Образ борця в романі І. Багряного "Тигролови"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ борця в романі І. Багряного "Тигролови"

Вступ

Образ Григорія Многогрішного -- один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі.

На початку роману Григорій Многогрішний -- один із тисячі в'язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до Колими поїзд-дракон -- ешелон смерті. Він -- каторжанин.. Його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. І все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ. Щоразу, на кожній зупинці, сам начальник конвою перевіряє, чи не втік він по дорозі. Очевидно, той начальник відповідав головою за охорону Многогрішного.

Його втеча підняла справжній переполох. «Начальників крик звучав люто і водночас благально, -- не то він погрожував, не то він кликав, просив». Задзвонили телефони на станції. Всюди нишпорили собаки з «сотрудніками». Дарма. Григорій, вирізавши ножем кілька дощок у вагоні, вистрибнув ще раніше з поїзда. Всі були переконані, що це був для нього смертельний стрибок, шансів врятуватися у нього майже не було: поїзд-дракон мчав із шаленою швидкістю. Та як же хотілося йому на вол. з надлюдським терпінням і надзвичайною волею він зробив це! Він став вільним! І це його, мабуть, найкраща риса - волелюбство.

«Стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув».

Своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у тисячної юрми арештантів, яких привезли на берег Тихого океану, щоб завантажити у трюми пароплава і відправити подалі на північ, почуття людської гідності, надії і переконання -- «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Став для них символом «непокірної і гордої молодості», символом нескореності, легендою. Коли відпливали в океан і прощалися з землею, прощалися з усім, перед їх очима «стояв відтворений образ того, хто не здався, хто лишився-таки там».

В тому, що в очах каторжан Григорій Многогрішний став символом «волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни», криється один з ключів до розуміння образу Григорія як цілісного естетичного утворення. Він і справді постає як символ - якщо дивитися на нього з певної віддалі. Але поки що не будемо сприймати його як легенду, міт, символ. Зараз нам треба якомога глибше осягнути Григорія Многогрішного як конкретно-чуттєвий образ , як живу людину, змальовану пензлем художника.

Тяжким і небезпечним був шлях Григорія після втечі з ешелону смерті. Довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. І знаходить у собі сили кинутися на допомогу людині, яка кликала на порятунок. Так Григорій познайомився з Наталкою та її родиною.

1.Зовнішній вигляд

В телеграмі-блискавці, яку чекісти розіслали по всій Транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах, були заявлені такі прикмети Григорія: «Юнак - 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк Суджений на 25 років тчк.»

Письменник майже не вдаватиметься до деталей, які конкретизують його зовнішній вигляд, натомість він уміло створюватиме у читача враження від Многогрішного як від фізично вправного, сильного, довершеного чоловіка. Так, він справжній атлет, як про це зазначалось у чекістській телеграмі. Високий, статурний. Разом із досвідченими і загартованими у мисливських походах Сірками він витримує важкі фізичні навантаження. Та ці навантаження, звичайно, ні з чим не зрівняються як з випробовуванням у глухій тайзі, коли той тільки-но вистрибнув з поїзда. То було нелюдське випробовування, та сила, не тільки фізична, а й моральна.. де вони тільки-но в ньому взялися? Мабуть настільки сильне було те бажання - вижити, отримати свободу. Але справа не тільки у фізичній силі та витривалості. Впадає у вічі його, сказати б, психофізіологічна обдарованість. Він влучний стрілець, виявляє прекрасну реакції при ловлі тигра - виконав про цьому чи не найвідповідальніше завдання.

Про таких героїв кажуть: «Супермен». Григорій Многогрішний, дійсно, за всіма зовнішніми ознаками повністю підпадає під таке визначення. Та вся справа у тому, що від звичних для нашого глядацького кінодосвіду уявлень про супермена, для якого головними ознаками є фізична сила, мужність та наполегливість у досягненні мети, Григорій відрізняється тим, чого у «кіношних» суперменів нема в помині, а саме - абсолютною відданістю одній виключно шляхетній ідеї.

Уявлення про зовнішність Многогрішного бачимо в заґратованому вікні вагона: дві цятки блискучих очей, а потім - бліде обличчя. Посилає услід начальнику етапу, що на черговій зупинці перевіряв його присутність: «Бережеш-ш?! С-собака!...» Слова ці звучали здушено, відчувалось, що вони наснажені гнівом.

Після втечі з поїзда, під час блукань у тайзі, бачимо його украй виснаженим, обірваним, з давно не голеним обличчям. Коли ж поголився знайденим і самим же відточеним мисливським ножем і побачив своє відображення у воді, то йому «самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але. І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто. Великі очі горіли немов у божевільного».

І той здушений, наснажений гнівом голос, і великі, майже з божевільним блиском очі є наслідком немислимих для людини фізичних та моральних страждань, яких він зазнав у катівнях НКВД. Звичайно, не кожен може так. настраждатись, натерпітись. і після цього ще жити повсякденним, звичайним життям, інша б людина не витримала б, та ні ж! Григорій сильний, витримав!

Трохи пізніше, коли Григорій відтане душею у теплій атмосфері родини Сірків, той божевільний блиск у його очах зникне. Знайде тут земляків, друзів, кохання. Він міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. Він заспокоїться, ввійде у свій звичний духовний і фізичний стан. Але той блиск в очах. так, його більше не буде, хіба тільки що із-за кохання до тієї Наталки, яка знову запале його. та той біль у серці, ті спогади, муки і страждання, на мить він їх знову згадає, відчує.

2.Соціальне і матеріальне становище

Григорій родом з Трипілля - селища, яке асоціюється з назвою прадавньої культури («трипільська культура»). Вона, на думку багатьох вчених, передувала українському етносу і певною мірою генетично визначила його культуру. Отже, Григорій Многогрішний походив з краю, саме перебування у якому виховує в людині відчуття причетності, глибинного зв'язку з праісторією свого народу. Інший, не менш важливий чинник його українськості полягав у тому, що він є нащадком (у романі сказано - правнуком) українського гетьмана Дем'яна Многогрішного. Історія не дуже високо ставить цього гетьмана, якогось позитивного сліду в минулому Україні він не залишив, хоч, очевидно, вже те, що він був засуджений московським царем до страти, а потім помилуваний і засланий у Сибір, говорить про його патріотичну сутність. Мабуть, у його правнука все таки є ті коріння, гени, які передалися від нього. Все таки козаки наповнені тими силами, мужністю, впевненістю. І це, мабуть, передалося Григорію теж. У Многогрішного є те, що в радянські часи приховувалось і ніколи не декларувалося, бор вважалося майже злочинним і могло серйозно ускладнити будь-яку людську долю, -- маю на увазі шляхетність походження. У суспільствах, які не зазнали революційних потрясінь, як наше, і які розвивалися на засадах еволюційністю, високо шанується шляхетність родоводу - і не дарма, скажу, бо приналежність до давнього аристократичного роду засвідчувала високу гідність та моральність, шляхетність поводження. Відчуття відповідальності як перед минулим, так і перед майбутніми поколіннями свого роду визначає потребу у збереженні власного доброго імені.

Аристократизм походження Григорія Многогрішного зовсім не означає, що він народився і провів дитячі та юнацькі роки у багатому маєтку. Ні, його батьки були селянами. Але ж добре відомо, що через селянських родин, особливо козацьких, які не зазнали кріпосницької неволі, було багато таких, які зберегли гідність і шанувались по-шляхетному. Його рід не змалоросійщився і міцно тримався своєї українськості. Марення Григорія, викликанні крайньою перевтомою, сповненні поетичної українськості: «Він сидить, заплющивши очі, і йому здається, що він на пасіці. Це він маленький. Прийшов до дідуся. Під велетенською липою іконка Зосима Ісавватія, а навколо вулики-вулики. Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накриті невеликими череп'яними покришками. Спілі шпанки, як дівоче намисто, як дівочі губи, між зеленим листом. А там черешні. дідусь білий увесь, в білих полотняних штанях і сорочці, з білою бородою, зазирає в вулики, щось ворожить. Дивиться, як рій полетів і гуде-гуде.».

Подана нижче картина-спогад засвідчую факт, дуже важливий для повнішого розуміння образу Многогрішного. «А він лежить виснажений, поранений, -- марить Григорій за мить до того, як після довгої втрати свідомості почне, врятований Сірками, приходити до пам'яті. - Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру.Як так воно вийшло? Ага. Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги, він її відхопив і. Ха-ха!.. Їх було четверо. Як воно і його зачепило?..». Виявляється, що Григорій у юнацькому віці був учасником знаменитого холодноярівського повстання. На жаль, ще далеко не кожен із нас уявляє собі справжню мету і справжні масштаби цього постання, які всіляко замовчувалося в радянські часи. Зараз вже стає очевидним, що холодноярівська повстанська епопея 1917-1930 рр. є однією з найвизначніших сторінок української новітньої історії. Повстанські загони, очолювані видатними особистостями, українськими патріотами, понад десять років вели героїчну боротьбу в районі Холодного Яру з червоноармійськими та чекістськими збройними силами. Мета повстання та рішучість його учасників у її досягненні засвідчені висловом «Воля України або смерть», що був вишитий на прапорі Холодного Яру.

Факт участі Григорія Многогрішного в холодноярівському повстанні говорить про нього як про людину, наділену дієвим патріотизмом. Ще юнаком він пройшов горнило національно-визвольної боротьби. Після того, треба думати, -- підпілля, роки вивчання в Києві, опанування професії інженера-авіатора. Потім арешт, катівні НКВД. Майор Медвин згадує «винятковому епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком чи авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, -- над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.

Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби.Він уже домагався не зізнань, ні він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі. Авжеж! Дивиться виряченими очима - і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому - слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо.Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити.

Він уже конав - але ні пари з уст»

Коли задумуєшся над витоками цієї незламності, то приходиш до висновку: їх треба шукати у винятково розвинутому почутті людської гідності і в тому «зоологічному націоналізмі», що був, за словами Медвина, притаманний Григорію. «Зоологічний націоналізм» --звучить грубо і навіть дещо принизливо. Але це слова енкаведиста - він так думає. Насправді ідеться ж про вроджену, глибоко закорінену, а тому й незнищенну любов до Вітчизни та особливо розвинуте почуття національної гідності. В цивілізованому, або ж, як кажуть, у нормальному суспільстві, ці риси сприймаються як найвищі людські чесноти. Та вся справа у тому, що Григорій жив у ненормальному суспільстві, яке було силоміць відведене від магістрального шляху розвитку людства.

3.Ставлення Сірків до Многогрішного

роман герой література

Як i Григорiй, Сiрки -- гордого, козацького роду, працьовитi, витривалi, смiливi, чеснi. Їхня любов до Вiтчизни не галаслива, не показна, захована глибоко в серцi. У пошуках кращого життя доля закинула їх аж у Приамур'я, вони знайшли тут другу нову Україну, щасливiшу. Але сум за рiдним краєм не покидав переселенцiв. Синьоволошкову, дзвiнкоголосу, чебрецеву навiки зберегли вони у своєму серцi. Тому i традицiї, i звичаї, i обряди, i пiснi рiдного краю зберегли українцi. Для них любити Україну, землю своїх батькiв, -- як дихати, а дихати має право кожна людина. А тому Сiрко говорить хворому Григорiєвi: «Ти тут вдома. Зрозумiв?»

Дивувало Григорія таке привітне ставлення до нього родини Сірків. Дивувало і те, що вони заробляли собі на життя полюванням на диких звірів. А ще більшою таємницею була для нього гнучка, як пантера, і строга, як царівна, Наталка. Він милується її вродою і не може не милуватися внутрішньою красою. Вона справжня козачка. Наталка вважає, що полювання на тигрів дуже небезпечне, проте вигідне: «Хліба вродить чи ні, а звіря в нетрях повно... Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. Тож виходь перший. «Бог не без милости, козак не без щастя», -- казав наш дідусь, а ми його онуки».

Григорій для Сірків - людина із загадковим пройдешнім. Проте вони, вочевидь, через свою тактовність, не прагнуть особливо дізнатись про його минуле. Рівне і шанобливе ставлення Сірків до Григорія багато що говорить про нього. Він легко прийняв їх спосіб життя, швидко опанував усі премудрості тайгового мисливства. Ні в чому не поступався значно досвідченішому у цій справі Грицькові. Був наділений рисою, що особливо цінується серед тайги, - «вовчим чуттям» , яке у його «цивілізованому» варіанті треба кваліфікувати як розвинуту інтуїцію.

4.Своєрідність світосприймання і світогляду

Григорій Многогрішний належить до тих загалом нечисленних літературних персонажів, які є лицарями української національної ідеї. Так, він лицар національної ідеї, хоч насправді його безпосередня участь у боротьбі за долю свого народу все є фактом минулого і, можливо, майбутнього. Зараз у нього вимушена перерва в боротьбі - свого роду intermezzo. Він з радістю загубився в огромі далекосхідної тайги. Поволі відходить від нелюдських катувань, здоровіє фізично і духовно. Звичайно, після того, що сталося, не кожен відійшов би. Та Григорій сильніший від тих усіх. Йому добре у родинному теплі Сірків - своїх одноплемінників. Але журлива українська пісня, яка чується йому з концтабору, сльози дочок розкуркулених батьків, щоб порятуватися ціною честі й материнського щастя, викликають у нього таке емоційне збудження, що відчувається: він довго не витримає своєї ізольованості і будь-якою ціною повернеться назад на Україну для боротьби. Авжеж, Григорій справжній патріот своєї Батьківщини, він відчуває, що потрібен їй, думає, що саме він їй потрібен для визволення. Побачивши, як одна з дівчат-українок, не витримавши свого приниження, схилилась до подруги і зненацька вибухла у неї на грудях плачем, «Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! - поламати стільці, побити на цурки люстру, порозкидати фаготи і гобої, поперекидати столи. Порозганяти все геть. В очах його потемніло від нелюдського напруження, -- тримав нерви. Лише зібгав скатертину, що потрапила в засяг долоні. В жилах гуготіла кров.»

Як багато все-таки говорить про Григорія ця його бурхлива реакція на ридання знедоленої української дівчини. Він почуває себе настільки органічною частинкою свого народу, що біль якоїсь однієї співвітчизниці стає і його особистим болем. Особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі "Владивосток-Москва". "Те, що він почав був забувати, -- ціла ота трагедія його народу, -- навалилось на нього всім тягарем... Уся його Вітчизна ось так -- на колесах... розчавлена, розшматована... в корості, в бруді... розпачі! Голодна!.. Безвихідна!.."

Треба бачити, що таке співчутливе ставлення Григорія до своїх співвітчизників, його відчуття самого себе як органічної частинки свого народу є результатом надзвичайно високої моральності, духовної шляхетності. Щоб переконатися в цьому, треба простежити за Григорієм під час зустрічі Сірків із родиною Морозів. Ніч застала людей у тайзі, та й ще високо в горах, де неможливо було дістатись води. Всі мучилися від спраги, особливо страждали жінки, у тому числі молода мати з дитиною. Григорій наважився на небезпечний вчинок: у пошуках води вирішив, незважаючи на суцільну темряву та непрохідну тайгу, спустилися у глибоку долину, щоб знайти там воду. Свого добився - повернувся з водою. Міг би, звичайно, не йти на ризик, але, вочевидь, його вроджений низький «больовий поріг», тобто особлива здатність до співчутливості, змусила до жертовного вчинку.

Так, Григорій - людина виняткова. Щоправда, він не так «супермен», «надлюдина», як просто довершена у всіх відношеннях цілісна особистість. (Супермен, як правило, вивищується над іншими людьми, демонструючи про цьому холодно-байдуже ставлення до них). Внутрішня делікатність і скромність Григорія виявлені у стосунках з Наталкою. Хоча, коли він тайком її поцілував, думаючи, що та спить, він вже не думав ні про скромність, ні про що, просто хотів поцілувати. Іван Багряний вельми детально показує нам історію кохання цих двох молодих людей. Щоправда, треба відзначити, що ця детальність все ж непримітна - вона немовби прихована, і для її виявлення треба докладати певні зусилля, тобто бути уважним читачем. І Григорій, і Наталка спочатку приглядалися одне до одного. Ні він, ні вона не здогадуються, що у них взаємна зацікавленість, яка - особлива з боку Наталки - ретельно маскується. Цей взаємний інтерес легко зрозуміти. Зустрічались і почали жити поряд двоє молодих людей, кожний з яких є цікавою особистістю. Взаємозацікавленість переходить у кохання,, в якому обоє не хочуть зізнатись. І тільки коли перед ними постала загроза розстатися назавжди, вони якось природно взяємоосвідчуються. Треба цілком погодитися з рецензентом одного німецького часопису, який відзначив, аналізуючи «Тигроловів», що «ніжна історія зворушливого кохання творить напружуючий інтерес і чар цієї книги». В романі є кілька важливих для розкриття образу Григорія епізодів, кожний з них допомагає нам відкрити щось нове в образі героя. До таких епізодів треба віднести погоню Григорія за своїм кривдником Медвяним. Незважаючи на вроджену делікатність і духовну шляхетність, Григорій не здатний пробачити своїм кривдникам. Більше того - він прагне помсти і добивається її. Як він мчав на лижах навперейми Медвину! З якою Рішучістю він розстріляв свого ворога! Мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену Батьківщину.

Медвин -- це символ системи, що несе зло, порушує споконвiчнi моральнi закони тайги, руйнує усталенi норми людського спiвiснування. Та справедлива куля Григорiя вкорочує життя енкаведистовi-людолову, цей його вчинок -- розплата за несправедливе ув'язнення як «страшного державного злочинця». Автор не випадково обирає герою прізвище Многогрішний. Воно є контрастом до тих злочинів, які вчинили по відношенню до свого народу представники влади. Григорiй не бачить за собою будь-якого злочину. А єдиним гріхом його було те, що у хвилини нелюдського голоду пограбував бурундучка. Забрав припасені звірятком горіхи. І за це дає звіт перед власною совістю: «Грабунок, братку, каюсь. Але що поробиш? Але знай: з усіх злочинів, створених мною за життя, -- це найбільший, і за це варто приліпити мені двадцять п'ять років. А то мені приліпили лихо його знає за що.» Потрапивши у сiм'ю Сiркiв, яка прийняла його як рiдного сина, юнак, коли отямився вiд марення, з усiєю прямотою говорить: «...що б не подумали, як би ви не думали, я хочу лише сказати... що я чесна людина».

Розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину Сірків, Григорій вирішує покинути країну. Він зріднився з ними, мабуть, було дуже тяжко ось так взяти і піти. Однак Наталка вирішує за обох і просить благословення в батьків: «Не губіть же мене!.. Я не переступила вашої волі, але в мене ваше серце, ви його мені дали таке, то й хай же Бог буде суддею».

Висновок

Юні серця, «приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі за собою, та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях -- шлях в життя». Важко не погодитись, оптимістичний фінал роману дарує нам, читачам, віру в перемогу добра, честі, високої моралі. І хоча реальне життя не завжди демонструє нам такі високі зразки цілеспрямованості, моральної чистоти, духовної сили, хочеться вірити -- сміливі завжди мають щастя.

Григорій Многогрішний перемагає. Не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. І вірити у неминучість перемоги добра і правди.

Він належить до людей, яких неможливо скорити. Надто багато у нього власної гідності і надто багато у нього відповідальності за долю Вітчизни. Тільки вирвався з Наталкою за кордон, як зрозумів, що йому стелиться шлях «десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву за ту далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну».

Список використаної літератури

1. Бацій І.С. Краса і сила слова. -- К., 1983. 96 с.

2. Гуляев Н.А. Теория литературы. -- М., 1985. -- 270 с.

3. Введение в литературоведение /Под ред. Т.И.Поспелова. --М., 1988.-320с.

4. Введение в литературоведение: Хрестоматия /Под ред. Г.А.Поспелова. -- М., 1988. -- 300 с.

5. Гречанюк С. На тлі XX століття. -- К., 1990. -- 310 с. Жулинський М. Із забуття -- в безсмертя: сторінки призабутої спадщини. -- К., 1990. -- 446 с.

Размещено на Allbest.ru