Своєрідність античних романів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Своєрідність античних романів

Роман Лонга «Дафніс і Хлоя» був перекладений українським письменником і літературознавцем В.П. Маслюком та вийшов окремою книжкою в 2004 р. Роман Апулея «Золотий віслюк» переклали Й. Кобів та Ю. Цимбалюк, вставну казку про Амура та Психею перекладав також І. Франко.

Жанр роману як основний жанр грецької прози оформився в грецькій літературі пізніше за всі інші - наприкінці ІІ - на початку І ст. до н. е.. Серед жанрів, що передували роману, науковці виділяють жанр новели, яка була здавна відома грекам, ще з часів «Історії» Геродота (там зустрічалися перекази новелістичного характеру про порятунок дельфінами Аріона, про каблучку Полікрата…) В епоху еллінізму новела стала самостійним жанром з набором характерних ознак (стрункий сюжет, динамічний та цікавий розвиток подій, несподіваний фінал), в ній розповідалися побутові та любовні історії, зображувалося життя приватної людини.

У ІІ ст. до н. е., особливим успіхом у читачів користувалася збірка новел Арістіда з Мілету, яка називалася «Мілетські оповідання». Від цієї збірки залишилися окремі фрагменти, переведені на латину істориком Сізенною у І ст. до н. е., але і цього було досить, щоб зрозуміти їхній грайливо-розважальний, дотепний та еротичний характер.

Другим джерелом жанру роману визнається «меніппова сатура» (від satura - суміш), яка є особливим видом діатриби, що її греки вважали «серйозно-смішною». Засновником жанру був філософ-кінік Меніпп з Гадар у Палестині, який жив, очевидно, у ІІІ ст. до н. е., М. Бахтін виділяв особливі риси меніппеї, такі, як: свобода художньої вигадки, провідна роль особистісного досвіду, незавершеність дії та героя, живий зв'язок із сучасністю, поєднання серйозного та смішного. Близькими до жанру меніппеї були «Метаморфози» Апулея, «Сатирикон» Петронія, діалоги Лукіана. М. Бахтін у своїй відомій теорії роману користується поняттям хронотоп, під яким розуміє «формально-змістовну категорію літератури», що виражає взаємозв'язок просторових та часових характеристик твору. Він вважає, що жанр та жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, при цьому провідним для літератури началом з цієї пари є час. М. Бахтін виділяє три романних хронотопа, що склалися ще з часів античності, на основі яких він розрізняє три типи античного роману:

- 1-ий тип - «авантюрний роман випробування», «грецький» роман, який склався у ІІ - VI ст. н. е., (Геліодор «Ефіопіка», Ахілл Татій «Левкіппа і Клітофонт», Лонг «Дафніс і Хлоя»). Авантюрний час грецьких романів позбавлений природної та побутової циклічності, у ньому відсутні прикмети історичного часу, будь-які «сліди епохи», а сюжет роману складається з безкінечних авантюр (зустрічі, розлуки, втрати, пошуки, впізнання, невпізнання, тощо), які підпорядковані волі випадку. Герой таких романів є також людиною випадку, ініціатива завжди належить не йому, а богам, або долі, або іншим людям. Грецький авантюрний час потребує абстрактної просторової екстенсивності. Для «грецького» роману важливим є мотив випробування героїв;

- 2-ий тип - «авантюрно-побутовий роман» (Петроній «Сатирикон», Апулей «Метаморфози»). Головною ознакою цього типу романів є поєднання авантюрного та побутового часу. Такі романи не розгортаються у біографічному часі героя, в них зображуються лише незвичайні моменти людського життя, які визначають все подальше життя героя. Всі події у житті персонажів лежать поза владою випадку, вони є наслідком вчинків самих героїв або їхніх керівників;

- 3-ій тип - «біографічний роман» (антична біографія та автобіографія).

Термін «роман» з'явився за часів середньовіччя, а самі греки називали свої романи «розповідями, оповідями» (logoi), «книгами» (bibloi). Грецький роман розповідав про життя звичайних людей, а не міфологічних персонажів, і мав певний набір сюжетів любовного характеру та постійних героїв, частіше за все нещасних закоханих, яких розлучає доля, а вони намагаються возз'єднатися, демонструючи доброчесні, гуманні, цнотливі почуття.

Роман Лонга «Дафніс і Хлоя» виділяється на тлі грецьких романів, не вкладаючись повністю в загальноприйняту схему грецького роману: в ньому значно послаблений пригодницький елемент і звужена географія, за жанром - це роман-ідилія, буколічний (лат. bucolicus - пастушачий) роман, який розповідає про життя і наївне кохання юних пастуха і пастушки на лоні чарівної природи, роман написаний ритмізованою прозою, яка сприяє відтворенню приємно-затишної, ідилічної картини життя героїв твору, в романі вся увага сконцентрована на переживаннях персонажів, що дозволяє говорити про присутність у творі певних елементів психологічної характеристики героїв. Реальні події у романі поєднуються із низкою фантастичних моментів (дітей вигодовують кози та вівці, Дафніса рятують від розбійників корови…).

Основною темою роману є кохання. Історія кохання героїв простежується автором від самого зародження почуття до його щасливого кінця. Всі вставні епізоди твору (розповідь про сизу голубку, розповідь Філета про Ерота, розповідь Ламона про Сірінгу, розповідь Дафніса про Ехо) сприяють розкриттю основної теми.

Визначну роль у романі відіграє природа, яка дихає в унісон з головними героями, сприяє розвитку їхнього почуття. Природа у Лонга спокійна, благосна, милостива до людини. У романі, як зауважив А. Боннар, солодкість кохання поєднується із чарівністю світу. Змінюється і міфологічне тло роману. Тут діють вже не олімпійські боги, а добрі та наближені до людей «периферійні» боги, сільські божества: Пан, німфи, Діоніс, Ерот.

Римський роман відрізнявся від грецького своїм викривальним пафосом, увагою до мерзенних сторін людського існування, живим зображенням історично достовірних героїв і подій.

Апулей назвав свій роман «Метаморфози», другу частину своєї назви, «Золотий осел», роман отримав пізніше у зв'язку з високою його оцінкою читачами. Апулей використав готовий сюжет для свого роману, відомий з твору «Лукій, або Осел», що його помилково приписували Лукіану. Втім, роман Апулея є оригінальним твором еротико-авантюрного характеру, хоча визначальною для розуміння твору є його повчальна та містично-релігійна концепція, в основі якої лежить платонівське вчення про людську душу. Це дає можливість деяким науковцям, наприклад, Н. Григор'євій, визначати жанр цього твору як «алегоричний роман» про сутність людської душі, адже для послідовників Платона образ шляху-мандрів був метафорою самого життя, дорогами якого людина приречена блукати від народження до смерті у пошуках смислу свого існування.

Сюжет фундується на історії Луція, який через надзвичайну і легковажну цікавість до всього таємничого та невідомого перетворився на віслюка. Особливістю цього перетворення було те, що Луцій не втратив можливості розуміти людську мову та не втратив людський розум і звички, які відтепер були прикриті ослиною шкірою. Луцій пройшов чотири важливі сходинки у своїй життєвій історії: вини, відплати, спокути та блаженства. Переживши велику кількість серйозних випробувань і повернувшись внутрішньо до людської подоби, Луцій наприкінці роману посвячується в жерці богині Ісіди, стає новою людиною, яка веде доброчесний і поважний спосіб життя. Роман насичений великою кількістю вставних новел, які мають також повчальну мету, спрацьовуючи на розкриття загальної ідеї твору, сприяючи висвітленню життєвого шляху Луція. Вставні новели можна об'єднати в тематичні цикли:

- оповідання про чаклунства (ІІ, 11-13, 21-31);

- серія «розбійницьких оповідань» (IV, 6-27) - про ватажка Ламаха, про Алцима; літературний новела письменник

- лірично-героїчна історія Харіти і Тразіла (IV, 23-27, VІІ, VІІІ);

- серія оповідань про невірних дружин та чоловіків (VІІІ, 22, ІХ, 5-7, 17-31, ІХ, 22-28, 29-31, ІХ, 35-38, Х, 2-12, Х, 23-28).

Найбільшим вставним епізодом роману, розміщеним в його центрі, є казка про Амура та Психею. В образі Психеї (з грец. psyche - «душа», «подих») автор хотів виразити думку про людську душу, яка розривається між двома царинами (духовною і матеріальною), але людина, проходячи життєвий шлях, страждаючи і переживаючи, перероджується, удосконалює себе, наближується до духовних скарбниць. Так, і Психея, настраждавшись, виявилася гідною того, щоб стати безсмертною богинею та дружиною Амура. Казка про Амура та Психею в алегоричній формі містить тезу про майбутнє спасіння самого Луція.

Література

1. Лонг «Дафніс і Хлоя» (за хрестоматією - С. 338-366).

2. Апулей. Метаморфози, або Золотий осел: Роман / Апулей. -Перекл. з лат. Й. Кобів, Ю. Цимбалюк. - К.: Дніпро, 1982. - 239 с.

3. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе // Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. - М.: Художественная литература, 1986. - 543 с. - С. 121-290.

4. Полякова С.В. «Метаморфозы», или «Золотой осел» Апулея. - М., 1988.

5. Полякова С.В. Об античном романе // Библиотека всемирной литературы. Т. 7. - М., 1969.

6. Стрельникова И.П. «Метаморфозы» Апулея // Античный роман. - М., 1969. - С. 332-364.

Размещено на Allbest.ru