Агіографічні мотиви давньої української літератури в сучасній українській прозі: рецепція, трансформація

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

АГІОГРАФІЧНІ МОТИВИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ: РЕЦЕПЦІЯ, ТРАНСФОРМАЦІЯ

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ВИПАСНЯК ГАЛИНА ОЛЕГІВНА

УДК 821.161.2 : 82 ? 3

Івано-Франківськ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Інституту філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент

Голод Роман Богданович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

професор кафедри української літератури

заступник директора Інституту філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Білоус Петро Васильович,

Житомирський державний університет

імені Івана Франка,

професор кафедри українського

літературознавства та компаративістики;

кандидат філологічних наук, доцент

Тарнашинська Людмила Броніславівна,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України,

старший науковий співробітник

відділу української літератури ХХ століття.

Захист відбудеться 24 вересня 2010 р. о 10. 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.07 у конференц-залі Будинку вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76005 м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76005 м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий ”20” серпня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С. М. Луцак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Cучасна глобалізація суспільства з її нівеляційними процесами передусім у сфері культури все більше актуалізує потребу відновлення національних традицій, канонів і духовних цінностей. Найбільш значущим пластом культурного надбання, що зазвичай поєднує у собі загальнолюдські та національні елементи, є література.

В українській культурі красне письменство завжди було і залишається носієм релігійно-християнського світогляду та національної ідеології. Тому важливо простежити вплив окремих релігійних мотивів, до яких належать і агіографічні, на формування української літературної традиції. Сьогодні у вітчизняній критиці немає цілісного дослідження, яке б висвітлювало проблему використання житійних мотивів, а також функціонування різновидів агіографічного жанру в сучасній українській прозі. Заслуговує на увагу питання збереження канону або певних його елементів у окремих зразках модерної прози, а також специфіка трансформацій житійних мотивів у процесі творення художнього образу.

Останнім часом помітно зросла зацікавленість проблемою впливу Святого Письма на українську літературу. Маємо на увазі дослідження В. Антофійчука “Євангельські образи в українській літературі ХХ століття” та “Євангельські мотиви в українській літературі ХХ століття”, І. Набитовича „Універсум sacrum'у в художній прозі (від модернізму до постмодернізму)”, В. Сулими “Біблія і українська література”. Розгляду генетико-типологічних особливостей жанру агіографії присвячені монографії О. Александрова „Старокиївська агіографічна проза ХІ ? першої третини ХІІІ ст.”, Архиєпископа І. Ісіченка „Аскетична література Київської Русі”, В. Ключевського „Древнерусские жития святых как исторический источник”, Г. Павленко „Становлення історичної белетристики в давній українській літературі”, В. Топорова „Святость и святые в русской духовной культуре” тощо.

Житійні мотиви є чи не найфункціональнішими в художній літературі, зважаючи на багатовікову, ще античну, традицію. Чимало літературознавців уважає агіографічну літературу основою для подальшого розвитку таких жанрів, як роман та повість. В історико-літературному аспекті особливо докладному вивченню підлягають, як правило, ті фрагменти житій, які не узгоджуються з агіографічним каноном. Вони ілюструють видозміну усталених норм і водночас забезпечують подальший розвиток і вдосконалення жанру.

Очевидна науково-пізнавальна значущість вивчення проблеми реінтерпретації житійного жанру в сучасній українській літературі, а також недостатнє її теоретичне осмислення й зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами і темами. Дослідження виконано у руслі планової наукової теми кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника „Актуальні проблеми сучасного літературознавства” (державна реєстрація №0106U002244).

Мета дисертаційної роботи - вивчити специфіку використання житійного жанру в нових культурно-історичних умовах.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

· охарактеризувати роль житій у системі жанрів давньоруської літератури;

· окреслити проблему реактуалізації давніх жанрових традицій у літературі сьогодення;

· простежити напрямки трансформації житійного жанру в українському та світовому літературних процесах;

· із масиву житійних образів і мотивів виділити ті різновиди, які в сучасній українській прозі представлені найчастотніше;

· осмислити дидактизм творів із наявними житійними елементами;

· дослідити реалізацію житійного сакрохронотопу в сучасних зразках агіографічних трансформацій;

· визначити роль категорії чудесного в аналізованих творах;

· виокремити поетикальні особливості жанру агіографії в сучасній прозі.

Об'єктом дослідження є сучасна українська проза, в якій використано агіографічний матеріал як жанрову основу чи стилістичний компонент. Передусім це проза В. Шевчука, К. Мотрич, В. Дрозда, частково Ю. Андруховича, Є. Гуцала, Т. Малярчук, Л. Пономаренко, Т. Прохаська, О. Шугая.

Предмет дослідження - специфіка рецепції і трансформації агіографічних мотивів у сучасній українській прозі, поетикальні особливості житій у новітніх письменницьких переробках. Термін „мотив” розглядаємо не лише у вузькому значенні як формально-змістову основу художнього твору, а й у широкому розумінні - як повторювані елементи образної системи, усталені в літературній традиції ідеї, а також композиційні елементи. Використання терміну в останньому значенні зумовило необхідність розгляду жанрових видозмін у структурі житійних творів.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці як українських, так і зарубіжних істориків і теоретиків літератури - В. Адріанової-Перетц, О. Александрова, В. Антофійчука, М. Бахтіна, П. Білоуса, І. Бетко, Л. Горболіс, Н. Городнюк, Р. Доктура, Арх. І. Ісіченка, Д. Ліхачова, Т. Міхаловської, І. Набитовича, Г. Павленко, Ю. Пелешенка, О. Растягаєва, Д. Сироїд, В. Соболь, О. Сліпушко, В. Сулими, Л. Тарнашинської, В. Топорова, Л. Ушкалова, істориків культури - медієвістів П. Біциллі, Ж. ле Ґоффа, А. Гуревича, філософів та релігієзнавців С. Аверінцева, В. Горського, М. Еліаде, В. Лєпахіна.

Методи дослідження. Аналіз житія як елемента давньої жанрової системи, а також обсервація текстів окремих сучасних письменників передбачають звернення до історико-літературного методу d поєднанні із зіставним. Останній використано для виявлення канонічних елементів агіографічного жанру, які трансформувалися у зразках сучасної прози, а також дозволило з'ясувати вектор трансформації житійного матеріалу в українській та світовій літературі в динаміці та розвитку. Герменевтичний метод застосовано при мікроаналізі окремих художніх творів із агіографічними сюжетами. Структуральний аналіз допоміг виділити ті стилістичні компоненти, які не втратилися упродовж багатьох століть і зуміли перенести низку трансформаційних змін. Вивчення різновидів житійного жанру та їх особливостей спонукає до використання типологічного методу. При аналізі художніх образів використано психоаналітичний метод як частковий дослідницький прийом.

Наукова новизна дослідження пов'язана передусім із постановкою та вивченням проблеми впливу давньоруської жанрової системи на сьогочасну. Чи не вперше звернено увагу на відродження у модерній літературі житій святих та на особливості їх функціонування і трансформації в сучасних умовах. Новизна дисертаційного дослідження полягає також у спробі зіставлення поетики традиційного агіографічного твору з його жанровою трансформацією в теперішніх художніх зразках і виявленні на основі зазначеного підходу відповідних типологічних збігів і розбіжностей.

Теоретичне і практичне значення роботи. Дисертація може послугувати основою для ґрунтовнішого дослідження з проблем трансформації житійних мотивів та образів у творах митців молодої генерації, тобто у репрезентантів власне постмодерної культури. Можливе також подальше розширення теми в іншому ракурсі: вивчення особливостей функціонування житійних мотивів не тільки в українській прозі і не лише сучасності, але й у світовій літературі попередніх віків.

Результати дослідження можна також використати в курсі давньої української літератури для ілюстрації використання жанру агіографії у наш час, у спецкурсах із української літератури, при написанні курсових, дипломних, магістерських робіт.

Апробація результатів дисертації. Матеріали й основні ідеї дисертаційного дослідження апробовано на Міжвузівському науковому семінарі „Терміносистема слов'янського літературознавства” (Рівне, 26?27 квітня 2007); ІХ Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 19?21 червня 2007); VII Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 12?13 жовтня 2007); Міжнародній науковій конференції „Криза теорії” (Чернівці, 18?19 жовтня 2007); Міжнародній науковій конференції „Україна в етнокультурному вимірі XVIII ? початку ХХІ ст.” (Київ, 22?23 травня 2008); Міжнародній науковій конференції до 160-річчя заснування кафедри української словесності у Львівському університеті „Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 20?21 листопада 2008), а також на звітних наукових конференціях в Інституті філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за 2007?2009 рр.

Публікації. Результати дисертації викладено у восьми статтях, шість із яких - у виданнях, затверджених ВАК України, а дві - у збірниках додаткового списку фахових видань.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, котрий налічує 284 позиції. Загальний обсяг дисертації становить 194 сторінки, з них 168 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, з'ясовано теоретичне та практичне значення роботи, описано структуру дисертації, подано інформацію про апробацію основних положень дисертаційного дослідження.

Перший розділ „Типологічні особливості агіографії у діахронному та синхронному аспектах” складається з трьох підрозділів.У першому - „Теоретичні аспекти житійного жанру” -подано загальну характеристику агіографії як жанру, розглянуто основні його різновиди, історію розвитку, образну систему тощо.

Йдеться, зокрема, про те, що середньовічний теоцентризм зумовив у літературі співіснування жанрів, у яких центральною фігурою постає праведник. Тому можна стверджувати, що агіографічні твори значною мірою закладають основи всіх культурологічних надбань епохи Середньовіччя.

Агіографія ? це жанр дидактичного характеру, присвячений змалюванню благочестивих подвигів і страждань святих. Як правило, в ньому описуються найважливіші, найурочистіші, найповчальніші події із життя святого; водночас ігноруються або лише частково згадуються деталі його повсякденного існування. Ці твори виконують роль своєрідного путівника для людини на шляху до духовного вдосконалення.

Розмаїття джерел, які вплинули на формування агіографічних ґатунків загалом і житійного канону зокрема, зумовили появу різноманітних класифікацій житійного жанру. Серед численних типів образів святих доцільно виділити такі групи: старозаповітні святі (Праотці, Пророки), мученики (власне мученики, страстотерпці, великомученики, священномученики), проповідники (сповідники, рівноапостольні), подвижники (пустельники, стовпники, безсрібники, юродиві), святі монахи або священики (святителі, преподобні), світські святі (благовірні), Блаженні (у Східній традиції) ? святі інших християнських сповідань, наприклад, Августин Блаженний.

До основних агіографічних мотивів зараховуємо:

? життя за зразком imitatio Christi (В. Топоров), тобто наслідування Христа: святі утверджують „життя во Христі”, прагнуть до його перетворення у „Божественну службу, безперервну Літургію” (В. Топоров);

? праця во ім'я Христа, яка передбачає не лише роботу над удосконаленням власної душі, але й турботу про світ, щоб він „не залишився без Христового світла”; це також „християнізація життя, побуту і мирських людей” (В. Топоров);

? „невідсвітність” ? акцент на неординарності особистості святого, його відстороненості від суєтного світу;

? протистояння „тьми гріха” і „блиску-сіяння”;

? добровільний вибір смерті (наприклад, долі князів Бориса і Гліба).

У другому підрозділі - „Реактуалізація минулого як елемент сучасного літературного процесу” - розглянуто тенденцію до відродження давніх жанрів у художній літературі як невід'ємну складову літературної динаміки сьогодення. Ці процеси ведуть до „оновлення змісту” сталої жанрової структури в нових культурно-історичних умовах. Трансформація певного жанру, зокрема й агіографічного, починається із входження у новий контекст, як історичний, так і національний. При цьому часто відбувається переакцентація окремих жанрових елементів (композиційних, ідейно-тематичних, поетикальних тощо) залежно від нових умов їхнього функціонування.

Причини звернення сучасних митців до культурної спадщини попередніх віків, зокрема Середньовіччя, науковці вбачають у „пошуку ідеального минулого в духовно-сакральному просторові, орієнтації на ідеальне з духовного погляду минуле” (П. Ямчук). Іншими словами, глибоко релігійне Середньовіччя відроджує у сучасності втрачені духовні цінності, за посередництвом художньої літератури. Ще однією причиною використання в сучасній літературі житійних елементів є загальна зацікавленість сферою духовного, як певна компенсаторна реакція на попередню довготривалу епоху атеїзму.

Водночас актуалізується проблема збереження канону в процесі адаптації житійного жанру до нових історичних умов. Передусім зміні підлягає сам канонічний образ праведника чи святого. Помітної трансформації зазнали і центральні категорії агіографічної літератури, зокрема категорія чудесного. Саме спроби сакралізації та мірабіліації (mirabilis ? „дивовижний”) минулого притаманні сучасній українській літературі та неодмінно властиві й трансформованим житійним сюжетам, мотивам і образам.

Третій підрозділ - „Герої житійних творів у контексті українського та світового літературного процесу” - досліджує особливості зміни житійного образу, його функціональності в умовах різних історичних епох у різних національних літературах.

Аналіз творів зарубіжних і вітчизняних митців дає можливість виділити ряд типових прикладів трансформацій житійної літератури. Основними з-посеред них є такі:

? містична автобіографія ? тип житій, притаманних для монашого ордену сестер-кармеліток. Усіх членів цього ордену намагалися прилучити до тих способів досягнення духовної досконалості, які використовувала певна відома особа;

? життєпис ідеалу епохи („Робінзон Крузо” Д. Дефо, „Пригоди Тома Джонса-знайди” Г. Філдінга, „Пригоди Олівера Твіста” Ч. Діккенса, „Війна і мир” Л. Толстого, змалювання життя ідеальної людини у творах тоталітарної епохи);

? життя національних героїв, які часто жертвували особистим щастям заради блага свого народу, та борців за визволення рідної землі від загарбників („Ядвіга” Ю. Шуйського, „Кордіан” Ю. Словацького, „Вогнем і мечем” Г. Сенкевича, „Гайдамаки” Т. Шевченка, „Ніч після сходу сонця” К. Мотрич тощо);

? накладання агіографічної моделі на життєвий шлях одного з головних персонажів твору („Пошехонська старовина” М. Салтикова-Щедріна, „Життя Василя Фівейського” Л. Андреєва, „Повість про боговгодного дроворуба” М. Лєскова, „Ідіот” Ф. Достоєвського, „Око цигана” Ф. Купрі, „Маруся” Г. Квітки-Основ'яненка, мала проза Л. Пономаренко тощо);

? змалювання життя духовних осіб: священиків, ченців, аскетів тощо („Отець Сергій” Л. Толстого, „Інженери-безсрібники” М. Лєскова, „Початок жаху”, „Темна музика сосон” В. Шевчука, „Голуби на дзвіниці” Л. Пономаренко, „Всетишайший” Д. Віара, „Загадка Ватикану” Ф. Трістана);

? використання мартирійних елементів у зображенні життя персонажів-жертв („Марія” У. Самчука, „Прощання з Марією” Т. Боровського, мала проза К. Мотрич, „Дерево облич” Л. Пономаренко);

? псевдоагіографія:

а) антиагіографія ? життя персонажа-грішника, часом негативного героя („Житіє великого грішника” Ф. Достоєвського, „Злий дух. Із житієм” В. Дрозда, „Око Прірви” В. Шевчука, „Фауст” Й.- В. Ґете, „Маринус і Марина” К. Л. Комбе);

б) „житіє блазня” („Перверзія” Ю. Андруховича);

в) „житіє характерника” („Приватне життя феномена” Є. Гуцала, „Убивство за сто тисяч американських доларів” В. Дрозда).

Запропонована класифікація допомагає глибше зрозуміти напрямки жанрових та образних трансформаційних процесів не лише в українській, але й у світовій літературі. Розглядаючи різноманітні видозміни житійного жанру в сучасній українській літературі, можна виділити чотири їх напрямки, які в загальних рисах відображають суть аналізованого явища:

? духовно-консервативний напрямок (термін П. Ямчука) (творчість К. Мотрич, Л. Пономаренко, О. Шугая);

? барокове спрямування (В. Шевчук, частково Ю. Андрухович);

? травестійний напрям (В. Дрозд, Є. Гуцало, частково В. Шевчук);

? кітчевий напрям (Ю. Андрухович, Т. Прохасько, Т. Малярчук).

Другий розділ дисертації - „Рецепція житійної літератури в сучасній українській прозі” ? складається з трьох підрозділів. У першому - „Дидактичне наповнення творів духовно-консервативного напрямку” - розглянуто реалізацію в сучасній художній літературі одного з канонічних елементів житійного твору ? повчальність. До уваги взято зразки прози духовно-консервативного напрямку.

Постколоніальний період відводить вагому роль насиченій дидактизмом літературі, адже вона спрямована передусім на “подолання національного безпам'ятства і повернення до втраченого розуміння своєї культурної окремішності” (Д. Чижевський). Сучасна українська література тяжіє до непрямого дидактизму, котрий підводить читача до роздумів над найвагомішими проблемами сьогодення.

Твори К. Мотрич наповнені дидактизмом виразно національно-патріотичного характеру, чим помітно відрізняються не лише від свого автентичного зразка, але й від доробку сучасників. Тісне переплетення повчань із різноманітними пророцтвами-пересторогами притаманне як для великої, так і для малої прози письменниці.

Найвагомішим елементом у системі цінностей К. Мотрич є нація. Саме тому більшість повчань, наприклад, у романі „Ніч після сходу сонця”, постає у формі заклику до українського народу зберігати свою духовну чистоту й національну гідність. У розумінні письменниці святість нерозривно поєднується з національним героїзмом і патріотизмом, подвижництво і мучеництво має в її творчості виразне національне забарвлення. Розгляд проблеми святості крізь національну призму зумовив появу в романі „Ніч після сходу сонця” образів святих-патріотів, які втілюють праведність і християнське смирення. У прозі письменниці персонажі такого зразка дуже часто стають жертвами жорстокого світу, чи, радше, жорстоких людей. Тому авторське використання мартирійних мотивів є цілком виправданим у цьому контексті.

Типовий персонаж прози К. Мотрич, О. Шугая, окремих оповідань Л. Пономаренко ? праведник, який своїм життям демонструє оточуючим приклад для наслідування. Він проживає коротке, але наповнене глибоким змістом життя, адже за відведений час виконує важливу місію ? навертає на шлях істини тих, хто з нього зійшов. Очевидними є агіографічні елементи в образах героїв оповідань К. Мотрич „Звізда Полин” (Василина і Павло), „За таїною неба” (Соломія), „Останнє коло” (Мавра Журба), „Політ журавлів над нетолоченими травами” (Настя-Спасителька), роману О. Шугая „Притча про хату, або сорок святих” (Федір Коваль), оповідання Л. Пономаренко „Голуби на дзвіниці” (отець Василь).

Таким чином, дидактизм творів духовно-консервативного напрямку є національно орієнтованим і спрямованим на відродження патріотичних і моральних цінностей народу.

У другому підрозділі ? „Особливості житійних образів у творах барокового спрямування” ? об'єктом дослідження стали персонажі історичної прози В. Шевчука, зокрема романів „Око Прірви”, „На полі смиренному”, „Темна музика сосон”, повістей „У пащу Дракона”, „Син Іуди”, „Початок жаху”, оповідань „Диявол, якого нема”, „Павло-диякон”.

Для більшості романів В. Шевчука характерне часткове виконання встановлених житійних композиційних правил, адже переважно автор не ставить собі за мету створити новітню агіографію, а схильний до її мистецького допрацювання із врахуванням потреб сучасного читача. Агіографічні елементи у Валерія Шевчука зазвичай розкидані у всьому творі як вкраплення і лише інколи постають як цілісні оповіді.

В історичних творах митця створені ним житійні образи найближчі до свого автентичного зразка, адже більшість центральних персонажів - ченці (тому найчастіше трансформується тип житія преподобного). Проте від істинної святості їх віддаляє глибока внутрішня роздвоєність між праведністю і нечестивістю. Здебільшого це святість у її становленні, у, так би мовити, зародковому стані. Тому ті образи, які можна розглядати крізь призму святості, не обов'язково відповідають усім її канонам. Окремі з них доцільніше було б означувати як образи героїв з ознаками святості (Теофіль Білозор, Григорій Галаган, Михайло Вовчанський), а деякі ? взагалі як образи псевдосвятих (персонажі роману „На полі смиренному”).

В. Шевчук бачить своїх святих більш раціональними, прагматичними, призвичаєними до реального життя, ніж це мало би стосуватися героїв класичних агіографій. Зазвичай вони менше стурбовані потойбічним життям, а більше зосереджені на земному бутті. Привертає увагу і глибокий психологізм у зображенні цих персонажів. Хоч змалювання внутрішнього світу людини ? елемент не чужий для житій святих, адже його активно використовували агіографи XIV століття, все ж опису духовної боротьби класики жанру не приділяли стільки уваги, як В. Шевчук. Агіографічні історії у творчості письменника глибоко закорінені у внутрішній світ персонажів. У цьому й полягає сутність трансформаційної домінанти у прозі митця.

Ю. Андруховича також можна вважати представником барокового напрямку. Проте бароковість творчості останнього, порівняно із бароковістю В. Шевчука, помітно відрізняється. У Ю. Андруховича вона оприявнюється більше на формальному рівні, тоді як у В. Шевчука - пронизує увесь твір. Бароковість стає для В. Шевчука не лише естетичним, але й філософським підґрунтям, що передусім відображено у системі цінностей, яких дотримуються у житті персонажі творів митця, зокрема персонажі з ознаками святості. Такої глибини реалізації бароковості не помітно у Ю. Андруховича, тому житійні мотиви, втілені в окремих його персонажах, доцільніше розглядати у контексті кітчевого напрямку трансформації.

Третій підрозділ ? „Ідейно-філософське спрямування сучасної псевдоагіографії” ? присвячено розгляду оригінального для української літератури прикладу житійної трансформації ? антиагіографії у творах митців травестійного і кітчевого спрямування.

Травестія завжди була одним із найпоширеніших способів реактуалізації забутих жанрів і одночасним засобом наближення високої культури до мас. Звернення до цього художнього прийому прослідковується у творчості окремих митців сучасності. Травестіювання житійного жанру загалом або окремих його мотивів зумовило появу псевдоагіографії.

Теоретичне підґрунтя у цьому підрозділі склали праці С. Аверінцева та А. Горбунової, які звертали увагу на античні джерела житійної традиції. Таким чином, виділяються гіпомнематична біографія, метою якої було “збереження для нащадків фактів і подій із життя видатної особи” (А. Горбунова), біографія-панегірик та біографія-інвектива, що, відповідно, звеличували чи засуджували ту людину, про життя якої йшлося. З-поміж трьох різновидів античної біографії найбільший вплив на романи В. Дрозда „Злий дух. Іх житієм” та „Убивство за сто тисяч американських доларів” мала біографія-інвектива. Трансформація житійних мотивів здійснюється на образному рівні аналізованих романів В. Дрозда і представляє два типи видозмін: перевернуте житіє (образ Романа Гаркуші) і житіє-містифікацію (персонаж Робінзона Макухи).

У романі В. Дрозда агіографічна канва прочитується уже з самої назви, хоч твір передусім присвячено висвітленню проблем злочинності на теренах молодої української держави. Вибір житійного стрижня як центральної жанрово-композиційної конституюючої домінанти є абсолютно виправданим, адже йдеться передусім про житіє злого духа в сучасних реаліях, коли істинне подвижництво зустрічається вкрай рідко.

У романі Є. Гуцала „Приватне життя феномена” образ Хоми Прищепи є типовим прикладом трансформації агіографії у житіє характерника. Створюючи життєпис Хоми, автор ілюструє процес підміни цінностей у сучасному суспільстві, де псевдокультура сприймається як власне культура, а псевдожитіє оцінюється вище автентичного житія.

Агіографічність присутня і в творчості митців-постмодерністів. Її наявність цілком узгоджується із постулатом постмодернізму про комбінування в одному творі різних жанрів і стилів. Звичайно, вона відрізняється від житійності у творах В. Шевчука, К. Мотрич, навіть В. Дрозда. В останніх зовнішні вияви житій поєднано з агіографічністю внутрішнього світу людини, тоді як постмодерністи акцентують на формальних ознаках жанру. Ознаки внутрішньої агіографії все ж помітно у творах Т. Прохаська і Т. Малярчук. Персонажі їхніх творів здебільшого прагнуть усамітнення, щоб залікувати свої душевні рани, завдані жорстоким світом.

Використання житійних мотивів як елементу кітчу у творах Ю. Андруховича „Преверзія”, Т. Прохаська „НепрОсті”, Т. Малярчук „Як я стала святою” можна вважати закономірною реакцією духовного аристократа, за визначенням П. Ямчука, на потеби суспільства.

Персонажі творів Ю.Андруховича ? яскравий приклад реалізації „житія блазня”. Маска блазня ? чи не найбільш вдалий атрибут для виживання в жорстокому і часом абсурдному світі, адже таким чином можна відверто, безпосередньо висловити своє бачення певних обставин, не побоюючись покарання.

Таким чином, псевдожитіє ? один із найоригінальніших в українській літературі способів трансформації житійного матеріалу. Реактуалізуючи віджилий жанр у формі його антонімічної видозміни, автори ілюструють проблеми сучасної культури, що перебуває у полоні цивілізаційної псевдоідилії.

Розділ ІІІ - „Особливості трансформації агіографічного жанру у творчості сучасних українських прозаїків: канон і деканонізація” - складається з трьох підрозділів. Перший підрозділ - „Специфіка сакральних часопрострових категорій у сучасних художніх трансформаціях агіографічних творів”. Для агіографічного жанру поняття сакрального простору є надзвичайно важливим. Це той обмежений простір, який часом кардинально відрізняється від цілого світу: тут діють свої закони, побудовані на християнських цінностях, тут благодатний ґрунт для творення чудесного, і саме у цій просторовій сфері неодноразово можна спостерігати переродження грішника у праведника. Храм, монастир, келія - це святе місце у прямому розумінні. У житійному творі територія святості залежить також і від перебування в ній праведника.

Нерідко в агіографіях відбувається перетинання горизонтальної і вертикальної картин світу, що цілком прогнозовано викликає асоціації з символом хреста. Це передусім проявляється у введенні в житійний текст описів різноманітних видінь, чудес, сприймається як втручання вищих, божественних сил у земне життя. Категорія чудесного для агіографа є зручним засобом, завдяки якому можна досягти розширення сакрального простору.

У творах В. Шевчука характерною ознакою сакральності простору є лейтмотивний зв'язок із темою дороги, що символізує постійний пошук Господньої істини, динаміку життя й водночас позначає шлях до звільнення святого від земних благ, матеріального багатства чи навіть самого прагнення його накопичення. У романі „Око Прірви” популярний старо- і новозаповітний образ „дороги на воді” трансформовано у „дорогу на болоті” або „дорогу через болото”, яка символізує своєрідне випробування на праведність помислів, на святість персонажів. Категорія „священного-як-нечистого” простору також реалізується у творчості митця. Ознак оскверненого простір набуває у романах „Око Прірви” й „На полі смиренному”, а у повісті „У пащу Дракона” і в оповіданні „Диявол, якого нема”.

У творчості В. Шевчука будь-який перехід в інший простір має характер ініціації і є випробуванням для персонажа, як, скажімо, в історичній повісті „У пащу Дракона”. У романі К. Мотрич „Ніч після сходу сонця” зміна простору символізує зміну життя, світогляду, духовну градацію.

Символічним для житійного жанру є звуження чи розширення сакрального простору: його звуження до меж келії є ознакою глибокої сконцентрованості святого на аскетизмі, молитві, на зв'язку із Господом і духовному самовдосконаленні. До використання такого художнього прийому часто звертається В. Шевчук. У творах К. Мотрич сакральний простір здебільшого розширюється, що є ознакою відкритості святого до людей, до світу.

Другий підрозділ - „Категорія чудесного в сучасних агіографічних трансформаціях” - присвячено дослідженню особливостей реалізації в сучасній українській прозі категорії чудесного, яку активно використовували середньовічні агіографи.

Дослідники категорії чудесного виділяють три типи чудотворення (класифікація Ж. Ле Ґоффа): 1) чудеса творить сам святий; 2) чудеса відбуваються з ним безпосередньо у часопросторі описуваних подій; 3) чудо проявляється вже після смерті святого.

Для творчості К. Мотрич притаманне використання всіх трьох різновидів чудотворення. Натомість В. Шевчук віддає перевагу другому типові. У його прозі чудеса зазвичай відбуваються зі святими. Останні не є чудотворцями, а лише удостоєні Господом переживати видіння, що спрямовують їх на шлях служіння Богу, на здійснення різноманітних подорожей, паломництв із метою стати достойними тієї Господньої благодаті, що, власне, й виявилася через видіння. Тому можна стверджувати, що в сучасній прозі, в якій наявні житійні елементи, помітно перевагу чудесного над чудотворним, тоді як у класичних житіях виразна перевага чудотворного над чудесним.

У контексті проблеми трансформації категорії чудесного помітне місце у творчому доробку В. Шевчука займає поетика сновидіння. Сон є поліфункціональним у художньому творі. Зокрема, він впливає на творення сюжету, наскрізного мотиву, на обставини формування характеру героя, часом спонукає останнього до певної дії, а також може здійснювати функцію сакрального знака (класифікація Н. Мочернюк).

Здійснення дива, поява видіння у творчості В. Шевчука та К. Мотрич зазвичай засвідчує неординарність особистості, її наближеність до Господа (Лука Святненко), спонукає персонажів до певних дій (Ілля Турчиновський, Атанасій Пилипович), виконує функцію підтримки під час окремих життєвих випробувань (Горислав, Сава Святненко), а часом є свідченням підсвідомих бажань (Михайло Вовчанський). У більшості випадків сучасні автори не позбавляють категорію чудесного сакральності. Дива й надалі залишаються чимось неосяжним для людського розуму та не потребують наукового пояснення. Водночас спроби раціональної інтерпретації чудесного у творчому доробку Валерія Шевчука є оригінальним способом трансформації одного з найважливіших структурних компонентів житія.

Третій підрозділ ? „Функціональність житійної стилістики у сучасній українській прозі” ? присвячений розгляду проблеми міри адаптації житійної стилістики у творах з вираженими ознаками агіографічних трансформацій.

Для житійного твору притаманне використання риторико-панегіричного стилю, що у Середньовіччі свідчило про пошуки вічного в тимчасовому, знаходження сакрального змісту в повсякденних явищах. Це зумовлювало прагнення до експресії, до пошуків емоційного вираження тощо. Використання такого стилю ілюструвало невиразимість висоти подвигів святого і було покликане переконати читача у важливості того, що відбувається, створити враження його непередаваності профанним людським словом. Проте риторико-панегірична стилістика часом породжувала протилежну дію, адже створювала ефект недосяжності ідеалу і таким чином віддаляла образ святого від реалій життя простої людини.

Оскільки сучасні митці не мають на меті змалювати у творі недосяжний ідеал людини, прагнуть не віддалити свого персонажа від читача, а, навпаки, наблизити до нього, то цілком зрозуміло, чому замість використання характерного для агіографії риторико-панегіричного стилю вони обмежуються лише окремими його елементами, такими як багатосполучниковість, інверсія, цитування Святого Письма, біблійні алюзії, а також середньовічні поетичні топоси.

Середньовічною метафорикою насичена проза В. Шевчука. Це неодноразово ілюструють назви творів на зразок „Око Прірви” чи „На полі смиренному”. У романах В. Дрозда присутні театральні метафори (Е. Р. Курціус). Театральність, містерійність ? визначальні риси способу життя Романа Гаркуші - персонажа роману письменника „Злий дух. Із житієм”.

Не менш важливим для твору епохи Середньовіччя є використання цілого ряду поетичних топосів. Чи не найактуальнішим для літератури сьогодення є топос перевернутого світу. Митці вдаються до його використання переважно у кризові періоди в житті суспільства та держави, тому не випадковим є поєднання цього топосу з апокаліптичними мотивами. Саме у такій формі топос „світ навиворіт” зустрічаємо у прозі К. Мотрич.

Топос перевернутого світу є чи не найпомітнішим у творах В. Шевчука. Часом видається, що більшість його персонажів живуть саме у такому світі „навиворіт”. Навіть якщо навколишня дійсність має всі ознаки норми, то „перевернутим” є внутрішній, духовний світ героїв письменника, внаслідок чого цілком нормальний зовнішній видається їм викривленим. Тому в творчому доробку митця доцільно розглядати два типи топосу перевернутого світу:

? власне „перевернутий світ” ? має відповідні зовнішні прояви (романи „Темна музика сосон”, „На полі смиренному”, „Око Прірви”, повість „У пащу Дракона”);

? духовно „перевернутий світ” ? виявляє себе у внутрішньому світі людини (повісті „Початок жаху”, „Син Іуди”, оповідання „Диявол, якого нема”).

В. Шевчук звертається також до використання поетичних топосів хлопець/старець та дівчина/стара жінка. Перший із топосів з'являється у змалюванні дитинства майбутнього праведника, акцентуючи, що той ще в дитячому віці поводився як старець і мав розум сивочолого. Другий тип топосу з'являється у різноманітних видіннях персонажів В. Шевчука, в яких диявол намагається спокусити праведника, використовуючи образ жінки.

Проаналізовані стилістичні елементи спрямовані на увиразнення житійних мотивів у тексті, сприяють їхньому наближенню до автентичного зразка, а відтак ? спонукають подальше відродження елементів агіографічного жанру.

Висновки

український проза бароковий житійний

Кризові явища в сучасній літературі часто пов'язані з практичною складністю відкриття нових виражальних засобів, мотивів та образів, а також нових жанрів. Тому митці дедалі частіше звертаються до спадщини минулого.

В українській прозі агіографічні мотиви переважно реалізуються в образах персонажів із ознаками святості. До найпоширеніших мотивів зараховуємо опис дива, в контексті якого слід розглядати і чудеса, які здійснюють персонажі-праведники чи персонажі-святі, і чудеса, які відбуваються з цими персонажами, наприклад, різноманітні видіння; мотив спокуси святого дияволом, що виявляється передусім через антиципаційні елементи (видіння, сни тощо), а інколи - шляхом введення окремих персонажів, які виконують роль персоніфікованого втілення диявола - Тереза Гербуртівна („Темна музика сосон” В. Шевчука), Балерина („Убивство за сто тисяч американських доларів” В. Дрозда), Іоанн Москівський („Початок жаху” В. Шевчука), батько Григорія Галагана („Син Іуди” В. Шевчука); мотив відреченості від світу, який реалізується за посередництвом образів людей, які „не від світу цього” (найхарактерніший для творчості В. Шевчука); мотив мученицької смерті (притаманний для творчості К. Мотрич; смерть за віру трансформується у її творах у смерть за Україну).

В сучасній українській прозі найактивніше реінтерпретуються мотиви, пов'язані з постатями мучеників, святителів, преподобних та відлюдників. Зокрема К. Мотрич звертається до використання образів мучеників та святителів, В. Шевчук віддає перевагу образам преподобних, у В. Дрозда, окрім псевдоагіографічних персонажів, зустрічаємо постаті відлюдників. У творах постмодерністів (Ю. Андруховича, Т. Прохаська, Т. Малярчук) окремими рисами святості наділено пересічних людей, які витримують тяжкі випробування долі.

Трансформаційні процеси, а відтак і відмінність від оригіналу, зовсім не применшують значення агіографії у творчості сучасних митців. Процеси такого характеру навпаки засвідчують, що крізь призму духовно-консервативної, барокової, постмодерної рецепції можна творити новітні літературно-художні житія й у наш час, вплітаючи їх у різний змістовий, жанрово-композиційний, поетикальний контекст і зберігаючи при цьому високий естетичний рівень художніх творів.

Поява творів із давніми жанровими елементами ? це не просто повернення до джерел, а глибоке переосмислення спадщини минулого з погляду потреб сьогодення. В умовах сучасного безроздільного панування цинізму, що проявляється в різних сферах суспільного та духовного життя і, зокрема, в художній літературі постмодернізму, житійні трансформації пропонують своєрідну духовну ін'єкцію для поступового оздоровлення суспільства, його культури та моральності.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

1. Онуфрик Г. Особливості агіографічних образів у романі Катерини Мотрич „Ніч після сходу сонця” / Галина Онуфрик // Актуальні проблеми сучасної філології. - Літературознавство : [збірник наукових праць]. ? Вип. XVII / [ред. кол. Я. О. Поліщук та ін.]. ? Рівне : РДГУ, 2007. ? С.103?112.

2. Онуфрик Г. Напрями трансформації житійних образів в українській та світовій літературах / Галина Онуфрик // Вісник Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. - Серія : Філологія (літературознавство). /[літ. ред. С. І Хороб, ред. кол. : В. Г. Матвіїшин та ін.]. ? Івано-Франківськ : Видавництво „Плай” ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007?2008. ? Вип. XVII?XVIII. ? C. 199?203.

3. Онуфрик Г. Особливості житійних образів у малій прозі Катерини Мотрич (на матеріалі оповідань „Звізда Полин”, „Останнє коло”, „За таїною неба”, „Політ журавлів над нетолоченими травами”) / Галина Онуфрик // Дивослово / [редкол. : К. Рибалко та ін.]. ? 2008. ? №4. ? С. 53?55.

4. Онуфрик Г. Трансформація агіографічного канону в сучасній українській прозі / Галина Онуфрик // Питання літературознавства: Науковий збірник. / [ред. кол. О. В. Червінська та ін.].? Чернівці : Рута, 2008. ? Вип. 75. ? С. 191?198.

5. Онуфрик Г. Агіографічні мотиви і образи історичної прози Валерія Шевчука (на матеріалі романів „На полі смиренному”, „Око Прірви”, „У пащу Дракона”, „Початок жаху”) / Галина Онуфрик // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. - Випуск 15. / [наук. ред. М. М. Сулима, редкол. : Т. І. Гундорова та ін.]. ? К. : Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2009. ? С. 172?179.

6. Онуфрик Г. Рецепція житійного дидактизму в сучасній українській прозі / Галина Онуфрик // Сучасний погляд на літературу : [збірник наукових праць] / [редкол. : В. Ф. Погребенник, С. С. Кіраль та ін.]. ? Випуск 12. ? К. : ДП „Інформаційно-аналітичне агенство”. ? 2009. ? С.231?239.

Додаткові публікації:

1. Онуфрик Г. Генологічні трансформації агіографічного жанру: діалектика традиції та новаторства / Галина Онуфрик // Література. Фольклор. Проблеми поетики : [збірник наукових праць]. ? Вип. 27. ? Ч.2 / [редкол.: А. В. Козлов та ін.]. ? К. : Акцент, 2007. ? С. 418?427.

2. Онуфрик Г. Світоглядно-філософське спрямування ПСЕВДОАГІОГРАФІЇ у творчості Володимира Дрозда (на матеріалі роману „Убивство за сто тисяч американських доларів”) / Галина Онуфрик // Література. Фольклор. Проблеми поетики : [збірник наукових праць]. ? Вип. 28. ? Ч.2 / [редкол.: А. В. Козлов та ін.]. ? К. : Твім інтер, 2007. ? С. 515?523.

український проза бароковий житійний

АНОТАЦІЯ

Випасняк Г. О. Агіографічні мотиви давньої української літератури в сучасній українській прозі: рецепція, трансформація. ? Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. ? „Українська література”. ? Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. ? Івано-Франківськ, 2010.

Дисертацію присвячено дослідженню особливостей рецепції і трансформації агіографічних мотивів у сучасній українській прозі. Особливу увагу приділено творчості В. Дрозда, К. Мотрич, В. Шевчука, а також окремим творам Ю. Андруховича, Є. Гуцала, Т. Малярчук, Л. Пономаренко, Т. Прохаська, О. Шугая.

Розглянуто вияв реінтерпретації традицій житійного жанру в творчості українських та зарубіжних письменників різних історичних епох, скласифіковано та проаналізовано житійні мотиви, що найбільше видозмінилися в сучасній українській прозі, особливості житійного дидактизму, сакрального хронотопу, категорію чудесного. На основі аналізу філософського наповнення, поетики та стилістики розглянутих творів виділено основні напрямки трансформації житійних мотивів.

Ключові слова: агіографія, трансформація, рецепція, святість, дидактизм, сакральний простір, мотив, проза.

АННОТАЦИЯ

Выпасняк Г. О. Агиографические мотивы древней украинской литературы в современной украинской прозе: рецепция, трансформация. ? Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01. ? „Украинская литература”. - Прикарпатский национальный университет имени Василя Стефаника. ? Ивано-Франковск, 2010.

Диссертация посвящена исследованию особенностей рецепции и трансформации агиографических мотивов в современной украинской прозе. Особенное внимание уделяется творчеству В. Дрозда, К. Мотрыч, В. Шевчука, а также отдельным произведениям Ю. Андруховича, Е. Гуцало, Т. Малярчук, Л. Пономаренко, Т. Прохаська, О. Шугая.

В работе рассматривается проблема реинтерпретации традиций древних жанров, в частности агиографического, в творчестве не только украинских, но и иностранных писателей разных исторических эпох. Уделено внимание специфике агиографического жанра в целом, его основным мотивам и разновидностям образной системы. В результате этого выделены те мотивы, которые чаще всего подлежат трансформации в художественной литературе. К самым распространённым относятся мотив чуда, включая чудеса, которые творят персонажи-праведники или персонажи-святые, и чудеса, которые так или иначе касаются этих персонажей, например видения; мотив искушения святого выражается путём использования элементов антиципации (прежде всего снов), а также персонажей, воплощающих дьявольскую силу; мотив отречения от мира, который реализуется посредством образов „не от мира сего”; мотив мученической смерти.

Агиографическая литература различает немало разновидностей святых. В современной украинской прозе наиболее активно реинтерпретируются мотивы, связанные с образами мучеников, святителей, преподобных и отшельников. В частности, К. Мотрыч чаще всего использует образы мучеников и святителей, В. Шевчук отдаёт предпочтение образам преподобных, у В. Дрозда, кроме псевдоагиографических персонажей, заметны образы отшельников.

Проанализированы особенности житийного дидактизма, сакральных временно-пространственных категорий, реализация категории чудесного в современных образцах агиографических трансформаций.

Учитывая разнообразие интерпретаций и реинтерпретаций житийных мотивов, выделено четыре направления их рецепции и трансформации: духовно-консервативное (творчество К. Мотрыч, Л. Пономаренко, О. Шугая), барокковое (В. Шевчука, частично Ю. Андруховича), травестийное (В. Дрозда, Е. Гуцало, частично В. Шевчука) и китчевое (Ю. Андруховича, Т. Прохасько, Т. Малярчук). Вследствие адаптации древнего жанра к новым культурно-историческим условиям, большинство изменений наблюдается на философском, стилистическом и поэтическом уровнях.

В итоге определено, что процесс трансформации совсем не преуменьшает значения агиографии в творчестве современных писателей, а наоборот свидетельствует о том, что с помощью духовно-консервативной, барокковой, постмодерной рецепции можно создавать новые образцы литературно-художественных житий, используя агиографические элементы в разном смысловом, жанрово-композиционном, поэтикальном контекстах.

Ключевые слова: агиография, трансформация, рецепция, святость, дидактизм, сакральное пространство, мотив, проза.

SUMMARY

Vypasnyak G. O. The Hagiographic Motives of Antient Ukrainian Literature in Modern Ukrainian Prose: Reception, Transformation. ? Manuscript.

Thesis for the Candidate degree in Philology: Speciality 10.01.01. ? Ukrainian Literature. - Precarpathian National Vasyl Stefanyk University. ? Ivano-Frankivsk, 2010.

The thesis is devoted to the investigation of special features of reception and transformation of hagiographic motives in modern Ukrainian prose. Works of V. Drozd, K. Motrych, V. Shevchuk, some works of J. Andruhovuch, E. Gutsalo, T. Malyarchuk, L. Ponomarenko, T. Prohas'ko, O. Shugaj are taken into consideration.

The reinterpretation of hagiographic genre traditions in works of Ukrainian and foreign writers is reviewed. Motives modified more than others in modern Ukrainian prose also pecularities of hagiographic homily, sacral time and space, category of miraculous are classified and analyzed. The selection of main directions of hagiographic motives transformation based on analyze of philosophical themes, poetry, style of researched works is.made.

Key words: hagiography, transformation, reception, sanctity, homily, sacral space, motive, prose.

Размещено на Allbest.ru

...