Аналіз роману Е.М. Ремарка "На Західному фронті без змін"

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Еріх Марія Ремарк - представник «втраченого покоління»

2. Творчість Ремарка

2.1 Перший роман письменника «На Західному фронті без змін»

2.2 Аналіз роману «На Західному фронті без змін»

Висновок

Список використаної літератури

1. Еріх Марія Ремарк - представник «втраченого покоління»

Еріх Марія Ремарк(1898-1970) - один з найвідоміших німецьких письменників ХХ століття. [1] Він - яскрава, талановита, дотепна і романтична особистість. Його називали «Лицарем честі і пера». На біографію митця наклала відбиток уся історія XX століття: дитинство і юність у кайзерівський час, Веймарська республіка і, нарешті, роки вигнання, проведені в США та Швейцарії. Його доля нагадувала долю славетного Данте, який теж більшу частину життя провів за межами батьківщини, усім серцем вболіваючи за неї: «Я народився у часи гасових ламп, - писав Ремарк, - пережив період розвитку електрики та авіації. Якщо проживу 10-15років, то дочекаюся польоту на Місяць. Наука подолала все. Лише людям не вдалося стати ближче один до одного... У більшості ми не зробили ні кроку... Це страшне протиріччя. І незважаючи на все це, я вірю, що люди знайдуть шлях один до одного. Я не наївний оптиміст, але чи неможливо, щоб люди навчилися одне в одного доброму?». [2]

Видатний письменник належав до «втраченої генерації» («втраченого покоління») і представляє саме таку літературу. Головна тема творчості - показ життєвої долі молодих людей, які стали жертвами безглуздої Першої світової війни, «втраченою генерацією» для людства. [2]

2. Творчість Ремарка

2.1 Перший роман письменника «На Західному фронті без змін»

Творчість Е.М. Ремарка стала популярною ще за його життя. Його книги було перекладено на 50 мов і видано надзвичайно великими для того часу тиражами. Достатньо сказати, що вже перший роман письменника «На Західному фронті без змін» (1928) розійшовся у кількості 3,5 млн. примірників, що стало рекордом для усієї книжкової індустрії. [2]

20-ті роки стали для Ремарка переломними. Він заробляв собі на життя журналістикою і літературними працями. Усе це було лиш етапом для переходу до справжньої прози. Переломним моментом став вихід роману «На Західному фронті без змін» - життєвий біль автора.[2]

Ймовірно, дотики болючої пам'яті про фронтове минуле були настільки нестерпними, що відбилися в рукописі «На західному фронті без змін». Творче горіння тривало шість тижнів. Лише через шість місяців він наважився передати рукопис у видавництво. Простою, емоційною мовою в романі реалістично описана війна і повоєнний період, побачений очима і пережитий 20-річним представником «втраченого покоління». [1]

Роман «На Західному фронті без змін» побачив світ в 1929-му році. Багато видавців сумнівалися в його успіху - надто вже відвертий і нехарактерний він був для існуючої на той час в суспільстві ідеології героїзації програшу Першої світової війни Німеччиною. Еріх Марія Ремарк, який пішов у 1916-му році на війну добровольцем, у своєму творі виступив не стільки автором, скільки нещадним свідком того, що побачив на європейських полях битв. Чесно, просто, без зайвих емоцій, але з нещадною жорстокістю автор описав всі жахи війни, які безповоротно погубили його покоління. «На Західному фронті без змін» - роман не про героїв, а про жертви, до яких Ремарк зараховує як загиблих, так і тих, молодих людей,які врятувалися від снарядів. [3]

Після виходу цього роману та протягом усього подальшого творчого шляху Ремарка звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності. Але насправді він був зовсім іншим: активний гуманіст, свідомий антифашист, борець.[1]

2.2 Аналіз роману «На Західному фронті без змін»

«На Західному фронті без змін» - це антивоєнний роман. У передмові до нього автор говорить: «Ця книга - не викриття і не сповідь. Це лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів». [6]

«Їх вирвали із звичного життя… Їх шпурнули в криваву грязь війни… Колись вони були хлопцями, що вчилися жити і мислити. Тепер вони -- гарматне м'ясо. Солдати. Тисячі і тисячі навіки ляжуть на полях Першої світової. Тисячі і тисячі тих, що повернулися ще пошкодують, що не лягли разом з убитими. Але поки -- на західному фронті все ще БЕЗ змін…» [4]

Пауль Боймлер - головний персонаж роману; дев'ятнадцятирічний школяр разом із однокласниками добровольцем пішов на війну (1914-1918), піддавшись загальному патріотичному пориву і мілітаристській пропаганді. Але кілька тижнів військового навчання з муштрою, крокуванням і солдафонською тупістю розвіяли у очах юнака «класичний ідеал батьківщини». На передову хлопець потрапляє, вже втративши будь-які ілюзії. [5]

На перших сторінках роману подано опис буднів Першої світової війни очима рядового солдата Пауля Боймера. Пішовши на війну захищати німецьку культуру, герой згадував, що до війни писав поезії та розпочав драму «Саул». Він переконаний, що старше покоління міцніше зв'язане з минулим, у них був ґрунт під ногами: дружини, діти, фах та інтереси, і війна не змогла їх розірвати. А у таких як він - 20-річних - були лише батьки, та у деяких - дівчина. Це не так вже й багато. У такому віці юнаки стали незалежними від батьків, а дівчина ще не займала головного місця у їхньому житті: «Окрім того, ми майже нічого не знали: у нас були свої мрії, захоплення і школа, більше ще нічого не встигли пережити. І від цього нічого не залишилося. Ми ще не встигли пустити коріння - війна нас знищила».

Юнак згадував військове навчання, яке бійці пройшли приблизно за десять тижнів. За такий короткий час їх встигли перевиховати більше, ніж навчити за десять років школи. Молодь переконали, що бездоганно начищений ґудзик важливіший, ніж цілих чотири томи класики: «Ми переконалися, що тут усе вирішує не розум, а щітка для взуття, не думка, а розклад, не воля, а муштра. Ми стали солдатами з доброї волі, із ентузіазму; але тут робили все, щоб знищити у нас це відчуття. Якби нас послали в окопи без такого загартування, більшість із нас, напевно б, збожеволіла. А ми виявилися підготовленими до того, що на нас чекало». [1]

Перший артилерійський обстріл відразу ж все розставив по своїх місцях - авторитет педагогів звалився, потягнувши за собою той світогляд, який вони прищеплювали. На полі бою все, чого вчили героїв у школі, виявилося непотрібним: на зміну фізичним законам прийшли закони життєві, які полягають у знанні того, «як закурювати під дощем і на вітрі» і як краще … вбивати - «удар багнетом найкраще наносити в живіт, а не в ребра, бо в животі багнет не застрягає ». [3]

Подальший шлях героя із кіл фронтового пекла стає ланцюгом більшої кількості відкриттів страшної, антилюдської правди про війну. Розповідь тягнеться від першої особи і, попри відсутність зазначення героєм дати, нагадує фронтовий щоденник. Опис військових подій, у яких бере участь Пауль Боймер, перемежовується спогадами про мирні дні та сумними роздумами про несправедливість і зло світу, яке уособлює війна. Рефлексія, політ думки від конкретності до філософських узагальнень, усвідомлення існування як страждань та клінічних випробувань порівнюють молоденького солдата з кількома інтелектуальними героями німецької літератури. Але саму війну герой асоціює із масовими убивствами, мерцями, гниючими на брустверах та кинутими в окопах тілами, вошима, брудом, солдатською лайкою, що стає змістом роману і середовищем проживання Пауля Боймера. Цинічне зображення спільного проживання в окопах, описане з натуралістичними подробицями, вражає, шокує юнака з провінційної, бідної, добропорядної німецької сім'ї. Але бруд війни до нього не липне, навпаки, випробування загартовують душу. [7]

У романі наявні автобіографічні моменти. Письменник показав переживання героя через смерть своїх товаришів Кеммеріха, Вольфа. Пауль пригадав фронт, який порівняв зі злою водовертю: «Ще далеко від її центру, у спокійних водах вже починаєш відчувати ту силу, з якою вона вбирає в себе, повільно, майже повністю паралізуючи будь-який тиск. Зате із землі, з повітря у нас вливаються сили, потрібні для того, щоб чинити опір і захищатися, особливо із землі. Ні для кого іншого на світі вона не важить стільки, як для солдата. У ті хвилини, коли він прихиляється до неї, вона - його єдиний друг, брат, його мати. їй, мовчазній та надійній захисниці, стогоном і криком довіряє солдат свої страх і біль, вона приймає і знову відпускає його на 10 секунд, - 10 секунд життя, - і знову підхоплює його, щоб сховати назавжди».[1]

Внутрішні зміни в героя почали відбуватися ще на етапі казармової муштри, що складалася з безглуздого віддання честі, стояння струнко, крокування, тримання варти, поворотів направо і наліво, клацання підборами і постійної лайки і причіпок. Підготовка до війни зробила юнаків «черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними» - війна показала їм, що саме в цих якостях вони потребували для того, щоб вижити. Навчання в казармі виробило в майбутніх солдатах «сильне, завжди готове до дії почуття взаємної співпраці» - війна перетворила їх в «єдине хороше», яке тільки вона могла дати людству - «товариство». Ось тільки від колишніх однокласників на момент початку роману залишилося дванадцять чоловік замість двадцяти: семеро вже були вбиті, четверо поранені, один - потрапив у божевільню, а на момент завершення війни - нікого. Ремарк залишив на полі бою всіх, в тому числі і свого головного героя - Пауля Боймера, філософські міркування якого постійно вривалися в полотно розповіді, щоб пояснити читачеві суть того, що відбувається, суть, зрозумілу тільки солдату.[3]

Пауль отримав 17 діб відпустки. Він довго збирався додому, де на нього чеками мати і сестра. У розмові з сестрою юнак дізнався, що мати вже давно хворіла, що, напевне, у неї рак. Але жінка щохвилини чекала на сина і тримала для нього солодкий гостинець - півлітрову баночку варення. Щасливі хвилини перебування у відпустці швидко промайнули і солдата чекав фронт. Пауль змінився, він помітив, що полюбив самотність.

Герой загинув у жовтні 1918 року, за кілька тижнів до закінчення війни. Це був один із тих днів, коли на всьому фронті було тихо і спокійно, усі повідомлення містили лише одну фразу: «На Західному фронті без змін».

«Він лежав обличчям до землі. Коли його перевернули, то помітили, що він, напевно, недовго мучився, - на обличчі в нього був такий спокійний вираз, ніби він був задоволений тим, що все скінчилося саме так».[1]

Висновок

ремарк війна фронт творчість

Отже, у цьому творі Ремарк зазначає, що війна - це безглуздя і тому їй немає місця на землі. Смерті рядового солдата ніхто не помітив, бо таких смертей було дуже багато. [1]

Ця війна розділила не тільки народи - вона розірвала внутрішній зв'язок між двома поколіннями: у той час як «батьки» ще писали статті і виголошували промови про героїзм, «діти» проходили через лазарети і вмираючих; в той час як «батьки» ще ставили понад усе служіння державі, «діти» вже знали, що немає нічого сильнішого страху смерті. На думку Пауля, усвідомлення цієї істини не зробило нікого з них «ні бунтівником, ані дезертиром, ні боягузом», навпаки - воно дало їм жахливе прозріння.

Безглуздість війни, в якій одна людина повинна вбивати іншого тільки тому, що хтось зверху наказав їм, що інші люди - вороги, назавжди відрізала у вчорашніх школярів віру в людські прагнення і прогрес. Вони вірять тільки у війну, тому їм немає місця в мирному житті. Вони вірять тільки в смерть, якою рано чи пізно все закінчується, тому їм немає місця і в житті в цілому. «Втраченому поколінню» нема про що говорити зі своїми батьками, які знають війну лише за чутками та з газет; «Втрачене покоління» ніколи не передасть свій сумний досвід тим, хто прийде за ними. Дізнатися, що таке війна, можна тільки в окопах; розповісти всю правду про неї можна тільки в художньому творі.[3]

Размещено на Allbest.ru