Актуальність теми і стан її наукової розробки. Прикметною особливістю літературних запитів суспільства на перетині XX - XXI ст. є зростаючий інтерес до публіцистики. Перед сучасним літературознавством стоїть завдання не тільки історико-літературного вивчення, а й теоретико-літературного осмислення феноменів публіцистики. У цьому розрізі значний науковий інтерес становить таке помітне явище в історії відродження та утвердження духовної культури українського народу, як публіцистична творчість Р. Іваничука. Індивідуальний мистецько-естетичний феномен Р. Іваничука вирізняється на тлі синхронно-діахронного розвою українського письменства ХХ ст. утвердженням антитоталітарного дискурсу, естетично свіжої парадигми національної літератури.

Постать Р. Іваничука вже більше ніж півстоліття знаходиться у центрі уваги літературно-мистецької критики. Ретельно простежують творчу еволюцію письменника відомі літературознавці С. Андрусів, Я. Гарасим, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, М. Ільницький, М. Слабошпицький, В. Чумак, Г. Штонь. Важливі грані поетикальних особливостей прози означено в працях Н. Бічуї, М. Беліченко, А. Крицевого, Р. Кудлика, М. Ласло-Куцюк, О. Слоньовської, Р. Федоріва, А. Шевченка, В. Яворівського й ін. Певну увагу його історичній романістиці приділено такими сучасними науковцями, як В. Антофійчук, К. Каплюк, В. Корнійчук, Г. Насмінчук, С. Підопригора, С. Пушик, В. Працьовитий, Л. Ромащенко, О. Утріско, І. Яремчук та ін.

Осмислення публіцистики, феномен якої однаковою мірою стосується художньої літератури та журналістики, було розглянуто в працях таких вчених, як А. Аграновський, І. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, В. Здоровега, Й. Лось, І. Михайлин, А. Погрібний, Д. Прилюк, М. Подолян, Т. Салига, М. Скуленко, В. Ученова, М. Шлемкевич та ін. Світоглядна й концептуальна публіцистика є предметом дослідження В. Буряка, Л. Василик, Н. Габор, О. Левкової, Й. Лося й ін. вчених. Поетикальні особливості та жанрова специфіка публіцистики ХХ - ХХІ ст. визначають науковий інтерес таких дослідників, як В. Галич, С. Гришина, Т. Гундорова, Н. Заверталюк, Н. Ігнатів, Я. Козачок, Т. Хоменко й ін. Однак єдину системну методологію щодо аналізу публіцистики у сучасному літературознавстві окреслити важко.

Серед вагомих досліджень творчості Р. Іваничука більшість присвячена історичній романістиці, однак недооціненою залишається його публіцистика. Незначна зацікавленість дослідників публіцистичною творчістю Р. Іваничука та недостатність належного теоретичного інструментарію осмислення публіцистики створили певну нішу в сучасному літературознавстві.

Хоч мемуаристичний дискурс розпочато й фрагментарно ведеться такими дослідниками, як Є. Баран, Н. Бічуя, Г. Гордасевич, Т. Гажа, О. Кривенко, М. Наєнко, В. Павлів, І. Яремчук та ін., системного дослідження публіцистичного масиву Р. Іваничука немає. Названі вчені визначають і аналізують творчий доробок Іваничука-публіциста здебільшого в розрізі мемуаристики, акцентуючи увагу на сповідальності, ретроспективності та щоденниковій манері викладу. Відтак, з огляду на жанрово-стильовий симбіоз творів Р. Іваничука, необхідна точніша ідентифікація жанрових модифікацій публіцистики автора.

Глибока концептуальність публіцистичного мислення Р. Іваничука породжує творення знакової системи на фоні його творів. Актуальним є дослідження проблематики і поетики публіцистики Р. Іваничука крізь призму семіотичного аналізу в світлі наскрізної та лейтмотивної ідеї націєтворення, уведення його творчості в ширший ідейний простір задля декодування історичної і художньої правди про українську націю, історію, літературу тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Тема дисертації узгоджена з науковими планами кафедри історії української літератури та компаративістики Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, що повязані з розробкою теми "Проблема традиції і новаторства в літературі: компаративний аспект”, а також із вивченням теоретичних і літературно-критичних матеріалів, які свідчать про своєрідність розвитку новітньої української літературознавчої думки.

Тема дисертації скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 1 від 10 березня 2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є осмислення проблемно-тематичних та поетикальних особливостей публіцистики Р. Іваничука, її аналіз як цілісного світоглядно-творчого й етноконсолідуючого феномену, окреслення україноцентричних векторів, виділення жанрової системи та стильового діапазону, репрезентація знакової структури публіцистичної творчості автора. Складовою цієї мети є визначення специфіки розвитку теорії публіцистики, особливостей художньо-публіцистичної літератури другої половини ХХ ст., її провідних естетичних чинників, головних тенденцій еволюції на початку ХХІ ст., проблематико-тематичних і художніх домінант, а також семіотичних аспектів аналізу публіцистики.

Мета дослідження передбачає вирішення таких завдань:

– виділити теоретичну модель публіцистики в сучасному літературознавстві й дослідити проблемно-тематичний комплекс публіцистики другої половини ХХ ст.;

– простежити ґенезу концептуальності публіцистичного мислення у контексті свідомісної парадигми ХХІ ст.;

– виявити національну ідею як стрижневу в публіцистиці, окреслити публіцистичні модуль-системи як епіцентри структури моделювання читацької рецепції;

– виокремити такі домінанти модуль-свідомісної площини публіцистики Р. Іваничука, як "література” та "політика”, зазначити співвіднесення концептуальних модуляцій і знаковості публіцистики письменника;

– проаналізувати структуру його публіцистики у світлі семіотичного аналізу, підкреслити роль художніх засобів у репрезентації знакової системи письменника;

– дослідити варіації жанрово-стильової системи публіцистики на етапах розвитку авторського семіозису.

Об'єкт дослідження - публіцистичний доробок Р. Іваничука як органічне утворення, системна цілісність і художньо-філософське узагальнення суспільно-політичних та національно-естетичних ідей автора. Матеріал дослідження - комплекс публіцистичних творів письменника, представлений збіркою "Дороги вольні і невольні”, до якої увійшли "Благослови, душе моя, Господа. ”, "Мандрівки близькі і далекі”, "На маргінесі”, а також книга "Нещоденний щоденник”.

Предмет дослідження - широкий проблемно-тематичний спектр і поетикальні властивості зазначених творів. Увага концентрується головно на медіативному функціонуванні цих праць у процесі переосмислення реалій посткомуністичного світу з погляду естетичної моралі та засадничих національних вартостей сучасної людини. Наголошується на концептуальності й знаковості публіцистики Р. Іваничука, підкреслюється її роль у структурі моделювання читацької рецепції.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці таких науковців, як С. Андрусів, В. Антофійчук, М. Беліченко, В. Буряк, І. Дзюба, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, В. Здоровега, М. Ільницький, Й. Лось, Г. Насмінчук, Л. Ромащенко, А. Погрібний, С. Пушик, М. Слабошпицький, В. Чумак, А. Шевченко, Г. Штонь, В. Яворівський, І. Яремчук та ін.

Використовуючи результати досліджень В. Буряка, в яких учений розглядає інформаційну свідомість як інтелектуальний феномен національної ідентифікації, говорить про еволюцію архетипного й загального культурно-інтелектуального пласту свідомості, а також таких учених, як Ю. Борєв, А. Грицанова, О. Кривцун, Л. Левчук, ми розглядаємо поетикальні властивості публіцистики Р. Іваничука крізь призму семіотичного аналізу, виділяємо у ній концептуальність і знаковість як чинники художньо-образної організації, полістильову оригінальність і жанрову модифікацію.

Методи дослідження. Основною у дисертації є методика жанрово-стильового аналізу, яка посприяла дослідженню публіцистики Р. Іваничука у культурно-історичному контексті епохи, а також дозволила поглибити розуміння жанрово-стильового синкретизму творчості письменника. У дисертації використано й інтерпретовано ключові положення концепцій поетики та жанрової специфіки публіцистики (праці В. Галич, С. Гришиної, Т. Гундорової, В. Дончика, Н. Заверталюк, Н. Ігнатів, А. Погрібного й ін.).

У ході дослідження ми використовуємо розроблену семіологією концепцію різних аспектів репрезентації знакової системи: синтагматичний, парадигматичний, семантичний і прагматичний. Це потребує, у свою чергу, парадигмального методологічного підходу щодо аналізу художньо-образної системи публіцистики в таких аспектах: архетипні моделі як "знаки мислення” інтелектуального феномену та свідомісно-етнічна ідентифікація; денотативність, концептуалізм і "знакові ситуації”; принцип антинонімічності, умовність і знаковість, структура художнього образу; використання архетипу і символу; асоціативність, метафоризм й алегоричність як чинники художньо-образної виразності; "знаковість” заголовка твору й ін.

Масштабність і неоднорідність матеріалу зумовили застосування таких методів дослідження: культурно-історичного - з його допомогою відтворюємо соціально-культурні контексти минулого, на тлі яких формувалася українська публіцистика та вироблялися різні, зокрема естетичні, підходи до її оцінки; діахронного (метод періодизації) - у вивченні історії та теорії української публіцистики; біографічно-описового - широке залучення біографічних даних як джерел інформації про матеріали дослідження; методу структуралізму - для виділення сукупності істотних, стійких відношень між різними складниками та цілісним утворенням комплексу публіцистики Р. Іваничука. Для вирішення конкретних завдань застосовано також проблемно-тематичний, компаративний і структурно-семіотичний науковий аналіз.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше системно вивчається масив публіцистичної творчості Р. Іваничука на широкому тлі культурно-ідеологічних парадигм і політичної боротьби епохи; досліджено психологічні та історичні концепти, що сформували систему оцінок і аргументаційної стратегії автора в осмисленні минулого та сучасності; розглядається інтелектуальний феномен письменника, репрезентований в інформаційному просторі знаковою системою, яка чітко структурована й має інформаційно-комунікативне та естетичне призначення; концептуалізовано методологічні засади жанрово-стильової інтерпретації публіцистичного твору; розробляється питання теоретичного вивчення публіцистики як специфічного родо-жанрового утворення в літературі методом структурно-семіотичного аналізу.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів

Дисертація становить певний внесок у вивчення індивідуального стилю письменника як літературознавчої проблеми. Практична вартість отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть знайти застосування в подальшому науковому дослідженні творчості Р. Іваничука та інших публіцистів кінця ХХ - початку ХХІ ст., при викладанні окремих тем курсу історії української літератури у вищій і загальноосвітній школі. Окремі положення дослідження відкривають нові можливості у вивченні питань теорії та історії публіцистики. Напрацьовані елементи структурно-семіотичного аналізу публіцистичних творів можуть слугувати підставою для формування нових (або актуалізації "старих”) підходів до творення публіцистичних текстів, які слід пропагувати у середовищі авторів і науковців. Можливою бачиться розробка певного "алгоритму" творення і вивчення публіцистичного дискурсу.

Практична цінність дослідження полягає також у можливостях використання його результатів у курсах з вивчення публіцистики й історії української літератури, при розробці спецкурсів і спецсемінарів, у курсах-тренінгах для магістрантів та аспірантів, метою яких є оволодіння методикою аналізу публіцистичних текстів.

Особистий внесок здобувача. У роботі представлені ідеї, концепції і результати особистих розробок автора. Всі публікації, в яких викладено основні положення наукової роботи, написані одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри історії української літератури та компаративістики Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, були апробовані на міжнародній, всеукраїнській, регіональній та ін. наукових конференціях: "Українське письменство Буковини в загальному літературному контексті" (Чернівці, 2007); "Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства” (Полтава, 2008); "Актуальні проблеми регіональної журналістики в Україні" (Кам'янець-Подільський, 2008).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у 8 публікаціях, 5 із них входять до затвердженого ВАК України переліку наукових фахових видань.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаних джерел (207 позицій) і одного додатку. Загальний обсяг дисертації - 209 сторінок, основного тексту - 189 сторінок.

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, визначено мету й основні завдання дослідження, його об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації, вказано на її структуру й обсяг.

Перший розділ "Публіцистика та запити сучасності” присвячено висвітленню загального стану досліджуваної проблеми, тут проаналізовано теоретичну модель публіцистики, що утверджується на власних позиціях у системі літератури. Осмислення публіцистики як цілісної структури, що позначена специфікою жанрових моделей і широким проблематико-тематичним комплексом, здійснено у контексті свідомісної парадигми ХХІ ст.

У першому підрозділі "Теоретична модель публіцистики: рецепція жанру в сучасному літературознавстві” проаналізовано теоретичну та критичну літературу, присвячену галузі публіцистики, з'ясовано зміст основних понять і термінів.

У різних аспектах публіцистику досліджували А. Євграфова, В. Здоровега, М. Ільницький, В. Качкан, В. Лизанчук, Й. Лось, А. Москаленко, А. Погрібний, М. Подолян, Д. Прилюк, М. Скуленко, В. Ученова, В. Шкляр, Н. Шудря. Ними порушувалися питання системності публіцистичного бачення, мотивації виступу публіциста, публіцистичної майстерності, психології публіцистичної творчості тощо. До питання образності у публіцистиці зверталося багато дослідників ще у радянські часи: О. Білецький, Р. Бухарцев, Г. Гачев, А. Єгорова, А. Зись, В. Кожинова, А. Мігунов, П. Палієвський, М. Храпченко. Про образність писали І. Архіпов, В. Дончик, О. Журбіна, В. Здоровега, М. Ільницький, А. Казанський, А. Погрібний. Зокрема, дослідники співвідносять поняття образності та художності, розмірковують про єдність змісту і форми публіцистики. Таку важливу деталь у публіцистичній творчості, як переконання, найширше розглянули М. Скуленко, Е. Прохоров, А. Тертичний, В. Ученова, В. Здоровега, Г. Колосов, Д. Прилюк. Дослідження історії розвитку публіцистики ХХ ст. і розуміння феномену письменницької публіцистики подають у своїх працях В. Дончик, М. Ільницький, А. Погрібний. Історичну публіцистику як складову системи державотворення та самоорганізації громадянського суспільства в Україні розглядають А. Євграфова й О. Романчик. Роль і значення концептуальної публіцистики у контексті націєтворення розглядають Т. Балда, Л. Василик, Н. Габор, О. Левкова, І. Михайлин. Спробу з'ясувати причини знецінення сучасної світоглядної публіцистики та окреслити її сенсожиттєві орієнтири робить Й. Лось.

В. Буряк у низці статей порушує проблему концептуальності сучасного публіцистичного мислення, розглядає інформаційну свідомість як інтелектуальний феномен національної ідентифікації, еволюцію архетипного та загального культурно-інтелектуального пласту свідомості, підкреслює його значення для інтелектуалізації і синхронізації публіцистичного мислення з новою парадигмою часу. Певні напрацювання у дослідженні архетипу українського культурно-історичного феномену знаходимо в М. Гурладі і Я. Дашкевича. Домінанту як ментальне осердя художньо-естетичного процесу аналізує С. Луцак.

Серед досліджень поетики жанрів публіцистики - праці І. Акіншиної, Є. Барана, І. Бондар-Терещенко, Т. Гажі, В. Галич, Н. Заверталюк, Н. Ігнатів, А. Погрібного й ін. Традиційно у публіцистиці ХХ ст. доби тоталітаризму виокремлюють нарис, статтю, есе, памфлет, фельєтон і їхні підвиди. У контексті воєнної преси, фронтової журналістики публіцистику розглядають Д. Шлапак, В. Полковенко, Є. Гутянська. М. Гурладі вперше намагається відстежити еволюцію українського нарису. І. Акіншина детально аналізує життєписи, створені наприкінці ХХ ст. Аналіз документалістики кінця ХХ ст., частиною якої є художня біографія, засвідчує збагачення її новими жанровими формами: це роман-сповідь, роман-есе, роман-пошук, повість-есе, повість-подорож, епістолярна повість, біографічна новела. М. Кім стверджує, що на периферію відійшли такі масштабні жанри, як нарис; натомість центральне місце посідають інформаційні жанри, проміжну позицію між ними займає аналітика. А. Погрібний зауважує, що на початку ХХІ ст. однією з особливостей сучасного літературного процесу, пов'язаного з активними пошуками багатьох прозаїків на суміжжі літератури й публіцистики, є поява есеїстки. Отже, дослідження публіцистичного твору, написаного на перетині ХХ - ХХІ століть, ускладнюється, по-перше, відсутністю чіткої теоретико-методологічної розробки в сучасному літературознавстві, а по-друге, - динамікою розвитку концептуальності публіцистичного мислення цього періоду.

У другому підрозділі "Проблематико-тематичний комплекс публіцистики другої половини ХХ ст." висловлено гіпотезу, що ґенеза концептуальності мислення майже віддзеркалює історичні та політичні зміни доби, а проблемна спрямованість, тематична палітра й жанрова модифікація продиктовані саме тим часом, в якому працює автор. Таким чином, кожен історичний період матиме конкретно-відмінні ознаки публіцистики - як тематичні, так і жанрові.

О. Білецький сконстатував, що українській літературі не доводилося бути тільки "мистецтвом слова”, вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, одразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією. Р. Іваничук говорить, що тривалий час українська література була єдиним інститутом державотворення. А. Погрібний зауважує, що звідси й потужний струмінь публіцистичності в суто художніх жанрах, і феномен слова-зброї - письменницька публіцистика, традиція якої має давню історію.

Серед зразків письменницької публіцистики початку ХХ ст. - праці провісників духу нової доби І. Франка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, М. Драгоманова, Т. Зіньківського й ін. У добу "дискурсу модернізму” спостерігаємо велику кількість творців письменницької публіцистики - від виступів Лесі Українки до памфлетів М. Хвильового. Однак, як зауважують І. Дзюба, В. Дончик, М. Ільницький, М. Жулинський, А. Погрібний та ін. літературознавці, ХХ ст. оприявнило і найконцентрованішу, порівняно з усіма попередніми періодами, фальш публіцистики. Йдеться про дискурс соцреалізму, антимистецькість якого тільки з часом почала усвідомлюватись багатьма письменниками. Прикладом правдивого публіцистичного слова у відомих обставинах була творчість О. Довженка. У вільних умовах західної діаспори - гідні приклади публіцистики Є. Маланюка, О. Теліги, О. Ольжича.

Справжні злети публіцистики письменників радянської доби припадають на роки ІІ світової війни. Автори публіцистичних виступів переконливо й талановито висували конкретні проблеми дійсності, насичуючи їх загальнолюдським змістом: захист Вітчизни, звільнення народу-страдника на тимчасово окупованій території, розвінчання гітлеризму як уособлення людиноненависництва (М. Бажан, Я. Галан, О. Довженко, О. Корнійчук, А. Малишко, М. Рильський та ін.). Саме в ці роки відроджується почуття національного. Активно сприяла організації збройної боротьби та політичної роботи серед населення краю альтернативна прорадянській "підпільна" публіцистика, яка за своєю суттю була політичною зброєю ОУН-УПА. У похмурі десятиліття тоталітарного режиму найсміливіші публіцисти творили свою, десидендтську, публіцистику. Найяскравіші з-поміж них - праці І. Дзюби, І. Драча, Ю. Литвина, Л. Лук'яненка, М. Руденка, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Стуса, О. Тихого, В. Чорновола й ін.

У розрізі окремої тематико-проблематичної парадигми слід розглядати публіцистику 60-х років, для якої характерне вільнодумство, що виявлялося у протистоянні, внутрішній свободі, критичному сприйнятті Батьківщини й т. ін. Окремі прийоми публіцистів-шістдесятників, знайшли відображення у публіцистиці 90-х років, позначеної тенденцією гуманізму. Не втратила актуальності тема патріотизму ("національна ідея”); продовження знайшли філософський та планетарний космізм. Чорнобильське лихо ніби підводить риску під цим періодом. Гострі й наболілі проблеми внутрішньої духовної перебудови порушував у своїх статтях В. Яворівський, із пристрасним публіцистичним словом зверталися до читачів О. Гончар, І. Драч, В. Дрозд, П. Загребельний, Д. Павличко, Ю. Стадниченко, Б. Харчук, І. Чендей, Вал. Шевчук та ін.

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття значно розширюється ідейно-тематичний діапазон публіцистики, поглиблюється проблематика, й відповідно ускладнюється її жанровий склад. У час духовного оновлення рідної культури постали вагомими реаліями "документального вибуху” щоденники. До "чистої” публіцистики вдавалися письменники, критики та літературознавці Б. Антоненко-Давидович, С. Гречанюк, Р. Гром'як, Є. Гуцало, І. Дзюба, М. Жулинський, П. Кононенко, Л. Костенко, Д. Павличко, В. Панченко, В. Плющ, А. Погрібний, Є. Сверстюк та ін. У цей період побачила світ перша книга публіцистичних творів Р. Іваничука "Благослови, душе моя, Господа. ”, яка увійшла до збірки "Дороги вольні і невольні”.

У третьому підрозділі "Ґенеза концептуальності публіцистичного мислення у контексті свідомісної парадигми ХХІ ст." йдеться про те, що концептуальність публіцистичного мислення є фактором жанрової модифікації, а також підґрунтям для будови модуль-свідомісної площини.

Проблему концептуальної структури сучасного публіцистичного мислення порушує вчений В. Буряк. Цей дискурс активно ведеться такими дослідниками, як Л. Александров, Л. Василик, Н. Габор, С. Онуфрів, Л. Павлюк, Й. Лось й ін. Актуальною залишається проблема формування власних модуль-систем (особистостей) у публіцистичній літературі, концептуальності як виразника національної ідентичності.

Ґенеза концептуальності чітко простежується ще в українській публіцистичній свідомості XIX століття. Поступове жанрово-інформаційне виокремлення публіцистичного мислення як свідомісного горизонту частково відбувається у певні періоди ХХ ст. Інформаційні запити сучасності, свідомісна парадигма ХХІ ст. спроектують концептуальність публіцистичного мислення, а, отже, - появу нових жанрово-стильових інтерпретацій публіцистичного твору. Відбувається вираження інтелектуальних феноменів нації (модуль-особистостей) в інформаційно-мистецькому просторі та починає формуватися нова свідомісна парадигма, яка містить культурологічні, етнологічні, мовні, суспільні, політичні й ін. орієнтири.

Публіцистика Р. Іваничука, як знакова система національно-культурного горизонту, є художньо-інформаційною площиною, де відбувається ідентифікація української (і не тільки) нації. Таке трактування спричинило необхідність виокремлення власної методологічної структури, основою якої став аналітичний паралелізм концептуального ґрунту публіцистичної творчості автора та її жанрово-стильового спектра, спроектованого на моделювання свідомості реципієнта.

У другому розділі "Проблематика публіцистики Р. Іваничука" виокремлюємо національну ідею як стрижень усієї публіцистичної структури, вказуємо на публіцистичні модуль-системи цієї структури, серед яких "література” та "політика” помітно домінують.

Перший підрозділ - "Національна ідея як стрижень публіцистичної структури Р. Іваничука”. Вже у перші роки незалежності проблематика "національної (української) ідеї” публіцистами спрямовується в русло дискусії щодо її значення і складових. Цьому присвячено статті таких науковців і письменників, як Ю. Бадзьо, С. Возняк, Ю. Голодніков, І. Драч, І. Дзюба, М. Жулинський, Ф. Канак, В. Лісовий, А. Москаленко, Д. Павличко, А. Погрібний, О. Тимошенко й ін. Історіографічний аспект у розробці національної ідеї переважає у працях О. Забужко. Націологічні пошуки відомих українських учених ґрунтовно викладено у праці О. Гриніва. Тенденції розвитку та ідейне спрямування української публіцистики 60-90-х років ХХ ст. у контексті національного відродження досліджує С. Гришина. Українську національну ідею як соціальний феномен у сучасній публіцистиці аналізує А. Євграфова. Основні концепти, за допомогою яких утверджується національна ідентичність, простежує Л. Василик.

Національна ідея є концептуальним стрижнем усіх публіцистичних творів Р. Іваничука ("Благослови, душе моя, Господа…”, "Мандрівки близькі і далекі”, "На маргінесі”, "Нещоденний щоденник”). Ми підкреслюємо елементи наслідування Р. Іваничуком окремих ідей І. Франка, а також полярність поглядів учених на окремі явища у процесі розвитку української нації (напр. валенродизм). Розглянуто проблему меншовартості як одну з духовних хвороб українського народу в контексті поглядів І. Огієнка. Осмислення сутності української нації тісно пов'язане з дослідженням і викриттям "національних хвороб” ("анатомуванням" нації), окремих ворогів України, особливо ідеологічних. Постановку проблеми націєтворчих чинників Р. Іваничуком розглянуто як свідомісну систему координат, у якій зі знаком "мінус" - "анатомування” нації шляхом розполюсування генетичного коду та "діагностика національних хвороб” ("яничарство”, "ординство”, "Єпіфаніїв гріх”, "ренегатство”, "меншовартість" та ін.). А зі знаком "плюс” - кристалізація національно-філософської концепції "Меча і Мислі”, естетичні, літературознавчі й історіографічні студії автора.

У другому підрозділі "Публіцистичні модуль-системи у структурі моделювання читацької рецепції” йдеться про те, що концепція "Меча і Мислі" є складовою синтетичної структури, майстерно створеної Р. Іваничуком із метою моделювання свідомісної системи етносу (і не лише українського). Систематизовано публіцистичні модуль-системи як частки знакової структури автора, виокремлено ознаки оригінальної авторської концепції "Меча і Мислі”, підкреслено роль цієї концепції у моделюванні свідомісної парадигми духовних, моральних і культурних орієнтирів реципієнта.

Серед систем, що забезпечують модулеву структуру публіцистичного твору Р. Іваничука, концепт "нація" найбільш насичений. У системах "авторське "Я”, "нація”, "читач" існують такі інформаційні горизонти: душа, дитинство, батьки, суспільство (герой чи автор у суспільному контексті), природа, Бог. Зіткнення систем (протиставлення)"авторське "Я" - "нація" - "читач" утворюють дистанційну "драматургію" сприйняття факту. Фронтальне дослідження інформаційного горизонту автора і зосередження уваги на характерному для нього горизонті "нації" забезпечує виразність усієї системи "публіцистичний твір”. В основі тематико-проблематичного комплексу публіцистики Р. Іваничука підкреслюється тріада "авторське "Я" - "нація" - "вороги нації”, яка забезпечить кульмінаційні апогеї, загострення конфліктів, сюжетно-композиційну заданість творів, їх жанрову інтерпретацію.

Третій підрозділ "Література” і "політика” - домінанти публіцистики Р. Іваничука" присвячено аналізу структурної організації публіцистики крізь тематико-проблематичний спектр її домінант (літератури й політики).

Очевидним є те, що концепту "література” Р. Іваничук приділяє значно більшу увагу. У структурі "література”, що нагадує пірамідальне утворення, ми розглядаємо такі тематико-проблематичні компоненти: творче становлення автора в контексті доби (характеристика мистецького середовища Галичини, акцентуалізація львівського феномену); аксіологічна класифікація письменників тоталітарної доби; ідейно-естетичне кредо Р. Іваничука; література як естетична категорія; вимоги до сучасного митця; модель українця у майбутній літературі й інші проблеми, які перетинаються з виділеними.

У літературно-естетичному та історико-політичному екскурсі письменник висловлює низку аксіологічних суджень, дотримуючись лише одного критерію ("модуля”) - вірності митців і політиків національній ідеї.Р. Іваничук говорить, що протягом століть українські письменники чітко поділялися на три підневільні табори: табір "апологетів” панівної системи, щедро оплачуваних сюзереном; табір "конформістів” (автор називає їх "валенродами”), які теж перебували на утриманні держави й мусили за це відплачувати їй лояльністю; і найменш чисельний табір - нонконформістів, бунтарів, котрі відкрито виступали проти влади. Вантаж колосального мистецького та політичного досвіду Р. Іваничук покладає на реципієнта, роблячи його свідком щонайменше п'ятдесятилітнього періоду розвитку української держави. Така монументальність у публіцистиці його сучасників спостерігається нечасто.

Структура публіцистичної конструкції "політика” дещо відрізняється від "літератури”. Її проблематико-тематичний спектр доволі широкий. В основу покладено проблему "Україна - Росія”, яка, в свою чергу, представлена концептуальною парадигмою: "вороги нації”, "російський месіанізм-імперіалізм”, "більшовизм-комунізм”, "крах СРСР”. Автор висловлює свої судження з таких тем: "доля імперій”, "походження тиранії”, "апеляція до росіян”, "незалежність”, "вартісні й суспільно-політичні орієнтири”.

Довершена концептуальність публіцистичного мислення письменника й утворення складної структури модуль-свідомісної площини дають право говорити про можливість творення цілісної знакової системи Р. Іваничука. Найпотужніші модуль-системи його публіцистики набувають знаковості та формують синтетичну знакову структуру - процес семіозису тут очевидний. Аналіз знакових структур у публіцистиці Р. Іваничука вимагає зміни вектора нашого дослідження у напрям семіотики.

У третьому розділі "Поетикальні особливості публіцистики Р. Іваничука у світлі семіотичного аналізу" підкреслюємо концептуальні модуляції та знаковість публіцистики письменника, виділяємо засоби увиразнення художнього мовлення у публіцистичній системі. Особливу увагу приділяємо видозмінам жанрово-стильової системи публіцистики на етапах розвитку авторського семіозису.

Значна частина першого підрозділу "Концептуальні модуляції та знаковість публіцистики Р. Іваничука" присвячена окресленню теоретичних орієнтирів щодо семіотичного аналізу публіцистики письменника. Тут ми розглядаємо концептуальні засади семіотики, розроблені вченими Р. Бартом, У. Еко, К. Леві-Стросом, Ю. Лотманом, Ч. Моррісом, О. Потебнею, Б. Успенським, Ч. Пірсом та ін., використовуємо результати досліджень таких сучасних учених, як В. Буряк, Л. Василик, В. Галич, А. Грицанова, Р. Гром'як, Д. Кучерюк, Л. Левчук, С. Луцак, В. Панченко, А. Усманова й ін.

Функціонування знакової системи публіцистики Р. Іваничука проаналізовано через призму її використання у творенні свідомісної площини умовного реципієнта у вужчому плані та в моделюванні ментальної карти українського народу - у ширшому. Для цього ми використовуємо розроблену семіологією теорію різних аспектів репрезентації знакової системи (синтагматичний, парадигматичний, семантичний і прагматичний), реалізовану за такою схемою: архетипні моделі як "знаки мислення” інтелектуального феномену та свідомісно-етнічна ідентифікація автора; денотативність і концептуалізм, "знакові ситуації”; принцип антинонімічності, умовність, знаковість і структура художнього образу; універсалії художнього символу; асоціативність, метафоризм і алегоричність як чинники художньо-образної виразності; "знаковість” заголовка твору й ін. Семантичні пласти окремих сегментів тексту публіцистики Р. Іваничука вказують на наявність певних інформаційних кодів, чинником яких є опір надмірній системності суспільства й тоталітарному тиску. Так, у результаті розпаду націософської концепції Іваничука (автора-модуля) рецепційне поле отримує стійкі знакові смисли (репрезентанти): "нація - понад усе”, "література - гамівна сорочка нації" та ін. Ефективність творення цих знаків досягається використанням оригінальних художньо-зображальних засобів і прийомів, причому тут помітні метафоризація і критичний пафос, семантичність знаків у цій структурі має тенденцію ідейно-образної гіперболізації.

Синтагматичність утворення "Україна - Росія”, що помітно домінує у публіцистичній конструкції "політика”, представлена чіткою концептуальною парадигмою: "російський месіанізм-імперіалізм”, "більшовизм - комунізм”, "СРСР - держава в'язнів" тощо. Авторські сентенції породжують такі модуль-свідомісні системи: "доля імперій”, "походження тиранії”, "апеляція до росіян”, "незалежність”, "вартісні орієнтири”. Виклад цього матеріалу інформаційно інтенсивніший, що сприяє утворенню статичної знакової структури зі значенням "вороги нації" і підсилює прагматичну функцію знака. Упродовж усієї творчої діяльності письменника триває синтагматичний процес творення структури "комунізм”. Але апогей цього процесу - знакова концентрація у публіцистиці.

Найбільшу роль у побудові знакових структур відіграє біблійно-міфологічна символіка. Біблійну легенду про Ноя автор доволі розкуто інтерпретує з метою викриття походження тиранії. Так прадавній міф у площині знакової структури інтегрується у події ХХ ст. Для посилення знаковості системи "Україна" та руйнування теорії про походження українського народу від однієї гілки з російським (міф "трьох братів”) Р. Іваничук посилається на праці видатних українських учених й на легенду про освячення Оріяни Андрієм Первозваним. Однією з яскравих паралелей у цій системі є доля українського й ізраїльського народів - так розвінчується тема страждання, багаторічного поневолення та богообраності України.

Окремою знаковою структурою, яка гіперболічно розміщується у позитивній площині системи координат, між векторами "література” і "політика”, є авторське "Я" митця. Медитації (роздуми) (найбільш акцентовані у творі "На маргінесі”), в яких Р. Іваничук вдало "притягує” символ (архетип), метафору, антитезу, паралелі й інші художні засоби, знаходять жанрове вираження у гномах, сентенціях та окремих елементах трактату й найбільше сприяють процесу прагматичного творення свідомісної парадигми реципієнта, який ми визначаємо як семіотичне моделювання. Цей етап публіцистичної творчості є найбільш концентрованим щодо розпаду концептуального ядра автора та закріплення знакових позицій.

У другому підрозділі "Стилістичні засоби як чинники художньо-образної виразності в публіцистичній системі Р. Іваничука" звертаємо увагу на принцип антинонімічності, умовність і знаковість, універсалії символу, асоціативність, метафоризм і алегоричність. Підкреслюється вирішальна роль цих прийомів у процесі семіозису. Розглядається заголовковий корпус, цитації та епіграфи, наголошується на їх значенні у семіотичному процесі.

Антиномічний прийом найчіткіше спостерігається у будові знакової структури "література”, представленої таким спектром модуль-систем: "батьківщина”, "нація”, "культура”, "духовність”, "краса мислі”, "природа”, "елітарне мистецтво”, "авторське "Я" та протилежні за змістом "Росія”, "комунізм”, "посередність”, "зрада" й ін. У метафоризації Р. Іваничука відбувається суцільне суміщення різних істот - природного, людського, божественного, злого, і тоді метафоризм й алегоричність починають співіснувати в одному образі (Хам - радянська критика, Російська імперія - Колос Родоський, Пегас - власний стиль та ін.). В алегорії уособлюється явище або ідея (майстерне поєднання абстрактної ідеї з конкретним явищем) - і тоді перед реципієнтом постають агнець, голуб, змія, орел, лебедиця - символи чистоти, підступності, влади, краси, вірності тощо.

У творенні художньо-образної системи Р. Іваничук-романіст постійно вдається до умовності (Лебедиця, Пегас, Хам, вовкулака, карлики й ін.) - це одна з домінуючих ознак його стилю. Границі умовності певною мірою обмежуються самим автором, коли водночас із площиною реальних подій розгортається паралель фольклорно-міфологічного й історичного матеріалу. Умовність Р. Іваничука-публіциста має цілий спектр функцій: автор виходить на рівень архетипно-міфологічного мислення, високоестетичної (художньої) вартості твору, "втягує” реципієнта у власний морально-психологічний процес осмислення життєвих та історичних фактів, досягає семантичного довершення і закріплення знака задля подальшого використання його у моделюванні свідомості реципієнта.

Специфічну архетипну систему (міфосвідомість) письменник постійно використовує як базовий творчо-свідомісний рівень для активізації мислення реального та відображеного факту (міфологічне мислення наявне там, де істину можна пізнати дискурсивно). Така система чималою мірою визначає творення елітарного інформаційного емоційно-свідомісного горизонту в орієнтації етнічних індивідуальностей на національні й духовні центри. Так, міфоархетипна свідомісна розгерметизація, як домінанта семіотичної системи публіцистики Р. Іваничука, з одного боку, сприяє розвитку державотворчого мислення і його виходу до світового інтелектуально-свідомісного контексту, з другого, - збереженню ідентифікаційного геноархетипного коду національної свідомості.

Заголовки публіцистичних творів Р. Іваничука як конотативні інформаційні імпульси відіграють першорядну роль у процесі семіозису. Заголовковий корпус Р. Іваничука-публіциста відзначається дискурсивним значенням та інтертекстуальними зв'язками. Назви творів не тільки системно пов'язані з усіма компонентами архітектоніки публіцистичних текстів, а й самі становлять оригінальну систему знаків цих текстів, домінанту якої визначає жанрова природа твору.

У третьому підрозділі "Видозміни жанрово-стильової системи публіцистики на етапах розвитку авторського семіозису" підкреслюємо стильову оригінальність і розглядаємо особливості жанрової організації публіцистики Р. Іваничука через призму семіотичного аналізу. Проводяться паралелі відповідностей між знаковими структурами та їх стильовим підґрунтям, подається широкий спектр жанрової палітри публіциста.

У творі контекстуально-сповідального характеру "Благослови, душе моя, Господа. ” жанр мемуарної сповіді трансформується у молитву, жанр-мігрант, який постійно підтримує певну системність із метажанровим філософським характером; тому ми підкреслюємо жанрову модальність молитви, хоча вона і має позицію жанру-вставки (певну локалізацію). Сповідальний характер ретроспективної оповіді, переосмислення життєвих подій, портрети конкретних особистостей (героїв і ворогів нації), підкреслена апелятивність, наголошення на альтернативі та завжди присутній свободі вибору - усе це репрезентує катартичний "метод”, який на етапах творчості Р. Іваничука набуває дедалі більшого вияву. Про сповідально-катартичний характер творчості письменників старшого покоління пишуть Н. Бічуя, В. Дончик, М. Ільницький, М. Жулинський, А. Погрібний.

Жанровий вибір публіциста обумовлений загостренням процесу семіозису, в якому перебуває сам митець. Денотації письменник досягає ілюстрацією фактичного матеріалу використанням таких жанрових підвидів: мемуари, літературні й політичні портрети, сповіді, листи, промови. Конотативний план підтримується завдяки введенню елементів легенди, видіння, міфу, інтермецо й ін. Трапляються жанроутворення філософського характеру, які обіймають вищі позиції у жанровій структурі (медитації, гноми, сентенції, елементи естетичного трактату). Акцентовано увагу на використанні Р. Іваничуком жанрів-вставок (міфи, легенди, інтермецо, видиво), жанрових елементів, які підсилюють знаковість репрезентованих автором структур ("На маргінесі”).

Виокремити жанрові домінанти публіцистики Р. Іваничука досить важко, тому що нерідко навіть мініжанр-вставка (інтермецо, легенда, портрет і т.п.) має смислову вагу та моделюючу потужність (у процесі семіозису) набагато більшу, ніж той, що ідентифікований у його публіцистиці за статусом як жанр-домінанта (щоденники, мемуари).Т. Гажа стверджує, що у спогадах "Дороги вольні і невольні" використано синтез жанрів подорожнього нарису й політичного щоденника. Дотримуючись методологічного контексту нашого дослідження (його структурно-семіотичного ракурсу), ми пропонуємо виділення жанрових груп за двома принципами. По-перше, за принципом проекції оригінальної полістильової системи (стильової матриці) засобом жанрового уособлення, ми визначаємо такі умовно-структурні позиції: сповідально-мемуарний характер творів зумовив утілення спогаду, сповіді, мемуарів, молитви, катарсису, некрологу, щоденників; повчальний (просвітницький) стиль викладу знайшов проекції у філософських жанрах і їх елементах - гноми, трактату, сентенції, медитації, есе, нарису; аксіологічний (критично-оцінний) метод та художня критика стимулювали появу жанрових утілень подорожі, апеляції, звернення, присуду (вироку), епістолярію (листів, записок, послань), елементів памфлету й ін.; критика, рухома риторика та рецептивна естетика реалізуються завдяки таким жанровим вставкам, як псалми, ліричні портрети, легенди, промови, інтермецо, видіння, сни тощо.

По-друге, за принципом взаємодії знакової та жанрової систем ми пропонуємо врахувати семантичну рухливість жанрової системи (зміна жанрової позиції, гіперболізація), яка, у свою чергу, задається численними синтагматичними та парадигматичними аспектами. Так, стрижнева знакова позиція - "нація" - у процесі наближення до центру знакової системи всієї публіцистики "притягує” такі структурні домінанти, як "література” і "політика” у їх бінарній репрезентації: так ми пояснюємо параболічність композиційно-сюжетного руху та появу жанрів-імпульсів (молитва, сповідь, апеляція, портрет й ін.). А знакове утворення - "авторське "Я”, розташоване у позитивній площині, є діаметрально протилежним "тоталітаризму”, причому між ними постійно підтримується драматичний пафос і спостерігаються активні жанрові міграції. Роль жанрово-стильового впливу на реципієнта знакової системи можна оцінити, простеживши комплексно весь процес творення, що потребує розширення об'єктного діапазону дослідження та збільшення його обсягу.

У висновках узагальнено основні результати дослідження проблематики та поетики публіцистики Р. Іваничука.

Окреслено теоретичну модель публіцистики в сучасному літературознавстві, проаналізовано наукову та критичну літературу, присвячену цій галузі, і з'ясовано зміст основних понять і термінів. Відправною точкою осмислення цього жанру літератури взято визначення публіцистики як сфери моделювання свідомості реципієнта. Систематизація підходів науковців до розв'язання проблеми дослідження поетики сучасної публіцистики дозволила окреслити основні напрями роботи. Провідним обрано жанрово-стильовий метод аналізу публіцистики Р. Іваничука у контексті структурно-семіотичного дискурсу.

Досліджено проблемно-тематичний комплекс публіцистики другої половини ХХ ст., позначений ідеологічною заангажованістю й набатами правдивого слова у часи тоталітарного періоду, вершинами актуалізації у добу становлення незалежної держави, безкомпромісністю письменників діаспори й ін. Підкреслено ґенезу концептуальності публіцистичного мислення у контексті свідомісної парадигми ХХІ ст. Узяті в системній сукупності усі публіцистичні твори Р. Іваничука засвідчують: проблемно-тематичний комплекс його публіцистики, що виростає на широкому тлі культурно-ідеологічних парадигм та політичної боротьби епохи, органічно вписується у літературно-мистецький дискурс кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Дослідження психологічних й історичних концептів, що сформували систему оцінок і аргументаційної стратегії автора в осмисленні минулого та сучасності, доводить, що інтелектуальний феномен письменника, знайшовши найефективнішу форму вираження (публіцистику), репрезентується в інформаційному просторі знаковою системою, яка чітко структурована й базується на широкому ідейно-тематичному спектрі, має знакові структури (модуль-системи), оригінальну умовну параболічну й гіперболічну конфігурацію і, найголовніше, - чітке культурно-естетичне призначення.

У ході дослідження проблематики публіцистики Р. Іваничука було виявлено, що національна ідея є концептуальним стрижнем усіх його творів, розглянуто постановку проблеми націєтворчих чинників, окреслено публіцистичні модуль-системи як епіцентри структури моделювання читацької рецепції. Зазначено елементи кристалізації національно-філософської концепції "Меча і Мислі”, підкреслено її роль у моделюванні свідомісної парадигми духовних, моральних і культурних орієнтирів реципієнта.

Виокремлено такі домінанти модуль-свідомісної площини публіцистики Р. Іваничука, як "література” та "політика”, розполюсовано елементи проблематико-тематичного спектру цих структурних організацій, виявлено їх зв'язки з метою ілюстрації системи координат у знаковій структурі публіцистики автора.

Проаналізовано структуру й конкретизовано поетикальні особливості публіцистики Р. Іваничука у світлі семіотичного аналізу. Підкреслено роль принципу антинонімічності, умовності, асоціативності, метафоризму і алегоричності у творенні та репрезентації знакової структури письменника.

Досліджено синтетичну структуру жанрово-стильової організації публіцистичного масиву. Звертається увага на стильову пластичність, жанрову трансформацію та модифікацію на етапах розвитку авторського семіозису. Розробляється питання теоретичного вивчення публіцистики як специфічного родо-жанрового утворення в літературі методом структурно-семіотичного аналізу.

Розглянувши поетапно весь творчий доробок Р. Іваничука, варто було би простежити рівні оригінального інформаційно-свідомісного засвоєння, обробки та відображення дійсності автором у певних знакових інтерпретаціях. Таке дослідження являє науковий інтерес у плані пошуку нових філософських, естетичних і психологічних методів сучасного літературознавства.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора

1. Гандзій О.А. Жанрові ознаки та ґенеза концептуальності публіцистики Р. Іваничука / О.А. Гандзій // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Серія "Філологічні науки”: [ред. кол.: М.Ф. Гетьманець та ін.]. - Кам'янець-Подільський: Абетка-Нова, 2007. - Вип.14. - Т.1. - С.67-78.