Імпресіонізм та образність малої прози Михайла Коцюбинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ

1. Імпресіонізм у творах М. Коцюбинського

1.1 Специфіка жанру та семантика кольору в творі соціально-психологічного типу «На камені»

1.2 Імпресіоністичний малюнок в етюді «Цвіт яблуні»

1.3 Пережиті враження у «паузі» М. Коцюбинського

2. Системи образів та контрасти в їх тлумаченні

2.1 Групи образів етюду «Цвіт яблуні»

2.2 Центральні образи акварелі «На камені»

2.3 Образи внутрішнього світу та світу природи у новелі «Intermezzo»

• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Сучасна українська література повертається до дослідження вже давно відомих і здавалося б ґрунтовно досліджених тем в історії української літератури з метою дослідити її по-новому. Імпресіонізм як мистецтво передачі безпосередніх вражень досліджувався на відтворенні миттєвих вражень від безпосереднього зіткнення з якимись явищами, на щонайточнішому фіксуванні сприйнятого в конкретний момент. Через те імпресіонічний живопис часто був мистецтвом кольорових плям, розмитих контурів і тонів. У літературі ж переважала увага до мінливих нюансів настрою, до невпинного перебігу почуттів, вражень як потоку свідомості. Через це не достатньо уваги зверталось саме на роль образності в даному потоці свідомості, і в прозі класика українського імпресіонізму Михайла Коцюбинського зокрема.

Предмет дослідження -- імпресіонізм та образність малої прози Михайла Коцюбинського.

Об'єкт дослідження -- мала проза М. Коцюбинського «На камені», «Цвіт яблуні», «Intermezzo» .

Новизна -- вперше досліджується образність у прозі Михайла Коцюбинського у контексті українського імпресіонізму.

Мета роботи -- провести комплексне дослідження прози Михайла Коцюбинського на прикладі творів «На камені», «Цвіт яблуні», «Intermezzo», виявити образи та проаналізувати їх вплив на досягнення саме імпресіоністичного стилю письма автора.

Мета передбачає виконання наступних завдань:

1. за допомогою образності виокреслити ідеологічні питання в прозі М.Коцюбинського;

2. виокремити та класифікувати образи в прозі М.Коцюбинського;

3. виокремивши образи -- глибше розкрити психічні переживання внутрішнього світу героїв;

4. простежити як автор зумів передати внутрішнє буття людини саме через влучність добирання образів до конкретної ситуації у творі;

5. за допомоги образів-емоцій довести доцільність їх використання та увиразнення найдрібніших деталей у творі.

Методологічну основу роботи складають праці таких вітчизняних дослідників як Борщевський В. М., Авксентьєва Г. А., Горболіс Л., Дроботун О., Костенко М. О.

Методи дослідження -- порівняльний, описовий, структурно-типологічний.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, теоретичної і практичної частини, висновків та списку використаної літератури.

1. Імпресіонізм у творах М. Коцюбинського

Михайло Коцюбинський, починаючи літературну діяльність, випробовував свої творчі сили в поезії, перекладах, нарисах, але справжнім покликанням митця стала художня проза.

Його перші твори написані в манерi письменників-сімдесятників - Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Невдовзі під впливом модерних західноєвропейських авторів він змінює творчу манеру, використовуючи у свої оповіданнях імпресіоністичні засоби: розлогі описи замінює нотуванням вражень героя, що часом пливуть ніби за випадковими асоціаціями, заглиблюється у внутрішній світ людини, розкриває її характер у процесі руху; іноді дійовою особою виводить пейзаж.

«Імпресіонізм (фран. Impression - враження) - напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Сформувався у Франції в другій половині ХІХ століття, насамперед у малярстві (назва походить від назви картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). Його представники основним завданням вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої.

Імпресіонізм на межі ХІХ - ХХ ст. став вагомим компонентом європейського письменства. Однак у літературі імпресіонізм не знаходив такого програмового характеру, як у малярстві, не мав свого окремого угрупування, наближався то до натуралізму (у прозі), то до символізму (в поезії). Його представники змальовували світ таким, яким він видавався в процесі перцепції. Ставилось за мету те, яким видавався світ у даний момент через призму суб'єктивного сприйняття. Це зумовило функціональні та композиційні зміни опису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни в характері оповіді епічних жанрів: вона певною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширенння функції внутрішнього монологу.

Відомо, що елементи імпресіонізму (зокрема, характерне для нього пленерне бачення, реалізовне найчастіше через метафору, що виконує настроєву функцію) зустрічаємо у творах українських письменників, наприклад «На камені», «По-людському», «Тіні забутих предків», «Intermezzo», «Цвіт яблуні» у М. Коцюбинського та ін. Тут естетична функція кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, передача різних внутрішніх почуттєвих станів автора домінують над іншими художніми засадами. Імпресіоністичні тенденції спостерігаємо у творчості письменників 20 - 30-х років ХХ ст. - Г.Михайличенка («Блакитний роман»), М. Хвильового («Сині етюди»), Мирослава Ірчана («Карпатська ніч») та ін. [8, 300 - 301]». імпресіоністичний коцюбинський intermezzo проза

Однією з чільних засад імпресіоністичної світоглядної системи є впевненість в тому, що навколишнiй світ дано людині в її відчуттях, тим самим передача конкретних вражень від того чи іншого окремого образу, сприйнятого митцем, дозволяє йому досягти нічим не спотвореної правди життя. Фіксація чуттєвих вражень, які пезпосередньо сприймаються художником, відкриває широкий простір для вияву суб'єктивного начала в людині і загалом у природі. У літературі імпресіонізм висуває на перший план дух творця, його особистість. Посилюється індивiдуалізація мистецтва, відбиваючи красу й розмаїтість життя крізь призму сприймання його окремою особистістю.

1.1 Специфіка жанру та семантика кольору в творі соціально-психологічного типу «На камені»

Однією з визначних рис творчості Михайла Коцюбинського - зосередження уваги на психологічних колізіях. Після 1901 року провідним жанром малої прози Коцюбинського стала соціально-психологічна новела.

«На каменi» - новаторський твір у жанровому плані. У нього нескладна фабула, автор зосереджений на внутрішніх думках та настроях героїв, що й становлять сюжетну колізiю. Композиція акварелі надзвичайно оригінальна: даючи нібито малюнок з життя, автор жодного епізоду не виносить на перший план, а примушує читача головні епізоди переживати в собi, у своїй уяві. I тут свою особливу роль відіграє вибраний автором жанр.

«Акварель ( франц. aquarelle, від лат. aqua - вода) - короткі, фрагментовані літературні твори (образок, етюд), асоційовані з малярством, коли безпосереднє враження передається в тонких пластично-зорових образах. [8, 21]».

У цьому виявляється перша риса імпресіонізму: замість детальних реалістичних описів давати тільки окремі натяки, «плями», що вже показують шлях уяві читача. Друга ж риса імпресіонізму - висувати на перший план емоційні переживання героїв, а не фабулу творів. Письменник робить спробу вийти за межі традиційного оповідання та створити новий жанр - психологічну новелу, розвинути свою індивідуальну стильову манеру. Жанрова характеристика цього твору відкриває задум автора: наблизити словопис до живопису. Акварель - одна з найбільш колористичних у прозі того часу, і не тільки українській. У цьому творі письменник ставить перед собою важливе завдання: надати кольору смислової функції: «З одинокої на ціле татарське село кав'ярні дуже добре видно було і море, й сірі піски берега. В одчинені вікна й двері на довгу, з колонками, веранду так і перлась ясна блакить моря, в нескінченність продовжена блакитним небом. Навіть душне повітря літньої днини приймало м'які синяві тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних гір [16,436]».

Колір пісків підкреслює сірість буття цього «каменя», а «ясна блакить» та «м'які синяві тони» - єдина його втіха.

Мікрообраз, винесений у назву, проходить через усю першу частину новели «На камені». Він створює сіре колористичне тло, на фоні якого розгортається сюжетна дія: «татарське село здавалось грудою дикого каміння», «кам'яні оселі», «сонце і камінь», «люди на камені[16,439]».

Можна вже зробити висновок, що основа села - камінь, а звідси і всі незручності: «По голому сірому виступу скелі ліпились татарські халупки, зложені з дикого каміння, з пласкими земляними покрівлями, одна на одній, як хатки з карт. Без тинів, без воріт, без вулиць. Криві стежки вились по каменистій спадині, щезали на покрівлях і з'являлись десь нижче просто од мурованих сходів. Чорно і голо. Тільки на одній покрівлі росла якимсь чудом тонка шовковиця, а знизу здавалось, що вона розстеляла темну корону на блакиті неба» [16,440]».

Але навіть у такому, наче забутому всіма місці, також трапляються значні та важливі для жителів цього маленького села події: «На великому чорному баркасі, що, здавалося, повертав до берега, справді звивали вітрила. Вітер надував їх, і вони виривалися з рук, як великі білі птахи.»

Тут найсвітліший з колірів - колір вітрил, який слугує гарним знаком, навіть важливим повідомленням (недарма конверт з листом має такий самий окрас) для жителів берегу та гірських районів: «- Я навіть пізнаю човен - то грек сіль привіз.

Мемет теж пізнав греків човен. Для нього це мало вагу, бо, опріч кав'ярні, він держав крамничку, також єдину на все село, і був різником. Значить, сіль йому потрібна [16,432]».

Одним з головних завдань курсового дослідження - виявити та дослідити роль контрастів у образах, а також виразні художні деталі. Так, повертаючись до кольорів, важко не помітити яскравий портрет Алі.

«Портрет (від французького portrait - портрет, зображення) - у літературному творі змалювання зовнішності персонажа: виразу обличчя, постаті, ходи, одягу, манери триматися, характерних жестів тощо. Основне його призначення - дати читачеві зорове уявлення про дійових осіб. Портрет у літературному творі виступає одним з найважливіших засобів творення художнього образу й несе в собі разом з іншими художніми прийомами відбиток авторської індивідуальності [14, 837]».

Портрет Алі: «Його струнка фігура в вузьких жовтих штанях та синій куртці, здоровий, засмалений морським вітром вид та червона хустка на голові прегарно одбивались на тлі блакитного моря [16, 435]».

Жовтий, синій, червоний - вони так контрастно втілюються в образі молодого наймита-дангалака на фоні сірої буденності та м'якої блакиті.

А от також не менш важливий жіночий образ Фатьми, окутаний в прозорість, невиражність та порівнюється з тінню: «І тоді од стін його дому, що здіймався над кав'ярнею, одділялась, мов тінь, завинена в покривало жінка і тихо проходила через покрівлю до самого її краю [16, 433]». Це підсилює її лиху участь на цьому камені, адже вона дружина «кривоногого» Мемета, який ставиться до неї як до служниці.

Але така Фатьма лише у заручницях свого чоловіка, а на волі видно її по-дівочому виразну зовнішність: «Вона наче ненароком висунула з-під фередже білий, випещений вид і поклала з фарбованим нігтем палець на повні рожеві устa [16, 441]» та не менш живу постать: «Алі раз побачив її. Він стояв коло кав'ярні і стежив, як тихо ступали жовті патинки по кам'яних сходах, що єднали Меметову хату з землею, а ясно-зелене фередже складками спадало по стрункій фігурі од голови аж до червоних шароварів. Вона спускалась тихо, поволі, несучи в одній руці порожній кухоль, а другою притримуючи фередже так, що тільки великі довгасті чорні очі, вимовні, як у гірської сарни, міг бачити сторонній. Вона спинила очі на Алі, відтак спустила повіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця [16, 439]».

Також додає бурхливості вже потемніле, чорне море: «Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімались із одиноких берегових скель, припадали грудьми до хвилі і плакали над морем. Море потемніло, змінилось. Дрібні хвилі зливались докупи , мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну».

«На небі сірим павутинням снували хмари. Розгойдане море, вже брудне й темне, наскакувало на берег і покривало скелі, по яких потому стікали патьоки брудної з піною води [16, 432]». Буря ще більше підсилює образність описаної картини.

І заключним фактом того, що дана акварель є перлиною імпресіонiзму можна виділити такі її риси:

1. Кожна дiйова особа показана автором не як фабульна особа, а як символ певної життєвої установи й ідеалогічної позиції, як символ певного життєвого рішення тих самих iдеалогічних питань, які мучать героїв. Автор жодного епізоду не виносить на перший план, а примушує читача головні події переживати в своїй голові.

2. В центрі авторського художнього дослiдження - психічні переживання, внутрішній світ героїв, а не фабула твору.

3. М. Коцюбинський найкраще репрезентує iмпресіоністичну форму ексзистенції - те внутрішнє буття людини, невпізнане, ірраціональне в людському «я», внаслідок чого людина є конкретною, неповторною особистiстю.

Коцюбинський глибоко відчував естетичні відношення людини й суспільного життя та природи. Для нього принцип розгляду особистості в її прямих чи опосередкованих зв'язках із середовищем був непорушним, він керувався критеріями об'єктивної зумовленості суб'єктивних настроїв, прагнув до розкриття поворотних моментів у людській долі. Тому й ставив акценти на нових формах детермінації характеру й обставин, брав характер у безперервному русі, у постійному виборі, закликав до художнього дослідження морально-етичних проблем внутрішнього життя людини, проблем вічних, що мають загальнолюдське значення.

1.2 Імпресіоністичний малюнок в етюді «Цвіт яблуні»

Так не менш різкий життєвий та помітний поворот трапляється у долі головного героя етюдy «Цвіт яблуні», де психоємоційний стан досить потужно, контрастно та яскраво представлений на лоні трагічних обставин, страждань, людського горя.

«Етюд ( франц. еtude - вправи, вивчення) - в малярстві, графіці, скульптурі - твір, що має на метi глибше освоєння митцем зображуваної натури. В літературі - невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру («Цвіт яблуні», «Невідомий» М. Коцюбинського, «Дорога» В. Стефаника, «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника та ін.). Поряд з поняттям Е. вживаються його термінологічні синонiми -- «студія», «образок», «шкіц» (ескіз), що вказують на свідому незавершеність твору, на оте «ледь-ледь», що робить його привабливим [8, 252]».

У творі майстерно переплітаються тонкі імпресіоністичні малюнки, неповторна мозаїка слухових вражень: «Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію[16, 457]», звуку: «...ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря [16, 458]», «A свист не вгаває [16, 458]» і як їх поднує насиченість емоцій, відчуттів. Це допомагає письменникові відкрити читачу тонкий і суперечливий внутрішній світ свого героя, цілу його гаму. Ситуація вкрай драматична: у сусідній кімнаті помирає його дитина, його улюблена донечка: «Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина [16, 459]». Він нічим не може зарадити і весь перетворюється на «залу очікування», марного чи ні він й сам не тямить від горя.

Михайло Коцюбинський майстер слова у всій його імпресії. Все геніальне - просте. Геніальність в тому, що описи чіткі, конкретні, але не розлогі, а вся картина настільки просто та живо сприймається, що читачу не доводиться напружувати свою увагу, адже все й так постає як намальоване - і це вражає.

Маленька новела криє велику силу слова, коли перо в руках справжнього таланта.

«Новела (від італійського novella, буквально -- новина) -- малий епічний жанр художньої літератури. Динамічна інтрига, напружений сюжет, несподівана розв'язка -- ось риси, які підкреслюють істотну різницю між оповіданням та новелою. У новелі замість колишніх описів, притаманних оповіданню, головну роль відіграють «внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи [8, 497 - 498]».

«Митець, за концепцiєю Коцюбинського, покликаний передати все розмаїття дійсності, відтворити її багатство і красу, адже він має «трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти i перетворює в золото чорні закутки мороку [5, 307]». Бездоганно володiючи новими художніми прийомами, пов'язаними з досягненнями імпресіонiстичного мистецтва, Коцюбинський схоплював весь комплекс внутрішніх збудників поведінки персонажів. Тому й психічний процес особистості постає в дiалектичній взаємодії свідомості, самосвідомості й підсвiдомості. Звідси - та настроєвість, глибинний підтекст, які характеризують художній світ новеліста.

1.3 Пережиті враження у «паузі» М. Коцюбинського

Твiр «Іntermezzo» М. Коцюбинський присвятив кононівським полям, тож є реальні підстави вважати дану новелу як автобіографічну, адже описані в ній епізоди грунтуються на подіях, що вiдбулись у житті письменника. «Твір написано у 1908 роцi, коли були ще свіжими переживання від буремних революційних подій 1905 - 1907 рр. та жорстокої реакції. Згадуючи, як у день проголошення маніфесту кололи дiтей штиками та рубали шаблями, Коцюбинський зауважує: «Ви не можете собi уявити, що я пережив, бачачи все те на власні очі, і який вплив мало на мої хворі нерви. Мені тепер ще гірше, ніж було: не можу ані спати, ані їсти [14, 663]». Письменник звертається до своїх рідних i друзів прийняти його на лiтній відпочинок. Коцюбинського запрошує до себе в маєток у с. Кононівку Євген Чекаленко. Враження від прекрасної природи й лягли в основу новели.

Зазвичай, у назві твору відбита і його тема. «Слово intermezzo (з італ. - пауза) - невеликий музичний твір, що виконувався в перервах між актами трагедії чи опери [19, 98]». Для лiричного герoя нoвели Коцюбинського така музична перерва - духовне вiдродження на природі, відпочинок від людини та міського життя. Таким чином, письменник вклав глибокий філософський зміст у це поняття.

Як відомо, письменник ніколи не писав драматичних творів, тому досить дивно було зустріти перелік дійових осіб у підзаголовку. Та не менш вражаючі самі діцові особи: ниви, сонце, моя утома, людське горе… Однак «Intermezzo» - це не драматичний, а все ж таки епічний твір, а дійові особи є певним алегоричними втіленням, які відображають певне змістове та емоційне навантаження у переплетінні з самим головним героєм.

Однією з найхарактерніших особливостей новели «Intermezzo», на перший погляд, становить майже суцільний пейзаж - опис природи в ії багатоманітних виявах.

«Пейзаж (від французького paysage, від pays - країна, місцевість) - жанр живопису, який передбачає змалювання картин природи. У художній літературі - це бачення письменником навколишнього світу природи - неба, річки, озера, поля тощо та його впливу на душу людини. Пейзаж часто виступає образною паралеллю до душевного стану персонажів. У реалістичних творах пейзажі відіграють значну композиційну роль. Картинами природи розпочинаються або закінчуються нерідко сюжетні перипетії (І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, І. Бунін). У пейзажних образах може втілюватися драматична колізія твору [14, 838]».Образи рослин, птахів, тварин являються символами внутрішніх явищ і водночас взаємодії людини та природи. Вже згадані дійові особи дійові - засіб художньої умовності, який застосовується письменником для того, щоб дати читачеві ключ до розуміння цієї складної образної мови природи. Але весь цей механізм з ключем працює лише навколо головного центру суб'єктивного сприйняття навколишньої дійсності - души ліричного героя з її болями та радощами, з утомою, але не без надії, віри в перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між громадським обов'язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання вимальовуються ширші проблеми - соціального та психологічного характеру.

Стрижень твору - конфлікт між нормальним і ненормальним психічним станом, пошук повернення своєї душі у стабільність, спокій та рівновагу, адже у цій складній ситуації герой від тиску своїх гірких думок роздвоюється, йому навіть важко повірити самому собі: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя - і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя? Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра [17, 131]» . Але не так все просто, як здається. Свідомість героя на межі розколу, його жахає власна байдужість до людей, до їхнього горя, до тих дванадцяти повішених, звістку про яких він просто заїв стиглою сливою. І врешті ці муки стомлюють героя: «Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш". Я утомився [17, 131]», він вже гостро реагує на все, що йде від людини: всі ці умови, які заганяють героя у рамки. Головному герою так необхідна ця пауза, хоча б маленький ліричний відступ, щоб загоїти глибокі рани своєї душі. І так щемить йому серце від завислої думки у голові: «...чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша? [17, 133]».

Виїхавши з міста, ліричний герой настільки втомлений, що не може бачити людей, не хоче чути про них, про їх сльози та біди і вже навіть не стримується: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний! [17, 134]»

«Власне, Коцюбинський у новелі передає свої почуття, свій психічний стан. Після приїзду до Чикаленка він пише в листі до дружини: «Людей просто не переношу, а коли, гуляючи, десь бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись… [14, 665]».

Отже, важливим центром усіх подій у творах «На камені», «Цвіт яблуні» та «Intermezzo» є людина, а якщо більш конкретніше - її внутрішній світ в усіх барвах емоцій. А підсилює враження, допомагає увиразнити найдрібніші деталі та моменти, для отримання якнайяскравішої картини в уяві читача від друкованого слова, oточeння героя, яке зображене суб'єктивно, але в усій імпресії.

Увага концентрується на показі внутрішнього стану, його самоаналіз («Цвіт яблуні», «Intermezzo») та на аналіз власних вражень від усього, що поруч. Кожна деталь, кожна миттєвість буття, на яких автор зосереджує свою увагу та намагається надати їм особливого звучання підкреслює їх неповторнiсть. І цей характерний імпресіоністичний принцип, набуває особливого звучання через посилену увагу до живописнoго вiдбиття дійсності шляхoм передачі яскравих пeйзажів, великої гами кольорів, витонченості описів, а також майстерного звукoпису, музичностi прозового тексту.

Зображення природи, суспільство, і пов`язані з ними переживання та страждання героїв переплітаються і відтворюють справжню імпресіоністичну картину. Таким чином у прозі Михайла Коцюбинського виразно вимальовуються х різноманітні звукові, зорові та психоемоційні образи. І саме на них у другому розділи буде зосереджена більш детальна увага.

2. Система образів у творах та контрасти в їх тлумаченні

Образи творів М. Коцюбинського пластичнi та «зримi» завдяки тому, що письмeнник намагається відтворити дійсність шляхом якнайживiшого використання всіляких вiдчуттєвих вражень, тонка їх фiксація, лаконiчність вислову, глибoкий ліризм, ритмiчність та плавність мови, майстeрність описів природи та глибинний психологічний аналіз - все це допомагає створити незабутнє та глибоке враження. Ці риси притаманні імпресіонізму в усій її імпресіоністичній вишуканостi виявляються у тонкості психологiчного прозрiння в усіх душевних щелинах та все те, що творить силу осяйності барв самого зображення.

«Літературно-художній образ -- 1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та ін. явищ. Міметичне (наслідуюче) розуміння категорії Л.-х. о. (коли уявний світ визнається за більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще Арістотель: «Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того, що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або ж з необхідністю» («Поетика»). У сучасному літературознавстві знаходимо широкий діапазон міметичного трактування Л.-х. о.: від розуміння Л.-х. о. як відображення емпіричного, чуттєвого світу до художньої трансформації лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза літературним твором;

2) семантична (значеннєва) трансформація слів у художньому тексті, коли об'єктивному мовному значенню слова (слів) надається специфічне художнє значення, відбувається «семантичне зрушення», що дає змогу по-новому, з несподіваного боку розглянути предмет чи явище. Це розуміння л.-х. о. поширюється на тропи. Специфіка Л.-х. о. зумовлена природою літератури як виду мистецтва. Оскільки матеріалом літературного твору є не речова субстанція (бронза, мармур, фарби і т. п.), а система знаків, мова, то Л.-х. о. не має такої наочності, як, наприклад, образ у малярстві. Л.-х. о. складається з багатьох різнопланових елементів, природний наочний зв'язок між якими опосередкований. Вони взаємопроникають, переходять один в одного, змінюють звичне, усталене значення слова [8, 416-417]».

2.1 Групи образів етюду «Цвіт яблуні»

У своєму курсовому дослідженні хочу зосередити увагу не лише детальніше на самих образах, але й на тих виразних контрастах, у яких вони постають між собою і в самому контексті взагалі. Тож для більш яскравого та зручного сприйняття, я вирішила розгрупувати їх.

Михайло Коцюбинський показав з усiєю силою свiй талант: так глибоко висвітлювати душевне життя персонажiв, в даному разi переживння батька у етюді «Цвiт яблунi», навіть складається враження, що він переносить себе в їх душу, змушує нас бачити свiт i людей їх очима (зорові образи).

Зорові образи

Для головного героя всі речі, на які він звертає увагу, несуть певне смислове навантаження, навіяне утомою і горем: «Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи - вгорі темний, похмурий, важкий, під ним - залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око [16, 457]». Про втому свідчить постіль, яку кілька днів і не згадують, а звичайна настільна лампа, такий звичний для нас предмет інтер'єру, ненав'язливо звертає нашу увагу на думки героя. Картонний абажур допоміг підкреслити важкий для серця батька контраст, протистояння: світло і тінь, чорне та біле, життя і смерть.

«Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко... [16, 456]» - очі горя зробили навіть з надлишком свою роботу. Вони описиють останні моменти життя, які б пропусти герою твору і не хотілося б, але й споглядати на те, як смерть забирає найдорожче (і це чудово видно у цьому жахливому двобої, де вже майже вся перемога у кишені, на жаль, не життя) - справа нелегка навіть для справжнього чоловіка.

Хоч горе його забрало цілком, полонило, герой помічає, дивуючись самому собі такі дурниці та дрібниці у цей страшний момент: «Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!.. [16, 457]».

Образи природи

В окрему групу можна виділити образи природи, адже в усіх трьох представлених творах природа дуже тісно взаємодіє як з людиною окремо, так і з її внутрімним світом, іншим «я», поглиблюючи та увиразнюючи його.

Ніч і море

«За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, a моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом [16, 458]». Образ ночі овіює все темрявою, а в пітьмі не знаєш чого чекати, адже не видно хто в ній ховається і що взагалі несподіваного може трапитися. Герой уявляє себе у невідомому та безмежному морі. Чи є сенс сподіватися посеред нього на допомогу, або хоча б на щось світле? Таке й ще ціла купа схожих питань зринає у голові батька і, на жаль, всі вони поки без відповіді.

Цвіт

Але раптом серед цього мороку: «Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом. Я машинально зриваю цвіт яблуні і прикладаю холодну од роси квітку до лиця. Рожеві платочки од грубого дотику руки обсипаються і тихо падають додолу. Хіба не так сталося з життям моєї дитини? [16, 461]» - картина смерті на світанні життя. Світлий образ весняного відродження яблуні, і вже неминучої втрати своєї дитини - такий контрастний, але справедливий закон природи.

Образи відчуттів

Пам'ять

«Цвiт яблунi» - цiлком психологiчна новела. Батько, головний персонаж твору, крiм того, ще й письменник, мистець слова. У хвилини, коли душа зранена горем, його пам'ять, пiдсилена силою творчостi, все це фiксує, все те записує: «Я бачу скляний уже погляд напівзакритих очей, a мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту... і все записують... І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату... Щоб не забути... щоб нічого не забути.., ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно... Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату... [16, 459]». Автор навіть нарікає на неї: «A моя пам'ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій... Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! [16, 460]».

І хоча ненажерлива пам'ять письменника фіксує ті страшні моменти, але й без неї не зміг би батько з ніжністю та любов'ю згадувати картини щастя, які подарувала йому рідна донька: «Ще недавно, усього шість - ні, п'ять день, як вона бігала тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка тo радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно - просто, здається, вчора було - стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Mи держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають у цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось сине небо, a на траві гралось весняне сонце [16, 462]».

«Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, приходила до мене сказати на добраніч, у коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, a другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунку розпалену грою щічку. Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, - моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної [16, 462]». Ось так двояко служить в нашому житті цей «секретар».

Кінець

«Коли б швидше кінець!.. [16, 456]». Фінал жахливий, він неминучий, але і його затяжність ще більш пробуджує бажання, щоб він пришвидшився

Надія

«Чи тo мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно - кінець? ... Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеться, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата?... [16, 459]». Хіба ж, втрачаючи найдорожче, ми зупиняємось відчайдушно, з останніх сил сподіватись... Втрачаючи залишки надії, всеодно сподіватись.

Звукові образи

Свист

«...я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняв собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина [16, 456]» - тут головним образом являється дихання маленької дівчинки, що помирає у спальні своєї матері. Головний герой втік від єдиної дитини до свого кабінету, щоб не чути цього болючого свисту з грудей дівчинки. Кінець неминучий, і про це свідчить цей важкий віддих. Побачити смерть доньки на власні очі - страшний біль, залишається лише покинути кімнату, але не через байдужість батька, а через і так вже роздавлене серце горем. І точно так само, як здушений свист свідчить про смерть, він в той самий час нагадує, що жива дитинка, ще зостались сили дихати: «Я приклав yxo до дверей. Свистить? Свистить... Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка... Meнi самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде... Х-ху! [16, 458]».

«Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря [16, 457]», «Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук - і моє серце падає і завмирає [16, 458]» - герой навіть надчуткий: описані умови життя змушують бути його вкрай уважним до усього, що відбувається, адже смерть прийде, а коли точно - невідомо...

«I знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті... Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його... A тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його [16, 459]».

Годинник

«Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ci два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили [16, 460]». Годинник завжди нам нагадує про час: скільки його вже минуло, або скільки його ще чекати... Тут він наче навмисне дає не забути, що все минає день, місяць, рік, життя єдиної дитини. «Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки [16, 460]». І навіть якщо і пощастить про них забути, то вони всеодно своїм гучним звуком нагадають: час лине, його не повернути.

Отже, у етюді «Цвіт яблуні» Михайло Коцюбинський як справжній митець гармонічно поєднав життєві факти, враження, образи і малюнки у єдиному втіленні, картині-спостереження - «Людина та фрагмент з її життя».

2.2 Центральні образи акварелі «На камені»

Акварель «На камені» - екзотичне оповідання кримського циклу. Важливо зазначити, що акцент у цьому творі не на екзотиці Криму, його народу та традицій, Михайло Коцюбинський зосереджує увагу на психологічному аспекті, хоча й особливої уваги заслуговують неповторні пейзажні описи у всій широті свого імпрісіоністичного втілення.

Образ каменю

Опис села дає зрозуміти, що основа цієї місцевості - камінь, щось грубе, гостре, без будь-яких ознак справжнього життя, де «чорно і голо». Від так татари, місцеві жителі, не можуть уникнути впливу цієї дикої основи. Автор підкреслює нам всі труднощі: «По голому сірому виступу скелі ліпились татарські халупки, зложені з дикого каміння, з пласкими земляними покрівлями, одна на одній, як хатки з карт. Без тинів, без воріт, без вулиць. Криві стежки вились по каменистій спадині, щезали на покрівлях і з'являлись десь нижче просто од мурованих сходів [16, 432]».

Життя на камені не існує і всі, хто на ньому приречені...

Образ моря

Описана буря на початку твору вже створює настрій для подальшого прочитання. Її раптове виникнення знаменує швидке і несподіване розгортання подій для усього життя «каменя»: «Море дедалі втрачало спокій [16, 432]», «...хвиля викидала зо дна моря на берег каміння і, тікаючи назад, волокла їх по дну з таким гуркотом, наче там щось велике скреготало зубами й гарчало [16, 432]».

Образ очей головних героїв: Алі, Фатьми та Мемета

Алі без роду і племені змушений заробляти, допомагаючи греку, щоб якось жити. Фатьму, дівчину із гір, де лишились рідні й подруги, викупив різник собі у дружини, обірвавши на цьому її життя. Перша зустріч Алі та Фатьми була неминучою, сама доля їх звела: «Вона спускалась тихо, поволі, несучи в одній руці порожній кухоль, а другою притримуючи фередже так, що тільки великі довгасті чорні очі, вимовні, як у гірської сарни, міг бачити сторонній. Вона спинила очі на Алі, відтак спустила повіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця. Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце і він поніс їх з собою [16, 436]». Цю подію ніхто вже для них не загасить, адже розпалене світло в їх очах зустрілось, один в одному вони бачили щось легке, приємне та споріднене. Хто б міг з них подумати, що серед груди каміння вони будуть врятовані надією, яка і помре разом з ними. Цим катом і розлучником стане Мемет: «Його гладке обличчя і голена голова лисніли, як у облупленого барана, а в хитрих очах, завжди червоних, блукав неспокійний вогник [16, 433]». Противний, неласкавий, чужий, як усі тут люди, був для Фатьми її чоловік. Останнє, що перед смертю бачила дівчина це його: «...налиті кров'ю скажені баньки, що дивились на неї з-за каменя... [16, 442]». Лиха доля загнала її у глухий кут: «З одного боку було ненавидне море, з другого - ще більш ненавидний, нестерпучий різник [16, 442]», «Вона закрила очі і втратила рівновагу...Татари жахнулись: ця проста і несподівана смерть одкинула їх од Алі», але не минуло багато часу як: «...розкішна голова Алі, з обличчям Ганімеда, билась об гостре каміння і спливала кров'ю [16, 443]».

Образ кав'ярні

«Кав'ярня була серцем села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості [16, 433]». А весь інтерес збігався лише в одному: боротьбі за найцінніше для всіх жителей - єдине джерело: «Причина ворожнечі таїлась у невеличкому джерелі, що било з-під скелі і стікало течійкою якраз посередині села, поміж татарськими городами. Тільки ця вода давала життя всьому, що росло на камені, і коли одна половина села спускала її на свої городчики, у другої боліло серце дивитись, як сонце і камінь в'ялять їм цибулю [16, 435]». Але в одному всі сходились: «усі пили каву», оскільки Мемет не мав свого городу, він стояв вище: «партійних суперечок, усе шкандибав на кривих ногах од Нурли до юзбаша, зацитькував і мирив [16, 435]».

Образ єдності

І от нарешті татари разом, забувши про всі свої суперечки, їх об'єднує почуття образи: «Сполох літав над селом, знімався вгору, до верхніх хатин, скочувався вниз, скакав з покрівлі на покрівлю і збирав народ. Мемет, червоний і непритомний, мовчки поводив по юрбі вибалушеними очима. Татари гули. Усіх тих родичів, що ще вчора розбивали один одному голови в сварці за воду, єднало тепер почуття образи. Зачеплено було не тільки Меметову честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит і заволока. Річ нечувана. І коли Мемет виніс із хати довгий ніж, яким різав овець, і, блиснувши ним на сонці, рішуче застромив за пояс, рід був готовий цитата [16, 441]».

На жаль, це не та єдність, яку часто описують у щасливих фіналах, татар вперто та стрімко вело зло, солодке почуття помсти окріплене кров'ю, але невинних та молодих життів: «На камені, під ногами, валялось тіло дангалака, а біля нього стоптане й пошматоване фередже [16, 443]».

Але навіть це ще не фінал, адже найважливіше трапилось після усього: «Без слів, без наради татари підняли тіло Алі, поклали його в човен і при тривожних жіночих криках, що неслись із села, з пласких дахів, як зойк наляканих чайок, дружно зіпхнули човен у море. Шурхнув по камінцях човен, плюснула хвиля, загойдався на ній баркас і став. Він стояв, а хвиля гралась навкруги його, плюскала в боки, бризкала піною і потиху, ледве помітно односила в море. Алі плив назустріч Фатьмі... [16, 445]» - ось це солодке та справжнє єднання.

Неповторна творча манера М. Коцюбинського - поєднувати у своєму таланті мистецтво слова з мистецтвом живопису. Стихія кольору та природи гармонізує з людською психологією, розкриваючи і доповнюючи у дивовижній виразності загальну картину акварелі «На камені».

2.3 Образи внутрішнього світу та світу природи у новелі «Intermezzo»

Особливої уваги серед творчого дороботку письменника заслуговує новела «Intermezzo». Тут неповторний імпресіоністичний талант митця розкривається з новою силою: вловити невловиме, передати непередане. Особистісні враження, мінливі відчуття та переживання героя створюють насичену картину життя в усіх її проявах. Художнє слово Коцюбинського - непоторна перлина в українській літературі.

В «Intermezzo», серед вже двох представлених творах, також присутній психологічний аспект, внутрішній світ людини та по-новому привабливі образи, тож далі розглянемо, чим саме по-особливому привабливим знову і знову може зацікавити автор свого читача.

Наше життя - це постійний рух, навіть якщо ми стоїмо на місці, то навколо всеодно відбувається процес, який так чи інакше впливає на все живе. І від того, наскільки активно людина приймає в ньому участь, залежить її подальше існування.

Головний герой новели розчавлений своїм життям, його настрій яскраво демонструє, що останні події, у яких він брав участь, змушують тікати від усього, зокрема від самого себе - виразний кофлікт митця з суспільством. І одразу першим головним образом, який задає настрій вже з самого початку, постає «моя утома»: «Хоч на час увільнитись, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже [17, 130]». Стомлений існуванням себе і людей, автор штрихами поступово вимальовує головні стрижні конфлікту, те від чого його життя перетворилося на суцільну втому. Це - людина: «Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку [17, 130]». Нежалкуючи себе, автор вигортає свою душу навиворіт (ти=людина): «Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш [17, 131]». Ці страшні для героя факти пришвидчують скорішу втечу, втечу від цих жахливих думок і головної причини, що їх провокує - людина. І це змушує шукати місця, де буде можливий який-небудь відпочинок, хоча б маленька пауза, ліричне intermezzo.

Тут виникає новий образ: самотності, потреба в якій виникає на критичному рівні: «Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! [17, 131]». Не часто зустрінеш того, хто готовий утопити свою душу в смерті, для того, щоб більше не бачити людину. Цим автор загострює нашу увагу, допомагає зрозуміти, на які страждання прирікла героя доля. І хоча така неприхильність до подібних собі виствітлювалась і минулими поколіннями, проте М. Коцюбинський зумів по-новому наповнити та увиразнити цю проблему.

Головний герой почав свою втечу і ось вже перші острахи, що щось стане на шляху, завадить цьому: «Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша? [17, 133]». Увійти у «зелені простори», ось куди так тягне автора. Людина лине до природи, і більше нічого зайвого: «Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір - закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця». Нарешті до автора наближається відчуття спокою, але чи отримав він те, чого так палко бажала душа: самотності: «От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно... Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце - стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні - по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити... [17, 135]». Ще не стихли відзвуки утоми, автор лише на початку відворення та реабілітації свого внутрішнього світу, загоєння душевних ссадин.

І тут активну допомогу розпочинає природа. Автор поринає у цей прекрасний та дивовижний світ краси та гармонії, розпочинає з нею тонку взаємодію на рівні майже невловимого душевного контакту: «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою [17, 136]». Герой знає природу і не почуває себе в ній гостем, наче свого рідного сина, матінка-природа запрошує в свій дім, і як щира господиня створює атмосферу справжньої гостинності, радості та гармонії.

Оживає душа автора, внутрішній його світ сповнюється могутньою енергією, природним багатством: «Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати - плодючість. Я тільки тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого [17, 137]». Тут ще помітний дуже контрастний образ, образ «зелених рук», який проявляє свою велич порівняно із «залізно рукою города»: «Що значить для тої сили оті хатки? Що значить для них людина?» відповідь: «Нічого».

Природа панує, вона цариця і лише її «руки» можуть огорнути нас тишою, свокоєм життя: «Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви [17, 137]».

Природа в письменника сповнена руху, пристрайстей, якогось свого життя. І це не просто тло, на якому розгортаються події, це набагато глибше, виразніше - це вміння сплестися в одне ціле, адже таке єднання дарує нам шанс вилікувати себе, своє духовне тіло, і також природа - це справжня школа, в якій людина вчиться повноті життя.

Образи Коцюбинського ми бачимо, чуємо, сприймаємо дотиком, часом навіть відчуваємо запах, вони впливають на інтелект і душу , збуджують бажання, перетворюють звичайне в щось поетичне і раніше незнане. У них звучить надія на майбутнє, готовність боротися за нього, любов до землі, що здатна всіх нагодувати, захистити та відновити. Чи можна назвати іншого прозаїка, який знайшов би таку широку гаму поетичних асоціацій, свіжих, несподіваних, сміливих, щоб передати дух конфлікту людини і суспільства та гармонії людини та природи.

Висновки

Елементи iмпресiонiзму зокрема, характерне для нього правдиве бачення, реалiзоване найчастiше через метафору, що створює виразні образи. Тут і естетична функцiя кольорiв, свiтлотiней, звукових барв i тонiв, передача рiзних внутрiшнiх почуттєвих станiв автора домiнують над iншими художнiми засадами.

Імпресіоністична проза «потоку свідомості», що здобула своє найбільше поширення саме в період раннього прозового імпресіонізму, її особливості виявилися у жанрових різновидах етюду, новели, ескізу. Форма «потоку свідомості» характеризувалась оповідуванням від першої особи, що надавало розповіді підкреслено інтимізованого характеру, концентрацією уваги на гранично загостреному психологічному конфлікті, яким відбувається, здебільшого, в свідомості головного героя, часто між його свідомими та підсвідомими бажаннями. Така форма більш характерна для етюда «Цвіт яблуні» та новели «Intermezzo», у акварелі ж «На камені» виклад йде від третьої особи, але і тут психологічний аспект яскраво виражений у внутрішніх монологах головних героїв.

Специфiчною властивiстю художньої творчостi М. Коцюбинського стало переключення уваги на процеси i явища iндивiдуальної свiдомостi - пам'ять, враження, iдеали. При цьому письменник вдається до екзистенцiального аналiзу, що розглядає факти щоденного життя героїв з погляду переживання iндивiдом повноти людського iснування, злитого з природою, враженнями краси i людського спiлкування, спогадами i пам'яттю пережитого. Вiдкриття нової, ексистенцiальної проблематики, зануренiсть її в iнстинкти, сферу пiдсвiдомого, злиття з символiкою слiпоти, тривоги, крику, опредмечених «слiдiв» людського - все це спирається в творчостi Коцюбинського на чуттєво багату, експресивну образнiсть, на психологiчно точну й виразну стилiстику.

...