Літературна діяльність В.П. Боткіна в соціокультурному контексті 40–60-х років XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

10.01.02 - російська література

УДК 821.161.1 - 2.02 “18”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.П. БОТКІНА В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ КОНТЕКСТІ 40-60-х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ

Петренко Тетяна

Володимирівна

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник : кандидат філологічних наук, доцент Разуменко Ірина Василівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, доцент кафедри російської та світової літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Гусєв Віктор Андрійович, Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара, професор кафедри зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Марченко Тетяна Михайлівна, Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов, завідувач кафедри зарубіжної літератури.

Захист відбудеться «11» листопада 2010 р. об 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 221-А.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м.Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В.

Автореферат розісланий «9» жовтня 2010 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Р.В. Мельников

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Василь Петрович Боткін (1811 - 1869) упродовж майже трьох десятиліть перебував у центрі літературного й суспільного життя Росії. Він підтримував дружні стосунки з В. Бєлінським, М. Бакуніним, Н. Станкевичем, А. Грановським, М. Некрасовим, І. Тургенєвим, Л. Толстим, О. Фетом і багатьма іншими письменниками, художниками, музикантами, науковцями. Більшість із них уважали його найкращим поціновувачем своїх творів. Проте спеціальних досліджень, присвячених Боткіну, небагато, до того ж вони методологічно застаріли. У часи панування соціалістичного реалізму критерії корисності щодо оцінки художніх творів були вирішальними, у зв'язку з чим критична спадщина Боткіна, який розходився в поглядах з Чернишевським та іншими революційними демократами, відстоюючи самоцінність літератури й захищаючи «чисте мистецтво», уявлялася помилковою і шкідливою. Ця традиція виявилася стійкою: російський естетизм і в останні десятиліття іноді видається явищем маргінальним. Поза увагою дослідників і до цього часу залишаються проблеми, пов'язані з роллю Боткіна в російському літературному й громадському русі, його творчими взаєминами з російськими письменниками, а також місцем у розвитку естетичної літературної критики. Еволюція поглядів Боткіна відображала рух російської естетичної думки й передбачала те, що характеризуватиме нову літературну критику рубежу ХІХ - ХХ ст. Тому вивчення його різноманітного спадку в соціокультурному контексті є актуальним і важливим.

Зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами.

Дослідження виконане в рамках реалізації комплексної теми „Історія російської критики ХVШ-ХХ століть”, розроблюваної кафедрою російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб визначити місце В.П. Боткіна в російському літературному й громадському русі 1830-1860-х рр. і його внесок у розвиток російської естетичної думки.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

- схарактеризувати літературно-критичну й епістолярну спадщину В.П. Боткіна;

- з'ясувати характер стосунків В.П. Боткіна з найвидатнішими з його сучасників, які відобразили літературну ситуацію середини ХІХ ст.;

- уточнити критерії оцінки літературних творів представниками естетичної критики;

- осмислити особливості полеміки про призначення й завдання мистецтва, яка відбувалася в Росії з середини ХІХ ст.;

- проаналізувати проблематику й поетику «Писем об Испании», визначити їх місце в контексті традицій подорожнього нарису в російській літературі.

Об'єкт дослідження - статті й листи В.П. Боткіна, книга нарисів «Письма об Испании».

Предмет дослідження - літературна діяльність В.П. Боткіна в соціокультурному контексті 40-60-х років ХІХ ст.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають роботи вітчизняних і зарубіжних дослідників з питань літературної критики, а також праці, присвячені творчості В.П. Боткіна (Б.Ф. Єгорова, М.П. Алексєєва, В.І. Кулешова, О.Л. Осповата, Н.І. Пруцкова, О.Ч. Хегай, І.Г. Ямпольського та ін.). Сформульована мета й поставлені завдання обумовили системний підхід з використанням історико-функціонального, порівняльно-історичного й описового методів.

Наукова новизна отриманих результатів зумовлена тим, що в дисертації вперше представлена різноаспектна характеристика літературної діяльності В.П. Боткіна в соціокультурному контексті 1840-1860-х рр. ХІХ ст. Розглянуто взаємини Боткіна з письменниками-сучасниками, здійснено комплексний аналіз його літературно-критичної спадщини. Проаналізовані «Письма об Испании» в контексті традиції російської нарисової літератури, а також уточнене місце Боткіна в суспільній і літературній боротьбі того часу, його роль в утвердженні російського естетизму.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при подальшому вивченні історії російської критики, при підготовці загальних і спеціальних курсів і семінарів з історії російської літератури ХІХ ст., розробці тематики курсових і дипломних робіт у вищих навчальних закладах, а також у процесі удосконалення навчального процесу в гімназіях і ліцеях з поглибленим вивченням російської літератури.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Робота в повному обсязі обговорювалася на засіданні кафедри російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Матеріали дисертаційної роботи відображені в доповідях на Міжнародних читаннях молодих учених пам'яті Л.Я. Лівшиця (Харків, 2009 - 2010 рр.), на Міжнародній науковій конференції «Литература в контексте культуры» (Дніпропетровськ, 2008), Міжнародній науковій конференції «Восточнославянская мифология: от Нестора до наших дней» (Горлівка, 2008), Міжнародній науково-практичній конференції «Русский язык как фактор возрождения духовности в современной Украине» (Луганськ, 2008), Сьомому міжнародному симпозіумі «Крым и мировая литература» (Сімферополь, 2008), Восьмій всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Украинская литература: духовность и ментальность» (Кривий Ріг, 2008).

Основні положення дисертації викладені в 5 публікаціях, 4 з яких надруковані в спеціалізованих виданнях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури, який нараховує 170 позицій. Обсяг дисертації - 197 сторінок, основного тексту - 181 сторінка.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтований вибір теми дослідження, його актуальність, сформульовані мета й завдання роботи, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами й планами, методи аналізу, предмет і об'єкт дослідження, продемонстровано наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ «Історія вивчення творчої спадщини В.П. Боткіна» присвячений історії питання. У ньому узагальнюються відомості про видання творів письменника, відгуки про них, а також аналізуються дослідження, написані істориками літератури впродовж ХХ ст. Установлено, що твори Боткіна і його листи видані нерівномірно, статті й листи не зібрані й не прокоментовані, відомі лише за першими публікаціями в періодиці середини ХІХ ст.

Кількість досліджень, присвячених його діяльності й спадщині, невелика, у них висвітлюються лише окремі сторінки творчих взаємин письменника з його сучасниками, його літературні й естетичні позиції. У біографічному нарисі В.Є. Чешихіна-Вєтринського «В.П. Боткин» (1894) уперше був зібраний і систематизований матеріал, який стосується життя й творчої спадщини критика. Автор статті доводив, що Боткін був не лише супутником ”великих”, але й посідав власне значне місце в історії російської літературної і суспільної думки. Майже через 50 років з'явилася стаття Н.І. Пруцкова «В.П. Боткин и литературно-общественное движение 40-х годов» (1947). Її основні положення автор виклав пізніше в переробленому вигляді в праці «Эстетическая критика» (1958), однак обидва дослідження методологічно застаріли. Попри це вони є важливим кроком уперед щодо вивчення проблеми; безперечною перевагою є й те, що спадщина Боткіна розглядається в контексті літературних і суспільних процесів свого часу.

Етапним у вивченні творчої спадщини Боткіна стала стаття Б.Ф.Єгорова «В.П. Боткин - литератор и критик» (1963), яка започаткувала науковий аналіз літературно-критичної спадщини митця й стала свого роду актом її реабілітації. У програмній статті «Эстетическая критика без лака и дёгтя» (1965) дослідник виступив проти традиційно негативного ставлення до представників «чистого мистецтва». Б.Ф. Єгоров також підготував до друку книгу В.П. Боткіна «Письма об Италии» (1976) в академічній серії «Літературні пам'ятники», що стало підґрунтям для подальшого наукового вивчення цього твору. Дослідник також видав збірку «Литературная критика. Публицистика. Письма» (1984), наукові коментарі до якої дають достовірне й точне уявлення про спадщину Боткіна. Ці та інші розвідки Б.Ф. Єгорова є результатом ретельних досліджень і враховані в даній дисертації.

У розділі аналізуються також статті О.Л. Осповата, Є.В. Минаєвої, О.О. Милованової, у яких спадщина Боткіна осмислюється в контексті розвитку російської критики, а також кандидатська дисертація О.Ч. Хегай (1984), присвячена світоглядові й творчості письменника. Зазначається, що матеріал у ній організований за хронологічним принципом, що дає авторові можливість у цілому правильно окреслити еволюцію поглядів письменника на мистецтво й літературу. Проте оцінки, запропоновані автором, зроблені в дусі естетики соціалістичного реалізму, попередником якого Боткіна уявити складно. У розділі також осмислені розділи сучасних навчальних посібників Л.М. Крупчанова «История русской литературной критики XIX века», В.О. Недзвецького «Русская литературная критика XVIII-XIX веков», у яких подано стислу загальну характеристику спадщини Боткіна в контексті розвитку російської літературної критики. Аналіз історії питання засвідчує, що творчий спадок Боткіна залишається недостатньо вивченим. Виникає необхідність здійснити переоцінку характеру й значення еволюції його поглядів, як і в цілому російського естетизму.

У другому розділі «В.П. Боткін і його сучасники», який складається з чотирьох підрозділів, ідеться про численні біографічні й творчі зв'язки Боткіна з його видатними сучасниками, що розглядаються як складні форми відштовхування й притягання. У характерній для дружнього листування того часу емоційній формі Боткін і його кореспонденти висловлювали свої думки з найактуальніших питань політики й естетики, і дуже часто їх листи містили цікаві й точні літературно-критичні спостереження. Листування Боткіна насичене численними літературно-творчими роздумами, зокрема про призначення поезії, і свідчить про те, як поступово змінювалися його літературні погляди й естетичні позиції.

У підрозділі 2.1. «В.П. Боткін і В.Г. Бєлінський» осмислюється специфіка особистих і творчих взаємин Боткіна з Бєлінським - центральною фігурою російської критики ХІХ ст. Листування 1830-х - 1840-х рр. доводить глибину їх творчої близькості. Багато відомих і часто цитованих висловлювань Бєлінського засвідчені саме в листах до Боткіна. Зібрані й осмислені висловлювання письменників, зафіксовані в листах, адресованих ними як одне одному, так і М. Бакуніну, М. Каткову, К. Горбунову тощо. Найбільше зближення письменників припадає на 1836 - 1843 рр., коли вони написали одне одному абсолютну більшість листів. Кореспонденція цих років свідчить, що на численні події, а також твори літератури й мистецтва вони іноді дивилися по-різному. Причини суперечностей полягали в тому, що протягом майже п'ятнадцяти років кожен з них пережив відчутну світоглядну еволюцію і напрями її були різними. У міру радикалізації поглядів Бєлінського та еволюції Боткіна в напрямку поміркованого лібералізму розбіжності стали набувати принципового характеру: Бєлінський прагнув віднаходити й оцінювати соціальний зміст літературних творів, а Боткін на перший план висував їх художню досконалість. Безперечно, Боткін належав до кола друзів Бєлінського і брав участь у міфологізації його особистості, але по-своєму перетлумачував естетичну спадщину критика. У підрозділі звертається увага на відбиту в листах Бєлінського й Боткіна епістолярну культуру доби сентименталізму й романтизму, що полягала в особливій мовній манері спілкування.

У підрозділі 2.2. «В.П. Боткін і І.С. Тургенєв» систематизовані й осмислені матеріали, які дозволяють виявити літературні й естетичні уподобання Боткіна, еволюцію його поглядів на сутність мистецтва й роль суспільного життя в художній творчості. На відміну від інших кореспондентів, листування Боткіна з Тургенєвим зібране, науково прокоментоване й видане. Уважається, що воно почалося в другій половині 1840 рр., однак збереглися листи Боткіна до Тургенєва, датовані лише 1851 р., а Тургенєва до Боткіна - 1855 р. Вони свідчать, що Боткін і Тургенєв були однодумцями, хоча часто розходилися в підходах до літератури, оцінках письменників або окремих творів. Відзначено, що важливою рисою відгуків Боткіна про твори Тургенєва є їх відвертість: щедрість на похвалу й нещадність критики. Як видно з листів Тургенєва, він цінував думку Боткіна, дослухався до нього при роботі над своїми творами, нерідко віддаючи йому перевагу перед іншими критиками. Але його ставлення до Боткіна було неоднозначним: з Тургенєвим, як і з Бєлінським, розбіжності мали естетичний характер і були зумовлені особливостями світогляду Боткіна.

У підрозділі 2.3. «В.П. Боткін, М.О. Некрасов і О.О. Фет» показано, що суперечливість і складність поглядів Боткіна на літературу й мистецтво наклала відбиток і на його відносини з такими різними поетами, як Некрасов і Фет. Період близькості Боткіна з Некрасовим був відносно недовгий, Некрасов цінував Боткіна як співробітника „Современника”, як талановитого критика, залучав його до журнальної роботи. Але розвиток політичної ситуації в Росії, еволюція суспільних поглядів Боткіна, активізація в журналі діяльності М. Чернишевського, а пізніше й М. Добролюбова, призвели до віддалення Боткіна від журналу. Стаття про О. Фета, в якій проявилася своєрідність таланту та інші сильні сторони Боткіна-критика, хоча й була надрукована в журналі «Современник», відрізнялася від естетичних установок часопису. Боткін не поділяв революційних переконань, мета мистецтва уявлялася йому іншою, тому він намагався вплинути на позиції М. Некрасова, прагнув лібералізувати журнал. У рецензії на роман М. Чернишевського «Что делать?», написаній у співавторстві з О. Фетом, ці розбіжності сформульовані у протилежні М. Некрасову позиції.

Роздуми О. Фета про роман М. Чернишевського «Что делать?» дослідники пов'язують із впливом на нього Боткіна: у статті виразно проступають його естетичні позиції. Найважливішим фактом літературних стосунків Боткіна й Фета було написання в 1856 р. статті «Стихотворения А.А. Фета», надрукованої в «Отечественных записках» без підпису. Боткін довго виношував її замисел, оскільки прагнув сформулювати в ній власну концепцію сутності мистецтва і, зокрема, поезії.

У підрозділі 2.4. «В.П. Боткін і М.Г. Чернишевський» ідеться про стосунки, які також кардинально змінювалися від взаємної симпатії до різкого протистояння. У середині 1850-х рр. Боткіну імпонували чесність Чернишевського, його діловитість, сміливість і новизна в підходах до мистецтва. Він заступався за нього в листі до Некрасова, коли Григорович у повісті «Школа гостеприимства» вивів критика в пасквільному вигляді, вступив у полеміку з Тургенєвим, котрий негативно відгукнувся про дисертацію Чернишевського «Эстетические отношения искусства к действительности». Боткін високо цінував четверту статтю «Очерков гоголевского периода», але наступні статті цього циклу викликали в нього незадоволення. Спроби переконати Чернишевського призвели до взаємного охолодження, яке поглибилося публікацією роману «Что делать?». Як уважав Ю.М. Стєклов, стаття «Неизданная статья А.А. Фета о романе Н.Г. Чернышевского “Что делать?”» містила ідеї Боткіна. Вона пронизана критикою соціалістичних ідей Чернишевського, неприйняттям як революційних ідей роману, так і форми їх утілення. Подібна позиція критика призвела до повного розриву між ним і Чернишевським.

У третьому розділі «Еволюція естетичних і літературно-критичних поглядів В.П. Боткіна» осмислюються складні й суперечливі позиції Боткіна як літературного критика. Найбільш важливими з його літературно-критичних виступів були статті «Шекспир как человек и лирик» (1842), «Н.П. Огарёв» (1850), «Заметки о журналах за июль месяц 1855 года» (1855), «Стихотворения А.А. Фета» (1857), які аналізуються в розділі.

У підрозділі 3.1. «Література й мистецтво в оцінках В.П. Боткіна» зазначається, що еволюція Боткіна як щодо соціальних і політичних проблем, так і явищ літератури й мистецтва була значною і торкнулася всіх сторін його світовідчуття й творчості - як літературного критика та історика західних літератур і як дослідника мистецтва. У кінці 1830-х і на початку 1840-х рр. Боткін був однодумцем Бєлінського й Бакуніна і розбіжності між ними цілком укладалися в межі, природні для відмінностей між однодумцями. Однією з принципово важливих точок дотику позицій Боткіна й Бєлінського була спільне гостре неприйняття слов'янофільства (стаття «Шекспир как человек и лирик»). Боткін не сприймав висловлювань слов'янофілів про Захід, пізніше у статтях і листах деталізував і доповнив аргументацію цих положень. Разом із тим у міркуваннях Бєлінського і Боткіна були й показові відмінності. Боткіну не були властиві різкість і свого роду екстремізм Бєлінського: він схилявся до пошуку компромісу, примирення, «золотої» середини. Про це свідчить реакція письменників на публікацію нарису Гоголя «Рим», проаналізованого в підрозділі. Бєлінського обурили нападки на Францію і французький народ, у яких проявилася близькість Гоголя до слов'янофілів. Боткін залишився байдужим до висловлювань Гоголя: сам він був однаково далеким і від протистояння Парижу, і від гоголівської пропаганди патріархальних цінностей. Його власний твір «Письмо из Италии» (1841) пройнятий захопленням громадянським пафосом Давнього Риму. Для Боткіна всі ідейні суперечності з Гоголем не применшували його значення як геніального митця.

Для розуміння естетичних позицій Боткіна на початку 1840-х рр. важливою і показовою є його стаття «Выставка Императорской Санкт-Петербургской академии художеств в 1842 году», що вийшла друком в «Отечественных записках» і мала великий успіх. Особливий інтерес становить вступ, якому автор відвів більше третини загального обсягу статті і який містить загальні роздуми про природу й завдання мистецтва. На противагу слов'янофілам, котрі вважали, що петровські реформи збили Росію з її правильного шляху і нав'язали їй західне як щось чужорідне, Боткін доводив, що Петро І, переносячи на російський ґрунт «духовне й загальнолюдське», сприяв розвиткові самобутнього російського мистецтва.

Для характеристики Боткіна і літературної ситуації того часу першорядне значення має аналіз його позиції щодо боротьби «пушкінського» й «гоголівського» напрямів. Початок відкритого протистояння прибічників того й іншого, як відомо, був покладений статтею О. Дружиніна «А.С. Пушкин и последнее издание его сочинений» (1855). Як і в багатьох інших випадках, Боткін відмовився приставати до будь-якої крайньої точки зору, а схилявся до компромісу. У листі до Дружиніна (від 6 серпня 1855 р.) Боткін докладно пояснив свою позицію, яка дозволяє глибше проникнути в його думки відносно найбільш актуального для свого часу питання. Він уважав, що не будь-який напрям робить дидактичним витвір мистецтва, а відмова письменника залишатися митцем. Боткін зазначав, що Гоголь не «думав про виправлення устоїв», як писав Бєлінський, і не відповідав вимогам доби, як говорив Тургенєв: він задовольняв як художник свій власний інтерес до пізнання й зображення людських типів.

У 1860-і рр. літературно-критична позиція Боткіна змінилася. Він підтримав поліцейські заходи щодо діяльності «Современника» й «Русского слова», висловив негативне ставлення до реформ 1861-1864 рр. Але зміна суспільно-політичної позиції не вплинула на його погляди як митця й критика. Найбільш переконливим підтвердженням цього є оцінка творчості Л. Толстого, що був останнім улюбленим письменником критика. Боткін зумів раніше за інших оцінити масштаб і своєрідність таланту митця. Боткін із зацікавленням знайомився з новими творами Л. Толстого, зокрема, з романом «Війна і мир», захоплювався його досконалістю, пророкуючи письменникові велике майбутнє. боткін літературний твір полеміка

У розділі 3.2. «Боткін про суспільне значення літератури і про зміст поетичної творчості» розглядається еволюція поглядів письменника як літературного критика. Боткін узяв активну участь у дискусіях щодо завдання мистецтва, його суспільної функції, які тривали в Росії не одне десятиліття. Особливо загострилися вони в другій половині 1850-х - на початку 1860-х рр., коли здійснювалися серйозні соціальні реформи, а суспільна ситуація напружувалася. У «Заметках о журналах за июль месяц 1855 года» Боткін однозначно виступив проти мистецтва для мистецтва: мистецтво існує для суспільства, і митець повинен «серця побратимів виправляти». Проте серця, а не суспільний устрій. Тут виявилася і хожість, і відмінність з позицією В. Бєлінського. У статті «Выставка в Императорской академии художеств. Октябрь 1855 год» серед численних картин і скульптур Боткін виділяє шість талановитих полотен К. Айвазовського, полемізуючи з поглядом М. Чернишевського на мистецтво. В. Боткін уважав, що витвір мистецтва не може бути копією, дзеркалом, яке відображає дійсність. К. Айвазовському, писав він, удалося втілити захід сонця над морем і над українським степом, у якому втілена краса й гармонія світу.

У статті «Н.Н. Огарёв» критик зазначав, що ані спостережливість, ані розум не можуть замінити в поезії щирості. Глибина почуттів, яка відображає гармонічне світобачення, повинна превалювати в художній творчості. Боткіна цікавить життя серця, життя душі поета, а в поезії Огарьова приваблює і своєрідне глибинне зображення природи. Тут на перший план виступає не утилітарність, а зворушлива ніжність, привабливість, краса поезії: ставлення Боткіна до мистецтва, його суспільних функцій змінюється.

Новий погляд Боткіна на мистецтво був відображений у статті «Стихотворения А.А. Фета. 1856 г.». Ця стаття є найбільш важливою з його нечисленних критичних виступів. З 1860-х рр. і до початку ХХ ст. творчість Фета опинялася в центрі суперечок про призначення поезії. Ще до Боткіна неординарну художню обдарованість Фета відзначив О. Дружинін («Стихотворения А.А. Фета», 1856). Оскільки літо 1856 р. Боткін і Дружинін провели в Кунцеві, очевидно, що творчість Фета була однією з найважливіших тем, яку вони обговорювали. Стаття опублікована в першому номері «Современника» за 1857 р. У ній Боткін ставив перед собою завдання аналізу поетичних творів Фета з філософської точки зору та в контексті теорії мистецтва. Як відомо, в оцінках творчості Фета проявилися протилежні позиції щодо сутності й призначення мистецтва. Боткін починає протистояння з реальною критикою, очолюваною Добролюбовим і Чернишевським, котрі вважали, що головним критерієм оцінки художнього твору є його ідейна спрямованість, зміст як кваліфікатор корисності чи шкідливості літературного твору. Для них був важливий письменник як політичний діяч, популяризатор науки, а не поет. Форма твору, його естетичні переваги практично не розглядалися й не бралися до уваги. Ця тенденція в російській літературі виявилася досить стійкою.

Боткін, навпаки, дотримувався точки зору, що утилітарні інтереси не можуть задовольнити всі вимоги людського духу, оскільки непросто проникнути в сутність поезії, яка відображає таємницю буття, втілює красу, трактовану в дусі гегелівської естетики: поетичне почуття живе в природі кожної людини, воно може виразитися мимоволі. Це одна з ідей, яку послідовно відстоював критик, - неусвідомленість поетичної творчості. Вона буде не тільки підхоплена, але й розвинена в критиці кінця ХІХ - початку ХХ ст. Поет, на думку Боткіна, не повинен прагнути повчати й виправляти людство, оскільки втілює у своїй творчості відчуття вічної гармонії. З такої творчості народжується справжнє життєве слово, яке відгукнеться в душі читача. Думка Боткіна про те, що «поетичне почуття можна б назвати шостим і найвищим почуттям в людині», набула свого подальшого розвитку в російській літературі пізнішого часу, зокрема, в поезії М. Гумільова.

Заперечуючи дидактизм у другій частині статті, присвяченій Фету, критик опротестовує вимогу до поета бути актуальним і своєчасним: поет не повинен бути виразником свого часу, важливіше виразити у віршах власне «Я». Вимоги сучасності швидкоплинні, події в їх оцінці змінюються щоденно і не надихають поета, художника, композитора. У цьому Боткін повністю згодний з Дружиніним, стаття котрого сьогодні майже забута. В обох авторів аналіз поезії Фета не був єдиною метою, для обох вона служила матеріалом для викладення й аргументації естетичної програми. Дружинін звертався до тих читачів Фета, що, з насолодою читаючи його вірші, не розуміють природи почуттів, які він мав. На думку критика, сила поета полягає в умінні торкнутися найтонших струн людської душі. Перевагу Фета перед іншими поетами і Боткін, і Дружинін убачали в глибині й силі його поетичного почуття, особливої мелодійності його вірша. Для Дружиніна й Боткіна, як пізніше для А. Григор'єва, Фет - насамперед талановитий лірик, співець природи, далекий від злоби дня, від соціальних проблем.

Чітка визначеність оцінки творчості Фета різними групами літературної спільноти була сприйнята по-різному. Високо її поцінували М. Тургенєв і Л. Толстой, критичну позицію щодо неї зайняв Добролюбов, котрий написав на неї «антикритику». Негативні й іронічні характеристики Фета можна побачити і в пізніших статтях Добролюбова - «Тёмное царство», «Забитые люди», у рецензії на «Перепевы» Д. Минаєва тощо. Таку думку цілком можна пояснити, адже основні положення статті Боткіна були неприйнятні для реальної критики.

Боткін зазначав, що до Фета російській поезії бракувало світлого, радісного й святкового відчуття життя. Поет надав російському почуттю прекрасного свого вираження, вільного від суспільних і побутових негараздів. У статті найбільш повно виражена естетична концепція Боткіна й обґрунтовується теорія «чистого мистецтва». О.Л. Осповат стверджував, що теорія «чистого мистецтва» вичерпала себе до кінця 1850-х рр. і ніхто пізніше її не реабілітував («Короткий день русского “эстетизма”»). Це судження ідеально вписувалося в концепцію розвитку російської літератури, розроблювану радянським літературознавством, проте воно суперечить фактам історії літератури. Російський естетизм не завершився наприкінці 1850-х рр.: теорія «чистого мистецтва» була по-своєму продовжена К. Леонтьєвим, В. Соловйовим і російськими символістами. К. Леонтьєв прагнув відродити основні естетичні принципи романтизму, заперечуючи натуральну школу; головною проблемою російської літератури вважав «гоголівщину», яка в ній процвітала, тобто руйнівний критицизм, нещадне висміювання російської дійсності. Не менш значуще місце краса й гармонія займали в естетиці В. Соловйова. Уже в першій його літературно-критичній статті «О лирической поэзии. По поводу последних стихотворений Фета и Полонского» (1890) ідеться про значення краси у світі та особливості її втілення в ліриці. В. Соловйов як попередник російського символізму був своєрідною єднальною ланкою між романтичною естетикою, естетичною критикою і новою, символістською критикою.

Стаття про Фета залишила свій слід не лише в науці про поета, але й у російській естетичній критиці в цілому. Думка Боткіна про творчість О. Фета виявилася співзвучною позиції Д. Мережковського (стаття «Майков»). Якщо Боткін бачив у поезії Фета єдине в своєму роді явище, то Мережковський відзначав цілу низку поетів, які виросли й сформувалися поряд із поетами некрасівської школи (Майков, Фет, Полонський). Боткіна й Мережковського об'єднує визнання мелодійності Фета: критик-символіст, як і Боткін, бачив у мистецтві вираження стихійного почуття творця, його дару, даного йому небесами. Мережковський починав свою діяльність літературного критика зі статті, в якій писав про тенденцію і «чисте мистецтво». У його статті виявлені буквальні перетини зі статтею, написаною Боткіним разом із Некрасовим - «Заметки о журналах за июль месяц 1855 года». Тезу про безідейність критик нового покоління ілюструє саме творчістю Фета.

Відгомін програми Боткіна, висловленої в статті «Стихотворения А.А. Фета», виявлений і в літературно-критичних статтях К. Бальмонта. Як і його попередник, котрий писав про спонтанність, ненавмисність поезії, він бачив у творчому акті несвідоме творця або цілого народу, який виражав у мистецтві внутрішнє життя «своєї душі». Як і Боткін, Бальмонт писав про музику, живопис, поезію, знаходячи в ній індивідуальне, національне й загальнозначуще (передмова до «Испанских песен», статті «Романтики», «Избранник земли», «Слово о Калидасе» тощо). Власну ж концепцію російської поезії К. Бальмонт викладає в статті «О русских поэтах» - яскравому прикладі естетичної критики порубіжжя сторіч. Він вважав, що Фет є спадкоємцем Пушкіна, співцем природи, але водночас і поетом, спроможним передати порухи власної душі. Бальмонт був байдужим до літературної боротьби свого часу, але у властивій йому манері критика-поета відгукується й на суперечку прибічників і противників «чистого мистецтва». У статті «Элементарные слова о символической поэзии» він розмірковує над зображенням природи в поезії, протиставляючи Пушкіна й Лермонтова, які її описували, Фету й Тютчеву, котрі її відтворювали.

С. Андреєвський, російський поет, прозаїк, критик, адвокат, один із авторів збірки, підготовленої П. Перцовим, «Философские течения русской поэзии» (СПб., 1895) увійшов у історію російської критики як автор статей «Поэзия Баратынского» (1888), «Братья Карамазовы» (1888), «О Некрасове» (1889), «Лермонтов. Характеристика» (1889) тощо, зібраних у книгу «Литературные чтения» (СПб., 1891). С. Андреєвський не був пов'язаний з будь-якими літературними течіями тієї доби, однак належав до естетичної лінії російської критики. Свідченням цього є його стаття «Вырождение рифмы. Заметки о современной поэзии». Андреєвський порушує питання, яке свого часу хвилювало й Боткіна: про вираження в поезії Фета душевних порухів, не пов'язаних зі злобою дня і практичною користю. Таким чином, ідеї, висловлені Боткіним, виявилися не лише важливими для розуміння творчості його сучасників, але й проросли в російській критиці межі століть.

У четвертому розділі «“Письма об Испании” як подорожні нариси: проблематика, художня своєрідність”, який складається з двох підрозділів, нариси Боткіна осмислюються в контексті розвитку цього жанру. Зазначається, що нарис, у тому числі й такий його різновид, як нарис подорожній, пройшов довгий шлях свого становлення й розвитку. Подорожні нариси В.П. Боткіна становлять інтерес для нас, перш за все, тим, що їх творець - художній критик, людина, наділена образним, живописним сприйняттям дійсності. Боткін звернувся до подорожнього нарису, який до того часу вже зміцнив свої позиції і в європейській, і в російській літературі. Його творці, спостерігаючи невідомі й маловідомі явища, прагнули якомога точніше відтворити найбільш яскраві й помітні з них. В.П. Боткін продовжує ці традиції і пише про Іспанію, що була майже невідомою російським читачам. З Іспанією вони були знайомі лише за англійськими подорожніми нарисами й творами Пушкіна, у яких виникають образи далекої екзотичної країни; іспанська література була відома російській публіці за французькими й англійськими перекладами.

У підрозділі 4.1. «Проблематика циклу нарисів «Письма об Испании» в оцінках їх сучасників» показано, що створення книги підготували подорожі письменника Європою. Оригінальність і новизну «Писем об Испании» зумовлює гармонійне поєднання оповідно-епічного й ліричного начал, а також створення образу мандрівника, своєрідного ліричного героя оповіді. З початку 1847 р. «Современник» починає публікацію «Писем об Испании», яку продовжує протягом трьох років. Але це були фрагменти майбутнього єдиного полотна. І лише через десять років, у 1857 р., «Письма ...» виходять окремим виданням, у якому більше половини тексту публікувалося вперше. Саме після виходу цієї книги «Письма…» привернули до себе увагу, викликали появу рецензій, стали предметом обговорення. У підрозділі відтворюється історія створення та публікації книги, аналізуються відгуки про неї (вірш М. Щербіни «Акафист блаженному борзописцу Василию (Боткину) литературы ради юродивому», відгуки А. Майкова, В. Стасова, Д. Григоровича, О. Галахова, К. Леонтьєва, О. Дружиніна, М. Чернишевського тощо).

Книга Боткіна про Іспанію розглянута в контексті «подорожей» Європою, і перш за все у порівнянні з «Письмами русского путешественника» М.М. Карамзіна. Поєднання безпосередніх, особистих, емоційно сприйнятих і пережитих вражень з відомостями, здобутими з історичних праць та інших книжкових джерел, наявні й у книзі Боткіна. Характерним прикладом виявлення політичної особи автора, його політичних симпатій і антипатій є «Путевые письма» М. Греча (1839), одна з наскрізних ідей якої - проповідь несумісності релігії й науки, причому наука містить у собі бунтарські начала, а віра - позбавлення від соціальних проблем. У книзі благочесній Англії протиставляється безбожна Франція: революції, які відбувалися в цій країні, викликають страх і відразу автора. Як ідейно, так і за манерою оповіді до «Путевых писем» Греча близькою є книга М. Погодіна «Год в чужих краях». Найсвіжіші враження, поверхові й скоростиглі судження, які проймають книгу, не давали читачеві достовірного уявлення про «чужі краї». Як і багато інших авторів, він використав популярний жанр для виявлення й обґрунтування своїх громадських і політичних позицій. Центральна ідея книги полягає в тому, що торговельно-промисловий дух Заходу чужий характеру, моралі й традиціям російського народу, якому властиві патріархальність, покірність і православне благочестя.

Значно більше причин для роздумів і висновків давали російському читачеві «подорожі» авторів західної орієнтації. У них було менше упередженості та прагнення підганяти свої спостереження під апріорно готові висновки. Удивляючись у плин європейського життя, досліджуючи процеси, які там відбуваються, вони виходили з того, що Росія є частиною Європи, частиною Заходу, що проникнення в закономірності загальноєвропейського розвитку допоможе краще зрозуміти Росії її місце в світі та її перспективи на майбутнє. З таких позицій і підходив до опису європейського життя гострий і спостережливий літератор, друг і багато в чому однодумець Боткіна П. Анненков. Його «Письма из-за границы» і «Парижские письма», заслужено визнані зразками свого жанру, дали російським читачам яскраве й достовірне уявлення про життя Заходу. Не обмежений своїми ідеологічними установками такою мірою, як Погодін і Греч, Анненков поєднує свої симпатії до Європи зі здатністю бачити, аналізувати, пояснювати протиріччя.

Новим словом у розвитку жанру, який розглядається, стала серія нарисів О. Герцена «Письма из Италии и Франции». Вона становить особливий інтерес, оскільки Боткін узяв участь у її обговоренні. Перші чотири з чотирнадцяти листів публікувалися в «Современнике» під назвою «Письма из Avenue Marigny» і мали всі жанрові ознаки подорожніх записок. У наступних, які вже не могли бути надруковані в Росії й перестали виконувати попередню функцію, ці ознаки значно слабші. Тема подорожі відійшла на задній план, а на перший вийшла оцінка актуальних подій. Листи стали набувати рис політичного памфлету, використовуватися для пропаганди революційних ідей. Ці ідеї Боткіну не були близькими, однак європейська дійсність була йому цікавою, що й відбилося в його нарисах. Перший твір Боткіна в цьому жанрі нарис «Русской в Париже» складався з двох частин. Причому друга частина, де описана зустріч автора з Гюго, - це самостійний твір в середині іншого. Він написаний у жанрі літературного портрета. Виявилися в нарисі й ознаки індивідуальної манери автора, які будуть властиві «Письмам об Испании» в цілому. Таким, зокрема, є бажання воскрешати минуле побачених місць (наприклад, Парижа). У цьому ранньому подорожньому нарисі з'явилася характерна риса світосприйняття Боткіна - емоційність, неприхований прояв своїх симпатій і антипатій до описуваних явищ. Та ж емоційність і образність характеризують і «Отрывки из дорожных заметок по Италии», проникнутих особливою тональністю, за допомогою якої мандрівник висловлює ставлення до міста.

Приступаючи до опису Іспанії, Боткін вирішував проблему уникнення стереотипів: Англія - символ науково-технічного прогресу, розвиненої промисловості, зразок політичної стабільності; Німеччина - країна духовної культури, концентрація філософської думки, традицій високорозвиненої університетської освіти; Франція - визнаний центр політичного життя, де зіткнення соціальних ідей неодноразово переростали в суспільні катаклізми й навіть революції. Італія - країна- музей, незрівнянна концентрація культурних пам'ятників античності й середньовіччя, гармонії краси природи з красотами, які були створені руками художніх геніїв і склали скарбницю, подібної якій ніде у світі не було. В Іспанії такого сформованого стереотипного образу не було. Російське суспільство активно цікавилося тамтешніми подіями, особливо коли країну збурювали суспільні катаклізми, як, наприклад, під час революції 1820 - 1823 рр. Але цілісне уявлення про країну в Росії не склалося. У «Письмах об Испании» проявилися ліберальні погляди Боткіна. Скажімо, він пише про майже повну відсутність антагонізму народу й привілейованих станів, які в Іспанії і одягаються однаково, і добре розуміють одне одного, що в Росії було неможливим.

У підрозділі 4.2. „Іспанський національний характер у зображенні В.П. Боткіна” показано, що «Письма об Испании» написані у вільній, розкутій манері митцем, який зачіпає велику кількість проблем, що розглядаються автором у різних аспектах: роздуми про минуле й сучасне політичного й соціального становища Іспанії, своєрідність іспанської природи, побуту, традиції іспанських селян, зовнішність жінок. Головний «герой» «Писем...» - це іспанський національний характер. Усі риси цього характеру сприймаються як похідне від умов, у яких він сформувався, від історичних подій, пережитих іспанським народом, від сформованого в країні політичного устрою й системи суспільних поглядів. Боткін протиставляє одна одній дві Іспанії: Іспанію журналів, ораторських і міністерських промов, прокламацій і Іспанію справжню. Він бачить прояви сутності національного характеру в його героїчних діяннях і вподобаннях, які проявляються в години відпочинку. Тому так детально описані знамениті іспанські кориди.

Пройнята непідробним інтересом до Іспанії і симпатією до іспанського народу, книга Боткіна багато в чому відкрила їх російському читачеві, мала заслужений успіх і справила значний вплив на російську літературу другої половини ХІХ століття. Спогади А. Цвєтаєвої передають надзвичайно високу оцінку, яку дав цій книзі М. Горький. Боткіну вдалося зробити цікаві й точні спостереження над історичними особливостями формування іспанської нації і описати найважливіші особливості іспанської культури, архітектури, природи, традицій, побуту.

У «Письмах об Испании» зустрічаються прекрасні пейзажні замальовки. Боткін був знавцем і критиком живопису, у нього було надзвичайно розвинене сприйняття ліній, почуття кольору і його відтінків. Він виявився здібним до живопису словом, до створення описів, за якими читач не лише вочевидь, а й чуттєво уявляє собі описуваний пейзаж. Характерним прикладом може послужити опис гір Андалузії, включений автором у Шостий лист. «Письма об Испании» - один із найвидатніших літературних творів Боткіна і єдиний, у якому він виявив свій талант не лише критика й мистецтвознавця, а й письменника та етнографа. Документальні записки він насичував власним ідеальним баченням і прагнув передати поетичність способу іспанського життя, порівнюючи його з російською дійсністю.

У висновках підбиваються підсумки дослідження.

Літературна спадщина В.П.Боткіна незначна, але зберігає своє значення й дотепер, посідає важливе місце в історії російської літературно-естетичної думки, яскраво характеризує соціокультурну ситуацію середині ХІХ ст. Критик пройшов досить показову еволюцію, яка певною мірою нагадує шлях, подоланий російською літературною й естетичною думкою в цілому. У середині ХІХ ст. концепція «чистого мистецтва» суперечила соціально-моралістичній парадигмі, яка домінувала в російській літературі, естетична ж критика опинялася десь на узбіччі. Проте вже наприкінці століття твір мистецтва все більше сприймається як живий і самодостатній художній світ, поза його прямим співвіднесенням із соціальною реальністю.

Літературні позиції й естетичні оцінки Боткіна, розглянуті з урахуванням своєрідності його особистості, дозволили виявити, що на початку 1840-х рр. його погляди були радикальними, він споідував соціальні критерії в оцінках явищ мистецтва. У це десятиліття Боткін тісно спілкується з Бєлінським і його літературним гуртком, поділяючи сформовану там концепцію літератури як «дзеркала» суспільного життя. Але вже тоді погляди Боткіна на проблеми ідеології, на просвітительську природу літератури були іншими. Він був прибічником «підсвідомого» мистецтва, «мимовільності» й таємничості поетичної творчості. Листування виразно свідчить про глибину стосунків письменників, разом із тим між ними завжди існували розбіжності, які іноді викликали гострі суперечки, причому розходження між ними посилювалися. Уже на початку 1850-х рр. Боткін вважав, що не політична боротьба, не вимога швидких соціальних змін, а сприяння моральному вдосконаленню кожної людини може сприяти перетворенню суспільства. Усе це обумовлює нове розуміння критиком мети мистецтва, яке повинно залишатися поза політикою, бути «чистим», самодостатнім, і це визначило його взаємини з представниками революційно-демократичного табору - Некрасовим, Чернишевським, Герценом.

Боткін брав участь в обговоренні актуальної для російської літератури проблеми «пушкінського» й «гоголівського» напрямів. Він не віддавав перевагу одному з них, тому що, на його думку, кожне містило в собі цінність. Разом із тим Боткін не приймав дидактичного, учительського пафосу пізнього Гоголя. Він уважав, що письменник не повинен бути ні «каральником» суспільних вад, ні викривачем, ні вчителем. Критик писав, що дидактична література, строго кажучи, мистецтвом не є, і не шкодував зусиль, щоб розмежувати ці два поняття. Для Боткіна важливо те, що Пушкін у своїй творчості, не «впадаючи в дидактику», зміг утілити внутрішню красу людини й «гуманності, яка плекає душу». Ця думка виявиться близькою критикам-символістам. У своїх статтях про творчість Огарьова й Фета Боткін сформулював поняття «поетичного почуття», поетичної щирості. Поет виражає глибинні порухи своєї душі, і надзвичайно цінною є «мимовільність», неупередженість його творчості. Справжня художність, на думку Боткіна, несумісна з тенденційністю, мистецтво повинно залишатися незалежним від поточних соціально-політичних пристрастей, які порушують його внутрішню гармонію.

Суперечлива позиція Боткіна щодо питання про соціокультурну функцію мистецтва відображає протиборство двох тенденцій, характерних для російської художньої культури. Одна з них сформувалася в добу романтизму і стверджувала самодостатність художньої творчості. Інша бере початок у класицизмі й стверджує соціальність мистецтва, яку найбільш повно презентувала «реальна» критика, що орієнтувала письменників на естетизацію соціального протесту, подвижництва, народного заступництва. Із цією лінією в розвитку російської літературної критики Боткін зрештою кардинально розходиться. Специфіка трактування Боткіним естетичних феноменів полягає в тому, що гармонія і краса виголошуються головними критеріями переваги мистецтва, тому воно й повинно бути «чистим» від плинних соціально-політичних пристрастей, які порушують вищу світову гармонію.

Відомо, що Боткін разом з Анненковим і Дружиніним складали певний «тріумвірат», спільна діяльність якого породила в історії літератури поняття «естетична критика». Початок такому поглядові поклали сучасники письменників, а потім його багаторазово зміцнили історики літератури. Незважаючи на впевненість істориків літератури в тому, що теорія «чистого» мистецтва не мала послідовників і що в російського естетизму був «недовгий вік», він існував і в другій половині ХІХ століття, набув релігійно-філософського забарвлення в роботах К. Леонтьєва й В. Соловйова, а в рамках натуралістичної естетики був продовжений П. Боборикіним. Ясна річ, естетична критика не могла домінувати в десятиліття підйому суспільного руху з його радикально-демократичним крилом, однак вона внесла низку суттєвих коректив у реалістичну парадигму, багато в чому визначивши подальший хід розвитку літератури. Естетична критика вплинула на творчість письменників інших естетичних орієнтацій. Невипадково Л. Толстой у листі до Боткіна виділяє «прекрасний тріумвірат» прибічників «чистого» мистецтва. Його стаття про Фета залишила слід не лише в науці про поета, але й у російській естетичній критиці в цілому: думка Боткіна про творчість О. Фета виявилися співзвучною, наприклад, позиції Д. Мережковського, К. Бальмонта, С. Андреєвського.

Боткін розглядав творчість російських письменників в широкому контексті європейської гуманітарної культури. Йому вдалося з позиції естетичної критики глибоко й переконливо оцінити твори російської й зарубіжної літератури й мистецтва, створити нариси, в яких точно й виразно відобразилися особливості історії й культури Іспанії. Ті ідеї естетизму, які В.П. Боткін відстоював у своїх останніх статтях, специфічно відбилися й продовжилися в російській естетиці й літературній критиці на межі ХІХ - ХХ століть.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Мороз Т.В. Боткин и Чернышевский / Татьяна Владимировна Мороз // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. - Харків: ППВ «Нове слово», 2008. - Серія літературознавство. - Вип. 2(54). - Частина перша. - С. 52-60.

2. Мороз Т.В. Боткин и Тургенев / Татьяна Владимировна Мороз // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. - Харків: ППВ «Нове слово», 2008. - Серія літературознавство. - Вип. 2(54). - Частина друга. - С. 12-23.

3. Мороз Т.В. Книга Боткин «Письма об Испании» / Татьяна Владимировна Мороз // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. - Харків: ППВ «Нове слово», 2008. - Серія літературознавство. - Вип. 3(55). - Частина перша. - С. 19-30.

4. Мороз Т.В. Л.Н. Толстой в оценках Боткина (к 180-летию со дня рождения Л.Н. Толстого) / Татьяна Владимировна Мороз // Русская филология. Украинский вестник: Республиканский научно-методический журнал. - Харьков, 2008. - № 3-4 (37). - С. 86 - 95.

5. Петренко Т.В. Боткин и русская эстетическая критика конца XIX - начала XX века / Татьяна Владимировна Петренко // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. - Харків: ППВ «Нове слово», 2010. - Серія літературознавство. - Вип. 2(62). - Частина перша. - С. 35-42.

Додаткові публікації:

1. Мороз Т.В. В.П. Боткин - литературный критик / Татьяна Владимировна Мороз // Четырнадцатые международные чтения молодых ученых памяти Л.Я. Лившица. Тезисы. - Харьков: ХНПУ им. Г. С. Сковороды, 2009. - С. 52 - 53.

2. Петренко Т.В. В.П. Боткин и А.А. Фет / Татьяна Владимировна Петренко// П'ятнадцяті міжнародні читання молодих учених пам'яті Л.Я. Лівшиця. Тези. - Харків: ХНПУ ім. Г.С. Сковороди, 2010. - С. 62 - 63.

АНОТАЦІЯ

Петренко Т.В. Літературна діяльність В.П. Боткіна в соціокультурному контексті 40-60-х років XIX століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, 2010.

У дисертації визначається місце В.П. Боткіна в російському літературному й суспільному русі 1830 - 1860-х рр., встановлюється його внесок у розвиток російської естетичної думки. У роботі схарактеризовано літературно-критичну й епістолярну спадщину письменника, визначено характер його відносин з сучасниками, який відображає літературну ситуацію того часу, уточнено критерії оцінки літературних творів представниками естетичної критики, осмислено специфіку полеміки про призначення й завдання мистецтва, яка відбувалася в Росії з XIX ст., проаналізовано проблематику й поетику «Писем об Испании», встановлено їх місце в контексті традиції нарису в російській літературі.