Неоміфологічні тенденції в романній творчості Джона Апдайка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

УДК 821.111(73) - 31 Апдайк.09

НЕОМІФОЛОГІЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ

В РОМАННІЙ ТВОРЧОСТІ ДЖОНА АПДАЙКА

10.01.04 - література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КРАВЕЦЬ ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА

Сімферополь - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - кандидат філологічних наук,

доцент Краснящих Андрій Петрович,

доцент кафедри історії зарубіжної

літератури і класичної філології

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Новикова Марина Олексіївна, професор кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського;

кандидат філологічних наук, доцент Криницька Наталія Ігорівна, завідувач кафедри англійської філології Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка

Захист відбудеться «1» жовтня 2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий «20» серпня 2010 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І. В. Остапенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На межі ХIХ-ХХ ст. в американській, як і у світовій літературі загалом, зростає інтерес до міфу. Традиційний позитивістський погляд на світ з його абсолютизацією суто соціальних цінностей, беззастережною вірою у прогрес та раціоналізм зазнає кризи. Формується новий, неоміфологічний тип художнього мислення як спроба знайти універсальні відповіді на глобальні онтологічні питання. Широкі мультикультурні перспективи та ретроспективи, які відкривав неоміфологічний підхід до суспільних процесів, допомагали письменникам, нехай у художній засіб, зберегти людську автентичність посеред розбурханого, механізованого світу.

Американський варіант неоміфологізму ХХ ст. має власні витоки та власні національно й історично зумовлені функції. Серед них вчені-американісти називають порівняно коротку історію «білої» Америки (а відтак, відносно хистку американську самоідентифікацію); імміграційні процеси, які додавали їй динамізму, але й розхитували її ментальні підвалини; мультикультурність, яка часто не встигала сформуватися в певну цілісність; відчуття політичної сили, яке постійно зростало, проте й культурної провінційності у порівнянні зі «старою» Європою, яке зростало теж; загострення національних проблем (індіанської, афро-американської, єврейської тощо). За цих обставин у США дуже рано та швидко національний міф почав заміщуватися космополітичною маскультурою, її стереотипами, тотемами й табу. Це також актуалізувало загальнонаціональну потребу у неоміфах, їх моделюванні й аналізі. Втім, літературознавче дослідження цих суспільних тенденцій залишається далеким від завершення.

Відтак, все актуальнішим стає вивчення персонального творчого досвіду новітніх письменників, для яких неоміфологічні тенденції є провідними. Серед таких митців неабияке місце посідає Джон Апдайк (John Updike, 1932-2009) . Романіст, поет, есеїст, літературний критик - Дж. Апдайк - став одним із найвиразніших представників американської літератури другої половини ХХ -початку ХХI ст., оскільки сконцентрував у своїй творчій спадщині магістральні здобутки, але й обмеження популярної літератури цієї доби. Тому він отримав сталу репутацію «барометра американських настроїв» (Т. Денисова).

Дж. Апдайк наполегливо шукав нових способів адаптації вічного міфу до проблем сучасності. Зазнав він і впливу масових кліше поточної американської белетристики (романи «Місяць відпустки», 1975; «Одружись зі мною», 1976). До того ж, різні етапи його творчості демонструють різну інтенсивність та форми використання міфу.

Саме тому романна проза Дж. Апдайка була від початку і залишається до сьогодні об'єктом полеміки як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних літературознавців. Накопичено вже чимало робіт західних (Дж. де Белліс, Р. Берчард, Е. Варго, Р. Детвейлер, С. Олстер) та українських і російських дослідників (монографії Т. Денисової; статті А. Аствацатурова, М. Анастасьєва, Б. Гіленсона, О. Звєрєва, Т. Морозової та ін.). Однак їхню увагу було зосереджено більше на окремих питаннях тематики та міфопоетики Дж. Апдайка, а не на комплексному розгляді неоміфологічних тенденцій письменника як світоглядної та естетичної полісистеми.

Щодо дисертаційних досліджень останніх десятиліть, то в Росії з'явилися дві дисертації з літературознавства: В. В'юшиної («Романи Дж. Апдайка «Бразилія» й «Гертруда і Клавдій»: особливості белетристичної оповіді», 2006), М. Гриньової («Тема сім'ї та її художнє втілення в новелістичному циклі Дж. Апдайка „Занадто далеко йти”», 2005) та одна культурологічна дисертація Н. Пудовочкіної («Неоміфологізм у художній культурі США ХХ ст.», 2006). В Україні захищено одну лінгвістичну дисертацію С. Авраменко («Лексико-стилістичні засоби вираження теми відчуження в сучасному американському соціально-психологічному романі (на матеріалі трилогії Дж. Апдайка)», 1986). Як бачимо, інтерес дисертантів сфокусовано або на локальних аспектах доробку письменника, або їх творчість взято лише як один із прикладів неоміфологічних тенденцій у сучасній культурі США загалом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри історії зарубіжної літератури і класичної філології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в межах комплексної теми «Розвиток і взаємодія художньо-естетичних систем у літературі та мистецтві». Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (протокол № 7 від 17.02.06 р.) і схвалено науково-координаційною радою з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 11.04.06 р.).

Мета дослідження - виявити неоміфологічне підгрунтя романів Дж. Апдайка та систематизувати художні реалізації неоміфологізму в його творчості.

Досягнення поставленої мети потребує вирішення таких завдань:

· підсумувати особливості неоміфологізації, виявлені в американській літературі та масовій культурі другої половини ХХ - початку ХХI століть;

· простежити світоглядну й творчу еволюцію Дж. Апдайка як романіста;

· дослідити форми міфологізації в романах письменника на різних рівнях їх художньої організації (сюжет, композиція, хронотоп, система персонажів, провідні образи);

· встановити шляхи формування міфологічних моделей у творчості письменника;

· виявити взаємозв'язки поміж жанровими інноваціями та неоміфологічними шуканнями Дж. Апдайка.

Об'єкт дослідження - романи Дж. Апдайка «Кентавр» (“The Centaur”, 1963), «Іствікські відьми» (“The Witches of Eastwick”, 1984), «Бразилія» (“Brazil”, 1994), «Іствікські вдови» (“The Widows of Eastwick”, 2008).

Предмет дослідження - неоміфологічні тенденції в творчості Дж. Апдайка.

Методи дослідження. Специфіка досліджуваного матеріалу і характер поставлених завдань зумовлюють необхідність застосування комплексу методів: міфопоетичного, генетичного, структурно-семіотичного, а також мотивного аналізу. На підставі генетичного аналізу встановлено загальні витоки та авторські модифікації міфомотивів, міфологем, міфем, а також вплив неоміфологізму на Апдайкові трансформації жанру роману загалом. Міфопоетичний аналіз використано для виокремлення найзначущих міфологічних елементів та моделей у художній системі письменника. Структурно-семіотичний метод дозволив уточнити особливості їх втілення та функціонування в конкретних текстах, їх побудові та образній системі. Мотивний аналіз застосовано для дослідження провідних мотивів у романній спадщині Дж. Апдайка.

Теоретико-методологічною основою дисертації є фундаментальні праці західних, українських та російських учених, присвячені теорії міфу та міфокритиці (С. Аверінцев, А. ван Геннеп, М. Еліаде, Дж. Кемпбелл, О. Козлов, О. Лосєв, Є. Мелетинський, З. Мінц, А. Нямцу, С. Токарєв, В. Топоров, Н. Фрай, Дж. Фрезер, О. Фрейденберг), структуралізму та семіотиці (Р. Барт, К. Леві-Строс, Ю. Лотман, В. Руднєв, В. Топоров), проблемам поетики роману (М. Бахтін) та методиці мотивного аналізу (Б. Гаспаров, О. Ніколенко, І. Силантьєв). Наукові засади роботи сформовано на підставі праць із загальних та спеціальних проблем сучасної міфологістики (Т. Денисова, О. Звєрєв, Н. Іщенко, О. Кеба, Д. Наливайко, М. Новикова та ін.).

Наукова новизна дисертації. Вперше у вітчизняному літературознавстві здійснено системне й комплексне дослідження неоміфологічних тенденцій у романній спадщині Дж. Апдайка. Виявлено особливості авторського використання міфу на різних рівнях тексту. Визначено конкретні форми й універсальні моделі міфологізації у творчості Дж. Апдайка, а також їх роль у формуванні художньої картини світу і жанрових інновацій у романах митця. Встановлено відмінності неоміфологізації Дж. Апдайка, з одного боку, від класики американського неоміфологізму ХХ ст., а з іншого боку, від масової американської літератури. Ідіостиль Дж. Апдайка вперше схарактеризовано як поліміфологічний. Роман «Іствікські вдови», який разом із романом «Іствікські відьми» утворює своєрідний диптих, уперше введено до наукового обігу вітчизняного літературознавства. Простежено специфіку творення Апдайкового неоміфу з фактуального матеріалу, виявлено еволюцію неоміфологізму Дж. Апдайка на різних етапах його творчості в залежності від зміни історико-культурних домінант популярної американської літератури.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні й розмежуванні понять «первісний міф», «неоміф», «масовий міф», а також у застосуванні принципу системного аналізу до неоміфологічних тенденцій у романах Дж. Апдайка. Отримані теоретичні висновки можуть бути корисними для подальшого дослідження творчості як Дж. Апдайка, так інших письменників-неоміфологістів XX ст.

Практичне значення дисертації полягає у можливості застосування його результатів при розробці курсів з історії зарубіжної літератури XX ст., зокрема з історії американської літератури XX ст., у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах. Матеріали дисертаційного дослідження можуть залучатися при підготовці спецкурсів і семінарів, присвячених творчості Дж. Апдайка та методичним проблемам вивчення неоміфологізму у сучасній літературі.

Особистий внесок здобувача. Дисертація й усі опубліковані статті написано автором одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Загальна концепція й основні положення дисертації були викладені на Міжнародній науковій конференції «Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ ст.» (Харків, 2003); Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми слов'янської філології» (Бердянськ, 2005); Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007); Міжнародній науковій конференції «Етнопростір мови та культури: актуальні проблеми етнолінгвістики й лінгвокультурології» (Харків, 2007); Міжнародній науковій поетологічній конференції «Криза теорії» (Чернівці, 2007); Міжнародній науковій конференції «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів» (Харків, 2008), II Міжнародному українському науковому конгресі дослідників зарубіжної літератури та культури «Актуальні проблеми та перспективи дослідження літератури зарубіжних країн» (Алушта, 2009), Філологічних читаннях «До 80-річчя від дня народження професора Н. Г. Корж (1929-2009)» (Харків, 2009), Міжнародній науково-практичній конференції «Роль мистецтва й гуманітарних наук у розвитку міжнародного співробітництва та євроінтеграції» (Харків, 2009), III Міжнародному українському науковому конгресі дослідників зарубіжної літератури та культури «Світова література на перехресті культур та цивілізацій» (Севастополь, 2010).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 9 статей, надрукованих у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (310 позицій). Обсяг основного тексту дисертації становить 174 сторінки.

апдайк міфологізація література американський

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовано мету й завдання, предмет і об'єкт роботи, основні методи дослідження, висвітлено зв'язок теми роботи з науковими програмами і планами, наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію.

Перший розділ «Методологічні засади вивчення романної спадщини Джона Апдайка» складається з двох підрозділів. В них з'ясовано стан наукового осмислення проблеми, визначено й обґрунтовано теоретико-методологічні засади роботи.

У підрозділі 1.1. «Специфіка неоміфологізму в американській літературі ХХ століття» розглянуто особливості неоміфологізму, здійснено огляд основних напрямків та концепцій його вивчення. У попередніх розвідках учених встановлено символічну природу міфу та його універсалізм як в онтологічному, так і в суто гуманітарному аспектах. Цей універсалізм став по-новому актуальним для літератури ХХ ст. Визначено спільні та відмінні риси міфу первинного та міфу вторинного, неоміфу.

Первісний міф, як і неоміфи нової доби, є засобами моделювання «іншої дійсності». Однак первісний міф сприймав цю «іншу дійсність» як таку, що виповнює собою емпіричну дійсність. Неоміф розглядає дійсність як паралельну, яка існує окремо від емпіричної (соціальної та психологічної) реальності сучасного світу. Людина архаїчного світу вірить у свої міфи. Людина сучасного світу розуміє їх умовність, віртуальність. З іншого боку, міфотворчість стає ознакою сформованого в ХХ ст. нового типу суспільства - масового суспільства з масовою свідомістю. Така свідомість у своїй основі, на думку багатьох дослідників (Р. Барт, М. Еліаде, Є. Мелетинський, К. Флад та ін.), є міфологічною. Масові міфи не тотожні міфам первісним, хоча саме тут у дослідників немає одностайної думки щодо їх подібності та відмінності.

В американській літературі ХХ ст. неоміфологічні тенденції мають свою специфіку. Вони обумовлені особливостями соціально-історичного та духовного розвитку країни. Серед таких особливостей назвемо наслідки Першої світової війни (з одного боку, стрімкий економічний розвиток країни, з іншого боку, розчарування у ціннісних орієнтирах), переосмислення традиційних для США уявлень про особистість та її місце в суспільстві. Менталітет перших переселенців з Англії, пуритан (віра в богообраність Америки, ілюзії щодо «країни рівних можливостей», поєднані з рішучістю, енергією та прагматизмом), сформував духовне підґрунтя «американської мрії». Поняття «американська мрія», «американський шлях» базувалися на впевненості американця-янкі в тому, що успіх завжди можна досягти через особисту працьовитість та демократичні соціальні гарантії. Вона стала невід'ємною складовою американського менталітету. Проте економічна криза 1930-х (Велика Депресія), далі Друга світова війна, «холодна війна», за ними нонконформістські та національно-визвольні рухи, нарешті, масові виступи проти В'єтнамської війни, природні катастрофи, тероризм породили сумніви американців у абсолютній адекватності «американського шляху» і навіть у «богообраності» Америки. Поліетнічній, мультикультурний склад американської цивілізації загострив проблему загальнонаціональної та етногрупової самоідентифікації. Втрата старих цінностей (історичних, соціальних, національних) теж стимулювала появу нового типу свідомості - неоміфологічної, що позначилося на ментальності американців XX ст., як елітарній, так, особливо, і масовій.

Водночас у дисертації підкреслено, що наприкінці ХХ ст. спостерігається значне розширення світосприйняття навіть у пересічних американських читачів. Їхній професійний досвід стає більш різноманітним, а соціальне оточення - більш мультикультурним. Американці (принаймні, молодь) постійно переміщуються по всій земній кулі, вони беруть участь у подіях далеко за межами свого місця народження та мешкання. Це відбилося у романах Дж. Апдайка. Автор прагне не тільки схарактеризувати різні соціо- та етнопсихологічні риси різних народів, а й дослідити: що формувало впродовж століть саме таку психологію, регулювало таку поведінку і загальну систему цінностей. Такий підхід призводить письменника до вивчення їх міфологічних первнів, власне міфів та архетипів.

Дж. Апдайк починає орієнтуватися на ширше коло читачів. Про це свідчить поширення внутрішнього (у межах США) та зовнішнього мультикультуралізму в його романах. Не можна вважати цей процес однозначним. Серед американських письменників ХХ ст., які працюють виключно у річищі соціопсихологізму та побутового психологізму, Дж. Апдайк відзначається виразною неоміфологічністю. Проте, порівнюючи з неоміфологізмом таких майстрів, як В. Фолкнер чи Дж. Селінджер, Апдайкова неоміфологізація виглядає, на нашу думку, більш поверховою.

У підрозділі 1.2. «Наукові підходи до вивчення романної спадщини Дж. Апдайка» висвітлено теоретико-методологічні засади даного дослідження.

Розвиток апдайкознавства відбувався у декількох основних напрямках. По-перше, досліджувався творчий метод письменника, який було кваліфіковано по-різному: як реалізм (Т. Денисова, Я. Засурський, О. Звєрєв, Ю. Лідський, В. Оленєва), або неоромантизм (А. Майзенер), або модернізм (А. Аствацатуров, М. Гриньова, R. Detweiler, K. Versluys), або постмодернізм (В. В'юшина, J. Duvall). З'ясовано також деякі генетичні й типологічні зв'язки творчості Дж. Апдайка зі світовою літературою (Б. Гіленсон, М. Гриньова, Т. Денисова, Т. Морозова, Н. Пудовочкіна, J. de Bellis, S. Оlster, C. Morley). Виявлено зростаючу орієнтацію письменника на сучасну белетристичну, а інколи відверто масову літературу (М. Анастасьєв, В. В'юшина, Б. Гіленсон, О. Звєрєв). Проаналізовано окремі складові міфопоетики письменника (Т. Денисова, В. Костяков, Є. Мелетинський, D. Greiner, G. Hunt, М. Price, W. Pritchard, L. Тaylor, К. Verduin).

Саме в аспекті міфопоетики найбільший інтерес серед дослідників викликав роман Дж. Апдайка «Кентавр». Вченими відзначено двоплановість структури роману, утім, не розкрито механізми взаємодії соціально-побутового та міфологічного планів. Аналогічно, у романах «Іствікські відьми» та «Бразилія» (М. Мельников, А. Розова, J. de Bellis) виокремлено ті чи інші міфологічні елементи, проте залишилися поза увагою міфологічні моделі цих текстів. Останній роман Дж. Апдайка «Іствікські вдови» не досліджувався з неоміфологічного погляду взагалі.

З урахуванням теоретичних та критичних праць в апдайкознавстві у дисертаційному дослідженні детальніше диференційовано такі поняття, як первісний (архаїчний міф), масовий міф та авторський («вторинний» міф або «неоміф»). Первісний міф трактуємо як особливий тип бачення світу. Йому притаманні такі характеристики: віра в міфосвіт як в «іншу реальність», опертя на дологічне мислення (емоційно-образне, емоційно-оцінювальне). Такий міф є результатом колективного мислення й колективного досвіду. Його космогонічність надає первісній людині стабільного відчуття власної причетності до Всесвіту. Циклізація часу в такому міфі забезпечувала впевненість у космічному ладі та усталеності людського буття. Конститутивною ознакою первісного міфу є також абсолютна сакральність. Цей міф завжди має статус «священної правди».

Масовий міф позбавлений онтологічної сакральності, як абсолютна істина він сприймається тільки певною соціальною групою. Масовий міф не породжується, а створюється цілеспрямовано, переважно через засоби мас-медіа, і не всією спільнотою, а тільки її частиною. Масові міфи теж постають як повчальні історії, взірці поведінки чи табу. Проте зміст їх заздалегідь ідеологічно марковано. Подібний міф лише використовує структури первісного міфу, а стверджує тільки те, що ідеологічно та політично бажано для певної частини соціуму. Отже, універсальні міфопоетичні моделі первісної міфології стають лише матрицями, за допомогою яких суспільство привчають до нової масової ідеології (споживацької, тоталітарної, мілітарної тощо). Архетипи первісного міфу перетворюються на стереотипи (Д. Наливайко), які у свою чергу стають симулякрами (Р. Барт, Ж. Бодрійяр, Ю. Крістєва,). На відміну від первісного міфу масовий міф орієнтовано не на вічність, а на сьогодення. Тому існування масового міфу завжди є обмеженішим і в часі, і в просторі.

Авторський міф поділяє деякі особливості з обома типами міфотворення, хоча й принципово відрізняється за багатьма позиціями. Він не колективний, а індивідуальний; він твориться, а не конструюється; він спирається на інтуїцію (подібно до первісного міфу), але не виключає і суто інтелектуальних зусиль свого автора-митця. Загалом він посідає проміжне місце поміж двома згадуваними типами міфотворчості, але залежить, передусім, від глибини творчості та її орієнтації. Щобільше автор нехтує масовими стереотипами, а тим паче ідеологічними симулякрами, щоглибше опановує він культуру свого та інших народів, тим далі він від мас-міфів, тим співзвучнішою є його творчість із міфологічним надбанням всього людства (М. Новикова).

Оскільки метою дисертації є комплексне вивчення романної спадщини Дж. Апдайка в неоміфологічному аспекті, розділ перший завершується аргументацією тих методів, які залучено до дисертаційного дослідження. Для аналізу функціонування ініціаційного міфу в романах Дж. Апдайка в роботі застосовано методики М. Еліаде, А. ван Геннепа, В. Тернера. Для дослідження романів Дж. Апдайка було використано аналітичні засоби А. Нямцу. Ідеї Р. Барта допомагають прояснити механізми породження «масових» міфів. Генеральні ідеї та конкретні методики мотивного аналізу (Б. Гаспарова, О. Ніколенко, А. Миколайчук, І. Силантьєв) уможливили аналіз мотивної системи Дж. Апдайка. Слідом за цими вченими мотив також визначаємо як змістово-формальний елемент художніх текстів, основними властивостями якого є формальна повторюваність і змістовна варіативність.

Другий розділ «Форми міфологізації в романах Дж. Апдайка» складається з двох підрозділів. У розділі обґрунтовано причетність зазначених романів до неоміфологічної традиції; визначено особливості художньої структури творів, які властиві неоміфологічним текстам; досліджено різні форми міфологізації в романній спадщині письменника; проаналізовано провідні міфомотиви в його романах.

У підрозділі 2. 1. «Особливості трансформування міфологічних персонажів у романі „Кентавр”» унаочнено механізми взаємодії соціально-побутового та міфологічного планів роману через дві системи персонажів, кожна з яких належить до одного з названих планів. Досліджено відповідні характерологічні засоби Дж. Апдайка: характеристику персонажів за допомогою міфологічного хронотопу та міфологічних сюжетних ситуацій і мотивів.

В романі «Кентавр» Дж. Апдайк використовує пряму - експліцитну й одновекторну форму міфологізації. Під одновекторною формою розуміємо звернення до одного певного міфу; під полівекторною формою - звернення до декількох чи багатьох міфів. Античний міф функціонує в романі як окремий паралельний сюжет, підпорядкований розвитку сюжету основного, соціально-історичного. Міфологічний план репрезентовано міфом про кентавра Хірона. Соціально-побутовий план представлено оповіддю про три звичайні дні з життя батька та сина Колдуеллів, учителя й учня провінційної школи містечка Олінджер. Але саме завдяки цій міфологічній паралелі набуває особливого смислу і функції архетип Учня та Вчителя, акцентовано їх сутнісний зв'язок.

Міф та сучасна дійсність переплітаються не тільки на суто персонажному, а й на інших рівнях тексту. Так, з точки зору конфлікту, античний міф та міф масовий, міф про «американську мрію», імпліцитно, проте послідовно, протистоять у романі один одному. На сюжетному рівні кожна подія з життя персонажів пересічного світу корелює з тим чи іншим епізодом життя напівбожественних героїв античності. Архітектонічно - перехрещення і зіткнення міфологічного та соціально-побутового простежується в межах декількох суміжних розділів, іноді - одного розділу, навіть одного абзацу чи окремого речення. Цьому сприяють особливі міфологічні маркери. Скажімо, центральний романний персонаж, Пітер Колдуелл, співвіднесений із двома міфологічними героями одночасно. Експліцитно Пітер зіставляється з дочкою Хірона Окіроєю, імпліцитно Пітер пов'язаний із архетипом Прометея. Цю міфологічну сув'язь засвідчують їхні спільні символічні прикмети (хвороба Пітера - страждання Прометея, червона сорочка Пітера - кров Прометея, спільний дар пророкування; Пітер є сином Колдуелла - Окіроя є дочкою Хірона тощо).

Взаємодію двох планів зафіксовано в самій назві роману, а також в епіграфах до нього. Епіграфи й епілог не просто резонують одне одному, виконуючи функцію композиційної рамки. Вони теж підкреслюють актуальну для Дж. Апдайка тему - двоїстої природи людини, напівнебесну-напівземну. У романі «Кентавр» піднесені епізоди античного міфу контрастують зі зниженими епізодами сучасної шкільної реальності. Первісний міф функціонує в невластивих для нього умовах, тому «збільшується» соціально-побутовий масштаб роману, але частково десакралізується античний міф. Така структура твору в цілому дозволяє визначити жанр роману «Кентавр» як сучасний роман-міф.

Аналогічну контрастну двоїстість спостерігаємо у хронотопі роману. Символічний простір дому Колдуеллів, де навіть неслухняний прадідівський годинник має свій характер, постає як опозиція символічному просторові школи з її безоособистісним, суто утилітарним порядком. У міфопоетичній свідомості будь-яке навчання сприймається як варіант ініціації, посвячення молоді в «дорослий світ». Але школу в «Кентаврі» зображено як установу, де замість виховання особистостей формуються знівельовані функціонери. Для Дж. Апдайка така школа є моделлю американського буденного простору, принципово знеособленого й десакралізованого. Учні, залишаючи школу, не стають героями (як учні Хірона), а продовжують жити стереотипним життям пересічного американця.

Поряд зі школою та навчанням іншими домінуючими мотивами в мотивній системі роману є мотив дороги та мотив творчості. Тривалу подорож Колдуеллів на сюжетному та композиційному рівнях співвіднесено з традиційною для міфу подорожжю-випробуванням героя. Простір, у якому блукають батько й син, залишивши рідну домівку, наділено сутнісними ознаками потойбіччя. Він позначений відповідними символами (зловісно-чорний «б'юїк», кав'ярня-лабіринт, механізованість гаража, фабрика, що нагадує хтонічне чудовисько). Але загальна схема ініціаційного обряду отримує в романі свою авторську реалізацію, свої персонажні варіанти. Мандри Колдуелла-сина пов'язані, переважно, з пошуками свого сакрального простору, а Колдуелла-батька - з пошуками свого сакрального часу. Для Пітера вихід із закритого простору школи - це вихід у світ великого міста-мрії. Саме з ним пов'язує Пітер своє творче майбутнє. Для батька від'їзд - це відчайдушна спроба повернути своє дитяче та підліткове минуле, а маршрут до міста - не так до мегаполісу, як до дитячого міста-мрії. Отже, двоїста природа великого міста в романі, по-перше, відповідає «урбаністичній» культурі США ХХ ст., по-друге, - «американській мрії» з ідеєю «міста Сонця», але, по-третє, цей міський мотив експлікує «дитячу» інфантильну природу американського масового міфу.

Таким чином, ініціаційна структура міфу забезпечує мотивну єдність роману. Домінують у ньому мотиви дороги-пошуку, життя-смерті та мрії-творчості. Варіюванням цих мотивів у Дж. Апдайка є мотив десакралізованого простору і часу, а також відчуженої та механізованої сучасної цивілізації як застійно-провінційної, так і «мегаполісної». Двочастна побудова твору, з одного боку, створює індивідуально-авторську варіацію античного міфу, а з іншого боку, свідчить про першу спробу Дж. Апдайка осмислити звичайне, до того ж провінційне, буття Америки середини 1960-х років крізь призму надісторичних та надпросторових універсалій. Античний міф, таким чином, проектується на американську масову міфологію.

У підрозділі 2.2. «Контамінація різнонаціональних міфів у романі „Бразилія”» проаналізовано особливості сюжетно-композиційної організації та хронотопу, досліджено крос-культурну взаємодію різнонаціональних міфів у романі.

Роман «Бразилія» не має такого паралелізму міфологічних сюжетних ліній, як роман «Кентавр». Його мультикультурні інтексти не мають єдиного міфологічного джерела. Отже, неоміфологічність «Бразилії» полівекторна. Проте це не єдина його відмінність від роману-попередника. Авторський інтерес поступово просувається в бік історії та антропології (етнографії): поліетнічного співіснування та мультикультурних проблем південно-американського світу. Хронотоп Бразилії, по-перше, насичено екзотикою, по-друге, він є місцем зустрічі й полілогу різних культур, причому кожна з них має власну міфологію (індіанська - англо-саксонська або кельтська; європейська - трансатлантична; християнська - язичницька). Ці міфології та культурні світи, які за ними стоять, слугують основою для контрастної, проте цілісної художньої структури роману.

Західноєвропейською основою роману є архаїко-середньовічний міфосюжет про Трістана та Ізольду. Він формує, як і в «Кентаврі», два плани - міфологічний та соціально-побутовий. Проте, контрастуючи з «Кентавром», тут міф існує переважно імпліцитно: він ніби розчиняється в романному хронотопі, у взаємодії персонажів, сюжетних колізій і мотивів. Тобто в «Бразилії» простежується пряма, але полівекторна та імпліцитна форма міфологізації.

Дзеркальний принцип побудови твору запозичено з первісного міфологічного сюжету. Відповідно у Дж. Апдайка він поділяється на дві частини. Перша частина охоплює події від першої зустрічі головних персонажів (Трістан та Ізольда; Трістан та Ізабель) до магічної трансформації в їхньому житті. Трістан та Ізольда міфу випивають «чашу кохання». Трістан та Ізабель у романі Дж. Апдайка змінюють колір власної шкіри. Та в сучасному творі це перетворення символізує внутрішній психологічний злам героїв. Друга частина роману розгортається від ситуації перетворення до смерті героя. В обох варіантах смерть трактується як тимчасове зникнення й нове народження, а варіантом ініціації тут виступає шлях до шамана (у символічне потойбіччя) та повернення до «свого» світу.

Циклічна модель романного часу відповідає міфологічному часові. Події в романі починаються й завершуються в сакральній точці річного колообігу - на Різдво. Знайомий мотив дороги реалізується через символіку каблучки-кола. Але ця модифікація первісної моделі зустріла у Дж. Апдайка чималий опір мультикультурного, поліконфесійного життєвого матеріалу. Письменник не міг не помітити, що християнська віра сприймається індіанськими аборигенами Бразилії не як система духовних цінностей, а, передусім, як набір певних типологічно звичних «міфоперсонажів». У зміщенні сакральних імен (язичницький культурний герой Майра - Христос) письменник точно відображає індіанську адаптацію християнства. У ключовому епізоді роману (зустріч Ізабель із шаманом), він сприймає її як магічну істоту, яка несе людям благо.

З цих спостережень над «неоміфологічною поетикою» можна зробити декілька висновків: «своя» історія, «своє» повсякдення виявилися для Дж. Апдайка-неоміфологіста більш прийнятними та пластичними щодо їх контамінації з давніми міфами. «Чужа» культура (де віра ще не стала конвенціональною або приватною справою) є для автора об'єктом щирої зацікавленості, проте не глибинного синтезу. Тому і в дисертації, на нашу думку, адекватніше говорити не про синтез, а про контамінацію в романі різнокультурних міфоелементів. В цілому ж мотивна, хронотопна, персонажна системи перших двох романів Дж. Апдайка вже дозволяють говорити про регулярний поступ авторської неоміфологізації від одновекторної до полівекторної; від експліцитної до імплікованої або змішаної; від міфологізації структурно-системної до поверхової. У цьому письменник також залежав від уподобань свого читацького загалу та рівня читацьких смаків.

Третій розділ «Універсальні міфологічні моделі та їхнє втілення в романах Дж. Апдайка» присвячено аналізу шляхів формування міфологічних моделей у творах письменника. Для вирішення цього завдання обрано так званий «Іствікський» диптих. Між його створенням пролягає часова відстань у 24 роки. Тож диптих максимально переконливо демонструє і цілісність творчого шляху Дж. Апдайка, і його складність. Щодо моделювання авторських неоміфів диптих також має, на нашу думку, перевагу над окремими ізольованими творами, оскільки забезпечує тематичну й персонажну єдність аналізованого матеріалу і урізноманітнює його.

У підрозділі 3.1. «Специфіка авторського моделювання в романі „Іствікські відьми”» досліджено історичну основу цього роману та художні засоби її міфологізації. На різних рівнях твору (сюжет, хронотоп, система персонажів та система наскрізних мотивів) показано, як із фактуальних даних моделюється авторський неоміф.

Міфологізація історичних подій починається в Дж. Апдайка з відбору самого матеріалу, бо він мав бути актуальним як для автора, так і для його читачів. Далі йшла його систематизація за двома моделями художнього часу - моделлю лінійною (історичною) та моделлю циклічною (міфологічною). Згідно лінійній моделі втілено ранню (ХVII ст.) історію США та її драматичні духовні події - освоєння Америки європейцями та «полювання на відьом». Циклічна модель базується не на історичній перспективі, а на календарному річному циклі: сюжет роману починається у вересні й закінчується у серпні наступного року. Минуле США, таким чином, зумовлює як історичні, так і міфологічні риси романного часо-простору.

З історичного погляду простір роману - реальний штат Род-Айленд та місто Іствік - це ядро заселення майбутніх США, первісна Америка, Новий Світ. Так з'являється в історії, але й створюється в романі, модель «початку початків». Очима європейських поселенців, Род-Айленд посідав серединне місце: поміж «цивілізацією» та «варварством», світом язичництва і християнства, «чужим» і «своїм» простором, Старим і Новим Світом. Водночас Род-Айленд єднає ще два простори - материковий та острівний («island» - острів). Ці опозиції від початку закладено Дж. Апдайком в романний хронотоп, і вони надалі розгортатимуться на всіх рівнях романного тексту. Навіть назва міста (Іствік) у міфологічній площині роману актуалізуватиме свою, вже непомітну в повсякденні, оксюморонність. В ній заздалегідь змодельовано три можливі шляхи розгортання міфосюжету: 1) мотив селища («wick») як моделі всесвіту; 2) мотив Сходу («Еast»), як землі Обітованої для шукачів істини; 3) мотив зла (пор. омофонне «wick» (селище) - «wicked» (злий, грішний), яке протидіє цим пошукам).

Система жіночих персонажів віддзеркалює цей просторовий біцентризм. Головні героїні, які успадковують риси відомої «відьми» Анни Хатчинсон (Сейлемський процес над «відьмами»), також поєднують у собі протилежні начала. Спільним для них є гендерне начало творчості. Генетично воно пов'язане з язичницьким жіночим божеством - Великою Богинею - жінкою та матір'ю всього сущого. Жіночим образам роману притаманні її амбівалентність, поєднання конструктивної та деструктивної функцій. Їх доповнює біцентричний простір роману. В ньому діють два історичні центри: перший - сакральний, традиційний для пуританської культури засновників США, - містечкова церква. Другий центр, що оформився для мешканців Іствіку також історично - знижений, хтонічний - кінська поїльня.

Два центри доповнює профанна периферія: демонізована (будинок ван Горна; пор. «Нorn» - ріг, тобто ван Горн - «син рогатого»), та амбівалентна (будинки героїнь). Ці будинки також мають тривожну спільну рису - зовнішню недобудованість і внутрішній безлад, що пов'язано із хаосом в особистому житті «трьох відьом», його біцентризмом. Фізичним і соціальним центром для них є власний будинок. Духовний простір має інший центр. Для Джейн це музика, для Олександри - скульптура, для Сьюкі - література. Отже, стихійність та природність допомагають героїням у творчості, проте заважають в облаштуванні власного житла, звичайного родинного життя. Маєток ван Горна (колишній будинок Леноксів) теж має свої міфологічні опозиції: простір чужий - свій, чистий - проклятий. Дж. Апдайк актуалізує історичні реалії давнього Іствіка, поєднуючи їх у новий художній світ через міфологічні уявлення: загальнокельтські (символіка в'язу), шотландські (етимологія прізвища Ленокс) і англо-саксонські (назва міста Іствік) та прізвища (Горн).

Отже, в «Іствікських відьмах» простежуються не прямі, а опосередковані імпліцитні форми міфологізації. Історія заснування штату Род-Айленд, згадки про відомих історичних особистостей (Анна Хатчинсон та ін.) приховують у собі міфологічний потенціал: мотив дороги як пошуку Раю, острову як «чарівного острову блаженних», мотив дороги як шляху до землі Обітованої, Звіра як символа амбівалентної стихії, мотив суду над «трьома відьмами» як двобою Правди та Кривди, який пов'язано з міфомотивом Життя та Смерті.

У підрозділі 3.2. «Фактуальність і міфологічність у романі „Іствікські вдови”» виокремлено саме цю, провідну для неоміфологізму проблему співвідношення фактичного та міфологічного начал.

На сюжетно-композиційному рівні «Іствікські вдови» складаються з трьох частин, кожна з яких певною мірою дублює побудову романа «Іствікські вдови». У хронотопі також простежуються два вже відзначені рівні: історично-побутовий та міфосимволічний. Фактуальним підґрунтям роману знову виступають історичні реалії, історичні діячі та події. Всі вони мають значення для поглибленої характеристики тих самих головних героїнь. Однак символічні топоси цього роману значно поширено та диверсифіковано. До знайомого Іствіку додаються канадські Скелясті гори; єгипетські піраміди й гробниці; Велика Китайська стіна й музей Мао Цзедуна. Вони утворюють маршрут подорожі трьох подруг через тридцять років після подій першого з романів. Тепер ці жінки стали іншими. Вони зазнали родинних втрат; своє володіння магією вони схильні тепер сприймати не лише як стихійний творчий дар, а більше як провину, що призвела їх до негараздів власних та їхніх близьких. Відтак, подорож героїнь набуває імпліцитного значення паломництва, хоча й не канонічного, а з християнської точки зору - досить сумнівного.

Так, у канадських епізодах Дж. Апдайк підхоплює традиційну для міфологічного світосприйняття символіку гір та сходження на гору як духовне відновлення. Проте відбувається воно восени, у пору природного змертвіння. А білий сніг на верховинах видається брудним та сірим. Єгипетські епізоди пов'язані з уявленням давніх єгиптян про потойбіччя. Саме в Єгипті Джейн відчуває наближення власної смерті, проте ані таємний смисл свого потягу до «країни мертвих», ані його небезпеки вона не розуміє. Мотивами смерті-життя та смерті-безсмертя просякнуто й китайські епізоди. Та й тут символічне безсмертя або неживе, камінне (Стіна), або заідеологізоване, і тому фальшиве (Мавзолей). Справжнього духовного воскресіння жодна з героїнь не досягає. Навпаки, вони повертаються додому з «тягарем мертвизни». Коли вдома героїні намагаються здійснити очисний ритуал, всупереч їхнім очікуванням, він закінчується смертю Джейн. Каяття героїнь не відбулося, оскільки свою провину вони усвідомлювали по-християнськи, але «змивали» її по-язичницьки.

Виникає питання: чи можна інтерпретувати цей останній роман Дж. Апдайка як неоміф? Вважаємо, що в даному випадку коректніше говорити про «смерть міфу». Дж. Апдайк відбирає фактуальний матеріал з погляду його міфологічних потенцій, зображує лише такі локуси та сюжетні ситуації, навколо яких вже сконцентровано давні міфи. Але саме тому вони, у свою чергу, допомагають виявити несподівані глибинні смисли розважальних дорожніх описів. Хронікально в романі зображено початок ХХI століття, однак занурений він у духовну та соціальну атмосферу 1960-х років - епоху авторської молодості. Звідти взято типові мотиви і ситуації: туристична та альпіністська мода, захоплення нетрадиційними релігіями й культами. Автор репродукує і тодішню утопію «весни людства», остаточного кінця холодної війни. Однак Дж. Апдайк вже знає, що сподівання 1960-х на майбутнє не справдяться, а минуле ще наздожене його героїнь. Подорож у молодість, до країн міфів веде не до порятунку, а до смерті, тому «смерть міфу» набуває суттєвого значення для творчого досвіду письменника. Вона довела, що неоміфи ХХ-ХХI століть не в змозі стати дієвою «сакральною правдою», якою вони були для архаїки. Але вони в змозі це унаочнити і підтвердити.

У висновках узагальнено основні положення та результати дослідження.

Дж. Апдайк використовує різні форми введення міфологічного матеріалу до своїх текстів. Загальна еволюція міфопоетики письменника пролягає від прямих, експліцитних форм (переважно у вигляді відкритих інтекстів та окремого паралельного сюжету) до форм непрямих, імпліцитних, алюзивних, які розчинено в сюжеті в цілому та базовано, переважно, на системі мотивів.

Співвідношення «міф - емпірична реальність» теж проходить у Дж. Апдайка певний еволюційний шлях. Спочатку для письменника характерною є мономіфологічна, хоча й полімотивна структурація романного змісту. Надалі вона стає поліміфологічною, життєвий матеріал також змінюється від виключно сучасної, синхронної оповіді, через паралелі «сучасність - недавнє минуле», нарешті, до сучасності, яка вже наскрізь історична й водночас міфологічна.

Тому композиційно всі романи Дж. Апдайка мають двопланову структуру. Її полюси - рівень побутовий та рівень міфологічний. Проте від ранніх до пізніх романів зростає кількість та значущість проміжних рівнів: соціального, історичного, етнографічного тощо. Вони більш органічно вводять міф у побут, а побут у міф.

Ступінь оригінальності авторської неоміфологізації залежить в Дж. Апдайка від вибору первісних міфів та їх варіювання, з іншого боку, від впливів масових міфів сучасної Дж. Апдайкові Америки та масових читацьких смаків. Особливого колориту додають цій неоміфологізації у просторі - полікультурність, а в часі - ретроміфи, що починають охоплювати американські 1950-ті, згодом 1960-ті й далі. Втім, справжнє воскресіння міфу в романному світі Дж. Апдайка є недосяжним. Первісний міф відрізняється від міфу вторинного, авторського не тільки своїм емоційно-інтуїтивним характером, колективним походженням та функціонуванням. Найголовнішим є те, що в той міф вірили однаково його творці, його герої та його адресати. В Апдайковому художньому світі спочатку у свій «персональний міф» вірять лише персонажі («Кентавр»), потім персонажі, автор та читачі («Іствікські відьми» і «Бразилія»), нарешті, виключно масові читацькі кола («Іствікські вдови»). Тому ці неоміфи стають недійсними навіть для романних героїнь.

Наскрізними мотивами в романах Дж. Апдайка виступають мотиви дороги-пошуку та випробування і мотив життя-смерті. У романі «Кентавр» це мотив творчості. У «Бразилії» вони поєднуються з мотивом трагічного кохання; в «Іствікських відьмах» - з мотивом гріха і спокути; в «Іствікських вдовах» - з мотивом подорожі і пошуку Раю.

У просторово-часовій організації романів Дж. Апдайка символічні топоси й локуси наділено міфологічними конотаціями. Всі вони відповідають міфологічній картині світу й утворюють спільний міфологічний простір для всіх романів.

Отже, творчість Дж. Апдайка-неоміфоглогіста дозволяє простежити двосторонній процес «нового міфотворення» в американській літературі ХХ століття. Письменник показує, як і чому романістика США продукує романи-міфи й романи про міфи. Але він вже демонструє прискорене перетворення міфів на стереотипи, а відтак, швидку соціальну і творчу смерть цих неоміфів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кравець О. М. Структурные элементы мифопоэтики в романе Джона Апдайка «Кентавр» / О. М. Кравець // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2004. - № 607, вип. 39. - С. 134-137.

2. Кравець О. М. Неомифологическая идентификация романа Джона Апдайка «Кентавр» / О. М. Кравець // Вісник Харківського національного університету ім.  В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2005. - № 666, вип. 45. - С. 112-117.

3. Кравець О. М. Особенности хронотопа в романе Джона Апдайка «Кентавр» / О. М. Кравець // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія «Літературознавство». - Харків : ППВ „Нове слово”, 2006. - Вип. 2 (46). - Ч. 2. - С. 123-130.

4. Кравець О. М. Роман Джона Апдайка «Кентавр» в оцінці літературної критики / О. М. Кравець // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2006. - № 727, вип. 47. - С. 190 - 194.

5. Кравець О. М. Міфохронотоп роману Джона Апдайка «Іствікські відьми» / О. М. Кравець // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2007. - № 787, вип. 52. - С. 148-151.

6. Кравець О. М. Міфомотив смерті в романі Джона Апдайка «Іствікські відьми» / О. М. Кравець // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2008. - № 798, вип. 53. - С. 198-204.

7. Кравець О. М. Міфотопос роману Джона Апдайка «Іствікські відьми» / О. М. Кравець // Актуальні проблеми слов'янської філології : «Лінгвістика і літературознавство» : міжвуз. зб. наук. ст. - К., 2008. - Вип. XV. - С. 337-344.

8. Кравець О. М. Міфологічна система образів у романі Джона Апдайка «Іствікські відьми» / О. М. Кравець // Питання літературознавства : наук. зб. - Чернівці, 2008. - Вип. 75. - С. 147-154.

9. Кравець О. М. Мотив подорожі-ініціації в романі Дж. Апдайка «Бразилія» / О. М. Кравець // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2009. - № 873, вип. 58. - С. 102-107.

АНОТАЦІЯ

Кравець О. М. Неоміфологічні тенденції в романній творчості Джона Апдайка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. - Сімферополь, 2010.

У дисертації здійснено комплексне дослідження неоміфологічних тенденцій у романній спадщині Дж. Апдайка. В аспекті художнього міфологізування проаналізовано ключові романи письменника («Кентавр», «Бразилія», «Іствікські відьми», «Іствікські вдови»). Визначено різні форми введення автором міфологічного матеріалу в свої тексти. На підставі проведеного аналізу творів письменника встановлено загальну еволюцію міфопоетики Дж. Апдайка: від прямих, експліцитних форм (переважно у вигляді відкритих інтекстів та окремого паралельного сюжету) до форм непрямих, імпліцитних, алюзійних, які розчинено по всьому сюжету та базовано, головним чином, на системі мотивів. Співвідношення «міф - емпірична реальність» теж проходить в Дж. Апдайка певний еволюційний шлях: від мономіфологічної, хоча й полімотивної, структурації романного змісту до поліміфологічної.

Виявлено двопланову структуру романів письменника: побутовий та міфологічний рівні. Проте від ранніх до пізніх романів росте кількість та значущість проміжних рівнів: соціального, історичного, етнографічного тощо. Вони більш органічно вводять міф у побут, а побут у міф. Ступінь оригінальності авторської неоміфологізації залежить в Дж. Апдайка від вибору первісних міфів та їхнього варіювання, з іншого боку, від впливів масових міфів сучасної для Дж. Апдайка Америки та масових читацьких смаків.

Отже, творчість Дж. Апдайка-неоміфоглогіста дозволяє прослідити двобічний процес «нового міфотворення» в американській літературі ХХ століття. Він показує, як і чому романістика США продукує романи-міфи й романи про міфи. Але він вже демонструє прискорене перетворення міфів у стереотипи, а відтак, швидку соціальну і творчу смерть цих неоміфів.

Ключові слова: Джон Апдайк, неоміфологізм, роман, хронотоп, образ, мотив.

АННОТАЦИЯ

Кравец Е. Н. Неомифологические тенденції в романном творчестве Джона Апдайка. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04 - литература зарубежных стран. - Таврический национальный университет им. В. И. Вернадского. - Симферополь, 2010 г.