Поетика назви вікторіанського роману

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ПОЕТИКА НАЗВИ ВІКТОРІАНСЬКОГО РОМАНУ

Спеціальність: Література зарубіжних країн

ЛИТОВЧЕНКО НАТАЛІЯ АНАТОЛІЇВНА

Дніпропетровськ, 2010 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Феномен вікторіанського роману завжди був об'єктом пильної уваги як у вітчизняному, так і в зарубіжному літературознавстві. Він здавна знаходився у фокусі досліджень європейської літератури ХІХ ст. (П.К. Гарет, Е. Джей, В.В. Івашева, T. Варгіш) і наукових праць з розвитку романного жанру в цілому (А. Вотт, В.В. Кожинов, Є.М. Мелетинський, М.Т. Римар, А.Я. Есалнек). Нова хвиля зацікавленості англійським романом середини ХІХ ст. виникла завдяки постмодерністським іграм саме з цією літературою, що знову повернуло її в поле літературознавчих досліджень.

На сьогоднішній день вийшла низка монографій, біографічних книг та статей, присвячених ключовим вікторіанським письменникам: Ч. Діккенсу (Дж. Форстер, А. Дайсон, П. Акройд, Ф. Левіс), Ш. Бронте (В. Крейк, В. Герін, Л. Гордон, М.П. Тугушевa) та В.М. Теккерею (Дж. Макмастер, А. Монсаррат, В.С. Вахрушев, В.М. Вексельман, Дж.П. Роулінс). У цих працях подані різноманітні аспекти їхніх творів: жанрова своєрідність, особливості оповідної манери, система персонажів тощо.

На новому етапі розвитку історико-літературної науки виникає потреба в інших, нетрадиційних ракурсах для дослідження семантики та поетики відомих творів, одним з яких є лінгвопоетичний, сконцентрований на семантиці художнього слова (Т.Д. Венедиктова, А.O. Невструєва).

Попри всю значущість вищезгаданих праць, назва вікторіанського роману ще не обиралася об'єктом самостійного системного дослідження, яке б виявляло зв'язок цієї якісної ознаки поетики художнього тексту з текстовою цілісністю та демонструвало їх взаємозумовленість. Заголовки вікторіанських романів ще не розглядалися в жанровому співвіднесенні як у контексті творчості авторів-вікторіанців, так і в історичній динаміці традиції називання літературно-художніх творів.

Актуальність обраної теми. Сучасна наукова ситуація в літературознавстві уможливлює нове прочитання вікторіанських романів під кутом зору заголовково-фінального комплексу, що сприяє оновленій інтерпретації цих творів із залученням історико-культурного підходу до вивчення англійської літератури ХІХ столітті. У дисертації з'ясовується семантика та художня функція назв романів Ч. Діккенса, Ш. Бронте, В.М. Теккерея - ключових авторів класичної вікторіанської пори, простежується історична й соціокультурна детермінованість у формуванні їх поетики, обґрунтовується використання різних типів заголовково-фінального комплексу романів Нового часу (`novel'), особлива увага приділяється виявленню своєрідності художньої функції заголовків у вікторіанську добу в порівнянні з епохою Просвітництва.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в межах комплексної науково-дослідної теми «Функціонування літератури в культурному контексті епохи». Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (протокол №8 від 25 лютого 2005 року).

Мета роботи - виявити поетикальні, когнітивно-семантичні зв'язки назв вікторіанських романів з іншими елементами поетики художніх творів, наративною стратегією, авторським задумом у контексті історико-культурних особливостей вікторіанської доби, простежити зв'язок з традицією називання в попередніх епохах та з'ясувати авторські новації в хронологічних межах XVIII-ХІХ ст.

Утілення зазначеної мети зумовлює розв'язання низки конкретних завдань:

- висвітлити стан вивчення проблеми заголовка в сучасній філологічній науці, сформувати теоретичні засади дослідження і його термінологічний апарат;

- дослідити художні функції заголовка, заголовково-фінального комплексу;

- спираючись на існуючі класифікації заголовків, розробити власну класифікацію назв вікторіанських романів та романів XVIII ст.;

- здійснити типологічний історико-зіставний аналіз назв романів XVIII-ХІХ ст., виявляючи відмінності у принципах називання обох епох та уточнюючи механізм їх розвитку і зміни в історичній динаміці;

- з'ясувати характер співвідношення традиції і новаторства в моделях заголовків романістів XVIII ст. і вікторіанців;

- уточнити процес історичної зміни назв-антропоетонімів, спираючись на дослідження у сфері літературної ономастики;

- зробити розгорнутий аналіз заголовково-фінального комплексу репрезентативних вікторіанських романів: «Джен Ейр» Ш. Бронте, «Домбі і Син» Ч. Діккенса, «Ярмарок Марноти» В.М. Теккерея, - для визначення його функції у формуванні художньої цілісності твору.

Об'єктом безпосереднього літературознавчого аналізу виступають романи Ч. Діккенса («Домбі і Син», «Пригоди Олівера Твіста», «Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі...», «Власна історія та досвід Девіда Копперфільда...», «Маленька Дорріт», «Крамниця старовини», «Холодний дім», «Великі сподівання»), Ш. Бронте («Джен Ейр», «Учитель», «Віллєт»), Е. Бронте («Буремний перевал»), В.М. Теккерея («Ярмарок Марноти», «Історія Генрі Есмонда, есквайра…», «Ньюкоми», «Віргінці») у порівнянні з романами попередньої доби: Д. Дефо («Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо»), Г. Філдінга («Історія пригод Джозефа Ендруса…», «Амелія»), Т. Дж. Смоллетта («Пригоди Перегріна Пікля»), Л. Стерна («Життя й погляди Трістрама Шенді, джентльмена»), С. Річардсона («Памела»), Дж. Остен («Емма», «Гордощі та упередження», «Нортенгерське абатство»). Предметом дисертації є поетологічний, семантичний та стильовий аспекти заголовково-фінальних комплексів вікторіанських романів, а також проблема спадкоємності й розвитку літературних традицій ХVIII ст. при називанні цих творів, взаємодія в них традиції та нових художніх тенденцій, сформованих культурою першої половини ХІХ ст.

Дослідницька методологія ґрунтується на комплексному підході, що поєднує принципи культурологічного, лінгвостилістичного та літературознавчого підходів до інтерпретації художнього твору, при якому кожна складова поетики має значення й функціональну цінність.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше досліджений заголовково-фінальний комплекс англійського класичного вікторіанського роману в його репрезентативних зразках, розроблена власна класифікація назв романів XVIII та ХІХ ст., простежена історична динаміка розвитку ключових моделей заголовка від романів «золотого віку» до вікторіанської епохи, запропонований аналіз романів Ч. Діккенса, Ш. Бронте, В.М. Теккерея, які ще не розглядалися в новому ракурсі інтерпретації через означену деталь поетичного цілого.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що її матеріали та висновки можуть використовуватися в курсі лекцій, спецкурсів та семінарів з англійської літератури XVIII-ХІХ ст., при вивченні спецкурсу з проблем поетики художнього тексту, а також у факультативних курсах з історії зарубіжної літератури в школі. Аналіз заголовково-фінального комплексу в процесі розвитку роману Нового часу (`novel') відкриває перспективи подальшого дослідження проблеми в контексті історичної поетики, що зацікавить літературознавців та вчителів-філологів.

Особистий внесок здобувача. Концептуальна розробка проблеми і її реалізація в науковому дослідженні виконані самостійно. Основні положення дисертації викладені у 15 публікаціях, 7 із яких надруковані у провідних наукових фахових виданнях України.

Апробaція дослідження. Основні положення та результати дослідження оприлюднені в доповідях на щорічних науково-звітних конференціях Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара у 2006-2010 рр., а також на наукових конференціях - міжвузівських: «Шрейдерівські читання» (Дніпропетровськ, 2005, 2006, 2007, 2008), «Міжвузівський семінар аспірантів з історії світової літератури» (Донецьк, 2004, 2005, 2007), Всеукраїнських: «Актуальні проблеми філології та перекладознавства» (Хмельницький, 2005), «Актуальні проблеми лінгвістики та лінгвокультурології» (Дніпропетровськ, 2009), міжнародній «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2005). Дисертація обговорена й рекомендована до захисту на засіданні кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (протокол №8 від 23 лютого 2010 року).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатку з оригінальним варіантом фрагментів, що цитуються. Загальний обсяг роботи 241 сторінка, із них - 183 сторінки основного тексту. Список використаної літератури містить 275 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність і наукова новизна обраної теми, ступінь її розробки в літературознавчій науці, визначена мета, завдання й методологічні засади дослідження, окреслений об'єкт і предмет наукового пошуку. Подані відомості про апробацію роботи та її структуру.

Розділ 1 - «Проблема дослідження поетики заголовків у сучасній філології» - покликаний дати цілісне уявлення про пріоритетні аспекти вивчення заголовків вітчизняними та зарубіжними дослідниками. У ньому вказано, що проблема заголовка по-різному вирішується двома філологічними дисциплінами: літературознавством та лінгвістикою. Інтерес лінгвістів здебільшого сконцентрований на виявленні мовного статусу заголовка, його структурних моделях, функціях та стилістиці. Літературознавці, як правило, вивчають назву в контексті історико-культурних традицій та пов'язують її з літературним родом, жанром, текстовою цілісністю. Останнім часом комплексний підхід, що поєднує можливості обох дисциплін, набуває поширення.

Саме такий підхід ми обираємо в цьому дослідженні.

У підрозділі 1.1 - «Дефініція понять «назва», «заголовок», «заголовково-фінальний комплекс» - здійснений огляд наукових праць з проблем заголовка, що дозволяє уточнити вживання в дисертації основних термінів та вирішити проблему статусу заголовка художнього твору. Як і більшість літературознавців, ми не диференціюємо поняття «назва» і «заголовок», а вживаємо їх як синонімічні, тому що семантичне поле цих лексем виявляється абсолютно тотожним.

Вирішуючи проблему статусу заголовка, і лінгвісти, і літературознавці визначають назву як домінанту тексту, його побудови, композиції. Крім того, у сучасній філологічній науці неодноразово акцентувалася увага на неоднозначності, поліфункціональності заголовка в художньому тексті (Т.А. Чекеньова, Т.А. Євса, І.В. Фоменко, А. Ротте), на що вказують і мовознавці (Н.О. Фатєєва, О.О. Остапчук), проте розшифровують її в межах своєї науки. Отже, при аналізі назв обов'язково потрібно розглядати їх широкий семантичний спектр.

Вирішальна роль заголовка в художньому творі зосереджує все більшу увагу дослідників на проблемі називання, яка відображає не лише вибір певної мотивованої ознаки тексту, але й пов'язує заголовок з поетичним цілим та соціокультурним й історичним контекстом, для якого характерні певні тенденції називання.

У цьому підрозділі проаналізовані дискусійні аспекти «заголовкового комплексу», зокрема структура, а також взаємовплив інших елементів. Явищем більш високого порядку постає заголовково-фінальний комплекс, під яким розуміємо сукупність таких компонентів: заголовок/назва, підзаголовок, ім'я автора, епіграф, посвята, початковий та кінцевий абзаци тексту та «зміст» (за наявності).

Доведено, що вивчення всього спектра художньої значущості, полісемантичності назв потрібно проводити в контексті заголовково-фінального комплексу.

Питання про механізми змістотворення заголовка тісно пов'язані з проблемою його функцій у художньому творі, аналізу яких присвячений підрозділ 1.2 - «Художні функції заголовка, «заголовково-фінального комплексу», - що розпочинається з огляду дослідницьких спроб виділити й систематизувати ці функції. У дисертації виділяються функції назви по відношенню до тексту, автора, реципієнта та літературного контексту. Так, по відношенню до художнього тексту очевидною є номінативна функція, яка полягає в тому, що заголовок називає текст, ініціальна, згідно з якою назва ініціює розгортання тексту, розподільча, тому що заголовок відокремлює один текст від іншого, текстотворча, котра акцентує участь назви у творенні тексту. По відношенню до автора заголовок виконує експресивну функцію: вона втілює його особисте відчуття художнього задуму та ознаку авторського заголовкового стилю. По відношенню до читача - прогностичну, рекламну, експресивну функції, які мають привернути увагу читача. У літературному контексті назва має сполучну функцію, тобто є посередником між текстом, автором, реципієнтом та іншими творами, а також - мета-лінгвістичну, яка полягає в тому, що назва апелює до певного соціально-культурного коду.

У дисертації ми дотримуємося думки, що домінування певної функції залежить від типу назви та тексту, а також співвідноситься з іншими елементами заголовково-фінального комплексу, які, взаємодіючи між собою, доповнюють функції назви. Так, підзаголовок здебільшого «розкриває» заголовок, створюючи установку на певний жанр, тип оповіді тощо. Ім'я автора виконує текстотворчу функцію, проводить паралель зі світоглядом самого автора, фактами його біографії. Епіграф є реалізатором категорії інтертекстуальності, що сприяє розшифровці заголовка й задуму твору в цілому. Посвята є найменш семантично ємним елементом заголовково-фінального комплексу, хоча за умови знайомства читача з адресатом посвяти, простежується чітка прогностична функція. Початок і кінець тексту - обрамлення - виконують змістотворчу функцію, локалізуючи в собі підтекст. Назви розділів реалізують по підношенню до розділів ті самі функції, що й заголовок до всього тексту. А художня функція сукупності назв розділів - «змісту» - залежить від його типу, котрий визначається як конкретним етапом розвитку роману, так і індивідуальним стилем письменника.

У підрозділі 1.3 - «Типи заголовків» - розглянуті існуючі у філологічній науці класифікації заголовків, які базуються на різних аспектах аналізу зв'язку назви й тексту: семантико-функціональному, психологічному, жанрово-стильовому.

Залежно від того, що стає головним об'єктом дослідження, відрізняються і їх класифікації. Серед наявних виділяють класифікації, де в центрі семантико-функціональний аспект - функціонально-ідентифікаціонально-змістові концепти (Лі Ліцюнь), семантика та функції назви (І.А. Сиров), ускладнена семантика заголовка (І.Р. Гальперін), функції заголовків-цитат (Н.П. Кругликова), психологічний аспект - психологія називання (С.Д. Кржижанівський), жанрово-стильовий аспект - художній світ тексту (А.В. Ламзина), позатекстові реалії (І.В. Фоменко), інтенції «філософії імені» (В.І. Тюпа), жанр (Н.В. Кузнєцова), проблема кута зору, зв'язку з сюжетом (О.І. Михайлова).

Вважаємо, що відсутність загальноприйнятої класифікації заголовків можна пояснити складністю та багатогранністю самого явища, а також необхідністю враховувати структуру художнього цілого, в усіх його текстуальних взаємозв'язках.

У роботі запропонована власна класифікація заголовків вікторіанського роману та роману XVIII ст.

Назви розподілені на три типи, а за основу береться їх семантично-номінативне ядро:

- сюжетно-перспективні заголовки, які здебільшого мають структуру конспективних номінацій та розпочинаються словами «Життя...» (`The Life…'), «Історія...» (`The History…'), «Пригоди...» (`The Adventures…): В.М. Теккерей «Історія Пенденніса, його вдач і невдач, друзів та найлютішого ворога», Ч. Діккенс «Пригоди Олівера Твіста»;

- назви-антропоетоніми, що вводять головних персонажів: Ш. Бронте «Шерлі», Ч. Діккенс «Маленька Дорріт»;

- проблемно-тематичні заголовки, які вказуть на головну тему/проблему роману або позначають локус подій, що також набуває символічно-проблемного значення: Ч. Діккенс «Холодний дім», Е. Бронте «Буремний перевал».

У зв'язку з тим, що назви-антропоетоніми є чи не найпоширенішими у вікторіанську добу, а власні імена завжди входять до складу сюжетно-перспективних заголовків, у роботі ми окреслили коло питань, пов'язаних з літературною ономастикою. У дисертації обґрунтований погляд, згідно з яким до антропоетонімів відносяться всі імена, що зустрічаються в художньому тексті, незалежно від їх джерела, а також загальні іменники або займенники, що позначають персонажів, оскільки вони (іменники або займенники) також виконують певні художні функції, що асоціюються з героями. Очевидно, що дослідження антропоетонімів потребує комплексної методики, яка враховує історичну й соціальну детермінованість, етимологію, загальнонародну ономастику, соціологічні й психологічні чинники, звукову форму та інтертекстуальність. Важливою залишається проблема зв'язку образу персонажа з його іменем, що бере участь у формуванні образу й виконує багатовекторні функції.

У підрозділі 1.4 - «Історична динаміка заголовкових моделей» - обґрунтовується гіпотеза, згідно з якою, типологічні заголовкові моделі змінюються, еволюціонують з розвитком літературних жанрів під впливом історичних і соціокультурних факторів. У найдавнішій літературі назви фактично не виконували художньої функції, а лише ідентифікували твір, переважно вказуючи на жанр. У середньовічній прозі впродовж до XVIII ст. поширюються реферативні заголовкові моделі, що анотують змістово-фактуальну інформацію. З другою половини XVIII ст. під впливом нової стадії розвитку поетики художніх текстів простежується тенденція ло лаконізму заголовків. Унаслідок чого в ХІХ ст. набувають поширення назви, що вказують на окремий елемент образної системи, перетворюючись на універсальний образ-символ усього твору (наприклад, В. Скотт «Айвенго»). Ми намагалися з'ясувати історичну динаміку й інших компонентів заголовково-фінального комплексу. Так, ім'я автора набуває семантичної ваги з середини ХІХ ст., у той час як раніше його функція була меншою, ніж жанрова приналежність твору. Значної зміни набуває «зміст», який включно до XVIII ст. був певним путівником по тексту, переказуючи та коментуючи фабулу, а в ХІХ ст. поступово перетворюється на змістотворчий компонент, подекуди стає образно-метефоричним.

У розділі 2 - «Принципи називання вікторіанських романів у контексті культурологічних особливостей епохи: взаємодія традиції та новаторства» - поданий аналіз заголовкових моделей вікторіанського роману, простежена генеза цих типів назв в англійській літературі, визначена їх художня роль у процесі зміни історико-літературних епох.

Підрозділ 2.1 - «Своєрідність сюжетно-перспективних назв у контексті традиції заголовків даного типу» - присвячений вивченню специфіки функціонування вікторіанських cюжетно-перспективних назв, а також виявленню тих чинників, що сприяли перерозподілу художніх функій цього типу заголовків на переході від XVIII до ХІХ ст.

Заголовкова модель «Життя...» зустрічається вже в найдавнішій агіографічній та історико-біографічній прозі. У XVI-XVII ст. назви «Життя...», «Історія...» починають використовуватися в недокументальній літературі, утілюючи полеміку з жанром роману (`romance'). Однак встановлення певної традиції сюжетно-перспективних заголовків відбувається у XVIII ст. у процесі формування роману Нового часу - `novel'. З розвитком жанру `novel' функціонування такої заголовкової моделі зазнає певних змін, які передусім проявляються в семантиці початкових елементів. Так, семантична вага початків заголовків «Життя...», «Історія...», які вказують на реальність, нефантастичність оповіді, збільшується зі звуженням назви, коли немає додаткових вказівок на характерні риси `novel', наприклад, на локалізацію оповіді в певному просторі, на мемуарну форму написання тощо. Таким був заголовок першого зразка роману Нового часу «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо... на безлюдному острові на узбережжі Америки біля гирла великої річки Оруноку... Написані ним самим». Іменник «пригоди», що вказує на авантюрність оповіді, поступово відмежовується від сполук «Життя + пригоди», «Історія + пригоди» й починає використовуватися самостійно («Пригоди Перегріна Пікля» Т. Дж. Смоллетта), «вбираючи» в себе значення слів «життя» та «історія». Крім того, сам характер пригод, авантюр героя змінюється: від морських подорожей Робінзона Крузо до політично-провокаційних ситуацій у Перегріна Пікля. Важливим є те, що в пізніх зразках роману XVIII ст. початкові елементи сюжетно-перспективних заголовків починають співвідноситися не лише з зовнішніми, але й з «внутрішніми» подіями (Л. Стерн «Життя й погляди Трістрама Шенді, джентльмена»), що стане ще більш відчутним у літературі ХІХ ст. з її акцентом на внутрішньому світі персонажів. У вікторіанському романі сюжетно-перспективні заголовки використовуються письменниками як знак полеміки з авторами Просвітницької доби, наприклад, ранні твори Ч. Діккенса («Пригоди Олівера Твіста», «Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі...»), або стилізації оповідної манери минулого століття (В.М. Теккерей «Історія Генрі Есмонда…»). При всьому цьому художня функція вікторіанських заголовків відрізняється від «попередників», адже у ХІХ ст. `novel' стає домінуючим літературним жанром і йому не потрібно було відмежовуватися від `romance'.

Соціальна складова, що стає превалюючою в літературі ХІХ ст., «проникає» в сюжетно-перспективні заголовки, зокрема у значення початкових елементів «Життя...», «Пригоди...». Так, «Пригоди Олівера Твіста» відбуваються на тлі суспільної проблеми робітних домів. Крім того, слова «історія», «пригоди», «життя» набувають семантики мінливості життєвого шляху персонажа, протягом якого він сам змінюється, еволюціонує. У заголовку Ч. Діккенса «Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі, які містять правдивий звіт його вдач і невдач, підйомів і падінь...» слова «вдачі - невдачі», «підйоми - падіння» сприяють закріпленню семантики контрасту. Простежується також певна суб'єктивізація початку назв. Так, у назві Ч. Діккенса «Власна історія та досвід Девіда Копперфільда...» слова «власна історія» співвідносяться з особливостями наративної манери Ч. Діккенса, яка сформувалася на перетині романтичних і реалістичних естетичних принципів. У самому прикметнику «власна» підкреслена присутність ліричного «я» оповідача.

У заголовку В.М. Теккерея «Історія Генрі Есмонда…» початок «Історія...» відрізняється від того, яким він був, скажімо, у Г. Філдінга. На відміну від знаменитого роману XVIII ст., у якому «історія» позначала правдоподібність, нефантастичність оповіді, у В.М. Теккерея «історія» - це історія окремої особи у взаємозв'язках з історичною подією. У такому переосмисленні заголовка - наслідок безумовного впливу історичного романтичного роману, створеного В. Скоттом.

В усіх сюжетно-проспективних заголовках семантичним ядром є антропоетоніми, що підтверджується поширенням специфічного скорочення заголовків, наприклад, «Робінзон Крузо», «Девід Копперфільд». Антропоетоніми, що входять до складу вікторіанських заголовків, відрізняються своєю багатогранністю і поліфункціональністю. Так, якщо ім'я Робінзон Крузо вказує на ключову рису персонажа (`Robinson' - «блискуча незвичайна слава», `Crusoe' - «морська подорож, круїз»), то Ніколас Нікклбі (`Nicholas Nickleby' - «перемога народу») має ще й біблійні асоціації з одним із новозвернених християн Миколою (`Nicholas'), що підсилює мотив милосердя та добропорядності - наскрізний у творчості Ч. Діккенса.

Відмінність у функціонуванні власних імен у назвах романів XVIII та ХІХ ст. більш детально розглядаємо у підрозділі 2.2 - «Специфіка назв-антропоетонімів вікторіанського роману».

Заголовки-антропоетоніми, що зустрічаються в літературі з самого початку її існування («Беовульф»,VIII ст., «Трістрам та Ізольда», ХІІІ ст.), фактично не використовуються для називання `novel' в епоху Просвітництва. Цей факт ми пояснюємо тим, що, на відміну від літератури попередньої доби, у романі XVIII ст. починають вживатися індивідуальні власні імена, які не співвідносяться з певним типом персонажа та не мають закріпленої за ними семантики, тому необхідні були інші елементи, які б підсилювали прогностичну функцію імені, як, приміром, «Життя...», «Історія...» тощо.

На нашу думку, називання антропоетонімами романів XVIII ст. «Памела, або Нагороджена доброчесність» С. Річардсона та «Амелія» Г. Філдінга пов'язане з їх жанровою специфікою, а саме, - зануренням у соціально-психологічний аналіз людини й середовища. І Памела, й Амелія не змінюють свою локалізацію у просторі, як персонажі «пригод» та «історій», а «подорожують» у власному внутрішньому світі.

Назва-антропоетонім авторки початку ХІХ ст. Дж. Остен «Емма» набуває рис, котрі стануть притаманні вікторіанським заголовкам з імен. Серед них - неоднозначність, різноплановість характеру героїні та соціальний елемент, адже дівчина є перехрестям усіх суспільний подій у романі (`Emma' - «велика, всемогутня, піднесена над усіма»).

Соціальна складова присутня фактично в усіх вікторіанських заголовках- антропоетонімах. Вона має різнопланове вираження, яке залежить від типу літературного імені.

Так, у назві Ш. Бронте «Учитель» це відбувається через найменування головного героя за професією, що визначає його положення в суспільстві, яке впливає навіть на стосунки персонажа з дружиною. У заголовку Ч. Діккенса «Маленька Дорріт» ключову роль у позначенні соціальної конотації виконує прикметник «маленька», який розвиває метафорико-символічний зміст, спроектований на ключові проблеми часу.

Сама Маленька Дорріт, на відміну від «маленької людини», скажімо, А.П. Чехова, не страждає «соціофобією», не прагне замкнутися в собі, а вбачає свою місію в тому, щоб допомагати іншим. Заголовок В.М. Теккерея «Віргінці» (у якому обігрується назва американського штату Вірджинія) співвідноситься з історико-політичною подією - конфліктом між Англією та Америкою у XVIII ст.

Вікторіанська соціокультурна традиція піднесення сім'ї, домашнього вогнища (`domesticity') також знайшла своє відображення в семантиці назв-антропоетонімів. Заголовок В.М. Теккерея «Ньюкоми» (прізвище родини у множині) вказує на родинну сферу буття в романі, яка підсилюється підзаголовком «Мемуари однієї поважної родини...». Етимологія імені «Дорріт» (назва Ч. Діккенса «Маленька Дорріт») - «Божий дар» - натякає на роль дівчинки для родини, особливо батька, про якого вона постійно піклувалася. Вікторіанські назви-антропоетоніми стають настільки семантично ємними, що, утілюючи головні проблеми, перетворюються на символ усього роману. Така універсалізація, символізація номінацій ще більшою мірою проявляється в тогочасних проблемно-тематичних заголовках, вивченню яких присвячений підрозділ 2.3 - «Своєрідність проблемно-тематичних заголовків вікторіанського роману».

Проблемно-тематичні назви, які використовувалися ще в давній літературі (анонімний твір «Стенання жінки», ХІ ст.), були не характерними для романів доби Просвітництва, тому ми порівнюємо заголовки такого типу, поширеного в пору вікторіанського роману, з назвами романів письменниці переходу від XVIII до ХІХ ст. Дж. Остен, яка звертається до подібних заголовків. Так, назва одного з її романів «Нортенгерське абатство» вказує на простір подій твору, який перетворюється на проблемно-тематичний план роману, сконцентровуючи в собі суть авторського задуму.

У Дж. Остен простежується специфічне ставлення до «нерухомості». На відміну від готичного роману, у якому замок - це особлива територія, що живе своїм надприродним життям, у «Нортенгерському абатстві» відбувається «олюднення» простору, підкреслюється співвіднесеність «будівля - людина».

Тенденція озаглавлювати романи локально-просторовими номінаціями, особливо назвами будинків (Ч. Діккенса «Крамниця старовини», «Холодний дім» і Е. Бронте «Буремний перевал»), набуває все більшого розповсюдження у вікторіанському романі. Це є наслідком соціокультурних змін ХІХ ст., коли, втомившись від подорожей і пригод, герой нарешті знаходить пристановище та починає плекати домашнє вогнище. Унаслідок цієї тенденції відбувається фактично «злиття» героя з його житлом, якого ще немає в романі Дж. Остен «Нортенгерське абатство». Зв'язок абатства з одним з головних героїв - Генрі Тілні лише накреслюється пунктирно, а частіше всього відбувається в уяві його коханої Кетрін.

У романі Ч. Діккенса «Крамниця старовини» спорідненість будівлі з персонажами виходить на вищий рівень уособлення й ототожнення: герой та його оселя мають багато спільних рис (обидва є старими і виснаженими). Після того, як Нелл з дідусем покинули будинок, він занепадає, а наприкінці роману взагалі зникає, бо втратив «душу» - господарів, котрі вдихали в нього життя. У романі Е. Бронте «Буремний перевал» зв'язок будинку з Хіткліфом навіть не завершується по смерті героя. Привид персонажа, котрий своєю появою спровокував у садибі нестерпну, гнітючу атмосферу, постійно примарюється перехожим. Така емоційна, духовна спорідненість дому і власника є наслідком впливу романтичної літературної тенденції, коли уявний образно-емоційний план переважає над реалістичним зображенням. У романі Ч. Діккенса «Холодний дім» персоніфікація будинку досягає такого рівня, що він стає домінантним у стосунках «господар - оселя», навіть виконує функцію ідентифікації власника - містера Джарндиса з Холодного дому, пропонуючи Естер одруження, герой запрошує її стати «господинею Холодного дому», таким чином ніби визнаючи свою другорядну роль. Поява ще одного Холодного дому, який Джарндис подарував Вудкорту, зумовлює перспективу виникнення інших «холодних домів» по всій країні. Отже, відбувається накопичення універсально-символічного смислу образу Холодного дому, що стає символом усього суспільства.

Заголовок Ш. Бронте «Віллєт» також вказує на локалізацію подій у певному просторі, утілюючи характерну для літератури ХІХ ст. проблему середовища та характеру. Однак, це вже не співвідношення «герой - оселя» (як у романах, що мають у заголовку назви будинків), а «герой - вороже оточення», до якого потрібно пристосуватися, щоб вижити. Називання роману іншомовним словом «Віллєт» (`Villette') акцентує проблему зустрічі/зіткнення «свого» та «чужого».

Назва з семантикою «містечко/маленьке місто» замість Брюселя, у якому відбуваються події, сприяє узагальненню проблемно-тематичного плану роману: переживання героїні виходять за межі звичайного локусу, і така проблема набуває більш широкого звучання.

Хоча серед проблемно-тематичних назв вікторіанського роману більшість позначають певну локалізацію подій, однак є й такі, що вказуть на домінантну ідею, наприклад, «Великі сподівання» Ч. Діккенса. Заголовок Дж. Остен «Гордощі та упередження» теж позначає ключову ідею, яка співвідноситься з рисами характеру головних героїв - Елізабет та Дарсі. Але функціонування назви Ч. Діккенса відрізняється тим, що проблема «великих сподівань» пов'язана не лише з головним героєм Піпом, але є суспільно важливою: тема талановитих юнаків з низів, їхніх втрачених ілюзій є популярною в літературі ХІХ ст. Крім того, концепт «великих сподівань» еволюціонує протягом роману, оскільки поступово персонаж починає сприймати свої «сподівання/надії» цілком по-іншому, без «рожевих окулярів». Таким чином, заголовок натякає на зміну самого героя, його еволюцією, що є в цілому ознакою літератури ХІХ ст.

Отже, тенденції називання вікторіанського роману відображають ті культурологічні та історико-літературні процеси, котрі відбулися у вікторіанську добу.

У розділі 3 - «Поетологічна специфіка заголовково-фінального комплексу романів ХІХ ст.» - здійснюється аналіз заголовково-фінального комплексу репрезентативних вікторіанських романів, який дозволяє виявити всю повноту функціонування заголовка. Підрозділ 3.1 - «Функціонування заголовково-фінального комплексу роману Ш. Бронте «Джен Ейр» - націлений на з'ясування художньої ролі заголовково-фінального комплексу роману Ш. Бронте «Джен Ейр». З погляду етимології антропонім `Jane' має давньоєврейське коріння і в перекладі означає «Бог обдарував, Божа благодать» (А.І. Рибакін). Заданість на «Божу благодать», тобто християнську тематику, міститься, як бачимо, уже в назві роману. Євангельська проблематика підсилюється тим фактом, що `Jane' - варіант чоловічого біблійного імені `John', яке мали два важливих персонажі Нового Заповіту: Іван Хреститель (`John the Baptist') й апостол Іван (`apostle John'). Асоціації з Іваном Хрестителем підсилюються тим, що прізвище Елліот (`Elliott'), яким героїня себе йменувала у 28-32 розділах, походить від середньоанглійського імені Ілія (`Elijah' - `My God is Yahveh'), котре є другим ім'ям Івана Хрестителя.

Ім'я Джен - як варіант чоловічого антропоніма Джон - утілює нову концепцію у творчості Ш. Бронте, героїня якої є незалежною й відчуває себе на рівних і духовно, й інтелектуально з чоловіками. Таке семантичне насичення імені розкривається введенням в оповідь чоловічих образів з таким іменем (Джон Рід, Сент-Джон Ейр Ріверс, Джон Ейр та Джон - служник Едварда), які доповнюють розуміння нових суспільних взаємин чоловіка і жінки з однаковими задатками і потенціалом для самоідентифікації.

В етимології антропоніма Ейр є ще один концептуально важливий смисл - `heir' - «спадкоємець», який розгортатиметься в подальшому, через нього авторка розкриватиме характер Джен.

Прізвище Ейр (`Eyre') має велику кількість фонетичних асоціацій, що у свою чергу викликають міфологічні зв'язки. Так, паралель з грецькою богинею Ейрене/Ірена (`Eirene', «мир/спокій»), котра відповідає за закон і лад у суспільстві, уособлює постійне прагнення героїні до справедливості. Рішучість і войовничість персонажа підкреслює асоціація прізвища `Eyre' з іменем бога війни - Ареєм/Аресом (`Ares'). Ірландська тема з'являється завдяки співзвучності з іменем ірландської/кельтської богині «Еріу» (`Eriu', інші варіанти написання - `Eyre, Eire, Eiriu'), яка є втіленням Ірландії, батьківщини Патріка Бронте. Усе, що пов'язане з цією країною, є близьким для письменниці. Серед інших асоціацій, які сприяють розкриттю образу героїні та задуму твору в цілому, назвемо співзвучність її прізвища зі словом `Airy/Airey' («пасовисько»), що натякає на тему «природи», одну з найважливіших у романі, зв'язок з прикметником `eerie' («дивний, надприродний»), котрий уособлює відчуття Джен під час її перебування в Торнфілді. У цьому підрозділі показуємо, що найбільш важливою для формування образу героїні є співзвучність імені зі словом «повітря» (`air'). Для самої Джен «повітря» є своєрідним «провісником» тих змін, які виникнуть у її життєвій ситуації, для містера Рочестера воно співвідноситься з коханою жінкою, для Сент-Джона Ріверса є бар'єром у стосунках з міс Ейр. У перших виданнях роману його заголовково-фінальний комплекс мав цілком інший вигляд: «Джен Ейр. Автобіографія, під редакцією Каррера Белла» (`Jane Eyre: An Autobiography, edited by Currer Bell'), завдяки чому виникала гра з вигаданим іменем героїні і власним псевдонімом. Вибір чоловічого імені Каррер Белл співвідноситься з тогочасною традицією жінок-письменниць (М. Шеллі, Жорж Санд) приховувати свої імена або «ховатися» за чоловічими, що було знаком емансипації жінок, прагненням до рівності з чоловіками у всьому. Підзаголовок «Автобіографія» є важливим у тому плані, що зумовлює суб'єктивно-особистий план оповіді - ознаку манери Ш. Бронте, успадкованої від літератури романтизму.

Отже, у порівнянні з заголовками-антропоетонімами XVIII ст. (С. Річардсон «Памела…», Г. Філдінг «Амелія»), які характеризують певні незмінні риси персонажа і є більшою мірою алегоричними антропоетонімами, «Джен Ейр» - як типологічна назва ХІХ ст. - відрізняється значною семантичною ємністю й динамікою, пов'язаною з еволюцією характеру самої героїні. Багатовекторність цієї номінації проявляється в її етимології й асоціативних зв'язках. У підрозділі 3.2 - «Поетика заголовково-фінального комплексу роману В.М. Теккерея «Ярмарок Марноти» - проаналізована типологічна для вікторіанського роману символіко-метафорична назва «Ярмарок Марноти».

Заголовок «Ярмарок Марноти» є подвійною цитатою. По-перше, тому що сам образ Ярмарку Марноти, як відомо, є запозиченням з книги Дж. Беньяна «Шлях прочанина». По-друге, назва відсилає й до біблійної книги Еклезіястова («Наймарніша марнота...»), що сприяє глобалізації образу й цілком узгоджується з релігійною складовою вікторіанства.

Семантичне наповнення й функціонування назви `Vanity Fair' та споріднених з нею слів, що позначають марноту, суєту, пиху - `vain', `vanity' - змінюється протягом оповіді. Ярмарок асоціюється з театральним дійством, провокуючи в романі процес театралізації історії, подій. Виникає перегук з загальновідомим висловом: «Увесь світ - театр, а люди в ньому актори», яке найчастіше приписують В. Шекспіру. Ярмарок Марноти - це й образ-символ сучасного для В.М. Теккерея суспільства, а окремий мешканець цього суспільства - «відвідувач Ярмарку». У такому контексті слово `vanity' співвідноситься зі значенням «марнославство, висока думка про себе», що показано на прикладі міс Пінкертон, Джозефа Седлі, «земна суєта, недовговічні дії» - міс Кроулі тощо. Важливим є факт порівняння `vanity' з поняттями «життя» і «смерть», що свідчить про його (`vanity') вагомість. Ярмарок Марноти перетворюється на місце, де все вирішують гроші й суспільне становище, і в самому образі Ярмарку відбувається закріплення знакової для літератури ХІХ ст. теми продажності.

Помітна глобалізація образу, який перетворюється на позачасовий і позапросторовий: письменник показує, що він сам та його читачі є учасниками Ярмарку Марноти, звертаючись до них «любі мої братове й товариші по Ярмарку Марноти».

Важливою є художня роль підзаголовка «Роман без героя», який співвідноситься з літературним світоглядом В.М. Теккерея, вказуючи на його полеміку з романтичним сприйняттям героїв (зокрема Дж.Г. Байрона, Т. Карлайла), та є показником того, що закінчилася пора героїв у літературі, яка тепер має зображувати людей такими, якими вони є в дійсності: слабкими і сильними, добрими і злими одночасно. Персонажі В.М. Теккерея не протистоять всесвіту, як у Дж.Г. Байрона, а лише кидають виклик «злу», конкретизованому, такому, яке легко розпізнається.

Підзаголовок підсилюється народженням у пролозі метафорико-символічного смислу образу ляльок: створюється ефект того, що всі «герої» - це маріонетки, котрими хтось керує, примушуючи рухатись. У «Романі без героя» цим «хтось» є Марнота, перед якою всі безсилі.

Образ ляльки, що з'являється на початку та в кінці роману, є своєрідним сигналом до однієї зі складових частин глобального образу Ярмарку із значенням лицедійства світу. Отже, обрамлення твору сприяє ототожненню оповіді з театралізованим дійством, що є характерною ознакою наративної манери В.М. Теккерея.

«Зміст» роману типологічно поєднаний не тільки з вікторіанськими тенденціями (назви розділів є звичайно лаконічними), але й з особливостями оповідної техніки автора, його творчим задумом. Так, велика кількість заголовків, що позначають місце дії («Чізвікська алея», «Між Лондоном і Чатемом»), сприяють конкретизації образу Ярмарку, вказуючи на певні місця, де поширюється його вплив. При всій очевидності символіко-метафоричного змісту образу Ярмарку, він є соціально й історично конкретизованим. Не абстракція, а «живий» організм із усталеними законами людських взаємин. У цьому проявляється художня своєрідність манери В.М. Теккерея-реаліста. А мала чисельність назв, котрі представляють персонажів, «підсилює» підзаголовок «Роман без героя», акцентуючи роль Ярмарку-суспільства, а не його окремої складової.

Унікальність заголовково-фінального комплексу роману «Ярмарок Марноти» пов'язана з тим, що образ Ярмарку при всій його соціально-історичній конкретизації, перетворюється на позачасовий образ-символ. Така універсалізація образу зумовлена, безперечно, біблійною алюзією, яка надає оповіді притчевого характеру.

Підрозділ 3.3 присвячений аналізу структурно-семантичних особливостей заголовково-фінального комплексу роману Ч. Діккенса «Домбі і Син»». Взявши за заголовок роману назву торговельної фірми («Торговельний дім Домбі і Син. Торгівля оптом, уроздріб і на експорт»), Ч. Діккенс став першим автором, котрий обрав назву, що акцентує ділову сферу життя персонажів, їхні професійно-ділові стосунки. Ця назва є віддзеркаленням торговельного духу, ринкових відносин, що стали темою в літературі ХІХ ст. одночасно з появою професійного письменника. Хоча заголовки, у яких фігурував «дім» у різних варіантах, були й раніше, але такої дивовижної метафоризації/символізації конкретного, прозаїчного феномена не було. У назві Ч. Діккенса, як і у В.М. Теккерея, взаємодіють конкретне й універсальне. Конкретне уточнюється й описується на тлі ретельного аналізу механізмів соціальних зв'язків.

Особливістю заголовка «Торговельний дім Домбі і Син» є його двозначність: він оприявнює образ торговельного дому, що стає домінуючим у романі, таким, що підкоряє життя як головного героя, так і решти другорядних персонажів. У той же час у такій назві є вказівка на суть ситуації - стосунки містера Домбі і його сина. З погляду структури - це «суміш» заголовка-теми та назви-антропоетоніма. Прізвище «Домбі» збагачує заголовок завдяки своїй семантиці («постанова/суд») і різноплановим асоціаціям (`domination' - «панування», `dominion' - «володіння», `dominus' - «володар»). Украй важливою є асоціація зі словом `domus' - «дім», тому що завдяки їй відбувається підтвердження нерозмежованості Торговельного дому і його голови. Крім того, «дім» - це ще й сім'я, династія, яка розвивається за сталими законами.

Друга частина назви «Торгівля оптом, уроздріб і на експорт», де є вказівки на ділову сферу життя персонажів, доповнює номінацію «Торговельний дім Домбі і Син», включаючи тему «продажності» людини. Усі ці особливості відображають суттєві риси творчості Ч. Діккенса як одного із головних представників вікторіанської літератури.

У романі важливу роль відіграє обрамлення (початок та кінець тексту). У ньому акцентована одна з головних рис сучасної для Ч. Діккенса літератури - зміна, еволюція героя: на початку та в кінці твору ми бачимо «двох різних містерів Домбі».

Назви розділів роману «Домбі і Син» є переважно лаконічними тематичними номінаціями («Грімниця», «Входини», «Хатні взаємини»). Це цілком відповідає й наративній манері Ч. Діккенса, і вікторіанській тенденції до скорочення заголовків. Назви розділів його романів «Маленька Дорріт», «Холодний дім» є типологічно подібними до такого «змісту». Отже, у заголовку «Торговельний дім Домбі і Син» простежується вікторіанська тенденція неоднозначності номінацій. Унікальність цієї назви полягає в її дихотомії - в одночасному позначенні ділової структури як сфери буття людини та родинних стосунків.

ВИСНОВКИ

У висновках запропонований стислий виклад підсумків проведеного дослідження. Називання вікторіанського роману трьома типами заголовків (сюжетно-перспективним, антропонімічним і проблемно-тематичним) пов'язане з особливістю авторської інтенції, потребою акцентувати на головній ідеї твору або давати інтерпретацію роману через конкретизуючу семантику художнього слова, винесеного в заголовок. Це ставить перед дослідником складну проблему уточнення заголовкового стилю романіста й тенденцій називання, притаманних вікторіанській епосі. Тут нам здаються найбільш важливими два фактори художнього втілення проблематики заголовково-фінального комплексу вікторіанського роману:

а) репрезентація письменником соціокультурних і естетичних домінант епохи, які зумовили розвиток роману Нового часу у ХІХ ст.;

б) полеміка з назвами попередньої доби, тобто наслідування або відмова від традиційних заголовкових типів.

У вікторіанську пору сюжетно-перспективні заголовки поступово виходять на «маргінеси» літератури. У ранніх романах письменників ще помітний зв'язок з традицією попередньої епохи у співвідношенні з романами-біографіями XVIII ст., з наративною манерою авторів Просвітництва, котрі здебільшого озаглавлювали свої романи розгорнутими тематичними номінаціями. Пізніше з усією очевидністю проявляється те нове (скажімо, тенденція до універсалізації, символізації образу), що зумовлене іншим етапом літературного розвитку, завдяки чому поширюються багатозначні символічні назви, втілені у форму заголовків-антропоетонімів і проблемно-тематичних назв.

Розповсюдження у вікторіанському романі заголовків-антропоетонімів - це не тільки показник тенденції до лаконізму номінацій, але й більшою мірою наслідок відображення, повороту, починаючи з романтизму, до героя, а далі, від героя до людини, такої, якою вона є в реальному соціумі. І якщо в епоху Просвітництва заголовки з власних імен є виключенням, то у вікторіанську добу такі назви стають «правилом» і включають у свою семантику розуміння закономірності зв'язку людини та суспільства, відкриту в реалістичному мистецтві ХІХ ст. художній поетика літературний

Серед проблемно-тематичних назв вікторіанського роману значна частина - це назви будинків, що відображає тогочасне тяжіння до культу домашнього вогнища. Герой уже не мандрує з місця на місце, як у «Пригодах…», «Історіях…» XVIII ст., а має власну домівку, з якою він асоціюється. Заголовки вікторіанського роману є здебільшого індикаторами змін, які відбулися з жанром `novel'. Ці зміни стосуються насамперед соціальної складової, яка відображена як в етимології антропоетоніма (`Nicholas' - «перемога народу»), так і в семантиці початкових елементів сюжетно-перспективних заголовків «Життя...», «Історія...», еволюції персонажа, яка проявляється знову ж таки у значенні імені (`Copperfield' - «бондар») та в динамічній зміні ключової проблемно-тематичної ідеї, під впливом якої персонаж формується («Великі сподівання» Ч. Діккенса), перетворення конкретної проблеми на позачасову й позапросторову, що співвідноситься з усім суспільством («Віллєт» Ш. Бронте, «Холодний дім» Ч. Діккенса). Очевидним є той факт, що «зміст» аналізованих романів відходить від розгорнутих сюжетно-перспективних моделей і подекуди містить метафоричну або алюзійну семантику, приміром, «Учень Маршалсі» в романі Ч. Діккенса «Маленька Дорріт» або «Самарітяни» у творі В.М. Теккерея «Віргінці». Розглянуті в дисертації заголовково-фінальні комплекси репрезентативних романів Ш. Бронте, Ч. Діккенса, В.М. Теккерея підтверджують те, що їхні заголовки виконують важливі ідейно-естетичні функції у формуванні цілісності поетики творів, їх образів тощо.

ПУБЛІКАЦІЇ АВТОРА

1. Литовченко Н.А. Особливості функціонування назви-антропоетоніма в романі Ш. Бронте «Джен Ейр» / Н.А. Литовченко // Англістика та американістика: зб. наук. праць (редкол. А.І. Анісімова, Т.М. Потніцева). - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005. - Вип. 2. - С. 134-137.

2. Литовченко Н.А. Взаємозв'язок заголовка та підзаголовка в романі В.М. Текккерея «Ярмарок Марнославства» / Н.А. Литовченко // Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць (редкол. Т.М. Потніцева (відп. редактор) та ін.). - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2005. - Вип. VIII. - С. 185-189.

3. Литовченко Н.А. Поэтика заглавий викторианского романа / Н.А. Литовченко // Наукові записки Харківськго національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство: зб. наук. праць (редкол. Л.Г. Фрізман (відп. редактор) та ін.). - Харків: ППВ «Нове слово», 2005. - Вип. 1 (41), ч. 2 - С. 15-19.

4. Литовченко Н.А. Заголовок роману Д. Дефо «Життя та надзвичайні дивовижні пригоди Робінзона Крузо...» як індикатор характерних рис роману Нового часу / Н.А. Литовченко // Англістика та американістика: зб. наук. праць (редкол. А.І. Анісімова, Т.М. Потніцева). - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. - Вип. 4. - С. 160-165.

5. Литовченко Н.А. До проблеми розмежування термінів «назва», «заголовок», «заголовковий комплекс» / Н.А. Литовченко // Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць (редкол. Т.М. Потніцева (відп. редактор) та ін.). - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. - Вип. XI. - С. 35-40.

6. Литовченко Н.А. Поетика заголовка роману Ч. Діккенса «Життя та досвід Девіда Копперфільда» / Н.А. Литовченко // Англістика та американістика: зб. наук. праць (редкол. А.І. Анісімова, Т.М. Потніцева). - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2008. - Вип. 5. - С. 125-130.

7. Литовченко Н.А. Назва роману В.М. Теккерея «Історія Генрі Есмонда, есквайра…» як стилізація просвітницького заголовково-фінального комплексу / Н.А. Литовченко // Англістика та американістика: зб. наук. праць (редкол. А.І. Анісімова, Т.М. Потніцева). - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2008. - Вип. 6. - С. 146-151.

Размещено на Allbest.ru