Сучасне жіноче російське оповідання: особливості поетики та наративної організації

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

СУЧАСНЕ РОСІЙСЬКЕ ЖІНОЧЕ ОПОВІДАННЯ: ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ ТА НАРАТИВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Спеціальність: Російська література

СЕДИХ ГАННА ІВАНІВНА

Дніпропетровськ, 2010 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний літературний процес характеризується складністю, суперечливістю, багатошаровістю, виникненням нових форм, видів і типів художньої творчості. Відтак одним з порівняно нових соціокультурних феноменів є жіноча література. На рубежі XX-XXI ст. вона набуває вагомого значення, зокрема, через те, що її розглядають передусім як явище ґендерно вмотивоване. В останні десятиліття поняття „ґендер” активно використовується у літературній критиці й літературознавстві. Проте як аналітична категорія це поняття утвердилося дещо раніше, з середини 80-х рр., після публікації статті Дж.В. Скотт „Ґендер: значуща категорія історичного аналізу”, в якій дослідниця визначила його як „елемент соціальних відношень, заснований на очевидних відмінностях між статями, а також як основний спосіб маркування ставлення влади”. Ґендерний підхід дає змогу створити підґрунтя для розгляду жіночої прози як самостійного та самодостатнього художнього явища, як особливий тип літературної творчості. І хоча поняття „ґендер” до останнього часу залишається предметом наукових дискусій, немає жодних сумнівів у тому, що його застосування у визначальний спосіб вплинуло на розвиток сучасного літературознавства. Нечисленні твори жінок-письменниць виходили друком і у XVIII, і у XIX століттях. Утім, лише наприкінці XX ст. цей корпус текстів набув кшталту своєрідного і досить розповсюдженого типу літературної творчості. Жіноча література багатонаціональна, а відтак існує французька, американська, англійська, російська, іспанська й українська жіноча література тощо. З'ясування національних особливостей жіночого дискурсу поглиблює існуючі уявлення про жіночу літературу. Українські літературознавці - В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, М. Крупка, С. Павличко, В. Погребна, Г. Улюра, Л. Чернієнко - вже сьогодні зробили чимало для дослідження цього феномену. Проте не викликає сумнівів необхідність подальшого глибокого вивчення особливостей читацького сприйняття „іносвітоглядного” тексту та специфіки оцінки авторської присутності у ньому, у зв'язку з чим саме ґендер й набуває характеру не тільки диференціюючої, а й синтезуючої категорії.

Жіноча проза є об'єктом критичних рефлексій не тільки з боку істориків літератури, а й, власне, з боку літературних критиків. Так, предмет критичних статей А. Абашевої, П. Басинського, О. Дарка, Т. Морозової, І. Слюсаревої можна визначити як дискусію про категорію „жіноча проза”. У цій дискусії брали активну участь також Н. Габріелян, В. Єрофєєв, А. Кирилліна, Т. Мелешко, Г. Улюра.

Разом з тим, попри велику кількість наявних у критичному та літературознавчому дискурсі за проблематикою і науковим рівнем праць, численні питання, пов'язані зі структурною, мотивною, наратологічною організацією сучасного жіночого оповідання, залишаються вивченими все ж таки недостатньо. У жіночій прозі репрезентовані усі епічні жанри, але оповідання посідає особливе місце. Цьому жанру властиві мобільність, пластичність і яскрава виразність, що сприяють адекватному відображенню строкатої та динамічної дійсності. Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XX ст. виходить друком ціла низка колективних і авторських антологій жіночої прози („На златом крыльце сидели...”, „Женская логика”, „Чистенькая жизнь”, „Не помнящая зла”, „Абстинентки” Т. Толстої, „Родные люди” Н. Горланової, „Предлагаемые обстоятельства” І. Полянської та ін.).

Наприкінці ХХ і у перше десятиліття XXI ст. жіноча проза продовжує успішно розвиватися. Серед найбільш помітних і талановитих авторок зазвичай називають С. Василенко, М. Вишневецьку, Н. Горланову, А. Гостєву, А. Матвєєву, В. Нарбікову, М. Палєй, Л. Петрушевську, І. Полянську, М. Рибакову, Д. Рубіну, Н. Садур, О. Славникову, В. Токареву, Т. Толстую, Л. Улицьку, Г. Щербакову та ін.

У нашій роботі ми звертаємося до оповідань Л. Петрушевської, Т. Толстої, В. Токаревої та Л. Улицької, оскільки в їхній творчості, на наш погляд, знайшли найбільш яскраве відображення основні тенденції розвитку жіночої малої прози останніх десятиліть. Ми аналізуємо збірники цих письменниць, опубліковані переважно у другій половині „нульових” років XXI ст., деякі з них не було враховано у дисертаціях, захищених у Росії у 2003-2007 рр.

Отже, актуальність дослідження зумовлюється передусім необхідністю уточнити динамічний зміст літературного розвитку кінця ХХ - початку ХХI ст., у якому вагоме місце посідає жіноча проза. Це, вочевидь, вмотивовує потребу щодо її поглибленого вивчення, зокрема на аксіологічному, сюжетно-мотивному, композиційному і наративному рівнях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у рамках комплексної науково-дослідної теми „Вдосконалення підготовки студента-філолога в умовах полікультурного регіону” (номер державної реєстрації РК 20103V004595). Тему дисертації - „Сучасна російська жіноча мала проза: проблеми поетики і наративної організації” - затверджено рішенням вченої ради Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) (протокол №6 від 28 січня 2009 року).

Мета дослідження полягає в аналізі системи сюжетних мотивів і наративної організації оповідань Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої, Л. Улицької. Для досягнення сформульованої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- осмислити типологію мотивів і основні принципи формування мотивної структури сучасного російського жіночого оповідання;

- розглянути специфіку суб'єктів оповіді як форму авторської репрезентації у тексті;

- охарактеризувати особливості наративу сучасного російського жіночого оповідання та визначити основні критерії стильової диференціації жіночої і чоловічої прози;

- дослідити стильову та лексико-синтаксичну стилістичну своєрідність малої прози Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої, Л. Улицької;

- визначити смислову домінанту малої прози Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої, Л. Улицької як спосіб репрезентації її ґендерної специфіки, виокремити її тематичні константи.

Об'єкт дослідження становлять збірки оповідань Л. Петрушевської „Завещание старого монаха” (2003), „Незрелые ягоды крыжовника” (2003), „Дом с фонтаном” (2003), „Невинные глаза” (2003), „Милая дама” (2003), В. Токаревої „Сальто-мортале”, „Мужская верность” та „Мои враги” (2008), Т. Толстої „Река” (2007) та „Изюм” (2008), Л. Улицької „Люди нашего царя” (2005) і „Рассказы” (2007).

Предмет дослідження - типологія сюжетних мотивів і особливості наративної організації сучасної російської жіночої малої прози.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, присвячені загальним проблемам жанрології (С. Аверінцев, М. Бахтін, В. Тюпа, Л. Чернець), вивченню жанру оповідання (М. Веллер, А. Лужановський, О. Огнєв), питанням ґендеру в галузі літератури, психології, лінгвістики (Ш. Берн, І. Кон, В. Погребна, Т. Ровенська, Л. Синельникова, Л. Чернієнко, Н. Хамітов, Є. Ярська-Смирнова), наратологічній специфіці жіночого письма (Н. Габріелян, Т. Гундорова, І. Жеребкіна, М. Рюткенен, Б. Саткліфф, Г. Улюра, Н. Фатєєва), а також стилістиці жіночого тексту (О. Горошко, Ю. Караулов, А. Кириліна, Л. Синельникова).

Мета і завдання дослідження зумовили застосування методик системного, структурно-семантичного, порівняльно-типологічного і ґендерного аналізів. Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній зроблено спробу визначити типологію мотивної структури жіночого оповідання як форми сталих бінарних комбінацій „життя-смерть”, „дім-бездомність”, „сім'я-самотність”, виявлено форми залежності авторської присутності у тексті від ґендерної приналежності автора, розглянуто стилістичні особливості наративу в жіночій прозі на синтаксичному і лексико-граматичному рівнях.

Збірки оповідань Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької проаналізовано з точки зору їхньої системної єдності, що створює передумови для більш глибокого усвідомлення специфіки художнього мислення письменниць, форм реалізації їхнього світобачення, виокремлення ґендерного аспекту щодо номінації персонажів, циклів і збірок.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що запропонований у роботі матеріал може стати основою як для подальшого поглибленого вивчення жіночої прози, так і для комплексного теоретичного аналізу літератури періоду перехідності.

Результати дослідження можуть бути використані у курсах російської і зарубіжної літератури кінця ХХ - початку ХXI ст., у процесі розробки спецкурсів і спецсемінарів, присвячених теорії та історії жіночої творчості.

Апробація роботи.

Окремі положення роботи і зміст дисертації в цілому обговорювалися на засіданнях кафедр російської та іноземної філології Республіканського вищого навчального закладу „Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) і знайшли своє відображення у доповідях на Всеукраїнській науковій конференції „Література у контексті культури” (м. Дніпропетровськ, 2006, 2007, 2008, 2009), XII, XIII, XIV, XV Міжнародних читаннях молодих учених пам'яті Л.Я. Лівшиця (м. Харків, 2007, 2008, 2009, 2010), Міжнародній науково-практичній конференції „Основні тенденції розвитку українсько-польської співпраці в історико-філософському і педагогічному контексті: діалог культур” (м. Ялта, 2008), П'ятих мистецтвознавчих читаннях „Драма, вистава, глядач…” пам'яті В.М. Айзенштадта (м. Харків, 2008), Всеукраїнській науковій конференції „Діалог культур у поліетнічному світі” (м. Сімферополь, 2009), ІХ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: ментальність і духовність” (м. Кривий Ріг, 2009).

Публікації.

Основні положення дисертації викладено у 10 публікаціях, 5 з яких надруковано у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел, який містить 221 позицію. Загальний обсяг роботи - 208 сторінок, з них 188 сторінок - основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет і об'єкт дослідження, зв'язок з науковими програмами та планами, а також охарактеризовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі - „Жіноча проза як соціально-культурний феномен літератури кінця XX - початку XXI століття” - узагальнюються ключові концептуальні положення з проблеми становлення й розвитку в сучасному літературознавстві таких понять, як „жіноча проза”, „феміністська критика” та „патріархальна критика”, елітарна та масова література, виокремлюються основні тенденції розвитку сучасної російської „жіночої прози” та уточнюється місце оповідання в системі епічних жанрів.

У першому підрозділі - „Жіноча проза в оцінках літературної критики” - передусім визначено зміст і місце поняття „жіноча проза” в категоріальному апараті сучасного літературознавства. Багатоаспектні дослідження pro et contra вітчизняних і зарубіжних вчених В. Агеєвої, Н. Габріелян, О. Горошко, Т. Гундорової, І. Жеребкіної, Н. Зборовської, А. Кириліної, Т. Мелешко, В. Погребної, І. Савкіної, Б. Саткліфф, Г. Улюри, Н. Фатєєвої, Е. Шовалтер свідчать про присутність у сучасній російській літературі такого явища, як „жіноча проза”. „Феміністська критика” пропонує не тільки періодизацію (Е. Шовалтер), типологію (Е. Гросс), а й особливу філософію (С. де Бовуар, Л. Іригарей) „жіночого тексту”. При цьому сама „феміністська критика” диференціюється на фемінну, що наслідує художні норми й естетичні зразки чоловічого письма, феміністську, яка займає радикальні і сепаратистські позиції, і жіночу, орієнтовану на жіноче письмо і жіночий погляд на світ. Остання точка зору уявляється нам найбільш продуктивною, проте вищенаведений поділ літературної критики на фемінну, феміністську і жіночу є достатньо умовним.

Вивчення специфіки жіночої творчості корелювало з дослідженнями феномену ґендера, який у працях західних (С. де Бовуар, С. Гілберт, С. Губар, Ґ. Сіксу, Е. Шовалтер) і вітчизняних (Н. Абібукірова, Г. Брандт, Н. Габріелян, Т. Гундорова, Л. Смоляр та ін.) вчених набув характеру підґрунтя для наукових розвідок і сприяв становленню та утвердженню категорії „інакшості” у літературному дискурсі. Аналіз теоретичних досліджень щодо змісту поняття „жіноча проза”, „жіночі тексти” дозволив виявити полемічний і неоднозначний кшталт пропонованих визначень. Внаслідок цього у нашій роботі ми розуміємо „жіночу прозу” як твори, що написані авторами-жінками, і як втілення ґендерної колективної свідомості.

За такого розуміння сучасна російська „жіноча проза” репрезентується не тільки великою кількістю авторок, а й жанрово-родовою варіативністю: лірикою, драматургією (М. Арбатова, Н. Ворожбит, Е. Греміна, Л. Євгеньєва, Е. Ісаєва, О. Кучкіна, О. Михайлова, Л. Петрушевська, Е. Попова, Н. Птушкіна, Л. Разумовська, Н. Садур, О. Судакова, Л. Улицька) та епічними жанрами (Т. Бек, С. Василенко, Н. Горланова, М. Климова, А. Мариніна, Г. Муратова, Т. Набатнікова, Л. Петрушевська, І. Полянська, Л. Разумовська, В. Токарева, Т. Толстая, Л. Улицька, Д. Устинова, Г. Щербакова).

Уявлення про стан дослідженості проблеми в російському та українському літературознавстві можна скласти за тематикою дисертаційних досліджень, здійснених у 2003-2009 рр. (Ю. Алгунова, Ю. Кушнерюк, Е. Любезна, С. Пахомова, А. Прима, Г. Рижова, К. Щукіна), і монографій (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко, В. Погребна), присвячених цим питанням. Ці роботи містять глибокі й точні спостереження, які стосуються історії становлення „жіночої літератури”, характеру її утвердження в сучасному художньому просторі, слушні зауваження щодо філософії, проблематики та деяких аспектів стилістики російської та української „жіночої прози”.

У другому підрозділі - „Жанр оповідання у «жіночій прозі»” - було здійснено аналіз жанрових особливостей сучасного російського оповідання. Ґрунтовні дослідження В. Кожинова, І. Крамова, А. Лужановського, О. Нінова, О. Огнєва, Е. Шубіна дозволяють визначити основні властивості жанру: концентрацію подій, моноконфліктність, монопроблемність, монодієвість, лапідарність, динамічність, вузьку спрямованість, суб'єктивізм щодо зображення людських типів і явищ дійсності, тісний зв'язок з усною оповіддю. Визначаючи жанр оповідання, дослідники акцентують увагу на його кореляції з жанрами новели (В. Кожинов, О. Огнєв, В. Скобелев), повісті (А. Лужановський, О. Нінов), нариса (К. Емерсон), на його анекдотичному і притчовому началі (Н. Тамарченко), на ступені повноцінності та самостійності жанру (А. Марченко). Ми, натомість, будемо розуміти оповідання як невеликий за обсягом та епічний за своєю жанрово-родовою приналежністю твір, який характеризується чітко побудованим сюжетом, стислими лаконічними описами, невеликою кількістю персонажів і специфічною формою авторської присутності у тексті.

У свою чергу, ґендерний підхід полягає у визначенні ступеню й характеру впливу жіночої творчості на розвиток жанру оповідання, яке концентрується на специфічній фемінній проблематиці, що знаходить вираження в специфічній стилістиці. Крім цього, спостерігається наближення жанру „жіночого оповідання” до жанру інтелектуальної прози, що вплинуло на відмову від традиційної міметичності, на перенос організовуючої функції з фабульних конструкцій на асоціативно-організовану систему мотивів, на послідовну роботу з чужим словом, внаслідок чого виникли численні форми його використання в тексті та різноманітні форми демонстрації авторської присутності в ньому. „Жіноче оповідання” характеризується також варіюванням художніх смислів, обіграванням реального й ареального просторів, зміною кута зору. Саме такий тип оповідання, авторство якого належить, зокрема, Л. Петрушевській, В. Токаревій, Т. Толстой та Л. Улицькій, становить вагому та рівноправну частину експериментальної високої літератури, а відтак і об'єкт нашого дослідження.

У другому розділі дисертаційного дослідження - „Тематика, проблематика й система мотивів сучасного жіночого оповідання” - визначено зміст поняття „мотив”, подано огляд теоретичних досліджень з проблеми мотиву (А. Бем, О. Веселовський, В. Пропп, О. Скафтимов, Ю. Силантьєв, В. Томашевський, О. Фрейденберг, Б. Шкловський, Б. Ярхо) і обгрунтовано необхідість введення ґендерної складової у загальну теорію та методологію вивчення мотиву. У дослідженні зазначається, що поза увагою вчених залишилися питання, пов'язані з мотивною організацією „жіночого тексту”, якій властиві бінарний характер („дім-бездомність”, „сім'я- самотність”, „життя-смерть”) і складна мотивна структура.

У першому підрозділі - „Мотив «дім - бездомність»” - з'ясовано, що сюжетні мотиви оповідань Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої і Л. Улицької втілюють жіноче світобачення: міркування зі свого світу про своє. Найбільш сталими в їхніх оповіданнях є соціально-позитивний (пасивно конфліктний, потенційно дозволений) і фізіологічно-табуйований (провокаційно конфліктний, принципово нерозв'язуваний) мотиви. Аналіз оповідань дозволяє дійти висновків, відповідно до яких соціальний рівень містить у собі мотиви дому, сім'ї, дітей, навчання, емансипації, кар'єрного, професійного росту, тобто соціального самоствердження, а фізіологічний - мотиви, пов'язані з дискурсом жіночого тіла: життя і смерті, вагітності, пологів, хвороби, душевного та фізичного здоров'я. Було також доведено, що три кросрівневих мономотиви: дім, сім'я, життя, - у сучасному „жіночому оповіданні” трансформуються у бінарні мотиви: „дім-бездомність”, „сім'я-самотність”, „життя-смерть”, які за умов взаємопов'язаного функціонування в тексті створюють складні конструкції: „дім - самотність - життя” або „сім'я - бездомність - смерть”. Детальний аналіз першої дихотомії „дім-бездомність” дозволив стверджувати, що у жіночому оповіданні дім безпосередньо не корелює з образом батьківщини, а зберігає певні зв'язки з дискурсом національної культури (Т. Толстая). Натомість „дім” чи „бездомність” розуміється у текстах Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької і як наявність або відсутність як фізичного дома-будівлі, так і духовного притулку. Душевний неспокій персонажу у матеріальному плані дається взнаки в пошуку, будові, втраті або надбанні дому („Новые Робинзоны”, „Гигиена” Л. Петрушевської, „А из нашего окна…” В. Токаревої, „Приставная лестница”, „Прожиточный минимализм”, „Город” Т. Толстої, „Путь осла” Л. Улицької).

Стан перехідності й транзитності, також характерні для персонажу жіночого оповідання, виявляється у неможливості розв'язання буттєвих питань поза рамками постійних коливань між світом тілесного буття (дім) та світом потойбічного небуття (бездомність).

За таких умов мотив дому реалізується через варіативний набір конкретних образів, що групуються також за принципом протиставлення: статичний - динамічний, особистий - соціальний, реальний - ілюзорний („Где я была”, „Бог Посейдон” Л. Петрушевської, „Кошка на дороге”, „Всё нормально, всё хорошо” В. Токаревої, „Купцы и художники”, „Надежда и опора” Т. Толстої, „Лялин дом”, „Чужие дети” Л. Улицької). Наріжним каменем стають у жіночій прозі образи дому-комунальної квартири, дому-переходу з буття у небуття, дому-портрету і, безумовно, дому-бездомності („Анна и Мария” Л. Петрушевської, „Мужская верность” В. Токаревої, „Чужие сны” Т. Толстої, „Путь осла” Л. Улицької).

Проблема знаходження персонажем свого місця в житті, його остаточне самовизначення передається через образ домашнього вогнища. Натомість невдала соціалізація репрезентується як через втрату фізичного дому, так і через неможливість співвіднесення понять „дім” і „місце проживання” персонажу. Власний дім виявляється фундаментом буття людини у світі, а тому у „жіночому оповіданні” властивості одиничного, власного, індивідуального дому здійснюють проекцію на глобальний, всесвітній рівень. Вказані характеристики такої трактовки мотиву „дім-бездомність” знайшли відображення в оповіданнях „В маленьком доме”, „Спасённый” Л. Петрушевської, „Банкетный зал”, „На черта нам чужие” В. Токаревої, „Стена”, „Река Оккервиль”, „Чужие сны” Т. Толстої, „Коридорная система”, „Короткое замыкание”, „Общий вагон” Л. Улицької. Здійснений аналіз доводить також, що мотив „дім-бездомність” характеризується очевидною варіативністю конкретних форм, у яких він реалізується, та здатністю репрезентувати проблему самовизначення сучасної людини, що живе в сьогоднішньому динамічному світі. Стрімкі зміни в соціальній структурі суспільства вплинули на прерогативну модель сімейності.

У другому підрозділі - „Мотив «сім'я - самотність»” - функціонування одного з бінарних мотивів розглянуто як окремо, так і в співставленні з дихотомією „дім-бездомність”. Певні образи подвійного мотиву в загальній сукупності текстів варіюються за критерієм ілюзорності та реальності, динамічності та статичності, за кількісними та якісними характеристиками. У дослідженні було зазначено, що репрезентовані в оповіданнях Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької моделі повної („Дом с фонтаном”, „Ничего особенного”, „Старший сын”, „Как мы были французами”), неповної („Страна”, „Сальто-мортале”, „Писательская дочь”, „Прожиточный минимализм”) та егоцентричної („Отец”, „Полосатый надувной матрас”, „Путь осла”, „Стена”) сім'ї відображають трансформацію традиційних уявлень про родину. Повна сім'я „батько - мати - дитина” здається недосяжним ідеалом, вона винесена в ареальний світ і тісно пов'язана з мотивом смерті й бездомності, як це, наприклад, має місце в оповіданні „Бог Посейдон” Л. Петрушевської. Тому присутність в оповіданнях інвертованих варіацій, у яких превалює жіноче начало або домінує образ дитини („Сын благородных родителей” Л. Улицької, „День без вранья” В. Токаревої), а також неповних моделей сім'ї („Прожиточный минимализм” Т. Толстої, „Здравствуйте” В. Токаревої) або звуження до рівня „я-сім'ї” („Река Оккервиль” Т. Толстої) свідчать про наявність у жіночому світовідчутті тенденції до незалежності та переосмислення традиційної моделі сім'ї. Це дається взнаки через витіснення чоловічого персонажу за рамки оповіді, а чоловічого типу письма за межі жіночого тексту. Егоцентричній моделі родинності протиставлено трагічно потрактовану модель самотності, для якої властиво усвідомлення персонажем неповноцінності свого існування й наполегливе протиставлення я-сім'ї.

Відповідний спосіб розробки цього мотиву має місце в оповіданнях Т. Толстої „Пустой день”, „Лилит”, в оповіданнях Л. Улицької „Том”, „Путь осла”, у текстах В. Токаревої „Мужская верность”, „Всё нормально, всё хорошо” та в творах Л. Петрушевської „Матушка капуста”, „Скрипка”, „Дядя Гриша”. Комплексний аналіз оповідань доводить, що у жіночому тексті завдяки бінарним мотивам „сім'я-самотність” і „дім-бездомність” формується перший горизонтальний рівень мотивної структури, репрезентований, з одного боку, самими цими дихотоміями, а, з іншого - новими опозиціями „дім-самотність” і „сім'я-бездомність”.

Неможливість поєднання в цій мотивній структурі двох негативних або двох позитивних елементів бінарної опозиції становить одну з найбільш вагомих особливостей жіночої прози.

У третьому підрозділі - „Мотив «життя - смерть»” - було завершено аналіз системи мотивів сучасного „жіночого оповідання” та обґрунтовано центральне положення в ній мотиву „життя-смерть” через притаманний йому онтологічний зміст. Підтвердження особливого статусу цієї дихотомії ми знаходимо в оповіданнях збірки „Дом с фонтаном” Л. Петрушевської, книги оповідань В. Токаревої „Сальто-мортале”, „Зверотур” Т. Толстої і циклу „Они жили долго…” Л. Улицької. Мотиви життя й смерті проектують поєднання тілесного й духовного, реального й ареального, що можна, наприклад, спостерігати у прозі Л. Петрушевської у зв'язку з наявністю таких епізодів, у яких йдеться про життя після смерті („Чёрное пальто”), про подолання смерті („Дом с фонтаном”) або про переродження („Где я была”). Взаємодія мотиву „життя-смерть” з мотивами „дім-бездомність” і „сім'я-самотність” реалізується в оповіданнях Л. Улицької „Великий учитель”, „Они жили долго…”, „…И умерли в один день”, „Писательская дочь” і в текстах Т. Толстої „Мелкие вещи”, „Квадрат”, „Лилит”. В оповіданнях В. Токаревої ці мотиви функціонують як два нерозривно пов'язані між собою аспекти людського буття, що особливо яскраво дається взнаки тоді, коли герой опиняється на межі життя та смерті („Мужская верность”, „Коррида”, „А из нашего окна…”, „Телохранитель”). Очевидно, що опозиція „життя-смерть” утворює смисловий центр оповіді, оскільки вона репрезентує існування індивіду між буттям і небуттям, з паралельним, до того ж „сімейним” або „домашнім” самоствердженням, яке виявляється у щільній філософській і сюжетній взаємодії з бінарними мотивами „сім'я-самотність” і „дім- бездомність”. При цьому власне дихотомія „життя-смерть” утворює у системі мотивів певну горизонталь і організовує всю мотивну структуру.

Три групи мотивів у жіночій малій прозі формують мотивну структуру, яка функціонує в двох площинах: горизонтальній - „сім'я-самотність” і „дім-бездомність” та вертикальній - „життя-смерть”.

Позиціонування горизонтальних і вертикальних мотивів відображає здатність останніх та їхню спрямованість до перетворення на свою протилежність, а місцем такого переходу стає точка перетину окреслених мотивів, тобто своєрідна точка зведення цих мотивів до „нуля” та їхній перехід у свою протилежність.

Така організація текстів оповідань відображає прагнення їхніх авторок поєднати у діалектичний спосіб протилежності, що, в свою чергу, послаблює антагоністичну семантику кожного окремого мотиву і надає цим мотивам конструктивне, взаємодоповнююче значення в межах стислої і через об'єктивну необхідність лаконічної мотивної структури оповідання.

У третьому розділі - „Форми репрезентації авторської присутності в жіночій прозі” - визначено особливості присутності різноманітних суб'єктів оповіді в малій „жіночій прозі”, з'ясовано, що обмежений обсяг оповідання передбачає специфічні форми авторської присутності в тексті, оскільки за таких умов розгорнуті коментарі й оцінки зображуваного є просто неможливими. Аналіз збірок і циклів оповідань засвідчив, що авторська присутність може бути ідентифікованою на рівні персонажів, нараторів і загальної організації наративу в оповіданні, циклі, збірці.

У першому підрозділі - „Форми репрезентації авторського начала на рівні організації циклу і через номінацію збірки оповідань” - доводиться, що інваріантна структура циклів та збірок Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої, Л. Улицької свідчить про інтенції цих авторок створювати сталі групи малих форм, кожен з елементів яких займає визначене йому місце й не може бути вилученим із загальної послідовності текстів.

Утворення з малих оповідних форм сталих і більш крупних оповідних систем дозволяє авторкам водночас досягати як панорамності, так і деталізації зображуваної дійсності.

Особливо показовими з точки зору змісту такого комбінування оповідань є збірки В. Токаревої, яка початково формує не завершені цикли, а створює окремі оповідання, які згодом в залежності від тематики, проблематики або наскрізного персонажу можуть цілком довільно входити до складу різних збірок.

За таких обставин, а також завдяки варіативній комбінаториці оповідання в залежності від контексту може виявляти різні аспекти проблематики й психологізму персонажів. Організація збірок Л. Улицької становить, на відміну від збірок В. Токаревої, більш сувору структуру, оскільки складається з таких елементів, як епіграф, пролог, чотири послідовно утворені цикли та епілог, і це робить її прозу більш організованою на зовнішньому рівні.

Л. Петрушевська, В. Токарева, Т. Толстая та Л. Улицька формують цикли та збірки з оповідань, які організовані у різні способи щодо їхньої послідовності, авторки самостійно визначають жанрові характеристики текстів, закріплюють за ними жанрово зумовлені підзаголовки й забезпечують певні читацькі очікування.

Творення текстових єдностей, номінація збірок, циклів і окремих оповідань відображає авторське бачення тексту і може бути визначено як одна з форм авторської присутності у дискурсі.

У другому підрозділі - „Суб'єкт оповіді в сучасній жіночій малій прозі” - зазначається, що „фемінне” начало впливає на наративні структури жіночого тексту. Образ автора в оповіданнях В. Токаревої, Т. Толстої, Л. Улицької та Л. Петрушевської формується внаслідок поєднання протилежних модусів оповіді: відчуженості наратора й проникнення в життя та переживання персонажу („Такая девочка” Л. Петрушевської, „Инфузория-туфелька” В. Токаревої, „Река Оккервиль” Т. Толстої, „Путь осла” Л. Улицької). Така позиція домінує та визначає основну „жіночу” ґендерну характеристику наратора (оповідач або розповідач) та персонажа, що у виразний спосіб відображається в оповіданнях Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької, принаймні, на рівні лексико-граматичної і семантико-стилістичної організації жіночого письма. Відтак нечасті чоловічі персонажі-оповідачі тільки номінально визначаються як маскулинні, а за умов більш глибокого аналізу вони виявляються наближеними до фемінного дискурсу („Золотая тряпка” Л. Петрушевської, „Как я объявлял войну Японии” В. Токаревої, „Река Оккервиль” Т. Толстої, „Том” Л. Улицької). Наратор-чоловік слугує для автора-жінки оповідною маскою, поглядом через подвійне дзеркало з подвійним заломленням жіночого дискурсу: автор-жінка через погляд чоловічого персонажу передає жіночу позицію. Наратора-чоловіка репрезентовано у текстах винятково через образ оповідача, який доповнює низку образів оповідачів у „жіночих оповіданнях”. Найбільш цікавим різновидом з цих оповідачів є створений Т. Толстою на основі інтертекстуального ігрового начала наратор, якому притаманне постійне авторське багатоголосся („Сирень”, „Квадрат”). Автор-оповідач Л. Петрушевської поділяє, натомість, трагічне світовідчуття персонажів, але протиставляється їм через своє всезнання та стратегію невтручання. Герой-оповідач у прозі Л. Улицької належить до світу персонажів, його характеризує безпосередня співвіднесеність з досвідом дійових осіб, хоча він і займає в деяких текстах дещо відчужену позицію. Героя-розповідача у текстах В. Токаревої не наділено всезнанням оповідача, його обмежено тільки досвідом власного життя, а проте за ним виразно відчувається наявність автора з його більш широким світобаченням.

Аналіз оповідань Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої й Л. Улицької дозволив з'ясувати, що функція суб'єкту оповіді в їх творах покладається переважно на жінку, якій притаманний специфічний погляд на світ, що дозволяє їй осмислити її власне перебування в цьому світі.

На рівні як окремих оповідань, так і циклів та збірок суб'єкта оповіді характеризують сталі вікові й соціальні ознаки, а, крім цього, й певна світоглядна позиція. Суб'єкт наративу в „жіночому оповіданні” може втілювати приватний людський досвід - у творах Л. Улицької чи В. Токаревої, національно-історичний - в оповіданнях Т. Толстої або суспільний - у прозі Л. Петрушевської. Утім, за будь-яких обставин наратор безпосередньо корелює з автором і, більш того, виражає його світобачення, буттєві установки, ґендерні уподобання. Завдяки усьому комплексу особливостей мотивики та нарації формується наскрізний образ імпліцитного автора, який не має можливості бути названим або конкретизованим, проте виявляється, попри волю реального автора, виразно детермінованим як автор-жінка на рівні загального змісту „жіночого оповідання”.

У четвертому розділі - „Стилістичні особливості «жіночого письма»”, - який складається з двох підрозділів, на основі лінгвістичних досліджень, присвячених вивченню чоловічого і жіночого нехудожнього писемного мовлення (О. Горошко, І. Гусейнова, О. Земська, А. Кириліна, М. Китайгородська, І. Корчагіна, Н. Пушкарьова, Н. Розанова, О. Рябова, Л. Синельникова, Н. Сухова, М. Томська, О. Трофимова, Н. Фатєєва, М. Федотова, Г. Улюра) визначено зміст поняття „жіноче письмо” і „жіночий стиль” художнього тексту, розрізнено зміст понять „стиль” і „ґендерний стиль”, обґрунтовано доцільність розгляду комунікативно-синтаксичних і лексико-граматичних особливостей тексту з метою визначення унікального ідіостилю авторок-жінок.

У першому підрозділі - „Синтаксичні особливості стилістики “жіночого оповідання”” - з'ясовано, що статево-родова самоідентифікація автора на рівні стилістики знаходить відображення в тактиці варіювання категорії граматичного роду й екстралінгвістичної категорії статі, завдяки чому, зокрема, й репрезентується позиція автора, який одержує, таким чином, можливість або маніфестувати свою стать, або нівелювати свою статеву приналежність, або грати з повсякчасною зміною цих позицій.

В оповіданнях Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької наявні основні комунікативно-синтаксичні ознаки жіночого мовлення: називання комунікативного партнера за іменем (номінативна варіативність, описові конструкції), варіювання тактик мовленнєвої поведінки (ініціативний і залежний тип комунікації), використання переважно послідовно поєднаних простих речень та сурядного типу зв'язку в складних реченнях, а також однорідних членів речення і прикметникових та дієприкметникових зворотів. Діалогічність і динамізм, властиві тексту „жіночого оповідання”, реалізуються через велику кількість окличних та питальних речень, тематичну змінюваність і дискретність, через прагнення до самокорекції та самодоповнення. До окреслених особливостей необхідно зарахувати також спроби стилізації під чоловіче мовлення, яке в більш вдалій (Л. Улицька), чи в менш успішній (В. Токарева) формі призводить до того, що робить „жіноче оповідання” стилістично полівалентним.

У другому підрозділі - „Лексико-граматичний рівень оповідної структури” - розглянуто лексико-граматичні особливості стилю „жіночого оповідання”, основні з яких визначено як лексичну (суфіксація) й контекстуальну (інфантилізація) демінутивізацію, граматичну та смислову негацію, застосування великої кількості фразеологізмів, мовленнєвих кліше, сталих висловів, евфемізмів, інвектив, оказіоналізмів, неологізмів, особливого способу метафоризації і описовості. Майстерне варіювання стилістичними засобами різних типів дозволяє Л. Петрушевській, В. Токаревій, Т. Толстой та Л. Улицькій здійснювати ґендерну стилізацію, яка реалізується не тільки на рівні ідентифікації протилежного за статтю суб'єкту оповіді, а й через стилістичне маркування мовлення інших персонажів. На основі аналізу лексико-граматичних особливостей „жіночого стилю” нами також виявлено принципи формування унікальних ідіостилів Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької. Есеїстичний стиль оповідань Т. Толстої та Л. Улицької, посилений метафоричною й фразеологічною варіативністю, функціонує поряд з розповідною формою оповіді в творах Л. Петрушевської та „розмовним” стилем В. Токаревої. Натомість намагання Т. Толстої організувати мовлення за принципом монологу „на публіку” зумовлює тематичну й комунікативну дискретність мовлення, використання скорочених і еліптичних конструкцій, як це характерно, наприклад, для оповідань Т. Толстої „Без” і „Политическая корректность”. Кожен окремий текст становить фрагмент загальної картини „зустрічі з автором”, який у деяких випадках знімає з себе маску персонажа-оповідача і постає відкрито, а в інших випадках так і залишається художньо невизначеним щодо соціально-культурної події або явища.

Оповідання Л. Улицької і Л. Петрушевської спрямовані на продукування співчуття до центральної героїні. При цьому Л. Петрушевська надає перевагу неквапливому й орієнтованому на усне мовлення ритму оповіді з розгорнутими складними реченнями, великою кількістю порівнянь і метафоричних описів, вигуків і звуконаслідувань, що надають мовленню емоційний характер, поєднують високий художній і побутовий стилі, зумовлюють невимушений і живий характер текстів. У свою чергу, твори Л. Петрушевської мають, як правило, форму оповіді, стилізованої під розмовне мовлення, й такої, що передбачає обов'язкового слухача й відповідну мораль, якою закінчується розповідь. Стиль текстів Л. Улицької доводить, що особливість „жіночого письма” полягає не стільки в інтенсивності використання тих чи інших засобів, скільки в їхньому варіативному комбінуванні. Відтак не наявність окремих лексико-граматичних ознак характеризує текст як „жіночий”, а особливий, порівняно з „чоловічим” текстом, спосіб їхнього комбінування. Творам Л. Улицької, що становлять собою оповідь від імені оповідача, властиво, як і текстам Т. Толстої, дискретність мовлення, використання еліптичних конструкцій, демінутивів, різноманітних форм негації. Проте, на відміну від творів Т. Толстої, тексти Л. Улицької виявляються більш наближеними до побутових, повсякденних форм мовлення, для яких є характерним застосування простих речень і побутової лексики при тому, що у цих текстах майже повністю відсутні складна метафорика і фразеологія.

Особливість ідіостилю В. Токаревої полягає, по-перше, в стилістичній передбачуваності, що пов'язана з повторенням набору фразеологічних, метафоричних і сюжетних кліше, однотипної форми оповіді, а по-друге, в комбінуванні ознак розмовного стилю так само, як і в прозі Л. Улицької, підвищеної метафоричності, як і в творчості Т. Толстої, та філософічності, як і в текстах Л. Петрушевської. Стиль оповідань В. Токаревої перебуває у точці перетину основних характеристик стилю інших авторок, і тому його необхідно визначати не стільки як „ідеальний” або „перебільшений” варіант, скільки як синтетичний, тобто найбільш типовий для „жіночого письма”. Проза В. Токаревої і більшій мірі відповідає читацькому очікуванню. Отож твори В. Токаревої є наближеними до масової літератури, з притаманними останній „формульністю” і передбачуваністю.

ВИСНОВКИ

У процесі роботи над дисертаційним дослідженням ми дійшли наступних висновків.

З масиву сучасної літератури доволі легко виокремлюється „жіноча проза”, що втілює ґендерну колективну свідомість і адресується передусім жінкам, які сьогодні, як свідчать результати соціологічних досліджень, складають переважну більшість читацької публіки. У зв'язку з цим у критиці та у літературознавстві набули актуальності такі поняття, як „жіноча творчість”, „жіночий текст”, „фемінна література”, „жіноче письмо”.

З усієї сюжетно-тематичної різноманітності „жіночого оповідання” може бути виокремлено такі сталі мотиви: мотиви життя, сім'ї і дому, яким притаманні кросрівневість та двоїстість. Мономотиви в сучасному жіночому оповіданні трансформуються в мотиви бінарні: „життя-смерть”, „сім'я-самотність” і „дім-бездомність”, що за умов взаємопов'язаного функціонування у тексті утворюють складні конструкції: „дім - самотність - життя” або „сім'я - бездомність - смерть”, а також нові пари мотивів „дім-самотність” і „сім'я-бездомність”.

Комплексна структурна модель, репрезентована горизонталлю - „сім'я-самотність” і „дім-бездомність” та вертикаллю - „життя-смерть”, характеризується спрямованістю мотивів на динамічну якісну трансформацію. Окреслена динаміка, по-перше, свідчить про діалектичні характеристики мотивної природи жіночого оповідання і, по-друге, утворює такий структурний рівень, який характеризується неможливістю поєднання в тексті двох однотипних елементів бінарної опозиції, а відтак підтверджує біполярний зміст структури буття.

Наративні структури в оповіданнях Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької реалізуються внаслідок вибору певної форми авторської присутності в тексті, яка водночас визначається й спільною емоційною причетністю, й епічною об'єктивністю, безпристрасністю.

При цьому наратор, принаймні на рівні лексико-граматичної і семантико-стилістичної організації тексту, виразно позиціонує себе як „жіночий”. Стилістичне оформлення „жіночого тексту” здійснюється у процесі вибіркового підходу до комбінування граматичних, лексичних та синтаксичних засобів й стратегій мовленнєвої поведінки, які засвідчують ступінь репрезентативності ґендерної ідентичності автора та його персонажів. Зрозуміло, що стиль кожної письменниці є глибоко індивідуальним. Есеїстичний стиль оповідань Т. Толстої та Л. Улицької зумовлює тематичну й комунікативну дискретність мовлення, метафоричну й фразеологічу варіативність, скорочений та еліптичний характер використовуваних у тексті конструкцій. Форма характерно забарвленої оповіді в текстах Л. Петрушевської реалізується в неквапливому та орієнтованому на усне мовлення ритмі, з притаманними їй розгорнутими реченнями, великою кількістю порівнянь і метафоричних описів, вигуків та звуконаслідувань. Тексти В. Токаревої становлять певну „серединну” стилістичну модель, визначальними складниками якої є сталий набір фразеологічних, метафоричних і сюжетних кліше. Таким чином, у „жіночому оповіданні” реалізується особливий спосіб самоідентифікації автора, який може цілком успішно заперечувати опозицію „чоловіче - жіноче” (Т. Толстая), синтезуючи ці два начала (Л. Петрушевська), продукувати, але не афішувати „жіноче письмо” (Л. Улицька), пропагувати це письмо в стилі, тематиці й проблематиці (В. Токарева).

Творчість Л. Петрушевської, В. Токаревої, Т. Толстої та Л. Улицької репрезентує особливий зразок неконфліктної, проте архітектонічно контрастної сучасної російської жіночої прози, яка більше спрямована на утвердження самобутнього жіночого світобачення, ніж на конфронтацію з патріархальною традицією. Ця загальна для жіночої прози особливість доповнюється в українській жіночій літературі національно-патріотичною настановою, що яскраво дається взнаки в творчості І. Роздобудько, М. Матіос, І. Карпи, О. Забужко, Г. Пагутяк.

На межі тисячоліть у літературі посилюється дифузія жанрів, внаслідок чого виникають складні міжжанрові й міжвидові утворення. За таких умов оповідання, попри свою жанрову рухливість, продовжує зберігати основні жанрово-поетикальні властивості.

Так, для жіночого оповідання є характерними стислість та значущість оповіді, точність, подекуди навіть натуралістичність описів побуту в усіх його повсякденних деталях, а разом з тим символічність образів, есеїстичність, спрямована до буттєво-філософських узагальнень. Однією з найважливіших особливостей сучасної літератури є її тяжіння до укрупнення форми, зокрема через створення циклів оповідань. Л. Петрушевська, В. Токарева, Т. Толстая та Л. Улицька продукують такі цикли оповідань і збірок, яким притаманний наскрізний характер форм авторської присутності в тексті, єдність тематики та стилю, мотивів та образів.

В оповіданнях, створених жінками-письменницями, відображено трагічний соціальний досвід XX століття, втілено нову самосвідомість і світобачення. Жіноче оповідання, опановуючи новий матеріал, розширюючи кордони традиційної жанрової поетики, опиняється на авансцені сучасної літератури, яскраво репрезентуючи основні тенденції її розвитку.

Висновки щодо особливостей поетики та наративної організації „жіночого оповідання”, яких ми дійшли у дослідженні, по-перше, можуть бути використані для подальшого вивчення феномену „жіночої прози”, по-друге, для більш чіткого визначення типологічних особливостей не тільки жіночого тексту малих оповідних форм, а й жіночої художньої творчості взагалі яка займає визначне місце в сучасній літературі.

література письменниця проза

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Седых А.И. Особенности соотношения мужских и женских персонажей в современной прозе (на примере рассказов В. Пелевина и Т. Толстой) / Анна Ивановна Седых // Альманах КГУ: сб. научных работ / ред. кол.: Глузман А. В. и др. - Ялта: РИО КГУ, 2006. - С. 168-172.

2. Седых А.И. Малая русская женская проза в оценке современной патриархальной и феминистской критики / Анна Ивановна Седых // Двенадцатые Международные чтения молодых учёных памяти Л.Я. Лившица: междунар. науч. конф., 27-28 февр. 2007 г.: тезисы докл. - Х., 2007. - С. 65-66.

3. Седых А.И. Особенности образа автора современной женской прозы в оценке критики / Анна Ивановна Седых // Тринадцатые Международные чтения молодых учёных памяти Л.Я. Лившица: междунар. науч. конф., 26-27 февр. 2008 г.: тезисы докл. - Х., 2008. - С. 81-82.

4. Седых А.И. Мужская литература и женская литература - литература суммы или разности? (по материалам современной литературной критики) / Анна Ивановна Седых // Четырнадцатые Международные чтения молодых учёных памяти Л.Я. Лившица: междунар. науч. конф., 24-25 февр. 2009 г.: тезисы докл. - Х., 2009. - С. 77-78.

5. Седых А.И. Становление русской феминистской критики в контексте западных направлений феминистского литературоведения / Анна Ивановна Седых // П'ятнадцяті Міжнародні читання молодих вчених пам'яті Л.Я. Лівшиця: міжнар. наук. конф., 3-4 бер. 2010 р.: тези доп. - Х., 2010. - С. 71-72.

Размещено на Allbest.ru