Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зворотній бік ренесансного титанізму у дослідженнях сучасних науковців

1.1 Ренесанс як своєрідна історико-літературна епоха

1.2 Поняття про ренесансний титанізм

1.3 Негативні прояви ренесансного індивідуалізму

Розділ 2. Специфіка структурування титанічної особистості у трагедії Крістофера Марло “Трагічна історія доктора Фауста”

2.1 Особливості розвитку англійського відродження

2.2 Образ чорнокнижника і його естетичне значення

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Процес еволюції людини завжди вражав своєю актуальністю. Людина - найвища цінність кожної епохи. Звичайно, з книжок по історії ми можемо багато дізнатися про фізичну або суспільну еволюцію людини, але як що до настроїв епохи? Як дізнатися, які естетичні і світоглядні зміни відбулися на кожному етапі?

У цьому питанні неоцінену роль відіграє література. Саме у творах сучасників кожної епохи можна простежити еволюцію думки і почуттів, тогочасну систему цінностей, яка змінювалась на кожному етапі становлення і, звичайно, процес самоствердження людини як особистості.

Треба зазначити, що епоха Відродження є найяскравішою епохою у контексті еволюції людини. Це час, коли вона стає мірою усіх речей, розкривається її внутрішній світ і привертають увагу її особисті якості. З'являється людина-титан - сильна, талановита і всебічно розвинена. Чимало робіт було присвячено проблематиці епохи Відродження. А.С.Лосєв провів багато досліджень, які стосувалися естетики Відродження, загальної характеристики епохи, В.С.Нерсесанець більше уваги у дослідженнях приділив правовим і політичним аспектам, інші вчені вивчали гуманізм як окреме явище та інше.

Але кожна річ має свій зворотній бік. Не виключенням є й епоха Відродження, проте треба зауважити, що її зворотній бік теж мав велике значення.

Об'єктом дослідження є поняття ренесансного титанізму.

Предметом дослідження є специфіка реалізації ренесансного титанізму доби Відродження.

Метою дослідження є виявлення своєрідності художньої реалізації ренесансного титанізму у трагедії Крістофера Марло “Трагічна історія доктора Фауста”.

Згідно з метою дослідження ставляться такі завдання:

1. Розглянути Ренесанс як своєрідну історико-літературну епоху.

2. Розглянути і дати визначення поняттю “ренесансний титанізм”.

3. Розглянути негативні прояви ренесансного індивідуалізму.

4. Визначити особливості розвитку англійського Відродження.

5. Визначити специфіку структурування титанічної особистості у трагедії Крістофера Марло “Трагічна історія доктора Фауста”.

Методи дослідження: метод вибірки, метод структурного аналізу тексту та контекстуально-інтерпретативний метод.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що незважаючи на існування великої кількості літератури, що стосується цього періоду і досліджень, що поводилися такими вченими, як Л.М.Баткін, К.А.Сергєєв, А.Ф.Лосєв та іншими, все ж деякі аспекти питання викликають протиріччя. Справа у тому, що більшість уваги вчених приділяється позитивній стороні ренесансного титанізму, хоча його зворотній бік є не менш цікавим аспектом.

Практичне застосування дослідження визначається можливістю використання отриманих результатів на заняттях та лекціях з зарубіжної літератури, також може стати основою для подальшого розгляду питання, допоможе більш цілісно зрозуміти епоху Відродження.

Розділ 1. Зворотній бік ренесансного титанізму у дослідженнях сучасних науковців

1.1 Ренесанс як своєрідна історико-літературна епоха

Майже тисячу років середньовічна культура розвивалась на руїнах античної культури. Середньовіччя - це таж сама античність, але у варварському сприйняті і виконанні, тому й вважається епохою “темних років”.[10, 13] Існують припущення, що коли стара культура вичерпала себе, то вона поступилася місцем молодій та енергійній культурі, яку прийнято називати Відродженням або Ренесансом.

Енгельс охарактеризував Відродження як “найбільш прогресивний переворот з усіх, пережитих до того часу людством”.[16, 52] Воно дуже швидко визначилося як окрема, внутрішньо закінчена культурно-історична епоха.[14, 35]

Ренесанс (фр. “відродження”;від італійського “Rinascimento”) напрям у мистецтві, що характеризується розвитком науки та усіх галузей мистецтва, а також змінами у економічній, політичній і соціальних сферах. Він є перехідною ланкою від Середньовіччя до Нового часу.

Сам термін з'явився у XIV сторіччі. Спершу він означав не всю епоху, а лише час виникнення нового мистецтва, але згодом це поняття набуло більш широкого значення.

Що до хронологічних меж Відродження, то більшість вчених дотримуються тієї точки зору, що цей рух охоплює період з середини XIV сторіччя до перших двох десятиліть XVII сторіччя. Але нові тенденції розвивались по-різному в різних країнах.[9, 35]

Виникнення культури Відродження було подготовлено загальноєвропейськими і локальними історичними умовами. Згідно марксистському підходу його соціально-історичною основою є перехід від феодальної формації до капіталістичної.[15, 37] Однією з перших вступила на цей шлях Італія, чому сприяли високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок. Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю, змінами у настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії.[10, 41]

Зміни у соціальній, політичній і економічній сферах призводять і до змін у світогляді людей.

Існує ще одна дуже цікава точка зору, що ніби то саме епідемія чуми, що почалася у Флоренції у XIV столітті, зумовила зміну у світогляді людей. Вважається, що наближення смерті змусило філософів думати про саме життя, а не про те, що буде після нього. Але не зрозуміло тоді чому саме Італія стала Батьківщиною Ренесансу. Епідемія поширювалася і в інших країнах Європи, проте там вона не призвела до таких змін як в Італії. Скоріш за все усі зміни, які відбулися у цій країні були результатом переплетення усіх вищезгаданих факторів.[26, 54]

Нове світосприйняття, яке з'явилося в епоху Відродження, прийнято називати гуманізмом (від лат. - людський). Окремі риси гуманізму присутні в античній культурі, але гуманізм Відродження був більш об'ємним і більш цілісним. Гуманізм позначає не тільки те, що людина є найвищою цінністю, але й те, що людина оголошується критерієм усякої цінності. Ця риса гуманізму була виражена ще в Античності Протaгором: “Людина є мірою усіх речей”.[5, 16]

Відродження характеризується відкриттям нових тенденцій. Головним відкриттям є відкриття античності. Гуманісти звернули увагу на позитивному змісті, що був в античній культурі, і на античну мудрість, тому відродження античності було головною ціллю і змістом Ренесансу. Саме світосприйняттєві та естетичні принципи античної культури були визнані ідеалом, гідним наслідування. [24, 21]

Також йде пошук ідеальних форм як у самій природі, так і через неї. Усе мистецтво Ренесансу звертається до природи, через яку формує нові естетичні принципи людини.

Але найбільш важливим відкриттям епохи Відродження є відкриття людини як особистості. “Культура епохи Відродження ,- писав Я.Буркхардта, - сприяє не тільки ряду зовнішніх відкриттів, її головна цінність полягає у тому, що вона вперше розкриває увесь внутрішній світ людини і закликає її до нового життя”.[16, 37] У цей період середньовічна теоцентрична культура змінюється на антропоцентричну. Суттю епохи стає процес визволення людини і ствердження сили, розуму, краси, свободи особистості, єдності людини і природи.

Ще одна риса гуманізму - віра у безмежний прогрес. Гуманісти підносили людину до рівня Бога і разом з тим стверджували право людини на безмежну творчість, бо саме в творчості проявляється схожість між людиною і Богом. Піко дела Мірандола вважав людину центром Всесвіту. На його думку Бог є вищим за людину, але він не обмежує людину і її творчих можливостей, завдяки яким можна впливати на світ і змінювати його.[25, 17]

Початок епохи пов'язан з ім'ям Джотто ди Бондоне, якого вважають реформатором живопису. Разом з живописом зароджується і національна література. Родоначальником гуманізму в Італії вважається Петрарка.

Людина з її земними пристрастями і бажаннями з'являється у літературі. Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Письменники намагалися створити гармонію двох початків, або, принаймні, їх врівноважити. У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові надані земні риси, але і земні почуття піднесені до небесної гармонії.[20,25]

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла і Л. Альберти вважали накопичення знань, що допомагають людині зробити вибір між добром і злом.[23,79] Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Важливим є те, що цінність людини стала визначатися її особистими якостями, а не положенням у суспільстві.

В епоху Відродження змінюється і сам засіб мислення людини. Зараз вже ні середньовічний схоластичний диспут, а гуманістичний діалог, включаючи у себе різні точки зору і демонструючи єдність і протилежність, стає засобом мислення і формою спілкування людей того часу. Діалог стає одним з найбільш популярних літературних жанрів епохи Відродження.[14,18]

Письменники Відродження старанно вивчали твори античних авторів, намагалися наслідувати їх. Але це було не сліпе наслідування , а наслідування принципів їх створення. Це призвело до кардинального перегляду системи літературних жанрів: у драматургії на зміну містерії, мораліте і міраклю прийшли комедія і трагедія; у ліриці з'явилися ода, сонет і пастораль; у епосі сформувалися новела і роман.

У цю епоху з'являються багато творів спрямованих проти церкви та її службовців. Деякі діячі намагалися примирити християнство з античністю і таким чином створити нову, єдину релігію. Поєднання у культурі Відродження успадкованих нею дохристиянських ідей та образів та християнської духовності народжувало ідеали гармонії і рівноваги.[4, 21] Отже, мистецтво Відродження було своєрідним синтезом Античної фізичної краси і християнської духовності.

У різних країнах культура Відродження розвивається різними темпами і у кожній країні тип культури мав свої особливості, які були пов'язані з етнічними характеристиками, специфічними традиціями, а також впливом інших національних культур.

В Італії Відродження відносять до XIV - XVI століття. Вона була першою країною, у якій почала зароджуватися класична культура Ренесансу, яка сильно вплинула на інші європейські країни. Причиною стали вже згадані загальноекономічні фактори і національно-культурна традиція.[2,14]

Традиційно епоха Відродження проходить чотири етапи свого становлення:

· Проторенесанс (кінець XIII - 1 половина XIV сторіччя)(Данте, Джотто )

· Раннє Відродження (XV сторіччя). Це період творчості Петрарка - відомого ліричного поета, і Боккаччо - поета і відомого новеліста.

· Зріле, або Високе, Відродження (кінець XV - перші три десятиліття XVI сторіччя). Це період “вченого” гуманізму, розвитку ренесансної філософії, етики, педагогіки. ( Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Франсуа Раблє)

· Пізнє Відродження (середина та друга половина XVI сторіччя) характеризується кризою гуманістичних ідей. Це час розуміння трагізму людського життя, конфлікту між сподіваннями і можливостями людини, час зміни стилів, посилення маньєристичних тенденцій. (Шекспір, Сервантес)[3,42]

З Італії гуманістичні ідеї почали проникати у Францію. Це відбувалось на межі XIV--XV віків. Хоча для цієї країни антична спадщина була частиною її культури, все ж ренесансних рис французька література набуває лише у другій половині XV століття, коли виникають загально-історичні умови для розвитку Відродження. [6, 17]

У період Раннього Відродження у Франції встановлюється нова система освіти, створюються гуманістичні кола, видаються і вивчаються книги античних авторів.

Зріле Відродження - це період створення збірника новел Маргарити Наваррської “Геп-тамерон” , виходу у світ відомого роману Франсуа Рабує “Гаргантюа і Пантагрюель”.

Пізнє Відродження, як і в Італії, характеризується кризою та розповсюдженням маньєризму, але на цей час також припадає творчість таких видатних поетів, як П. Ронсар, Ж. дю Белле та інших.[24, 51]

Відродження у Німеччині і Нідерландах розпочалося набагато пізніше ніж в Італії, також воно мало свій особливий характер. “Північні” гуманісти відрізнялися підвищеною цікавістю до релігійних проблем та намаганнями брати безпосередню участь у церковній реформаторській діяльності. Дуже важливу роль у розвитку ренесансної культури цих країн відігравало книговидавництво та розвиток “університетської реформації”. З іншого боку, не менш важливе значення мали релігійні дискусії і сформований у ході цих дискусій рух “християнського гуманізму”. [12, 97]

Проте, незважаючи на відмінність культур різних європейських народів, їх об'єднують ідеї гуманізму. Ці ідеї охоплюють усі прошарки суспільства. Сам гуманізм стверджує віру в безмежні можливості людини. У творах італійських гуманістів головною ідеєю є те, що людина сама створює себе і свою долю.

Звичайно, не кожна з європейських країн здійснила за цей період свій розвиток у повному обсязі. Але духовне розкріпачення, дух індивідуалізму, звертання до людини як до центральної фігури буття є необхідними ознаками Відродження для кожної національної культури.[8, 68]

Головна особливість Відродження - індивідуальність, цілісність і різнобічність у розумінні людини, життя і культури.

Мистецтво Італії у XVI столітті ще переживає розквіт, але у другій половині століття гуманістичні ідеали зіштовхуються з реальністю і це призводить до глибоких розчарувань, виникає криза гуманізму і мистецтва Відродження.[14, 21]

Поступово зростає економічне і політичне протиборство європейських країн, поширюється рух релігійної Реформації - все це змушує сучасників епохи Відродження гостро відчути утопічність оптимістичних ідей.[8, 12]

Звичайно, як завжди, існує дуже багато дискусійних питань. Одним з них є питання естетичного значення епохи. Деякі вчені не згодні з тим, що епоха Відродження була покращенням порівняно з Середньовіччям. Йоганн Хейзинг у своїй книзі “Захід Середньовіччя” вважає Відродження періодом занепаду, бо у цей час було зруйновано багато важливого, наприклад зупинився розвиток латинської мови, яка дуже швидко розвивалася до того часу.[11, 41] Роберт Лопес стверджує, що епоха Відродження переживала дуже серйозну економічну кризу[25, 15], а Джордж Сартон и Лінн Торндайк вважають, що у цей час дуже уповільнився технічний прогрес[9, 54]. Інші вчені ж ,навпаки, вважають, що Відродження мало велике позитивне значення в історії світової культури. Все ж таки, ніхто не може заперечити той факт, що епоха Відродження є найбільш яскравим етапом у контексті загальної еволюції людини.

1.2 Поняття про ренесансний титанізм

“Гуманізм” - це течія західноєвропейської культури епохи Відродження, яка приділяла увагу якостям людини. Гуманізм ставить у центрі світосприйняття людину як незалежну особистість. Культ античності переростав у культ людини як єдиного носія усіх знань.

Гуманізм виник у XIV столітті в Італії, а наприкінці XV століття утвердився у Північній Європі. Родоначальниками гуманізму вважаються Ф. Петрарка, К. Саллютатті, Л. Брюні, М. Фичино та інших.[25, 41]

Епоха Відродження - час відкриттів, великих майстрів і їх видатних творів. Цей час визначається появою цілою плеядою художників-вчених, серед яких перше місце належить Леонардо да Вінчі, Рафаелю, Мікеланджело. Це були універсальні люди, які проявили себе у живописі, архітектурі, літературі та природничих науках. Це був час титанізму, який проявлявся у мистецтві і в житті.[26, 47]

Титанізм (англ. titanium's ) - це якість ренесансної особистості, яка відрізняється виключністю розуму, силою духу і розмаїттям талантів. Бог залишається на другому плані, а людина, маючи необмежені можливості творчості, бере на себе божественні функції.[6, 38]

З'являється поняття “ідеальна людина” - сильна, талановита і всебічно розвинена, здатна бути творцем самої себе і своєї долі.[2,51]

На думку Зедльмайра, епоха Відродження - це час “божественної” людини. Вона не тільки образ Бога, але й у творчих здібностях - його точна копія.[26, 51]

Видатний діяч італійського Відродження Піко делла Мірадола (1462-1494) висловлює думку, що якщо Бог є творцем самого себе, а людина створена за подобою бога, тому вона теж здатна змінювати або наново створювати саму себе. В одній з своїх декларацій він характеризує людину як “хамелеона”, здатного імітувати усі живі форми. Людина має повну свободу і вона не обмежена ніякими умовами чи правилами, бо вона сама їх і створює.

“Обумовленість природи людини - бути вільною, вибирати свою долю, - зазначав Е. Гарен, - створювати своїми руками вівтар слави й кайдани покарання”, а Маннеті згадував про людину як про творця світу мистецтва.[2,54]

Але титанізм як явище проявився не лише серед великих людей. Бажання самоствердитись було притаманне багатьом людям епохи Відродження. Вони сповнюються нестримним бажанням до слави, людська краса уподібнювалася красі божественній.

Я.Буркхардт вважав, що людина, яка пізнала саму себе, набуває індивідуальності і створює свій внутрішній світ. Гуманісти у своїх роботах підкреслюють цю індивідуальність і силу. Стверджувалася людська особистість у всій її грандіозності красі й величчі.[11, 46]

Тобто з'являється яскрава, контрастна в усіх проявах особистість. Усі досягнення у будь-якій сфері приписуються саме їй. Людина вважає себе центром Всесвіту, тому відчуває у собі безмежні можливості і силу, здатну змінити світ. Усвідомлюючи це, вона намагається показати усім навколо на що вона здатна.

Талановита людина - талановита у всьому. Титани епохи це довели, проявивши свої здібності одночасно у декількох галузях науки і мистецтва.

Вчені стверджують, що не існувало істоти подібній людині, ніхто не міг зрівнятися з нею у її величчі. Людина стає повністю незалежним індивідуумом.

1.3 Негативні проявлення ренесансного індивідуалізму

У XІV столітті виник новий тип самопізнання, зв'язаний з абсолютним акцентом на суверенності та самоцінності кожного людського “я”.

Люди не стільки цінили себе, скільки пишалися і красувалися собою, своїми, як їм здавалося, безмежними здібностями. А. Ф. Лосєв(1893-1988) називав цей феномен “зворотнім боком титанізму”. Лосєв писав: “… усяка річ на світі має свій зворотній бік”.[13, 15]

Дійсно, у кожної речі є зворотній бік, який ми іноді не бачимо, бо не достатньо добре знаємо її . Поет пише вірші, музика виконує пісні, актор грає свою роль на сцені, але це не означає, що вони є такими, якими ми їх бачимо, що саме так вони поводять себе у різних сферах життя.

Дослідники неодноразово помічали, що добро і зло переплітаються у епоху Відродження небаченим чином. З'явився високий ідеал гуманізму у духовному житті, але залишається середньовічна звичка вільнодумства. Тому у соціальній сфері життя так і не було гармонії, а дикі пристрасті охопили окремих особистостей, змушуючи їх діяти, не зупиняючись ні перед чим і не думаючи про наслідки.[9, 34]

За Лосєвим людина взяла на себе божественну функцію. Змістом цього феномену є необмежена свобода, що ставить людину понад усіма законами, бо людина сама створює собі закони.[13, 19]

Звичайно, таке визначення стало рухомою силою пізнання, але гуманізм, розтлумачений таким чином, призводить до самозвеличення людини, що призводить до свавілля. Таким чином він переходить у стихійний індивідуалізм у якійсь дикій і тваринній естетиці.

Самоутверджувалася не лише творча особистість, а й аморальна. У кожній людині разом з творчими силами існує і руйнівна енергія. Прикладом є Бенвенуто Челліні, який самоутвердився не лише як відомий ювелір і скульптор, а й як убивця. І це є не єдиний приклад.

У цей період коїлися такі безчинства, що й передати важко. Внутрішній розбрат і боротьба між партіями різних політичних міст, які не закінчувалися протягом усієї епохи Відродження, висувала сильних особистостей, які утверджували у тій чи іншій формі свою безмежну владу і які відрізнялися неймовірною жорстокістю. Страти, вбивства, вигнання, погроми, питки, заколоти, підпали - безперервно чергуються. Переможці розправляються з переможеними, для того, щоб через кілька років самим стати жертвами нових переможців.[11, 54]

Дуже часто сила ставала основою права без моралі. “Ціль виправдовує засоби” - формула Ніколо Макіавеллі, яка стала виправданням багатьох темних справ не тільки того часу. [16, 58]

Коли помирала якась відома людина, одразу ж розповсюджувались чутки, що ніби то його отруїли. Дуже часто це була правда.

Важливим фактом стало введення інквізиції. Спочатку переслідування єретиків мало дуже м'який характер і не мало нічого спільного з покаранням міських діячів, згодом репресії посилились, покарання стали більш жорсткими. Інквізитори отримали необмежену владу у своїх руках.[2, 37]

Пристрасті і злочини не оминули і багатьох відомих діячів Ренесансу.

“Гуманісти безперервно протистояли і боролися один з одним, їх полеміка, усипана обвинуваченнями, передає побутовий настрій епохи, - пише А.Ф. Лосєв - … причини їх суперечок зазвичай - це ущемлення марнославства.”[12, 59]

Таким чином, Відродження прославилося своїми побутовими типами віроломства, неймовірною мстивістю, жорстокістю і авантюризмом.

Але треба зазначити, що зворотній бік Відродження - це історична необхідність. Справа у тому, що Середньовіччя переживало себе. Почало зростати значення міст, починався перехід до буржуазно-капіталістичних відносин. Потрібно було поламати основи феодалізму. Для цього потрібні були сильні люди - титани земного самоствердження людини. Звідси і походить стихійний індивідуалізм.[1, 15]

Звичайно, титанічна сила мала у епоху Відродження і негативний бік, проте негативні риси були притаманні кожній епосі.

ренесанс титанізм чорнокнижник марло

Розділ 2. Специфіка структурування титанічної особистості у трагедії Крістофера Марло “Трагічна історія доктора Фауста”

2.1 Особливості розвитку англійського Відродження

У XVI столітті, незважаючи на усі політичні негаразди і воєнні невдачі, економічний розвиток Англії швидко йшов уперед. Це спричинило загальну перестройку і посилило значення тих класів, на які спирався королівський абсолютизм.[17, 94] У XVI столітті Англія пережила повний переворот у всіх сферах економічного і соціального життя, який зробив з феодальної країни класичну. Саме у цей період і починається надзвичайний розквіт мистецтва і думки. Відродження у Англії хронологічно співпадає з періодом правління династії Тодор.[23, 19]

Процес капіталізації господарства, який розвивався доволі інтенсивно і послідовно у Англії, вже у середині XVII в. призвів до буржуазної революції, бо разом зі зростанням багатств володарюючих класів різко зростала і бідність народу.

Відродження в Англії, яке охопило більш ніж століття, пройшло декілька етапів свого становлення.

Ранній період Відродження в Англії співпав з Реформацією. Цей факт зумовив важливі особливості англійського гуманізму. Перш за все, питання релігії і церковного життя для ранніх англійських гуманістів грали більшу роль, ніж для італійських гуманістів

Другий період дуже відрізняється від першого. Знищуючи політичну і економічну могутність церкви, королівська влада підриває її авторитет і сильний ідейний вплив. Цей фактор допомагає наступним поколінням англійських гуманістів у боротьбі за світську культуру проти культури церковної, тобто у звільнені розуму від церковної схоластики.[21, 122]

Велике значення мав той факт, що Відродження в Англії почалося пізніше ніж в інших країнах і завдяки цьому англійські гуманісти мали можливість скористатися ідейною спадщиною інших гуманістів інших країн.[9, 24]

Третій період припадає на період правління королеви Єлизавети. Це був період найбільшого розвитку, який також був відмічений підвищенням колоніальної і торгової могутності країни. У цей період Англія стає найбільшою морською державою, яка зміцнювала зв'язки з країнами Європи. Вона починає вбирати у себе усі багатства європейської гуманістичної культури.[18, 51]

Небаченого розквіту досягає перекладна література. Надзвичайно широкого розвитку досягає художня літератур: перекладаються численні твори італійських, французьких та іспанських письменників. Починає розвиватися англійський роман: лицарський, пастушницький, авантюрний та реально-побутовий; виникає багата драматургія. З'являється ряд видатних письменників - поетів Спенсера и Сідні, прозаїків Лілі, Делона, Неша, драматургів Кіда, Гріна, Марло. Проте найяскравішою є творчість Вільяма Шекспіра, яка одночасно є кульмінацією англійського Відродження і початком кризи гуманізму[12, 57].

Англійські гуманісти дуже гостро реагували на негативні зміни у суспільстві, тому усі настрої епохи відбивалися у їх творчості. Томас Мор став засновником утопії у літературі. Головною причиною бід, охопивших Англію, Мор вважає приватну власність, при існуванні якої не може бути ні справедливості, ні суспільного благополуччя.[1, 47]

Особливого розвитку в епоху Відродження в Англії набула драматична література, яка була тісно пов'язана з розвитком театрального мистецтва. Незважаючи на сильний вплив античності, англійська драма зберегла свій народний характер, зростивши з драматичних жанрів Середньовіччя - мораліте й інтерлюдію.[7, 13]

Таким чином, друга половина XVI століття - це період надзвичайного розвитку Англії. Це було пізнє явище і доволі короткочасне. Сам розвиток проходив досить інтенсивно, охоплюючи всі сфери життя тогочасної Англії.

2.2 Образ чорнокнижника і його естетичне значення

Специфіка англійського гуманізму багато у чому була зумовлена часовими межами його існування. Відродження з'являється в Англії лише у конці XV століття, тому англійський гуманізм - це гуманізм Пізнього Відродження.[18, 42] У цьому контексті творчість Крістофера Марло (1564 - 1593), що хронологічно передує періоду, початок якого визначено трагедіями Шекспіра на межі - століть, представляє велику цікавість.[19, 41]

Крістофер Марло народився 16 лютого 1564 році у Кентербері, у сім'ї чоботаря. У рідному місті він відвідував кентерберійську Королівську школу, потім вчився у Кембріджі.

У 1587 році переїхав до Лондону і зайнявся активною літературною деяльністю. Тоді ж вступив у коло драматургів «Університетскі розуми», куди входили такі поети як Д. Лілі, Т. Неш, Р. Грін, Дж. Піл и Т. Лодж.

30 травня 1593 року Марло вбили у місті Дептфорд. Він був похований 1 червня у тому ж самому місті. Що до обставин і причин смерті поета ще й досі існує багато версій. Деякі пов'язують його вбивство з шпигунською діяльністю Марло, інші ж говорять про побутову сварку, яка призвела до трагічних наслідків. Загибель Марло також спричинила виникнення чуток щодо його причетності до таємниць англійської розвідки. [22, 76]

Марло вніс великі зміни у англійську драму. Він перший зробив спробу надати драмі внутрішньої стійкості й психологічної єдності. Марло ввів у драму білий вірш, який до нього існував лише у зародку.[23,64]

Джівелегов бачив у Марло представника найбільш радикальної віхи англійського гуманізму, тому що в його творах найбільш повно з'явилась гуманістична мрія про свободу людської особистості. Найбільш яскравим втіленням цієї мрії Джівелегов вважав Фауста, який, на його думку, приносить у “жертву пасивне християнське щастя заради ідеалу вселюдського активного щастя”.[7, 86]

Марло був першим письменником, який обробив у драматичній формі легенду про Фауста. Його п'єса “Трагічна історія життя і смерті Доктора Фауста”, яка була написана приблизно у 1588 - 1589 роках, видозмінює філософський зміст легенди, хоча у сюжетному відношенні вона дуже близька до народної книги.[25, 43]

Історичний прототип - Іоганн Фауст був доктором, чорнокнижником, який жив у XVI столітті у Німеччині. Його легендарна біографія склалася в епоху Реформації і протягом кількох століть була темою багатьох творів європейської літератури. Про життя історичного Фаусту відомо не багато. Він народився десь у 1480 році у місті Кніттлінген, у 1508 отримав роботу вчителя у Крейцнахе, але змушений був втекти звідти через переслідування громадян. Як чорнокнижник і астролог він їздив по Європі, вдаючи з себе вченого, який може повторити усі вчинки Ісуса Христа. У 1539 році його слід губиться. В епоху Відродження, коли існувала віра у магію, фігура доктора Фауста швидко почала набувати легендарного значення і популярності.[15,65]

У 1587 році у Німеччині у виданні Шписа з'явилася перша літературна обробка легенди про Фауста, так звана “народна книга” про Фауста. У цю книгу вплетені епізоди, приурочені у свій час різним чародіям, а зараз віднесені до Фаусту. Крім усних переказів джерелами стали і сучасні твори, пов'язані з таємним знанням.[ 23, 56] Автор змальовує Фауста нечестивцем, який вступив у союз з дияволом, щоб отримати велике знання і силу. Заключна глава книги розповідає про страшний кінець життя Фауста: його розривають чорти і його душа йде в ад. Характерним є те, що йому були притаманні риси гуманізму. І не зважаючи на намагання автора засудити Фауста за його безбожжя і гординю, все ж його образ овіян героїзмом.[7, 46] У його образі відображається уся епоха Ренесансу зі своїм бажанням до знань, культом безмежних можливостей людини, бунтом проти церковно-феодальних норм та устоїв.[19, 65]

Як показує Парфенов, у образі Фауста у народній книзі з позиції лютеранства розкривається гуманістична ідеологія, яка так чи інакше призводить до конфлікту з богом. Протестантська думка розглядалася як щось близьке до єресі, бо у народном уявленні гуманісти часто асоціювалися з чарівниками, тобто з людьми, які зв'язані з чорною магією.[12, 43] У той самий час, у XVI столітті серед гуманістів з'являється цікавість до окультних наук -- астрології, алхімії, білої магії, але гуманісти різкій критикували людей, що практикували чорну магію.[18, 56]

У першому монолозі Фауста висловлюється вже знайома нам гуманістична концепція “нездоланого духу”: необмежена свобода особистості, безмежні можливості пізнання всесвіту, влада людини над землею.

Марло посилює героїчні риси легенди, роблячи з Фауста носія героїчних елементів європейського Ренесансу. З народної книги Марло наслідує чергування серйозних і комічних епізодів, а також трагічний фінал легенди про Фауста, - фінал, який пов'язан з темою засудження Фауста.[17,34]

Фауст Марло - титанічна натура. Його історія “добра і зла” - це історія внутрішнього конфлікту, що завершується духовною гибеллю. Фауст постає перед глядачем не казковим богатирем, а звичайною людиною; надзвичайність його полягає у силі розуму і почуттів.[22, 78]

У п'єсі Марло з великим співчуттям змальовує розчарування Фаусту у сучасній науці і філософії, його намагання оволодіти глибинними таємницями природи і від цього фігура Фауту набуває трагічної відваги.

Домовленість з Мефістофелем повинна була зробити його “володарем світу”, принести йому нечувані скарби і необмежену владу. Але усе це він хоче використати не лише в особистих, егоїстичних цілях; він, наприклад, хоче заснувати ряд університетів, звеличити воєнну могутність своєї країни, завоювавши сусідні країни.[18, 42]

Також Марло своєрідно трактує образ Мефістофеля: він не схожий на бісів з середньовічних легенд і він не має ніяких комічних рис. Мефістофель Марло - це дух, який страждає. Він з'являється Фаусту не лише через те, що він його викликав, а й через те, що Фауст як і сатана, ненавидить Бога і ненавидить Христа.[23, 67]

У трагедії Марло Фауст засуджується багато у чому з гуманістичних позицій -- образ Фаусту багато у чому будується як протилежність гуманістичним ідеалам -- вже у пролозі вказується на це протиставлення -- Фауст надає перевагу заняттям чорній магії. У першій сцені трагедії Фауст протиставляє себе основним гуманістичним ідеалам: по-перше Фауст відкидає положення про безмежні можливості людини ( коли Фауст перелічує свої досягнення у медицині, він каже: “але я усього лише Фауст, і усього лише людина”); по-друге, ми бачимо протиставлення Фауста і бога -- Фауст відкидає християнське вчення і звертається до чорної магії, у якій він баче можливість уподібнення богу на землі.[18, 34]

Протиставлення Фауста і Бога неодноразово підтверджується як самим Фаустом, так і іншими персонажами. Фауст погоджується зі словами Мефістофеля про перевагу людини, народженої на землі.

У трагедії проявляються християнські і середньовічні мотиви у чистому вигляд. По-перше - мотив гордині як смертного греха. У пролозі гординя розглядається як причина падіння Фаусту . По-друге - мотив долі, пов'язаний з мотивом неминучого засудження. Саме про неминуче засудження говорить Мефістофель Фаусту. З цими мотивами пов'язаний і мотив часу, який виступає як рокова сила.[21, 89]

У трагедіє є також мотив, який має відкритий антигуманістичний характер - це ідеал земної краси, пов'язаний з духом Єлени, якого призвали за допомогою чорної магії.[19, 97]

Як ми бачимо, зображений у п'єсі гуманістичний індивідуалізм є трагічним, тому що в пошуках особистої свободи і влади над світом він призводить до заколоту проти авторитету, до самотності, до духовної катастрофи.

“Трагічна історія доктора Фауста” - це приклад синтезу середньовічних, народних і гуманістичних традицій в англійській драмі.

Висновки

Відповідно до поставленої мети була більш повно розглянута епоха Відродження, пов'язана зі світськими мотивами у європейській культурі. Хронологічно, ця епоха охоплює період з XIV століття до XVII століття. У цей час нового розвитку набувають усі галузі життя і мистецтва. Зміни у економічній, соціальній і політичній галузях супроводжуються змінами у світогляді людей.

Батьківщиною Відродження вважається Італія, а саме Флоренція. Головною причиною його виникнення став перехід від феодальної формації до капіталістичної.

У становленні епохи велику роль відіграє античний спадок. Світосприйняттєві та естетичні принципи Античності були визнані ідеалом, гідним наслідування.

У різних країнах культура Відродження розвивалася по-різному і кожний тип культури мав свої особливості. Але усі їх об'єднує принцип гуманізму.

У центрі уваги діячів Відродження постає людина. Гуманісти Відродження роблять акцент на її талантах і здібностях. У цей період самоутверджується особистість. Людина стає мірою усіх речей.

З'являться поняття “ідеальної людини” - сильної, талановитої; особистість, яка підіймається до рівня Бога. Але, як показало дослідження, самоутверджувались не лише позитивні риси людини, а й негативні, тобто аморальні. Людина отримує необмежену свободу і ставить себе над усіма законами. Для такої людини головним є досягнути мети будь-яким чином. Лосєв назвав цей феномен “зворотнім боком” Відродження.

Епоха Відродження - це не лише період економічного, соціального і політичного розвитку, а й період розбрату, неймовірної жорстокості та масових вбивств. Проте, незважаючи на усі жахіття зворотнього боку, існує і позитивна в усьому цьому. Через те, що почався перехід до капіталізму, перш за все, треба було зламати основи феодалізму. Для цього потрібні були сильні люди. Ними стали титани епохи Відродження.

Таким чином, зворотня сторона Відродження теж мала позитивні риси, що відігравали чималу роль у становленні нового суспільства.

Треба зазначити, що Відродження в Англії почалося пізніше ніж в інших країнах і завдяки цьому англійські гуманісти мали можливість скористатися ідейною спадщиною інших гуманістів інших країн. Воно було доволі короткочасним явищем, проте характеризувалося інтенсивним розвитком усіх сфер життя. Відродження у Англії з'явилося лише у XV століття, тому англійський гуманізм - це гуманізм Пізнього Відродження.

Крістофер Марло вважається представником найбільш радикальної віхи англійського гуманізму, тому що в його творах найбільш повно втілилася ідея про свободу людської особистості. Яскравим прикладом є образ Фауста у трагедії “Доктор Фауст”, прототипом якої стала німецька легенда про чорнокнижника. Це титанічна натура, у образі якої відображається уся епоха Відродження зі своїм бажанням до знань, культом безмежних можливостей людини і бунтом проти церковних норм.

Список літератури

1. Аникст А.А. История английской литературы.- М., 1955. - 293 с.

2. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение: проблемы и люди. - М., 1993.-304с.

3. Баткин Л.М.Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. -М.,1978. - 245 с.

4. Баткин Л.М. Ренессансный миф о человеке // Вопросы литературы.- 1972.- №9.-С.112-135.

5. Горфункель А.X. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрождения.- М., 1977, - 215 с.

6. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980. - 95 с.

7. Дживелегов А. Кристофер Марло. История английской литературы.- М., 1943, - 380 с.

8. История искусства зарубежных стран / под ред. М.В Доброклонского. в 3 т. - М., 1962. - 123 с.

9. Культура эпохи Возрождения и Реформации. - Л., 1981.- 302 с.

10. Культурология / под ред. А.Н. Марковой.- 3-е изд., испр. - М.: Юнити, 2001. - 203 c.

11. Литература эпохи Возрождения и проблемы всемирной литературы. - М.: Наука, 1967. - 347 с.

12. Лосев А.Ф. Общая характеристика эстетики Ренессанса. - М.: Просвещение, 1999. - 206 с.

13. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1986.- 210 с.

14. Луков В.А. История литературы: зарубежная литература от истоков до наших дней. - М., 1989. - 432 с.

15. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - М.: Полиздат, 1955. - 345 с.

16. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. -К., 1981. - 288 с.

17. Осиновский И.Н., Павлова Т.А. Культура Англии XVI в. // История Европы т.3.- М., 1988. - 560 с.

18. Парфенов А.Т. Легенда о Фаусте и гуманисты Северного Возрождения. - М., 1973. - 192 с.

19. Парфенов А.Т. Трагедия Кристофера Марло.- М., 1969.- 183 с.

20. Петров М.Т. Итальянская интеллигенция в эпоху Ренессанса.- М.,1997. -210с.

21. Поршнев Б.Ф. Английская революция и европейская политика в середине XVII в.- М., 1970, - 310 с.

22. Розанов С.С. Кристофер Марло. М., 1916.- 118 с.

23. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. ч.2. - СПб, 1994. - 410 с.

24. Романов Ю.И., Сандулов Ю.А. Краткая история философской мысли. -2-е изд., стереотип. - СПб.: Лань, 2003. - 104 с.

25. Рутенбург В.И. Возрождение и религия // Типология и периодизация культуры Возрождения т.2.- М., 1974. - 463 с.

26. Сергеев К.А. Ренессансные основания антропоцентризма. - СПб., 1993.-165с.

Размещено на Allbest.ru

...