Українська барокова література. Козацькі літописи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «ХАІ»

Кафедра політології та історії

Реферат з теми:

«Українська барокова література. Козацькі літописи»

Виконав: студент групи 312 Сахнюк Г. В.

Перевірив: ст. викладач Півень Г. Г.

Харків 2015

План роботи

1. Вступ

2. Українська література епохи бароко. Козацькі літописи

2.1 Українська барокова література

2.2 Козацькі літописи - самобутнє явище давньої української літератури

3. Висновки

4. Перелік використаних джерел

1. Вступ

Бароко -- літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI--XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання «непоєднуваного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.

Українське бароко виникає на межі XVI--XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. Митці часто грали на контрастах, уводячи до своїх творів напруженість та трагічність. Дивне поєднання песимізму, трагічності і гри спостерігаємо в творах цього періоду[1, 12 c.].

Значення бароко для розвитку української літератури можна зрозуміти хоча б з того, що цей стиль проіснував в українській літературі більш ніж два сторіччя, нехай навіть змінюючись та еволюціонуючи. Бароко дістало своє відображення в усіх жанрах літератури та мистецтва. Це і проповіді Галятовського та Радивиловського, і вірші (як духовного, так і світського спрямування), і драми...

Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки»: акровірш, мізовірщ, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання.

2. Українська література епохи бароко. Козацькі літописи

2.1 Українська барокова література

Першим українським письменником, у якого спостерігаємо риси барокового стилю, був І. Вишенський, у якого спостерігаемо неймовірне накопичення прикрас, паралелізмів, сміливих епітетів і т.п. Бароковий стиль був йому очевидно відомий з польської літератури. Але дійсний початок бароко спостерігаємо у Мелетія Смотрицького, в віршах Кирила Транквіліона Ставровецького, та в утворенні Київської Колегії (1615 р.) і її реформах проведених П. Могилою. Отже головними представниками українського барокового письменства були духовні особи, ієрархи та професори Київської Академії, і воно починається непомітно, але держиться вперто доволі довго. Майже все XVIII ст. в українських вищих школах вивчають барокову поетику та плекають барокову поезію. Останнім великим письменником епохи бароко був самий філософ і професор поетики Григорій С. Сковорода[2, 47 c.].

Українське бароко було епохою засвоєння не лише сучасного, але і старого. Усе те, що прогаяне було за століття, тепер старалися здійснити: появляються в Україні численні літературні переклади середньовічного характеру, ба, навіть твори Отців Церкви в новому мовному одягу. Але одної прикмети не має українське бароко: різноманітності жанрів, зокрема світських тем. Не було тоді створено ані великого епосу (як от у поляків), ані великого роману, як це помічаємо в західноєвропейській літературі.

Мова барокової літератури залишається принципово слов'янська (як і в попередній період), але помітні в ній великі ухили до української народної і польської мов[12, 43 c.].

У зв'язку з піднесенням освітньої ролі літератури в громадському житті, зокрема в національно-оборонному русі (виступ козацтва), та в зв'язку з полемічною літературою, розвиваються в цьому періоді два жанри: вірші та шкільна драма. Про те, що віршова література займала помітне місце в письменстві того часу свідчать граматики і словники, в яких находимо правила віршування, які складались аналогічно до основ грецької чи латинської версифікації. Багато книг мали на звороті т.зв. епіграми, герби діячів-князів, як от напр. в «Адельфотесі», крім гербу Львова, поміщено панегірик на честь київського митрополита Рогози з його приїздом до Львова (1591 p.)[3, 91 c.].

Згодом віршові панегірики-епіграми витісняються прозовими передмовами. Крім них були ще вірші полемічного, морально-дидактичного характеру, молитовні та інші. Такою саме є збірка творів відомого оратора й поета Кирила Т. Ставровецького «Перло многоцінное» з 1646 р. До нашого часу збереглися різдвяні вірші, напр. такі, що прославляли народження Христа, відомого діяча освіти та автора граматики П. Беринду, призначені для декламацій учням Львівської братської школи. У Києві з'являється ряд віршованих панегіриків на пошану Єлисея Плетенецького («Візерунок цнот»). Автор перелічує всі школи, шпиталі, церкви, монастирі, що постали заходами архімандрита Є. Плетенецького, а він самий -- це образ розумного, справедливого і стійкого та безкомпромісного діяча[7, 121 c.]. Такі ж були вірші в честь Петра Могили.

Козацтво та його провідники були теж темою похвальних віршів. Такими є вірші Касіяна Саковича на смерть Петра Сагайдачного, виголошені перед студентами Київської братської школи підчас похоронів гетьмана у 1622 р. і згодом надруковані[4, 127 c.]. У цій збірці віршів поміщено герб запорозького війська (козак з мушкетом) і віршовану передмову, в якій автор бажає запорожцям перемоги. Вірші підносять військові й моральні якості гетьмана, який став ідеалом національного героя. Там же є заклики до дальшої боротьби за Україну.

У 30-их роках XVII сі. в друкарні Києво-Печерської лаври надруковано кілька панегіриків присвячених П. Могилі («Імнологія» і «Евхарістеріон альбо вдячність»). У першому є похвала, в другому -- подяка, а головним мотивом є тема патріотизму й шанування науки. Третій панегірик написаний в його честь це «Евфонія веселобрмяча» (тобто, що приємно звучить), піднесений митрополитові П. Могилі київськими друкарями.

Шкільна драма

Поряд з віршами в літературі цього періоду значне місце починає займати шкільна драма, яка виникла з віршованих діалогів і, розвинувшись у XVII ст., буде продовжуватись і в XVIII[5, 34 c.].

В порівнянні в західноєвропейською драмою, драматична література в Україні розвинулась доволі пізно і постала під впливом польського і латинського театру, головно шкільного. В часах бароко була вона передовсім пов'язана зі школою.

Зав'язки української драматичної поезії існували в Україні здавен-давна у формі народних звичаєвих чи обрядових забав. Ті зав'язки у формі діалогів і хорових виступів (питання -- відповіді) зустрічаємо у веснянках, у купальних та весільних піснях.і самий акт українського весілля подібний до своєрідної драми (приїзд молодого, сватання, заручини, дівич-вечір, вінчання і т.п.).

Були теж у давнину народні актори-скоморохи, що грали, співали, влаштовували забави, ходили з медведем, козою, приймали участь у весіллях, тощо. Але справжня драма з них не виросла. Вона виникла з віршованих діалогів, які практикували учні братських шкіл і за зразками західноєвропейських та польських театрів, дістала національний колорит.

Основу середньовічного європейського театру становили релігійні драми, що випливали з потреб Церкви ілюструвати біблійні оповідання.

Містерії та мораліте

Були це т.зв. містерії, яких головною темою була тайна спасіння людського роду, що виявилась у народженні Христа і його воскресіння. Другою формою були сценічні відображення життя святих і їх чудеса і вони мали назву міраклів. І врешті була драма, в якій виступали алегоричні постаті (як от Правда і Неправда, Гнів і Любов і т.п.) і вони вели розмови моралізаторського характеру. Це були т.зв. мораліте. І це був саме найсвоєрідніший тип барокової драми, де драматична дія переходить почасти у філософсько-богословський диспут. Ставили їх спершу у церкві, а згодом, коли почали добавляти до них комічні побутові сцени, релігійну драму почали ставити на публічних місцях, на майданах чи базарах, і з цього часу її розвиток пішов вільним шляхом. Покровителями цього театру були єзуїти в Польщі, і він був дуже популярний на українських землях, де діяло єзуїтське шкільництво. І треба признати, що вони поставили драму на високому рівні. їхні вистави відзначались багатством сценічної обстановки, у драму зручно були вплетені алегоричні чи мітологічні постаті, а то й опери чи балету, і вони знаходили велику підтримку серед панства та були дуже популярними серед глядачів.

Але старовинна українська драма не була сліпим наслідуванням латино-польських зразків, бо ще до цього часу існували в Україні простіші види драматичного мистецтва у виді релігійного змісту віршованих діалогів і декламацій, практикованих учнями братських шкіл (як от «Хрістос Пасхон» -- перерібка грецької трагедії про терпіння Христові, Львів, 1630), зі вставками комедійного дійства і національною гумористичною закраскою у формі саме інтермедій або інтерлюдій. Це були веселі побутові сценки, що їх вставляли між акти поважної релігійної драми для розваги глядачів, а їх змістом були жартівливі історії, гумористичні пригоди, сцени обману чи ошуканства, перемішані з невибагливими дотепами.

Такою першою була інтермедія, додана до польської релігійної драми Якова Гаватовича про «Усікновення голови Івана Хрестителя», виставлена в 1619 р. в Камінці Струміловій біля Львова[6, 128 c.]. Це були інтермедії п.н. «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон». На відміну від драм, вони були написані народною мовою, а сюжети їх взяті з суто українського фольклору. Крім цього їх значення в тому, що у них, вперше в українській літературі, з'явився образ звичайної української людини -- селянина і вони творять фундамент під розвиток української комедії.»

Ораторсько-проповідницька проза

В парі з розвитком полемічної літератури розвивалась теж ораторсько-проповідницька проза, що продовжила старі традиції учительних творів старокиївського періоду, а до неї треба передовсім зарахувати учительні Євангелія, що містили проповіді на неділі і свята. Найвидатнішим автором цього типу творів був чернігівський архімандрит половини XVII ст. Кирило Транквіліон Ставровецький, що склав збірку «Євангеліє Учительное» (1619) і ще дві інші збірки, як «Зерцало Богословія» і «Перло Многоцінное». Були це гомілії, які пояснюють уривки св. Письма дослівно або алегорично. Крім цього у цих проповідях автор таврує розгульне життя панівних верств, торкає проблеми породжені суспільним устроєм. Позитивна програма Ставровецького виявляється в закликах видавати книжки, будувати церкви.

Світську ораторську прозу репрезентує промова Івана Мелешка (він був смоленським каштеляном), яка пародіює соймові промови з часу панування польського короля Зиґмунда Августа, критикує Люблінську унію, що привела Русь-У країну до упадку і в цілому є цікавою пам'яткою гумористично-сатиричного характеру.

Посвяти, передмови, післямови

У зв'язку з розвитком видавничої справи в українській прозі виникає досить багата ділянка, а саме -- всякого роду посвяти, промови і післямови до друкованих книжок. Мали вже їх ранішні українські видання Скорини чи Федорова, а з пізніших особливо цікаві ті, які вийшли з друкарні Києво-Печерської лаври. Друкарі вшановували своїх протекторів митрополитів, архімандритів чи гетьманів, яким посвячувались книжки, вихваляли їх чесноти, а при цьому в передмовах подавались відомості про друкарню, а в «Післямовах» відмічувався час друку книжки і подяка добродіям, що уможливили таку появу.

Житійна література

Не можна тут поминути і т.зв. житійної літератури, яку в цьому періоді репрезентує в польській мові надрукований «Патерікон або життєписи святих отців печерських», виданий з благословенням митрополита П. Могили у 1635 р. Була це переробка такого ж «Києво-Печерського Патерика» Сильвестра Косова. Видання це мало на меті захистити найбільшу православну святиню Києво-Печерську Лавру перед зазіханнями католиків і протестантів[7, 93 c.].

Найвидатнішою одначе пам'яткою української агіографії, але вже з кінця XVII і початків XVIII ст., є капітальна книга житій святих -- «Четиї і Мінеї» (Київ 1684-1705), в чотирьох томах Дмитра Тупталенка, вихованця Могилянської Академії, пізнішого ростовського митрополита, якого деякі історики літератури називають теж Тупталом. Це був великий твір, в якому використано крім біблії та творів Отців Церкви теж багато слов'янських і грецьких та латинських джерел, здобув велику популярність: читали його селяни, міщани, знав його і Шевченко, і був він передруковуваний багато разів та мав вплив на літературу слов'янських народів.

Історіографія

В розвитку української культури XVII ст. поважне місце займає історична література, а студії історії та її знання в тому часі пособляли патріотичному вихованню й запалювали до боротьби з ворогами України, зокрема ж з Туреччиною, кримським ханством і Польщею.

Найціннішою пам'яткою української історіографії першої половини XVII ст. є «Густинський Літопис», переписаний у 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук, на Полтавщині. Літопис в оригіналі називається «Кройнікою» і подає історію від Київської Русі до кінця XVI ст., при чому історія України викладена в тісному зв'язку з загальною світовою історією. На тлі інших творів української історіографії він найбільше достовірний і найменше тенденційний. Автор чітко розрізняє історію південної Руси-України від Московського князівства. Своїм розуміння назви „Русь” і „Москва” автор є представником тих вчених українських і польських кіл того часу, що саме так як і він розуміли у XV і XVI ст. ці назви, подібно як і дипломати Польщі чи західної Європи. В цьому ж Літописі чітко поставлено питання генези української культури, яку заперечували в своїх виступах поляки. Автора цього Літопису можна теж вважати першим істориком українського козацтва, якому присвятив окрему частину «О началі козаків»[9, 244 c.].

Поруч «Густинського Літопису» треба згадати ще невеликий збірник історичних оповідань невідомого автора, складений в початках XVII ст. у Києві п.н. «Літописи Волині і України», який називають «Київським Літописом». Крім запозичень з давніх руських літописів, у ньому чимало інформацій з хронік польських істориків. Центральну частину творить перелік подій з історії України і Литви від 1240 р. до 60-их pp. XVI ст. Мова цього Літопису близька до народної, яку тоді називали „посполитою”.

2.2 Козацькі літописи - самобутнє явище давньої української літератури

Одним із найвідоміших козацьких літописів є «Літопис Самовидця». Не вирішено остаточно проблеми авторства, місця написання цього твору. До 1846 року, поки цей літопис не був опублікований з ініціативи Пантелеймона Куліша Осипом Бодянським, твір існував у рукописному варіанті. Визначивши, що це історичне джерело було створено сучасником подій, П. Куліш запропонував його назвати «Літописом Самовидця». Хронологічні рамки літопису - 1648-1702 рр. Твір помітно розпадається на дві частини. Перша являє собою окремі оповідання: «Про початок війни Хмельницького», «Сама війна року 1648», «Починається війна Збаразька року 1649». А друга частина подана у вигляді порічних записів з року 1650-го. Причину війни Хмельницького з Річчю Посполитою автор справедливо вбачав у соціальних, національних та релігійних утисках: «Початок и причина войни Хмельницького ест едино от ляхов на православіє гоненіє и козаком отягощеніє» (с. 45). Самовидець підкреслює всенародний характер війни, виділяє військовий талант Богдана Хмельницького, наголошує на його патріотизмі, сміливості, витримці й авторитеті серед козацтва. Фактично в історичній прозі Самовидець започаткував традицію змалювання особи Богдана Хмельницького. козацький літопис бароко література

Автор засуджує міжусобну війну, що точилася в Україні після смерті гетьмана у 1657 році. Він симпатизує Я. Сомкові, І. Золотаренку, І. Богуну. Прихильно ставиться до М. Ханенка, а неприхильно - до козацьких ватажків, у яких переважали егоїстичні, а не державні інтереси (В. Золотаренко, П. Тетеря, І. Виговський). І хоча намагається бути об'єктивним і відстороненим від емоційних оцінок, але свого кривдника Д. Многогрішного нещадно висміює. Про нього ж пише з осудом під роком 1669, що Демко, будучи наказним гетьманом від Дорошенка, зрадив Брюховецького. Засуджує Самовидець й Івана Самойловича, який спочатку був добрим і ласкавим, а розбагатівши, загордувався не лише перед козацтвом, а й перед духовенством. Мазепу змальовує як талановитого державця і гарного полководця. Зазначимо, що на той час в Україні гетьманував саме І. Мазепа[8, 54 c.].

Інший дослідник і видавець «Літопису Самовидця» (1878 р.) Орест Левицький звернув увагу на те, що твір було написано на Правобережжі і автором міг бути генеральний підскарбій Війська Запорізького Роман Ракушка-Романовський. Пізніше (1930 р.) цю гіпотезу розгорнув М. Пет- ровський у книзі «Нариси історії України. Літопис Самовидця», підкріплюючи це біографією цієї історичної особи родом із Ніжина, що був учасником багатьох подій і жив з 1623 до 1702 р., служачи спочатку у війську, а потім священиком. Щоправда, мають право на існування й інші гіпотези про авторство літопису. М. Костомаров вважав, що писав твір генеральний обозний Федір Коробка[8, 75 c.]. М. Возняк подав версію, що автор - корсунський полковник Федір Кандиба. М. Андрусяк та Л. Онишкевич говорили про авторство Івана Биховця.

«Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки» (1710 р.) за одне із своїх джерел мав «Літопис Самовидця». Григорій Грабянка отримав освіту у Києво-Могилянській академії. Далі пройшов шлях козацького старшини від гадяцького сотника до полковника, що і занотував у назві свого літопису. Його твір і громадянська активність засвідчували автономістичну ідею щодо України. Загинув у 1737 р. у морському бою поблизу Очакова під час Кримського походу проти татар.

Його літопис (має близько 50 списків) «Дійствія презільной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницького, гетьмана запорожского, с поляки за Найяснейших Королей Полских... зъ разных литописцов и из диаріша, на той воині писанного, в граді Гадячу трудом Григорія Грабянки... року 1710» за змістом ділиться на тричастини. У першій оповідається про події від легендарного походження козацтва. У другій ідеться про визвольну війну. А у третій - про події, які відбувалися в Україні по смерті Богдана Хмельницького. Автор не був свідком подій війни під проводом Б. Хмельницького і часів Руїни, тож використовував документальні факти з таких історичних джерел, як київський «Синопсис» ІІ половини ХУІІІ століття, польська історіографія В. Кохановського, М. Кромера, М. Бєльського, О. Гваньїні, М. Стрий- ковського. Звертався і до художніх творів - поеми «Громадянська війна» С. Твардовського та усної народної творчості.

У передмові Григорій Грабянка у дусі барокової поетики заявляє, що мета його праці - не корисливе прагнення до слави, а загальна користь. Вона спонукає автора не залишити в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а оприявнити їх світові. Григорій Грабянка, як і польські історики, виводить генеалогію козаків від «праотця свого Гомера, внука Ноєва» і від козарів (хозар). Народ «малоросійський» походить від скитів та аланів. Сплетення історичного і фантастичного теж указує на барокову естетику літопису. Автор прагне нагадати читачеві про колишню славу козацьку, що було дуже важливим в умовах поступової втрати Україною автономії.

Один із дослідників літопису Юрій Луценко пропонував назвати твір «бароковим історичним романом». Ідеться про широкий спектр художніх засобів, про введення у текст історичної оповіді віршів, напівлегендарних переказів. Говорячи про бароковість твору (це свого часу помітив і М. Зеров), сучасні дослідники відзначають поєнання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реаліс- тичними, використання прийомів контрасту, смакування натуралістичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані метафори та нанизування епітетів. Змальовуючи образ Богдана Хмельницького, Грабянка ідеалізує героя, використовуючи при цьому напівлегендарні історії про захоплення королівських привілеїв у черкаського полковника Барабаша, про будівництво фортеці Кодак, про смерть і похорон Богдана Хмельницького.

Має слушність П. Білоус, відзначаючи, що характеристику історичним діячам ІІ половини ХУІІІ століття Грабянка, будучи прихильником самостійності України, вибудовував за критерієм ставлення до Московії. Тож до позитивних героїв зараховані ним В. Золотаренко, Я. Сомко, І. Самойлович. До негативних - І. Брюховецький та П. Дорошенко. Літопис Грабянки прислужився пізніше - у ХІХ столітті до написання історичних творів Євгеном Гребінкою та виведення дійових осіб у п'єсі «Милість Божа» Л. Старицької-Черняхівської на початку ХХ ст.

Літопис Самійла Величка (1720 р.). У 1991 році побачив світ у перекладі Вал. Шевчука найбільший із відомих козацьких літописів - «Літопис Самійла Величка» (1670-1728 рр.). Про автора відомо, що він був військовим канцеляристом, генеральним писарем при гетьмані Івані Мазепі. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії. Після страти його патрона - Василя Кочубея у 1708 році за наказом російського царя Величко потрапляє до петербурзької в'язниці. Виходить на волю через 7 років і оселяється на хуторі Диканьки і в с. Жуках на Полтавщині, де і пише свій літопис. На хліб заробляв, навчаючи дітей. Як людина освічена, він мав власну бібліотеку і збирав колекцію документів, що й були використані при написанні літопису, в якому автор відобразив життя України з 1648 до 1700 року.

Серед джерел свого твору він називає поему «Громадянська війна» С. Твардовського, історичні праці М. Стрийковського, М. Кромера, німецького історика С. Пуфендорфа та твори вітчизняних авторів: Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Олександра Бучинського-Яскольда. Вміщено в другу книгу літопису поезії Івана Величковського, Лазара Барановича, сатиричні вірші про Івана Самой- ловича (докладніше про це викладено у розділі «Літературні джерела «Сказанія о войнЬ козацкой зь поляками» як чинник барокової поетики Самійла Величка» монографії «Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко» В. Соболь)[10, 154 c.].

Складається літопис з чотирьох томів. У передмові до читача автор говорить, що його пером «водила» любов до України і тривога за її долю. Українців він називає нацією козаків, «українською козацькою нацією». Він неприхильно ставиться до ремісників (будників, винокурів, кушнірів), які намагалися зрівнятися у правах з козацтвом.

Розглядаючи Величків твір на тлі світової літератури, В. О. Соболь відзначає: «Своїм твором С. Величко включився в розробку популярної в європейській бароковій літературі теми руїни, смерті, нищення, але осмислив її відповідно до національної ментальності, послуговуючись традиційно-вітчизняними, закоріненими у фольклор та поетику давньоруських літописів, засобами»[10,133 c.].

У цьому літописі вперше в українській літературі подано систематизовані життєписи гетьманів. Центральною постаттю Величкового твору (як і в інших козацьких літописах) виступає Богдан Хмельницький. В ідеалізації образу Хмельницького автор спирається на фольклор. У «Сказанії» гетьман постає не тільки геніальним воєначальником, а й блискучим промовцем. Він сміливий, енергійний, здатний на рішучі вчинки. Акцентовано його важливу роль у визвольній війні. Величко порівнює Хмельницького із біблійним Мойсеєм, неодноразово підкреслюючи, що гетьман має особливий, даний від Бога розум. Як справедливо відзначив відомий український медієвіст О. Мишанич, у козацьких літописах Хмельницький набуває рис епічного героя (с. 116). Возвеличується Богдан Хмельницький і у промові Самійла Зорки під час поховання гетьмана. Говориться, що Хмельницький - доблесний вождь, який залишив по собі безсмертну славу, бо від його пострілів хиталися турецькі фортеці і замки, здригалися стіни Царгорода, і його зусиллями було відновлено давні українські права і вольності. Досить привабливим постає в літописі образ легендарного кошового отамана Запорозького Війська Івана Сірка, в чому особливо позначився вплив української народно-поетичної традиції.

Висновки

Бароко в українській літературі XVII--XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднанне -- добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке.

Серед визначних представників українського Бароко чільне місце займає постать Івана Вишенського -- видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно пов'язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ'я. Крім Івана Вишенського, в історію літератури барокового напряму ввійшов полеміст Мелетій Смотрицький, а також представники проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші. Слід відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.

Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії.

Козацькі літописи - історичні й літературні пам'ятки, що розповідають про події в Україні XV-XVIII ст. Авторами літописів були світські особи, нерідко представники козацької старшини. Головною історичною силою в літописах виступає козацтво. Найбільший інтерес з літературного погляду становлять літописи Самовидця, Григорія Грабянки й Самійла Величка. У них центральне місце посідає зображення національно-визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького.

Перелік використаних джерел

1. Безрядина Е.В. ХVII век: от барокко к классицизму / Е.В. Безрядина. М., 2007. 248 с.

2. Бубнова І.В. Українське барокко / І.В. Бубнова. М., 2007. 225 с.

3. Макаров А.І. Світло українського бароко / А.І. Макаров. К., 1994. с. 273.

4. Мележик В.Н. Бароко як культурний стиль / В.Н. Мележик. К., 2004. 476 с.

5. Наєнко М. Бароко - як особлива любов / М. Наєнко. К., 2004. 345 с.

6. Ніколенко О.М. Літературні епохи, напрями, течії / О.М. Ніколенко, В. І. Мацапура. Харків, 2004. 251 с.

7. Новак М.Н. Українське бароко / М.Н. Новак. Київ, 2006. 437 с.

8. Семчишин М. Тисяча років української культури / М. Семчишин. К., 1993. 596 с.

9. Соболь В. О. Епоха та її герої в Літописі Самійла Величка / В. О. Соболь. К., 1995. 235 с.

10. Столковська Т.О. Бароко: краса перлини неправильної форми. Бачення світу та людини ХVII століття / Т.О. Столковська. Суми: Вид-во «Університетська книга», 2007. 268 с.

11. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) / Д. Чижевський. Тернопіль: Феміна, 1994. 338 с.

12. Шалагінов Б.Б. Творчість письменників бароко / Б. Б. Шалагінов. К.: Спалах, 2004. 371 с.

Размещено на Allbest.ru