Метатекст поезії Т. Шевченка і українська література: давня та нова доба

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

МЕТАТЕКСТ ПОЕЗІЇ Т. ШЕВЧЕНКА І УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА: ДАВНЯ ТА НОВА ДОБА

Лебідь Євгенія Михайлівна

10.01.01 Ї українська література

Київ - 2010

Анотація

Лебідь Є.М. Метатекст поезії Т. Шевченка і українська література: давня та нова доба. Ї Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01. Ї українська література.Ї Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ї Київ, 2010.

Дисертація присвячена дослідженню метатексту поетичної спадщини Т. Шевченка та її зв'язку із українською літературою давньої та нової доби. У ході роботи завдяки методикам структурального та постструктурального літературознавства здійснено оцінку впливу попередніх текстів на поезію Т. Шевченка. Висунуто і обґрунтовано ідею про існування універсального коду української літератури, що збагачувався та конкретизувався національними рисами, забезпечував цілісність літературного процесу. Основну увагу приділено образно-тематичним константам (тема свободи волі, христологічні мотиви, образи духовного лідера, страждаючої матері, воїна-захисника).

У праці досліджено метатекстову модель в українській літературі та в поетичній творчості Т. Шевченка, що засвідчує надтекстовий характер, багаторівневу структуру авторської роботи над твором. Також проаналізовано художні переклади Т. Шевченка “Слова о полку Ігоревім”, представлені як метатексти.

Ключові слова: метатекст, метатекстуальний елемент, інтертекст, контекст, автор, реципієнт (читач), код, образи і мотиви.

Аннотация

Лебедь Е.М. Метатекст поэзии Т. Шевченко и украинская литература: древняя и новая эпоха. Ї Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01.Ї украинская литература. Ї Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. Ї Киев, 2010.

Диссертация посвящена исследованию метатекста поэзии Т. Шевченко и её связи с украинской литературой древней и новой эпохи. В ходе работы при помощи структуральной и постструктуральной методики в литературоведении оценивается влияние предыдущих текстов на поэзию Т. Шевченко. Выдвинуто и обосновано идею универсального кода украинской литературы, который обогащался и конкретизировался национальными чертами, обеспечивал целостность литературного процесса. Основное внимание уделяется образно-тематическим константам (тема свободы воли, христологические мотивы страдания, любви к ближнему, смирения, образы духовного лидера, страдающей матери, воина-защитника).

В работе анализируется метатекстовая модель в украинской литературе и в поэзии Т. Шевченко, что иллюстрирует надтекстовый характер и многоуровневую структуру авторской работы над произведением. Также исследуются художественные переводы Т. Шевченко памятки “Слово о полку Игореве”, представленные как метатексты.

Ключевые слова: метатекст, метатекстовый элемент, интертекст, контекст, автор, реципиент (читатель), код, образы и мотивы.

Summary

Lebid Y.M. Metatext of Taras Shevchenko's poetry and Ukrainian literature: old and new epoch. Ї Manuscript.

The dissertation on the taking of scientific degree of candidate of philological science, specialty 10.01.01. Ї Ukrainian literature Ї Institute of philology of Kyiv National Taras Shevchenko's University. Ї Kyiv, 2010.

Dissertation is devoted to research of metatext of Taras Shevchenko's poetry and its correlation with Ukrainian literature ancient and new epoch. The “metatext” term suggested in theses is based on synthesis of several methodologies above all proposed in works of Y. Lotman, M. Bahtin, A. Popovich, S. Kinser and others). The author's understanding of the concept is a text (or its element), which has “secondary” semantics relatively to the basic (main) text, depending on their themes and images, and develops its communicative possibilities.

During the investigation the traditions of previous texts in T. Shevchenko's poetical creative work were selected and indicated, which images, themes and motives were adopted by T. Shevchenko and which were created.

The idea of Ukrainian literature code was formulated and confirmed in the work, giving us universal significance, used in certain texts and was enriched national features. The religious (Biblical) source of Ukrainian literature was discussed in the dissertation, particularly, сhristological motives, as well as aspects of Christian ethic present in Ukrainian mentality and culture. And as a matter of fact, the existence of Christian code, as a structure, which elements are transformed, depending on context, circumstances and individual author's desire, ensures wholeness and completeness of Ukrainian literary process. Taras Shevchenko's poetical creativity is represented as metanarration, that accumulated traditions of previous Ukrainian literature.

In the dissertation the attention was paid to the most important images and motives (the theme of freedom of will, сhristological motives Ї suffering, patience, love to every man, humility and others, images of spiritual leader, suffering mother, warrior-defender).

The thesis deals as well with metatextual elements in Ukrainian literature and T. Shevchenko's poetry, which devised the character and arranged multilevel construction (author's insertions; autometadescription, which includes author's interpretations, exegesis and critical analyses of own poetical texts; critical commentary and so forth).

In Taras Shevchenko's poetry author's insertions (“messages”) for readers (as metatextual elements) made “conversation” with them and what is more they are brought into the text. So metatextual elements are as inevitable constructions of communication between the author and his readers.

Also in work there was analyzed T. Shevchenko's translation from “Word about Igor's campaign” as a model of prototext (original text). In this case we define metatext as the result of textual translation in one culture and literary tradition, in others words, as intraliterary translation.

Key words: metatext, metatextual element, intertext, context, author, reader, code, images and motives

1. Загальна характеристика роботи

Однією із найактуальніших проблем сучасного шевченкознавства є пошук якісно нових методів і підходів дослідження, застосування яких у вивченні творчості митця давало б можливість для нового і плідного її прочитання. Саме метатекстуальний підхід при аналізі поетичних текстів Т. Шевченка дозволяє повною мірою осмислити ті аспекти, які до цього часу через брак виробленого методологічного інструментарію були неповністю розкриті або й взагалі непомічені дослідниками.

Концепція метатексту розроблялася у філософії, лінгвістиці та літературознавстві. Біля її витоків стояли ще Р. Декарт і Б. Паскаль, проте своєю з'явою вона зобов'язана науковцям ХХ століття Ї М. Бахтіну, Ю. Лотману, А. Вежбицькій, Ж. Женетту, С. Кінсеру, Б. Осімо, А. Поповичу, П. Торопу, Н. Фатєєвій. Але кожен із них тлумачить термін „метатекст” із принципово різних позицій, пристосовуючи до предмету власного дослідження. Нині в науковому обігу перебуває ціла низка дефініцій „метатексту”, що визначається дослідниками і як основа відношень суб'єктів у діалозі (М. Бахтін), і як код (Ю. Лотман), і як „висловлювання про саме висловлювання” (А. Вежбицька), і як критичне посилання на передтекст (Ж. Женетт), і як результат перекладу з передтексту (А. Попович). Сучасний український літературознавець О. Бердник розробила структуровану концепцію застосування цього поняття щодо мистецького словесного твору в парадигмі сучасних уявлень про діалогічну спрямованість будь-якого тексту як явища культури. Та, попри наявність численних досліджень, проблема метатексту і досі є відкритою, оскільки науковці не дали його чіткого й цілісного визначення.

У шевченкознавстві питання про метатекстуальність творчості поета у контексті давньої та нової української літератури взагалі не порушувалося. Дослідження українських науковців (І. Булашенко, Я. Дзири, Є. Кирилюка, П. Колесника, М. Комишанченка, Л. Кошової, Н. Крутікової, Ю. Луцького, Л. Махновця, В. Микитася, П. Одарченка, М. Пивоварова, І. Пільгука, П. Попова, М. Русанівського, І. Стебуна, П. Филиповича, Д. Чалого, О. Будавіцького, Ю. Брезіцької, В. Соболь, В. Шубравського) про взаємозв'язки української літератури та поетичної творчості Т. Шевченка тяжіють здебільшого до описовості або зосереджують увагу лише на окремих аспектах проблеми, не подаючи цілісної картини розвитку й еволюції українського літературного процесу. Більшість праць радянського періоду мають помітні риси суспільно-політичної заангажованості, а тому в них не завжди об'єктивно оцінено впливи деяких митців (наприклад, Г. Сковороди) на творчість Т. Шевченка.

Актуальність нашої роботи визначається: потребою цілісного, структурованого визначення „метатексту” як літературознавчого поняття, що могло б використовуватися при дослідженні текстів Т. Шевченка; цілковитою відсутністю праць, де поетична спадщина Т. Шевченка розглядалася б із рівня „мета” (метапозиційності) у контекстуальній площині давньої та нової української літератури; необхідністю виявити у творчості поета метатекстуальні елементи і з'ясувати закономірності їхнього функціонування у співвіднесенні із попередньою літературною традицією.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано на кафедрі історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та є складовою частиною наукової теми “Інтерпретаційний і текстологічний системний аналіз історико-літературного поступу давньої та нової епох української літератури”.

Метою роботи є комплексне дослідження метатекстуальної природи поетичної спадщини Т. Шевченка: визначення основних структурних складових метатексту поезії митця та оцінка їх спорідненості з подібними елементами у текстах української літератури давньої та нової доби. Досягнення сформульованої мети здійснюється шляхом вирішення таких завдань:

- вивчити джерелознавчу основу поняття „метатекст”;

- дослідити праці шевченкознавців про взаємозв'язок поезії Т.Шевченка та української літератури;

- виокремити аналітичним шляхом у текстах української літератури християнські образи та мотиви, що мають національний вияв;

- визначити новаторство Т. Шевченка у потрактуванні традиційних для української літератури універсальних мотивів та образів;

- осмислити особливості функціонування метатекстових елементів у поезії Т. Шевченка;

- здійснити цілісний аналіз розвитку метатекстової структури у текстах української літератури давньої та нової доби.

Об'єктом дослідження є визначене нами коло творів української літератури давньої та нової доби, що найяскравіше представляють конкретну епоху, реалізують можливості означеної у роботі метатекстової моделі й містять християнські (універсальні) мотиви і образи.

У межах об'єкта виділяється предмет вивчення: метатекст поетичної спадщини Т. Шевченка, що, на наш погляд, повною мірою репрезентує притаманні українській літературі християнські образи і мотиви у їх національному вияві.

Теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи склали науково-теоретичні праці М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Р. Барта, У. Еко, Ж. Женетта, А. Поповича; літературно-критичні розвідки О. Бердник, С. Кінсера; шевченкознавчі дослідження Ю. Барабаша, О. Бороня, Т. Даренської, І. Дзюби, Л. Задорожної, Є. Нахліка, С. Росовецького, В. Смілянської, Ю. Шереха.

Методи дослідження. У дисертації використовуються прийоми синтезу, інтертекстуального та текстологічного аналізу, історико-генетичний і типологічний методи, крім того, широко використовується порівняльно-зіставна методика. Також у роботі застосовані такі підходи: системний, описовий, історико-культурний, системно-компонентний, порівняльно-генетичний, порівняльно-типологічний, наратологічний, компаративістичний.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження:

- вперше окреслено параметри функціонування й еволюцію метатекстової структури у творах української літератури давньої та нової доби;

- застосовано метатекст як літературознавче поняття до студій у галузі шевченкознавства;

- систематизовано та досліджено праці шевченкознавців, присвячені вивченню взаємозв'язку поезії Т. Шевченка та української літератури;

- доведено, що в усі епохи розвитку української літератури існувала її система константних загальнозначимих образів і мотивів (універсальний код), що була закладена ще на ранніх етапах розвитку текстом Святого Письма, і видозмінювалася залежно від інтра- та екстралітературного контексту;

- простежено трансформацію традиційних християнських образів і мотивів в українській літературі та досліджено їх реалізацію у поетичній творчості Т. Шевченка;

- здійснено комплексний аналіз метатекстових елементів та досліджено специфіку автометаописання у поетичній спадщині Т. Шевченка.

Теоретичне значення дисертації зумовлюється можливістю застосування її матеріалів і висновків для подальших досліджень взаємозв'язків поезії Т. Шевченка і української літератури, зокрема впливу поета на розвиток української літературної традиції. Вперше представлена як метатекст поезія Т. Шевченка дає якісно новий матеріал для аналізу комунікативних та структуруючих інновацій митця в українській літературі.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає у можливості використання її матеріалів у вузівських лекційних та семінарських заняттях, розробленні спецкурсів, при написанні наукових досліджень не лише шевченкознавчого характеру, але й з історії українського письменства давньої та нової доби. Запропонований напрям дослідження також може виявити продуктивність при застосуванні його до вивчення творчості інших митців другої половини ХІХ ст.

Апробацію результатів наукового дослідження здійснено у формі доповідей на таких науково-практичних конференціях, що проходили в Інституті філології: Всеукраїнська наукова конференція “Образ світу в творчості Т. Шевченка: бачення національного і загальнолюдського” (13 березня 2007 року); Всеукраїнська наукова конференція за участю молодих учених “Світоглядні горизонти філології: традиції та сучасність” (11 квітня 2007 року); Міжнародна наукова конференція “Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (24 жовтня 2007 року); Всеукраїнська наукова конференція, присвячена творчості Тараса Шевченка (12 березня 2008 року); Всеукраїнська наукова конференція за участю молодих учених “Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри” (9 квітня 2008 року); Міжнародна наукова конференція “Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі” (22 жовтня 2008 року); Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 195-річчю від дня народження Тараса Шевченка.

2. Основний зміст роботи

У Вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, обґрунтовано актуальність теми, а також окреслено стан її вивчення, сформульовано мету і головні завдання дослідження, визначено його об'єкт і предмет, теоретичні та методологічні засади, наукову новизну і практичне значення одержаних результатів роботи та вміщено інформацію про апробацію результатів наукового пошуку.

У першому розділі Ї “Теоретико-методологічні засади дослідження поняття метатекст у науці” Ї висвітлено основні теоретичні засади сучасних підходів до вивчення метатексту та його пізнавальних можливостей.

Ми звернулися до робіт не лише літературознавців (М. Бахтіна, Ю. Лотмана, У. Еко), але й лінгвістів (А. Вежбицької), перекладознавців (А. Поповича) та філософів (В. Козакової), що дало можливість розглядати термін “метатекст” із позицій різних наукових підходів та методологій. Це зумовлено, насамперед, різноманітними функціями та способами вияву метатекстової структури у художньому тексті (зокрема у поезіях Т. Шевченка).

У підрозділі 1.1. Ї “Концепція метатексту в науці: основний дискурс” Ї простежено формування розуміння метатексту в працях різних науковців другої половини ХХ ст.

Окреслено суть основних тлумачень поняття метатекст, що належать Ю. Лотману, М. Бахтіну, А. Поповичу, А. Вежбицькій та ін. При дослідженні поетичного спадку Т. Шевченка вдаємося до використання елементів декількох відмінних концепцій метатексту, створених у межах структуралізму, теорії інтертекстуальності та постмодернізму. Зокрема, слушним вважаємо використання окремих набутків структуралістів (В. Кожевникова, Р. Тєменчик), які відзначають наявність в окремих художніх текстах самокоментаря, в аналізі окремих рубрик текстів Т. Шевченка. Мова йде про такі структури у текстах поета, що несуть у собі автокоментарі (автометаописання).

Застосування інтертекстуального аналізу, розробленого у постструктуралізмі, до вивчення текстів Т. Шевченка, не зводиться нами до пошуку безпосередніх запозичень, точних цитат, конкретних “документальних” відсилань до передтекстів, а відкриває новий рівень інтерпретаційних можливостей. При аналізі міжтекстових зв'язків творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя та Т. Шевченка нас цікавлять насамперед шевченківські варіації на тему і з приводу написаного попередниками. В інтертекстуальному прочитанні окремих поезій Т. Шевченка важлива можливість їх зіставлення з іншими текстами української літератури, з метою відкрити точки подібностей і відмінностей, та ідея того, що всі тексти є невід'ємною частиною „мережі” міжтекстуальних відносин. Проте ми не приймаємо запропоноване розширення меж такої „мережі” на історію та культуру. Важливим для нашого дослідження вважаємо і окремі тлумачення теоретиками постмодернізму поняття „метатекст” як критичної інтерпретації передтексту (С. Кінсер).

Підрозділ 1.2. Ї “Характеристика досліджень шевченкознавців про взаємозв'язок творчості Т. Шевченка та української літератури” Ї містить системний аналіз попередніх наукових студій творчості поета з означеної теми.

Шевченкознавчі праці, у яких досліджувався вплив української літературної традиції на поезію Т. Шевченка класифіковано за трьома етапами, що демонструють ряд тенденцій гуманітарної науки у висвітленні означеної теми:

— перший період охоплює 20--50 рр. ХХ століття -- (дослідження П. Попова, Л. Кошової, М. Русанівського, М. Комишанченка). Підкреслено, що типовими якостями праць П. Попова та М. Комишанченка є здебільшого описовість та відсутність глибокого аналізу текстів. Проте розвідка Л. Кошової “Шевченко та “Исторія русовъ” має вже ознаки критичного аналізу, порівняння тематики та образності досліджуваних текстів;

— другий період -- 60--90 рр. ХХ ст. (праці І. Пільгука, В. Микитася, Я. Дзири, Л. Ушкалова, Ю. Луцького, П. Одарченка). Зазначено, що у дослідженнях І. Пільгука та Я. Дзири ґрунтовніше розглянуті поезії Т. Шевченка у контексті творів української літератури на ідейному, тематичному й версифікаційному рівнях, і незважаючи на певний кон'юнктурний “наліт”, помітне прагнення об'єктивної оцінки творчості поета. У роботах Л. Ушкалова, Ю. Луцького та П. Одарченка не лише постулюється зв'язок текстів Т. Шевченка і української літератури, але й подається порівняльно-історичний аналіз розвитку окремих тем, мотивів і образів;

— третій період -- від початку ХХІ ст. до сьогодення: статті сучасних дослідників (Ю. Барабаша, І. Дзюби, С. Задорожної, Я. Вільної) є прикладами результативного дослідження означеної проблеми. Вони вирізняються пошуками нових шляхів висвітлення творчої трансформації Т. Шевченком в окремих поетичних текстах ідей та образів із доробку авторів-попередників (М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка).

Аналіз у дослідженні цих ключових робіт, що є найбільш близькими до проблематики нашої праці, дозволив зробити висновок про те, що окремі питання і досі є малодослідженими, а контактно-генетичні зв'язки поезії митця обмежуються невеликим колом одних і тих самих авторів.

У другому розділі Ї “Метаспіввідношення поетичних текстів Т. Шевченка із текстами-попередниками у давній та новій українській літературі” Ї присвячено порівняльному аналізу окремих мотивів та образів у текстах, що віддалені у часі, а також локалізовані в різних періодах розвитку української літератури. Оскільки площина нашого дослідження розгортається у діахронії, це створює можливість “синкретичної одночасності” Касперський Е. Про теорію компаративістики / Едвард Касперський // Література. Теорія. Методологія. : [зб. ст. / пер. з польськ. С. Яковенка, упор. і наук. ред. Д. Уліцької]. -- К. : Вид. дім “Києво-Могилян. акад.”, 2006. -- C.533. в оцінці дещо розрізнених текстів. Саме у поетичному доробку Т. Шевченка найповніше реалізувався сукупний набір тем, образів і мотивів, притаманний українській літературній традиції. Цей набір становитиме код української літератури, який дещо обмежить кількість можливих повідомлень від визначеного нами кола текстів української літератури до зручної для наукового користування кількості. Поняття коду української літератури, що вживається у роботі, відмінне від його розуміння Н. Зборовською (яка розкриває термін у поєднанні із теорією класичного психоаналізу З. Фройда), і потрактовується, згідно з визначенням У. Еко, як “системи константних значень” Эко У. Отсутствующая структура / Умберто Эко // Введение в семиологию ; [пер. с ит. А.Г. Погоняйло, В.Г. Резник]. -- СПб. : ТОО ТК "Петрополис", 1998. -- С. 56., які можуть трансформуватися у систему змінних, локальних значень.

Підрозділ 2.1. Ї “Образ скорботної матері в українській літературі” Ї здійснено аналіз еволюції образу від письменства давньої доби до текстів нової української літератури, зокрема поезії Т. Шевченка. Образ скорботної матері (лат. “Mater Dolorosa”) найчастіше асоціюється із католицьким релігійним тлумаченням страждань Діви Марії, яка переживає смерть Сина. В українській літературній традиції семантика цього образу тісно пов'язана з народною ментальністю, де Україна виступає найчастіше під символом жінки-матері. У традиції української літератури образ скорботної матері вживається на позначення: матері-землі, яка страждає від людських гріхів (І. Вишенський); матері-церкви, зневаженої дітьми-прихожанами (М. Смотрицький); Богородиці-Покрови, захисниці скривджених (І. Величковський), матері-України, яка потерпає від зовнішнього ворога (І. Нерунович).

Т. Шевченко, частково засвоївши набутки попередників у інтерпретації зазначеного образу, суттєво змінив його. Страждаюча мати у його творах постає у триєдності як полісемантичний образ що має таку організацію: перший рівень Ї універсальний Ї скривджена людьми жінка-покритка; другий рівень Ї християнський Ї розіпнута Богородиця-Мати, яка співстраждає своєму Синові й продовжує справу Його життя; третій рівень Ї національний Ї полишена дітьми, безталанна земля-Україна.

У підрозділі 2.2. Ї “Образ духовного провідника (пастиря) в українській літературі” Ї висвітлено динаміку розвитку означеного образу.

У києворуській літературі взірцями і духовними орієнтирами для широкого загалу стали києво-печерські подвижники. Святі були своєрідними орієнтирами, медіаторами, посередниками між Богом і людьми та витворювали моральний ідеал для них. Тому проблема духовного лідерства у давній українській літературі мала морально-релігійний характер. У текстах цієї доби знаходимо відповідні образи Ї святого, пастиря (І. Вишенський), які мали б формувати духовні цінності народу і вказувати шлях до очищення від гріхів. Духовний провідник в українській літературній традиції наділений такими рисами як усамітненість, убогість, внутрішня наближеність до Бога, моральна чистота та ін. Завдяки цим якостям він являє широкому загалу власний приклад індивідуального спасіння, який веде до спасіння інших.

У поетичних текстах Т. Шевченка духовні провідники наділені такими ж характеристиками як і у творах попередників: непристосованість, непочутість, духовна самотність, нерозуміння широким загалом, стражденність. Проте важливою відмінністю цих образів від попередньої традиції є їхня національна наповненість, оскільки митець пов'язав у своїх текстах образ духовного лідера саме з ідеєю національного відродження.

Підрозділі 2.3. Ї “Образ воїна-захисника в українській літературі та у творчості Т. Шевченка”. У підрозділі проаналізовано ідеал воїна-захисника своєї землі у києворуському письменстві, наділеного комплексом рис, серед яких найважливішими є гідність, честь, мужність, сміливість у бою і водночас Ї гуманність та побожність. Князь-воїн у “Літописі Руському” постає прикладом для наслідування воїнами, яких має зґуртовати і вести за собою у бій з ворогом. Саме у літописі ми вперше знаходимо традиційне для української літератури зображення єдності військового лідера із своїми підлеглими. Тексти літописів XVIIЇXVIII ст. Ї репрезентують новий художній вияв образу воїна-захисника Ї козака як оборонця політичних, релігійних, культурних прав і свобод українців. У дослідженні акцентовано на якісно відмінній від попередньої літературної традиції семантиці образу в козацьких літописах, оскільки козацькі ватажки Ї це носії пасіонарності, які організовують та керують силами загалу.

У новій українській літературі (поема І. Котляревського “Енеїда”, повість М. Гоголя “Тарас Бульба”) воїни-захисники наділені такими характеристиками, що властиві й образам воїнів-захисників із текстів української літератури попередньої доби: кодекс честі й обов'язку перед своїм народом; готовність до жертви та самопожертви в ім'я Батьківщини і віри; відданість своєму покликанню, беззастережна сміливість, незламність; повага до козацького побратимства та його законів. Т. Шевченко у своїй поетичній творчості, звертаючись до образу воїна-захисника, безумовно, спирався на традиції попередників. Представники козацтва у його текстах наділені всіма ідеальними рисами воїна Ї мужністю, звитягою, гідністю, самовладанням. Поет наголошує на лицарському завзятті воїнів-козаків, їх послуху та пієтеті у ставленні до отамана, і на взірцевості, вищості останнього.

У підрозділі 2.4. Ї “Свобода волі: концепція у давній українській літературі та в ліро-епічній спадщині Т. Шевченка” Ї досліджено функціонування мотиву свободи волі в текстах українських митців у кожну конкретну епоху.

Переконуємося, що в українській житійній літературі власну свободу вибору будь-яка конкретна людина (князь Володимир, святі Борис і Гліб, преподобний Феодосій та ін.) реалізує у межах абсолютної свободи волі Бога. Моральний закон людина отримує від Бога як апріорну даність. Проте це не применшує значення свободи індивідуальної волі. Саме завдяки їй конкретна людина може віднайти сили на боротьбу із обставинами, добровільно обрати мученицький шлях, здійснити подвиг самозречення. Відсутність у людини свободи волі у києворуській літературі потрактовується як невільництво, рабство (образ рабині Агар із “Слова про Закон і Благодать” Іларіона). В епоху доби Бароко відбувається перехід від Бога поза людиною до Бога всередині неї, що призводить до часткової суб'єктивації свободи волі. У творчості Г. Сковороди, попри існуюче розмежування волі Бога і людини, все ж можливе через духовне вдосконалення наближення людини до Бога, а отже Ї індивідуальної свободи волі до абсолютної.

У новій українській літературі, зокрема у творчості Є. Гребінки й Т. Шевченка, свобода волі розуміється як особливий внутрішній стан людини, коли вона реалізує власну волю за велінням внутрішнього (нею встановленого) морального імперативу. Свободою волі у ліро-епічній спадщині Т. Шевченка наділені духовно сформовані особистості, чия воля не залежить від впливу середовища, а визначається внутрішніми ідеалами. Вони реалізують власну свободу волі, здійснюючи екзистенційний вибір між добром і злом (“Єретик”, “Неофіти”). Т. Шевченко розвинув ідею свободи волі окремої людини до абсолюту (“Катерина”, “Наймичка”), поєднавши розуміння моральної свободи й відповідальності людини за свої вчинки.

У підрозділі 2.5. Ї “Мотив страждання у давній українській літературі й у творчості Т. Шевченка” Ї розглянуто означений христологічний мотив в українській літературній традиції давньої та нової доби.

Проведений аналіз довів, що в українській літературі тема страждання розкривається у двох площинах: особистісній і загальнонародній (національній). Для письменників давнини особистісне страждання майже завжди є результатом вільного вибору людини, її свідомого прагнення здійснити подвиг або покуту. В українській літературній традиції таке прагнення тісно пов'язане з одним із проявів полісемантичного новозаповітного образу Христа.

У текстах українських митців ІХ Ї ХVІІІ ст. знаходимо дві основні тенденції тлумачення народних страждань: перша, що зосереджується на внутрішніх негараздах в українському суспільстві й вказує на муки як покару народові від Бога за гріхи (Серапіон, І. Вишенський); друга -- вбачає причину народних страждань у зовнішньому поневоленні (І. Нерунович, С. Дівович, Г. Кониський). У поетичній творчості Т. Шевченка відбувається їх злиття у єдине Зло, яке порушує Правду Божу на землі та спричиняє страждання як грішних, так і невинних. Важливо, що у поезії митця народне, національне страждання може зумовлювати особисте, спонукати індивідуальність прийняти страждання в ім'я свого народу (вільний вибір мучеництва героями поем “Єретик” і “Неофіти” ґрунтується саме на Христовій самопожертві). Відтак для Т. Шевченка важлива інтенція кожної особистості у бажанні подолати зло та страждання, бо внутрішньо вільна одна людина здатна запалити у своєму народові прагнення до волі, знищення зовнішнього поневолення.

Підрозділ 2.6. Ї “Христологічні мотиви в українській літературі” Ї проаналізовано мотиви, що пов'язані з євангельським тлумаченням образу Христа і проповідують наближення до Бога, уподібнення йому не лише через страждання, але й через терпіння, смирення та виконання на землі основних Божих заповідей.

До найбільш поширених христологічних мотивів в українській літературі відносимо: любов до ближнього (Володимир Мономах, Є. Гребінка, Т. Шевченко); простота, убогість (І. Вишенський, Г. Сковорода, Т. Шевченко); смирення, терпіння (тексти Києво-Печерського патерика, І. Вишенського і Т. Шевченка).

У поетичній творчості Т. Шевченка одним із найбільш потужних христологічних мотивів, став мотив любові до ближнього, заявлений і у передтекстах. Мотив Христової простоти, смирення й убогості, актуальний для попередніх текстів І. Вишенського та Г. Сковороди, теж наявний у поезії Т. Шевченка. Поет, як і його попередники, наголошує на тому, що людині не варто визначати пріоритетами свого життя багатство, матеріальні цінності, суспільні титули, оскільки вони не приносять справжнього щастя (“Княжна”). Надмірна пихатість, зарозумілість є для Т. Шевченка злом, за яке на людину неминуче чекає відплата, “пониження” як покара за гординю (“Титарівна”).

У третьому розділі Ї “Метатекстова структура у поетичній творчості Т. Шевченка: традиції і новаторство” Ї розглянуто зародження, різні вияви і функції метатекстової моделі (окремих її елементів) в українській літературі та її трансформації у поетичній спадщині митця. Проаналізовано реалізацію метатексту у поезії Т. Шевченка та її взаємозв'язки із схожими метаструктурами у передтекстах (“Повчання” Володимира Мономаха, “Слова” Серапіона, “Літопис Руський”, Літопис Самійла Величка, “Історія Русів”, прозові твори Є. Гребінки та Г. Квітки-Основ'яненка).

У підрозділі 3.1. Ї “Метатекстові елементи як спосіб самовираження митця: від авторів давньої української літератури до Т. Шевченка” Ї проаналізовано виокремлені метатекстові елементи (“текст у тексті”, авторські вставки, дистанційоване описання) у текстах української літератури.

У давній та новій українській літературі письменники використовували такі метатекстуальні елементи: звертання до реципієнта, дидактичні настанови, поради йому, риторичні запитання (“Повчання” Володимира Мономаха, “Слова” Серапіона, “Послання” І. Вишенського, “Передмови” С. Величка); ремарки автора (із різним семантичним навантаженням): анонсування, автопосилання, уточнення, лірично-філософські роздуми (“Літопис Руський”, Літопис Самійла Величка, повісті Г. Квітки-Основ'яненка); метаопис історичних подій (“Послання” І. Вишенського); елементи “рамкового” зображення: присвята, передмова, “текст у тексті” (І. Вишенський, С. Величко, Є. Гребінка). Функції цих метатекстуальних елементів доволі різнорідні: порозуміння із реципієнтом, активізація його уваги та мислення, створення сюжетної напруги, забезпечення єдності різних елементів тексту, створення його цілісності.

У поезіях Т. Шевченка метаописання реалізується через дистанційоване описання історичних реалій, інформаційні повідомлення про героїв тексту та опосередковані міркування про їх долі, що позначені авторським ставленням. Також поет звертається до такого метатекстуального елементу як зображення творчого процесу, щоб підвищити комунікативні можливості свого тексту. Анонсування і пропущені рядки у структурі поезій Т. Шевченка є елементами, що належать до композиції твору. Проте автор значно розширює їхні функції, використовуючи їх для моделювання сюжету та зацікавлення читача, залучення його до процесу створення художнього твору.

У підрозділі 3.2. Ї “Дискурсивність функціонування критичного коментаря передтексту в поетичній спадщині Т Шевченка” Ї досліджено полеміку митця із представниками попередньої та сучасної літературної традиції.

Критичний коментар як один із виявів метатекстуальної структури зародився в українській літературі ще у давню добу і виявився через автокоментар, сповнений, згідно із християнським етичним віровченням, применшення значимості тексту та особи автора-митця. Значного розвитку критичний коментар зазнав у текстах літописів епохи Середньовіччя та, особливо, доби Бароко, коли з'являється полемічний коментар, у якому автор дискутує із передтекстом, що виявилося повною мірою у творчості І. Вишенського. Козацькі літописи епохи Бароко засвідчать вміння українських митців не лише критично висловлюватись стосовно чужого тексту, але й вправно та аргументовано аналізувати прототекст і посилатися на нього, як це ми спостерігаємо у літописі С. Величка.

У структурі поетичної спадщини Т. Шевченка реалізувалися всі вияви критичного коментаря, заявлені у попередніх епохах розвитку української літератури. До того ж поет розбудував та розширив модель автометаописання, що виявляється у його текстах через: авторефлексії (автозвертання та самоаналіз власного емоційного стану); автокоментарі, спрямовані на пояснення власної творчості; висловлення поетом потреби у критиці, за умов відсутності якої він вдається до самооцінки власних текстів та творчих здібностей, що найчастіше зводиться до применшення можливостей свого слова; автоіронію; автополеміку; автоповтор.

Підрозділ 3.3. Ї “Своєрідність моделювання тексту-попередника у Шевченкових перекладах уривків “Слова о полку Ігоревім” (“Плач Ярославни”, “З передсвіта до вечора”)” Ї присвячено аналізу художніх перекладів Т. Шевченка та його попередників пам'ятки доби Середньовіччя.

Використавши окремі розробки А. Поповича у галузі перекладознавства, ми розглянули переклад як своєрідну модель першоджерела, тобто Ї як метатекст. Оригінал тексту, на основі якого робиться переклад (метатекст), виступає прототекстом. Дослідження перекладів “Слова о полку Ігоревім” або його фрагментів в українській літературі початку Ї 60-х рр. ХІХ ст. (М. Шашкевич, І. Вагилевич, М. Максимович, Т. Шевченко), засвідчує, що це інтралітературна (внутрішня) інтерпретація тексту у межах однієї літературної традиції. Ці переклади-моделі “Слова” спрямовані не лише на те, щоб “усунути мовні та стилістичні перепони” Попович А. Проблемы художественного перевода: [учеб. пособие] / Антон Попович; [пер со слов. И.А. Бернштейна, И.С. Чернявского ; обш. ред. П.М. Топера]. -- М.: Высш. школа, 1980. -- С. 162., які виникали у реципієнта під час прочитання оригінального тексту давньої літератури, але й явити нову інтерпретацію (переклад або переспів) пам'ятки старокиївської літератури, актуалізувати її у новій епосі. Кожен із означених митців, намагаючись зберегти історичний дух “Слова о полку Ігоревім”, створював власну більшою або меншою мірою оригінальну метатекстуальну інтерпретацію пам'ятки. Зміст і форма класичного оригіналу зазнавали в авторських переробках різнорідних змін (уточнення, нове прочитання окремих елементів тексту, зміна їх стилістичного забарвлення), що дозволяє визначати їх як повнофункціональні метатексти.

Т. Шевченко визначив новий підхід в інтерпретації текстової сфери оригінальної пам'ятки, трансформував її зміст і форму, вносячи у переклад власне авторські елементи, дозволяє нам визначати їх саме як метатексти-переспіви, що постали на ґрунті конкретного прототексту (“Слова о полку Ігоревім”). Такі авторські метатексти були спрямовані на адаптацію та модернізацію тексту-попередника на стилістичному рівні й на прочитання у ньому “темних”, незрозумілих елементів. Т. Шевченко вніс у процес інтралітературного перекладу тексту власні художні засоби, прийоми зокрема: посилення експресивності, емоційної складової передтексту; вживання фольклорних, народнопісенних елементів та ін.

Дисертація завершується “Висновками”. Вперше застосувавши у нашій роботі поняття “метатекст” до поезії Т. Шевченка, ми не лише актуалізували тексти попередніх епох у творчій спадщині митця, але й довели розвиток, еволюцію українського літературного процесу в цілому як явища, коли кожен письменник не лише творить у межах вже наявної традиції, але й вносить у неї власне авторські елементи та риси, свій стиль.

Визначення поняття „метатекст”, що застосовується у дослідженні до прочитання поетичної творчості Т. Шевченка, представлене у двох значеннях: широкому та вузькому. В широкому Ї як сукупність поетичних творів митця (метаоповідь), де визначено провідні можливості усієї попередньої української літературної традиції; тоді тексти попередніх літературних епох розглядаються як контекст, що окреслює, доповнює та корегує ідейно-тематичний спектр творчості поета. Т. Шевченко актуалізує передтексти через використання традиційних тем, мотивів та образів, коментування (іноді Ї полеміку) або моделювання (переклад). Вузьке значення поняття „метатекст” використовується у роботі стосовно окремих елементів у структурі твору, позначених певною “вторинністю” стосовно основного тексту, які виконують у ньому різноманітні функції (комунікативну, апелятивну, сюжетоутворюючу). У поезії Шевченка виокремлено такі різновиди метатекстуальних елементів (авторських вставок у текст): “рамкове зображення”, конструкція “текст у тексті”, звертання (до читача, героя, Бога, долі та ін.), риторичні запитання, анонсування, дистанційований опис історичних подій, і т. д.

У досліджуваних текстах виокремлено універсальні, повторювані в усі епохи розвитку літератури мотиви та образи, які комплексно функціонують, а також мають спільне джерело Ї Святе Письмо, складаючи у цілісності християнський код української літератури. Визначено, що елементами-складниками християнського коду української літератури будуть: мотиви Ї свободи волі, страждання, любові до ближнього; образи Ї скорботної матері, духовного лідера та воїна-захисника. Виявлено, що саме поетична творчість Т. Шевченка, представлена як динамічна структура, тісно пов'язана і взаємодіє з іншими текстами, найповніше реалізує національну інтерпретацію християнського коду та містить значний елемент новаторського підходу митця. Охарактеризовано абсолютно нове розуміння Т. Шевченком образу духовного лідера, який із традиційного для давньої української літератури морального взірця і наставника, перетворюється у поетичному доробку митця на національного Месію.

Важливо й те, що у дисертаційній роботі, послідовно доведено існування тривалої традиції використання авторських вставок та коментарів у структурі художнього тексту, які допомагали українським митцям висловлювати власну позицію у ставленні до подій у ньому, надавати їм логічного розвитку та досконало формувати сюжет. Було визначено значні інновації Т. Шевченка: зміна характеру діалогу автора і реципієнта; використання у композиції поетичного тексту пропущених рядків (позначених багатьма крапками і вжитих замість опису конкретних ситуацій), що залучає реципієнта до співпраці у просторі художнього твору та ін.

Окресливши витоки критичного коментаря у художніх текстах української літератури, ми встановили, що він виник ще у текстах Києворуської доби як автокоментар (“Повчання” Володимира Мономаха), зазнав значного розвитку у полемічних творах І. Вишенського (“Зачіпка мудрого латинника...”, “Короткослівна відповідь Феодула...”) та у козацьких літописах (С. Величко), а у поетичній творчості Т. Шевченка (“До Основ'яненка”, “Гоголю”, “Гайдамаки”) набув нових функціональних якостей, наприклад, зіставлення двох літературних традицій, формування власних позицій та засад творчості. Саме критичний коментар, як елемент метатексту, спричинив виникнення у просторі художнього твору в традиції української літератури такого явища як автометаописання. Уперше в шевченкознавстві комплексно досліджено автокоментарі Т. Шевченка до власної творчості.

Визначення перекладу як одного із елементів складної метатекстуальної моделі у поетичній спадщині Т. Шевченка дозволило простежити і проаналізувати традицію інтерпретації передтексту (“Слово о полку Ігоревім”) в українській літературі ХІХ ст. та відстежити власне авторський внесок поета у перекладацьку роботу над твором. Вважаємо, що Т. Шевченко, на відміну від своїх попередників (М. Шашкевича, І. Вагилевича, М. Максимовича), не лише зберіг дух пам'ятки, її специфічну лексику, але й актуалізував її у своїй поезії, привнісши у переклад елементи індивідуального стилю.

Вище означені результати дослідження репрезентують різноаспектне вивчення метатекстуальних породжень у поетичній творчості Т. Шевченка та їх генетичні зв'язки із схожими явищами у давній та новій українській літературі. Освоєння даної теми має не лише історико-літературне значення у плані унаочнення тверджень про безперервність української літературної традиції та розширення знань про її реалізацію у поезії Т. Шевченка, але й теоретичну цінність, насамперед у застосуванні інтертекстуальної та порівняльної аналітико-синтезуючої методики в галузі шевченкознавства.

мета текст шевченко поетичний

Основні положення дисертації висвітлені у публікаціях:

1. Лебідь Є.М. Концепція образу Богдана Хмельницького у творчості М. Максимовича і Т.Г. Шевченка (на матеріалі вибраних творів) / Євгенія Михайлівна Лебідь // Літературознавчі студії: зб. наук. праць / відп. ред. Григорій Фокович Семенюк. -- К.: Видав. Дім Дмитра Бураго, 2004. -- Вип. 11. Ї С. 250--253;

2. Лебідь Є.М. Творчість українських письменників-полемістів і метатекст поезії Т.Г. Шевченка / Євгенія Михайлівна Лебідь // Літературознавчі студії: зб. наук. праць / відп. ред. Григорій Фокович Семенюк. -- К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. -- Вип. 19. Ч. 1. Ї С. 222--228;

3. Лебідь Є.М. Метатекст як спосіб самовираження митця у своїй творчості (на матеріалі поезії Т. Шевченка) / Євгенія Михайлівна Лебідь // Шевченкознавчі студії: зб. наук. праць / відп. ред. Ярослава Володимирівна Вільна. -- К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. -- Вип. 10. Ї С. 55--61;

4. Лебідь Є.М. “Реалізація метатекстової моделі у поетичному доробку Т. Шевченка” / Євгенія Михайлівна Лебідь // Літературознавчі студії: зб. наук. праць / відп. ред. Григорій Фокович Семенюк. -- К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2008. -- Вип. 21. Ч. 2. Ї С. 9--15;

5. Лебідь Є.М. “Образ духовного провідника у традиції української літератури та поетичному доробку Тараса Шевченка” / Євгенія Михайлівна Лебідь // Шевченкознавчі студії: зб. наук. праць / відп. ред. Ярослава Володимирівна Вільна. -- К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009. -- Вип. 11. Ї С. 43--51;

6. Лебідь Є.М. “Концепція образу скорботної матерів українській літературі та поезії Т. Шевченка” / Євгенія Михайлівна Лебідь / Літературознавчі студії: зб. наук. праць / відп. ред. Григорій Фокович Семенюк. -- К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009. -- Вип. 23. Ч. 1. Ї С. 261--266.

Размещено на Allbest.ru