"Артурівський цикл" лицарських романів: розвиток сюжету

Історія, особливості та дослідження тематичних циклів лицарського роману. Виявлення фольклорних та літературних джерел легенди про короля Артура та передумови формування сюжету. Аналіз романy "Смерть Артура" Т. Мелорі як "плач" за рицарськими часами.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык русский
Дата добавления 05.04.2015
Размер файла 65,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки україни

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Кафедра практики англійської мови

Курсова робота

"Артурівський цикл" лицарських романів: розвиток сюжету

Виконала студентка 34 групи

інституту іноземної філології

спеціальності "Мова та література (англійська)"

Аветісян Ані Арсенівна

Науковий керівник

канд. філол. наук, доцент

Єфремова Наталія Володимирівна

Луцьк 2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Виникнення лицарського роману та його цикли

1.1 Історія виникнення лицарського роману

1.2 Античний цикл

1.3 Бретонський цикл

1.4 Візантійський цикл

Розділ 2. "Артурівський цикл" лицарських романів: розвиток сюжету

2.1 Легенди про короля Артура та передумови формування традиційного сюжету

2.2 Французький епік Кретьєн де Труа та його "Ерек та Еніда" як взірець нового куртуазного роману

2.3 Роман Томаса Мелорі "Смерть Артура" як "плач" за рицарськими часами

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на XI - XIII століття. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, приблизно у XII столітті остаточно оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє "претензії на монопольне володіння благородством" як у прямому, так і в найширшому значенні цього слова... Це поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освяченого церквою "лицарства" - спільності всіх благородних воїнів, рівних між собою. Лицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову нерівність.

В лицарському романі ми знаходимо насамперед відображення почуттів та інтересів, які і складали зміст лицарської лірики. Перш за все, це тема кохання, яке вважалося благородним та піднесеним почуттям. Другим не менш обов'зковим елементом лицарського роману є фантастика в двозначному розумінні цього слова - як надприродне (казкове) і як щось незвичне, виняткове, те, що піднімає героя над буденністю життя. Обидві форми фантастики, зазвичай, пов'язані з темою кохання, пригод, авантюр.

Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський.

Перші романи англійською мовою з'явилися на початку XIII століття. Створювались вони на основі творів нормандських поетів. Особливо популярними в лицарському середовищі (а також у народному) були романи на сюжети легенд про короля Артура.

У лицарських романах вперше в літертурі з'явилося глибоке зображення індивідуальності, психології, інтимних та романтичних переживань. Саме цей факт і визначає актуальність теми даної курсової роботи.

Мета дослідження полягає у виявленні та аналізі особливостей основних сюжетних ліній лицарських романів "Артурівського циклу". Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

- проаналізувати історію виникнення лицарського роману та його особливості;

- дослідити тематичні цикли лицарського роману;

- виявити фольклорні та літературні джерела легенди про короля Артура та визначити передумови формування традиційного сюжету;

- виявити сюжет й образи "проблемного роману" Кретьєна де Труа "Ерек та Еніда";

- проаналізувати романy "Смерть Артура" Томаса Мелорі як "плач" за рицарськими часами.

Об'єктом дослідження є лицарські романи "Артурівського циклу".

Предметом вивчення є особливості основних сюжетних ліній лицарських романів "Артурівського циклу".

Методика дослідження визначається поставленими завданнями, матеріалом, теоретичною спрямованістю роботи і має комплексний характер. Доцільним для використання є як загальні так і спеціальні методи дослідження.

Теоретичне значення курсової роботи полягає у тому, що її матеріал дає змогу розширити та поглибити знання про таке явище середньовічної культури, як лицарська література, зокрема лицарський роман, дізнатися більше про видатних письменників даного періоду.

Практичне значення роботи: результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових робіт , підготовки до семінарських занять з курсу історії англійської літератури. Робота буде цікавою для тих, хто має інтерес до лицарської літератури.

Апробація. Результати роботи були викладені у доповіді "Смерть Артура" Томаса Мелорі як "плач" за рицарськими часами" на II науково-практичному семінарі "Актуальні проблеми романо-германської філології" 28 березня 2013 року на факультеті романо-германської філології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.

Структура курсової роботи традиційна. Вона складається зі вступу, змісту, двох розділів та списку використаних джерел. Для написання роботи використано 23 примірники літератури. Роботу викладено на 38 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Виникнення лицарського роману та його цикли

1.1 Історія виникнення лицарського роману, його особливості

Батьківщиною лицарського роману є Північна Франція. Тут при феодальних дворах і замках в XII столітті вже панувала витончена куртуазна культура і створювалися літературні центри. Через історичні обставини саме у цій частині Франції переплелися кельтські, англосаксонські та французькі культурні традиції, що підготувало це середовище до сприйняття фольклору і легенд різних народів і часів. Становлення рицарського роману проходило в руслі загального літературного процесу. Роман зазнав впливу різних літературно-історичних джерел. Він - "сучасник" міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов'язаний з "жестами" (наприклад, темою воїнської доблесті, морального обов'язку, честі). Разом з тим роман - вже принципово новий жанр зі своїми проблемами і поетикою. Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім'я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний рицар, який іде на подвиги та "авантюри" (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим.

Головними особливостями лицарського роману є:

- тема любові - головна тема лицарського роману;

- фантастика в двоякому розуміння цього слова - як надприродне і незвичайне, виняткове, що піднімає героя над повсякденним життям;

- авантюри, які відбуваються з лицарями, котрі завжди ідуть назустріс цим пригодам;

- подвиги лицарі здійснюють не заради загальної, національної справи, а заради особистої слави;

- зображення давніх епох і життя далеких народів у вигляді картини сучасного суспільства, в якому читачі з лицарських кіл, як у дзеркалі, знаходять відображення своїх життєвих ідеалів;

- значне місце займають монологи, в яких аналізуються душевні страждання, живі діалоги, зображення зовнішності діючих осіб, детальний опис обставин, в яких відбуваються дії [7, с. 56-57].

Творцем роману був поет, у Франції він називався трувером. Звичайно це городянин або клірик, освічена людина. Він перебував на службі при дворі або замку; сеньйор був його покровителем і замовником. Служба ця була почесною, феодали дорожили талановитими поетами і часто переманювали їх один у одного. Велике значення для розвитку роману мало посилення у XII столітті інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та інші стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики. Могутній вплив на роман здійснили народні джерела - екзотичний фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і місцевий - кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою. Куртуазний епос насичений описами зачарованих замків, лісів, таємничих островів, чарівних джерел, розповідями про злих і добрих велетнів, всесильних чаклунів, прекрасних фей, зловредних карликів тощо. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. Правда, куртуазні автори ідеалізують придворно-рицарське життя, але все ж у їхніх творах відображені певні сторони буття європейських, а також східних країн. У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарок тощо), тобто проявилось прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі.

Найбільш продуктивним періодом у розвитку французького роману є друга половина XII століття - початок XIII століття. З Франції роман перекочував в інші країни. Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський [18, с. 95-96].

1.2 Античний цикл

Початковий період у розвитку роману проходить приблизно в 50-ті роки XII століття. В цей час проявляється тенденція ознайомити французьке суспільство з античними легендами і творами античних авторів. Основними пам'ятками раннього періоду є "Роман про Олександра", "Роман про Фіви", "Роман про Трою", а також "Роман про Енея". В кожному з цих творів зроблена спроба пристосувати античний матеріал до духу феодальної епохи і куртуазних смаків, що формувалися. Середньовіччя не відчувало тої історичної дистанції, яка відділяла його він античних часів. Античні події, сказання, твори переосмислювалися крізь призму феодально-рицарської ідеології та буття. Герої і персонажі стародавніх часів у рицарському епосі переносились у феодальне оточення і виступали вже в ролі зразкових рицарів[18, с. 96 ].

"Роман про Енея" анонімного автора виник в Нормандії і є переказом "Енеїди" Вергілія. Дослідники вважають "Енея" важливою віхою в розвитку куртуазної літератури, що знаменує перехід від історичного до любовного роману. Дійсно, в романі розповідається не тільки про Енея-вождя та його народ - велика увага приділяється і любовним проблемам. У трактуванні цього питання відчувається вплив творчості Овідія, інтерес до якого у Франції сильно зріс у другій половині XII століття. Автор запозичив у Овідія його ідею кохання-хвороби, фатуму і широко розгортає їх у творі. Так, Дідона відчуває нездоланний потяг до Енея, який невмолимо веде її до загибелі. Страждає і царівна Лавінія, її любов до Енея розгортається в велику повість, яка дає авторові можливість заглибитися в любовні "метаморфози" і викласти тонкощі куртуазного кохання. Любовні муки не обійшли й Енея; його почуття до юної Лавінії здатні обновити душу цього суворого і бувалого мужа. Роман відрізняється від інших творів цього циклу фабульною чіткістю, концентрацією дії навколо одного героя, а також новаторськими стильовими засобами при описі душевних переживань. Високий рівень художньої майстерності французького поета зробив "Енея" взірцем для наступних романістів. Вважається, що ці ранні твори мають перехідний характер від жести до нового жанру - роману, період зрілості якого починається з 60-х років XII століття [18, с. 96 - 98].

1.3 Бретонський цикл

Сюжети творів бретонського циклу пов'язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки мальовничою фантастикою, а й любовними мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тих часів. З величезної кількості бретонських повістей за ідейно-тематичною ознакою виділяють: 1) бретонські ле, 2) романи про Трістана та Ізольду, 3) артурівські романи, 4) романи про святий Грааль.

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм і фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов заміжньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і таке інше). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле звільнювались від фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей вплинули у свій час на куртуазний роман. Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина XII століття). Походила вона з Нормандії і належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але, опрацьовуючи народні сюжети, поетеса вносила в них риси сучасного їй рицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Не куртуазну любов та служіння дамі, а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька поетеса. Її поезія проникнута співчуттям до простих людей, особливо до закоханих пар, яких переслідує суспільство чи сім'я. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання Трістана та Ізольди.

Ліризм, свіжість, високу поетичність цих малих повістей дуже цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької "перлиною середньовічної поезії". Бретонські ле були популярними майже століття і як жанр влились у куртуазний роман у другій половині XIII століття.

Романи про Трістана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччі, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів. 3 того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює своєю наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю і достатньо гарним літературним опрацюванням. Обидва твори виникли близько 1170 р. і збереглися в уривках. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману, у якій уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв'язує сюжет про Трістана та Ізольду з циклом артурівських романі [18, с. 100- 102].

Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчно. Батько Трістана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння від давнього ворога - феодала-сусіда. Мати померла з горя. Королевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий рицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності:

"Then Tristan knelt at the feet of King Mark and said: "Lord King, by your leave I will do battle".

On the appointed day he had himself clad for a great feat of arms in a hauberk and in a stee l helm, and he entered a boat and drew to the islet of St. Samson's, where the knights were to fight each to each alone. Now the Morholt had hoisted to his mast a sail of rich purple, and coming fast to land, he moored his boat on the shore. But Tristan pushed off his own boat adrift with his feet, and said: "One of us only will go hence alive. One boat will serve"[21].

"Настав той день. Ступив Трістан на пурпуровий килим і сказав озброїти себе для високого подвигу. Він надів панцер та шолом із воронавої криці. Барони плакали: жаль їм було юнака, соромно за себе.

"Трістане, Трістане,- казали вони в думках,- сміливий бароне, прекрасний юначе, чому не я, а ти зважився на цей бій? По мені не тужили б так ревно, як тужитимуть по тобі". Дзвонять у дзвони, і всі - значне панство і простий люд, старі, малі, жінки,- плачучи та молячись, проводять Трістана до берега".

Вони ще мали якусь надію, бо ж надія в людських серцях кришками може живитись. Трістан ступив сам на човен, поставив вітрило і попрямував до острова Святого Самсона. А Моргольт нап'яв на свою щоглу пишний багряний парус і прибув на острів першим. Він саме прив'язував човна край берега, коли Трістан, під'їхавши, зіпхнув свого ногою в море"[17].

Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. У розповідь щоразу вплітаються фантастичні казкові мотиви. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії, куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі). Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера, який вселяв жах на всю країну. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то "…було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель" [17]. Ставши дружиною короля, Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Та для неї він тільки брат. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від короля в Бретань до Трістана:

"Then Iseult cried out: "God does not will that I should live to see him, my love, once-even one time more. God wills my drowning in this sea. O, Tristan, had I spoken to you but once again, it is little I should have cared for a death come afterwards. But now, my love, I cannot come to you; for God so wills it, and that is the core of my grief" [21].

"Горе мені, нещасній! Бог не хоче, щоб я ще пожила, доки побачу Трістана, мого друга, іще раз, єдиний раз; він хоче, щоб я потонула тут, у цім морі. Трістане! Ще б тільки раз поговорити з тобою, а там хоч і вмерти. Коханий мій, коли я не прибуду до тебе, то це воля божа, а для мене найбільша мука. Що мені смерть: господь пошле мені її, і я вмру покірно; та ти, друже, почувши про це, умреш, я знаю. Я бачу твою смерть і разом свою. Леле! Не збулось, друже, моє бажання - умерти в твоїх обіймах, лягти вкупі з тобою в труну. Я умру сама, без тебе, зникну в морській глибині. Може, ти не дізнаєшся про мій загин і житимеш далі, щодня мене виглядаючи. Як на те господня воля, ти ще видужаєш. О! Може, після мене ти покохаєш другу, покохаєш Ізольду Білоруку! Я не знаю, що з тобою буде; але я, милий, якби я знала, що ти помер, я б не жила довше. Поможи ж, господи, або мені вигоїти його, або нам обом умерти одною мукою [17].

Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Злотоволоса. Їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували Кущ, і тричі виростав він як символ непорушності їхнього кохання, сильнішого від смерті.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з феодально-церковними законами і звичаями. Згідно з офіційною мораллю, воно є злочинним і заслуговує покарання. Юні закохані також пройняті свідомістю священності і непорушності шлюбу. Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не в силах пережити розлуки. Їхня вічна доля - пристрасний потяг і одночасно втеча один від одного і знову всевладна любов, яка вселяє в них відчайдушну сміливість і готовність будь-якими шляхами досягнути щастя. Але "незаконність" їх відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їх стосунків невблаганно веде героїв до трагічного кінця.

Певна психологічна глибина і витонченість властиві образу Трістана. Він не може жити без Ізольди, але він у відчаї й від того, що їм доводиться обманювати короля Марка, з яким у Трістана склалися дружні стосунки. Король для нього не лише родич, а й друг, наставник, його сеньйор, і рицарська честь вимагає від Трістана васальної вірності. Доброта і готовність Марка простити юну пару тільки поглиблюють почуття провини і моральні страждання Трістана [18, c. 102-104].

Важкі випробування лягли й на плечі юної королеви. Жінка у феодальному суспільстві навіть з таким високим і блискучим становищем, як у Ізольди, не мала таких прав, як чоловік. За подружню зраду жінка розплачувалася честю, свободою, а інколи - життям. Ось чому Ізольда бореться за своє людське і жіноче щастя всіма доступними їй засобами. Вона постає перед нами не тільки чистою і прекрасною у своєму коханні і безмірній вірності Трістанові, а й хитрою, невдячною і навіть жорстокою.

Сам король Марк - також жертва феодально-рицарських умовностей. Стара людина, він з волі своїх васалів одружився і повинен тепер переслідувати молоду дружину і племінника, до якого прив'язався усім серцем. Під натиском баронів він погоджується спалити Ізольду або віддати її натовпу прокажених. Однак шляхетність і великодушність перемагають у ньому. Король жаліє Трістана та Ізольду. Так, знайшовши їх у лісі (коли Трістан та Ізольда спали), він не скористався їхньою беззахисністю і покинув притулок закоханих, його таємна скорбота і постійне бажання чесних відносин з дружиною і племінником, якого він полюбив як сина, викликають співчуття і повагу до цієї старої самотньої людини, яка в силу обставин опинилася у фальшивому становищі [18, c. 104-105].

Одруження Трістана у далекій Бретані - крок відчаю, болісна спроба забути Ізольду, вирватися з кола їхніх складних відносин і повернути свою рицарську честь. Але все марно. Трістан та Ізольда не можуть забути один одного. Фольклорний мотив всевладдя чарівного зілля тут легко сприймається як невблаганне протиріччя життя, невмолимість обставин, складність людської душі. Одруження Трістана лише збільшило душевні муки закоханих і втягнуло в стихію страждання нові жертви. Ізольда Білорука, яка так ніжно і самовіддано любить Трістана, не зазнала подружніх радостей. Її брат Каердін, вірні Горвеналь і Бранжієна також не можуть бути спокійними. Але цільність почуттів Трістана та Ізольди викликає повагу і співчуття, тому не тільки їхні друзі, а й багато людей різних станів, особливо простих людей, допомагають закоханим під час поневірянь. Таким чином, у романі міститься об'єктивна критика феодального суспільства, звучить протест проти жорстоких шлюбних установ і прославляється земна любов, яка долає всі перешкоди, звеличує людину і торжествує навіть над смертю.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (яка була слабо розроблена у середньовічній літературі) - роман приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів. Привертають увагу також картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, "божих судів" та ін. У всьому романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це проявляється, зокрема, в географії твору (події розгортаються на "кельтській" території - Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька Бретань), в старовинному улаштуванні будинків, де, наприклад, струмок протікає через кімнату та інше. Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами, морські плавання навмання [18, c. 105- 108].

Прозовий роман про Трістана та Ізольду зберігся в кількох десятках рукописів. Французькі романи (особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфрида Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше роман був надрукований наприкінці XV століття.

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р. Вагнер створив відому музичну драму "Трістан та Ізольда", Леся Українка написала прекрасну поему "Ізольда Білорука". Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX століття Полем Шампіоном і Жозефом Бедьє. Перший використав рукопис XV століття, другий переробив роман Тома за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Жозефа Бедьє українською мовою переклав Максим Рильський [18, с. 108- 110 ].

1.4 Візантійський цикл

Візантійські романи - це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньогрецьким романом "злиднів". У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головна роль належить не рицарській доблесті та вправності, а терпінню, наполегливості, а інколи - й хитрості. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які одержали назву "ідилічних" романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих, пошуки один одного, зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі незгоди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно.

Класичним зразком такого жанру є французький анонімний роман "Флуар і Бланшефлор" (близько 1170 p.), винятково популярний у середні віки. Це розповідь про кохання двох юних сердець - сарацинського принца Флуара і дочки полоненої християнки Бланшефлор. Початок роману забарвлений ідилічними тонами: юна любов не знає тривог і сумнівів, це - ніжність і радість тільки що пробудженого почуття. Народилися вони обоє в один день, разом бавилися, вчилися, займалися музикою, їхня дитяча дружба поступово переросла у кохання, чому сприяло не лише постійне спілкування, а й прекрасна природа благодатного Середземномор'я. На перешкоді закоханим стає батько Флуара, який вважає, що син повинен вибрати наречену зі свого кола, і відправляє його у заморську школу, а дівчину продає заїжджим купцям. Флуар, життя якого стало безрадісним, вирушає на пошуки коханої. У романі немає описів рицарських подвигів (хоч принц готовий на будь-які випробування), основна увага приділяється описам морських мандрів, різних країн і міст, особливо побутової сторони життя і різних забавних пригод. Душевна чистота і благородність юнака повсюди викликають замилування людей і бажання допомогти йому якнайшвидше знайти свою подругу. Нарешті принц знаходить її у Вавілоні, де місцевий емір заточив юну красуню в недоступній вежі. Задобривши вартового подарунками, Флуар проникає в кімнату коханої в кошику з трояндами і ліліями. Але їх таємна радість недовговічна: емір захопив їх зненацька. Юне подружжя чекає кара. Але навіть загроза смерті не приглушує їх ніжної прихильності, кожен з них бере провину на себе і хоче вмерти першим, щоб продовжити життя другого. Роман закінчується щасливим шлюбом. Географія роману, інтерес до екзотики свідчать про те, що створювався він не без впливу контактів з Близьким Сходом та арабською культурою [18, c. 110- 112].

У Німеччину рицарський роман проникає наприкінці XII століття. Він впливає на героїчний епос, забарвлює його куртуазією. Своєї вершини німецький куртуазний роман досяг у творчості трьох поетів кінця XII- початку XIII століття - Готфріда Страсбурзького, Гартмана фон Aye та Вольфрама фон Ешен-баха. Готфрід Страсбурзький прославився як творець віршованої обробки французького роману про Трістана та Ізольду. Його роман відзначається психологічною глибиною та майстерністю у відтворенні рицарського побуту. В епоху романтизму, коли пробудився інтерес до середньовіччя, саме німецький роман сприяв зацікавленню цією старовинною любовною історією.

Гартман фон Aye познайомив земляків з артурівськими романами Кретьєна де Труа ("Ерек" та "Івейн"). Самобутнім його твором є віршований роман "Бідний Генріх" з яскраво вираженою провідною ідеєю: прості люди добрі та співчутливі, заради врятування інших вони здатні на сподвижництво. Ясність і чистота мови, багатство рими, глибока людяність його роману захопили багатьох письменників, в тому числі Івана Франка [18, с. 112 -113 ].

Отже, батьківщиною лицарського роману є Франція. Тема любові, та подвиги заради власної слави є головними особливостями роману. За тематикою лицарські романи поділяють на три цикли: античний, бретонський, візантійський.

Розділ 2. "Артурівський цикл" лицарських романів: розвиток сюжету

2.1 Легенди про короля Артура та передумови формування традиційного сюжету

Вважається, що найдавніша дотична згадка ймення "Артур" (Arthur) - у валлійській поемі "Y Gododdin" (написана біля 575-600; автор Aneirin) - про одного з героїв йдеться: "він годував чорних воронів на валу, хоча Артуром він не був" [16, c. 293] (тобто "бився хоробро на валу фортеці"). Більше ні слова про Артура у поемі немає.

Перший етап формування легенди почався з бритського вождя Гільдаса Премудрого (500 - 570 роки); англійського Беди Високоповажного (731), який повторював відомості Гільдаса; валлійської поеми "Y Gododdin" (VII століття); уельського Неннія ("Історія бритів", 831); та "Анналів Камбрії" (970); є легенди про Артура в циклі валійських легенд "Мабіногі".

Але у Гільдаса та Неннія ще нема ймення "Артур", а заміcть нього діє "Амброзій" (це ім'я повторено у Беди, Неннія, Гальфріда Монмутського).

У Неннія (831) вперше з'являється ім'я "Артур" ; але Артур ще не король, а "величний полководець бритів".

"Аннали Камбрії" сповіщають про "перемогу Артура біля гори Бадон" (в 516 році); та про "битву біля Каммлана" (в 537 році), в якій загинули Артур та "Медраут" (але не сповіщається, що вони вбили один одного). Але згадки про Артура в "Анналах Камбрії" виглядають як "пізніші вставки" - бо незрозуміло, як же Гільдас Премудрий (який жив в часи тих "перемог Артура") не помітив Артура.

Окремо стоять валлійські і бретонські народні казки, легенди, вірші (насамперед, мова про валійський цикл легенд "Мабіногі"), в яких Артур або постає захисником Великобританії від завойовників, або ж воює супроти "фантастичних ворогів з потойбічного світу" - ці джерела, вочевидь, були давнішими аніж "Історія королів Британії" Гальфріда Монмутського [16, с. 294-300].

Загальновизнано, що поема "Кілхух та Олвен" (з "Мабіногі") - безсумнівно створена до появи "Історії королів Британії" Гальфріда Монмутського.

У 1138 році Гальфрід Монмутський (англ. Geoffrey of Monmouth) оприлюднив "Історію королів Британії" (лат. Historia Regum Britanniae), яку називають також "Історія Брутова" (за йменням "першопредка бриттів" - Брута). Твір повинен був показати "нормандців Вільгельма Завойовника" як "нащадків бриттів - в боротьбі супроти саксів".

В цій "Історії королів Британії" з'являється перша послідовна розповідь (а не уривчасті повідомлення) про "короля Артура". Ця праця об'єднує "Енеїду" Вергілія, розповіді Гільдаса та Неннія, елементи валійського фольклору. У Гальфріда Монмутського з'явилося багато персонажів та сюжетів, які в наш час є невід'ємною частиною Артурівської історії:

Якось Верховний король Британії Утер Пендрагон закохався в Ігрейну дружину герцога Горлуа Корнуельського, таємно пробрався в її спальню в замку Тінтагель. Через 9 місяців народився хлопчик, наречений Артуром, якого віддали на виховання чарівнику Мерліну, щоб той попіклувався про ймовірного наступника.

Розумний чарівник довірив виховання хлопчика, якому він передбачав велике майбутнє славному лицарю Ектору. Той виростив Артура, як власного сина. Після смерті Утера Мерлін відкрив шістнадцятилітньому Артуру таємницю його народження. І після того, як юнак спромігся витягнути меча, який стирчав у накувальні, що було під силу тільки "істинному з народження королю Британії", він зайняв батьківський трон.

При своєму дворі Артур збирав всіх хоробрих і вірних лицарів королівства. Він садив їх навколо великого круглого столу так, щоб ніхто не вважався першим і останнім. Мерлін вчив лицарів не творити зла, уникати зрадництва, брехні і безчестя, дарувати милосердя нижчим і приділяти увагу дамам.

Члени Круглого столу подорожували, здійснювали подвиги, перемагаючи велетнів, драконів та магів, рятувати принцес. Але їх основною метою був пошук Граалю, з якого Ісус пив під час Таємної вечері і куди потім була налита його кров. Довгі роки лицарі подорожували по Британії в пошуках реліквії, але марно. Врешті решт, Грааль знайшов юний Галахад, син Ланселота, після чого його душа піднялась на небо[16, c. 300-303].

А поклав початок смертельно-жахливих для Артура подій найкращий з його лицарів - сер Ланселот. Він закохався в леді Гвіневеру. Племінник Артура Мордред, син Феї Маргани, розкрив таємницю і змусив Артура засудити дружину до смерті. Ланселот врятував королеву, втік з нею у Францію. Перед тим, як разом з військом вирушити за ними вслід, Артур залишив регентом Мордреда. Племінник, скориставшись відсутністю дядька, скоїв переворот. Артур повернувся додому і зійшовся з Мордредом в битві, де смертельно поранив зрадника, але і сам встиг постраждати. Меч Ескалібур був викинутий у воду, а вірні друзі Артура поклали помираючого в човен, який відніс його по морю на казковий острів Авалон.

Щоб втішити лицарів, король пообіцяв повернутись, коли Британії буде загрожувати велика небезпека [11, с. 23 - 24].

Варто зазначити, що саме у цій розповіді:

- Артур вперше названий "королем";

-вперше він змальований як король Англії, котрий переміг саксів й створив імперію з Великобританії, Ірландії, Ісландії, Норвегії та Галлії;

-вперше з'явилися батько Артура - Утер Пендрагон, чарівник Мерлін, "дружина Артура" Гвіневера, меч Екскалібур; сюжет про зачаття Артура та "народження Артура в замку Тінтагель"; сюжети про зраду "дружини Артура" та про загибель Артура від рук його племінника Мордреда в Каммлані; про поховання Артура на острові Авалон.

Гальфрід Моемутський писав про Артура як про історичний персонаж "Історії королів Британії", але сама ця "Історія" написана з очевидними елементами не історичних, а міфічних відомостей. Тобто в "Історії королів Британії" є чимало фантастичного вимислу, який дозволяє віднести її скоріше до міфологічного епосу, аніж до літопису.

Остаточно "легенда про короля Артура" оформилася в наступні XII - XV сторіччя в численних романах та романтичних поемах; а вінцем є твори "сера Мелорі". Версію Гальфрида (1138 рік) вважають відправною точкою для формування легенди про короля (саме короля) Артура. А версію Томаса Мелорі (надрукована в 1485 році) - класичним варіантом легенди [4, с. 103].

Сучасні вчені відмічають наступний цілком реальний факт, який підтверджується археологічними пошуками: у другій половині V століття експансію саксів в Британії протягом 50 років очолював певний великий вождь, якому вдалося вибити з сил завойовників. Цей правитель, можливо Амвросій Авреман, вождем дружини якого міг бути валієць Артур, який наніс саксам ряд відчутних ударів, особливо біля гори Гадон. Міжусобиці, які потім почалися в країні, призвели до загибелі Артура.

Абатство Гластонбері в Сомерсеті - унікальний історичний об'єкт. В свій час тут проводили обряди друїди, їх змінили римляни, але найбільший слід залишили християни.

Церковні руїни, які збереглись до наших днів, відносяться до ХІІІ століття, вони залишились від храму, щоб був зруйнований за наказом короля Генріха VІІІ під час його боротьби з католицизмом. Давно ходили чутки, що саме в Гластонбері похований король Артур, і коли в 1184 році величезна пожежа знищила абатство, під час реконструкції монахи одночасно зайнялися пошуками могили легендарного короля.

В 1190 році їх зусилля увінчались успіхом! Простукуючи кам'яні плити підлоги, на триметровій глибині бенедиктинці виявили стародавню, древнюю кладку з камерою, де знаходилась дубова колода у формі гробу, яка була просочена смолами і звідки витягли два скелети.

В архівах абатства зберігся детальний звіт про огляд тіл померлих. Скелет чоловіка вражав своїм ростом - 2,25 м. У нього був пошкоджений череп (слід від пораження). На голові жінки добре збереглись пасма білого волосся. Над новою могилою королівської пари виріс великий свинцевий хрест з латинським написам: "Тут, на острові Авалон, похований славний король Артур". Цей хрест чи то був знайдений на першій могилі, чи то при повторному захороненні.

Але чи справді були знайдені останки тіл Артура та його дружини? Це і нині залишається загадкою [6, с. 103-104].

Але в літературі Артур продовжував жити - від хроністів та істориків естафету перейняли письменники. Ще в другій половині VI століття валійській бард Аневрин написав поему, один з героїв якої - Артур, сміливий воїн, мудрий правитель, керівник (командир) кінного загону.

В 1120-х роках Уїльям з Маглебери пише працю "Діяння англійських королів", де переписує старі легенди про мужнього Артура.

Кінцеве перетворення Артура у зразок лицарства відбулося завдяки Кретьєну де Труа. Він написав п'ять романтичних поем, розкриваючи тему лицарського кохання і культу прекрасної дами [12, с. 56].

Існував також "християнський" напрям артурівських легенд, особливо чітко виражений в коллективному циклі "Вульгата". В кінці ХV ст. з'явився твір, який став канонічним. У 1485 році Вестмінстерська типографія Кекстона випустила книгу англійського лицаря, сера Томаса Мелорі "Смерть Артура".

Автор комбінував, скорочував і змінював текст, роблячи власні вставки, в результаті виник достатньо великий художній твір, в якому представлені всі ключові фігури і події артурівської міфології [14, с. 10 - 13].

Книга розбивається на велику кількість епізодів, пригод, часто без особливої мотивації. Хоробрі лицарі заковані в броню, б'ються один з одним, прекрасні дами знаходять собі притулок в дрімучих лісах; провидець Мерлін розкриває таємні зв'язки між героями і передбачає нещастя, які неможливо запобігти.

Твір "Сметь Артура" послугував джерелом для багатьох інших творів, став ідеальною версією акртурівського міфу для всіх наступних поколінь.

Звідси черпали натхнення Спенсер, Мільтон, Вордсворт, Кольрідж, Теннісон, Петрарка, Данте, Сервантес, Гете.

2.2 Французький епік Кретьєн де Труа та його "Ерек та Еніда" як взірець нового куртуазного роману

Опис артурівського сюжету в літературі поклав Гальфрід Монмутський, а потім протягом трьохсот років розробляла велика кількість авторів. Найбільший внесок зробив Кретьєн де Труа.

Кретьєн де Труа не був творцем жанру лицарського роману. Він не був першим, хто почав писати про лицарів Круглого столу Артурівської епохи. Не він затвердив правила поведінки для ідеального лицаря. Але саме Кретьєн де Труа показав, як складно уживаються дві головні цінності, яким поклоняється лицар: васальне почуття зобов'язання і любов до прекрасної дами.

Про життя Кретьєна де Труа нічого невідомо: сюжетика і стиль його романів свідчать про отриману автором гарну освіту - звичайна доля клериків, - а натяки і присвяти вказують на тісний зв'язок Кретьєна де Труа з дворами графині Марії Шампанської, по вказівках якої складений роман про Ланселота, і графа Пилипа Фландрського, для якого написаний роман про Персеваль, незакінчений через смерть автора [15, с. 247- 250].

Артурівський світ автора виник давно, існує дуже довго, по суті справи завжди, але існує поза зіткненням зі світом реальності, в іншому вимірі. Не випадково королівство Логр Артура не має в Кретьєна де Труа чітких меж, не локалізований географічно: Артур панує там, де існує дух лицарства. І навпаки: останній можливий лише завдяки Артурові, що є його втіленням і вищим гарантом. Королівство Артура стає в Кретьєна де Труа поетичною утопією, утопією не соціальною, а насамперед моральною.

У своїх романах епік відмовляється від докладного викладу всього життя героя. Він як би вибирає з вічної екзистенції артурівського світу типового героя і яскравий епізод, якому і присвячує роман. Тому в романі завжди один герой і один конфлікт, навколо якого і концентрується вся дія. Можна, звичайно, говорити не про одного героя, а про одну любовну пару, але жінки в романах займають все ж таки підлегле місце, хоча часом вони грають дуже значну роль. Сконцентрованість сюжету навколо одного епізоду, у якому діє молодий герой, приводить до того, що король Артур, уособлення і захисник справжнього лицарства, практично не приймає участі в дії. Наскільки герой молодий, активний і здатний на саморозвиток, настільки король нескінченно мудрий, старий і, власне кажучи, статичний [10, с. 170- 173].

Важливою особливістю романів письменника є атмосфера щасливої любові, що наповнює, підносить уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, утверджують її право на глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ.

От як формулює суть романів Кретьєна де Труа Дж. Бреретон у книзі "Коротка історія французької літератури": "...нескінченні пригоди і подвиги зі зброєю в руках, любовні історії, зваби, полони. Самотня вежа, темний ліс, дівиця на коні, злий гном - усі виникає в цікаво деталізованих описах і з працею може бути названо символікою" [3, с. 98-99]. Ці романи будуються не на алегоричному чи символічному оповіданні; вони орієнтовані на міфологічне світосприймання, що й обумовлює їхню особливу композицію й особливе мотивування сюжету. "...Кретьєн де Труа може описувати ідеальний порядок у "безкрайнім" королівстві Логр, де усе підлегле волі справедливого короля Артура, а потім спокійно заявити, що лицар, що виїхав з королівського замка Камелот, відразу ж виявився в зачарованому лісі, що кишить супротивниками Артура".

Для автора в такому переході взагалі немає протиріччя: адже він описує дві різні реальності, міфологічно співіснуючі, але не взаємозалежні, і перехід героя з однієї в іншу миттєвий і їм самим не усвідомлюється. Дж. Бреретон виділяє дві теми, що цікавлять Кретьєна де Труа більш за все: "обов'язок лицаря по покликанню - честь і престиж воїна - і обов'язок стосовно його дами".

Його сюжетика виявляє явне відштовхування від релігійної поезії і героїчного національного епосу, - Кретьєн де Труа перший вводить у куртуазну літературу matiere de Bretagne (романи "Erec", "Ivain", "Lancelot", "Perceval" розігруються на тлі двору короля Артура), засвоюючи в той же час античну і візантійську романтичну тематику [20, с.70 - 72].

Ми мало знаємо про життя епіка. Відомо, що походив він з Шампані і, можливо, був зв'язаний з феодальними дворами Північно-Східної Франції (зокрема, з двором Марії Шампанської), де захоплювались куртуазною поезією. Поет пробував свої сили в різних жанрах (лірика, поема, переробка творів Овідія), але найбільш повно його обдарованість проявилась у жанрі роману. Твори Кретьєна де Труа належать до кращих зразків куртуазного епосу. Як поет і людина він сповнений усвідомлення своєї значимості, що було рідкістю в середньовічному мистецтві. Він має власну концепцію світу і людини, власну стильову манеру. Поета хвилювали головним чином морально-етичні проблеми. "Магістральний" сюжет його творів можна визначити приблизно так: "молодий герой-рицар в пошуках моральної гармонії". У п'яти його романах наслідується схема артурівського двору з хронік Гальфріда-Васа, але Кретьєн дає нову картину художньої дійсності [ 19 ].

Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, яке ніби займає значну частину Європи, але кордони його з іншими державами не уточнюються, час дії теж не визначений. Ясно тільки, що світ Артура існує давно, завжди. Напевно, автор протиставляє ідеальну країну Артура рицарському суспільству, далекому від його ідеалу. Проте фантастичний (часом - ірреальний) світ романів Кретьєна співіснує з історично і реально достовірною дійсністю. Митець створює картину сучасного йому рицарського буття і розкриває його суттєві проблеми. Детально і точно зображуються будні і свята його сучасників при дворах королів, в замках сеньйорів, у місті; є також натяки на історичні події, фігурують назви відомих міст тощо. Книги Кретьєна де Труа насичені кельтською фантастикою (це типове для бретонського роману). Ця орієнтація на вимисел, диво взагалі характерна для світосприйняття середньовічної людини. Тоді не існувало усталеної межі між реальним і надприродним; дивовижне сприймаємо як можливе, дійсне. Точна дата написання романів невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191 pоки. І вже у першому творі Кретьєн де Труа проявив себе новатором, його "Ерек та Еніда" є взірцем нового куртуазного роману, в якому велике місце відводиться "авантюрам" - пригодам і рицарським подвигам, а також світу інтимних почуттів. Автор прагне розкрити проблему - чи сумісні любов, шлюб з доблестю і воїнським обов'язком рицаря? Перша частина роману сповнена світла, радості, щастя. Славний королевич Ерек є рицарем при дворі Артура:

"В ті дні за звитягу нікого

Так не хвалили як його,

Ніде, - даю вам чесне слово, -

Не знайдеш красеня такого

Всього лиш двадцять з лишнім років.

Хто міг зрівнятися з ним,

Отримавши по по праву,

Настільки юним честь і славу?

Та що і ще сказать мені

Про красеня на дорогім коні,

Він скаче, супроводжуючи дам,

В плащі зі шкурок горностая,

Та в куртці з шовку грецької роботи…"[22].

Він зустрічає дівчину незвичайної вроди. Це - Еніда, дочка збіднілого рицаря. ЇЇ краса та скромність заполонили серце лицаря:

"Дівчини чарівної такої

На світі ще не знали.

Скажу - повірите навряд чи:

Був блиск її волосся яскравішим,

Ніж в золотоволосої Ізольди.

Лілеї чістіше і біліше

Чоло прихилене у неї.

По шкірі білій, білосніжній

Рум'янець розливався ніжний,

І наче дивом було

Тепле сяяння його.

Яскраво, наче дві великі зорі,

Блистіли очі голубі, прозорі.

Господь не часто нам дарує

Чарівні очі, ніс і рот.

Дивитися я мав за насолоду

Не відриваючи на мить і погляду"[22].

Ерек привозить її до двору Артура. Навіть у старому залатаному платті Еніда підкоряє всіх красою і витонченістю. Вважають, що портрет Еніди (біляве золотисте волосся, блакитні очі-зірки, рожеві щоки тощо) надовго визначив еталон жіночої вроди. Не випадково Ронсару і Шекспіру через чотири століття довелося в своїй ліриці відстоювати інший ідеал - чарівність жінок зі смаглявим обличчям і темним волоссям. Ставши королем після смерті батька, Ерек усамітнюється з дружиною в замку. У подружній любові, радісній і спокійній, він забуває про обов'язки сюзерена, що обурює його васалів - адже король повинен захищати їхні інтереси. Ганьба чоловіка гнітить душу Еніди. Якось раз уночі вона відважилась признатися йому: "Тепер усі сміються з вас і називають вас боягузом"[22]. Розгніваний Ерек негайно зібрався в дорогу, згоряючи від бажання довести всім (а головне - дружині), що він, як і раніше, відважний і готовий на будь-які подвиги.

Друга частина роману насичена "авантюрами". Ерек і Еніда вступають у стихію лісу, у світ похмурої і тривожної невідомості. За наказом чоловіка, Еніда їде вперед:

"So they departed, leaving sorrow behind them. Erec starts, and leads his wife he knows not whither, as chance dictates. "Ride fast," he says, "and take good care not to be so rash as to speak to me of anything you may see. Take care never to speak to me, unless I address you first. Ride on now fast and with confidence." "Sire," says she, "it shall be done"[22].

"Ерек й Еніда від'їжджають,

Куди ж вони самі не знають.

Але сказав він їй тоді

Ти їдь вперед і поскоріш

І вислухай наказ суворий

Щоб не зустрілось на шляху

Не смій мене попереджати

Не смій і голосу подати

Доки тобі я не велю.

Дорогу обирай пряму,

Та йди швиденько та спокійно.

Так, любий мій, все буде так!"[22].

Її краса повинна накликати на неї біду, але вона не сміє попереджувати чоловіка про близьку небезпеку. Він сам проявить доблесть, рятуючи її стільки разів, скільки це буде необхідно. Та Еніда не завжди могла стриматись, щоб не порушити цю заборону. Одного разу, завдяки лише своїй мужності і винахідливості, вона рятує чоловіка від смерті, а себе - від безчестя. Автор не захоплюється описом виключно "зовнішніх" перешкод; він розкриває і внутрішній світ своїх героїв, показує еволюцію їхніх почуттів. Ерек намагається приглушити своє кохання до Еніди, і вона страждає від цього. Так піддається перевірці доблесть і мужність Ерека та глибина почуттів Еніди. Кохання їх витримало всі випробування і заново, звитяжне і тріумфуюче, повернуло їм радість взаємного спілкування. Тільки тепер воно не заважає активній діяльності Ерека. Як і годиться рицарю, він знову здійснює подвиги. На думку автора, кохання не повинно поневолювати чоловіка. Згідно з його концепцією, шлюб - це зв'язок рівних. Кохання і рицарські обов'язки повинні гармоніювати, а не суперечити одне одному. Автор вважає, що жінка має бути не лише дружиною, а й подругою, дамою, яка надихає чоловіка на подвиги і доблесть. Наскрізною у романі є думка про велику виховну роль подвигу: в небезпеках гартується мужність, розкриваються всі духовні можливості людини. Відчутна в романі також прихована полеміка з концепцією любові, висунутою у "Трістані та Ізольді". Ще більш вираженою ця полеміка виступає в наступному творі Кретьєна де Труа - "Кліжес", сюжетна схема якого подібна до "Трістана", але кохання тут підпорядковане контролю розуму і позбавлене трагічно-фатальної неминучості. Шлюб у автора освячений взаємним коханням. У словах героїні - "душа і тіло одному" - звучить докір Ізольді, яка без любові згодилася стати дружиною короля [ 18, c. 105 - 109].

У романі широко введені прислів'я, приказки, афоризми, сентенції та ін. Вони відіграють різну роль: використовуються з дидактичною метою, для уточнення ідеї твору, надання іронічної тональності, для індивідуалізації мови героїв тощо [ 9 ].

Якщо у своїй сюжетиці і, зокрема, у своїй концепції любові Кретьєн де Труа вагається між старим феодально-церковним і новим світсько-куртуазним світоглядом, то в інших відносинах у його творчості ясно виступають ті риси, які дозволяють зближувати куртуазний світогляд зі світоглядом Ренесансу - раціоналізм і заглиблена увага до переживань особистості. Творчість епіка прагне задовольнити той ідеал ясності і розумної гармонії, яка висувається поетикою куртуазного стилю: Кретьєн де Труа дорівнює чіткості і в композиції своїх романів, і в гнучкому двовірші з восьмискладників, і в майстерній побудові періоду, і в настільки типових для розумового стилю прикрасах - алегоріях і грі слів. Разом з тим довгі міркування про переживання діючих осіб, їх монологи і міркування, що перебивають авантюрну фабулу лірико-дидактичним матеріалом, свідчать про перенесення уваги на психологічні проблеми; і Г. Паріс справедливо називає романи Кретьєна де Труа "проблемними романами" (romans a these) [7, c. 56- 57].

...

Подобные документы

  • Образ чаклуна Мерліна у творах Гальфріда Монмутського "Життя Мерліна" та Томаса Мелорі "Смерть Артура". Суспільний характер образу Мерліна в Гальфріда Монмутського. Перетворення Мерліна з благочестивого старого віщуна-відлюдника в мага-діяча у Мелорі.

    реферат [14,8 K], добавлен 14.11.2010

  • Поетика та особливості жанру історичного роману, історія його розвитку. Зображення історичних подій та персонажів у творах В. Скота, В. Гюго, О. Дюма. Життя та характерні риси особистості правителя-гуманіста Генріха IV - головного героя романів Г. Манна.

    курсовая работа [53,7 K], добавлен 06.05.2013

  • Роль Сергія Жадана в сучасному українському культурному житті. Особливості сюжетно-композиційної побудови роману Сергія Жадана "Ворошиловград". Міф пострадянського простору як важливий чинник побудови сюжету. Розвиток стилетвірних елементів письменника.

    курсовая работа [118,4 K], добавлен 09.12.2013

  • Історичні передумови написання та філософсько-етичні проблеми драматичної поеми Л. Українки "Кассандра". Мова символів як творчий метод. Аналіз сюжету, композиції твору, його основний конфлікт. Герої п'єси. Вплетення червоного кольору в канву сюжету.

    курсовая работа [35,0 K], добавлен 21.11.2014

  • Основні риси англійської літератури доби Відродження. Дослідження мовних та літературних засобів створення образу, а саме: літературні деталі, метафори, епітети. Творчій світ В. Шекспіра як новаторство літератури. Особливості сюжету трагедії "Гамлет".

    курсовая работа [74,3 K], добавлен 03.10.2014

  • Основні аспекти, зміст побожного роману сербського письменника Мілорада Павича. Дослідження інтелектуальної інтерпретації біблійного сюжету про існування другого тіла Христа після воскресіння. Аналіз паратекстуальних маркерів і багатозначності символів.

    статья [23,7 K], добавлен 14.08.2017

  • Вивчення основних напрямів наукових досліджень творчості Софокла в контексті класичної давньогрецької літератури, проблематика та жанрова своєрідність його трагедій. Дослідження особливостей інтерпритації сюжету про Едіпа у одноіменній трагедії Софокла.

    курсовая работа [53,0 K], добавлен 10.09.2010

  • Коротка характеристика, стилістичні особливості та характерні риси сюжету найвідоміших повістей і романів Ю. Яновського: "Байгород", "Майстер корабля", "Вершники", "Чотири шаблі". Дух визвольної боротьби українського народу - основна тема творів автора.

    реферат [35,3 K], добавлен 24.01.2011

  • Тема роману "Джейн Ейр". Ідея рівності людей у романі "Джейн Ейр". Трагедійність сюжету. Разом із своїми великими сучасниками Шарлотта Бронте стояла біля джерел англійського критичного реалізму, що був так високо оцінений Марксом.

    реферат [18,1 K], добавлен 16.01.2004

  • Макс Фріш - автор роману "Homo faber". Головний герой - людина, що заблукала серед чисел, які перешкоджають знайти у цьому хаосі "правильного" життя – себе. Перетворення Фабера протягом його власної "доповіді". Іронія долі, що його спіткала увесь час.

    курсовая работа [47,0 K], добавлен 23.05.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.