Художні особливості історичної прози Марка Вовчка

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

Хмельницький національний університет

Кафедра української філології

КУРСОВА РОБОТА З ТЕМИ:

ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОЇ ПРОЗИ МАРКА ВОВЧКА

Хмельницький - 2014

ВСТУП

Творчість Марка Вовчка займає важливе місце в розвитку української прози ІІ половини ХІХ століття. Видатна письменниця демократичного спрямування продовжувала традиції народності української літератури і внесла в неї не тільки нові теми і жанри. Герої її творів часто плачуть, але їхні сльози, як слушно зауважив О. І.  Герцен, « не сповнюють душу лише безвихідним, поїдаючим горем, а тремтять, як ранкові росинки на зламаних і стоптаних квітах, яких не воскресять вони, але іншим провіщають зорю» [6 с. 254]. Оповідання та повісті Марко Вовчка сповнені м'якого ліризму і тонким, пройнятим серпанком суму, гумором. Ця письменниця зміцнила основи української соціально-побутової прози, а в галузі дитячої прози стала основоположницею. Вона піднесла ще вище авторитет української літератури і на світовій арені, оскільки її твори перекладені багатьма слов'янськими та західноєвропейськими мовами.

На сьогодні маємо низку цікавих літературознавчих праць, в яких відкинута вульгарно-соціологічна оцінка, позитивістсько-народницька, патріархальна система естетичних вартостей. Найцікавішими інтерпретаторами творчості Марка Вовчка І половини ХХ століття вважаються М. Зеров, В. Петров-Домонтович. У 1949 р. В. Домонтович створює романізовану біографію «Мовчуще божество», реконструюючи життєпис Марка Вовчка в ширшому контексті її доби. У «Романах Куліша» (1930) Домонтович пише про її «жоржсандизм», увагу до проблем жіночої емансипації, називаючи письменницю «Моцартом любовних історій шістдесятих років». Заслуговують на увагу також і монографії О. Герцена, І. Франка, М. Петрова, М. Драгоманова. У цих працях досліджується творча спадщина письменниці, подається аналіз того, якою мірою ідеї визволення жінки, що ними переймалися європейські інтелектуали «жоржсандівської» доби, відбиті у її власній біографії і творчості. Сучасні дослідження С. Павличко, В. Агеєвої, Н. Зборовської, Р. Чопика представляють М. Вілінську не стільки соціальним аналітиком, скільки тонким психологом, здатним відтворити будь-які переживання.

Актуальність роботи зумовлена потребою поглибленого вивчення художніх особливостей історичної прози Марка Вовчка.

Мета курсової роботи - дослідити і описати художні особливості історичної прози Марка Вовчка.

Відповідно до мети праці ставляться такі завдання:

розглянути умови розвитку української літератури ІІ пол. ХІХ століття;

дослідити етапи розвитку історичної прози ХІХ століття;

дослідити та описати художні особливості історичної прози Марка Вовчка.

Об'єкт роботи - історична проза Марка Вовчка.

Предмет - художні особливості історичної прози письменниці.

Матеріалом дослідження стали твори Марка Вовчка, зокрема повісті «Кармелюк», «Маруся» та оповідання «Невільничка».

Методи дослідження. У роботі використано такі методи: класичний описовий, філологічний метод, що полягає в розгорнутому, максимально повному описі наявних у творах художніх особливостей. Для їх опису обов'язково слід спиратися на близький та дальній контекст, що зумовлює використання контекстуального методу.

Наукова новизна визначається тим, що зроблено спробу дослідити та описати художні особливості творів Марка Вовчка на історичну тему.

Теоретичне значення курсової роботи полягає в тому, що отримані результати дозволяють описати художні особливості творів, які письменниця використала для зображення тогочасної дійсності.

Практичне значення зумовлене можливістю використання напрацьованого матеріалу у викладі навчальних курсів «Історія української літератури», а також під час проведення занять із вивчення творчості Марка Вовчка.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати курсової роботи заслухано на університетській звітно-науковій конференції викладачів та студентів Хмельницького національного університету та викладені у тезах, надрукованих у збірнику наукових праць «Актуальні проблеми гуманітарних та природничих наук».

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ІІ ПОЛОВИНИ ХІХ  СТОЛІТТЯ

1.1 Умови і загальна характеристика розвитку української літератури ІІ пол. ХІХ століття

У другій половині ХІХ ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-побутових умов, що передусім було пов'язано з гонінням російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т. Г. Шевченка. Визначним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.  Вілінська, 1833 - 1893). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов'ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозтво провінційного панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового народу.[1 c. 117].

Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману - «Люборацькі» створив талановитий письменник-різночинець А. Свидницький (1834 - 1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначилась творчість С. Руданського (1834 - 1873). У «Співомовках» він викрив негативні звички українства, з великою симпатією показав розум, кмітливість винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70-90-ті роки ХІХ століття ознаменувалися приходом в українську літературу нових талановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І. Нечуй-Левицький (1838 - 1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п'єси «На кожум'яках», «Маруся Богуславка», історичні романи «Князь Єремія Вишневенький», «Гетьман Іван Виговський» та інші. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української історії.

Видатним представником письменства був Панас Мирний (П. Руденко, 1849 - 1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що увійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди», «Товариші», «Лихо давнє і сьогочасне» та інші. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю.

Плідно працював на ниві української літератури Борис Грінченко (1863 - 1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч - ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б. Грінченка стали підготовка та видання 4-томного «Словаря української мови».

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П. Куліш (1819 - 1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Виступив за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На подібних позиціях стояли письменники О. Кониський, Д. Мордвець, Олена Пчілка (О. Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М. Коцюбинського (1864--1913). Уже в ранніх творах («Дорогою ціною», «Для загального блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л.Косач-Квітка, 1871 -- 1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864--1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка, О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І. Франко (1856-- 1916) -- український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898). «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями.Епоху в розвитку українського письменства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції. Під впливом І.Франка пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників.

Вслід за І. Франком, С. Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів і, зокрема, часопису «Зоря» часто друкували поезії І. Грабовського, М. Бачинського (О.Філаретіва), М. Мурави (С.Лепкого), В. Масляка. Із пізніших письменників виявився талант О. Маковея -- у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького мішанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г. Цеглинський і Л. Лопатинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний репертуар. О. Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія, що продовжувала традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І. Карпенко-Карий (І.Тобілевич, 1845--1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Бору ля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо показано широку картину життя українського пореформенного села. На цей період припадає драматургійна творчість М.Кропивницького (1840--1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім'ї», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840-- 1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І.Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.

Отже, в багатовіковій історії України дев'ятнадцятому століттю належить особлива роль. Попри всі інші духовні й культурні здобутки, що ними збагатилася українська нація в ХІХ столітті, це період, упродовж якого здійснилося перебазування усього духовного й культурного життя нації на живу, потенційно потужну й багату мову, що доти як розмовна функціонувала в народному середовищі. Мова простолюду, котрий її беріг - у пісні, в думі, в казці й легенді, в усній оповіді, взагалі в людській розмові протягом століть своєї драматичної історії, - ця мова в дев'ятнадцятому столітті поступово, але неухильно стала мовою по суті всіх освічених верств українського народу (принаймні всі ті, хто почував свій зв'язок із народом, убачали в ній нову, одну з найвиразніших ознак національної ідентичності), набула статусу мови літературної. Саме література, звана художньою, високо піднесла значення народного слова, розкрила в ньому незвідані ще глибини та смисли. Услід за сферою художньої літератури, українське слово стає інструментом висловлення в літературній критиці, публіцистиці, в популярній, а далі й фаховій науці, у філософії... Художній літературі належить пріоритетна роль в мовленні історичного буття української нації власним виразним, новаторським і самобутнім словом. Дев'ятнадцяте століття - це класична проза і класична драматургія, позначені багатством створених там типів і образів, характерів, ситуацій, сюжетних ходів, живих, неповторних діалогів, це класика у справжньому розумінні цього слова - художньо виважена й точна, мудра й людинолюбна, до якої й сьогодні припадає читач і яка склала надійну базу наступного літературного руху, надавши до вибору митцям, що прийшли потому, й для успадкування, і для заперечення велике розмаїття виразніше чи лиш пунктирно прокреслених стильових, жанрових, образо-будівних орієнтирів, напрямних віх і алгоритмів [1 c. 117].

шевченко вовчок творчість персонаж

1.2 Розвиток історичної теми в українській літературі ХІХ століття

Історична проза на українському ґрунті має давню історію та заслужену шану, її витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, житійній літературі, літописах, поемах і драмах на історичну тему. Така зацікавленість національним минулим була не випадковою: вона пов'язана із зародженням нового політико-культурного мислення в Європі, що відбилося на становленні нового літературного напряму -- романтизму, характерною рисою якого було звернення до історії. Ці ідеї прижилися й на українському ґрунті, незважаючи на цілковите ігнорування царизмом національних проблем. У культурно-громадських осередках України поступово поширювалися думки про вагу рідного слова, історичної минувшини.

Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними зрухами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації, «…а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу» [5 c. 154].

Важливе місце в розвитку української літератури по шляху народності i реалізму, в розширенні її проблемно-тематичних обріїв, жанрово-стильового багатства, збагаченні художньо-зображувальних засобів, а також в органiзацiї й спрямуванні українського літературного процесу, в змiцненнi його творчих зв'язків з загально-росiйським літературним процесом належить Євгену Павловичу Гребiнцi.

Одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка є роман «Чайковський». Перекладений К. Клименком у 60-х роках минулого століття українською мовою, цей твір був, за свідченням І. Франка, «улюбленою лектурою галицько-руської молодіжі 60-х і 70-х років» [3 c. 237].

Європейські романтики створили два типи історичних романів: роман про історичні події та історичних осіб та роман про історичні звичаї («нравы»). У романі «Чайковський» боротьба Запорізької Січі та Лівобережної України проти татарських набігів відтворено епізодично. Згадка про похід козаків у Крим і зображення нападу татар на Лубни не складають єдиного причиново-наслідкового ланцюжка, з якого б вибудувався історичний сюжет. «Чайковський» - це роман про історичні звичаї (звичаї запорізького козацтва, колоритні постаті запорожців). За словами В. Белінського, «характер полковника…багато рис історичного малоросійського побуту вражають своєю поетичною вірогідністю». Історичний місцевий колорит у романі Гребінки багатший, аніж в історичних творах Квітки-Основ'яненка, а тим паче в декабристській літературі на українську тематику. Крім відтворення запорозьких звичаїв, регулятивних норм, чому приділено головну увагу, «Чайковський» характеризується описами козацького одягу, зброї, кухні та хатнього начиння, військових та інших споруд. У романі Є. Гребінка продовжує поетичну героїзацію минулого, що вже окреслилася в повісті про Золотаренка. Письменник яскраво змальовує суворі закони Запорозької Січі. «Чайковський» виявляє трактування козака як винятково мужнього, відважного й настирливого в життєвих перепиттях і водночас статечного й навіть деспотичного в сімейному житті.

Саме цей твір письменника виявляє типологічну рису європейської та американської романтичної прози. Як характер у ній вимальовувався не центральний герой, психологія якого виходила схематичною і запрограмованою, а інші персонажі, які, по суті, рухали художню дію. В образах Івана, Микити, Гадюки, Касяна, втілена історична людина. Романтичні тенденції у їх змалюванні - героїзація характеру й поведінки, поетизація козацької стихії, уславлення у них волелюбності й гіперболізація «природності», нарешті, підкреслення їхньої винятковості - поєднуються в романі з реалістичним. Незвичайні персонажі починають вимальовуватись як типові для України ХVI-XVIII ст.

Роман «Чайковський», як і інші твори Є. Гребінки на історичну тематику, тісно пов'язаний з фольклорними джерелами, народнопісенною творчістю. Особливо зримо риси українського національного колориту в творі виступають завдяки щедрому введенню до нього народної пісні, яка органічно вплітається в художню тканину оповіді й одним із необхідних її компонентів. У романі у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного, цілісних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасника із поміщицького середовища - морально потворним жалюгідним обивателям.

Романтизм знаменував перехід від універсальних художніх систем до конкретно-історичних. У ньому з`являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані неперервного руху та розвитку. Світ і людина мають минуле, теперішнє і майбутнє, що виявляються в індивідуально-історичних формах. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасності, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Замість родинно-побутових конфліктів у романтизмі з'являється драма народу та світу. Характерною рисою історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, об'єднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що наприкінці XVIII- на початку ХІХ ст. європейська пре романтична й романтична свідомість віднайшли свій ідеал в Україні з її бурхливим історичним минулим. Не ставлячи перед собою завдання вірогідно змалювати дійсні історичні події, автори багатьох творів, однак, через ліричні відступи, зіставлення й алюзії так чи інакше співвідносили героїчне минуле України з сучасністю, утверджували віру в народ, прославляли її захисників і героїв. Уже саме по собі художнє осмислення історії свого народу допомагало відновленню історичної пам'яті та зміцнювали національну самосвідомість [5 c. 178].

Новим якісним етапом в українському романтизмі загалом і висвітленні історичної теми зокрема стала творчість Т.Г. Шевченка. Як сильний і оригінальний талант, що володів здатністю обіймати своїм духовним зором усю повноту історичного й сучасного буття, Шевченко у сконденсованому вигляді репрезентує, по суті, всі тематично-стильові течії українського романтизму, об'єднані в нього мотивами туги за минулою волею і славою України, почуттям громадянської скорботи з приводу нещасливої долі Батьківщини сьогодні, прагненням свободи народу й особистості.

Поділяючи у ранніх великих епічних творах концептуальні позиції українських поетів-романтиків 30-40-х років, у яких висвітлювалася тема боротьби проти турецької і шляхетської експансії Т. Шевченко як ніхто з них, дедалі більше звертає увагу на сучасне підневільне становище народу, спрямовує свій сатиричний гнів проти багатовікової політики соціального й національного гноблення України з боку російського самодержавства та досягає в цьому, в романтичній містерії «Великий льох», величезної викривальної сили. Повернення Т. Шевченка до народнопісенної поетики, що своїми рисами близько стоїть до його ранніх творів, спостерігається у творах 1847-1848 років «Чернець», «Швачка», «Заступила чорна хмара», де історична тема в умовах політичного заслання дістає більш традиційне, фольклорно-історичне висвітлення. В історико-романтичних творах Шевченка періоду заслання спостерігаються характерні для народної поезії відсутність хронологічної й історичної конкретності, стягненість подійного часу («Іржавець», «Заступила чорна хмара»). Беручи з дум і пісень образ ідеального героя - борця за національну незалежність Батьківщини, Т. Шевченко водночас інтегрував з фольклору соціальні елементи та використовував народнопоетичні художні структури як органічну форму вираження класового ставлення до тогочасної дійсності.

Особливо велике місце історична ліро-епіка посідає у творчості А. Метлинського, збірка якого «Думки і пісні та ще дещо», власне і утвердила її як жанр в українській романтичній поезії. Протиставлення минулого сучасному стає в романтиків не просто «втіканням в минуле». Неприйняття тогочасної суспільної дійсності, що породжувало двосвітність романтичної творчості, власне було своєрідною формою її заперечення. Громадянські мотиви, що з'явилися ще в Маркевича та на повну силу зазвучали у Шевченковій романтичній поезії, хоч і з меншою силою та в іншій формі, відбилися й у творчості А. Метлинського. Це дає підстави для виокремлення в українськім романтизмі течії громадянської, що з часом виходить на широкий простір світової історії та загально філософських проблем буття. Уже ранні українські романтики усвідомлювали, яку можливість фольклорно-історична тема дає для створення великої прози. Окремою тематичною лінією в українській фольклорно-історичній прозі є історико-патріотична й героїко-соціальна проза, пов'язана з відкриттям «історичної людини» та осмисленням національного характеру [c. 195].

Таким чином, в українські фольклорно-історичній романтичній прозі 30-60-х років, пори порівняно невелику кількість творів, зроблено загалом успішну спробу ідейно-художнього осмислення історичного життя й досвіду боротьби народних мас, що успадкувала й розвинула українська реалістична проза другої половини ХІХ століття [5 c.208].

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНА ПРОЗА МАРКА ВОВЧКА

2.1 Творчість Марка Вовчка у контексті розвитку української літератури ХІХ століття

Видатна українська письменниця-демократка Марко Вовчок прийшла в літературу наприкінці 50-х років ХІХ століття. Творчий ентузіазм чоловіка та його друзів став одним із стимулів фольклористичної й письменницької діяльності Марка Вовчка. Проживаючи в 1851 - 1858 роках у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Активно займається вона фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів'їв, приказок, фразеологізмів. Деяка частина цих матеріалів публікувалася за життя письменниці. Марко Вовчок була закохана в українську пісенність, а також, як зазначав М. Є. Сиваченко, «широко ерудована в казковому епосі, і не тільки українському» [7 c. 7].

Пізніше в Петербурзі Марко Вовчок уже як автор збірки «Народні оповідання» потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенєв, М. Некрасов, О. Плещеєв, О.Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський, що сприяє швидкому ідейно-творчому її зростанню. По-дружньому прийняв також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, який ще раніше редагував і видавав її твори. За спогадами І. Тургенєва, Марко Вовчок «була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі і захоплювалася її творами: вони вітали у них, - так само, як і у віршах Шевченка, - літературне відродження свого краю…»[2 c. 169].

«Народні оповідання» Марка Вовчка, що вийшли вперше 1858 р., одразу блиснули на українському літературному небосхилі «зіронькою святою», писав Т. Шевченко [11 c. 36]. Вони звернули на себе загальнуувагу й викликали великі надії на автора. Першою ж книжкою своїх оповідань новий автор став у центрі літературного руху, сам Т. Г. Шевченко привітав Марію Олександрівну як наступницю й літературну доню свою. В «Народних оповіданнях зійшлося усе разом - і гарна, принадна мистецька форма, і чудова щиро народна добірна мова, й сила справжнього почуття, і глибокий зміст поважний, і вміння зачепити найчутливіші струни в серці читача, і знання та досвід життєвий, і волелюбні, гуманні погляди. Протест, крик проти кріпацької неправди і всякого поневолення вперше після Шевченкових поем залунав тут з новою силою, зачаровуючи своєю красою. А й справді оповідання Марка Вовчка охопили цілу картину кріпацького бідування - і повсякчасні злидні щоденного животіння кріпаків («Інститутка», «Ледащиця», «Отець Андрій», «Одарка»), і поневолення («Козачка»), і радісний момент визволення («Викуп»).

Всі ці оповідання визначаються тоном щирого смутку над людською недолею та гуманного спочуття до кріпацького бідування, і це надзвичайно забарвлює ці гарненькі, зграбненькі малюночки, немов у дуже простенькі рамці оправлені. Особливо надає їм щирості й теплого ліризму манера автора подавати оповідання од першої особи, од того, хто сам переживає те, про що оповідається, - манера, яка з того часу надовго запанувала в українському письменстві [9 c. 48].

Марко Вовчок на самій кріпацькій неволі не спинилася. Власне, за часів, коли з'явились перші її оповідання, дні кріпацтва вже минали, от-от мало воно впасти, і автор, завдавши йому дошкульних ударів, незабаром міг перейти й до інших форм неволі. Так, в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка «Сестра» нема кріпацького лиха, зате виявлено взагалі лихо наймитське і - головна річ - повна безпорадність людська перед ним. Оповіданнями такого типу, як «Сестра», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя» тощо, Марко Вовчок близько підходить уже до тих сучасних форм неволі, що народились на руїнах кріпацького ладу, і дає перші зразки нової визвольної літератури. В картинах громадського змісту -- найбільша сила Марка Вовчка. Слабше виходили у неї просто психологічні проблеми, яких автор не раз пробував торкатись, очевидно, не задовольняючись добре їй відомою сферою соціальної психології. Такі твори, як «Від себе не втечеш», почасти «Кармелюк», а надто довгі й без міри розтягнуті «Три долі», вражають своєю ненатуральністю, підсолодженим, подекуди просто афектованим тоном. Персонажі й тут із тих самих, авторові добре відомих народних кругів, але вчинками своїми вони більше скидаються на салонових героїв, ніж на українських селян; вони зовсім не живуть власним життям і здаються тільки блідими тінями інших постатей, невиразними копіями гарних зразків [2 c. 166].

Ще першими своїми спробами Марко Вовчок виявилася вся, давши високі зразки повістевого письменства, тієї запашної прози, перейнятої всіма прикметами щиро народної мови, з визвольним змістом, з гуманним світоглядом, яка величезне враження зробила не тільки на сучасників, а й на пізніші покоління. Сліди її стилю й літературної манери можна знайти в перших творах у таких українських письменників, як Федькович, Левицький, Мирний, Франко й інші. Чим був Шевченко в українській поезії, тобто величним зразком форм і змісту пізнішим поетам, тим стала Марко Вовчок для белетристів, хоча, звичайно, таланти обох письменників і не можна рівняти. Марко Вовчок у тій сфері, з якої почала, виявилася цілком ще на початку 60-х років, але може бути, що за добрих обставин вона перейшла би до сусідніх і, розвиваючись крок за кроком, дала б щось більше, величніше. На жаль, на тих перших спробах талант її спинився. Куліш пророкував колись, що Вовчкові оповідання «стануть з часом основою словесності нашої народної», -- і це давно справдилося: вони справді стали за ту основу, на якій снується поткання нашої художньої прози. «Народні оповідання», коли рівняти їх до Квітчиних повістей, це великий крок уперед у сфері художньої прози; це вже зовсім дозрілий витвір художньої творчості, гармонійне поєднання свідомої думки з літературним талантом великої міри. І жаль немалий спадає на думку, що Марко Вовчок не піднялась над своїми першими творами, хоч могла, і не дала того українському письменству, що вони провіщали. Вона блиснув раптом і раптом же згасла...

Проте навіть рано згасши, талант Марка Вовчка не перейшов марно в нашому письменстві, а викликав як згадано вже, до життя цілу школу письменників менших силами, але все ж таки досить помітних на полі нашої белетристики [8 c. 245].

2.2 Художні особливості історичної прози Марка Вовчка

Важливе місце у творчості Марка Вовчка займає історико-героїчна тема. До історичного минулого українського народу письменниця підходила з романтичних позицій. Ще в Немирові вона почала писати на матеріалі переказів повість «Гайдамаки» (залишилась незакінченою). Під впливом активізації революційних настроїв в Росії й на Україні Марко Вовчок створює романтичні повісті «Маруся», «Кармелюк» та оповідання «Невільничка»[6 c. 69]. Загалом у творчій практиці письменниці відчутно виявляється активне формування в українській прозі принципу поглибленого психологізму. Форми і засоби психологічного аналізу - це прямі авторські роздуми, самоаналіз, зовнішнє (діалог) та внутрішнє мовлення персонажів: «Якби таке нам, вам та мені, то що ж робити: чи ж се перший випадок лихий? Ми б. ви та я, потужили, може, й поплакали та й дали собі спокій, а Остап ні - собі спокою не давав.» [c. 56]; « «Вийде і вона», - подумав собі Кармель, і повернув коня до ріки, і став на березі дожидати» [4 с. 79].

Непрямий спосіб характеристики внутрішнього світу персонажів реалізується через жест, вчинок, застосовується наскрізна психологічна деталь. Емоційної наснаженості Марко Вовчок досягає без будь-якого мелодраматичного надриву. Письменниця співвідносить зображені історичні явища героїзму з сучасними суспільно-політичними проблемами, активізуючи й спрямовуючи думку читача, наприклад, такими запитаннями: «А чи лучалося вам везти визволення своєму народові?» [4 с. 57]; «Хто бував на Україні? Хто зна Україну?» [4с. 71].

Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка «Кармелюк» написана в 1862 - 1863 рр.. Зображуючи Кармелюка, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, а йде за народними переказами, легендами й піснями: «У одній хатці, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель.» [4 с. 72]. Марко Вовчок створює легендарно-романтичний образ Кармелюка, наділяє свого героя рисами виняткової особистості. Арешти Кармелюка, перебування його в темниці: «І привезли Кармеля у велике місто в кайданах, і зачинили у кам'яну темну темницю»[4 с. 88]; побивання рідних за ув'язненим, готовність жінки з дитиною «за ним іти в далеку дорогу», до Сибіру, драматизм стихаючого вдалині «глухого брязкання від кайданів», втечі героя з сибірського заслання - все це зображено в реалістичному плані, до деталей правдиво, з великою художньою силою. По суті, це були історично конкретизуючи реалії сучасної письменниці самодержавно-жандармської дійсності. В загальній романтичній структурі повісті «Кармелюк» застосовуються окремі реалістичні принципи. В образі дружини Кармелюка Марусі відбито риси жінок, які брали участь у селянському русі. Дочка Кармелюка, виростаючи в родині борця, засланця, з малих років привчається бути корисною батькам у їх важкому, сповненому небезпек житті: «Мала виходила на береги, туди, звідки видно до гаю, й думала там сама собі, і гадала, і часом співала пісні - тії пісні, що тато навчив…» [4 с. 93]. На її прикладі Марко Вовчок учила молоде покоління берегти й продовжувати революційні традиції батьків. «Кармелюк» - перший зразок революційної романтичної повісті-казки в українській літературі.

Для історичних повістей і оповідання Марка Вовчка характерні віднесення героя до ідеалу, емоційність і яскравість стилю: «Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі, та ще у день, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою» [4 с. 72]; «Б'ється Остап і рубається, аж правиця козацька зомліває, одбився далеко од своїх, - округи усе чалми; от коня під ним вороного вибили, - б'ється Остап і рубається , ще скочивши на землю.» [4 c. 61].

Також характерною рисою історичної прози письменниці було введення пісенних уривків у текст твору:

«Ой ідуть дні за днями,

Часи за часами,

А я щастя не зазнаю,

Горе мені з вами…» [4 с. 74];

«Зажурилась Україна,

Що нігде прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти.» [4 с. 273].

Важливим для Марка Вовчка було створення образу позитивного героя. Це зумовлювалося як традицією попередників: І. Котляревського (герої «Наталки Полтавки»), Г. Квітки-Основ'яненка (персонажі сентиментально-реалістичних повістей та позитивні образи п'єс),Т. Шевченка (герої романтичних та реалістичних поем і поезій), так і потребою соціальної активізації народу. Домінують в історичній прозі письменниці персонажі реалістичного плану. Разом з тим ряд героїв зображено в романтино-піднесеному стилі. Марко Вовчок у перший період творчості шукає позитивних героїв переважно серед людей селянсько-хліборобської праці, зображує вона їх з проникливою теплотою, однак переважно без ідеалізації. У зображенні соціально-активної особистості вона еволюціонує від реалістично-об'єктного змалювання до романтичного представлення героїв як яскравого прикладу для наслідування. Історичні герої Марка Вовчка - переважно цілісні однопланові характери.

У історичних творах Марка Вовчка проявляється нова для української прози після шевченківського періоду концепція людини, пов'язана з розвитком класової й національної свідомості, самоусвідомлення особистості; підвищується ступінь суспільної визначеності характерів, їх протидії несприятливим обставинам: « «З чого-то люди бувають такі недобрі»,-- думала вона. І в дитячій, молодій ще голові поставав цілий ряд тих суспільних питань, від яких не раз запаморочувалися голови й найдосвідченіших мислителів.» [4 с. 313].

Прикметною рисою історичної прози Марка Вовчка є те, що особливості епохи передаються в ній переважно через фабулу й долю героя; історико-конкретних реалій суспільного життя у неї небагато: «Те, що я розповім вам, діялося давним-давно на Україні, у глухій глуші, і ще й досі по світові не рознеслося.» [4 с. 231]; «Бо тоді, бачте, набігла на Вкраїну усяка невіра - турки, татари, - не так, як тепер, що хоч бува теж подія, та вже інша, християнська - чогось не так, мабуть, обидно, чи що?» [4 c. 55].

Тонко осягнувши мистецтво селянських оповідачів, їх економний стиль, органічно поєднуючи народнопісенні й народно розмовні стилістичні засоби, Марко Вовчок виробила самобутню стильову манеру, що відзначається поетичною грацією, мелодійністю і стриманою емоційністю звучання оповіді, розмаїтістю мовних художніх засобів, лексичною багатоманітністю і тонким чуттям слова: «Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною…весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть.» [4 с. 71]; «А вечір! Тихий, рожевий вечір, що обгортає землю пітьмою і прохолодою!? А зорі, що висипають на небо, і місяць над обрієм -- смуга місячного світла на темному степові, узлісся, посріблене сяйвом, чашечки нічних квіток у долині, м'яко освічені місячним промінням, зорі горять в глибинах ріки і дзюрчать у тихих струмочках, одна гора вся стуманіла, а друга посвітлішала, і ясний огник в хатині, що потонула посеред розквітлого саду!» [4 с. 232].

Однією з ознак художньої структури творів традиційно залишається протиставлення:«Оце якби нам з вами, вам та мені, таке трапилося, то б ми, я та ви, ахнули й зітхнули (чого помитати маємо, що теж дуже перелякалися?) прийшли додому, поговорили із сусідами та й забули, а Остап ні - не забував.» [4 c. 56]; «Коли б се ми, ви та я, то б ми пожалкували звичайненько та, загородивши собі якусь придобоньку, у куточку за нею сиділи тихо; а Остап ні  - не занедбав.» [4 с. 57].

Попри традиційні ознаки Марко Вовчок виявила себе новатором у поетиці. На відміну від прози Г. Квітки-Основ'яненка з докладною, розважливою оповіддю, з розлогою композицією, вона приходить до творів композиційно і стилістично сконцентрованих. Їм притаманні стрімкий хід сюжету, подійність.

Основний спосіб зображення в історичних повістях та оповіданні Марка Вовчка - достеменне відтворення дійсності в природних формах самої дійсності. Письменниця відходить від багатьох форм умовності попередньої прози, зокрема від гротескно - гіперболічних деформацій, надмірної ідеалізації, сентиментальності. Істотним внеском Марка Вовчка в освоєння реалістичних принципів образо творення є індивідуалізація образів персонажів. Так в повісті «Маруся» козаків представлено не одноманітними постатями; кожен з них наділений індивідуальними рисами.

Пейзажні малюнки в Марка Вовчка невеличкі, лаконічні, що пов'язано з уснопоетичною традицією; вони призначені для того, щоб відтінювати почуття, настрої героїв або подаються як контраст до картин тяжкого життя селян: «Боже, як красно бувало літнього ранку, коли сходило сонце, лука виблискувала росяними краплями, і випурхувала птиця, що притаїлася в комиші, і легенька пелена туману виринала над рікою! Боже, які солодкі бували в безжурній долині, з першим промінням сонця, перші ранішні пахощі трави та квіток! А посвіжілі в нічній тиші гори, позолочені світлом та блиском! А ліси, що тихо шелестять листом! А степ безкраїй, ввесь укритий тінями та повіддю світла!» [4 с. 232]; «Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною…весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть.» [4 с. 71].

Поетичні характеристики найчастіше даються короткими штрихами, опис зовнішності позитивних героїв гармоніює із загальною характеристикою цих персонажів: «Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Ще більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і оце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробивсь красенем невимовленим, невиписаним, що хто його уперше стрічав, той стане перед ним й оніміє і потім вже ніколи не зміг забути його обличчя красного.» [4 с. 72]; «Блискуче світло вдарило їй просто в личко й розсипалося по всій її стрункій постаті. Це була справжня дівчина українка, з темними оксамитними бровами, з засмаленими щічками, у вишитій сорочці з широкими рукавами, у синій запасці й у червоному поясі. Густе біляве волосся заплетене у коси, і в косах трохи було кучеряве та лисніло, як шовк. На голові був вінок із квіток; одні з них уже пов'ял при відтворенні найбільших бід. и, інші ще були свіжі і трохи пахли.» [4 с. 239].

Характерною особливістю творчого методу письменниці є індивідуалізм її стилю, який полягає в умінні в спокійно-стриманій манері передавати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв. Спокійна, ззовні стримана тональність при відтворенні найбільших бід, найважчих становищ та переживань створює особливу драматичну емоційну напруженість художнього викладу.

ВИСНОВКИ

«У всесвіті мені відомі лише дві прекрасні речі: зоряне небо над нашими головами і почуття обов'язку в наших серцях». Ці слова розкривають глибини душі видатної української письменниці Марії Олександрівни Вілінської (Марка Вовчка), яка писала твори українською, російською, французькою мовами, розмовляла сімома, а читала -- десятьма мовами. Вона першою познайомила Європу з Україною, видавши свої твори у Франції. Уродженка Росії, Марія Олександрівна понад усе любила Україну. Перебуваючи в Саратові, писала, що «...весь Саратов віддала б за єдину стеблинку чебрецю, що росте на берегах річки Росі» [10 c. 169].

Романи і повісті Марка Вовчка кінця 60-70-х років присвячені насамперед двом злободенним на той час завданням - художньому розвінчанню напускного «демократизму» балакунів із панівних сфер і показу становлення «нових людей», борців, відображенню демократичного руху й у зв'язку з цим осмисленню ролі та місця жінки в громадсько-політичному житті [9 c. 55].

Особливе місце в творчості Марка Вовчка посідає історико-героїчна тема. Художня розробка історичної тематики в ту добу за традицією вважалася прерогативою романтичного напрямку. До історичного минулого українського народу письменниця підходила також із романтичних позицій. Марко Вовчок створює романтичні повісті «Кармелюк», «Маруся» та оповідання «Невільничка».

Письменниця співвідносить зображені історичні явища героїзму з сучасними суспільно-політичними проблемами, активізуючи й спрямовуючи думку читача.

Зображуючи Кармелюка у однойменній повісті, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, а йде за народними переказами, легендами й піснями. Для історичних повістей і оповідання Марка Вовчка характерні віднесення героя до ідеалу, емоційність і яскравість стилю, введення пісенних уривків у текст твору.

Також, важливою прикметною рисою історичної прози Марка Вовчка є те, що особливості епохи передаються в ній переважно через фабулу й долю героя; історико-конкретних реалій суспільного життя у неї небагато.

Однією з ознак художньої структури творів традиційно залишається протиставлення. Пейзажні малюнки в Марка Вовчка невеличкі, лаконічні, що пов'язано з уснопоетичною традицією; вони призначені для того, щоб відтінювати почуття, настрої героїв або подаються як контраст до картин тяжкого життя селян.

Поетичні характеристики найчастіше даються короткими штрихами, опис зовнішності позитивних героїв гармоніює із загальною характеристикою цих персонажів.

На думку Т. Шевченка, українська письменниця в зображенні народного життя піднеслася вище від Жорж Санд. О. Кобилянська згодом писала, що твори Марка Вовчка «з повним правом стали в ряд з найкращими творами світової літератури…» [11 c. 76].

Називаючи Марка Вовчка «кротким пророком», Т. Шевченко вказав на характерну особливість її індивідуального стилю -- вміння в спокійно-стриманій манері передавати напружений драматизм подій чи внутрішніх переживань героїв.Жанрова структура історичних повістей та оповідання Марка Вовчка характеризується простотою інтриги й композиції, одномотивністю, однолінійністю сюжету, його послідовно-епічним розгортанням. Однією з ознак художньої структури творів традиційно залишається контрастність, зіставлення з метою порівняння й протиставлення для різкішого вияскравлення характеристичних якостей зображуваного, посилення емоційного сприйняття картин, ситуацій, характерів читачем [2 c. 293].

Творчість Марка Вовчка істотно стимулювала дальший розвиток української прози. Вона стала імпульсом до появи значного числа оповідань і повістей, з якими виступили насамперед прозаїки-«основ'яни». Її традиції вплинули на вироблення майстерності Ю. Федьковича-прозаїка [8 c. 356]. Посилила вона і міжнародну роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60--70-х pp. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 p., з'являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білецький О. І. Українська проза першої половини ХІХ століття (від Г. Квітки до прози «Основи»)//Збір. праць:у 5 т. / О. І. Білецький. - Київ. 1965. Т. 2. С. 117.

2. Брандіс Є. П. Марко Вовчок. Повість-дослідження./ Є. П. Брандіс -Київ : Дніпро,1975. - 368 с.

3. Вовчок Марко статті і дослідження: Збірник наукових праць./ Марко  Вовчок -Київ :Наукова думка, 1985. - 312 с.

4. Вовчок Марко Твори: в 2-х т. Т. 2 / Упоряд. і приміт. О. Білявської /Марко Вовчок - Київ : Дніпро,1983. - 487 с.

5. Денисюк І. О. Розвиток української малої прози ХІХ - поч. ХХ ст. / І. О. Денисюк - Київ : Вища школа, 1981 - 214 с.

6. Засенко О. Є. Марко Вовчок. Життя і творчість, місце в історії літератури. / О. Є. Засенко - Київ. 1964.

7. Леськів Б. Б. Велика драма великого таланту: (Марко Вовчок) / Б. Б. Леськів - Київ  : Україна, - 2005 - с. 7.

8. Любач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. / Б. Б. Любач-Жученко - Київ  : Дніпро. 1983. -464 с.

9. Нахлік Є. К. Романтичні оповідання Марка Вовчка. Є. К. Нахлік - Київ. 1988. - с 46-69.

10. Тарнавська М.Т. Марко Вовчок (1833-1907 рр.)// Українки в історії./М. Т. Тарнавська -Київ: Либідь, 2004. - С. 168-171.

11. Ткачук М. П. Концепція людини й дійсності та деякі питання епічної єдності оповідань і повістей Марка Вовчка. М. П. Ткачук - Київ.1857--1861. - с.76.

Размещено на Allbest.ru