Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• 1."Жіноча" проза як поняття і як явище
• 2. Сучасні українські письменниці
• 2.1 Марія Матіос
• 2.2 Евгенія Кононенко
• 2.3 Оксана Забужко

1."Жіноча" проза як поняття і як явище

Розглядаючи питання становлення, розвитку та існування сучасної української жіночої драматургії, слід зазначити, що одним з провідних чинників, які вплинули на розвиток "жіночої" літературної традиції був та залишається феміністичний рух, що зародився у Західній Європі XIX століття як суспільно-політичне явище та знайшов своє відображення в соціальному, політичному, економічному та культурному житті суспільства не залишивши осторонь і літературну традицію.

Фемінізм сприяв початку самоідентифікації та самореалізації жінки в усіх сферах життя, зокрема в літературі. Саме тому в цей період постає проблема дефініції "жіночої літератури", так званого "жіночого письма". Поява терміну "жіноче письмо" пов'язана із творчістю та діяльністю французьких літературознавців Елен Сіксу та Ксав'єра Готьє. Первісною характеристикою цього терміна була неоднозначність, але пізніше він почав набувати різних обґрунтувань та коментарів, які здебільшого виникали в американській літературній критиці і надали цьому терміну нове звучання у вигляді терміну women's writing.

"Жіноче письмо" в українській науці про літературу та літературній критиці з'являється порівняно недавно з початком ґрунтовних досліджень феміністичної літературної традиції у 90-х роках минулого століття. Вивченням проблем жіночого письма плідно займаються українські дослідники В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, М. Кривенко, С. Павличко, Л. Таран та інші науковці та письменники, які розглядають поняття жіночого письма не тільки як наслідок теоретичних концепцій, але й як результат розвитку певної літературної практики.

У статті "Жіноча проза: теоретичні засади визначення та класифікація" Т. Шарова зауважує, що вживання поняття "жіноча проза" вказує перш за все на визнання факту існування цього літературного феномену, а його виокремлення здебільшого обмежується своєрідністю біологічної статі авторки. Українська письменниця М. Кривенко пропонує вважати жіночою прозу, написану жінкою. Тієї ж думки дотримується і Г. Улюра, зазначаючи, що "жіноча література - це художні твори, створені жінками. Отже, жіноча література вміщає різні за стилем, жанром, видом, ступенем і мірою таланта та впливу на літературний процес тексти, котрі поєднані одним єдиним чинником - статтю автора",і єдиною проблемою із дефініцією поняття "жіноча література" вбачає в тому, що тривалий час це словосполучення використовувалося (а подекуди використовується і сьогодні) в якості оціночної категорії.

Період кінця ХІХ - поч. ХХ ст. можна впевнено означити як культурний жіночий ренесанс, оскільки на мистецьку арену виходить численна плеяда письменниць: Леся Українка, О. Кобилянська, Є. Ярошинська, Грицько Григоренко, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, К. Гриневичева, Л. Яновська та ін. Це явище символічне для модерністичного дискурсу з його відкритістю та поліфонічністю. Жінки вносять у культурний простір власну перспективу модифікації дійсності, яка не збігається з традиційною. Це, зокрема, стосується пошуку нового типу героя, який би ідеально втілив новітній дух перехідного віку. Модель "цілого чоловіка" І. Франка та принцип "чесності з собою" В. Винниченка виразно окреслили парадигму конструювання такого характеру. Письменниці, натомість, пропонують жінку які альтернативного героя, що Я.

Творячи власну літературу, жінки вибудовують свою модель суспільства, в якому проблему ґендерної ідентифікації розв'язують нетрадиційно. Альтернативні моделі здебільшого не вкладалися у звичні концепції жіночих персонажів. У класичному письменстві це майже завжди або ідеалізований предмет любові й обожнення, або нещасна дівчина-покритка. Подібну класифікацію подає й Олена Теліга, стверджуючи, що в традиційній літературі "жіночі типи залишилися незмінні, лише трішечки підмальовані. Є це - 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп.

Обидва, не дивлячись нібито на свою протилежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що з'являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигіднення життя в найпримітивнішому розумінні того слова. І рабиня, і "вамп" виключають пошану до жінки". Героїню зображували з чоловічої перспективи і дуже часто з домішками сентименталізму та ідеалізму. Звідси ще одна постать - героїня-жертва. Дослідниця Т. Гундорова робить цілком слушний висновок, що "жінка, відображена в "чоловічій літературі", це той образ, який бачить і символізує соціум (а він, звичайно, традиційно чоловічий)" . Отже, моделюються характери, які влаштовують чоловіків і не виходять за межі узвичаєного статусу жінки в суспільстві, звідки репрезентація героїні як "покритки", "бурлачки", "повії", "наймички" і т. п. Це є типова ситуація, в якій можна знайти відгомін теорії Ж.-Ж. Руссо. Він сформував соціокультурні концепції "жіночості" та "мужності", які стали матрицею європейської ґендерної ідентифікації. Як зазначає філософ Н. Чухим, жінка за цим кодексом має подобатись і підкорятися, бути приємною, а не кидати виклик. Натомість письменниці зламали поведінковий стереотип і в житті, і в літературі. Вони переносять героїню з марґінесів суспільства у центр подій, вивищуючи її і творячи "царівну", "білу мрію", "одержиму духом", "блакитну троянду" і т.п. Література з жіночозахисної перетворюється в жіночостверджувальну.

Жінки-письменниці руйнують канон панівної традиції, де "статус жіночого завжди оцінюється бінарним числом: або стосовно цього здійснюється гранична функція заперечення, або йому надаються риси недосяжної цінності" і пропонують нові координати дискурсу, де жінка презентована в парадигмі нового героя, як, зокрема, в творчості О. Кобилянської за класифікацією Т. Гундорової: жінка-товаришка, самодостатня жінка, меланхолійна жінка.

Жінка, виявивши себе як митець, автоматично потрапляє в ситуацію вимоги: вона змушена, зберігаючи традиційні ролі - дружини, господині, матері, задовольняти потребу в самореалізації. Часто ці обов'язки кардинально несумісні, і героїня ніби існує як дві різні особистості. Про це, зокрема, писав у листі до Марка Вовчка її паризький знайомий професор історії І. Лашнюков: "Вас зрозуміли й оцінили кращі обрані люди - безпристрасні шанувальники Вашого таланту. Я хочу передати Вам те враження, яке справила на мене Ваша особистість. Я бачу в Вас дві особи: одна - це жінка-автор у високому розумінні цього слова; друга - це просто жінка, що глибоко відчуває, страждає, зв'язана різними узами й стосунками, з яких немає виходу".

"Жіноча" проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий ієрархічний рівень розвитку світової та національної літератури.

Це стосується й української "жіночої" прози, яка дала вітчизняній літературі лише двох беззаперечних класиків - Марка Вовчка та Ольгу Кобилянську, а також цілий ряд імен другого плану - Г. Барвінок, Грицько Григоренко, У. Кравченко, Н. Кобринська, Л. Яновська, З. Тулуб, І. Вільде, О. Іваненко та ін. На цьому тлі постає дуже помітним явище справжнього кількісного "вибуху" обсягів літературно-художньої продукції авторів-жінок, яким є період з моменту проголошення незалежності України аж до теперішнього часу. З'явилося, зокрема, багато нових імен, надзвичайно строкатий вигляд має також ідейна, тематична, проблематична, жанрова, дискурсивна основи текстів, створених письменницями.

Саме в цей період з'являються романи М. Гримич "Варфоломієва ніч", "Магдалинки", О. Думанської "Ексклюзив", О. Забужко "Польові дослідження з українського сексу", Т. Зарівни "Каміння, що росте крізь нас" та "Солом'яний вирій", С. Зоріної "Наїзд", З. Ігіної "Обличчя", О. Компанієць "Назустріч", Є. Кононенко "Ностальгія" та "Зрада", С. Короненко (М. Омели) "Мертва кров", С. Майданської "Землетрус" та "Діти Ніоби", М. Меднікової "ТЮ!", Г. Пагутяк "Записки Білого Пташка", С. Пиркало "Не думай про червоне", І. Роздобудько "Мерці" та "Ескорт у смерть", Г. Тарасюк "Блудниця вавилонська", Л. Холодюк "Браслет із знаком лева", А. Хоми "Репетитор", серія романів Л. Романчук "Не залишай...", повісті та оповідання О. Забужко, С. Йовенко, М. Матіос, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко Н. Хаткіної та ін. феміністичний драматургія проза жанровий

Ці твори відрізняються надзвичайно розгалуженою системою жанрових ознак, де можемо виділити такі жанри, як соціально-психологічний роман, інтелектуальний роман, виробничий роман, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніку, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, саспенс, трилер, роман-мелодрама й "жіночий роман" (любовна історія, "лав сторі"), "бойовик-екшн", квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм - повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо. Певна кількість цих жанрів є не тільки синтетичними за своїми ознаками, але й не має загальновизнаних назв у вітчизняному літературознавстві: для їх визначення часто користуються запозиченнями (останніми роками - англіцизмами й американізмами) чи термінологічними новаціями оказіонально-авторського плану.

Характерною ознакою названих творів є інтегральний для них чинник розстановки персонажів: за нечисленними винятками "жіноча" проза має в своєму центрі жінку-героїню, яка вирішує разом з універсальними екзистенційними проблемами специфічно гендерні питання буття. Це й дозволяє в динаміці вирізняти "жіночу" прозу як масив літературного процесу, що має як свої базові ознаки не тільки і не стільки авторство прозаїка-жінки, але й особливий "жіночий" погляд на світ, особливий інтерес до певних сторін екзистенції, заломлених через соціально-психологічні риси фемінного гендеру.

Отже, "жіноча" проза останніх десятиліть - це водночас і підстава для конкретного аналізу цілого ряду показових явищ у певних аспектах, перш за все генологічних та лінгвостилістичних, і чудовий стимул для теоретичного дослідження термінів "жіноча" проза, "жіноче" письмо, "фемінний гендер" і суміжних з ними проблем.

Вважаємо, що феномен "жіночої" прози досліджений недостатньо повно чи аналізується лише в деяких своїх аспектах. Під цим кутом зору слід насамперед згадати певні тези досліджень В. Агеєвої "Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму", Н. Зборовської "Психоаналіз і літературознавство" та її ж "Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків", що, звичайно ж, не дуже багато для такого явища, як "жіноча" проза. Окремих шарів теми торкаються також статті О. Вайнштейн "Рожева" белетристика: вчора й сьогодні", М. Крупки "Художнє моделювання проблеми материнства і творчості в анти-романі Ніли Зборовської "Українська Реконкіста", Є. Максимової "Фольклорний підтекст дамського роману", М. Рюткенен "Гендер і література: проблема "жіночого письма" і "жіночого читання", О. Соловей "Бестселери для "елітаріїв", Т. Тебешевської-Качак "Художні особливості прози Галини Пагутяк (жанрово-стильовий аспект)", Є. Трофимової "Жіноча література й книговидання в сучасній Росії", Г. Улюри "Коронована сила жіночої руки, або Про тих, хто "пише іншу прозу" та ще ряду інших літературознавчих і критичних студій.

Крім жанрово-тематичних аспектів, у межах аналізу сучасної української "жіночої" прози звертають на себе увагу також питання поетикальної специфіки творів цього літературного масиву. Це, перш за все, проблема ідиостилю прозових текстів, авторами яких виступають жінки, а також проблема моделей і наративних стратегій, які застосовують письменниці, щоб розкрити ідейно-тематичну сутність своїх творів. Окремо виділяється надзвичайно актуальне питання концептології "жіночої" прози, того масиву лінгвокультурних одиниць, які найбільш активно привертають увагу авторок у процесі творення текстів.

Отже, проблема сучасної української "жіночої" прози є актуальною, багатоаспектною, недостатньо вивченою і надзвичайно цікавою в своїх текстових проявах, що й викликає інтерес до неї в літературознавстві взагалі і в нашому дослідженні зокрема.

2. Сучасні українські письменниці

Біографія:

Марія Василівна Матіос (народилася 19 грудня 1959) - українська письменниця (поет, прозаїк, публіцист). Народний депутат України (з 2012).

Старша сестра генерал-майора СБУ Анатолія Матіоса (затримав суддю Зварича).

Перші вірші надрукувала у 15 років.

Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету (1982). Член КПРС. Член Спілки письменників СРСР (з 1986).

Була серед тих, хто домігся присвоєння Чернівецькому університету імені Юрія Федьковича.

1992 - дебютувала у журналі "Київ", опублікувавши новелу "Юр'яна і Довгопол".

Протягом близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного "Буковинського журналу".

З листопада 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (перед цим також працювала в цьому Комітеті з 2003 р.). За цей час змінилися 4 голови Комітету. Була звільнена з посади заступника голови Комітету у зв'язку з указом Президента від 12 липня 2010 року, яким затверджено новий персональний склад Комітету. Рішення про своє звільнення не визнала за законне і з листопада 2010 р. судиться з Комітетом з Національної премії України ім. Т.Шевченка та його новим головою Борисом Олійником. Після того, як в Окружному адміністративному суді Києва Марії Матіос повністю відмовили в її позові, вона заявила про готовність обстоювати свої права в "міжнародних інстанціях"..

12 січня 2011 року Марія Матіос звернулася з відкритим листом до Генерального прокурора України, заявивши про переслідування її з боку силових структур та спробу вилучити її книгу "Вирвані сторінки з автобіографії" з книгарень. На захист Матіос виступив із зверненням Арсеній Яценюк.

2011 - член журі літературного конкурсу "Юне слово".

2012 - № 2 у виборчому списку Політичної партії "УДАР Віталія Кличка" на виборах до Верховної Ради України.

Державний службовець 2-ї категорії III рангу.

Творчість:

Має неофіційний титул "найпліднішої письменниці України".

Критика її називає як не "чортиком, що вискочив із табакерки", то "грант-дамою української літератури".

Збірки віршів:

· "З трави і листя" (1982)

· "Вогонь живиці" (1986)

· "Сад нетерпіння" (1994)

· "Десять дек морозної води" (1995)

· "Жіночий аркан" (2001)

· "Жіночий аркан у саду нетерпіння" (2007)

Найбільшу популярність здобули її прозові твори:

· "Нація" (2001)

· "Життя коротке" (2001)

· "Бульварний роман" (2003)

· ""Фуршет" від Марії Матіос" (2003)

· "Солодка Даруся" (2004)

· "Щоденник страченої" (2005)

· "Містер і місіс Ю в країні укрів" (2006)

· "Нація. Одкровення." (2006)

· "Щоденник страченої" (2007)

· "Майже ніколи не навпаки" (2007)

· "Москалиця; Мама Мариця - дружина Христофора Колумба" - видавництво "Піраміда" (2008)

· "Кулінарні фіґлі" (2009)

· "Чотири пори життя" (2009)

· "Вирвані сторінки з автобіографії" (2010)

· "Армагедон уже відбувся" (2011)

Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалися у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії.

2007 року в російському видавництві "Братонеж" вийшли об'єднані під однією обкладинкою переклади "Нації" та "Солодкої Дарусі". Ця книжка має назву "Нация", перекладена О.Мариничевою та С.Соложенкіною.

Книга письменниці "Майже ніколи не є навпаки" завершує історично-психологічну трилогію, яку розпочала "Солодка Даруся", а далі і "Нація". За словами авторки, її нова книга про те, що може людське серце, вражене любов'ю і ненавистю, радістю і заздрістю. "Я би виокремила головну думку цієї книги, де "честь понад усе". Кожен персонаж в ній доводить своє людське алібі", - зазначила авторка. Її література не відокремлює окремого жанру та спрямованості на конкретний тип читача.

Премії:

· 2009 - державна нагорода - диплом I ступеня в номінації "Бестселер" на V Київському міжнародному книжковому ярмарку за книгу "Москалиця. Мама Маріца - дружинаХристофора Колумба"

· 2008 - переможець конкурсу "Книжка року 2008" в номінації "Красне письменство - Сучасна українська проза": "Марія Матіос. Москалиця; Мама Мариця - дружина Христофора Колумба" (видавництво "Піраміда").

· 2007 - переможець конкурсу "Книжка року" в номінації "Красне письменство" ("Майже ніколи не навпаки").

· 2007 - Гран-прі та 1-е місце конкурсу "Коронація слова 2007" за роман "Майже ніколи не навпаки"

· 2005 - лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман "Солодка Даруся".

· 2004 - переможець конкурсу "Книжка року" ("Солодка Даруся").

Про творчість Марії Матіос:

· Письменниця Марія Матіос романом "Солодка Даруся" сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й суспільних табу - і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве, й не менш жорстоке історичне пекло, в безодню, куди лячно зазирати.(Павло Загребельний)

· … Ця річ уже сьогодні належить до видатних непроминальних творів. (про "Солодку Дарусю") (Дмитро Павличко)

· … Це книга Метафора для всеукраїнської новітньої історії (про "Солодку Дарусю") ("Львівська Газета")

· Спроба батога для нації - ось чим є книги Марії Матіос. Її книги … - це удар і виклик. ("Голос України")

2.2 Евгенія Кононенко

Євгенія Кононенко - письменниця, літературний перекладач з англійської та французької мов, науковий співробітник Українського центру культурних досліджень. Учасник багатьох міжнародних літературних, культурологічних і наукових форумів в Україні, Франції, США, Польщі, Фінляндії, Естонії, Росії тощо. Переможець і лауреат низки літературних і перекладацьких премій.

Народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер - Київський національний університет ім. Т.Шевченка) (1981) та французьку філологію Київського інституту іноземних мов (тепер - Київський лінгвістичний університет) (1994). Живе у Києві, має сина та доньку.

У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською.

Зокрема, Євгенія Кононенко є автором:

* повісті "Сестра" ("Березіль", 1996)

* поетичної збірки "Вальс першого снігу" (Спілка письменників України, 1997)

* книги оповідань "Колосальний сюжет" (Задруга, 1998)

* дитячої книги "Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа" (Факт, 2001; Грані-Т, 2009)

* роману "Імітація" ("Сучасність", 2001; Кальварія, 2001, 2008; аудіокнига, CDcom Україна, 2007)

* роману "Зрада. ZRADA made in Ukraine" (Кальварія, 2002)

* роману "Ностальгія" (Кальварія, 2005, 2006, 2008)

* роману "Жертва забутого майстра" (Грані-Т, 2007)

* дитячої книги "Неля, яка ходить по стелі" (Грані-Т, 2008)

* збірки новел "Без мужика" (Кальварія, 2005, 2006, 2008)

* збірки новел "Повії теж виходять заміж" (Кальварія, 2005, 2006; Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля" - DirectGroup Bertelsmann, 2007)

* збірки новел "Новели для нецілованих дівчат" (Кальварія, 2006, 2009)

* збірки новел та есеїв "Книгарня "ШОК"" (Кальварія, 2009, 2010)

* підліткової книжки "Бабусі теж були дівчатами" (Грані-Т, 2010)

Новели Євгенії Кононенко включено до ряду збірок, зокрема до антологій "Тексти", 1995; "Квіти у темній кімнаті", 1997; "Три світи", 2007. Поетичні та прозові твори публікувалися у багатьох часописах ("Березіль", "Сучасність" "Кур'єр Кривбасу", "Літературна Україна", "Критика" тощо).

Прозові твори Євгенії перекладені англійською ("From Three Worlds" (1996: оповідання "Три світи", назва якого трансформувалася у назву антології), "Two Lands, New Visions" (1998: оповідання "Елегія про старість"), німецькою ("Die Kьrbisfьrstin" (2000 оповідання "На ліву ногу", надруковане під назвою "Ein verhexter Tag"), французькою (оповідання "Три світи", надруковане під назвою "Elegie Kievienne" у часописі "Diagonales. Est-Ouest", 1999; новела "Втрачені стіни"), хорватською (оповідання "Нові колготи", опубліковане у журналі "Коїо", 2000 - Nr. 1), фінською (фрагмент есею "Без мужика", часопис "Kaltio" N1, 2006), чеською (новела "Драні колготи", антологія "expres ukrajina", Книга Злін, 2008) російською (оповідання "Поцілунок у сідницю", "Півтора Григорюка", "Колосальний сюжет", опубліковані в журналі: "Дружба Народов" 2008, №3; готується до видання збірка новел "Без мужика", Флюїд, 2009), польською (часопис "Portret", 2009), білоруською та японською мовами.

Євгенія Кононенко також перекладає з французької та англійської мов поезію, прозу та науково-популярну літературу. Зокрема, в її перекладах виходили: "Мала антологія французького сонету", Клод Руа "На захист крокодилів", Еміль Нелліган "Макабричний бенкет", Елі Візіль "Світанок", Жерар де Вільє "Убити Ющенка", Ані Ерно "Пристрасть", Венера Курі-гата "Полонянки мису Тенеф", Луї Дюмона "Есе про індивідуалізм", твори Даніели Стіл, Анни Гавальди, Барбері Мюріель тощо.

Учасник багатьох міжнародних літературних, культурологічних і наукових форумів, зокрема:

фестиваль української культури (Ді, Франція)

Форум видавців у Львові (Львів, Україна)

International Writing Program (Університет штату Айова, США)

круглий стіл щодо проблем сучасної культури, зорганізований часописом "Przekrуj" (Варшава, Польща)

учасник Lahti International Writers' Reunion 2005 (Лахті, Фінляндія)

симпозіум "Пострадянський дискурс російської культури" (Тарту, Естонія)

4-й Московський міжнародний відкритий книжковий фестиваль (Москва, Росія)

3-й Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва ГогольFest тощо

Відзнаки:

лауреат спільної премії імені Миколи Зерова Міністерства культури України й посольства Франції

лауреат літературної премії "Гранослов"

лауреат Всеукраїнського рейтингу "Книжка року"

лауреат Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс "Коронація слова"

лауреат премії часопису "Сучасність"

лауреат літературної премії часопису "Березіль"

переможець Другого всеукраїнського конкурсу радіоп'єс "Відродимо забутий жанр" Національної радіокомпанії України

переможець всеукраїнського конкурсу оповідання на київську тематику "З Києва з любов'ю"

перша премія міжнародного літературного фестивалю "Просто так"

Володіння мовами: українська (рідна); російська (вільно); англійська (вільно); французька (вільно); польська (базовий рівень)

2.3 Оксана Забужко

Народилась 19 вересня 1960 року у м. Луцьк

Із 1992 року Старший науковий співробітник Інституту філології ім Г. Сковороди НАНУ

Народилася 19 вересня 1960 року в м. Луцьку.

Освіта: Київський університет ім. Т.Шевченка, філософський факультет (1977-1982); аспірант кафедри етика й естетика (там же, 1982-1985); кандидатська дисертація "Естетична природа лірики як роду мистецтва" (Інститут філософії АНУ, 1987).

01.1986-12.1987 - викладач естетики, Київська державна консерваторія ім. П.Чайковського. 1988-1990 р. - молодший науковий співробітник, 1990-92 - науковий співробітник, з 1992 - старший науковий співробітник Інституту філософії НАНУ. 01.1992-06.1992 - запрошена викладачем у Пенсильванский університет.01.-07.1994 - дослідник-стипендіат Фулбрайта, Гарвардський університет.08.1994-01.1995 - викладач-стипендіат Фулбрайта, Пітсбурзький університет, США. 1996 р. - лекційний тур: Гарвардський, Єльский, Колумбійський університети (США).

Вела літературні майстер-класи в Київському університеті ім. Т. Шевченка.

Член Українського Пенн-центру (1992, віце-президент), Асоціації українських письменників (1997), Українського філософського товариства. Член редколегії журналів "Генезис" і "Agni" (Бостон).

Член наглядової ради Міжнародного фонду "Відродження".

Лауреат премії ім. Г. Сковороди Національної асоціації українознавців (1990), Поетичної премії Global Commitment Foundation (1997), премії Фонду Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковальових(1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), ЮНЕСКО "за внесок у літературний розвиток Середземноморського регіону" (2000), Фонду Рокфеллера (2001), Департаменту культури м. Грац (2002).

Нагорода Фонду Джона Д. та Кетрін Т. Мак-Артуров за усю творчість (2002), Фонду Больяско (Італія) у номінації "Література".

Стипендія ім. Олени Єсенської у галузі журналістики (2004, Європейський фонд культури й Інститут гуманітарного знання у Відні).

Європейський поетичний гран-прі-2004 Академії "Схід-Захід" (Міжнародний фестиваль "Поетичні ночі в м. Куртеа д'Арджес", Румунія).

Автор збірок поезій: "Травневий іній" (1985), "Дириґент останньої свічки" (1990), "Автостоп" (1994), "Новий закон Архімеда. Вибрані вірші" (2000), "Друга спроба: Вибране" (2005; фіналіст конкурсу "Книга року" Бі-Бі-Сі), у перекл. з англ. "A Kingdom of Fallen Statues. Poems and essays by Oksana Zabuzhko" ("Королівство Повалених Статуй. Вірші й есе Оксани Забужко") (1996). Вірші перекладені 16-ма мовами світу.

Автор прозаїчних творів: повісті "Іншопланетянка" (1992), роману "Польові дослідження з українського сексу" (1996, 1998, 2000, 2002, 2003, 2004, 2006; 1999 -угорськ. (премія Аттіли Йожефа за найкращий переклад року), 2001, 2002 - чеською; 1998, 2001, 2002 - російськ.; 2003 -польськ.; 2001 - англ.; 2005 - болгарськ.; 2006 - німецьк. 2006 - шведськ.; "найбільший український літературний хіт 1991 року" згідно з опитуваннями агентства "Еліт-профі" та газети "Галицькі контракти", 01.2004), повістей та оповідань "Сестро, сестро" (2003, 2004, 2006; переможець конкурсу української книги в 2003 р. у номінації "Літературно-художнє видання", Всеукраїнська виставка-форум української книги, м. Одеса; переможець конкурсу бібліотек Міністерства культури і туризму України, 2005), "Казка про калинову сопілку" (2000, 2001;2006 - фарси), "Вибрана проза (2003). Автор понад 40 наукових праць, зокрема дослідницьких книг та есеїстики: "Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період") (1992, 1993),"Шевченків міф України: спроба філософського аналізу" (1997); премія ярмарки "Книжковий світ-2002" - "Письменник року", м. Харків), "Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 60-х" (1999), "Репортаж з 2000-го року" (2001), "Let my people go: 15 текстів про українську революцію" (2006; переможець конкурсу "Найкраща книга року - 2005" у номінації "Документалістика" журналу "Корреспондент").

Сім'я: батько Степан Іванович (1926-1983) - філолог; мати Надія Яківна (1926) - філолог.

Володіє англійською, польською, французькою мовами.

Размещено на Allbest.ru