Українська література

Поет усвідомлював, що висока українська патріотика може повернутися для нього новими репресіями. Тому останні строфи у дусі часу прославляють дружбу народів і керівну роль партії. Однак комуністичні ідеологи не могли пробачити поетові, що мати- Батьківщина для нього - це Україна, а не Радянський Союз. Тому у 40-х роках за поему “Слово про рідну матір” М. Рильський мав чимало неприємностей.

2.Взаємини між батьками і дітьми у п'єсі “Дикий Ангел” Олексія Коломійця.

П'єса “Дикий Ангел” (“Повість про сім'ю”) пронизана ідеєю утвердження високих моральних принципів, створення життєстійкої сім'ї як найголовнішої підвалини нашої держави. “Диким Ангелом” назвав драматург головного героя п'єси. І справді, старий робітник Платон Ангел за деякими мірками - людина дивна. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем. Коли ж молодший син - студент Павло - несподівано привів до хати молоденьку дружину, не одержавши батьківського благословення на одруження, Платон мовчки склав його чемодан і рішуче виставив за двері.

За зовнішньою скупістю і домашнього тиранією головного героя проглядає висока вимогливість до себе і своїх дітей. Вища мета Платона Ангела - “жити як слід”. Це означає насамперед навести лад у “своїй державі”, тобто сім'ї. Своїх дітей Ангел виховав у дусі любові до праці, вони розуміють роботу як доконечну необхідність, як передумову їхнього пристойного буття на землі, як посильний внесок у духовний і матеріальний розвиток суспільства. Діти не відкидають тої традиції, яку батько утвердив у родині: вони віддають свій заробіток за місяць батькові, який ретельно все занотовує до записника, Платон Микитович не привласнює заробітку дітей, він тільки розумно регулює витрати: “Тут жив, тут одягався, харчувався - і гроші докупи. Всі на одних правах”. Батько також стимулює підробіток дітей - на всілякі непередбачені витрати. Це їх дисциплінує, спонукає до раціонального розподілу коштів, дає можливість стабільно, нормально жити. Коли б хто з дітей сфальшивив, він одразу б такого з дому вигнав. Для дітей стали непорушним законом слова: “У всьому, у малому й великому, єдиний порадник правда!” Правда у словах і діях Платона Микитовича асоціюється з виявом найвищого благородства, добродійства.

Дружина Платона Микитовича Уляна діє заодно з чоловіком у вихованні дітей, хоча в принципових питаннях гору бере його думка.

Батькова наука не пішла намарне старшому синові Петрові. Він такий же чесний, дбайливий, працьовитий. Незважаючи на те, що Петро уже вибився у високе начальство, він переконується у батьковій правоті. Коли Платон Микитович довідався, що Петро готовий погодитися на спорудження житлового будинку в екологічно невдалому місці, його неприємно вразила подібність сина до тимчасових правителів, що нагадують перекотиполе. Батько домігся, щоб Петро обійняв іншу посаду - рядового інженера:

“Кожного мушу бачити і за кожним наглядати. Споконвіків так велено батькам!”.

У Платона Ангела четверо дітей, і він усіх до пуття довів, усіх навчив по-людському чесно жити. Тому він має повне право кинути у вічі Крячкові, син якого став покручем, суворі, безжальні слова: “Злодій твій син... Не працює, а їсть - значить злодій! Не заробив, а тринькає - злодій”.

Чесними і порядними людьми постають у п'єсі діти Платона і Уляни Ангелів: працьовита, гостра на язик Таня, наймолодший у родині Павлик, Федір, що працює на заводі. Усе своє великотрудне життя Платон Ангел щоденно дбав, щоб виховати їх такими, якими їх сприймає читач і глядач п'єси. І він цього домігся завдяки своїм переконанням господаря і патріота рідної землі, великій відповідальності громадянина, обов'язкам чоловіка і батька.

Білет 19

1.Глибокий ліризм поезії Олександра Олеся.

Творчість Олександра Олеся - автора 11 збірок витонченої лірики - тривалий час була недоступною читачам України. Його ім'я було популярним лише в українській діаспорі.

Характер всієї поетичної спадщини митця (його ліричних творів і поезій громадянського звучання, пов'язаних з революцією 1905 року, її поразкою та еміграцією поета) визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить(“З журбою радість обнялася”).

Радість і журба проходять і через вірші пізнішого періоду творчості - “Моїй матері”, “О принесіть як не надію” та ін.

Одним із кращих ліричних творів О. Олеся є його вірш “Чари ночі” (“Сміються, плачуть солов'ї...”). У ньому влучно передано піднесенний, мажорний настрій ліричного героя, який перебуває під впливом почуття кохання. Тут все складає “хвалу життю”. Одухотворена природа перебуває у гармонії до почуттів ліричного героя: “Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Твір пронизує заклик поета оцінити життя “летючу мить”.

Ліричність поезії “Чари ночі” посилюється влучними метафорами (“тут ллються пахощі густі, там гнугься верби п'яні”, “сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями а груди”, “...уся земля тремтить в палких обіймах ночі”); персоніфікованим образом весни, яка завжди була символом молодості, краси, оновлення (“весна іде назустріч нам”, “весна бенкет справляє”).

Завдяки глибокій поетичності, мелодійності поезія “Чари ночі” стала улюбленою піснею українців. Вона виконувалася в народі і в той час, коли поезія О. Олеся була недоступною. Важливим штрихом її музичної інтерпретації на сьогодні є своєрідне виконання Ніною Матвієнко.

Звукова інструментовка творів О. Олеся чарує і в інших віршах. Його мистецтво звукопису можна порівняти із творчістю П. Тичини, особливо з творами із “Сонячних кларнетів”. Яскравим прикладом цього є поезія “В небі жайворонки в'ються” із циклу “Щороку”, в якій передано прихід весни, коли “виглядають полохливо перші проліски з землі”. Про прихід весни “дзвоном радісних пісень” невтомно розповідають жайворонки. Добір дзвінких приголосних та лексем (“співають”, “заливаються”, “сміються”, “дзвонять”) викликають музичні асоціації. Тому до поезії О. Олеся дуже часто зверталися композитори. Понад 30 музикантів здійснювали обробку його поезій. Серед них М. Лисенко. К. Стеценко, С, Людкевич, Я. Степовий. На тексти поезій О. Олеся пише пісні відома сьогодні Марія Бурмака. Популярною піснею у її виконанні є “Ой, не квітни, весно!”.

Поезія “Айстри” написана у 1905 році. Вона с своєрідним відгуком поета на революційні події. Алегоричний образ айстр, що розцвіли в саду опівночі (ніч - символ суспільного ладу), невіддільний у поезії від мрії про сонце, “вічну весну”, “рожевий ранок”. Коли ж сподівання виявилися мар ними, бо “вколо - тюрма...”, айстри “схилились і вмерли”. Заради “сонця, неба, простору, волі” для інших гине лебідь в однойменному вірші.

На думку С. Єфренова, у своїй ліриці О. Олесь “наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові”.

У художнє вирішення традиційної для української літератури теми про роль поета і поезії в суспільстві О. Олесь вніс свій вагомий внесок віршами “Рідне слово в рідній школі”, “О слово рідне! Орле скутий”, “О правда! Мій народ смішний безкрає...”. Ці твори засвідчують, що поет глибоко перейнятий долею свого народу. Збереження національної самобутності народу він вважав своїм обов'язком.

Турбота поета про долю рідного слова, “чужинцям кинутого на сміх”, особливо гостро поставлена у поезії “О слово рідне! Орле скутий!” Як і в багатьох інших випадках, громадянський пафос вірша тут поєднано з глибокою задушевністю, ліричністю. Вже у другій строфі значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.

Особливою ліричністю, ніжністю сповнені вірші О. Олеся для дітей. Поезія “Сон” - це казка, яку переживає дівчинка. Уві сні вона потрапляє в ліс і зачудованими очима спостерігає “шалений танок” - кружляння мушок, цвіт метеликів у травах, знайомиться зі звірятами (поваж'ним борсуком, ведмедем “рудим та волохатим”, вовком-сірком). Під звуки кобзи павука все те товариство починає забавлятися так, що й поважні дерева не втерпіли. Вони повисмикували із землі свої ноги і “ну садити гопака”. Тремтливе прощання із лісовими друзями перериває матуся словами: “Вставай, вже сонечко зійшло”.

Уміння поета створити настрій (у творах для дітей він поєднаний із глибоким розумінням дитячої психології), одухотворення (олюднення) природи, використання народнопоетичних засобів: символів, епітетів, порівнянь - забезпечують глибокий ліризм творів О. Олеся.

2.Типовість подій і персонажів у творі “Суд” Юрія Мумкеїпика.

Ю. Мушкетик - автор широковідомих прозових творів “Біла тінь”, “Крапля крові”, “Жорстоке милосердя”, “Семен Палій”, “Позиція”, “Рубіж”, “Яса”, “Смерть Сократа”, “Суд над Сенекою”. Його перу належать романи, повісті та оповідання, в яких осмислено історичну долю українського народу, формування його національної свідомості, проблеми духовності, моралі тощо.

В оповіданні “Суд” Ю. Мушкетик змальовує похмуру дійсність колгоспного села перших повоєнних років. У центрі сюжетних перипетій - сільська трудівниця Ганна. Вона постала перед “правосуддям” доби застою через те, що, будучи хворою, не змогла виробити у колгоспі трудоднів. Страшний сором, біль і образа скували постать скривдженої долею, старої хворої жінки. Перед очима враз пройшли тяжкі 30-ті роки, голод, смерть пасербиці Оленки. У роки війни на фронті загинув її чоловік, не повернулися додому сини Данило і Микита. Коли дістала похоронку на Микиту, найменшого сина, відчула, що згасає її життя.

Додому повернувся поранений Грицько. Зібрався із силами, поїхав завершувати навчання в інституті. Ганна знову залишилася сама. Була вже на той час дуже кволою, незахищеною. Сільський голова Устим Рукавиця грубою поведінкою не раз кривдив Ганну. Разом з фінансовим агентом Йосипом Шилом ще під час війни забрали у Ганни корову за нездачу молока Знайшли вони й переконливі аргументи, щоб забрати порося. Обманом заставили підписатися під позикою на 1300 крб. замість 300. Прийшли вночі восьмеро чоловік до одинокої жінки, наказали підписуватися, а суму закрили від неї. Згодом лише з'ясувалося, під чим підписалася Ганна. Пробувала героїня знайти правду через військкомат, писала туди, як повелися з нею, дружиною і матір'ю загиблих на війні. На папері визнали її правду, але насправді все залишалося по-старому. Більше того, одного разу, виступаючи на зборах, Устим Рукавиця назвав Грицька, який пройшов війну, іноземним шпигуном. Коли принесли таку новину Ганні, вона не повірила в поговір, “одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала більше тижня”.

Варто зазначити, що описане у творі моральне знущання над героїнею - не авторська вигадка, а лише художньо опрацьовані реальні факти із життя колгоспників часів застою.

Коли героїня одужала, вона знову бралася за роботу. Праця - необхідна умова її життя. Замолоду працюючи, Ганна часто співала. Пісня і праця виповнювали її будні, допомагали долати труднощі. То хіба могла вона з доброї волі не виконати своєї норми буряків, щоб вони “зеленіли прибитою морозом гичкою”? Це її біль. Тому кілька разів пробувала вона попрацювати з лопатою на своїй ділянці, але так і не зуміла впоратися, “останній раз і дійти до села не могла”.

Коли була Ганна ланковою, часто звертався до неї голова,, щоб піднімала дівчат на прорив. “А колгоспна робота - суспіль прориви”, - констатує Ю. Мушкстик. До невідкладної роботи у колгоспі не, раз залучалися і її сини, навіть заняття у школі пропускали. Ганна, ростила їх працьовитими. Попередній голова Кузьма Діренко хвалив хлопців за їх працьовитість. Трохи людянішим до війни був і Устим Рукавиця. Та дуже швидко змінився: “Узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поле напідпитку”, у поведінці з людьми відчувалася його зверхність.

Устим Рукавиця виступає в оповіданні у ролі позивача, а Ганна сидить на лаві підсудних. Вирок суду - “...визнати винуватою, засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи..., що всі попередні роки працювала в колгоспі справно…, що її чоловік і два сини загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі”, виконати було вже нікому.

У той час, коли Рукавиця і Шило бенкетують після суду, Ганна “неначе підбита птаха, махнула руками і опустилася на підлогу..”. Вона померла не тільки від старості й фізичного болю. До її смерті причетна похмура сталінська дійсність.

Білет 20

1.Проблеми чорнобильської трагедії в українській літературі.

Усі жахіття й проблеми Чорнобиля знайшли відгук у серцях і думах українських письменників. У перші ж дні після катастрофи на сторінках літературних часописів, зокрема в “Літературній Україні”, з'явилися пристрасні публіцистичні виступи Олеся Гончара, Бориса Олійника, Івана Драча. Згодом були видруковані поетичні твори Бориса Олійника, Наталки Білоцерківець, Леоніда Горлача, Світлани Йовенко. Подією в літературі стала поема Бориса Олійника “Сім” (1987). Цей твір присвячено пам'яті відважних шести пожежників, що самовіддано вступили у боротьбу зі смертю, та кінорежисера Володимира Шевченка, який знімав фільм про спробу людей протистояти стихії. “Де ви тепер, матерів своїх діти, колисаєте сон”, - у традиції народного плачу і скорботи запитує поет, і “мов з козацького реєстру” вичитуємо імена сміливців: Віктор Кібенок, Микола Вашук, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Тишура, Володимир Правик, Володимир Шевченко. Завдяки Б. Олійнику, його продуманому художньому прийому поіменної переклички свічка пам'яті горітиме у віках і нагадуватиме про кожного героя чорнобильських подій.

Велику увагу звертає Б. Олійник у поемі на проблеми моралі. Осмислюючи глобальність чорнобильської трагедії, автор спонукає читача заглянути у свій внутрішній світ, побачити й оцінити власну совість і власну антисовість. Тому міфологічний образ крука є не тільки уособленням зовнішнього ворога, чужого зла - це і власні недоліки, власне зло, притаманне майже кожній людині. Отож утверджувати добро і правду на землі потрібно, починаючи із подолання власного зла, своєї антисовісті. Історія переконує, що вже не один раз, забувши про власну совість, ми сприяли всеможливим воронам-крукам використовувати нашу правду і нашу істину проти нас самих.

Драматичні моральні та духовні колізії, проблеми науки й цивілізації, самопізнання та самоусвідомлення, національні і загальносуспільні проблеми завжди взаємопов'язані. Відвернення планетарної катастрофи залежить від комплексного розв'язання цих проблем. Такі висновки робимо, ознайомившись із поемою “Сім”.

Всеукраїнській біді присвячена і поема І. Драча “Чорнобильська мадонна” (1988). І у назві поеми, і в образі солдатської матері, босі сліди якої бачимо біля саркофага (там вона шукає свого сина, яким став жертвою атомної стихії); і в образі хрещатицької мадонни - молодої божевільної жінки, яка, мов привид, бродить по київських вулицях з лялькою чи мертвою дитиною на руках; і селянської мадонни, і в збережених іменах, фактах, розповідях учасників ліквідації аварії звучить вимога відповідальності перед совістю, перед людством за погублений світ. Та відповідальних у радянському суспільстві, на жаль, немає. У розділі “Роздуми під час відкритого Чорнобильського суду в закритій зоні на стару старосвітську тему “Ірод і Пілат”, поет, орієнтуючись на глибокі моральні традиції, наголошує, що всі злочини проти людства в усі часи і у всіх народів були завжди “іменними”, за них відповідали. Чому ж на Чорнобильському суді пустує місце Пілата? Яка мораль суспільства, що ховає злочинця?

Відомий біблійний мотив про Пілата, вдало використаний І. Драчем, спонукає до філософських узагальнень, до роздумів на морально-етичні теми.

Останні рядки поеми, де “несе сива чорнобильська мати цю планету..., це хворе дитя!” звучать як нагадування про відповідальність за навколишній світ.

Майже одночасно (1987) були написані прозові твори, присвячені проблемам чорнобильської трагедії. Це повість Ю. Щербака “Чорнобиль” та роман В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття”.

Повість Ю. Щербака, хоча й носить документальний характер (це зібрані магнітофонні записи учасників ліквідації аварії і жертв атомної стихії), все ж відзначається неабияким художнім осмисленням того, що сталося.

Відома журналістка Любов Ковалевська, пожежник Леонід Телятников, голова Прип'ятського міськвиконкому Олександр Єсаулов, електронник Юрій Бадаев, водій Григорій Хміль - всі вони по-своєму передають пережиту трагедію. Своє завдання Ю. Щербак вбачав у тому, щоб передати мужність людей у поєдинку зі смертю й по-філософськи осмислити долю, позначених Чорнобилем, і тих, хто далі йтиме у технологізовану цивілізацію. У цих міркуваннях велике значення має монолог академіка Валерія Легасова, який зробив має монолог академіка Валерія Легасова, який зробив правдивий аналіз причин катастрофи. Їх корені вчений вбачає не лише у хибності технології, а моральному й духовному стані суспільства. Вони започатковані в системі освіти, кар'єризмі, бюрократизмі, хабарництві тощо.

В основу сюжетної лінії твору В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття” покладено історію сім'ї Мировичів. Однак В. Яінорівський спостерігає вплив катастрофи не лише на одну сім'ю, а простежує цей вплив на життя всього навколишнього селянства.

Масштабність Чорнобильської трагедії породила цю гірку “вічну” тему нашої літератури. Відлік від злопам'ятного дня 26 квітня 1986 р. вже перейшов рубіж десятиліття, але події, пов'язані з цим днем, раз у раз знаходять своє висвітлення у художніх творах українських літераторів.

2.Духовні цінності людини в поезії Ліни Костенко.

Духовні цінності людини своїм корінням сягають глибокої давнини, коли ідеалами була щира та чесна праця, турбота за її успіхи, коли життя приводилось у відповідність до законів Бога і природи. На жаль, наш прагматичний вік наклав свої корективи на духовність людини.

Поставити свого сучасника обличчям до норм, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином української землі взяла на себе обов'язок поетеса Ліна Костенко. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Звичайно, у зв'язку із своєю позицією поета-патріота Ліна Костенко перебувала в опозиції до офіційних властей тоталітарного радянського суспільства.

У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців моральної і духовної деградації людей. Це - “номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам”, тобто вся радянська система. За вказівним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів появляються “мастаки пристосувати крок”, люди кволі. З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: “Не відступитися і не покласти ржу на струни”. Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії “Біль єдиної зброї” є те, що рідній “трагічній мові” труну “не тільки пороги, а й діти власні тешуть”. Отаких безбатченків чимало ще й сьогодні “на нашій - не чужій землі”. Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:

У поезії “Заворожи мені, волхве” поетесу зацікавило питання, “що писав би Шевченко в тридцять третьому, тридцять сьомому роках?” Звичайно, що поетеса не піддає сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, “побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках”. У поезії авторка йде за ходом історії: Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реабілітований. Хоч посмертно, - зате своєчасно.

А як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. “Як мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет”, - нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесятникам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Маруся Чурай”. Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші “Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьківщині.

Поезія “Життя іде і все без коректур...” нагадує про обов'язок прожити життя чесно, змістовно.

Білет 21

1.Образ матерї в сучасній поезії (А. Малишко, Б. Олійник, В. Симоненко та ін.).

Світ кожного поета починається з матері. Коли ж поетове слово - “від Бога”, образ матері стає домінуючим, набував символічного значення, підноситься до узагальненого образу матері-Батьківщини. Вершин художньої майстерності цей образ сягнув в поезії, Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка. Осанну матері проспівали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра та І. Драч, Д. Павличко і В. Стус.

Всенародну любов здобула поезія А.Малишка “Пісня про рушник” (“Рідна мати моя...”), написана в 1959 р. до фільму “Літа молодії” (музика Пл. Майбороди). У центрі її-український рушник як символ материнського благословення і любові. Український рушник має безліч урочистих і важливих функцій. Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати дарувала “на щастя, на долю” вишиваний рушник;

Анафора “І”, якою розпочинаються 14 рядків з 18, засіб градації, неодноразово вживаний поетом, надають цій поезії мелодійності і особливого пісенного ліризму. Та найголовніше у цьому творі - щире синівське почуття, велика дяка матері.

Образ матері в поезії Малишка асоціюється з Україною. Пам'яті рідної матері присвятив Б. Олійник цикл поезій “Сиве сонце моє” (1978), який складається з дев'яти віршів. Мати у віршах Б. Олійника - невсипуща сільська трудівниця, котра й синові передала свою працелюбність. “Сива ластівка, сиве сонечко” - такою живе у поетовому серці найдорожча людина. Образ матері в Б. Олійника не асоціюється з Україною, як в інших поетів, а набуває планетарного звучання: “Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі!”. Вічну тему материнського відходу порушує Б. Олійник у “Пісні про матір”.

Тепло переданий діалог зі сполоханими дітьми й онуками. Ніжністю і любов'ю звучать останні слова матері, котра не залишає по собі спадків, проте розкриває перед нащадками велику свою душу, своє розуміння справжніх цінностей людського життя.

Незважаючи на схильність Б. Олійника до планетарного мислення, твір по-справжньому національний: звертання на “ви” до матері; рушники, що “злетіли увись”; ворота, край яких чекала на дітей і онуків мати; мати “пішла за межу”, немов на своєму городі.

Ніжні дворядкові строфи поезії В. Симоненка “Лебеді материнства” ніби відроджують мелодію української колисанки, української казки. Рожеві Симоненкові лебеді випливають з туману, зігрітого материнською любов'ю дитинства, із матусиних пісень. У першій частині поезії розгортається чарівна казка щасливого дитинства. Добра мати прагне все зробити для любої дитини, віддати їй увесь цвіт своєї душі, оберегти від усіх лих життя - зла, небезпеки, хвороб. Друга частина - це роздуми-мрії матері про майбутню долю її сина у тривожному світі, його юність, хмільний час кохання, зустрічі, з яких одна мусить стати любов'ю. “Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги

У хмільні смеркання мавки чорноброві, Ждатимуть твоєї ніжності й любові”.

Третя частина - це роздуми матері про синове змужніння. Коли він стане перед вибором, мати бажає, щоб і друзів, і наречену, і брата по духу він вибрав не за чиєюсь вказівкою, а з власної волі. Мати прагне, щоб головні підвалини людського життя - матір і батьківщина - ніколи не були замінені. Навіть у смерті, в еміграції, в багатстві і бідності.

“Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати” -

цей поетичний шедевр В. Симоненка, як і “Пісня про рушник” А. Малишка, отримав усенародну шану, любов і став народною піснею.

2.Найяскравіші риси національного характеру героїв роману “Маруся Чурай” Ліни Костенко.

Герої роману “Маруся Чурай” (1979) живуть і діють у відблиску всеохоплюючого образу - історичної України, яка піднялась на священну війну за свої права, державність і незалежність. Ліна Костенко розкрила далеке, сховане у віках коріння того руху, який відчутно активізувався і поширювався у надрах радянської тоталітарної системи, підкресливши тим, що державність і незалежність - одвічна мрія українського народу. Ліна Костенко у цьому творі найбільшою мірою довела, що українській ментальності притаманні не тільки емоційність і ліризм, але й прагнення дії, сильна воля та інтелект.

Полтава, де відбуваються основні події роману, - складова частина України. Міське козацтво, запорожці - палкі патріоти, які захищають свій край віл ворожих навал і готові померти за Україну славною козацькою смертю. У них багато спільних рис: відданість козацькій присязі, побратимству, відчайдушна хоробрість, духовне благородство, але кожний з них - це яскрава індивідуалізована постать. Сивочолий полковник Пушкар, який “і славу мав, і силу”, зберіг розважливість розуму, гуманність, повагу до закону.

Почуття обов'язку - ця непорушна святість є основною рисою національного характеру героїв роману. Вона яскраво втілена в образі Івана Іскри. Тільки-но “заграли знову труби до походу”, Іван відгукується на поклик гетьмана.

Висока внутрішня культура Івана Іскри, душевне благородство виказують себе у кожному порухові його душі, у кожному вчинку. Маруся для Іскри - не просто дівчина, вона для нього символ України, легендарна українська пісня, поетичне українське єство. На суді схвильовано і вирішальне звучить його слово:

“Ця дівчина не просто так, Маруся, Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа!”.

Іншу національну рису українського козацтва втілює Лесько Черкес. Справедлива, відчайдушна душа, він з презирством ставиться до судейських: “Ви, канцелюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло... в походах небувальці”. Гарячий і поривистий Лесько Черкес зберігає вірність обов'язкові.

Носієм справедливості виступає у творі великий гетьман Богдан Хмельницький. Ліна Костенко підносить на вищий художній рівень постать державного мужа, увиразнює кращі риси характеру, якими мусили б бути наділені і якими були справді провідники українців у попередні віки. У романі “Маруся Чурай” розум Богдана Хмельницького осягає всі народні проблеми. За його наказом піднімається Україна. Саме воля і мудрість гетьмана вирішили долю Марусі Чурай.

В образі головної героїні художньо вмотивована одна із найкращих національних рис характеру українців - вірність даному слову, вірність у коханні, вірність материзні. Такими були і батьки героїні. Це ж вони вчили доньку, що найбільшим злом для України завжди була зрада. Недарма ж запорожець зронив на суді: “Зрадити в житті державу - злочин, а людину - можна?”.

Вічна провина зради - це одна з найболючіших проблем нашої історії і нашого сьогодення. Ліна Костенко просвічує її рентгеном своєї художньої, пристрасної мис;іі, щоб надалі не було місця зраді у “незглибимій душі” українця.

Білет 22

1.Образ України в творчості сучасних українських поетів (Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Ліна Костенка).

Доля України, її минуле, сучасне і майбутнє - лейтмотив творчості українських поетів XX ст. Ця тема стала актуальною і для наших сучасників: Д. Павличка, І, Драча, Б. Олійника, Ліни Костенко.

У творах Д. Павличка образ України насамперед асоціюється із рідним краєм - Гуцульщиною, до якої він звертається з глибокою повагою, патетикою: “Франківщино! Моя ти рідна земле...”. “Син простого лісоруба, гуцул із Карпатських гір” на все життя зберіг синівську любов і відданість цьому куточкові української землі. Тут поет зростав, тут узяв він “пісню в серце із людських сердець” (вірш “Там, де Лючка круто в'ється.”). Звідси, з цієї “високої землі” пролягла його дорога до України

Образ України у творчому доробку Д. Павличка постає зі спогадів про важливі історичні події, про прекрасних людей, чесних, духовно багатих. Поет неодноразово звертається до Тараса Шевченка, пророчі слова якого сприймаються як наука України. Тому й складаються думки Д. Павличка у молитву до Кобзаря (вірш “Молитва”), щоб наповнитися і освятитися генієм “віку двадцять першого предтечі” на великі звершення в ім'я України. Творчість Т. Шевченка Д. Павличко сприймає як історію українського народу.

У творах циклу “Вірші із Монголії” звучить гнівне слово Д. Павличка проти тих, хто зривав золоті верхи із наших соборів, і проти тих, хто “висаджував фундаменти”, “каміння звідси рвав” - “батирів Сталіна, Постишева та Косіора”. У віршах названого циклу створено образ України, яку віками нищили різні зайди, але не змогли зламати її духу.

У 1983 р. Д. Павличко написав вірш “Бабуся з квітами”, який уже з перших рядків викликає своєрідні аналогії, порівняння старої, зморщеної бабусі-матері із самою Україною. У гамірному місті старенька бабуся продає букетик лілій, які завжди були символом чистоти. Сумний образ одинокої старенької жінки, майже жебрачки па велелюдді, викликає у поета гострі відчуття болю за долю українських матерів, самої України.

У творчому доробку Д. Павличка є чимало віршів, присвячених Україні 90-х років.

Образ України по-своєму оригінальне створив І. Драч. Поєднавши новаторську форму своїх віршів із глибоко національними поетичними засобами та прийомами, поет бачить Україну в образі калини (вірш “Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях”), вишневого цвіту (“Вишневий цвіт” із поеми-симфонії “Смерть Шевченка”), у трагічному образі Чорнобильської мадонни із однойменної поеми. Де б не був поет, його думки завжди з Україною.

Образ України І. Драч, як і Д. Павличко, поєднує із образом Т. Шевченка. У передсмертних мареннях “біжить до сина Україна одганяти знавіснілу смерть”.

Поет планетарного мислення, Б. Олійник проблеми України найчастіше поєднує із загальнолюдськими проблемами. Та ряд творів поета присвячено тільки Україні. В далекій Америці приходить до нього поетичний образ білої селянської хати, викликає тугу за Батьківщиною (“Від Білого дому до білої хати”). Духовний родовід народу, його історична пам'ять - важливі мотиви поем Б. Олійника “Рух”, “Доля”, “Дорога”, “Дума про місто”, “Сковорода і світ” та ін. Сутність людини, її гуманізм, висока порядність завжди беруть початок із рідного кореня. Таку думку стверджує автор у поемі “Рух”.

Поема “Дума про місто” присвячена 1500-літтю “матері міст руських” Києву. У ній взаємопов'язане минуле і сучасне. Тільки такий зв'язок, на думку поета, забезпечує ідею єдності народу і дає можливість осягнути вершини людської мислі і дії.

Незважаючи на гостре відчуття недолі рідного народу, присвячена Україні поезія Ліни Костенко не звучить песимістично. У ній по-філософськи мудро обґрунтовано думку про велике майбутнє України. Поетеса неодноразово звертається у своїх творах до славного минулого українського народу, з ним пов'язує пекучі проблеми сьогодення. У циклі віршів “Ікси історії” Із книги “Неповторність” вона нагадує сучасникам славетні імена, героїчні події, які перегукуються із сучасністю, кличуть до дій. Сюди ввійшли такі твори, як “Древлянський триптих”, “Лютіж”, “Князь Василько”, “Чадра Марусі Богуславки”. Ці твори доповнюють наші знання про багату історію українського народу. Численними поетичними творами Ліна Костенко відгукнулася на сучасні проблеми України, пов'язані зі станом освіти, культури, зокрема, на проблеми її демократичного розвитку.

2.Творчість письменників рідного краю (на прикладі Тернопільщини).

Тернопільська земля славна іменами письменників, творчість яких стала окрасою всієї української літератури. З кінця 80-х років у літературний обіг повернулося ім'я славетного “молодомузівця” Б. Лепкого, який є уродженцем нашого краю. Про своє походження поет згадує у вірші “Заспів” рядочком “колисав мою колиску вітер рідного Поділля”. Про міста і села Тернопільщини, людей цього краю писав письменник у своїй прозі. Крегулець і Поручин, Жуків і Бережани, Чортків і Копичинці, Улашківці і Гусятин увійшли в його твір “Казка мойого життя”. У своїх романах письменник звернувся до історичної теми, зокрема вивів образ Мазепи.

Історичні теми опрацьовували у своїх творах й інші письменники Тернопільського краю. Серед них А. Чайковський та Ю. Опільський. Твори А. Чайковського “Олексій Корнієнко”, “Полковник Михайло Кричевський”, “За сестрою”, “Козацька помста”, “На уходах” своєю тематикою сягали часів козаччини. У них оспівано героїзм українського народу (в тому числі дітей), вірність Вітчизні, кращі традиції української суспільності, зокрема - козацькі. Через твори А. Чайковського, крім узагальнених художніх образів, в яких відбилися риси епохи, пройшли й відомі історичні постаті. До них належать Богдан та Юрій Хмельниць-кі, Сагайдачний, Кривоніс.

У творах на історичну тему Ю. Опільський торкався сторінок історії українського народу, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою проти Литви, Польщі, татар. Відомими творами у контексті української історичної прози є “Ідоли падуть”, “Сумерк”, “Чорним шляхом”, “Упирі”.

В оповіданнях та творах Т. Бордуляка змальовано життя галицького селянства кінця XIX - початку XX ст., яке спостерігав письменник, будучи священиком у Малому Ходачкові. Це оповідання “Бузьки”, “Дай, Боже. здоров'я корові”, “Передновок”. Розмірковуючи на соціальні теми, Т. Бордуляк гостро ставив морально-етичні проблеми. Вони виразно звучать в оповіданнях “Майстер Федь Триндик”, “Ювілят”.

Осип Маковей відомий у літературі як поет, прозаїк, літературний критик, видавець. Значна частина його життя пов'язана із Заліщиками. Характерною ознакою творів письменника є їх сатиричне звучання. Письменник також загострював увагу на проблемах національної гідності, яку пов'язував із освітою. Своєю збіркою прози малих жанрів “Кроваве поле” він засуджував братовбивчу війну.

На Тернопільщині народився січовий стрілець, автор численних стрілецьких пісень Р. Купчинський. Він автор творів, які вважаються народними: “Човен хитається серед води”, “Як з Бережан до кадри”, “Зажурились галичанки”, “Гей там у Вільхівці”, “Ірчик”. Новою сторінкою у висвітленні подій першої світової війни на території Галичини є роман у 3-х частинах “Заметіль”, який написав Р. Купчинський як очевидець.

За останнє десятиліття в українську літературу повернулася творчість У. Самчука, високо оцінена критикою ще у 30-х рр. Тоді ж твір Уласа Самчука “Волинь” був висунутий на здобуття Нобелівської премії. І лише мізерне матеріальне становище, що не дозволило перекласти роман європейськими мовами, стало на перешкоді письменникові отримати цю високу нагороду. Історію України початку нашого століття, голодомор розглянув У. Самчук у творі “Марія”. Письменник писав також оповідання, нариси, публіцистичні твори.

По-своєму опрацював історію краю відомий прозаїк Б. Харчук у романі “Волинь”. Письменник віддавав перевагу проблемам села (“Кревняки”, “Межі і безмежжя” та ін.). Лебединою піснею Б. Харчука називають критики його повість “Вишневі ночі”. У цьому творі зустрілися два світи: націоналісти-підпільники УПА та НКВДисти. Їх представляють люди, наділені глибокими почуттями. Тому НКВДист і зв'язкова УПА закохуються одне в одного. Разом пробують втекти і разом помирають, переживши мить високого кохання.

Одним з перших біографів І. Франка в українській літературі був виходець із Тернопільщини Д. Лук'янович. Його перу належить повість “Франко і Беркут”, в якій широко описані стосунки І. Франка з О. Рошкевич. Він також автор повістей “За кадильну” та “Від кривди”.

До покоління письменників 60-х належать представники нашого краю Р. Андріяшик, С. Будний, В. Ярмуш. На жаль, С. Будний та В. Ярмуш передчасно померли, так і не розкривши до кінця своїх творчих можливостей. Їхня лірика характеризується романтичним забарвленням, щирістю почуттів до рідної землі, особливо - у зображенні природи. Це яскраво ілюструють поезії С. Будного циклу “Земля” та більшість віршів В. Ярмуша із збірки “Казка про тебе”.

Р. Андріяшик у своїх прозових творах ще у 60-х роках по-своєму прочитав сторінки історії України у романі “Люди зі страху”, “Полтва” та ін.

Сьогодні в царині літератури, зокрема в поезії, працюють тернополяни Г. Петрук-Попик та ін.

Білет 23

1.Історія українського народу на сторінках художніх творів.

Історична тема - одна із традиційних, провідних тем в українській літературі. Уже пам'ятка давньої літератури “Слово о полку Ігоревім” відбиває події, пов'язані з походом князя Ігоря проти половців.

У багатьох своїх творах, особливо в поемі “Гайдамаки”, Т. Шевченко звертався до звитяжної доби в історії українського народу - козаччини, відтворював події гайдамацького руху. Великий Кобзар змалював образи Богдана Хмельницького, Івана Ґонти, Максима Кривоноса, Байди Вишневецького.

Першим історичним романом української літератури є роман “Чорна рада” П. Куліша. Історію рідного народу і його боротьбу за незалежність змальовано у художніх творах І. Франка (“Захар Беркут”), М. Старицького (“Останні орли”, “Оборона Буші”). Із творів І. Франка, Ю. Федьковича, В. Гжицького, Г. Хоткевича дізнаємося про опришківський рух і славного ватажка опришків Олексу Довбуша.

XX століття внесло в історичну долю українського народу свої драматичні події, на які відгукнулися поети, прозаїки, драматурги. Через літературні твори пройшло осмислення подій І та II світових воєн, революції 1905 та 1917 років, голодомору і репресій 20-30-х років.

Особливе місце в українській літературі відведено подіям революції 1905 року, її поразки. І Леся Українка, і М. Вороний, і В. Винниченко, і О. Олесь у своїх творах висловили свої надії, сподівання на революцію 1905 року. Чимало творів малих форм присвятив цим подіям і М. Коцюбинський. Серед них “Intermezzo”, “Коні не винні”, “Сміх”, “Подарунок на іменини”, “Він іде” та ін.

Твором світової слави став роман І. Багряного “Сад Гетсиманський”, в якому передано трагедію українського народу у зв'язку з репресіями, нищенням української інтелігенції. Змальовуючи жахіття більшовицького терору, безглуздість звинувачень, огидні методи НКВДистів під час катувань в'язнів, І. Багряний в образі головного героя Андрія Чумака показує незламну волю до життя, утверджує романтику вітаїзму. На цю ж тему написаний І. Багряним і роман “Тигролови” (перша назва “Звіролови”).

Проблеми історичної долі від часів козаччини і до проголошення незалежності України по-своєму осмислює Р. Іваничук у романі “Орда”. Варто підкреслити, що у своїх творах Р. Іваничук розробляє переважно історичну тему.

До історичних подій неодноразово звертався у своїй поетичній творчості М. Бажан. У 1942 році під час війни з фашистською Німеччиною поет пише свою поему “Данило Галицький”. В основу написаного твору лягли події 700-літньої давності - перемога русичів під керівництвом князя Данила Галицького над тевтонським орденом мечоносців.

Історичну тематику впродовж усієї творчості розробляє П. Загребель-ний. Його перу належить роман “Диво”, тема якого пов'язана із будівництвом Софійського собору. “Роксолана” - твір про полонянку легендарної слави Настю Лісовську із Рогатина. Роман “Я, Богдан” належить до кращих творів української літератури.

Сьогодні стає відомою “заґратована” творчість шістдесятників. Народження незалежної України також знайшло своє художнє осмислення у творчому доробку письменників.

Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.

2.Мужність і стійкість ліричного героя у нерівній боротьбі зі злом і неправдою (на прикладі поезії Василя Стуса).

У В. Стуса є прекрасні слова про поета: “Поет - це людина. Насамперед. А людина - це добродій”. Коли ж довкола тебе зло, сваволя, наруга і беззаконня, то ти - людина-добродій - мусиш протистояти злу. І В. Стус протистояв злу. За його крилатими словами - вчинки, за ними - “дорога болю”, невизнання, ув'язнення, брежнєвські табори. В. Стус мужньо переніс всі випробування долі і “в смерті повернувся до життя”.

Його лірика - одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв'язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі “напівправди, напівпітьми” добро не восторжествує.

Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьому особистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.

Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав: “Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття...”.

Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслювала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув'язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ще краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.

У творах В. Стуса в'язничного періоду немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особистими прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам'яті художниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України - “у чорній стужі сонце України...”. До власної музи тут лише єдине благання: “Ярій, душе! Ярій, а не ридай!”

Автор висловлює думку, що час “молитов і сподівань” на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною державою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболівати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відповідальність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.

Без сумніву, фізичні страждання В. Стуса у снігах Сибіру, тюрмах і таборах Мордовії були безмежними. Його виснажувала виразка шлунку, яка загострювалася в умовах в'язничного життя, та карцерні випробовування, яким піддавали не раз непокірного тюремному режимові поета. Та він здолав неподоланне. Вороги вбили його фізично, але героїчний чин його духу приборкати не зуміли. Адже поетові байдуже було, що буде з його власним життям, коли йшлося про духовні ідеали. З цього приводу він писав: “...я відчуваю власну смерть живою, як і загибель сам о вороттям”. Він щодня був готовий гідно зустріти смерть, хоча за життя боровся активно. В. Стуса більше турбував стан власної душі. Національна свідомість, голос духу засвідчували його усвідомлений патріотизм

Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця виконав свій обов'язок.

Білет 24

1.Відображення національної самосвідомості героїв у творах Олександра Довженка.

Довженко - митець, вихований на багатому духовному національному грунті. Тому в його творах зображені сентиментальні, добрі, працьовиті люди, закохані в красу рідного краю і пісні, типові представники української нації. Такими вивів їх письменник у “Звенигороді”, “Землі”, “Поемі про море”, “Зачарованій Десні” та багатьох інших творах. Однак у творах О. Довженка до початку 40-х років персонажі хоча й відчувають себе українцями, але тільки підсвідомо проявляють риси національної ментальності: у повазі до старших, особливо батьків; у любові до праці, до землі, на якій живуть; у готовності піти на самопожертву заради інших. Ці персонажі все-таки ще гостро не відчувають своєї приналежності до української нації. Вони - радянські українці. У творах довоєнного періоду О. Довженко не загострював проблеми національної самосвідомості, не порушував питання тотального нищення української нації.

З усією гостротою тема української самосвідомості героїв зазвучала у творах сорокових років. Національно-світоглядна еволюція О. Довженка, яка вилилася у конфлікт із пануючою комуністичною ідеологією, позначилася і на відображенні національної самосвідомості героїв його творів. Лаврін Запорожець, Купріян Хутірний (кіноповість “Україна в огні”), Іван Орлюк (кіноповість “Повість полум'яних літ”) - це носії кращих рис народу, його духовної та фізичної величі, нескореності, які зі зброєю в руках захищають рідну землю, свідомо ставляться до свого обов'язку оборонця незалежності українського народу. Саме тому Купріян Хутірний намагається зупинити відступаючих солдатів: “- Не пущу. Я царя захищав, не тікав. А ви свою владу одстояти не можете”.

Розмова Запорожця із Забродою після трагічної смерті старої селянки Левчихи по-особливому увиразнює відчуття приналежності героя до свого, українського народу. Непрості перипетії Заброди він вважає “внутрішньою справою”, яку не можна порівнювати із спробою поневолити весь народ. Тому він переконує Заброду, що “часом в'язні й судді повинні битися поруч, коли Батьківщина гине”. У цій розмові автор робить суттєве уточнення: “А зараз Батьківщина гине, Україна!”

Найвиразніше почуття національної гідності й усвідомлення безправного становища своєї нації закладено письменником у тому епізоді кіноповісті “Україна в огні”, коли Лаврін Запорожець знімає зі стіни портрет Сталіна. Тут не потрібні особливі коментарі. І герой висловлюється лаконічно про те, що його свята віра у справедливого і всемогутнього вождя пропала. Усі страхіття, пережиті ним від початку війни, коли “повіз старий Запорожець п'ять синів на війну”, І до її останнього дня, коли зібралися Запорожці уже без матері, Савки, Григорія, Трохима на попелищі рідної хати доспівати свою мирну пісню “Ой піду я до роду гуляти”, дають йому право на такий рішучий крок. Образ Лавріна Запорожця є типовим. За ним ми вбачаємо мільйони сильних, мужніх українських патріотів.

Щоденникові записи сорокових років - періоду найбільшого гоніння митця кремлівськими ідеологами - засвідчують, що письменник глибоко переживав за історичну долю своєї нації, і ні на мить не сумнівався у своїй правоті патріота.

Під кутом зору національної самосвідомості самого О. Довженка треба розглядати його запис: “Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі... Невже любов до свого народу є націоналізмом?” Поняття “націоналіст” прирівнювалося на той час до поняття “ворог народу”.

2.Історія українського народу в творчості Івана Кочерги.

Більшість драм Івана Кочерги - це твори на історичну тему. Ґрунтовна обізнаність драматурга з історією України, вивчення архівних документів допомогли митцеві піти у глиб віків і відтворити княжі часи XI ст.

Свою драму “Ярослав Мудрий” І. Кочерга написав у 1944 році. коли Україна палала в огні другої світової війни. У дні тяжких випробувань своєю п'єсою автор проголосив гімн миру, спокою на землі, освітивши світлом свого таланту найважливіші віхи історії нашого народу. В образі Ярослава Мудрого І. Кочерга показав нам ідеал воїна і книголюба, доброго політика і будівничого, який “вищих не відав скарбів, ніж мирний труд і щастя в ріднім домі”. Він піклувався про військову могутність, економічний розквіт і духовний розвиток Київської держави. Він широко відкрив державні двері для культури і міцно закрив їх перед споконвічним ворогом - кочівниками. Усі вчинки і дії Ярослава Мудрого в державно-громадському і особистому житті були продиктовані турботою про рідну землю. Він хоче будувати міста, палаци, храми, дбати про освіту, але спочатку утверджує чіткий закон: “Раніш закон, а потім благодать”.

Князь рішуче переслідує тих, хто сіє чвари, міжусобиці, “крамоли і лукавства”, карає їх. Так був покараний на смерть Новгородський посадник Коснятин - батько Микити. Микита хоче помститися князеві, але зрозумівши, як багато означає Ярослав Мудрий для держави, стає другом князя - “найсвітлішого з усіх земних царів” і гине за нього.

Каменщик Журейко, незважаючи на небезпеку (князь поклявся його покарати), спішить попередити Ярослава про змову. Журейко представляє тих русичів, для яких державні інтереси були вищими, ніж власні, навіть коли йшлося про життя чи смерть.

Доля дітей князя Ярослава теж підпорядкована державним інтересам. І Анна, і Єлизавета мусять виходити заміж за королів сусідніх держав, щоб таким чином забезпечити мир і безпеку для рідної землі. Важко погодитися Анні, що “доведеться їхати в Париж”, адже “там ні кравців, ні крамарів путящих, доми холодні, вулиці брудні”. Так само і Єлизавета не уявляє, як розлучиться з батьком, Києвом, книжками. З туги за Батьківщиною Єлизавета померла.

У драмі “Ярослав Мудрий” І. Кочерга пролив світло на історичний факт, пов'язаний із перебуванням варягів на Київській землі. Сюди вони були запрошені, як мужні воїни для охорони кордонів Русі від нападів кочівників. Коли варяги почали себе поводити як завойовники, то Ярослав їх відправив із держави.

Самовідданість князеві розкрито в образах Микити, Журейка, Милуші. Князь Ярослав схилив голову перед тілом Микити, який “чесно вмер за Русь на полі брані”, а новгородцям пообіцяв “за службу вірну і добро” звільнити місто від данини і захистити їх “вольності святі”. На полі бою князь вирішує побудувати храм в ім'я Софії “щоб в віках вона стояла”.

Ідею твору визначив сам автор - “нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом, на користь Вітчизні...”.

...