найгірших.

Потім доброзичливий, але не позбавлений насмішкуватості прийом акторів: "Вітаю вас, панове; вітаю всіх. Я радий вас бачити живими, здоровими. Привіт вам, друзі. Еге, старий друзяко! Ти геть змінився, відколи я тебе бачив. З якого це городу привіз ти цю бороду? Ба, моя панно, моя молода крале! Мати божа! Вашій честі, відколи ми бачились востаннє, стало ближче до неба на цілий підбор. Моліть бога, щоб ваш голос не втратив золотого дзвону, як щербатий червінець." [21, c. 48]

Бесіда принца з Офелією повна сарказмів ("… коли ви чесна й гарна, то негоже вашій чесноті вдаватися в розмови з вашою красою", "іди в черниці. Нащо тобі плодити грішників?"). [21, c. 73]

Глузуваннями повні відповіді принца, коли його допитують, де він сховав труп Полонія:

Розенкранц

Скажіть, що ви зробили з трупом?

Гамлет

Змішав з землею - він належить їй.

Гумор, сатира, іронія звучать у розмові гробарів з Гамлетом (V, 1, 1-240), пародійний і сатиричний характер має бесіда з Озріком (V, 2, 81-202). З прозаїчних діалогів тільки два вільні від такого тону: лист принца Гораціо (IV, 6, 6-31), його ж бесіда з другом перед двобоєм (V, 2, 203-235), але, повідомляючи короля про своє повернення, Гамлет не міг відмовити собі в іронії (IV, 7, 43-48).

Дослідники шекспірівського стилю відзначають у "Гамлеті" п'ять різних типів прози: 1) у формальних документах, тобто листах Гамлета, 2) у діалогах людей нижчого стану (гробарі), 3) у простій розмовній мові (Гамлет і актори, Гамлет і Гораціо), 4) у репліках, що свідчать про потьмарення розуму (кілька реплік Офелії і Гамлета), 5) особливе місце в прозі належить словам Гамлета про те, що небо, земля і люди вже більше не радують його (II. 2, 306-322). Тут проза Шекспіра досягає справді поетичної височини і краси.

Варіації прози сприяють нашому поняттю розмаїтості стилю мови діючих персонажів, але ще більше відчувається контраст між двома основними елементами мови трагедії - прозою і віршами. При цьому іноді перехід від віршів до прози сприяє ослабленню трагічної напруги чи попередження патетичних сцен, в інших випадках проза теж здобуває напружено драматичного звучання (розрив Гамлета з Офелією, III, 1, 102-157; зухвалі відповіді принца королю, IV, 3, 20-39).

Віршована мова переважає в "Гамлеті". Білий вірш Шекспіра досяг тут незвичайного різноманіття та гнучкості. У великих віршованих промовах звучить різна тональність: пристрасть, патетика, розважливість, іронія, епічний спокій - усього не перелічити. Особливо примітно, що, читаючи і слухаючи, ми починаємо сприймати віршовану мову як нормальну, вона здається розмовною, і ми забуваємо про умовність поетичної мови трагедії, настільки вона звучить природно. [4, c. 50]

"Гамлет" містить в собі антологію англійського театру епохи Відродження. Шекспір відбив у цій трагедії три стадії англійського театру епохи Ренесансу. Перша, сама рання стадія представлена наївною, прямолінійною трагедією "Убивство Гонзаго". У такому дусі писали і грали п'єси в 1560-1570-х роках зачинателі світського гуманістичного театру. Тут немає особливих хитросплетень сюжету, психологія персонажів ще дуже проста, достаток моральних сентенцій нагадує той жанр, з якого починалася гуманістична драма - мораліте. Наступною стадією розвитку ренесансної драми була риторична трагедія і комедія. Кристофер Марло, Роберт Грін, Томас Кід і інші відмовилися від старого "стрибучого" римованого вірша, замінивши його білим віршем. Вони наповнили промови персонажів різними прийомами риторики і додали звучанню вірша міць і силу. Цю стадію поетичної драми англійського Відродження демонструє монолог із трагедії "Дідона", що читає актор на прохання Гамлета. Нарешті, сама трагедія втілює стильові принципи третього, вищого періоду англійської драми, відзначеного творчістю самого Шекспіра.

2.2 Гамлет - образ мислителя

Якщо середньовічна філософія вважала людину створінням ницим, то гуманісти проголосили її центром світу. Активне використання слова "людина", зміна і збільшення лексичних засобів вираження позначуваного ним поняття, нове тлумачення і філософський зміст - все це пов'язане із ствердженням нового відношення до людини, характерного для світогляду передових мислителів епохи Відродження, епохи гуманізму, коли утверджується нове розуміння людини, людської індивідуальності.

В основі вживання слова "людина" в цьому контексті лежить уявлення про людину як істоту, наділену нескінченними здібностями, високими розумовими якостями та красою тіла. Саме в даному випадку "людина" вживається як термін філософії у повному розумінні цього слова.

Нове трактування та відношення до терміну "людина" в "Гамлеті" стане ще більш переконливим, коли навести такі середньовічні та антигуманістичні порівняння та епітети "людини", як комаха, залишок, нікчема, крихта. Таким чином, слово "людина" виступає в "Гамлеті" як термінологічний виразник поняття "людини" і має виразно закінчене філософське значення. Аналіз показує, що дане слово Шекспір наповнює новим гуманістичним змістом, продовжуючи кращі традиції класичної і гуманістичної філософії :

"Яке диво природи людина! Як благородно розмірковує! З якими нескінченними можливостями! (пер. Л. Гребінка)

Термін "людина" виступає в творі як центральний член синонімічного ряду, члени якого, стаючи його синонімами або доповненнями, сприяють розкриттю його смислового і філософського змісту. [3, c.46]

З поняттям людини також пов'язується наявність розуму, інтелекту. Лексико-семантичний зв'язок слів "людина" та "розум", "тварин" є постійним і стоїть на передньому плані. Немає сумніву, що в основі співвідношення "людина - розум" лежить уявлення про розум як про суттєвий визначальний компонент змісту філософського поняття людина, причому словом "розум" позначається та якість, яка в першу чергу відрізняє людину від тварини.

Гуманізм епохи Відродження заперечив середньовічне вчення про нікчемність людини. Він створив філософію, що піднесла людину на неабияку висоту. Це проявилося в новому розумінні природи людини: вона вже сприймається не судиною гріха, якою її вважали в середні віки, але не найдосконалішим із творінням Бога.

У великому ланцюжку існування, як його розуміли гуманісти, людині відводиться особливе місце. Вона стоїть між двома великими світами: нижче її - все царство матеріального, рослинний і тваринний світ; над нею небеса - царство духу. Людина належить обом світам: як істота тілесна, вона - плоть, матерія; як істота духовна, вона наділена розумом, що являється в ній частиною божественості. Середньовічне вчення про життя, признаючи за людиною це місце, водночас відхиляло все матеріальне, як ношу, що тягне людину і веде її до гріха. Ренесанс реабілітував плоть, не зовсім окремо ставлячи тілесну природу на один рівень з божественою стороною особистості - розумом. Таким чином у філософському осмисленні поняття "людина" чітко виступають два моменти, а саме - момент наявності розуму, інтелекту та момент наявності тіла, які разом об'єднуються і творять філософський зміст поняття "людина".

Щодо вживання і розуміння слова "людина" можна твердити, що Шекспір виходить з того значення слова, яке склалось у творах видатних філософів нового часу - продовжувачів традицій класичної філософії. Шекспір вірно схопив тенденцію розвитку і вживання терміну "людина" в філософії нового часу. Згодом, у Локка, даний термін у співвідношенні "людина - розум - тварина" набуває вже принципового філософського значення. [3, c.120-121]

Вираження ідеї людини за допомогою слова "mind" дуже показове для філософії епохи Відродження і характерне для словника Шекспіра-гуманіста. Таким чином, поняття "людина" вживається в новому філософському значенні, яке за своєю суттю значно відрізняється від середньовічно-схоластичного, коли основним елементом у його визначенні була душа. Професор Сміт вірно зауважив, що в середні віки людина розглядалась не як особа, індивід, а як душа, що врятовується або гине.

Драматургічна система Шекспіра виражає гуманістичну концепцію людини як центру світобудови. Так само, як людина у вченнях гуманістів, перед його поглядом виникає і образ людини, як її змальованo у гуманістичній філософії. Кожне слово - згусток філософської думки епохи Відродження. Не тільки ідеї - слова, якими користується Шекспір, народжені цією філософією, вони - терміни, якими користувалися теоретики гуманізму в своїх трактатах.

"Гамлет" - типовий приклад тієї складності, яка зв'язана зі сприйняттям великих творінь мистецтва. Ці твори не були б великими, якби нам був незрозумілий устрій думок і почуттів героїв, якби людська суть образів була недоступною людям інших епох. Але зрозуміти твір Шекспіра повною мірою можна, лише знаючи історію, культуру, релігію, філософію, побут і театр його часу. [4, c. 200-201]

Любов до істини, почуття справедливості, ненависть до зла - такі споконвічні риси Гамлета ("Тоді навіщо нам те милосердя, як не для того, щоб гріхи прощати?" пер. Л. Гребінки). Саме це в поєднанні з усвідомленням обов'язку приводить його до трагічних переживань. Не вроджена меланхолія, але зіткнення з жахами життя ставить Гамлета перед фатальними питаннями: чи варто жити, боротися, чи не краще піти з життя, а якщо боротися, то - як?

Цінність людського життя руйнується на очах Гамлета. Прекрасна людина, його батько, гине, а мерзотник тріумфує. Жінка виявляє свою слабкість і виявляється зрадницею ("О жінки, вам ім'я - віроломство!" пер. Л.Гребінки"). Обставини складаються так, що він, прихильник людяності, стає причиною смерті декількох людей.

Глибина страждань Гамлета велика. Він втратив батька, матір, вважає себе зобов'язаним розлучитися з коханою.

Розчаровується він і у дружбі ("Як в силі ти - то друзі поряд, як в горі - їх і слід пощез" перю Л.Гребінки)

Ідеальним вважає лише свого покійного батька (" В усьому і для всіх він був людина, вже не побачу рівного йому" пер.Л.Гребінки)

Протиріччя ідеалу доповнюється боротьбою суперечливих почуттів в душі Гамлета. Добро і зло, істина і неправда, людяність і жорстокість виявляються в його власній поведінці.

Трагічно, що Гамлет зрештою гине, але сутність трагедії не в тому, що героя спіткає смерть, а в тому, яке життя, і особливо - у безсиллі найкращих намірів виправити світ. Так звана слабкість, схильність Гамлета до міркувань складає чи не головне достоїнство Гамлета. Він мислитель. Кожне значне явище життя він прагне зрозуміти, але особливо важливою рисою Гамлета є прагнення зрозуміти самого себе. Такого героя до Шекспіра у світовому мистецтві не було, і рідко кому після Шекспіра вдалося з такою художньою силою і проникливістю створити образ мислителя.

Як і будь-який трагедійний герой, Гамлет належить до раси титанів. Він - могутня особистість, що опинилася, за його ж словами, перед "морем бід". Таким героям було легко, коли їх мужності було достатньо, щоб перемогти противника в будь-якому двобої, як переміг свого противника батько Гамлета. Але перед Гамлетом не один супротивник, а, як ми бачимо, все суспільство, "Данія - тюрма". Проти нього Гамлет і бореться одноосібно.

Самотність Гамлета відображає реальне положення гуманізму в тодішній дійсноті. Люди високої культури, творці нових високих понять про життя і людину були всього лише піщинками в пустелі суспільства, де справедливості, розуму, людській гідності не було місця. В цьому була трагедія гуманізму, і її відобразила доля принца Датського. [8, c. 264-265]

Глибоку основу трагізму Шекспіра складає внутрішнє роздвоєння, конфлікт у душі героя ("Чи бути, чи не бути - ось питання"). В давньогрецькій трагедії джерелом людських страждань була непередбачувана воля богів, яка керувала життям. Від нещасть, що обрушила на них доля, герої античних трагедій страждали так само тяжко, як і шекспірівські. Але внутрішнього роздвоєння вони не знали.

В людських долях трагедій нового часу боги вже не беруть участі. Люди самі творять своє життя. Це обумовлено тим, що Ренесанс повністю звільнив особистість від гніту вищих сил, поставив людину в центрі Всесвіту, надав нового сенсу концепції людини і світу. Людина вже не була простим виконавцем небесної волі, волі Бога, але свідомою своїх дій, творцем власної волі. Людина не була більше маріонеткою, але, розширивши межі свого розуму і сприйняття, могла сумніватися у доктринах, нав'язаних церквою, могла відкинути схоластичні норми моралі, мистецтва, і взагалі життя вцілому.

Новому розумінню світу, невимірно більш зрілому, ніж його колишні поняття про нього, Гамлет забов'язанний стражданням. Воно відкрило йому очі на дійсність, а також і на самого себе. На жаль, так влаштована людина, що повне благополуччя іноді позбавл яє людей почуття реальності,змушує занадто високо ставити себе поряд з іншими, забуваючи, що вони люди не гірші, ніж він. Шекспір вельми наочно зобразив це в "Королі Лірі". Загубивши владу, могутність, багатство і всі блага, пов'язані з ними, старий король переживає сильне потрясіння,і в його свідомості ввідбувається повний переворот; лише тоді він вперше усвідомлює свою колишню сліпоту, починає розуміти біди інших і співчувати їм. Лір приходить до цього, але починає він з протилежного - зі зневаги до людей. Гамлет починає життя інакше. Він вірив у велич, гідність і красу людини. Життя порушує цю віру. Як ми пам'ятаємо, Гамлет надає честі особливе значення. Його поняття про неї зливається з уявленням про гідність людини. Честь потребує моральної чистоти,на жаль, не притаманної людям, недоліки і пороки плямують честь.

Гамлет бачить навколо себе людей, далеких від ідеала, і вони не відповідають його високим поняттям. Гірше того, обставинами і ходом подій він поставлений в таке положення, коли і сам вступає в протиріччя зі своїм ідеалом. [7, c. 38-39]

Гамлет -- людина філософської думки. В окремих фактах він уміє бачити вираження великих загальних явищ. Але не сама про собі здатність до роздумів затримує його дії в боротьбі, а ті похмурі висновки, до яких він приходить в результаті розмірковувань над усім оточуючим. Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом. Якщо у світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він справді "розглядався" а "час звихнувся". Світ уявляється Гамлетові або городом, де буяють бур'яни, або в'язницею, добре впорядкованою, з казематами, камерами й підземеллями. Гамлет називає світ "буйним садом", що плодить лише дике та лихе сім'я. Він заявляє своїм товаришам, які приїздять, що "Бути чи не бути" Гамлет висловлює сумніви щодо цінності самого життя. Перераховуючи різноманітні біди людини, він змальовує звичаї суспільства. Бідність він сприймає як нестерпно важку для людини, адже їй доводиться терпіти

… бичі й наруги часу,

Гніт можновладдя, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум…(пер. Л. Гребінки)

Отже, Гамлет вражений не тільки злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що не може обмежитись лише помстою, бо вбивство Клавдія не змінить світу. Гамлет не відмовляється від помсти, але разом із тим усвідомлює, що завдання його набагато ширше -- протидіяти злу загалом.

Велич завдання й об'єктивна нездійсненність її зумовлюють надзвичайну складність внутрішнього життя і дій Гамлета. У житті "безчесної гри", "оплутаному тенетами підлоти", йому важко визначити власне місце і знайти реальні засоби боротьби. Масштаби зла гнітять Гамлета, викликають у нього розчарування, усвідомлення мізерності своїх сил. Людина і світ сприймаються не такими, якими вони йому уявлялися раніше. [6, c. 42-44]

Таким чином, Гамлет стикається не з випадковим злочином, не з одиничним ворогом, а з цілим ворожим суспільством. І саме тому, що його далекоглядна філософська думка розкриває перед ним закони цього суспільства, він відчуває своє безсилля в боротьбі проти зла.

Зміст трагедії "Гамлет" навіяний суспільними умовами Англії того часу, але значення її виходить далеко за межі однієї країни й одного історичного періоду. Показана в ній картина гноблення й брехні, зокрема тиранії, виявилося вірним на довгі часи. Звідси незгасаючий протягом століть інтерес до Гамлета, шляхетного і самотнього борця проти зла, і до його страдницьких переживань в умовах нерівної боротьби.



Висновки

Коло питань, піднятих у "Гамлеті", охоплює чи не все істотне в житті - природу людини, родину, суспільство, державу. Трагедія аж ніяк не дає відповіді на всі поставлені в ній питання. Такого наміру у Шекспіра і не було. Впевнені відповіді на проблеми легко даються при нормальному стані суспільного й особистого життя. Але коли виникає критична ситуація, з'являються можливості різних рішень, і впевненість змінюється сумнівами, яке з них варто вибрати. "Гамлет" - художнє втілення саме таких критичних моментів життя. Тому, я думаю, даремно запитувати: "Що хотів сказати своїм твором Шекспір?". "Гамлет" неможливо звести до однієї всеохоплюючої формули. Шекспір створив складну картину життя, що дає привід для різних умовиводів. Зміст "Гамлета" ширше подій що в ньому відбуваються. До того ж ми і самі розширюємо зміст твору, переносячи сказане в ньому на більш близькі і зрозумілі нам життєві ситуації, вже не схожі на ті, які зобразив Шекспір.

У трагедії Шекспіра "Гамлет" відтворене життя епохи Відродження, точніше - криза гуманізму, перехід до барокового світовідчуття. Гамлет -- людина свого часу, тому не завжди його розуміє нинішній читач. У той же час Гамлет поза часом, бо проблеми, які він вирішує,-- вічні, вони хвилювали різних людей у різні часи. Певно, від появи на цьому світі першої людини виникло питання про добро і зло.

Між цими двома поняттями іде вічна боротьба. Людині ж випало на долю вибирати між добром і злом. Комусь вдається врівноважити їх, знайти "золоту середину", хтось постійно змінює свою позицію, бо ніяк не зрозуміє, що ж справді є зло, а що -- добро. Так і Гамлет, адже і він казав, що викорінити зло можна тільки злом, і ще: "Щоб бути добрим -- мушу бути лютим".

Гамлет, будучи людиною своєї епохи, мислителем, гуманістом, проходить шлях духовного самопізнання, шлях зростання, внутрішнього змужніння. Йому непросто покинути світ рожевих дитячих мрій, у полоні яких він жив, і сприйняти життя таким, яким воно є насправді. У Гамлета була любляча сім'я, він отримував у житті все найкраще. І от наступає кінець казки. Чарівний світ приємних мрій і сюрпризів скінчився -- перед Гамлетом постало справжнє життя в усій своїй неприкритій чорноті. Він утрачає рідного батька, замість трону має інший спадок -- улесливого дядька-вбивцю; навіть матір тепер він побачив зовсім іншою: здатною на зраду, зраду пам'яті батька і честі родини.

Гамлетові дуже важко. Як бути? Чи прийняти світ таким, яким він є, чи стати на бій зі злом? Чи жити за загальними правилами і робити вигляд, що все гаразд, чи назвати все своїми іменами? Гамлет знає, як має бути в ідеалі, він прагне ідеалу. В одному з монологів принц каже, що людина -- найдорогоцінніший скарб, "вінець природи". Хто ж, як не людина, має бути найбільш доброчесним, високопорядним, благородним?

Гамлет із болем у душі переконується, що більшість людей -- не такі вже й високогуманні особистості, тому у розпачі вигукує:

"Хіба ж людина той, хто їжу й сон Вважає головним?! Лише тварина."

На кладовищі, коли Гамлет тримає череп "бідного Йорика", ми ніби разом із ним прозріваємо: усі ми тлінні: хто був великим і хто був малим -- усі станем прахом:

"Великий Цезар вмер -- і глина він. Дірки, можливо, затикають ним."

Ця проблема знову ж таки має два аспекти -- оптимістичний і песимістичний. Гамлет у печалі, тому в усьому знаходить трагічність.

Трагедія не тільки багата думками сама по собі, але вона спонукає до думок, що у ній прямо не висловлені. Це один з тих творів, що дивно стимулюють мислення, збуджують у нас творчий початок. Мало хто залишається не зворушеним трагедією. Для більшості вона залишається тим особистим надбанням, про яке кожний відчуває себе вправі судити. Зрозумівши Гамлета, перейнявшись духом великої трагедії, ми не тільки осягаємо думки одного з кращих розумів; "Гамлет" - один з тих творів, у якому виражена самосвідомість людства, усвідомленням їм протиріч, бажання перебороти їх, прагнення до удосконалювання, непримиренність до усьому, що вороже людяності.



Список використаної літератури

1. Аникст А.А. Творчість Шекспіра. М., 1963.

2. Аникст А.А. Театр эпохи Шекспира М., 1965.

3. Аникст А.А. Трагедия Шекспира "Гамлет". М., 1986.

4. Астангов М. Думки про Гамлета. Шекспірівський збірник, 1961.

5. Верцман И. Гамлет Шекспира. М., 1964.

6. Виспянський С. Студїї над Гамлетом. К., 2006.

7. Жерикова Н. О творчестве Шекспира. К - дар., 1955.

8. Зубов М. Постановнику про Гамлета. Шекспірівський збірник, 1961.

9. Козинцев Р. Наш сучасник Вільям Шекспір. Л - М., 1966.

10. Козинцев Р. Людина, яка давла занадто багато волі своєму розуму. Шекспірівський збірник, 1961.

11. Комарова В.П. Личность и государство в исторических драмах Шекспира. Лен, 1977.

12. Лінгвістичний енциклопедичний словник під ред. Ярцевої В.М. М., 1990.

13. Морозов М.М. Статті про Шекспіра. М., 1964.

14. Морозов М.М. Шекспір. Життя чудових людей. М., 1966.

15. Парфьонов А. Театральність Гамлета. Шекспірівськиі читання 1978 під ред. Аникста А. М., 1981.

16. Пінський Л.Є. Реалізм епохи Відродження. М., 1961.

17. Пінський Л.Є. Шекспір. Основні начала драматургії. М., 1971.

18. Романець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. К., 2005.

19. Шведов Ю. Вільям Шекспір. Дослідження. М., 1975.

20. Шекспір У. Гамлет, принц данський. К., 2008.

21. Knights L.C. An approach to Hamlet. London., 1960.

22. Shakespeare W. Hamlet Prince of Denmark зі словником і коментарем професора Морозова М. М., 1939.

Размещено на Allbest.ru

...