Ґенеза та еволюція жанру оди в українській літературі XVI-XX століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

ҐЕНЕЗА ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЖАНРУ ОДИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ XVI - XX СТОЛІТЬ

КОСЯНЧУК Ольга Олексіївна

Київ - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

жанр ода український література

Актуальність теми дослідження. Антична літературна традиція є одним із визначальних чинників формування жанрових систем багатьох європейських літератур. Не оминув цей процес і українське письменство, коли з початком доби Відродження в літературу входять як окремі жанри античної лірики - оди, епіграми, елегії, панегірики, - так і система образів, історичних та міфологічних імен та локусів, ідейно-тематичного ареалу.

У вітчизняній науці досі не з'ясовано чимало аспектів еволюції української оди. Зокрема, не висвітлено питання ґенези жанру у вітчизняній науці; не подано компаративного аналізу одичних текстів, враховуючи специфіку національного літературного процесу. Досі не вивчено питання кореляції жанрів похвальної лірики (оди, панегірика, гімну) і не створено періодизації еволюції української оди. Уніфікації значень та корекції окремих теоретичних положень потребує і термінологічний апарат похвальної лірики української літератури. Комплекс окреслених питань визначає актуальність даного дисертаційного дослідження у вітчизняному літературознавстві.

Теоретичне осмислення одичного жанру подано у працях М. Андрущенко, М. Гоголя, О. Дубровської, П. Житецького, Н. Копистянської, В. Сарапин, Г. Сивоконя, Л. Шевченко-Савчинської. Аналіз окремих одичних творів (переважно к. XVIII - поч. ХІХ ст.) зустрічаємо у дослідженнях І. Айзенштока, О. Гончара, М. Зерова, О. Казанжи, Є. Кирилюка, Г. Нудьги, О. Оглоблина, Л. Ушкалова, П. Хропка, О. Циганок, В. Шевчука та інших дослідників. Спроба системного та послідовного аналізу одичних текстів репрезентована у дисертації Ольги Дубровської (2003 р.), в якій, однак, подано неповний перелік одичних текстів української літератури. У світовому та російському літературознавстві одична лірика досліджена систематично і різноаспектно (Н. Алексєєва, К. Афанасьєва, О. Васильєва, М. Гаспаров, В. Западов, В. Кюхельбекер, О. Погосян, Л. Сазонова, С. Страшнов, Й. Троцький, Г. Хайєт та інші).

Зазначимо, що окремі жанри, які беруть свої витоки з античності, вже здобулися на наукові студії: еволюція жанру елегії проаналізована у дисертації Олени Ткаченко «Розвиток жанру елегії в українській літературі XVI-XIX століть». Дослідження одичного жанру є черговим і цілком закономірним продовженням студій над рецепцією античних жанрів українською літературою.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі історії української літератури та шевченкознавства у межах комплексної теми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (Державний реєстраційний номер 06 БФ 044-01. Науковий керівник д.філол.н., проф. Семенюк Г.Ф.). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 17 листопада 2008 року). Уточнену редакцію теми дисертаційного дослідження затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 9 від 18 квітня 2011 року).

Мета роботи - з'ясувати ґенезу жанру оди, простежити еволюцію її образного, ідейно-тематичного ареалу, особливості поетики, строфічної та ритмічної будови в українській поезії XVI-XX ст., експлікувати процес деканонізації оди, що супроводжувався появою жанрових модифікацій. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення конкретних завдань:

- окреслити жанрову природу оди і визначити дискусійні теоретико-літературні питання у вітчизняній науці: кореляція термінів ода, панегірик, панегірична ода, гімн, дифірамб, псалом, жанрова одична парадигма; проблема приналежності оди до роду лірики чи ліро-епосу.

- проаналізувати особливості києворуського панегіризму як початкового етапу становлення давньоукраїнської похвальної літератури;

- з'ясувати джерела одичного жанру;

- проаналізувати еволюцію одичної лірики у творчості поетів XVI-XX ст. (образно-стильові особливості, ідейно-художній домінанти, поетика);

- укласти типологічну класифікацію та періодизацію розвитку жанру оди.

Об'єктом дослідження є комплекс одичних поезій в українській літературі XVI-XX ст., включаючи жанрові підвиди оди (похвала, пісня, епіграматична, панегірична, сатирична, гумористична ода, пародія на жанр). Для аналізу взято твори давньоукраїнських авторів - Павла Русина із Кросна, Андрія Римші, Григорія Бутовича, Якова Седовського, Іллі Филиповича, Григорія Сковороди, Ігнатія Максимовича та інших; письменників ХІХ та ХХ ст. - Івана Котляревського, Костянтина Пузини, Григорія Кошиць-Квітницького, Петра Гулака-Артемовського, Пантелеймона Куліша, Володимира Самійленка, Степана Бена, Євгена Маланюка, Степана Крижанівського, Павла Тичини, Бориса Олійника, Івана Драча та багатьох інших. Відповідно до завдань дослідження, об'єктом аналізу є також корпус пам'яток давньоукраїнського панегіричного письменства ХІ-ХІІ ст.: «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Пам'ять і похвала князю руському Володимиру» мниха Іакова, «Ізборники» Святослава тощо.

Предмет дослідження - ґенеза, еволюція та історико-літературна динаміка жанру оди, що супроводжувалася зміною образно-тематичних та структурних-стильових домінант у поетичних творах.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали наукові праці з питань теорії оди вітчизняних і зарубіжних дослідників - М. Андрущенко, О. Дубровської, М. Зерова, Н. Копистянської, Л. Сазонової, С. Страшнова, Г. Хайєта; дослідження загальних питань жанрової еволюції С. Аверинцева, Б. Білоуса, С. Бройтмана, Д. Ліхачова, Д. Наливайка, Ю. Тинянова та ін.

Методи дослідження. Зважаючи на комплексний характер дослідження, у дисертації використано низку наукових методів. Історико-генетичний аналіз тексту застосовано для встановлення ґенези та особливостей засвоєння античного жанру оди давньоукраїнською літературою, а також для простеження його еволюції в межах різних історико-літературних періодів. Порівняльно-історичний та типологічний методи аналізу дозволяють зіставити і проаналізувати зміну поетики, імагологічного та тематологічного ареалу одичної поезії протягом різних періодів розвитку жанру.

В основу роботи покладено принципи системного підходу та філологічного коментування тексту, що дозволяє повно й усебічно дослідити художній матеріал. Метод ступеневого викладу матеріалу дозволяє систематично дослідити одичні вірші та, відповідно, укласти хронологічну і типологічну класифікацію розвитку української оди. Застосування інтертекстуальної практики дозволяє виявити інтертекстуальні елементи та зв'язки в українських одах, орієнтацію на античні чи західноєвропейські зразки. Виклад матеріалу побудовано переважно індуктивним способом - від текстуального аналізу творів до часткових і загальних висновків.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що вперше у вітчизняному літературознавстві комплексно досліджено походження та особливості еволюції жанру оди в українській літературі XVI-XX ст., системно проаналізовано етапи розвитку оди та здійснено класифікацію її жанрових різновидів.

Новизна одержаних результатів полягає також у тому, що:

- окреслено проблему дефініції жанру оди в українському літературознавстві та її кореляції з іншими жанрами похвальної лірики (віршовий панегірик, гімн, псалом);

- здійснено компаративний аналіз жанру оди та панегірика, оди та гімну.

- проаналізовано особливості києворуського панегіризму як початкового етапу становлення давньоукраїнської похвальної літератури;

- простежено зміну середньовічної епічної парадигми на ренесансну ліричну через призму розвитку похвальної лірики;

- з'ясовано джерела одичного жанру в українській літературі;

- на основі порівняльно-типологічного аналізу виявлено особливості еволюції оди в українській літературі XVI-ХХ ст.

- запропоновано концепцію жанрової парадигми української оди та хронологічну періодизацію розвитку одичної лірики.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Висновки і результати дослідження можуть бути використані в теоретичних та історико-літературних курсах давньоукраїнської літератури та історії літератури ХІХ, ХХ ст., при розробленні окремих спецкурсів на філологічних факультетах, написанні навчальних посібників та колективних монографій. Пропоноване дослідження сприяє цілісному осмисленню вітчизняного літературного процесу, корекції окремих положень в теорії та історії української літератури, зокрема, в контексті жанрологічних студій над похвальною лірикою.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію було обговорено на засіданні кафедри історії української літератури та шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 8 від 19 травня 2011 року). Наукові положення дисертації були апробовані на таких наукових конференціях: Міжнародна конференція, присвячена пам'яті проф. С. В. Семчинського (Київ, 2011); Міжнародна наукова конференція «Наукова спадщина О. О. Потебні в контексті розвитку європейської філологічної думки ХІХ-ХХІ ст.» (Харків, 2010); Всеукраїнська конференція, присвячена 195-річчю від дня народження Тараса Шевченка (Київ, 2009); Х Міжнародна наукова конференція молодих учених Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ, 2009), Міжнародна наукова конференція «Проблеми культурної ідентичності та культурний проект Європи» (Острог, 2009), Міжнародна наукова конференція «Традиція і культура» (Київ, 2008, 2009).

Публікації. Основні наукові результати дослідження відображені у 10 публікаціях, 7 з яких - у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації визначається метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (176 позицій). Загальний обсяг дисертації - 202 сторінки, з них - 185 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі охарактеризовано стан вивчення досліджуваної проблеми, обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет аналізу дисертації, висвітлено основні методи дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, а також структуру наукової роботи.

Перший розділ - «Теоретичне осмислення жанру оди в сучасному літературознавстві» - присвячено висвітленню теоретико-літературних аспектів у вивченні одичного жанру. Зокрема, розглянуто питання дефініції оди, визначення її жанрових характеристик, кореляцію з іншими видами похвальної лірики, проблему класифікації похвальної лірики в давньоукраїнській літературі.

У підрозділі 1.1. «Історія вивчення одичної поезії у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві» головну увагу приділено огляду праць у вітчизняному і зарубіжному літературознавстві, які висвітлюють питання ґенези та еволюції одичного жанру в національних літературах. Особливості розвитку одичної лірики в російській та європейських літературах розглянуто у дисертаціях та монографіях Н. Алексєєвої, О. Васильєвої, О. Погосян, К. Меддісона, С. Ревард, а також у численних літературознавчих розвідках М. Гаспарова, Дж. фон Гельдерна, В. Западова, В. Кюхельбекера та ін.

У вітчизняній науці одичні студії пожвавилися протягом останніх десятиліть, про що свідчить інтерес дослідників до окремих одичних текстів (Т. Бовсунівська, О. Казанжи, О. Мишанич, О. Оглоблин, В. Сарапин, Л. Ушкалов, П. Хропко, О. Циганок, В. Шевчук та ін.).

Аналіз теоретичних аспектів одичного жанру має місце у працях М. Андрущенко, М. Гоголя, О. Дубровської, П. Житецького, Г. Сивоконя, В.Сарапин, Н. Копистянської. Важливим теоретичним базисом даної дисертації відзначено і київські поетики М. Довгалевського «Hortus poeticus» (1736) та «De arte poetica» Ф. Прокоповича.

У підрозділі 1.2 «Проблема дефініції та жанрової кореляції одичної лірики» окреслено «гордієві вузли» теорії оди, які ускладнюють і певною мірою унеможливлюють об'єктивний аналіз одичних пам'яток української літератури: різні підходи до дефініції понять «ода», «одична лірика», «жанрова одична парадигма»; кореляція оди з іншими жанрами похвальної лірики: панегірик, гімн, дифірамб, псалом.

При вивченні одичного жанру особливо актуальною є міждисциплінарна взаємодія історії та теорії літератури. Знання теоретичних засад оди, ґенези та історії її розвитку допомагають осягнути її жанрову природу, експлікувати зміни, яких вона зазнає у процесі еволюції.

Питання дефініції оди визначається автором як дискусійне, оскільки поряд із загальноприйнятим визначенням: «Ода - урочистий пафосний вірш, присвячений певним богам, персонам, історичним подіям; жанр розвинувся в давньогрецькій хоровій ліриці…» («Літературознавча енциклопедія»,), існує й інше тлумачення жанру: ода як поетичний жанр, що склався в епоху класицизму («Краткая литературная энциклопедия»). Однак, тенденції класицизму в давньоукраїнській оді, на відміну від європейської та російської, не знайшли свого довершеного втілення, а тому друге словникове визначення суперечить концепту розвитку одичного жанру в українській літературі. А отже, оду варто розглядати у ширшому історико-літературному контексті, визначаючи класицизм лише як один з етапів розвитку оди.

Аналіз дефініції одичного жанру у понад десяти наукових виданнях, в тому числі російських та англомовних, дозволив визначити його основні ознаки: 1) апеляція до об'єкта уславлення; 2) урочистий стиль твору; 3) розмаїття художньо-стильових засобів, типових для похвальної лірики; 4) авторська інтенція відтворити об'єкт уславлення в ідеальній іпостасі; 5) здатність автора та читача до «ритуального співпереживання» явища, події, людських учинків та чеснот, які уславлюються; 6) соціальна детермінованість жанру.

На основі проведеного аналізу запропоновано власне визначення одичного жанру. Ода - це ліричний твір, написаний на честь уславлення видатної особи, історичної події, явища природи чи абстрактного поняття в особливо піднесеному, урочистому тоні. Для жанру характерна акцентуація уваги на виняткових рисах і ознаках об'єкта оспівування, його зображення в ідеальній іпостасі, а також соціальна та часопросторова детермінованість оди, яка традиційно пов'язана із суспільно-історичним дискурсом.

Здійснено спробу усунути термінологічну неточність щодо використання поняття «одична лірика», яку ми визначаємо як сукупність жанрових різновидів оди: власне одичні вірші (чиста жанрова форма) та одичні модифікації (похвала, панегірична ода, пісня, сатирична, гумористична ода, пародія на жанр).

Полемічними залишаються питання приналежності жанрів похвальної лірики до літературних родів, а також синоніміка термінів «ода» та «панегірик» та їх комбінація «панегірична ода» (Л. Сазонова), «панегірико-одописна поезія» (В. Смілянська). Внаслідок поведеного компаративного аналізу оди й панегірика було встановлено, що їхня жанрова спорідненість та синонімія може бути пояснена: а) приналежністю обох жанрів до похвальної лірики, що зумовлює появу жанрового синкретизму; б) генетичною спорідненістю жанрів; в) наявністю адресата поезії - об'єкта похвали чи уславлення; г) фіксуванням панегірика як різновиду оди у поетиці М. Довгалевського «Hortus poeticus»; д) урочисто-піднесений стиль твору та спільний образно-тематичний ареал. Водночас, відмінність жанрів полягає у приналежності до різних літературних родів, специфічному шляху розвитку жанрів та їх історичному призначенню (посмертний панегірик на противагу прижиттєвій оді).

У підрозділі 1.3 «Ода в системі жанрів лірики: проблема класифікації» головну увагу зосереджено на питанні типологічної класифікації жанрів похвальної лірики у київських барокових поетиках та сучасних літературознавчих дослідженнях.

Ототожнення жанру оди із родом лірики, змішування родів та видів було типовим у теоретико-критичній думці XVIII ст. Так, М. Довгалевський у поетиці «Hortus poeticus» (1736) ототожнює ліричну поезію з одою, зазначаючи це у назві розділу - «Про ліричну поезію, або про оди». При цьому автор розрізняє три підвиди оди: показова, дорадча і судова. Порівняно з бароковою поетикою М. Довгалевського, Ф. Прокопович у трактаті «De arte poetica» (1786) досить детально аналізує одичний жанр і класифікує його за строфічною будовою.

У підрозділі поставлено питання систематизації жанрів, які мають виразно одичні ознаки (урочистий тон, одичний пафос, наявність адресата, типові художньо-виражальні та стильові засоби). О. Дубровська пропонує ввести поняття «жанрової парадигми оди», до якої дослідниця відносить оду, псалом, панегірик, гімн. Зазначено, що використання цього терміну в такому контексті помилкове, оскільки названі жанри становлять парадигму похвальної лірики, мають власну ґенезу та історію розвитку, а тому термін «жанрова парадигма оди» пропонуємо використовувати виключно позначення оди та її жанрових модифікацій.

Жанри похвальної лірики, включно з одою, Л. Шевченко-Савчинська пропонує віднести до етикетної поезії. Водночас В. Крекотень у класифікації барокової лірики оду та гімн не вважає підвидами етикетної лірики, зараховуючи до цієї групи орації та панегірики. Очевидно, що розгляд жанрів похвальної лірики у контексті етикетної поезії все ще потребує наукового осмислення та аналізу.

Загалом, в історії української літератури встановилася думка про невідбутність жанру оди в давньоукраїнській поезії, що пов'язано, по-перше, із поширенням панегіриків у давньоукраїнській літературі XVII-XVIII ст., які виконували замінну щодо одичного жанру функцію; по-друге, зі сприйняттям оди як виключно класицистичного жанру, котрий розвинувся в європейській та російській літературах. Відзначено, що потрібно позиціонувати не відсутність класицистичної оди в Україні, а дослідити особливості розвитку української оди та її модифікацій на прикладі поезій Павла Русина, Григорія Бутовича, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Івана Драча та інших авторів.

У другому розділі дисертації - «Становлення та розвиток одичного жанру в українській літературі» - проаналізовано передумови виникнення жанру оди в українській літературі, взаємозв'язок середньовічної та ренесансно-барокової похвальної традиції, а також розкрито особливості еволюції одичного жанру в українській поезії XVI-XX ст.

У підрозділі 2.1 «Києворуський панегіризм як чинник розвитку давньоукраїнської похвальної літератури в XI-XIII ст.» простежено особливості образного ареалу, ідейно-тематичного спрямування та поетики панегіричних текстів Середньовіччя, які стали підвалиною для появи жанру оди, а також інших видів похвальної лірики (віршовий панегірик, гімн, псалом).

Панегіризм у XI-XIII ст. розвивається як самобутнє національне явище з виразними християнськими та державницькими ідейно-тематичними домінантами. Панегіричні стильові елементи зустрічаються в ораторсько-проповідницьких, агіографічних, морально-повчальних творах, літописах, світській літературі. Коло адресатів похвали, як правило, перебуває в межах християнського дискурсу, витворюючи систему літературних образів-типів: Бог, князь, святий, церква, християнство, руський народ, місто, час, книги (письменство), Премудрість. Адресантом панегірика може виступати власне автор твору, князь чи патріарх, рідше - руський народ.

На прикладі образу князя як адресата похвали у підрозділі простежено, яким чином твориться літературний канон художнього образу. Канонічність зображення героїв, котрі стали об'єктами величання, тісно пов'язана з художнім прийомом типізації. При возвеличенні князя закцентовується увага на славетності його роду, чеснотах князя (фізична витривалість, мужність, розум), добродіяннях, які князь здійснює для розбудови Київської Русі та християнства, а тому домінуючим є державно- та християноцентричний вектор зображення правителя. Художня типізація образу тісно пов'язана із зображенням давньоруського князя в ідеальній іпостасі (ідеал воїна, християнина і правителя), при цьому визначальною є роль сакрального часопростору: Бог (Провидіння) направляє і визначає життя князя.

Дослідження давньоукраїнських похвальних текстів XI-XIII ст. унаочнює той факт, що панегірик довгий час перебував у межах епічної літературної традиції. Перебудова жанрової системи середньовічної літератури супроводжувалася зміною епічної художньо-стильової парадигми на ренесансно-барокову ліричну, що уможливило появу жанрів лірики - оди, віршового панегірика, гімну тощо.

Підрозділ 2.2 «Особливості одичної поезії у системі художніх цінностей ренесансно-барокового періоду» присвячено студіям над давньоукраїнськими одами XVI-XVIII ст.. Здійснено компаративний аналіз давньоруських панегіриків та одичних поезій, що підтверджує історичну тяглість та взаємоінспірацію культурно-історичних епох, спадкоємність літературних традицій та художньо-естетичної парадигми.

Творчість Павла Русина із Кросна репрезентує перше звернення до одичного жанру в давньоукраїнській літературі (ода «До Аполлона», «Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона...», «Ода до благородного пана Габріеля Переньї»). Загалом, творчу спадщину П. Русина поділяють на підвиди: 1) духовна поезія; 2) панегіричні твори (до неї включено «Оду до благородного пана Габріеля Переньї»); 3) морально-дидактична поезія («Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона», «Похвала Валерію Максиму» та ін.). Відповідно до цієї класифікації, одичні твори перебувають у межах різних тематичних груп.

Зазначено, що при кваліфікації жанрової парадигми належить слідувати за авторською волею й одичні вірші зараховувати до власне одичних творів. У тому разі, коли автор визначає у заголовку «До книжечки», «Пісня до божественного Севастяна…» тощо, дослідники мають право давати власні визначення жанрової парадигми цих творів. Усунення термінологічної неточності і розмежування дефініції жанрів у творчості Павла Русина є наразі актуальним і важливим чинником формування термінологічного ряду.

«Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона...» П. Русина насичена численними ренесансними образами, мотивами, художньо-виражальними засобами. Вірш адресовано двом об'єктам уславлення: похвала богу Аполлону змінюється віншуванням вельможного пана Гавриїла Перенея. Поетичний твір вирізняється простотою і стриманістю поетичної мови: зустрічаються нечисленні епітети («золоті струни», «священне натхнення», «дзвінкі кіфари»); звертання до бога Аполлона з використанням перифраз із міфологічною семантикою («Дельфійче», «кіфаристів цар», «Гринеє»); широкий спектр інтертекстуальних компонентів, зокрема античних ремінісценцій. В оді утверджується ідея громадянської активності Гавриїла Перенея.

Загалом, ренесансні оди вирізняються стриманою метафоричністю, використанням античних образів, локусів та мотивів, піднесеним одичним пафосом; бароковим одам властива ускладнена метафоричність та алегоризм, контрасти, нагромадження засобів увиразнення, мовна орнаментика, риторичні фігури, сміливе поєднання античної та християнської образної систем, інтертекстуальність.

Якщо в «Оді архиєпископу Теоктисту Мочульському» анонімного автора барокові тенденції досягають свого апогею, то в одичній творчості поетів другої пол. XVIII ст. - Ігнатія Максимовича та Василя Капніста - все виразнішими стають класицистичні тенденції. Домінуючий античний дискурс, силабо-тонічний вірш, використання одичної строфи (десятирядковий ямб із римуванням AbAbCCdEEd, який був канонічним для російських клисицистичних од) наближають «Оду на перший день травня 1761 року» І. Максимовича до класицизму. Однак, на думку В. Шевчука, ми не можемо тлумачити цей твір як суто класицистичний: внутрішньо автор «весь іще в бароко». В одичній творчості В. Капніста барокові та класицистичні елементи поєднуються із виразними передромантичними тенденціями.

У дисертації визначено джерела давньоукраїнської оди: 1) літературні традиції античності, зокрема орієнтація на творчість класиків; 2) наявність власної панегіричної традиції в епоху Середньовіччя (окремі мотиви та художні засоби києворуської панегіричної літератури знайшли своє продовження в одичній поезії); 3) орієнтація на західноєвропейську літературу в добу Ренесансу, зокрема на латино-польську модель.

У ХІХ ст. жанр оди розвивається не у чистих, а в модифікованих формах: зокрема, поширився субжанр сатиричної оди, пісні, пародії на жанр. При цьому кількісно домінують сатиричні твори - оди Григорія Кошиць-Квітницького, Петра Данилевського, Костянтина Пузини, Пантелеймона Куліша та інших авторів. Ода зазнає значних змін на рівні тематики, ідейного звучання, образної системи та лексики творів.

Чиста жанрова форма оди повертається в українську літературу у ХХ ст., про що свідчить творчість Романа Купчинського, Степана Бена, Євгена Маланюка, Ігоря Муратова, Івана Неходи, С. Крижанівського, Б. Олійника, І. Драча та інших поетів. Їхні одичні вірші досліджено у підрозділі 2.3 - «Домінанти одичної лірики в українській літературі XX століття».

Письменники початку ХХ ст. переосмислюють традиційний жанр оди, відповідно до естетики модернізму з його апеляцією до психологізму та символізму, інтуїтивного пізнання світу та елементів потоку свідомості (Степан Бен, Євген Маланюк). Ідея універсальності особистості та світу, можливість всеохопного пізнання як лейтмотив «Оди» Степана Бена протиставляється «новій» сутності людини епохи соцреалізму, коли заперечується Бог, а відповідно, й духовно-тілесна природа людини: «Встає на схрещенні епох / Трудар і вчений, а не бог» (Степан Крижанівський, «Ода людині»).

У соцреалістичних одах на честь радянської влади та її керівників (цикл од Степана Крижанівського, Івана Неходи) спостерігаємо суто формальну апеляцію до жанру оди, використання поетичних штампів і мовних кліше, здрібнення ідейно-тематичного ареалу, а урочисто-піднесена інтонація і патетика компенсують брак художніх засобів. У подібній агітпоезії, «чадній патріотиці» (Микола Зеров) втрачається індивідуальний стиль автора і бракує естетико-художнього відтворення дійсності. У соцреалістичних одах жанр не просто трансформується, а зазнає значної маргінальнізації, відходячи на найвіддаленішу периферію жанру, коли віршотворення перетворюється на калькування та низькопоробну агітпоезію.

Під час аналізу еволюції жанру оди в давньому і новітньому українському письменстві головну увагу зосереджено на відтворенні комплексної картини зміни основних жанротворчих чинників української оди. Порівняно із середньовічною системою образів, у ренесансно-бароковий період їхній діапазон збільшується: уславлюються античні боги, духовні особи, абстрактні поняття - час, весна, пробудження життя, надія тощо. а ін. У ХХ ст. коло адресатів одичних віршів стає значно ширшим: радянський робітник, солдат, майбутні покоління, природа, дерево, порох, життя, швидкість, братерство, мова, музика, пісня, совість, місто Київ, Полтава, Київський університет та інші.

Ідейно-тематичний ареал похвальної літератури еволюціонував від середньовічної релігійної до ренесансно-барокової світської, що супроводжувалося зміною теоцентризму на антропоцентризм, а у ХХ ст. - по суті, десакралізацію тем і мотивів. Одична спадщина ХХ характеризується появою низки нових тем і мотивів: космополітизм і братерство - як у радянському потрактуванні (утопічна ідея вічного братерства народів), так і в гуманістичному значенні (С.Бен); вболівання за долю Батьківщини, ідеї державності та української історії (Є. Маланюк); комуноцентризм, псевдоантропоцентризм (С. Крижанівський); космічні мотиви, використання історичних екскурсів у минуле міста (Б. Олійник) та ін.

Середньовічні автори послуговувалися широким арсеналом художніх засобів (епітети, порівняння, гіперболи, метафори, алегорії, образи-символи), прийомами синтаксичного увиразнення (паралелізми, антитези, символічні паралелей, полісиндетон, повтори), риторичними фігурами тощо, які стали невід'ємним компонентом похвальної літератури не лише Середньовіччя, а й наступних епох. Якщо у похвальній літературі XI-XIII ст. художні засоби використовувалися на позначення реалій переважно християнського контексту, то в літературі пізніших століть діапазон їхніх значень розширюється. Доба Бароко повертає у літературну традицію посилену метафоричність, ускладнену синонімією та антонімією.

У добу Бароко продовжується середньовічна традиція використання епітетів, утворених складними прикметниками або прикметниками із префіксацією чи суфіксацією: «триблаженний княже», «святосяйне сонце» (Середньовіччя); «превознесеннЂйших кругов», «плод Церес даст стократный» (Бароко). У ХХ ст. спостерігається тенденція до пошуку неологізмів чи несподіваних поєднань епітета та означуваного слова: «безсмертна незабутність», «безмір мовний» (І. Муратов). Гіпербола залишається одним з домінантних тропів: як і в києворуських панегіриках, в одичній ліриці вона часто підсилена означальними займенниками «весь», «всі», «всього».

Топос скромності та невимовності, типовий для києворуських панегіриків, зрідка зустрічається у похвальних поезія пізніших періодів. Натомість у ренесансних і барокових одах поширюється топос запрошення муз і бога Аполлона у (П. Русин, І. Максимович).

Таким чином, найбільшої зміни зазнали образний та ідейно-тематичний ареал, строфіка і ритміка одичних віршів. Відносну стійкість зберігає поетика одичних творів, що дозволяє жанру функціонувати в різні періоди розвитку української літератури.

У третьому розділі - «Жанрові одичні модифікації в українській поезії XVI-XX століть» - проаналізовано особливості еволюції жанрових локусів оди - похвала, панегірична, епіграматична ода, пісня, сатиричний, гумористичний вірш, пародія на жанр, а також здійснено хронологічну та типологічну класифікацію розвитку оди та її жанрових модифікацій.

Підрозділ 3.1 «Похвала, панегірична ода та пісня у системі жанрової одичної парадигми» присвячено аналізу одичних субжанрів, які не визначаються автором як «ода» у заголовку, але мають виразні художньо-стильові ознаки цього жанру лірики. Послуговуючись термінологічним апаратом структуралістів, зокрема, за Р. Бартом, ода як жанровий інваріантмає не лише власну парадигму варіантів у національних літературах (українській, російській, французькій тощо), а й парадигму жанрових локусів (похвала, панегірична ода тощо)

Традиція написання похвали (похвального слова) бере витоки із Середньовіччя і продовжує розвиватися у ренесансній ліриці. «Похвала поезії», «Похвала Валерію Максиму» П. Русина, «Похвальне слово Єпифанію Тихорському» І. Филиповича, «Похвала бідності» Г. Сковороди характеризуються виразним одичним пафосом, урочисто-піднесеним стилем, використання численних художніх засобів. На жаль, досі дослідники не зарахували жанровий підвид похвали до системи одичного жанру. Відзначено, що похвала зустрічається у творчості Тараса Шевченка (Похвала музі наявна у триптиху Тараса Шевченка «Доля», «Муза», «Слава» 1858 р., «Осанна батькові», «Осанну матері», «Хвала життю» (1947) Степана Крижанівського.

Виділення субжанру панегіричної оди як складової жанрової одичної парадигми змушує під іншим кутом зору поглянути на масив панегіричної літератури у поезії XVI-XVIII ст. До цього підвиду оди можна віднести твори, які мають одичну поетику (апеляція до адресата оспівування, одичний пафос, численні риторичні фігури): вступ до книги «Прогностична оцінка 1483 р.» Ю. Дрогобича, «Вірш про Богдана Хмельницького» Г. Бузановського, «Епінікіон сієсть пЂснь побЂдная» Ф. Прокоповича тощо.

Подекуди традиційна система панегіричних творів давньоукраїнської літератури не витримує критики. Так, «Бнбизмб фзу фймзу» (1641) Якова Седовського та «Ехщдйб» (1642) Григорія Бутовича визначаються як панегірики, хоча композиційно твір Я. Седовського складається із похвали Г. Кирницькому та вірша «Ода. Мзда добродЂтели похвала». А в основі «Ехщдйб» Г. Бутовича (окрім прозової передмови і віршованої похвали єпископу - «Проодон») лежать три досить значні за обсягом оди, які послідовно змінюють одна одну: «Ода першая на собор», «Ода вторая до духовных», «Ода до презацных родичов его милости отца єпископа». Три одичні вірші творять, по суті, оду, а не панегірик, тому, на наше переконання, залучення цих творів до панегіричної системи невиправдане.

Характерологічною проблемою літературознавства є кореляція жанрів у контексті їх перекладу сучасною українською мовою. Йдеться про епіграму «На преславныє а старовечныє клейноты…» (1588) Андрія Римші, яка в перекладі В. Шевчука подана під заголовком «Ода на герба Лева Сапіги». Вірш має виразний похвальний дискурс, що дає підстави говорити, очевидно, про синтез епіграматичних та одичних елементів.

Творчість Григорія Сковороди зумовила якісну розбудову жанрової одичної парадигми, оскільки вперше в історії української літератури було введено такий жанровий підвид оди, як пісня (у найширшому трактуванні цього поняття) - «ПЂснь отходная», «ПоспЂшай, гостю, поспЂшай», «Вышних наук саде святый» (пісні 25, 26, 27 із «Саду божественних пісень»). Традицію звернення до цього субжанру продовжив І. Котляревський, перу якого належить «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну». Використання пісні як одичної модифікації не тільки визначило ширші можливості одописання, а й зумовило специфіку та самобутність української одичної парадигми, порівняно з іншими літературами.

У ХІХ ст. спостерігається кульмінація розвитку одичних модифікацій в українській літературі. Потрактування оди в сатиричному ключі було провідною тенденцією в поезії цього періоду, що досліджено у підрозділі 3.2 «Еволюція одичних модифікацій у контексті комічного: сатирична, гумористична ода, пародія на жанр».

Загалом, сатиричні оди кількісно переважають у системі одичних модифікацій української літератури. Їхні перші зразки зустрічаються у творчості В. Капніста («Ода на рабство» 1783 р., «Ода на знищення в Росії звання раба Катериною Другою, в 15 день лютого 1786 року»). Відповідно до суспільної атмосфери, автор змушений був використовувати сатиричні елементи у віршах, при цьому їхній зміст не співвідносився із визначеним автором у заголовку жанром твору.

Сатиричні оди «наполеонівського циклу» Твердовського, Григорія Кошиць-Квітницького, Петра Данилевського, позначені виразним бурлескно-травестійним дискурсом. Сатиру на одичний жанр зустрічаємо у творчості Т. Шевченка («Царі»), П. Куліша («Слов'янська ода», «Ода з Тарасової гори»).

У поезії ХХ ст. сатирична домінанта в одах помітно зменшується. Натомість однією з провідних тенденцій стає використання прихованої іронії та сатири в одописанні на честь радянської влади («Партію славить народ радянський», «Ленінове Сонце» Павла Тичини, «Я славлю партію» П. Воронька тощо).

Пародія на одичний жанр передбачає вільне інтерпретування канонічної жанрової форми і використання засобів комічного. Володимир Самійленко створює блискучу пародію «Оду індику», в якій «низький» об'єкт оспівування (індик) зображується «високим» стилем. У подальшому пародії зустрічаються в ліриці радянського поета Віктора Соколова («Ода бульдозеру»), Олександра Ірванця («Ода гривні»). До парадигми переосмислення традиційного одичного жанру крізь призму комічного належать і гумористичні вірші - «Ода випадкові» Степана Крижанівського та «Ода причині» Івана Драча. Гумористична ода та пародія на жанр займають порівняно невеликий відсоток творів у системі жанрових модифікацій української оди.

В узагальненнях до третього розділу зазначено, що одичні модифікації не збіднюють, а навпаки - забезпечують потенційну можливість до розбудови жанрової одичної парадигми. А отже, трансформація чи розпад жанру не обов'язково веде до його занепаду. На основі проведеного аналізу здійснено типологічну класифікацію української оди:

1) Одичні вірші - твори, що відповідають жанровому канону оди і, як правило, названі автором «одою» у заголовку. Перші оди з'являються у творчості Павла Русина у XVI ст. і розвиваються у творчості поетів XVІI ст. - «Ода архиєпископу Теоктисту Мочульському» анонімного автора, XVІIІ - «Ода на перший день травня 1761 року» І. Максимовича, «Ода музиці» 1761 р. Кирияка Кондратовича; «Ода на пресвЂтлий день Воскрєсєнія Христова» 1782 р. Якова Сіомашко; на межі XVІIІ і ХІХ ст. - оди Василя Капніста. У ХХ ст. одичні вірші зустрічаються у творчості Романа Купчинського, Степана Бена, Євгена Маланюка, Івана Неходи, Ігоря Муратова, Бориса Олійника, Івана Драча та інших поетів.

2) Одичні модифікації - поезії, які не визначені автором як оди у заголовку, але які за жанрово-стильовими ознаками відповідають цьому жанру: похвала, панегірична ода, епіграматична ода, пісня, сатиричний, гумористичний вірш, пародія на жанр.

3) Переклади і переспіви одичних віршів зафіксовано у творчості цілої низки перекладачів і поетів, починаючи з XVIII ст.: «ПЂснь 24-я, римскаго пророка Горатія, претолкованна малороссійским діалектом в 1765-м годЂ», «Похвала астрономіи», прозаїчний переклад «Ода (Iesuitae Sidronii Hosii)» Григорія Сковороди, «Ода Сафо» І. Котляревського; «До Пархома І» «До Пархома ІІ», «IVX ода Горація, Кн. ІІ», «ІХ ода Горація, кн. ІІ», «ХХХIV Ода Горація, Кн. І», «До Любки» Петра Гулака-Артемовського, «Подражаніє Горацію» Левка Боровиковського та ін.

Наведена класифікація унаочнює корпус одичних текстів, більшість із яких проаналізовано у даній дисертаційній роботі. Відповідно до хронологічної динаміки розвитку оди та її субжанрів, укладено періодизацію одичної лірики в українській літературі:

1) кінець XV - початок XVII ст. - ренесансний етап: уперше засвоєно античний жанр оди давньоукраїнською літературою. Поява перших жанрових модифікацій - панегіричної оди (Ю. Дрогобич), епіграми з одичними елементами (А. Римша).

2) 1620 - 1660 - співіснування барокових і ренесансних рис: панегіричні оди Я. Седовського та Г. Бутовича засвідчили органічний синтез поетики Ренесансу та Бароко, при цьому оди Г. Бутовича позначені виразнішими бароковими тенденціями.

3) 1660 - сер. XVIII ст. - ода «зрілого» Бароко: у «Похвальному слові Єпифанію Тихорському» І. Филиповича, «Похвалі віршами Хмельницькому от народа малоросійського», а також панегіричних одах барокові тенденції досягають свого апогею.

4) сер. - кін. ХVIII ст. - співіснування барокового русла поруч з класицистичним: «Ода архиєпископу Теоктисту Мочульському» анонімного автора та творчість Г. Сковороди позначена сильним бароковим впливом; в одах І. Максимовича та В. Капніста проявляються класицистичні і навіть передромантичні тенденції. В парадигмі одичних модифікацій вперше з'являється підвид пісні (Г. Сковорода) та сатиричної оди (В. Капніст).

5) ХІХ ст. - деканонізація оди і утвердження жанрових модифікацій. Чиста одична форма відходить на периферію літературного процесу, поступаючись місцем жанровим модифікаціям. Ода засвоює елементи комічного: поширюється сатирична ода, бурлескні інтерпретації Горацієвих од, пародія на жанр.

6) ХХ ст. - переосмислення одичного жанру в контексті модернізму, соцреалізму, постмодернізму. У творчості окремих письменників зустрічається як чиста одична форма, так і її жанрові модифікації (С. Крижанівський, І. Драч). цей період значно розширюється ідейно-тематичний та образний ареал одичних творів.

Відповідно до періодизації, визначено, що кульмінація розвитку одичного жанру відбувається в ренесансний (XVI ст.), пізній бароковий період (XVIІІ ст.) та в поезії модернізму і соцреалізму (поч. - сер. ХХ ст.). Натомість одичні модифікації найбільше розвинулися в період раннього і зрілого бароко (XVII-XVIII ст.), а досягли свого апогею у ХІХ ст., коли сатирична ода, пародія на жанр і бурлескні переспіви цілком витіснили чисту одичну форму.

ВИСНОВКИ

У Висновках синтезовано результати дослідження, узагальнено і систематизовано основні здобутки дисертації.

В історії української літератури жанр оди має специфічний, відмінний від західноєвропейського шлях розвитку, однак осмислення тенденцій розвитку європейської похвальної лірики було б неповним без вивчення її української складової. Поява давньоукраїнської оди була зумовлена орієнтацією на літературні традиції античності та творчість класиків, західноєвропейську літературу за доби Ренесансу, а також наявністю розвинутої панегіричної традиції в епоху Середньовіччя.

Здійснено компаративний аналіз середньовічних панегіриків та одичних віршів ренесансно-барокового періоду як в теоретичному, так і історико-літературному аспекті; виявлено ряд спільних і відмінних рис на образному, ідейно-тематичному та художньо-стилістичному рівні творів. Поява жанру оди в давньоукраїнській літературі у XVI ст. засвідчила не лише засвоєння нового поетичного жанру, а й зміну середньовічної епічної парадигми на ренесансно-барокову ліричну. Цей процес інтенсифікував появу й інших видів похвальної лірики - віршового панегірика, гімну, дифірамбу, псалму.

У дисертації проаналізовано основні етапи еволюції оди в українській літературі XVI-XX ст. Починаючи з літератури Ренесансу, в українській поезії з'являються жанрові модифікації оди, а також переклади і переспіви одичних віршів з інших мов. Це сприяло не лише збагаченню жанрової парадигми української оди, а й розширенню діапазону використання образів, варіативності ідейно-тематичного ареалу, художніх засобів і прийомів, строфічної будови і мови твору.

Компаративний аналіз багаторівневої структури одичного твору дозволив виявити закономірності розвитку жанру в різні культурно-історичні епохи. Саме поетика твору, зокрема використання тропів, поетичного синтаксису, а також властивий творам одичний пафос та урочисто-піднесений стиль твору засвідчують відносну стійкість жанрових форм у межах різних літературних напрямів. На відміну від європейської та російської лірики, в українській оді так і не виробилися канони строфічної будови та ритміки. Однак, протягом чотирьох століть еволюції оди була розроблена парадигма її віршобудови: силабічний вірш, сапфічна та одична строфа, п'ятистопний хорей чи дактиль, верлібр та ін.

Важливим внеском до дослідження української оди є створення класифікації одичних творів за типологічним (чиста жанрова парадигма, жанрові локуси, переклади і переспіви) та хронологічним (етапи розвитку української оди) принципами.

Таким чином, констатовано наявність виразної похвальної традиції у вітчизняному письменстві, яка бере початок у давньоукраїнській літературі ХІ-ХІІІ ст. і продовжує розвиватися у ліриці Ренесансу, Бароко та наступних культурно-історичних періодів. Це забезпечує історико-літературну взаємозумовленість та спадкоємність одичних традицій в межах різних епох.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Косянчук О. Міфологічні образи-персонажі як інтертекстуальні елементи давньоукраїнської ренесансної та барокової поетики / О. Косянчук // Літературознавчі студії / [відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. - Вип. 21, Ч. І. - С. 329 - 333.

2. Косянчук О. Похвальна поезія у творчості Тараса Шевченка / О. Косянчук // Шевченкознавчі студії / [ред. кол.: Г. Ф. Семенюк, Л. М. Задорожна та ін.]. - ВПЦ «Київський університет», 2009. - Вип. 12. - С. 86 - 92.

3. Косянчук О. Жанрова кореляція в давньоукраїнській похвальній поезії / О. Косянчук // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна / [ред. кол.: Ю. М. Безхутрий, Т. А. Шеховцова]. - Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2010. - № 910, Ч. ІІ. - C. 273 - 277

4. Косянчук О. До питання про одичну поезію в давній українській літературі / О. Косянчук // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених / [наук. ред. Сулима М.; відп. ред. Бербенець Л. С.]. - К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2010. - Вип. 17. - C. 107 - 110.

5. Косянчук О. Ґенеза панегіризму в середньовічній українській літературі / О. Косянчук // Літературознавчі студії. - К.: Вид. дім «Бураго», 2011. - Вип. 31. - С. 222 - 227.

6. Косянчук О. Одична традиція в давньоукраїнській поезії середини XVIІ ст. (на матеріалі творів Я. Седовського та Г.Бутовича) / О. Косянчук // Література. Фольклор. Проблеми поетики / [ред. кол.: Г. Ф. Семенюк, О. О. Снитко та ін.; відп. ред. О. В. Наумовська]. - К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2011. - Випуск 35. - С. 277 - 282.

7. Косянчук О. О. Вплив лірики Горація на українську одичну поезію XVIII - поч. XIX ст. / О. Косянчук // Studia Linguistica: [зб. наук. праць / відп. ред. І. О. Голубовська; ред. кол.: М. А. Собуцький, Ф. С. Бацевич та ін.]. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2011. - Вип. 5., Ч. ІІ. - С. 169 - 173.

ДОДАТКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ

1. Косянчук О. Образ Аполлона в одичній поезії від античності до українського ренесансу та бароко // Традиція і культура. Минуле, теперішнє та майбутнє: матеріали міжнар. наук. конф. [«Традиція і культура»], (12-13 грудня 2008). - К., 2008. - Київ. - Ч. 3. - С. 14 - 16.

2. Косянчук О. Міжкультурні взаємозв'язки в епоху українського ренесансу та бароко / О. Косянчук // Наукові записки. Серія «Культурологія». Проблеми культурної ідентичності та культурний проект Європи: матеріали міжнар. наук. конф. (Острог, 24-25 квітня 2009 р.). - Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2009. - Вип. 4. - С. 42 - 45.

3. Косянчук О. Панегіризм у літературі Київської Русі // Традиція і культура. Людина і Всесвіт. Всеєдність буття: матеріали міжнар. наук. конф. [«Традиція і культура»], (Київ, 18 - 19 грудня 2009 р.). - К., 2009. - Ч.3. - С. 19 - 21.

Размещено на Allbest.ru