Неореалізм як теоретико-критичний дискурс в українському та російському літературознавстві ХІХ–ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

УДК 821.161.2'06 : 7.038.5 + 821.161.1'06 : 7.038.5

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Неореалізм як теоретико-критичний дискурс в українському та російському літературознавстві ХІХ-ХХ століття

10.01.06 - теорія літератури

Головій Оксана Миколаївна

Чернівці - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та зарубіжної літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Колошук Надія Георгіївна, Волинський національний університет імені Лесі Українки.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Гнатюк Михайло Іванович, Львівський національний університет імені Івана Франка; кандидат філологічних наук, доцент

Захист відбудеться « » ……. 2011 р. о … годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.11 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. М. Коцюбинського, 2, зал засідань.

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, …

Автореферат розісланий « » травня 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.М. Ковалець

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У сучасному літературознавстві, незважаючи на активне й різноаспектне дослідження письменства ХХ ст., залишаються проблеми, які потребують нових висновків, уточнень, доопрацювань тощо. Серед таких - проблема неореалізму в контексті розвитку мистецьких напрямів, течій і тенденцій епох модерну і постмодерну. Термін «неореалізм» інтенсивно функціонує в сучасних працях з історії та теорії літератури, однак йому далеко до «аксіоматичності»: він вживається в найрізноманітніших контекстах, часто взаємопротилежних; усталене тлумачення неореалізму відсутнє навіть у довідникових та енциклопедичних виданнях. Внаслідок цього перелік митців-неореалістів чи не в кожного дослідника літературного процесу свій і не завжди вмотивований із теоретичної точки зору.

Термінами «неореалізм», «новий реалізм», «реалізм ХХ ст.», «постреалізм» літературознавці найчастіше позначають аналогічні художні явища новітньої мистецької парадигми - вияви реалізму, збагаченого елементами модерністських чи постмодерністських поетик. Однак деякі дослідники вживають усі ці терміни як синоніми (Н. Колошук), інші - розмежовують, щоправда, за відсутності чітких критеріїв (Р. Мовчан, Н. Лейдерман, М. Ліповецький). Дискусійне в сучасному літературознавстві і питання про «статус» неореалізму: це напрям, течія чи стильова тенденція. Так, Н. Крутікова та О. Козій називають неореалізм «художнім напрямом», Л. Рева - «оновленим творчим методом», Л. Пономаренко - «стильовою течією», Ю. Ковалів - «стильовою хвилею ХХ ст.». Серед літературознавців нема одностайності й у питанні про природу неореалізму: це власне реалізм чи таки модернізм і постмодернізм (відповідно, напрям / течія / тенденція реалізму чи модернізму й постмодернізму). Наприклад, В. Кєлдиш розглядає неореалізм як «течію реалізму», В. Пахаренко - як «течію модернізму». Крім того, зазвичай літературознавці акцентують увагу лише на одному аспекті (іноді кількох) розвитку неореалізму, найчастіше аналізують його на тлі модерністських (тоді виникає питання, як розвивається неореалізм в епоху постмодерну) або постмодерністських (а як же попередні етапи?) напрямів, течій і тенденцій. Таким чином, у сучасному літературознавстві відсутня чітка концепція неореалізму - немає жодного дослідження, у якому б розглядався його розвиток упродовж цілого ХХ ст. - були б виокремлені й охарактеризовані основні етапи, відведено місце в ієрархії новітніх напрямів, течій і тенденцій, простежено й встановлено відповідність між термінами «новий реалізм», «неореалізм», «постреалізм», «реалізм ХХ ст.» тощо.

На часі ґрунтовна розробка цієї концепції та послідовне «вписування» неореалізму в новітню мистецьку парадигму. Для цього в першу чергу необхідно проаналізувати особливості функціонування поняття «неореалізм» у літературознавчій терміносистемі, тобто спроектувати роботу в царину історії літературознавства й літературної критики. Такий крок на шляху дослідження неореалізму вважаємо доцільним, оскільки, за спостереженням авторів відомої праці з історії української літературної критики, «тільки при широкому охопленні літературних явищ із застосуванням історичного підходу до їх інтерпретації й оцінок вдавалося простежити певні тенденції й закономірності процесу, визначити перспективи дальшого розвитку, формувати теоретичні принципи нових напрямів і течій, формулювати загальну концепцію національної літератури, її витоків і традицій, своєрідності, перспектив розвитку» Історія української літературної критики: дожовтневий період / М. Д. Бернштейн [та ін.]. - К. : Наук. думка, 1988. - С. 6.. На нашу думку, до проблеми вияву реалізму в новітній мистецькій парадигмі варто застосувати інакший, порівняно з сучасними літературознавцями, підхід: не просто визначати набір поетикально-стильових ознак художнього явища, а пояснити, які філософські (онтологічні, епістемологічні) та психолого-естетичні засади зумовили його появу і лягли в основу. У цьому допоможе як розгляд теоретико-критичних праць, так і аналіз художніх творів.

Вважаємо за доцільне будувати дослідження на матеріалі двох літератур - української та російської. Причина полягає не лише у зв'язку їхніх теоретичних і художніх дискурсів у радянський період чи близькості цих літератур упродовж усього розвитку письменства (їхні міжкультурні зв'язки і взаємовпливи завжди були й залишаються інтенсивними), а головним чином у бажанні розширити простір літературознавчого дослідження задля аналізу рецепції цього явища критиками й теоретиками різних літератур та показу закономірностей художнього вияву.

Отже, актуальність дослідження визначається важливістю ролі неореалізму в літературному процесі та необхідністю аналізу цього явища в аспекті теоретико-критичного осмислення і художнього вияву у зв'язку з реалізмом, модернізмом, соціалістичним реалізмом та постмодернізмом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана згідно з напрямом наукової роботи кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки в руслі планової теми «Модернізм та постмодернізм у літературі ХХ століття». Тема дисертації затверджена вченою радою Волинського національного університету імені Лесі Українки (протокол № 2 від 29 вересня 2010 року) та на засіданні бюро науково-координаційної ради Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 4 від 22 червня 2010 року).

Метою роботи є простеження тяглості неореалістичного дискурсу в українській і російській теоретико-критичній думці, теоретичне обґрунтування неореалізму як специфічного вияву реалістичного типу творчості в мистецтві ХХ ст.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

* обґрунтувати власну концепцію неореалізму;

* для виявлення початків неореалістичного дискурсу проаналізувати літературно-критичні праці Ф. Достоєвського та І. Франка, охарактеризувати специфіку вияву неореалістичних тенденцій у творчості реалістів епохи декадансу;

* простежити особливості зародження неореалістичного дискурсу в літературно-критичних і теоретичних статтях, рецензіях, виступах українських та російських критиків перших десятиліть ХХ ст., а також у творчості модерністів перехідного етапу;

* проаналізувати специфіку теоретичного наповнення термінів «неореалізм» та «новий реалізм» у співвідношенні з поняттями «соціалістичний реалізм» і «реалізм» у радянському літературознавстві (1930 - 1940-і рр., 1950 - 1980-ті рр.);

* дослідити українську діаспорну критику першої половини ХХ ст., звернувши увагу на особливості дискусій членів МУРу навколо проблеми реалізму в новітній мистецькій парадигмі;

* показати процес продовження неореалістичного дискурсу в 1990-х рр., з'ясувати теоретичне наповнення поняття «неореалізм» у сучасній терміносистемі та виявити неореалістичний компонент у постмодерній прозі.

Об'єкт дослідження - естетичні концепції неореалізму на різних етапах розвитку української і російської літератур ХХ ст., а також художня реалізація теоретико-критичного дискурсу неореалізму.

Предмет дослідження - еволюція дискурсу неореалізму від появи цього поняття впродовж усього ХХ ст. у взаємозв'язку з поняттями «реалізм», «модернізм», «соціалістичний реалізм» та «постмодернізм».

Матеріалом є листи, щоденники, статті Ф. Достоєвського; літературно-критичні й теоретичні статті, рецензії, огляди й листування І. Франка; художні твори І. Франка та А. Чехова; літературно-критичні та теоретичні праці українських і російських письменників та критиків перших десятиліть ХХ ст. (М. Вороного, М. Зерова, В. Брюсова, Є. Замятіна та ін.); літературна критика й радянські дослідження 1930 - 1980-х рр.; виступи українських критиків в еміграції (Ю. Шереха, У. Самчука та ін.); дослідження сучасних українських та російських літературознавців, критиків і теоретиків. До матеріалів дисертації долучено літературознавчі довідники та енциклопедії, підручники й посібники відповідних періодів.

Теоретико-методологічна основа. Робота базується на наукових принципах сучасної історії та теорії літератури, у ній поєднані філологічно-описовий, історико-генетичний, порівняльно-типологічний, системно-функціональний методи, методи теоретичного вивчення літературних джерел, цілісно-системного філологічного дослідження. У дисертації беруться до уваги концепції філософів-матеріалістів і позитивістів (Г. Спенсер, О. Конт), філософські концепції представників «філософії життя» (Ф. Ніцше, А. Шопенгауер), екзистенціалістів (А. Камю, Ж.-П. Сартр), праці Х. Ортеґи-і-Ґассета, структуралістів і постструктуралістів (Р. Якобсон, Р. Барт). Спираємося на дослідження з семіотики текстів (У. Еко), теоретичні та історико-літературні праці, присвячені дослідженню художніх напрямів та течій ХІХ - ХХ ст. (романтизму, реалізму, соціалістичного реалізму, модернізму та постмодернізму), літературознавчі та критичні дослідження про прозовий доробок ряду письменників-неореалістів. Основою методологічної стратегії роботи є філософсько-естетичні праці, в яких актуалізуються проблеми мімезису й мистецького відображення дійсності (Арістотель, Е. Ауербах, Л. Лосєв, В. Подорога, Г.-Ґ. Ґадамер).

Наукова новизна дослідження та одержаних результатів. Уперше простежено й доведено тяглість неореалізму в літературно-критичному й теоретичному дискурсі ХХ ст.; виокремлено етапи неореалістичного дискурсу та виявлено особливості функціонування терміна «неореалізм» на кожному з них; конкретизовано роль і суть неореалізму в художньо-естетичній парадигмі епох модерну та постмодерну у зв'язку з реалізмом, модернізмом, соціалістичним реалізмом та постмодернізмом. Сформульовано й теоретично обґрунтовано власну концепцію неореалізму як вияву в новітньому мистецтві реалістичного типу творчості, здатного синтезуватися з соціалістичним реалізмом, модерністськими та постмодерністськими напрямами, течіями й тенденціями (при домінуванні реалістичних засад).

Теоретичне значення дисертації полягає в аналізі та узагальненні інтерпретацій поняття «неореалізм» в українському й російському теоретико-критичному дискурсі та створенні цілісної концепції неореалізму, що передбачає уточнення терміна «неореалізм» і вивчення феноменів неореалістичної літератури. Дисертаційні висновки поглиблюють уявлення про специфіку літературного процесу ХХ ст., розмаїття художніх напрямів, течій та тенденцій новітньої літератури.

Практичне значення дисертації. Дослідження сприятиме подальшій розробці означеної проблематики в сучасному літературознавстві - її теоретичних, історико-культурних та компаративних аспектів. Результати можуть бути використані у процесі викладання теоретичних та історико-літературних курсів та спецкурсів, зокрема тих, що висвітлюють типологію новітнього літературного процесу. Окремі положення і факти можуть бути використані для підготовки нових навчальних програм, підручників, посібників з теорії та історії літератури, історії літературознавства і літературної критики.

Апробація роботи. Концептуальні положення дисертації апробовано в доповідях і публікаціях: на ІХ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 19 - 21 червня 2007 р.), Міжнародній науковій конференції «Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті» (Луцьк, 30 - 31 жовтня 2007 р.), Міжнародному науковому симпозіумі «М. Горький і його епоха» (Білорусь, Брест, 19 - 20 березня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції «Леся Українка: естетика, поетика, текстологія» (Луцьк, 15 - 17 травня 2008 р.), ІV Міжнародному теоретичному симпозіумі «Модернізм як теоретична парадигма: уточнення змісту» (Київ, 19 - 20 червня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції «Мультикультурні аспекти сучасного літературознавчого дискурсу» (Чернівці, 13 - 14 листопада 2008 р.), VІІ Всеукраїнських наукових читаннях «Леся Українка і сучасність» (Луцьк, 2 - 3 квітня 2009 р.), ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Явище синтезу мистецтв в українській літературі» (Луцьк, 14 - 15 травня 2009 р.), VІ Міжнародній літній школі «Російська література: історія і історіографія» (Росія, Санкт-Петербург, 2 - 6 липня 2009 р); Науково-культурологічному семінарі «Леся Українка та її родина» (Луцьк, 25 - 26 лютого 2010 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Леся Українка в контексті літературної епохи» (Луцьк, 13 - 14 травня 2010 р.), ІІ та ІV Міжнародній науково-практичній конференції аспірантів і студентів «Волинь очима молодих науковців» (Луцьк, 2008 та 2010 рр.) і чотирьох щорічних вузівських конференціях «Дні науки» на філологічному факультеті Волинського національного університету імені Лесі Українки в 2007 - 2010 рр.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено в 22 одноосібних статтях у збірниках наукових праць, із них 3 публікації - тези та матеріали конференцій. У фахових виданнях, затверджених ВАК України, опубліковано 15 статей.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів і висновків до кожного з них та загальних висновків та списку використаних джерел (337 позицій). Дослідження викладене на 220 сторінках, із них 188 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У «Вступі» охарактеризовано стан досліджуваної проблеми, з'ясовано причини її недостатнього вивчення, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовану мету й завдання, визначено об'єкт, предмет, матеріал та теоретико-методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації - «Зародження неореалістичних тенденцій в українській і російській літературній критиці» - з'ясовано передумови виникнення неореалістичного дискурсу в другій половині ХІХ ст. та проаналізовано зародження неореалістичних тенденцій у творчості реалістів епохи порубіжжя (кінця ХІХ - початку ХХ ст.).

У підрозділі 1. 1. «Реалістична концепція Ф. М. Достоєвського» аналізуються відображені головним чином у листах і щоденниках 1860 - 1880-х рр. погляди російського класика на реалізм. Ф. Достоєвський теоретично обґрунтував концепцію реалізму, оперуючи термінами «реализм в высшем смысле» та «реализм… доходящий до фантастического» («фантастический реализм»). Утверджуючи дійсність як основу художньої творчості, проголошуючи домінантним у мистецтві принцип правдоподібності, не уявляючи письменницької роботи без звернення до фактів та їх аналізу, російський письменник полемізував зі спрощено-емпіричним уявленням про реалізм як «квакерство»: вбачав потенціал міметичного мистецтва в посиленні суб'єктивного та естетичного начал, у його здатності до синтезу - діалектичного поєднання реального й ірреального: достовірності з фантастичністю, конкретики з умовністю, реалізму з романтизмом, racio з emocio (при беззаперечному домінуванні реалізму) тощо.

Основою філософсько-естетичної думки другої половини ХІХ ст. стала матеріалістично-позитивістська віра у всевладдя розуму та можливість об'єктивного пізнання законів Усесвіту. Натомість світобачення Ф. Достоєвського - релятивістське: письменник неодноразово наголошував, що людський розум не може осягнути «кінців і початків», істинної суті речей і явищ, що об'єктивне знання - фікція, фантастика. Відповідними були мистецькі настанови: особливий тип нарації (відмова від дидактизму й відвертого моралізаторства, зникнення всезнаючого деміурга-розповідача), універсалізація образів і проблематики, відсутність однозначних розв'язок, герої-диваки тощо.

Під «реалізмом у вищому сенсі» Ф. Достоєвський розумів уміння «зображати всі глибини душі людської» («Щоденник письменника» за 1881 р.), тобто максимально наближатися до «реальної» психології, не обминаючи прихованих імпульсів людської свідомості, сягаючи глибин несвідомих поривів і потягів.

Теоретичні погляди Ф. Достоєвського не завжди знаходили пряме відображення в його художній творчості (Ф. Достоєвський - реаліст, хоч і багато в чому «глибинніший» від своїх сучасників), тим не менше вони позначили напрямок подальшого розвитку реалізму, створили «плацдарм» для неореалізму.

У підрозділі 1. 2. «Проблема реалізму в літературно-критичній рецепції І. Я. Франка» простежено особливості еволюції Франкової концепції реалізму від теорії «наукового реалізму» до теорії «ідеального реалізму».

Протягом життя І. Франка приваблювали різні форми вияву реалістичного типу творчості - реалізм, натуралізм, неореалізм; він намагався їх теоретично осмислити в численних літературно-критичних працях. Спосіб вирішення проблеми співвідношення правди та вигадки / об'єктивного й суб'єктивного в мистецтві, яка хвилювала І. Франка протягом усього творчого життя, викристалізовувався вже на початку діяльності - в одній із ранніх статей «Поезія і її становисько в наших временах. Студіум естетичне» (1876) - і полягав у синтетичному поєднанні протилежних естетичних начал. Подальший шлях І. Франка-теоретика - відхід від задекларованих у цій праці принципів у царину посилення позитивістського начала (теорія «наукового реалізму»). Так, у статті «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878) - відгуку на «Сьогочасне літературне прямування» І. Нечуя-Левицького - І. Франко потрактував тези свого сучасника про те, що реалізм не повинен цуратися «ідеалізму, фантазії, серця, пишного духу щирої поезії» як недопустиме для реалістичної літератури повернення «назад до старого ідеалізму і старої фантастики та сентиментальності». У цій статті він розмежував поняття «реалізм як тип творчості» (у його теорії «мимовільний, несвідомий реалізм»), «ультрареалізм» / «новіший реалізм літературний», представлений доробком російських письменників «школи Д. Писарєва», та «науковий реалізм». Франкова теорія «наукового реалізму» містить вихід до теорії двох мистецьких напрямів - натуралізму й реалізму, які ґрунтувалися на спільній світоглядно-естетичній основі - позитивізмі; не випадково критик не завжди диференціював терміни «реалізм» та «натуралізм», поруч із Е. Золя ставив імена українських реалістів І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Ю. Федьковича та ін.

У ряді статей, написаних у кінці 1870-х та в 1880-х рр. І. Франко виступив прихильником реалістично-натуралістичної теорії «наукового реалізму»: «[Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції …]» (1878), «Еміль Золя. Життєпис» (1881), «Влада землі в сучасному романі» (1891) та ін. Щодо проблеми взаємодії реалістичних та ідеалістичних начал у мистецтві, то в статтях цього періоду критик або ж оминав її, або зводив до рівня дискусії навколо проблеми мистецької вартості реалізму й запевняв, що в реалістичний / натуралістичний твір автор приносить частку свого «я», а пропущене крізь «призму» письменницької душі ніколи не буде «рабським копіюванням дійсності» / антимистецтвом.

Остаточний відхід І. Франка від матеріалістично-позитивістських гасел зафіксовано в статті «Еміль Золя, його життя і писання» (1898), у якій український класик не лише диференціював реалізм та натуралізм як самостійні художні явища, а й переконливо довів вичерпаність натуралізму та загалом усього мистецтва, заснованого на філософії позитивізму, у тому числі й реалізму - власне «соціального» реалізму, який був наближений до натуралізму й ігнорував психологічну багатовимірність особистості. Тому перспективу подальшого розвитку реалізму І. Франко пов'язав із творчістю реаліста Ф. Достоєвського (а не «соціолога»-натураліста Е. Золя) та продовженням закладених ним традицій психологізму й філософічності. У пізнішій праці «Принципи і безпринципність» (1903) критик детальніше аргументував свою позицію, полемізуючи з тезою С. Єфремова про еволюцію літератури в бік поглиблення соціального аналізу.

У статті «Еміль Золя, його життя і писання» І. Франко доводив, що протилежні світоглядно-естетичні первні (реалізм та ідеалізм) можуть переплітатися у творчості письменників-позитивістів, однак органічність їхньої взаємодії поверхова і несе «ненастанні збитки» як світогляду письменника (внутрішнє роздвоєння; І. Франко назвав Е. Золя натуралістом з душею романтика), так і мистецькій вартості твору. Результатом по-справжньому органічної взаємодії є творчість митців, що відходять від позитивістських настанов, саме в ній - перспектива розвитку літератури. Висловлені в цій праці погляди І. Франка становлять ядро його концепції «ідеального реалізму», яка характеризує зрілий етап теоретико-критичної думки письменника і повернення на новому витку до ключових тез огляду «Поезія і її становисько в наших временах»; вона має безпосередній стосунок до теорії неореалізму. У численних літературно-критичних та теоретичних працях 1890 - 1900-х рр. І. Франко виокремлював концептуальні ознаки реалізму нової генерації / «ідеального реалізму»: послаблення аналітичного начала (аналіз - наріжна ознака «позитивістського» мистецтва - натуралізму й «соціального» реалізму), вихід «синтезу в найвищім розумінні сього слова» на домінантні позиції, посилений психологізм, ліризація прози, нівеляція «протоколярної» оповіді й тяжіння до лаконізму, ущільненості й фрагментарності стилю тощо.

У підрозділі 1. 3. «Теорія і практика неореалізму (І. Франко та А. Чехов)» у світлі вияву неореалістичних тенденцій у творчості реалістів епохи декадансу проаналізовано оповідання І. Франка «Як Юра Шикманюк брів Черемош» (1903) та повість А. Чехова «Палата № 6» (1892).

В обох творах домінують ознаки реалістичної естетики: чіткі фабула та сюжет, традиційна композиція - зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка; герої-персонажі постають як цілісні соціально детерміновані, психологічно переконливі характери тощо. Разом з тим А. Чехов та І. Франко, звертаючись до соціальної проблематики, детально відтворюючи / фіксуючи реалії дійсності, спрямовують конфлікти у філософську площину - до вирішення екзистенційних проблем буття. У центрі повісті «Палата № 6» - колізія «людина - система», для підкреслення якої вводиться конфлікт «ілюзія - реальність / видимість - дійсність». Образ божевільні постає як універсальна модель світобудови; авторові було важливо вказати на тотожність між в'язницею, божевільнею та всесвітом, наголосити на масштабах загрози, яку несе в собі підміна понять, уявлень та орієнтацій. Конфлікт «добро - зло» як одвічне протистояння ліг в основу оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош»; він набув філософської глибини й універсалізму (навіть притчевості) завдяки введенню в канву твору умовно-фантастичних образів Білого й Чорного демонів. У творах І. Франка та А. Чехова наявний всезнаючий третьоособовий наратор, однак він відходить у тінь у дискусіях між Білим і Чорним демонами («Як Юра Шикманюк брів Черемош»), між Андрієм Рагіним та Іваном Громовим («Палата № 6»), з огляду на це відсутні остаточні акценти, фінал залишається відкритим (навіть попри наявність чітко зафіксованої розв'язки). Варто відзначити й новітній підхід українського та російського письменників до образо- і характеротворення: елементи вияву «реальної» / достовірної психології, знаковість героїв тощо. Усі ці ознаки виявляють прагнення обох реалістів подолати вузькість реалізму ХІХ ст., їхнє тяжіння до новітнього мистецтва - власне неореалізму.

У другому розділі - «Неореалізм як теоретико-критичний дискурс в українській та російській літературній критиці та літературознавстві першої половини ХХ ст.», що складається з чотирьох підрозділів, проаналізовано особливості функціонування поняття «неореалізм» у літературознавчій терміносистемі першої половини ХІХ ст.

Підрозділ 2. 1. «Неореалізм у російській критиці “срібного віку” та початку 1920-х рр.» містить огляд теоретико-критичних праць російських митців, критиків та літературознавців. Детально проаналізовано статті В. Брюсова («Карл V. Діалог про реалізм у мистецтві» 1906, «Нові течії в російській поезії» 1913, «Неореалізм» 1922 та ін.), Є. Замятіна («Сучасна російська література» 1918, «Про синтетизм» 1922 тощо) та дослідження Р. Іванова-Разумніка (статті та монографія «Російська література ХХ століття (1890 - 1915)» 1920). Для доказу поліфункціональності терміна «неореалізм» охарактеризовано статтю В. Жирмунського «Ті, що подолали символізм» (1916), у якій літературознавець назвав акмеїстів неореалістами.

Брюсівська концепція неореалізму еволюціонувала: у його ранніх статтях ішлося про реалізм, згодом про «нео-реалізм» як еклектичне явище, нарешті - про «неореалізм» як новітнє явище в мистецтві ХХ ст. (реалізм, збагачений імпресіонізмом, символізмом, футуризмом і кубізмом). В. Брюсов згадував про це художнє явище ніби «між іншим», у загальних мистецьких оглядах (виняток - стаття «Неореалізм»). Лише в кінці творчого шляху він розгледів потенціал неореалізму на фоні літературних напрямів, течій і тенденцій ХХ ст., в основному ж кваліфікував неореалізм як еклектичне, малохудожнє явище. На нашу думку, це пов'язано з тим, що критик оцінював неореалізм у поезії, а не в прозі, де він виявився значно інтенсивніше.

Є. Замятін вважав неореалізм закономірним продовженням літературного розвитку, заключною ланкою у філософсько-мистецькій діалектичній тріаді «теза-антитеза-синтез» / «реалізм-символізм-неореалізм». Він розвинув ідею художньо-філософського синтетизму, тим самим по-своєму продовжив основні ідеї концепції «фантастичного реалізму» Ф. Достоєвського. Однак, актуалізуючи закон Геґеля, утверджуючи органічний синтез реалізму з символізмом та єдність реалістичного начала з фантастичним аж до зникнення межі між ними, критик спрямував думку в русло теорії сюрреалізму - модерністського напряму, що засвідчив процес взаємозлиття реального й ірреального світів (що унеможливлює домінування реалістичного типу творчості як основи неореалізму). Водночас чимало визначених Є. Замятіним принципів художнього зображення (локальна та темпоральна конкретика, яка не виключає просторово-часових зміщень, функціоналізація та знаковість деталей, конденсованість образів, прагнення до «показу», увага до соціальних тем тощо) не характерні для сюрреалізму і яскраво виявляються у неореалізмі.

Р. Іванов-Разумнік, розглядаючи літературний процес як маятниковий рух між реалістичним та романтичним типами творчості (в основі яких, відповідно, «релігія Людства» і «релігія Бога», тобто об'єктивне й суб'єктивне начала), потрактував «новий реалізм» як художнє явище, що прийшло на зміну символізмові, ґрунтувалося на реалістичному типові творчості й засвідчило перехід еталонного «пушкінсько-толстовського» реалізму на новітні - спільні із символізмом, «декадентські» - філософські засади. Актуалізуючи проблему «нового реалізму», критик вказував на його поетикально-стильові ознаки (зв'язок з реалізмом попередньої епохи, філософська глибина творів, екзистенційність проблематики, трагічний пафос, психологічна достовірність героїв-персонажів тощо). Важливою є теза Р. Іванова-Разумніка про кризовість реалізму ХІХ ст. як наслідок філософсько-світоглядних змін у суспільстві, а не вичерпаності реалістичних форм.

У підрозділі 2. 2. «Неореалізм у теоретичному осмисленні українських митців та критиків 1900-х - початку 1920-х рр.» проаналізовано теоретико-критичні праці українських дослідників неореалізму і виявлено, що, порівняно з російською літературною критикою початку ХХ ст., в українській термін «неореалізм» / «новий реалізм» вживався менш частотно.

Принагідно до проблеми вияву реалізму в новітньому мистецтві долучилася Леся Українка. Її «новоромантична» концепція із визнанням реалізму, який «не виключає поривів ins Blay», має вихід до теоретичного осмислення неореалізму як художнього явища, що синтезує реалістичну конкретику з неоромантичним ідеалізмом (статті 1900-х рр. та листи).

Із 1910-х рр. термін «неореалізм» входить в українську літературознавчу терміносистему. М. Вороний у статтях «Драма живих символів» (1911), «Театральне мистецтво і український театр» (1912) та ін. виклав концепцію трьох фаз розвитку нової європейської драми - натуралістичної, символічної та неореалістичної; зазначав, що неореалізм і символізм розвивалися синхронно як «постнатуралістичні» течії, однак не акцентував на можливості їхнього взаємозбагачення. Терміном «неореалізм» М. Вороний відмежував новітній реалізм від натуралізму, тим самим заперечив його стосунок до позитивістської філософії, однак далі визначення концептуальної ознаки неореалізму - поглибленого психологізму - критик не пішов: неореалістичним назвав новий «психологічний» театр, представлений творчістю Г. Ібсена, Ґ. Гауптмана, С. Виспянського, С. Пшибишевського, А. Чехова; «першою ластівкою» неореалізму в українській драматургії назвав «Брехню» В. Винниченка, у російській репрезентантом «неореалістичної» течії, на думку українського письменника, став Московський художній театр К. Станіславського - В. Немировича-Данченка.

В «історичному нарисі» «Нове українське письменство» (1924 р.) М. Зеров запропонував періодизацію української літератури кінця ХVІІ - початку ХХ ст. (у її основі - естетико-стильовий критерій). На думку дослідника, четвертий етап мистецького розвитку (1890-ті рр. - перші десятиліття ХХ ст.) у стильовому плані становить своєрідну «діярхію» - «двовластя в літературі неореалізму та неоромантизму». М. Зеров назвав неореалізм «новим - витонченим - реалізмом» (відмінним від «наївного, зовнішньо-описового» реалізму ХІХ ст.), який, засвідчивши тяглість реалістичної традиції в мистецтві ХХ ст., не був позбавлений впливів неоромантичної естетики (про неоромантизм ідеться не лише як про конкретну художню течію, а як загалом про суб'єктивістсько-модерністські тенденції). У статтях, рецензіях та листах М. Зеров лише принагідно звертався до проблеми неореалізму. Критик розмежовував реалізм ХІХ ст. та власне неореалізм і наголошував: щоб перейти від реалізму до неореалізму, недостатньо нанизати на фабульну основу модерністські прийоми, треба досягнути філософської глибини, суголосної новітнім філософським вченням. критичний неореалістичний декаданс достоєвський

Погляди О. Дорошкевича, викладені в «Підручнику історії української літератури» (1924 р.), перегукуються з концепцією М. Зерова: автор підручника теж зробив висновок про панування двох стилів - неоромантизму та неореалізму - у мистецтві початку ХХ ст. Однак, на відміну від очільника когорти неокласиків, О. Дорошкевич побудував свою теорію на догоду «реалізмоцентричному» спрямуванню ідеологічної радянської критики. Показовим у цьому плані є функціонування в його терміносистемі понять «неореалізм» та «модернізм»: тези критика про здатність неореалізму синтезуватися з модернізмом свідчать про намагання «вписати» творчість модерністів у контекст реалістичних тенденцій, а не з'ясувати суть неореалізму.

У підрозділі 2. 3. «Поняття “неореалізм” / “новий реалізм” у радянському літературознавстві кінця 1920-х - 1940-х рр.» простежено особливості функціонування терміна «неореалізм» у літературознавстві СРСР і виявлено, що в період від кінця 1920-х до кінця 1940-х рр. чітко виокремлюються два етапи неореалістичного дискурсу. Перший - кінець 1920-х рр. («золотий вік» радянської культури), позначений активним функціонуванням та осмисленням терміна «неореалізм» на позначення нового «пролетарського» мистецтва, у якому активізуються реалістичні первні й водночас виявляються ідеалістичні поривання «до загірної комуни». Свідченням цього є численні виступи українських митців та критиків на сторінках періодичних видань (Івана Кулика, Валер'яна Поліщука, Фелікса Якубовського та ін.). У цей час створюється чимало неореалістичних творів, в яких реалістичні настанови поєднується з вірою в ідеали революції; ці твори згодом стали «протоканоном» (В. Хархун) соціалістичного реалізму («Бур'ян» А. Головка, «Перегній» Л. Сейфулліної тощо).

Другий період - 1930 - кінець 1940-і рр.: у культурі почав панувати соціалістичний реалізм як нормативна квазікласицистська система, а митці неореалісти, як і модерністи, змушені або емігрувати (Є. Замятін, В. Винниченко), або припинити активну творчу діяльність (Л. Сейфулліна), або перейти на засади офіційного мистецтва (А. Головко). Термін «неореалізм» зник із літературознавчої терміносистеми, «новим реалізмом» називали соціалістичний реалізм (який є виявом класицистичного типу творчості з його потенціалом «подвійного наслідування» - природи і певних канонів-зразків).

У 1930-х рр. поширилася тенденція протиставлення, навіть відмежування соціалістичного реалізму («нового реалізму»( від реалізму ХІХ ст. («класичного реалізму», у формулюванні М. Горького - «критичного реалізму»), який вважався «буржуазно-обмеженим» попередником офіційно задекларованого напрямку мистецтва. Саме в ці роки було розпочато критику концепції так званого «великого реалізму» відомого угорського філософа-комуніста Ґеорґа (Дьєрдя) Лукача.

У підрозділі 2. 4. «Діаспорна літературно-критична думка 1900 - 1940-х рр.: актуальність проблеми неореалізму» йдеться про українську емігрантську критику 1920-х та 1940-х рр. у стосунку до проблеми неореалізму.

Павло Богацький у монографії «Сьогочасні літературні прямування» (1923) серед багатьох модерністських напрямів та течій виокремив неореалізм як послідовний етап після активного вияву «революційного романтизму» і відзначив, що найчастіше неореалізм як напрям виявляється у творчості «попутників». Він відніс до неореалістів ряд українських (В. Підмогильний, Гр. Косинка, С. Васильченко, Т. Осьмачка та ін.) та російських (члени групи «Серапіонові брати») прозаїків. На основі творчості останніх критик визначив риси неореалістичної поетики. Вони схожі до виокремлених Є. Замятіним, однак між ними є принципова відмінність - П. Богацький не наголошував на синтезі символізму та реалізму в естетиці неореалізму, а, навпаки, говорив про домінування реалістичного начала.

Літературна критика періоду МУРу засвідчила неперервність неореалістичного дискурсу. І хоча серед діаспорних письменників, критиків та літературознавців точилися дискусії головним чином навколо ідеї «великої літератури» (У. Самчук), концепції «національно-органічного стилю» (Ю. Шерех), проблем патріотизму та націоналізму, питання стильових особливостей новітньої літератури не залишилося поза увагою. Літературознавчі праці Миколи Глобенка-Оглоблина, відображені в його підручнику «Історія української літератури» (1949), свідчать про розмежування дослідником «старого реалізму» й «неореалізму» (він критично ставився до спроб механічного оновлення традиційного реалізму, відзначив вплив імпресіонізму на неореалізм).

Ю. Шерех хоч і не вживав терміна «неореалізм», проте в ряді статей («Стилі сучасної української літератури на еміграції» 1945, «Подорож у країну ночі (Олександер Смотрич. “Ночі. Новелі”» 1947 та ін.) визначив суть цього художнього явища: його філософську основу, естетичну природу, специфіку образу-персонажа, «камерність» тощо. Він осмислював проблему взаємодії імпресіонізму й реалізму, відводив реалізмові роль поборника надмірної «імпресіонізації» прози; у коло уваги Ю. Шереха потрапляли головним чином менш радикальні, «традиціоналістські» різновиди неореалізму (зокрема проза У. Самчука).

У. Самчук порушував проблему реалізму ХХ ст. у статтях 1940-х рр. «Про прозу взагалі і прозу зокрема (До проблеми нашої літературної прози)», «Творчості і стилі», в інтерв'ю. Письменник говорив про «відкритість» реалізму до новітніх мистецьких віянь як на філософському рівні, так і на поетикально-стильовому; зауважував, що захоплення модерністськими техніками й прийомами не повинне порушувати реалізму, «чужорідні» художні елементи мають гармонійно синтезуватися з реалістичною домінантою. Очевидно, таке «обережне» ставлення до проблеми всотування реалізмом модернізму й спричинило накладання на самого письменника ярлика «традиціоналіста». Однак У. Самчук далеко не реаліст ХІХ ст.; його реалізм - новітній: філософськи глибокий, деякою мірою ліричний.

Третій розділ - «Неореалізм в українській і російській літературній критиці та літературознавстві другої половини ХХ ст.» - складається з двох підрозділів; у ньому запропоновано аналіз особливостей функціонування терміна «неореалізм» у критиці та літературознавстві другої половини ХХ ст.

У підрозділі 3. 1. «Проблема “нового реалізму” в літературознавчому дискурсі “соцреалістичного” періоду 1950 - 1980-х рр.» ідеться про особливості відношень між поняттями «соціалістичний реалізм», «новий реалізм», «критичний реалізм», «реалізм ХХ ст.» на третьому етапі радянського літературознавства.

Із 1950-х рр. відбулося переосмислення зв'язку між реалізмом ХІХ ст. та соціалістичним реалізмом: було визнано мистецьку вартість реалізму ХІХ ст. («класичного» / «критичного») як попередника соцреалізму. Злам в ортодоксальному дискурсі ознаменувала концепція «соцреалізму без берегів» (за аналогією до теорії Роже Ґароді про «реалізм без берегів»), прихильники котрої переконували в універсальності соцреалістичної літератури, гармонійному поєднанні в соцреалізмі (вітчизняних митців) та в реалізмі ХХ ст. (зарубіжних авторів) реалістичної естетики з «неміметичними» стилями, зокрема модернізмом: про це писали Д. Затонський, Т. Денисова, Д. Урнов та ін. Щодо функціонування у цей час терміна «неореалізм», то він входить у літературний обіг, з'являється в довідниковій літературі та монографіях, але позначає лише течію в мистецтві повоєнної Італії; у статтях, підручниках, монографіях продовжує функціонувати термін «новий реалізм», ним окреслюється або соціалістичний реалізм (О. Метченко), або критичний реалізм новітньої зарубіжної літератури (Д. Затонський). Тим не менше в художній практиці вже 1960-ті рр. ознаменували мистецький відхід від естетики соцреалізму в напрямку до неореалізму. У Росії яскраві зразки неореалізму представлені головним чином «сільською», «воєнною» та «міською» прозою, в Україні - окремими творами «химерної» прози, у центрі яких не одновимірний позитивний герой, оптимістичний пафос та утвердження ідеї прогресивного розвитку суспільства, а звичайна пересічна людина з буденними проблемами та складним внутрішнім світом (твори В. Дрозда, Є. Гуцала тощо). У літературознавчих дослідженнях про літературу такого ґатунку термін неореалізм не вживався.

У підрозділі 3. 2. «Неореалізм у сучасній терміносистемі» подано аналіз сучасних досліджень про неореалізм. Період з кінця 1980-х рр. до кінця 1990-х рр. у літературознавстві та літературній критиці ознаменований дискусіями про соціалістичний реалізм та гаслами відходу від догматики радянської науки. У світлі кардинальних переоцінок літературно-критичних та теоретичних праць попередників, у прагненні безповоротно вирватися за межі «реалізмоцентричної» концепції та теорії «реалізму без берегів» найбільш «не пощастило» неореалізмові: увага дослідників була прикута до модерністських та постмодерністських явищ, реалізм же опинився на периферії літературно-критичної думки кінця ХХ ст. Стереотип ототожнення поняття «реалізм» лише з реалізмом ХІХ ст. або з соціалістичним реалізмом зумовив ігнорування неореалізму як новітнього художнього явища. Лише в кінці 1990-х рр. неореалізм як свідчення життєздатності реалістичного типу творчості в новітній мистецькій парадигмі знову став привертати увагу дослідників. І хоча в найпопулярніших працях, присвячених модернізмові й модерністам (Т. Гундорової, С. Павличко, Я. Поліщука та ін.), про неореалізм, як правило, не згадується, можна говорити про відновлення теоретико-критичного дискурсу неореалізму.

Термін «неореалізм» поступово входить у літературознавчі видання довідникового типу, у підручники та посібники з історії російської та зарубіжної літератури, у теоретичні огляди художніх напрямів та течій, у статті та монографії, присвячені аналізові творчості митців ХХ ст. тощо. Проблема неореалізму актуалізується у працях У. Абішевої, М. Голубкова, Т. Давидової, Н. Лейдермана, М. Ліповецького, Р. Мовчан, Г. Нефагіної, В. Панченка, В. Пахаренка, С. Тузкова, І. Тузкової та ін.; у дисертаційних дослідженнях Г. І. Земляної, Ю. Лаврісюк, О. Козій, Л. Пономаренко, Л. Скубачевської тощо. Літературознавці досліджують як неореалізм попередніх десятиліть, так і неореалізм сучасної прози; окрім визначення поетикально-стильових та жанрових особливостей, вказують, що неореалізм першої половини ХХ ст. породжений «філософією життя», другої - екзистенціалізмом. Вони наголошують, що в сучасній прозі неореалістичні тенденції виявляються особливо інтенсивно, окремі дослідники саме з реалізмом пов'язують майбутній літературний розвиток, адже в другій половині ХХ ст. (особливо в сучасній літературі) реалістичний тип творчості виявляється масштабніше, ніж у першій, набуваючи різних форм розвитку внаслідок різної міри «відкритості» реалістичної естетики.

Висновки

1. Зародження теоретико-критичного дискурсу неореалізму пов'язуємо з другою половиною ХІХ ст.: усвідомлення митцями-реалістами обмеженості реалізму дало поштовх для пошуків нових шляхів його розвитку. Безперечно, про власне неореалізм у цей час ще не йшлося, як і не вживався цей термін, однак літературно-теоретичні концепції багатьох критиків засвідчили появу неореалістичних тенденцій. Показовими в цьому плані є концепція «вищого» / «фантастичного» реалізму Ф. Достоєвського та реалістична концепція І. Франка, яка еволюціонувала від теорії «наукового реалізму» до теорії «ідеального реалізму». Російський та український письменники вказували на необхідність «поглибити» реалізм за рахунок його взаємодії з іншими художніми системами, посилення суб'єктивізму, психологізму й ліризму, послаблення логоцентризму, аналітизму й критицизму тощо, тим самим створили «плацдарм» для еволюції неореалізму в новітній мистецькій парадигмі.

2. Наступний етап неореалістичного дискурсу (1900-ті - початок 1920-х рр.) пов'язаний із поступовим входженням дефініції «неореалізм» у літературознавчу терміносистему. У працях російських (В. Брюсов, Є. Замятін, Р. Іванов-Разумнік й ін.) та українських (Леся Українка, М. Вороний, О. Білецький, М. Зеров, О. Дорошкевич тощо) критиків, письменників та літературознавців головним чином артикулюються тези про відмінності між реалізмом ХІХ ст. («старим реалізмом») та неореалізмом («новим реалізмом»), про збагачення реалістичної естетики художніми засобами символізму й імпресіонізму; вказується світоглядно-філософська спорідненість модернізму й неореалізму, відзначається потужний ліризм та поглиблений психологізм останнього, помічені властиві неореалізмові тенденції до послаблення сюжетності, скорочення описовості, знаковості деталей тощо.

3. Другий етап неореалістичного дискурсу - кінець 1920-х - 1980-ті роки; у ньому виокремлюємо кілька періодів: 1) кінець 1920-х - початок 1930-х рр. - «золотий вік» радянського мистецтва - характеризується розмаїттям неореалістичних теорій; 2) 1930 - 1950-ті рр. - час панування теорії соціалістичного реалізму і відходу на периферію літературознавчого дискурсу поняття «неореалізм»; 3) 1960 - 1980-ті рр., ознаменовані поширенням та позірною критикою концепції «реалізму без берегів» і поступовим відновленням неореалістичного дискурсу.

4. Українська емігрантська літературно-критична думка стала свідченням тяглості неореалістичного дискурсу: проблема вияву реалізму актуалізувалася в 1920-х рр. (П. Богацький), згодом у часи МУРу (М. Глобенко-Оглоблин, Ю. Шерех, У. Самчук). Діаспорні критики надавали особливого «місіонерського» значення реалізмові серед модерністських явищ, пов'язували майбутній розвиток літератури з його інтенсифікацією, характеризували головним чином «традиціоналістський» неореалізм.

5. Третій етап неореалістичного дискурсу (з кінця 1980-х рр. донині) характеризується переходом від «постсоцреалістичної» негації до поняття «реалізм», зростанням уваги до особливостей розвитку неореалізму, про що свідчить поява низки праць російських (У. Абішевої, М. Голубкова, Т. Давидової, В. Кєлдиша, І. Тузкова, С. Тузкової та ін.) й українських (Т. Гундорової, Д. Наливайка, Н. Колошук, Р. Мовчан, В. Панченка та ін.) літературознавців. Аналізуючи творчість українських та російських митців епох модерну й постмодерну, вони визначають специфіку неореалізму порубіжжя (ХІХ - ХХ ст.), першої та другої половини ХХ ст., однак не подають цілісної концепції неореалізму, часто ігнорують тяглість цього художнього явища.

6. Термін неореалізм більше закорінений у російській терміносистемі, що пов'язано як зі специфікою національних світоглядів (романтизм - органічна й інтенсивно виражена риса світобачення українців), так і з особливостями літературного процесу, зумовленого, у свою чергу, історичними та суспільними обставинами. У Росії і реалізм ХІХ ст. мав значно потужнішу форму вияву, а в Україні в той самий час витіснялася національна мова і культура.

7. Зв'язок між реалізмом ХІХ ст. та неореалізмом незаперечний, однак не лише він визначає природу неореалізму. У літературознавстві поширена концепція про літературний процес як рух / «коливання» між типами творчості / світовідчуття - своєрідними діалектично пов'язаними позачасовими філософсько-естетичними, світоглядно-психологічними й культурологічними первнями, які, будучи закладеними в основу світобудови, більшою чи меншою мірою виявляються в різні культурні епохи та визначають логіку мистецького розвитку. В епоху модерну, окрім власне модерністських напрямів і течій (символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, сюрреалізм та ін.), які засвідчили домінування суб'єктивних начал та активізацію романтичного типу творчості, розвивалися модерні (не власне модерністські) художні явища - результати вияву класицистичного та реалістичного типів творчості. Серед них неокласицизм та неореалізм, які органічно вписуються в модерну парадигму, але не належать до модернізму: в епоху домінування ірраціоналізму вони, внаслідок своєї «раціоцентричності» й «міметичності», не могли потужно виявитися й оформитися в самостійні художні напрями і розвивалися як стильові тенденції. У неореалізмі незаперечним є його генетичний зв'язок із реалізмом ХІХ ст., однак, тим не менше, неореалізм варто віднести до модерних художніх явищ: він породжений не матеріалістично-позитивістською філософією (як реалізм ХІХ ст.), а новітніми філософськими концепціями епохи модерну - власне «філософією життя», яка представлена доробком А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Дільтея, А. Берґсона, З. Фройда та ін. Крім того, неореалізм першої половини ХХ ст. позначений тяжінням до екзистенційної проблематики.

Окремо треба вести мову про літературу в СРСР. На нашу думку, офіційно декларований соціалістичний реалізм ґрунтується на класицистичному типові творчості, в основі якого, за Д. Наливайком, принцип «подвійного наслідування» (дійсності та певних ідеологічних і літературних зразків). Соціалістичний реалізм домінує в літературному процесі з 1930-х рр. і витісняє як модернізм, так і неореалізм (митці-модерністи й неореалісти знищуються Системою, емігрують або переходять на засади соцреалістичного мистецтва). Однак уже 1960-ті рр. (згодом 1970 - 1980-ті рр.) ознаменували мистецький відхід від естетики соцреалізму шляхом «відродження» реалізму та частково модернізму на новому філософському ґрунті. Неореалізм на цьому етапі постає як своєрідний синтез реалістичної естетики з соцреалістичною та модерністською, навіть постмодерністською.

До кінця 1980-х рр. соцреалізм остаточно себе дискредитував, а на домінантні позиції вийшов постмодернізм, стильове розмаїття якого теж «вкладається» у три типи творчості. Неореалізм (або ж «постреалізм» - термін, запропонований російською критикою 1990-х рр.) на цьому витку літературного розвитку засвідчив вияв реалістичного типу творчості в «ситуації постмодерну»; у його основі - поширена в другій половині ХХ ст. філософія екзистенціалізму (С. К'єркеґор, М. Гайдеґґер, Ж. -П. Сартр та ін.) та постструктуралістські концепції (Р. Барт, М. Фуко, У. Еко та ін.).

Отже, неореалізм - модерна (у другій половині ХХ ст. - постмодерна) стильова тенденція, яка засвідчила вияв у новітньому мистецтві реалістичного типу творчості, його здатність органічно поєднуватися / синтезуватися з модернізмом, соціалістичним реалізмом, постмодернізмом; це своєрідне «перехідне» синтезоване художнє явище, що розвивалося упродовж цілого ХХ ст. Неореалізм багатоплановий, на кожному з етапів свого розвитку набуває специфічних поетикально-стильових рис і визначається в першу чергу світоглядно-філософськими настановами. Це «відкрито-закрите» (У. Еко) художнє явище, на відміну від «відкритих» модернізму й постмодернізму, «закритих» реалізму ХІХ ст. й соцреалізму. Якщо реалістичний герой - це соціально і національно детермінована людина, «прив'язана» до конкретного часу і простору, характер якої є результатом впливу суспільного середовища, то в неореалістичного ця «детермінованість» умовна: у процесі формування його світогляду й характеру часово-просторова «прив'язаність» не є визначальною. У неореалістичних творах за, здавалось би, звичайними соціально-побутовими, психологічними сюжетами проглядає глибокий філософський сенс: універсалізуються сюжети, конфлікти і, безперечно, герої. Психологізм у неореалістичних творах - глибинний, ґрунтується на зображенні реальної людської психіки. Інші атрибутивні риси реалізму ХІХ ст. - аналітизм, логоцентризм, історизм, критицизм, всезнаючий наратор-деміург, дидактизм, моралізаторство тощо - у неореалізмі відходять на другий план, а то й зникають.