Психологізм художніх персонажів у новелістиці Василя Стефаника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологізм художніх персонажів у новелістиці Василя Стефаника

Василь Семенович Стефаник -людина,яка внесла багато нового в розвиток української літератури. Він є творцем і неперевершеним майстром стислої, драматичної за змістом, глибоко ліричної соціально-психологічної новели про сільське життя. Василь Семенович присвятив життя удосконаленню літературної техніки, для урізноманітнення засобів художньої виразності. Людська душа завжди цікавила літературу. Та попередня соціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином через зовнішні дії, вчинки та портрети. Для автора у творенні психологічної прози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес,який відбувається у свідомості головних героїв. Це, за Франком, зображення подій через призму "чуття і серця героїв". Про Стефаника як майстра психологічної прози Франко писав: "З великою майстерністю він проникає в душу галицького українського селянина, вміє рисувати тяжкі психічні драми там, де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соціального життя".Порівняно з П.Мирним і Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз'яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо.

Уже в перших збірках новел ми бачимо як виявився великий літературний талант Стефаника, який в подальшому не зазнав відчутних змін. Прихильники творчості Стефаника називали його, як висловився М. Черемшина, "поетом мужицької розпуки". Справді, автор відмінно знав, чим саме жило покутське село, і таким чином, зміг з великою художньою силою відтворити і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника -- селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі ("Камінний хрест"); ті, що з розпуки пропивають останнє ("Лесева фамілія", "У корчмі"), щоб іти в найми ("Синя книжечка"), проводжають, як на смерть, рекрутів ("Виводили з села"), які часом у війську й накладали на себе руку ("Стратився"); Гриць Летючий з новели "Новина", який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті ("Сама-саміська") тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сіл, побуту чи порушенні соціальних питань. "Мужицький розпач" - для нього є головним в змалюванні буденщини нещасних людей. Головними для новеліста є не побутові й не політичні, а універсальні аспекти життя людини. Поруч з Василем Стефаником важко поставити ще когось новелістів. Він особливий, він специфічний, він не ординарний, він безстрашний, він не боїться порушувати кордони людської етики і моралі задля досягнення внутрішнього психологічного конфлікту художнього персонажу у межових ситуаціях. Його можна порівняти з Хемінгуеєм,тому що Стефаник залишається недосяжним взірцем для сучасних новелістів. Його новели, образки - це цілі драми людського життя. Та його невеличку літературно-художню спадщину можна сміливо порівняти з великою спадщиною В.Шекспіра. Глибокий психологізм, драматизм, локанізм, прихований ліризм, трагізм - ось коротка характеристика літературного доробку Василя Семеновича. Прагнення розкрити загальнолюдське багатство і красу духовного світу селянина, трагедію його душі, внутрішньо психологічні переживання, утвердили його людську гідність, духовну основу та людську рівноправність - означало новий підхід у розв'язанні селянської теми.

"Характер у художньому творі - це відображені в стилі авторського ідеалу порівнянні стали властивості і змінні відносини, які утворюють закономірну своєрідну соціально-психологічну єдність, яка формується і виявляється в зовнішній і внутрішній діяльності людини в найрізноманітніших ситуаціях" Майже всі герої Стефаника новел - селяни. Місце дії - село. І тільки в новелах "Стратився", "Такий пан" і "Дурні баби" - дія відбувається в місті, а герої - селяни в міських умовах. У новелах "По дорозі з міста", "Катюша", "Засідання" і "Червоний вексель" відчувається міський мотив на тлі сільського життя. Новелістика В. Стефаника глибоко психологічна. Він, як тонкий знавець людської душі, вміло зображує психологічні переживання, настрої, деформації та дилеми, внутрішні душевні монологи і монологізовані діалоги ... Тому небезпідставно В. Костащук назвав Стефаника володарем дум селянських. Високий психологізм Стефаника прози підтверджує К. Леонгард. "Справжньою психологічної основи розповідь набуває лише в тому випадку, коли письменник більш чітко обґрунтовує особливості поведінки героя або всебічно показує нам незвичайну людську індивідуальність". Якщо детально аналізувати характерологію стефаниківського героїв, то можна зробити висновок про акцентуації характерів художніх персонажів. "Акцентуація характерів - це межові варіанти норми як результат посилення його окремих рис. При акцентуації в індивіда проявляється підвищена уразливість до певних стресогенних факторів при відносній стійкості щодо інших". Наявність акцентуації характеру у людини - це не відхилення, не хвороба, але це вразливе місце викликано стресовою ситуацією, що може призвести до психологічної травми. Варто сказати, що у творчій спадщині Василя Стефаника чітко простежуються експресіоністичні мотиви зображення людини і світогляд. Це проявляється в знеособлені людини, відображенні напруженого суб'єктивного бачення світу і людини в ньому через гіпертрофоване авторське Я, напруга його переживань та емоцій, так як експресіоністи сприймають світ "нервово" і трагічно. У експресіоніста "не погляд - у нього бачення. Він не описує - він співпереживає. Він не відображає - він зображує. Він не бере - він шукає ".Це ми можемо простежити у творчості новеліста, і більш об'єктивно підходити до вивчення питання психологізму творчості В. Стефаника. Його думки неначе в хаосі "подорожують" у часі, змішують хронологію подій і самі часто змінюється, переходячи від однієї проблеми до іншої, висловлюють непостійність настрою, холеричний дратівливість і конфліктність психологічної особистості збудливого типу. Збудливий тип психологічного характеру особистості, переважно, сам стає першопричиною конфлікту. Сам Стефаник стверджував, що "Сини" написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. Але є ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, -- одинока старість. У кількох новелах Стефаника змальовано ті родинні драми, які породила війна. Майстерно змальовано в його творах трагічні людські долі. А Максим, герой новели "Сини", дійсно лишився сам, і не він один... Страшну трагедію батька, який втратив своїх синів, майстерно розкриває автор у своєму творі. Перед читачем постає жива картина розпачу селянина, який від горя, мов божевільний, звертався до жайворонка. Свого героя, його оточення, природу Стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. Змальовуючи образ Максима на початку новели "Сини", письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій: "Максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі.Хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. Він галасував, лютився..." Герой постає перед читачем як живий -- з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. Портрет, який письменник подає у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан. Портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: "До самого вечора Максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю". Неперевершений психолог, Стефаник геніально змалював горе селянина. Особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого Максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. Після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий Максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. Але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості. Через внутрішній монолог ми переходимо від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. Потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). Переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою. Кожна деталь навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до Максимової оселі, і переростає у зойк, -- тоді Максим звертається до Бога: "Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів... -- Най тобі оце баня так потріскає, як моє серце..."

Максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це -- найвище призначення людини, її священний обов'язок, виконати який належить з честю. Максим говорить до синів: "Андрію, Іване, взад не йдіть, за менепам'єтайте, боясам, ваша мама на воротях умерла". Для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? Сини загинули. Дружина померла. Навіщо йому, "обдертому та обгризеному" долею, жайворонків спів? "Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Як мій малий Іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. Твій спів і Іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті..." Без синів і сонце померкло, але у Максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. Ця сила у ньому, бо йому призначено Богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. Ця думка зміцнює його оптимізм: "Ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі". Земля в новелі олюднена, і Максим звертається до неї, як до живої істоти. Праця на землі дає Максимові відчуття безсмертя і влади над життям. "А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. І як він викидав жменею зерно, то приповідав: "Колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба"". Кульмінаційним моментом у новелі "Сини" є звернення до Бога. У хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності Бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. Його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками Святої Марії: "А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох".?

Чільне місце в літературному доробку Василя Стефаника займає новела "Марія". Це - присвята Івану Франку. Впродовж кількох років письменники вели діалог про народ і його потенціальні можливості, і новела була своєрідним аргументом на підтвердження думок Стефаника. Новела "Марія" пройшла досить складний шлях замовчувань, однобоких тлумачень, бо через високий пафос національного, громадянського та патріотичного відлуння твір був дуже незручним для критики хоч дорадянських, хоч радянських часів. Адже в кожному його рядку прочитується болюче питання багатьох поколінь українців: "Ми є і нас нема. Де ми? " У цій новелі -- глибина Стефаникових найпотаємніших сподівань, надій на державність та цілісність України. Безмежний талант і любов до рідної землі дали письменнику змогу відобразити весь розмах братовбивчої війни, плюндрування цілої нації, роздертої у Першій світовій війні поміж двох ворогуючих імперій. Стефаник художнім словом відтворює прагнення українців з'єднати "роз'єднані в катастрофі" половини своєї нації. Він на власні очі бачив, як цвіт українського народу -- найкращі-його сини -- кладуть свої голови за її незалежність, соборність і державність. Ці історичні події і лягли в основу новели "Марія", змальовуючи її головну героїню у важкі часи життєвих випробувань. Вона постає як символ самої України у вирі тих трагічних подій, які судилися їй на драматичному шляху історії початку XX ст. Завдяки поєднанню у сюжеті новели двох часових площин письменникові вдалось у невеликому за обсягом творі "вмістити" події цілої доби образ Марії є символічним: це не просто звичайна жінка-селянка, це; образ самої України, що оплакує долі своїх загиблих синів і водночас пишається їх героїчним вибором. Не випадково героїня Стефаникової новели названа іменем Матері Божої, якій випало найстрашніше страждання -- стояти під хрестом свого розіп'ятого, вмираючого сина. Саме це ім'я обрав для героїні своєї найкращої поеми Шевченко, саме так назве свою героїню Улас Самчук, кількома десятиліттями пізніше явивши світові Україну, розіп'яту на хресті ще однієї страшної національної трагедії. проза психологічний стефаник

Василь Стефаник став найвизначнішим майстром короткої реалістичної експресіоністичної новели в українській літературі кінця XIX -- початку XX століття. Він створив вражаючу за силою впливу на читачів картину з життя сільської бідноти та наймитів, розкривши складні душевні переживання людини. Василь Стефаник був великим письменником, який жив долею Батьківщини, чесно і плідно працював для неї.

Размещено на Allbest.ru