Проблематика і система образів роману О.І. Солженіцина "В колі першому"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

УДК 821.161.1-31. 09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Проблематика і система образів роману О.І. Солженіцина «в колі першому»

10.01.02 - російська література

Ступницька Наталія Миколаївна

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Тищенко Тетяна Іванівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, доцент кафедри української та світової літератури

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук Лосієвський Ігор Якович, завідувач науково-дослідного відділу книгознавства, колекцій рідкісних видань ірукописів Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г. Короленка,

- кандидат філологічних наук Овчинников Михайло Олексійович, завідувач кафедри історії державності України та іноземних мов навчально-наукового інституту права, економіки та соціології Харківського національного університету внутрішніх справ.

Захист дисертації відбудеться „ 24” червня 2010 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 221-А.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В.

Автореферат розісланий „22” травня 2010 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Разуменко

персонаж роман солженіцин антропологічний

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Творчість О.І. Солженіцина стала видатним явищем російської літератури ХХ століття. Зачасту полемічно гострі й неоднозначні твори просякнуті глибоко гуманістичним змістом. Роман «В колі першому», за загальним визнанням критиків, є стрижневим твором письменника, в якому персонажі містко й точно виражають його характерні ідеї. Творча інтуїція письменника, його життєвий досвід давали можливість порушувати найскладніші суспільні питання, окреслити соціальні проблеми і створити багатогранний портрет своєї доби. Видання роману «В колі першому» у серії «Літературні пам'ятники», що не публікує твори авторів за життя, підкреслює його величезну художню й суспільну значущість.

У романі «В колі першому» виявилися дві найважливіші риси письменницької манери автора: стислість і місткість його письма і спрямованість на цілісність зображення буття. О.І. Солженіцин створює розгалужену систему персонажів, яка відображує масштабність подій. Проте й до сьогодні жодна з цих особливостей роману не вивчена послідовно, між тим аналіз образної системи дозволяє виявити світоглядні й естетичні позиції письменника, точніше охарактеризувати його творчі принципи.

Достовірність зображення життєвих подій, історико-пізнавальний аспект, що викликають живий інтерес і читацьку довіру, співвідносні з кардинальними змінами соціокультурної ситуації, роблять вивчення проблемно-образного аспекту роману «В колі першому» особливо актуальним. Твір О.І. Солженіцина також органічно поєднується з тенденцією прози останніх десятиліть, спрямованої на вирішення проблеми особистості, співвідносячи її з постановкою екзистенційних, філософських і релігійних проблем.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження проводилося в рамках комплексної теми «Проблема особистості в російській літературі XVIII-XX ст.», розроблюваної кафедрою російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.

Мета дисертації полягає в тому, щоб надати цілісну характеристику системи персонажів роману О.І. Солженіцина «В колі першому» і виявити особливості світоглядної і морально-етичної концепції письменника.

У зв'язку з поставленою метою в роботі сформульовано такі завдання:

- проаналізувати історію вивчення вказаної проблеми вітчизняними й зарубіжними дослідниками;

- відтворити творчу історію роману та історію його публікації;

- розробити класифікацію образів роману з урахуванням особливостей авторського світогляду;

- проаналізувати своєрідність образу Сталіна в романі «В колі першому»;

- схарактеризувати художні засоби створення образів у романі;

- виявити систему антропологічних поглядів письменника, особливості втілення концепції світу й особистості в романі, яка відобразилася у вирішенні письменником екзистенційних проблем.

Об'єктом дослідження є роман О.І. Солженіцина «В колі першому».

Предмет дослідження - проблематика й система образів роману «В колі першому».

Теоретико-методологічною основою дисертації є положення про тісний взаємозв'язок суспільного буття й літератури, про властивість художніх творів впливати на розвиток суспільства. У дослідженні використовувалися порівняльно-історичний, історико-функціональний і описовий методи. Вихідний методологічний принцип - аналіз образів у єдності просторових і часових складових, у тісному взаємозв'язку з онтологічними проблемами людського буття. Одним із основних методів у даній роботі є дескриптивний метод, який спирається на такі прийоми, як зіставлення, спостереження, узагальнення, типологізація характеризованого матеріалу. Дескриптивний метод використовується у поєднанні з порівняльно-історичним при вивченні літературних витоків солженіцинської прози.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше запропоновано класифікацію образів роману з урахуванням особливостей авторського світогляду, визначені основні чинники, які зумовили формування персонажної структури твору, здійснено спробу цілісного аналізу образної системи роману, проаналізовані художні засоби створення образів, а також виявлено особливості антропологічних поглядів письменника, утілення концепції світу й особистості в романі, яка відбилася у вирішенні письменником екзистенційних проблем.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення творчості письменника, при викладанні вузівських і шкільних курсів з історії російської літератури ХХ ст., при написанні магістерських робіт, проведенні спецкурсів і спецсемінарів.

Апробація результатів. Дисертація в повному обсязі обговорювалася на засіданні кафедри російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Матеріали дисертаційної роботи відбилися в доповідях на Восьмых, Девятых, Десятых международных чтениях молодых ученых памяти Л.Я. Лившица (Харьков, 2003, 2004, 2005), на V, VI, VII, VIII Міжнародних науково-практичних конференціях «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (Харків, 2004, 2005, 2006, 2007), на XI Международной студенческой конференции «Государственная политика в сфере образования: глобальные и региональные аспекты» (Харьков, 2004), Науково-практичній конференції молодих учених «Методологія сучасних наукових досліджень» (Харків, 2005), на Второй международной научной конференции, посвященной 80-летию профессора кафедры Д.Н. Медриша «Восток-Запад: пространство русской литературы и фольклора» (Волгоград, 2006), на «Булановских чтениях» (IV Международной научной конференции «Рациональное и эмоциональное в литературе и фольклоре»), посвященных памяти А.М. Буланова (Волгоград, 2007), на II Международной научной конференции «Концептуальные проблемы литературы: художественная когнитивность» (Ростов-на-Дону, 2007), за 4-а международна научна практична конференция, «Наука и образование» (Республика България, гр. София, 2008), V Miкdzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji «Nauka i inowaсja - 2009» (Przemyњl, 2009).

Публікації. Результати дисертаційної роботи відображено в 21 публікації, 6 з яких надруковані у спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури, який нараховує 165 позицій. Загальний обсяг дисертації - 184 сторінки основного тексту.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання дослідження, його предмет і об'єкт, показано зв'язок з науковими програмами, планами, темами, сформульована наукова новизна і практична цінність отриманих результатів, описана теоретико-методологічна основа.

У розділі 1 «Творча історія роману „В колі першому”. Роман О.І. Солженіцина в літературознавстві й критиці» представлено огляд наукової і критичної літератури з теми дослідження. У розділі узагальнено відомості про творчу історію роману та історії його публікації, визначено місце роману у творчості письменника, описані редакції роману (1955-1957 рр., 1964 р., 1978 р.). Зазначається, що в остаточній редакції роману змінено трактування персонажів, а це свідчить про роботу письменника над поглибленням психологізму й соціальної критики. В історії вивчення спадщини письменника виділяється три етапи. Перший припадає на 1962-1973 рр., коли він сприймався як провідник ідей ХХ з'їзду (Г. Бакланов, І. Друце, М. Губко, В. Бушин). У відгуках основну увагу приділено ідейно-тематичному змісту творів. У 1970-х-1980-х рр. твори Солженіцина не друкувалися, їх вивчення перемістилося за кордон (Lukacs, Daix D., Moody C., Allaback S., Drozda M.). Другий етап вивчення творчості письменника (1973р. - початок 1990-х рр.) пов'язаний з публікацією першого тому книги «Архіпелаг ГУЛАГ», а третій (поч. 1990-х рр.) - з руйнацією комуністичної ідеології. Вивчення роману «В колі першому» також пройшло три етапи. Перший почався з оцінки О.Т. Твардовського («такий роман - цілий світ, 40-70 осіб, повністю занурюєшся в їх життя, і що за люди!»). У розділі аналізуються суперечливі відгуки М.О. Ліфшиця (1961) і Л. Келлер (1969), статті В.І. Гребенщикова, Л.Д. Ржевського, у яких ідеться про своєрідність образів роману і пропонується їх класифікація на основі соціальної детермінованості в радянське суспільство, робота А.В. Бєлінкова, присвячена образу Сталіна, стаття П.С. Одобашьяна, котрий осмислив образи роману відносно полюсів добра і зла тощо. Другий період вивчення роману почався після публікації нової редакції «В колі першому» (Н. Рутич, Ж. Нива, Е. Коган, М.Я. Геллер, М. Шнеєрсон, В. Євсюков, В.М. Борисов, О.С. Немзер). Особливої цінності набувають дослідження, які розкривають ідейно-художнє значення його творчості (В. Френкель, В. Лакшин, С. Небольсін, Ф. Воронов, О. Якобсон, Ю.А. Мєшков). Сучасний етап вивчення роману характеризується виваженим і вдумливим ставленням і до проблематики, і до образів, створених письменником (О.В. Бєлопольська, Н.Л. Лейдерман, М.М. Голубков, О.В. Урманов), виявом християнських основ його світогляду (Ю.В. Рокотян). У розділі також розглядаються дисертаційні роботи, присвячені роману письменника (Ю.М. Басенко, Г.А. Швець). Показано, що система образів роману «В колі першому» та його проблематика ставала предметом вивчення, однак не здійснювалися спроби їх аналізу з урахуванням світоглядної позиції письменника. Класифікації, запропоновані П.С. Одобашьяном, Л.Д. Ржевським та О.В. Бєлопольською, відрізняються певною однобічністю, оскільки домінантою солженіцинської концепції є ідея самостояння особистості в боротьбі з тоталітарною системою і чинники, які цьому сприяють (Н.Л. Лейдерман).

Другий розділ «Нові господарі життя» складається з п'яти підрозділів. У підрозділі 2.1. аналізуються способи створення О.І. Солженіциним образу Сталіна. Зіставлення вітальної енергії, вираженої в портретному описі, із фразами в дужках служить засобом сатиричного викриття персонажа і виявленню особливостей описуваної епохи. Показано, що розділи, присвячені Сталіну, витримані в жанрі памфлету, про що свідчить і семантика їх назви («Етюд про велике життя», «Імператор життя» тощо). Проникнення авторської свідомості і слова в монолог героя породжує змішані оповідні форми, в яких ідеологічна, психологічна і фразеологічна точки зору персонажа, а також відтворювані свідомістю Сталіна факти його біографії поєднуються з їх авторською інтерпретацією.

Сталін не лише викриває самого себе, а й систему, яку він створив. Буквальне відтворення його неправильного мовлення підкреслює неспівпадіння позицій персонажа й автора, який вдається до точки зору наперед зовнішньої щодо описуваної особи. Внутрішній монолог, що являє собою фіксацію і відтворення думок героя та імітує реальні психологічні закономірності внутрішнього мовлення, відтворює мовленнєву манеру персонажа і манеру його мислення. Фразеологічне використання точки зору персонажа служить для саркастичного його висміювання. Розглядаються й інші випадки, коли позиція автора відносно мовлення персонажа принципово інша й подібна до позиції редактора, що обробляє мовлення героя: тоді самооцінка героя стає замаскованою іронічною оцінкою автора.

О.І. Солженіцин прагнув зрозуміти причини, які дозволили Сталіну не лише обійняти високу посаду, а й довго її утримувати. Сутність солженіцинського бачення бере початок у російській традиції зображення демонічних та інфернальних мотивів і зароджується у творчості Пушкіна і Лермонтова, Гоголя, Достоєвського і В. Соловйова, Мережковського, і відроджується у творчості Булгакова і Пастернака. Сталін перебуває в безодні, що відділяє його від світу людей, схожій з безоднею, в яку скинуто Сатану. У романі використовуються символи, які беруть початок від дантівського образу Сатани, проте фізична міць сатанінського образу контрастує зі сталінською безпомічністю.

Показано, що з двох основних концепцій часу - циклічної й лінійної - письменникові ближча християнська лінійно-фіналістична, що осмислює час як рух до смерті, тобто як перехід до спасіння чи загибелі. Матеріалістично-атеїстичне ставлення до часу цілком підкорює людину, котра є лише тимчасовим моментом поділеного часу. Прагнення Сталіна виключити себе з простору й часу суперечить прагненню диктатора увічнити себе й стати безсмертним. О.І. Солженіцин підкреслює безпідставність претензій героя на велич і світове панування, помістивши його в тісний, замкнений простір. Ефект контрасту також виникає при використанні не нейтральних антропонімів - Сталін, Джугашвілі, а семантично експресивної метонімії «володар напівсвіту», яка вступає в смислову опозицію з виразами «вузькі двері», «вузький лабіринтик», «низька спальня». У розділах про Сталіна відчутний діалог Солженіцина з Достоєвським. Дійсність тоталітаризму, зображена в романі, була передбачена і в найбільш суттєвих рисах напророчена автором «Бісів» і «Братів Карамазових».

У підрозділі 2.2. «Панівна еліта радянського суспільства» аналізується група персонажів «макаригінської вітальні», які повністю підпорядковані стереотипам середовища і власним егоїстичними бажанням. У них особливі уявлення про життя, психологія і мораль, світогляд, система цінностей, у тому числі й матеріально відчутних. Від звичайних катів вони відрізняються високою «ідейністю», однак від ідеалу залишається словесна оболонка, ідейний антураж, використання необхідної фразеології. Солженіцин створює героя, котрий не має свого обличчя, своєї справи, індивідуальної внутрішньої організації й адаптувався під структуру навколишнього простору. Підтримує таких людей, як Макаригін, також усвідомлення історичної правоти, яка гарантується партією, ідеологією і вождем. Прокурор у прямому й переносному смислі є «катом». Подібне сприйняття представників влади, які виконували волю верховного правителя, подібне до ідеї Ф.М. Достоєвського про «двоємислення», висловленого в романі «Біси».

В образі будинку, московської новобудови, призначеної для партійної еліти, подано соціальний зріз сталінської держави: у ньому фокусується соціальна несправедливість. Основними ознаками цього світу є роздвоєність, відсталість, матеріальний надлишок. Солженіцин підкреслює переважання в суспільстві безвір'я, моральної нестійкості та ідейної безхребетності, що метафорично-узагальнено втілюється в образі Макаригіна. Протиріччя в середині сім'ї визначають протиріччя навколишнього світу. Наслідуючи традиції Л.М. Толстого, котрий поширює поетику контрасту на сім'ї Ростових, Курагіних, Солженіцин, групуючи героїв, застосовує зчеплення за контрастом. Хронотоп вітальні Макаригіна дозволяє виявити побут і звичаї нового класу і нагадує першу сцену «Війни і миру».

Салонна традиція бере початок у культурі Франції XVII ст. Салон був явищем опозиційним щодо державної централізації, його закритість та особливий статус викликали підозру у влади. У той час як абсолютистською державою культивувася принцип станової ієрархії, салон створював ілюзорний утопічний світ позастанового занурення у гру й поезію. Тому вечір у Макаригіних, на який запрошували людей з урахуванням їх соціальної приналежності набуває сатиричного забарвлення. Послідовний огляд гостей імітує рух погляду людини, яка оглядає вітальню. Проте цей погляд належить не комусь із присутніх, а самому авторові, неначе невидимо присутньому на місці дії. Подібний прийом використовується при описі званого обіду в Ростових у «Війні і мирі», однак маскарад ситих катів у романі «В колі першому» не повертає, а нівелює пам'ять про минуле Росії.

Солженіцин показує людей, що стоять на чолі радянської системи і втілюють у життя політику масових репресій. У їх зображенні переважає гротеск; це визначає вибір рис портретованого. Якщо автор ідеалізованого портрета описує «чоло», посмішку, очі, то автор сатиричного - живіт, щоки, вуха, ніс. Співпраця з більшовиками, участь у соціалістичному переустрої суспільства не проходить безслідно: це відбивається на його зовнішності та мовленні. Наслідуючи толстовські традиції, Солженіцин виділяє курсивом елементи чужого мовлення в прямій мові персонажів. Контекст і графічне виділення слова являють собою прийом згущення деталей, який підсилює їх сатиричне викриття. Таку ж функцію виконує введена Солженіциним деталь-відсторонення, що являє собою сприйняття персонажа ззовні. Оцінка персонажа здійснюється з наперед зовнішньої позиції автора, протиставленого герою: подібне ідеологічне відчуження характерне для сатири.

Світ речей є невід'ємною частиною словесно-художньої образності, презентуючи досить широкий діапазон змістових функцій. Безтурботним життям панівного класу живе дружина прокурора Макаригіна, мати речі для неї стає самоціллю. Речі перетворюються на стандартні, втрачають зв'язок зі своїм творцем і володарем, практично перестають відрізнятися одна від одної. Їх стає все важче розрізняти, водночас їх наявність чи відсутність може стати самотисненням. Про це свідчать і засоби створення образу Абакумова. П'ятиметровий портрет в його кабінеті сприймається як алюзія на величезного дантівського сатану. Портрети виконують характерологічну функцію, сприяючи виявленню особливостей не лише образу Абакумова, а й середовища в цілому. Зображення Сталіна заміняють ікони, наявність яких свідчила про правильний світогляд персонажа. Уведення в акторіальну розповідь виразної предметної деталі нагадує про специфіку роботи Абакумова і дозволяє висловити авторське ставлення до нього (ніж «з рубінового плексигласу»). Згадування про ненависть героя до зеленого кольору є явною алюзією на дантівський епос: у зелені мантії одягнені ангели надії. Солженіцин підкреслює, що в людей, які потрапили в МДБ, немає надії, причому не лише в ув'язнених, але й у службовців. Сатиричної направленості характеристиці Абакумова також надає метонімія «пара золотих погонів у кінці зали»: кольорова гама стає алюзією на три сатанінські обличчя. У кабінеті Абакумова три портрети: два Сталіна і один - Берії. Сталін тяжіє над усім простором кабінету, в якому ніколи не відчиняються вікна, балконні двері забиті. Розділ, де описується прийом міністром Абакумовим своїх підлеглих, має назву «Трійка брехунів». Семантика назви є алюзією на головний християнський символ Святої Трійці. Досліджена в подібному контексті, вона набуває сатиричного смислу і стосується не лише Селівановського, Осколупова і Яконова, а й трійки - Сталін, Берія, Абакумов - свого роду різних кіл пекла. Алюзією на дантівський епос є і назва 91-ого розділу, присвяченої арешту Володіна: «Хай залишить надію всякий, хто сюди входить».

У підрозділі 2.3. «Адепти “передового” вчення» йдеться про філософські основи комуністичної ідеології. Їх утруднене сприйняття зумовлене онтологічною невкоріненістю, смисловою незавершеністю і невиконуваністю. Герой відкривається через мовлення, у якому поєднуються кричуще невігластво і апломб номенклатурника, штампи й мовленнєві помилки. При конкретному описі персонажа увага письменника зосереджується на тому, про що говорить, яке враження складає його зовнішність. Найважливішу роль у портреті відіграє посмішка, здатна виражати душевну цілісність і спокійну радість. Наперед негативний смисл приписаний Л.М. Толстим «незмінній посмішці» Елен, порочній вже тому, що вона посміхалася всім і завжди. Для нього дитяча посмішка П'єра важливіша за його думки, які будуть неодноразово змінюватися. У Солженіцина саме посмішка розкриває внутрішню сутність персонажа, оголює ядро його внутрішнього світу, вказує на його характерну ознаку. Герої посміхаються зрідка, проте доцільно: вираз їх облич адекватний світу, в якому вони живуть.

У підрозділі 2.4. «На сторожі режиму» осмислено погляди Солженіцина на природу людини. Духовна нестійкість, нечіткість у розумінні моральних цінностей, розмежуванні категорій добра і зла призводить до зниження, зміни й переродження невизначених у своїй реальній суті абстрактно-гуманістичних ідей. Дискретність простору виявляється в тому, що він не описується докладно, а лише позначається за допомогою певних деталей, найбільш значущих для автора. Важливим елементом роману, який співвідносить кабінети оперуповноважених, є вікно, чиє розташування слугувало додатковим джерелом збору компрометувального матеріалу. Протиставлення тюремників і в'язнів посилюється тим, що дано також і на природно-біологічному рівні. В «Одному дні Івана Денисовича» охоронці порівнюються з вовками й собаками, а в'язні - із беззахисним стадом. Опозиція вовків і овець, удавів і кроликів відповідає байково-алегоричному протиставленню сили й беззахисності, хитрості й простодушності. У Солженіцина цей традиційний смисл збагачується за рахунок християнського символу вівці як жертви.

Використовуючи різноманіття засобів сатиричного викриття, Солженіцин проводить думку про те, що службові обов'язки чекістів передбачають природне убозтво і сірість, які накладали відбиток на їх зовнішність (обличчя «як у обпаленого глиняного ідола з додаванням у глину рожевої та фіолетової фарб»). Ці герої є носіями Зла, вони служать режиму не через необхідність, але із задоволенням. Однак персонаж сам викриває себе і всю систему, говорячи про нестійкість становища будь-якої радянської людини, незважаючи на її заслуги і посаду (Мамурін). При створенні портрету Солженіцин вдається до порівняння з тваринами, що є характерним для російської класичної літератури (Гоголь, Салтиков-Щедрін, Достоєвський, Толстой, Чехов). У цьому плані попередником Солженіцина був Є. Замятін. «Жартівлива тваринна метафора» (Ж. Нива) давала можливість точно й чітко схарактеризувати найбільш характерну рису зовнішності персонажа (Сіромаха - леопард, удав). Порівняння героя з леопардом наслідує «Божественну комедію» Данте, де сірий леопард є втіленням гріха потурання. Тоталітарна система вбиває в людині людське, робить її схожою або на тварин, або на ляльок, які сліпо виконують команди. Література ХХ століття (Кафка, Камю, Шаламов) з великою силою показала процес знеособлення людини, яка опинилася між жорнами історії і втратила своє ім'я. Солженіцин-портретист дотримується християнської концепції людини, вірить у можливість праведництва: людина для нього - істота духовна, носій образу Божого. Якщо ж в ній зникає моральне начало, то вона уподібнюється до звіра, у ній превалює тваринне, плотське.

У підрозділі осмислюється вплив тоталітаризму на розвиток радянської літератури. Її оплотом були письменницькі організації та літературні критики, занепокоєні правильністю світогляду письменників (Голованов). Солженіцин розглядає сутність творчого процесу, обмеженого самоцензурою (Галахов - Нержин), демонструючи, що одна із суттєвих ліній російської літератури - моральна перевірка будь-якої ідеї, була замінена соціальним замовленням.

Показано, що автор використовує значущі кольори одягу (Динера - чорна сукня, Дотнара - вишнева, Клара - зелена, а не жовта), вибір якого свідчить про приналежність персонажа до сталінської панівної верхівки або тих, хто їй протистоїть. Символіка кольору сприяє характеристиці всього державного устрою, в основі якого - неправда: в автофургонах, розмальованих під продуктові машини, везуть в'язнів на Колиму. В останніх рядках роману згадується довірливий кореспондент газети «Ліберасьйон», котрий їде Москвою у «темно-бордовому» автомобілі, бачить ці фургони і занотовує в блокноті «темно-бордовою» ручкою про прекрасне постачання столиці. Повторюваність кольорової символіки і співвідносність її із «м'ясною» тематикою пов'язують частину з описом ручки й ножа міністра Абакумова, безпосередньо причетного до перетворення мільйонів людей на тюремно-табірне «м'ясо».

Підрозділ 2.5. «Служителі мимоволі» присвячений групі персонажів, котрих неможливо однозначно віднести до категорії «катів» чи «жертв». Люди, за якими спостерігав Солженіцин, були включені в складну систему норм і правил, порушення яких призводило до катастрофічних наслідків. Більшовицька державність бюрократичного типу, семіотика чинів і службових градацій, правила поведінки, що регламентують діяльність людини в усіх сферах радянського суспільства, створювали розгалужену систему, в якій глибинні вікові традиції просвічували крізь тимчасові (образ начальника Марфінської спецтюрми). Солженіцин показує, що неможливо охопити інструкціями всі сфери людського життя, позбавити людину можливості приймати самостійні рішення. Розповідь тісно пов'язана із соціальною критикою. Злочинний режим породжує злодіїв, які, у свою чергу, його захищають. Людині, котра прагне зберегти власну гідність, доводиться нелегко - протиборство з пануючим у суспільстві злом вимагає від неї надзвичайних зусиль. Це авторське положення є контраргументом поширеному звинуваченню Солженіцина в нетерпимості до людських слабкостей. До багатьох своїх героїв, які стали на шлях Зла через будь-які обставини, письменник ставиться із співчуттям. У тому, що Надєлашин став наглядачем у тюрмі, а не кравцем, що приваблювало його з дитинства, повинен не лише герой, а й система.

Розділ 3 «Борці із системою» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Звільнення від догм» ідеться про несумісність Добра і тоталітарної системи. Солженіцин знаходить виразні деталі, нюанси, які повніше й глибше розкривають внутрішній світ і стан людей, котрі протистоять системі. Дзвінок Володіна в американське посольство можна назвати центральним сюжетним вузлом, який пов'язує різні романні хронотопи. Перед дзвінком він помічає всі кольори трьох сатанінських облич: червоний, жовтий, чорний. Подібне згущення деталей використовується Солженіциним для того, щоб показати ступінь небезпеки, на яку наражається герой. Роман «В колі першому» можна зіставити з романом Достоєвського «Злочин і покарання», однак розповідь у ньому наслідує зворотну логіку: злочин Володіна є підтвердженням зростання моральності героя, спрямованим на спасіння тисяч життів, а покарання - прагненням держави покарати за вчинок, який рятує людство від смертоносної зброї. Поєднання чорного і жовтого нагадує також роман «Майстер і Маргарита». Володін, як і Майстер, у переломний момент життя зустрічає жінку з жовтими квітами. Обидва герої виявляються вигнанцями: Майстер закінчує свої дні в психіатричній лікарні, а Володін потрапляє за ґрати. Жовтий і чорний кольори супроводжували обох персонажів на шляху до безодні: Майстра - в безодню божевілля, Інокентія - в безодню ГУЛАГу. Обидва герої відчувають на собі сатанінський вплив, однак утілення диявола в цих творах різне. У Булгакова - це надприродна сила, що карає порок і навіть робить добро. У солженіцинському романі немає надприродного: письменник надав Сталіну сатанінських рис, орієнтуючись на класичний дантівський зразок. У булгаківському романі зіткнення із Сатаною призводить Майстра до фізичної смерті, але дає духовне звільнення. У Солженіцина служіння радянському «князеві темряви» дає особливі привілеї, а прагнення до Добра призводить до страждань і духовного відродження.

Ф. Абрамов у романі «Дві зими і три літа» зображує селянське життя сорокових років ХХ ст., описує повсякденний побут села, аналізує діалектику взаємодії характерів і обставин. Солженіцин не дає всебічного аналізу селянського життя, а за допомогою символіко-реалістичної картини втілює думку про згубність колгоспної системи. У романі показані не лише економічні наслідки «великого перелому», а й духовна деградація селянства, його фізичне виродження. На фоні картин зубожілого села прагнення Сталіна отримати атомну бомбу набуває особливого сатиричного звучання. Трагічна іронія солженіцинського роману полягає в тому, що здобуття істини і власної гідності не приносить героєві щастя, а навпаки скидає його в безодню. Шлях Володіна - це рух від матеріального благополуччя, від усіх матеріальних благ до повного позбавлення від них, навіть від особистих речей. Проте видиме падіння супроводжувалося духовним відродженням героя.

У підрозділі 3.2. «Селянство та інтелігенція в сталінському суспільстві» показано, що прагнення в межах однієї людської долі осмислити пережите у ХХ ст. мільйонами людей обумовило насиченість біографії персонажа знаковими подіями епохи. Так зосередженість Єгорова на сім'ї як найвищій цінності свідчить не про обмеженість, а про органічність героя, його тісний взаємозв'язок з витоками. Життєва позиція відрізняє Єгорова від маси радянських людей, сформованих комуністичною ідеологією. Природний скептицизм, чітке розуміння справедливості й правди дозволили йому зберегти душу, попри всі перипетії долі. Усотавши вікову народну мудрість, герой зміг розвіяти нержинські сумніви, відповівши на питання: «Хто правий? Хто винний?». Фраза двірника «Вовкодав - правий, а людожер - ні!» є своєрідним кульмінаційним моментом нержинських роздумів. Герої твору відстоюють право особистості на моральний супротив злу як вирішальної мети людської історії. Якщо ж це право не реалізується, то відбувається духовна й соціальна деградація особистості й суспільства.

Солженіцин будує свою оповідь таким чином, щоб боротьба між Добром і Злом з площини особистісних стосунків переходила у вселенські й сприймалася як боротьба світового Добра зі світовим Злом. Віра в абсолютну моральність, збагнена особисто й інтуїтивно, проходить крізь численні твори письменника, у тому числі й через роман «В колі першому». Ходіння Нержина «в народ», спілкування з двірником Спиридоном, спостереження в таборі приводять його до твердого переконання, що наперед не існує переваги простих людей перед освіченими в моральній стійкості, мужності й терпінні. Розмова Нержина зі Спиридоном дає ключ до розуміння солженіцинської інтерпретації післяреволюційної історії країни, нагадує про відповідальність кожного за те, що відбувається: доля людства залежить від дій окремої людини. Солженіцин закликає людей до духовного вдосконалення і розуміння Бога, але не через зовнішні атрибути, а через внутрішнє усвідомлення необхідності жити за християнськими заповідями.

Тверський дядечко зі своїм скромним життям, пам'ятливістю, здатністю тверезо й просто дивитися на світ і чітко розуміти події, що відбуваються є хранителем кращих традицій російського народу. Його спосіб мислення, його доля - це доля типового інтелігента, котрий мріяв про свободу і тому вийшов на демонстрацію у підтримку Установчих зборів. Як представник старого світу, дядько не може дати собі ради в радянському суспільстві, де все обплутане брехнею і напівправдою. Не вписується в радянську ідеологічну систему і Кондрашев-Іванов. Нащадок декабриста не може змиритися з руйнуванням Росії і розповідає про картину П.Д. Коріна «Русь, що відходить». Сюжет цієї картини - Русь, знищена більшовицьким режимом. У підрозділі намічається схожість Кондрашева-Іванова з художником О.О. Івановим. Картина «Замок Святого Грааля» є очевидною алюзією на картину «Явлення месії народу». Трагедія земного життя долається через залучення до неземного, надлюдського. Простір і людина розгинаються, перестають підкорятися табірній горизонталі. Знаковими тут є сполучення слів «висота» і «горизонталь». Картину створив в'язень-художник, але над ним табір не владний: він закликає не просто до подолання горизонталі, а до духовного сходження до вершини Досконалості, до розуміння Бога. Основна функція образу Кондрашева полягає в руйнуванні радянських стереотипів і зверненні до духовної природи людини.

У підрозідлі 3.3. «Лицарі ідейно-моральної боротьби» зазначається, що основу поглядів письменника сформувала вітчизняна і світова етико-філософська та естетична думка. Дія роману розгортається в діалогах і жорстоких суперечках героїв, однак полеміка відбувається не лише між гнобителями й пригнобленими, а й між в'язнями. У цьому специфічному просторі перетинаються різні точки зору, письменник створює відчуття просторової і часової відкритості картини буття, тому зображувані в романі події стають частиною глобального й позачасового етико-філософського діалогу.

Центральне місце в інтелектуальному полі роману займає дискусія про шляхи розвитку Росії. Виразниками цих поглядів виступають Нержин, Рубін, Сологдін, які живуть водночас неначе у двох світах: у реальному світі спецтюрми МДБ і у світі вічних етико-філософських ідей. Суперечка героїв-ідеологів утворює інтелектуальне ядро роману. У зображенні Солженіцина Марфінська шарашка виступає сферою духовною свободи, а її в'язні - носіями культури. Рубін, Нержин і Сологдін сприймаються як три лицарі ідейно-моральної боротьби. Рубін характеризується як людина, що воліє не бачити дійсності і намагається її виправдати. Він нагадує Дон Кіхота з його комічною і трагічною нездатністю відрізнити дійність від вигадки. Позиція героя не збігається з авторською: письменник розумів, що поєднати гуманізм з ідеєю класової боротьби неможливо. Ідеологічні кліше й установки, відстоювані ним, слугують панцирем, який приховує страх персонажа перед руйнуванням ілюзій.

Інше розуміння життя представлене в образі Сологдіна, героя складного й неоднозначного. Вельможне походження і високий інтелектуальний рівень породили в нього відчуття власної неординарності, він перебуває в опозиції до чинного режиму. Усе, що почалося в Росії після 1917 р., герой уважає «новим смутним часом». Через нелюдську мораль, яка виправдовує заради досягнення мети всі засоби аж до вбивства, Сологдін об'єднує казуїстику ієзуїтів і маркситський світогляд. Заради збереження власного життя він іде на співпрацю зі сталінським режимом, створивши проект абсолютного шифратора, розуміючи, для чого він використовуватиметься. Попри твердість і рішучість у розмові з Яконовим, уявну перемогу над інженер-полковником очевидною є моральна капітуляція героя. Це доводить і текстова аналогія між судженнями персонажа про себе й авторськими зауваженням про майбутній арестантстький етап. Солженіцин неодноразово згадує про зовнішю схожість персонажа з Олександром Невським, канонізованим православною церквою. Портретний опис Сологдіна наслідує традиції російських класиків, зовнішність зображена за тими ж принципами, що й опис зовнішності Ставрогіна в романі Достоєвського «Біси»: надлишковість краси, що робить її неприродньою. Персонажеві близький культ волі католіцизму, що у поєднанні з вірою у власну винятковість обумовлює його індивідуалізм.

Гліб Нержин є героєм, що несе велике морально-психологічне навантаження і посідає верхню сходинку в ієрархії марфінського хронотопу. Його судження базуються насамперед на власному досвіді, але він радо звертається до спадщини світової філософської думки. Відмова від культу матеріальних благ приводить героя до визнання абсолютного значення моральних цінностей. Духовний досвід Толстого має величезне значення для героя Солженіцина при вирішенні екзистенційних проблем. Тому в образі Нержина підкреслюється внутрішня незалежність і вміння бути чесним із самим собою й оточуючими, сила не погоджуватися на співпрацю з МДБ. Намагаючись зберегти сьогодення, Нержин оцінює його з історичної висоти, тому пише роман про революцію. Він уважає її точкою відліку, після якої з'явилися табори і виродився народ. Нержин спростовує роздуми про рівність і прогрес в матеріальній сфері, обстоює духовне самовдосконалення.

У кінці роману Рубін і Сологдін зраджують інтереси народу і погоджуються співпрацювати з МДБ. Обидва герої вважають, що народ необхідно виправляти, а не відроджувати. Сологдін бачить у православ'ї не спасіння, а прокляття російського народу. Рубін намагався замінити християнство дистильованою релігією колективізму, працюючи над проектом Громадських храмів. Обидва герої бачать лише ритуальну сторону релігії. Нержин визнає Бога як Образ Досконалості, якого слід прагнути. Усвідомлення свого місця у світі відбувається в Нержина через залучення до світової філософської та етичної думки. Він прагне віднайти той серединний шлях, що дозволить розуміти сьогодення, не віддаляючись від народу, піднявшись у сферу абстрактних ідей.

У розділі 4 «Основні риси проблематики роману» осмислюється площина, в якій проявляється авторська концепція світу й людини, відбиваються його роздуми й переживання. У підрозділі 4.1. «Проблема патріотизму» зазначається, що патріотизм як соціальне почуття передбачає любов до батьківщини, гордість за її минуле й сучасне, готовність її захищати. Однак в СРСР під патріотизмом розуміли не служіння батьківщині й народу, а відданість партії та режиму. Письменник розмежовує любов до вітчизни й народу і відданість державі й чиновництву. В образі Володіна показано болючий процес усвідомлення смислу справжнього патріотизму. Читаючи щоденники матері, він, вихований у дусі комуністичної моралі, стикався з чимось із того, «чого йому бракувало». У розділі заперечується точка зору О.В. Урманова, який уважав, що Володін «опікується» військово-стратегічним домінуванням США. Його вчинок продиктований любов'ю до Росії, ненавистю до сталінського режиму і розумінням того, що володіння атомною зброєю становить смертельну загрозу для цивілізації. Найважливішим моментом твору є питання дядька Авеніра про межі патріотизму. Солженіцин наполягає на необхідності національного самозбереження, збереження народу. Безперечною є схожість у світоглядах Авеніра і Нержина: істинним патріотизмом, любов'ю до батьківщини продиктований страх дядька перед атомною бомбою в руках більшовицького уряду.

У підрозділі 4.2. «Добро і зло в романі» мова йде про найважливіші для письменника морально-етичні категорії. О.І. Солженіцин уважає, що межа між добром і злом прокладена не через географічну карту, а через людське серце. Система антропологічних поглядів письменника базується на уявленні про споконвічну одухотвореність людського роду і подальше його падіння. Один із персонажів роману, художник Кондрашев-Іванов, емоційно сперечається з Нержиним про духовне вдосконалення і розуміння Бога, говорячи, що ніякі зовнішні умови не повинні зламати внутрішньої суті людини. Художник акцентує увагу на розмиванні кордонів між добром і злом. За всіма «перекрученнями» і «зуроченнями» близькі письменникові за світоглядною позицією герої прагнуть побачити сліди втраченої досконалості. Саме з цим пов'язана віра автора в силу слова. Беручи моральність за основу, Нержин звертається до християнського віровчення. Його віра в силу слова співзвучна з першими рядками Євангелія від Іоанна. Солженіцин закликає до терпимості такою ж мірою, як і до принциповості. Усвідомлюючи природу помилковості й забобонів, він розуміє і способи боротьби з ними, більш дієві й радикальні, ніж пряме насильство. Фразеологічна, психологічна й ідеологічна точки зору персонажа й автора тут подібні: письменник говорить не лише від імені героя, а й від власного.

У підрозділі 4.3. «Проблема виховання й освіти» показано, що письменник знав радянську систему освіту не з чуток, оскільки тривалий час працював учителем. У героїні роману Клари Макаригіної після закінчення школи були певні труднощі з визначенням подальшого шляху. Письменник підкреслює, що це було поширеним явищем: діти виходили зі школи, не маючи хороших знань і не відчуваючи потягу до жодної з наук. Відпрацювавши на шарашці, поспілкувавшись із ув'язненими, Клара зрозуміла, що життя не вкладається в рамки «передового» вчення. Сприйняття життя героїнею кардинально відрізняється від ставлення до подій, властивого людям її оточення.

Говорячи про освіту, автор наводить за приклад викладання російської літератури як залучення до світової скарбниці художнього слова, що виховує духовні якості дітей. Концепція вивчення літератури, яка склалася за радянських часів, передбачала оцінку творів з позиції їх ідеологічної благонадійності. З раннього віку закладалася думка про те, що немає необхідності знати предмет, про який говориш, головне висловити офіційну точку зору. Автор зазначає: подібне ставлення до навчання поширювалося на всі дисципліни. Школу, подібно до інших сфер життя, втягли в гонитву за показниками. Солженіцин простежує результати подібного навчання, переводячи героїню у вищу школу. Система вищої освіти в СРСР доби сталінізму не сприяла тому, щоб студенти добре знали і любили свою професію. Солженіцин розкриває загальний принцип організації навчання в школі і вузі, де дотримувалися всіх зовнішніх атрибутів навчання, проте панували начотництво і кар'єризм.

У підрозділі 4.4. «Радянська дійсність» показано, що письменник гостро сприймав трагічний розрив зі споконвічними національними ціностями, які виникли за радянської влади. Для нього поняття «російський» і «радянський» не лише протилежні, а й ворожі (образ Земелі). На думку Ж. Нива, таїну жінки в романі втілює Агнія. Її ім'я означає чистоту, вона символізує любов, що зрікається плоті. Близькість Агнії до витоків, екзистенційний зв'язок з природою і землею споріднює її з образом дядька Авеніра, котрий належав до старої Русі. Тихе зникнення Агнії з життя Яконова, а також зі сторінок роману схоже на зникнення старої Росії і віри в Бога.

Солженіцин порівнює стан дружин політичних в'язнів у сталінській державі і супутниць декабристів за царизму. На дружин політв'язнів у СРСР очікував бойкот, звільнення з роботи і повне безправ'я (образ Наталі Герасимович). Солженіцин показує, що люди самі допомагали владі знищити себе, якщо не фізично, так духовно. Факт зречення родичів не вважався зрадою, що призводило до духовної руйнації і розриву духовних зв'язків між людьми. Жертовність, властива російському народові і прославлена в образах Бориса й Гліба, перестала бути чеснотою.

Висновки

Наявні спроби систематизації солженіцинських персонажів відрізняються певною однобічністю. У роботі запропоновано принципово інший підхід до класифікації образів. Ураховуючи особливості світогляду письменника, доцільно відмовитися від різкої поляризації героїв за принципом їх служіння добру і злу і виділити особливу групу («Служителі мимоволі»), яка знаходиться на перетині цих полюсів. Основоположним компонентом запропонованої класифікації є рівень духовного розвитку героя і здатність протистояти режиму. Кожний персонаж пройшов шлях від усвідомлення неможливості жити за принципами, насаджуваними владою, і обрав власний спосіб протистояння режиму, однак усі вони об'єднані спільним прагненням не брати участь у поширенні зла. Головне в авторській концепції - ідея самостояння особистості в боротьбі з тоталітарною системою і ті духовні цінності, які дозволять зберегти людську гідність. Продовжуючи кращі традиції моральності російської і світової культури, письменник керувався імперативом персональної відповідальності людини за все, що відбувається.

Ураховуючи специфіку солженіцинської оповіді (відсутність головного героя), розгляд персонажів у їх сукупності, взаємодії і як системи дало можливість зрозуміти творчий задум і позицію письменника. Відсутність домінуючого світогляду в романі зумовило співіснування різних точок зору. Найбільш повно авторська позиція розкривається не в словах одного героя, а в складній системі їх взаємовідносин, і авторське бачення світу може бути визначене лише при аналізі всієї системи.

Створюючи образ Сталіна, Солженіцин писав не портрет історичного діяча, а формував у читача відповідне ставлення до героя. Цим зумовлюється символічне виведення персонажа за межі конкретного часу і простору. Особливий принцип організації оповіді характеризує внутрішній світ героя за допомогою різних форм вираження авторської позиції: суміщення письменницької оцінки з висловленнями героя, розповіддю від третьої особи, переходом внутрішнього мовлення персонажа у висловлення думок уголос, пародіювання способу мислення героя.

Солженіцин вдається до традиційних для романного жанру засобів створення образів і вираження авторської позиції: портрету, мовленнєвої характеристики, прямої характеристики психологічного стану героя, його передісторії, внутрішніх монологів і невласне прямої мови, зображення форм поведінки. Відмова письменника від безпосереднього вираження власної позиції призводить до пошуку інших способів її втілення. Найважливішим із них виявляється вираження авторської точки зору через співвіднесення позиції героя із загальною романною ситуацією. Подібним чином створюється композиційна єдність системи персонажів.

Письменник використав різноманітні форми інтертексту - літературні й філософські ремінісценції, а також символіку назви, експресивно забарвлену лексику, метонімію, «вивернуту» іронію, так званий «крупний план», згущення деталей тощо. Для створення експресивності вдавався до повторів, які стали не лише зв'язувальним елементом оповіді, а й виконували підсилювально-видільну функцію, сприяли глибшому розумінню психологічного стану персонажа. Використання автором спогадів і листів сприяє створенню ефекту достовірності і суміщенню категорій минулого й теперішнього часу.

Зближення соціального й філософського, вічного й тимчасового, фактичного матеріалу й художної вигадки є специфічною рисою роману. Дійсність пізнається як через конкретно-чуттєве сприйняття персонажів, так і крізь призму вироблених світовою художньою і філософською думкою універсальних ідей. Таке «подвійне» бачення дозволяє Солженіцину показувати явища дійсності і в конкретно-історичній площині, і в позачасовій перспективі. У цьому сенсі роман «В колі першому» являє собою відкритий надчасовий діалог, який в особливому діалогічному просторі опосередковано ведуть сотні прямо не представлених у творі учасників.

Утілення концепції світу й особистості в романі поєднується з постановкою низки онтологічних та екзистенційних проблем, зокрема проблем добра і зла, патріотизму, виховання й освіти, гармонії та дисгармонії, сенсу життя тощо, що робить твір концептуально значущим, надає йому особливої глибини й багатовимірності. Світогляд письменника сформувався на основі християнської релігійної традиції і переосмислення історичного розвитку Росії. Солженіцин виходить із розуміння споконвічної упорядкованості буття, яке зазнало агресії деструктивних начал, думаючи, що Добро первинне, а Зло - вторинне. Віра в абсолютну моральність, яку осягають особисто й інтуїтивно, проходить крізь весь роман. Письменник сприймає християнство не як релігійний догмат, а як досвід попередніх поколінь, концентровано втілений у заповідях і який є моральним критерієм життя людей. Він закликає людей до духовного удосконалення і розуміння Бога не через зовнішні атрибути, а через внутрішнє усвідомлення необхідності жити за християнськими заповідями і цим зменшувати частку зла у своєму серці.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Ступницкая Н.Н. Русь советская и Русь ушедшая в романе А.И. Солженицына «В круге первом» / Наталия Николаевна Ступницкая // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Серія «Літературознавство». - Вип. 3 (39). Частина перша. - Харків, 2004. - С. 135-144.

2. Ступницкая Н.Н. Жизнь в тюрьме и на воле по роману А.И. Солженицына «В круге первом» / Наталия Николаевна Ступницкая // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Серія «Літературознавство». - Вип. 3 (39). Частина друга. - Харків, 2004. - С. 111-117.

3. Ступницкая Н.Н. Вольные персонажи в романе А.И. Солженицына «В круге первом» / Наталия Николаевна Ступницкая // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Серія «Літературознавство». - Вип. 4 (40). Частина перша. - Харків. 2004. - С. 121-127.

4. Ступницкая Н.Н. Женские образы в романе А.И. Солженицына «В круге первом» / Наталия Николаевна Ступницкая // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Серія «Літературознавство». - Вип. 4 (40). Частина друга. - Харків, 2004. - С. 149-155.

5. Ступницкая Н.Н. Добро и зло в романе А.И. Солженицына «В круге первом» / Наталия Николаевна Ступницкая // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Серія «Літературознавство». - Вип. 4 (40). Частина третя. - Харків, 2004. - С. 118-124.