Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського

УДК 821.112

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Своєрідність міфологізму у творчості Франца Грільпарцера

10.01.04 - література зарубіжних країн

Даценко Юлія Володимирівна

Сімферополь 2011

Загальна характеристика роботи

Франц Грільпарцер (1791-1872), 220-річний ювілей якого відзначили цього року, належить до всесвітньо відомих німецькомовних письменників. Поряд із А. Штіфтером та Р. Музілем він посідає чільне місце в історії австрійської літератури. Творчі здобутки митця були визнані ще за його життя, він вважається першим національним драматургом, котрий стояв біля витоків австрійської класичної літератури. Поетика Ф. Грільпарцера, що відобразила особливості перехідного періоду від доби Бідермаєру до Нового часу, продовжує викликати зацікавленність літературознавців.

Серед німецькомовних праць, присвячених Ф.Грільпарцерові, варто відзначити монографії «Життя Франца Грільпарцера» (1909) Г.Лаубе, «Грільпарцер і Віденський театр» (1924) М.Енцігера, «Грільпарцер як духовна особистість» (1925) Г.Штефанські, «Від Грільпарцера до Кафки» (1962) Е.Фішера, «Франц Грільпарцер» (1963) Й.Мюллера, «Драматичний стиль Грільпарцера» (1961) Й.Кайзера, «Франц Грільпарцер. Його творчість і австрійська сутність» (1966) Г. Баумана, «Грільпарцер як мислитель. Внесок його творчості до світової та життєвої мудрості» (1975) Ф.Каїнця, «Франц Грільпарцер чи Бідермаєр» (1990) Г.Політцера, в яких із різних методологічних позицій розглядаються життєвий і творчий шлях митця, окремі риси його світогляду та індивідуального стилю.

Важливе значення для осмислення ідейно-естетичних засад творчості австрійського поета і драматурга мають також праці українських та російських дослідників: «Ф.Грільпарцер - національний драматург Австрії» (1971) К.М.Азадовського, «Австрійська література в XX столітті» (1985) Д.В.Затонського, «Ніколас Ленау й доля романтизму в Австрії» (1975) С.Є. Шлапоберської, «Віденська народна комедія XIX століття» (1985) Г.С. Слободкіна. У статтях Є.Г.Еткінда, Ю.І.Архипова, О.В.Михайлова, В.М.Жирмунського висвітлено аспекти сприйняття драматургії Ф.Грільпарцера в контексті австрійської, і ширше - західноєвропейської літератури. Останнім часом в Росії з'явилися дисертаційні дослідження, присвячені драматичній спадщині письменника: «Франц Грільпарцер: ранній період творчості; психотип і проблеми творчої самореалізації» (Воронеж, 2002) С.А.Бєловодського, «Рецепція ранньої творчості Франца Грільпарцера в Росії: на прикладі трагедії «Праматір» (Нижній Новгород, 2003) Т.С.Батищевої.

Незважаючи на чисельність та багатоаспектність досліджень про Ф. Грільпарцера, в науці ще не склалося чіткого концептуального уявлення про своєрідність поетики одного з перших класиків австрійської літератури. Існуючі праці, попри їх незаперечну наукову цінність, акцентують виключно філософську й соціально-політичну проблематику літературної спадщини Ф.Грільпарцера. Не охопленими й не вивченими по сьогодні лишаються складові індивідуального стилю митця, стильові носії та фактори, які багато в чому визначили художні стратегії митця.

Однією із дискусійних проблем у вивченні творчості австрійського поета і драматурга є міфологізм як провідний структуротворчий принцип поетики митця, домінанта його індивідуального стилю. У зв'язку з цим доробок Ф. Грільпарцера становить цікавий об'єкт дослідження в аспекті міфологізму, міфотворчості й міфопоетики. Аналізуючи драматичні твори митця, варто приділити увагу з'ясуванню специфічних рис створеного письменником культурного міфу, міфопоетичних засобів осягнення різних сфер людського бутя, історії та свідомості.

Художній міфологізм як вільна поетична гра з міфологічним матеріалом виявляється у творчості багатьох митців XIX століття, для котрих міфологія стала невичерпним джерелом поетичного натхнення, втіленням творчої фантазії народу, віддзеркаленням певних універсалій людського духу. Ф. Грільпарцер використовував художній міфологізм в якості засадничого принципу творчості, що дозволяв йому осмислювати й відтворювати дійсність як складову вселюдського буття в його найширших часових і просторових вимірах. Головною метою міфотворчості митця були постійні пошуки й «реконструкції» одвічних моделей людського буття й архетипів людської психіки. У драматичних творах Ф.Грільпарцера міф став джерелом сюжетів, мотивів, образів, формою вираження певної ідеї, актуальної для його доби. Звернення митця до міфу зумовлено не лише його особистою орієнтацією на архаїчні форми світосприйняття, а й прагненням до художнього синтезу прадавніх та сучасних здобутків культури людства.

Міфопоетичні аспекти художньої спадщини Ф. Грільпарцера, концептуальні й світоглядні засади його драматургії повною мірою не розкриті у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві. У зв'язку з цим актуальність дослідження зумовлена:

· потребою вивчення конкретно-історичних форм міфологізму в літературі, зокрема в драматичній спадщині Ф. Грільпарцера;

· необхідністю комплексного розгляду індивідуально-авторських стратегій у літературі XIX століття в аспектах міфологізму, міфотворчості й міфопоетики;

· важливістю розгляду взаємодії романтичних і реалістичних тенденцій у творчості митців, зокрема в драматургії австрійського письменника Ф. Грільпарцера.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського в межах комплексної теми «Література і культура: світовий та регіональний аспекти». Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (протокол № 3 від 16.02.2010) і схвалена бюро Наукової ради з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (протокол № 6 від 07.12.2010).

Мета роботи - виявлення своєрідності міфологізму у творчості австрійського письменника Ф. Грільпарцера.

Завдання дослідження:

· узагальнити й систематизувати підходи літературознавчої та філософської думки щодо проблеми міфологізму в контексті культури;

· визначити світоглядні засади драматичної спадщини Ф. Грільпарцера, філософсько-естетичні погляди митця щодо природи та функції міфу в літературі та культурі;

· розглянути своєрідність і прояви міфологізму в творчості Ф. Грільпарцера на різних рівнях художнього тексту (сюжети, мотиви, символи, образи, архетипні комплекси);

· виявити різні типи й форми міфологізму у драмах митця;

· розкрити риси і прийоми міфопоетики, специфіку авторської міфотворчості у творах письменника;

· показати своєрідність використання автором міфологічного матеріалу в аспекті проблеми традиції та новаторства, а також у контексті взаємодії романтичних і реалістичних тенденцій у літературі XIX століття.

Об'єктом дослідження є драматичні твори Ф.Грільпарцера «Праматір» (Die Ahnfrau) (1817), (Sappho) (1818), «Золоте руно» (Das Goldene VlieЯ) (1821), «Лібуша» (Libussa) (1847), а також «Автобіографія» (1853), щоденникові записи, що належать до різних періодів життя поета і драматурга.

Предметом дослідження є міфологічні структури (образи, мотиви, сюжети, символи) у творах Ф. Грільпарцера, їх протоелементи й художні трансформації, механізми творення індивідуально-авторських міфів.

Методи дослідження. Для реалізації поставленої мети і завдань використовується комплексний підхід, що базується на синтезі наступних методів: 1) біографічний (трактує літературний твір у світлі біографії його автора) - цей метод дозволяє розглянути творчість Ф.Грільпарцера як відображення й рефлексію його суб'єктивного життєвого досвіду; 2) порівняльно-історичний (розглядає схожість та відмінності літературних явищ на основі прямих контактів) - дає можливість дослідити своєрідність функціонування міфу у творах Ф.Грільпарцера в історико-літературному контексті; 3) історико-генетичний (виявлення джерел літературних явищ) - уможливлює розкриття джерел і чинників міфологізму у творчості австрійського письменника; 4) метод міфопоетичного аналізу (виявлення архетипних сюжетів, образів, міфо-ритуального підтекстів тощо) - дозволяє вивчити способи художнього використання й трансформації міфу, міфологічних образів і мотивів, розглядає принципи введення та функції міфологічних елементів у тексті, їх функціонування у творчості Ф.Грільпарцера.

Теоретико-методологічною базою роботи є праці вітчизняних та зарубіжних дослідників: а) з теорії міфу - Є.Мелетинського, М.Еліаде, О.Фрейденберг, О.Лосєва, С.Аверінцева та ін.; б) з історії та теорії драми - А.Анікста, В.Жирмунського, В.Халізєва, К.Гутке, Г.Шлаффера, О.Лесінга, Ф.Зендле, Г.Шторца, Б.Візе та ін.; г) з питань розвитку австрійської літератури XIX століття - В.Шерера, Є.Райха, М.Енцінгера, В.Гайсмаєра, П. Рихло, Б. Сторохи та ін.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в літературознавстві творчість австрійського письменника Ф. Грільпарцера розглядається крізь призму міфологізму й міфопоетики. У дисертації розкрито світоглядні засади творчості письменника, філософсько-естетичні погляди митця щодо природи міфу та міфорецепції. Виявлено різні види й форми міфологізму, характерні для творчості Ф.Грільпарцера. Досліджено семантику та механізми функціонування міфопоетичних структур у творчості письменника. Встановлено роль міфологізму як домінанти індивідуального стилю письменника, риси і прийоми міфопоетики, специфіку авторської міфотворчості. Творчість Ф. Грільпарцера розглянуто в аспекті проблеми традиції та новаторства в літературі, а також у контексті розвитку літературного процесу XIX століття.

Теоретичне значення роботи полягає у дослідженні конкретно-історичних форм міфологізму та міфопоетики, а також у введенні в науковий дискурс вітчизняного літературознавства системного матеріалу про міфологічну природу творчості австрійського письменника XІX століття Ф. Грільпарцера.

Практичне значення дисертації. Отримані результати можуть бути використані для подальшого наукового вивчення теорії міфу та міфологічного модусу літератури, для створення довідників, посібників, підручників, а також у процесі викладання курсу історії зарубіжної літератури XІX століття, спецкурсів і спецсемінарів з проблем міфологізму й міфопоетики.

Особистий внесок здобувача. Дисертація, автореферат та 10 статей написані автором самостійно. У статті «Мифопоэтический аспект ранней драматургии Франца Грильпарцера», написаній у співавторстві з В.П.Казаріним, дисертантові належить конкретизація наукової проблеми й актуалізація шляхів її вирішення.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Основні положення дисертації викладено в доповідях на міжнародних і всеукраїнських конференціях: VII Міжнародний науковий симпозіум «Крим і світова література» (Саки-Євпаторія, 2008), ІІІ Міжнародний український науковий конгрес дослідників зарубіжної літератури та культури «Світова література на перехресті культур і цивілізацій» (Севастополь, 2010), XVIII, XІX Міжнародна наукова конференція ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2009, 2010), на всеукраїнських наукових конференціях: «Схід на Заході, Захід на Сході: діалог світоглядних та художніх парадигм» (Київ, 2008), «Зарубіжні письменники і Україна» (Полтава, 2010).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 11 статей, із них 7 - у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел (230 позицій). Загальний обсяг дисертації - 198 сторінок, з них 180 - основного тексту.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету й завдання роботи, об'єкт і предмет розгляду, наукову новизну дисертації, її теоретичну й практичну значущість.

У першому розділі «Засади наукового вивчення міфологізму у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві» подано огляд теоретичних праць із проблем функціонування міфологізму в літературі «постміфічної епохи», виявлено підходи до осмислення його ролі у розвитку культури, розглянуто сутність та механізми трансформації міфопоетичних парадигм у різні культурні епохи.

У підрозділі 1.1 «Проблема міфологізму в сучасній науці» визначено сутність і конститутивні риси художнього міфологізму. Відзначено дискусійність поняття «міфологізм», яке науковці використовують в різних значеннях - стосовно творчості конкретних авторів, літературних напрямків, епох. Проблемами дослідження міфологізму займалися С.Аверінцев, Т.Мейзерська, Є.Мелетинський, Ю.Лотман, Н.Осипова, В.Топоров, Я.Поліщук та інші. У дисертації висвітлено провідні вектори наукової думки щодо осмислення проблеми міфологізму в літературі.

Спираючись на досягнення літературознавства, в роботі визначено широке й вузьке значення міфологізму. Міфологізм у широкому значенні - це властивість художнього мислення, яка реалізується під час авторського творення художнього світу. У вузькому значенні міфологізм стосується передовсім особливостей функціонування міфологічних образів, сюжетів, мотивів, моделей у художньому тексті. Міфологізм як форма прояву людської свідомості відображає позачасові й позапросторові події, виступає універсальним засобом пізнання і пояснення дійсності, має діалектичну структуру, що знаходиться в постійній динаміці у вимірі культури й часу. У художній літературі міфологізм, окрім створення естетичного, емоційного ефекту, має концептуальне значення, вирішує певні пізнавальні задачі.

Основу художнього міфологізму становить синтез стародавнього міфу (його елементів) та авторської моделі світу. Авторський міф розглядається у дисертації як втілена автором художня реальність, яка моделюється відповідно до законів міфологічної свідомості. Використання міфу в художньому творі може відбуватися шляхом інтерпретації традиційних міфологічних образів та сюжетів, їх трансформації, створення «авторського міфу», використання міфу на рівні поетичної мови. Витоки міфологізму складають різні джерела: архаїчні міфи, антична міфологія, релігійні міфи, національно-історичні перекази тощо. Міфологізм може виявлятися в літературному творі як включення в текст міфологічних структур (образів, мотивів, сюжетів тощо), відтворення міфологічного типу свідомості загалом, створення письменником власної системи міфологем.

Підрозділ 1.2 «Творчість Ф. Грільпарцера в науково-критичному висвітленні» присвячено рецепції творчості Ф.Грільпарцера в науково- критичній літературі. У підрозділі здійснено огляд монографій, статей, дисертацій, присвячених вивченню спадщини письменника.

Встановлено основні напрямки дослідження доробку австрійського митця: 1) психологічні аспекти його творчості (Й. Фолькельт, Г. Бауман Г.фон Гофмансталь); 2) національна природа його образів і сюжетів (А. Зауер, К.Глосис, Е. Райс, Р.Бакман); 3) релігійні засади творчості й світогляду письменника (Е. Штайгер, Е. Хок, Б.фон Візе) 4) розгляд наслідування Ф. Грільпарцером літературних традицій (поетики бароко - Е.Алькер, Бідермаєру - В.Битак, Р.Мюлер; 5) екзистенціальний підхід (Й. Шпренгер, Й. Мюллер, І.Мюнх).

У підрозділі обгрунтовано необхідність міфологічного й міфопоетичного аспектів у дослідженні творчості Ф. Грільпарцера, що дають змогу доповнити наукові уявлення про особливості світогляду, естетики, індивідуального стилю митця і його місце в літературному процесі.

У підрозділі 1.3 розкрито методологію й методику дослідження, яке ґрунтується на засадах міфопоетичного аналізу, що відкриває нові можливості інтерпретації художнього тексту. Міфопоетичний аналіз дає змогу визначити способи художнього застосування і трансформації міфу, міфологічних образів, мотивів і сюжетів, принципи введення міфологічних елементів у текст, їх функціонування у творчості письменника. Складовими елементами художнього міфологізму є міфема (найменший елемент міфу, який використовується як у міфі, так і в літературі), міфологема (сукупність міфем, реалізованих у поетичному творі) і міфологічна свідомість (особливості колективної чи авторської свідомості, втілені в літературі). Мета міфопоетичного аналізу твору полягає у виявленні міфем і міфологем, їх модифікацій і трансформацій, ролі у формуванні структури художнього тексту загалом та окремих його рівнів (сюжету, системи образів тощо).

Другий розділ «Міфологічна картина світу в трагедії Ф.Грільпарцера «Праматір» присвячено розгляду авторського міфологізму в трагедії «Праматір» на різних рівнях художнього тексту (сюжет, мотиви, символи, образи, архетипні комплекси). Другий розділ містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1 розглядається авторське бачення сенсу долі в житті людини. У підрозділі зазначено, що мистецька концепція формувалася під впливом життєвого досвіду Ф. Грільпарцера, розвитку естетичної та філософської думки. За задумом автора, драма не містить ідеї фатальної неминучості того, що відбувається (як «трагедії фатуму»), а втілює ідею непізнаності законів, що скеровують людське життя. Поетичний образ долі у п'єсі постає у міфологічному забарвленні - як незбагненна сила, яка обумовлює не лише події, що відбуваються у світі, але й вселюдське буття. Міфологічна ідея фатуму як випробування духовної сутності людини й утвердження її величі у Ф. Грільпарцера істотно трансформується, отримуючи сучасну інтерпретацію. Втручання долі в життя персонажів демонструє безглуздість людських прагнень, відображає відчуття трагічності буття загалом. Ідея фатуму, що тяжіє над людиною, втілюється у «Праматері» в обумовленості загибелі дворянського роду Боротін. При цьому доля, як і в архаїчних міфах, постає як темне демонічне начало, непереборне і неминуче, що породжує трагічні конфлікти. Вона отримує у п'єсі міфологічні риси як сила, що не осягнена людським розумом, отже, вона не підконтрольна і водночас визначає буття.

У підрозділі 2.2 «Концепція людини у творі» розкриваються особливості авторського розуміння сутності людини, що поєднує властивий романтичному світорозумінню ідеал вільної людини з її спрямованістю до внутрішньої і зовнішньої свободи, з усвідомленням визначеності людської долі «вищою», не підвладною її розумінню силою. Людина змальована у творі безсилою перед владою долі, оскільки не є більше «вінцем творіння» Бога, як у романтиків та Ф.Шиллера, а навпаки, недосконалою, суперечливою, грішною істотою. У персонажах трагедії «Праматір» Ф. Грільпарцер втілив образ людини свого часу, «розбурханої» і дезорієнтованної нестабільністю навколишнього життя, його непевними законами та ідеалами. Спокійне повсякденне життя визнано «найвищою цінністю» на противагу піднесеному, але далекому від дійсності, ідеалу романтизму, воно найбільше приваблює персонажів п'єси, залишаючись для них недосяжним.

Підрозділ 2.3 «Міфологічні домінанти трагедії» присвячено вивченню особливостей поетичного втілення у творі різних видів і форм художнього міфологізму. У «Праматері» яскраво виявилися риси авторського міфологізму на різних рівнях художнього тексту (сюжет, мотиви, символи, образи, архетипні комплекси). Ф. Грільпарцер вводить у твір комплекс міфопоетичних елементів і трансформацій: трагічне світовідчуття, присутність надприродних сил, ворожість світу, двоїстість художнього світу й образів. Хронотоп трагедії розширює межі зображуваного до меж макрокосмосу. Відсутність конкретного часу і місця переводить дію з реального плану в метафізичний. Есхатологічні мотиви, присутні від початку дії, у фіналі твору досягають кульмінаційного звучання. Міфологічний підтекст створюється з допомогою міфопоетичних образів «ночі» (die Nacht), «зими» (der Winter), «сну» (der Traum), коли відбувається основна дія. Велике значення у творі має міфологема «світового дерева», представлена в трагедії метафоричними образами «гілки» (Zweig), «старого стовбура» (der morsche Stamm), «зів'ялого старця» (welker Greis), метафорою «рости і вмирати» (wachsen und vergehen ), які старий граф використовує для опису свого роду. Паралельно автор вводить у твір складники християнської міфології, зокрема: міфологеми «природжений гріх», «спокута», «прокляття Бога»; образи («небо» (Himmel), «боги» (Gцtter), «свята Богоматір» (heilige Mutter aller Gnдde), «свята земля» (Heiland)).

Двоїстість художнього світу трагедії втілюється у двійництві її дійових осіб, яке ґрунтується на уявленнях драматурга про природу людини (постійне протистояння душі й тіла, чергування свідомих (розумних) та неусвідомлених учинків, обумовлених впливом «темних» сил. Персонажі п'єси трагічні не тільки внаслідок зовнішніх обставин, але також внаслідок своєї суперечливої природи: незважаючи на благі наміри, вони йдуть на гріх і злочин, за що зрештою несуть покарання.

У третьому розділі «Роль міфу в розкритті художнього конфлікту в трагедії Ф.Грільпарцера “Сафо”» розглянуто міфологізм та його прояви в структурі художнього конфлікту твору. У розділі відзначено, що естетичні пошуки митця були зосереджені довкола ідеї «творення» життя засобами художньої образності, важливе місце серед яких посідала апеляція до міфу як духовного спадку культури. Античний міф про Сафо став для Ф. Грільпарцера тим культурним контекстом, який дозволив йому якомога повніше розкрити власне сприйняття світу. Спираючись на античні міфи, митець створив трагедію «Сафо», яка разом із позачасовим міфологічним звучанням втілює трагізм сучасної авторові епохи й авторську позицію щодо світу й сутності людського буття. Третій розділ складається з двох підрозділів. міфологізм творчість Франц Грільпарцер

У підрозділі 3.1 «Проблематика і система мотивів драми» досліджуються особливості її ідейно-тематичної та мотивної організації. Проблемно-тематичні комплекси трагедії сконцентровані довкола важливих питань: співвідношення мистецтва і життя; несумісність життя й поезії і водночас неможливість існування поезії поза життям; трагедія генія через самотність і відсутність суто людського щастя; трагедія поета, котрий оспівує любов, не маючи її; необхідність рівності у коханні; полишеність людини Богом; роль долі в житті людини тощо.

Міфологізація є провідним художнім принципом у трагедії «Сафо». Написана за мотивами античних міфів, названа ім'ям давньогрецької поетеси, п'єса містить безліч алюзій, маркованих іменами античних богів, які виконують функції міфологем. У художньому світі драматурга, вони відіграють роль символічних знаків і сприймаються як поетична умовність, виступаючи в ролі метафори. Такими міфологемами у трагедії є згадки про чаклунство Цирцеї і Медузи, про страшних богинь помсти Ериній, про створення Кроніоном островів Еллади, про гранатове зернятко Прозерпіни, імен давньогрецьких поетів Алкея і Анакреона. Як міфологеми Ф. Грільпарцер використовує стійкі метафори, наприклад, «очі Афіни», «велич Гери», «чарівність Афродіти», «чарівність Андромеди», «пісні світлої Афродіти».

Велике значення у п'єсі має міфологічна символіка, втілена драматургом з допомогою міфем, реалізованих у відповідному міфологічному контексті (есхатологічні міфеми: темрява - ніч - могила - смерть - забуття; космогонічні міфеми: полум'я - схід сонця - боги (безсмертя)). У структурі п'єси виявляється просторово-часова дихотомія («верхні сфери» - земля; земний час - вічність), минуле, сучасне і майбутнє підпорядковані ідеї кола. Міфологічні категорії «верху» і «низу» корелюють у трагедії «Сафо» з поняттями «мистецтво» і «життя», демонструючи нездоланну прірву між ними. У внутрішньому світі персонажів п'єси акцентовано конфлікт між людськими ідеалами (любов, дружба, повага, щастя) і вадами (гнів, ревнощі, невдячність, ненависть).

Міфопоетичний зміст твору увиразнює поетичний розмір вірша: білий вірш - п'ятистопний неримований ямб, характерний для античних трагедій, який Ф. Грільпарцер вільно поєднує з чотиристопним або шестистопним білим віршем, розставляючи на свій розсуд ритмічні цезури, вводячи в діалогах каталектичний вірш. З метою відтворення духу і стилю античної поетики автор вводить у 6-ій сцені 1-го акту оригінальний текст поезій Сафо, написаних чотиристопним трохеєм.

Підрозділ 3.2 «Конфлікт мистецтва і життя у творі» присвячений вивченню своєрідності філософсько-естетичного розуміння Ф.Грільпарцером виключності творчої особистості в суспільстві та її трагічної долі в реальному житті. Конфлікт мистецтва і життя в трагедії розкривається в руслі романтичних традицій осмислення особливої місії і долі поета, його ролі та місця в суспільстві. Наслідуючи романтиків, австрійський драматург підкреслює виключність і високе призначення поета, що призводять його до неможливості земного щастя й самотності. Трагічний образ Сафо відображає особливості світосприйняття автора як представника «епохи Розчарування». Специфіка авторського рішення полягає в тому, що митець переводить художній конфлікт у метафізичний вимір, виводячи його за межі соціальної та побутової проблематики.

У четвертому розділі «Інтерпретація міфу про аргонавтів в трилогії Ф.Грільпарцера «Золоте руно»» досліджено риси міфопоетики письменника: творче переосмислення полігенетичного матеріалу світової культури; апеляція до широкого міфологічного, історичного, літературного контексту; синтез різноманітних традицій і схем; розробка міфопоетичних мотивів, сюжетів, образів і символів; актуалізація першоджерел відповідно до духу сучасності та ін. Четвертий розділ дисертації містить три підрозділи.

У підрозділі 4.1 «Сюжетно-композиційна своєрідність драми» розглядаються особливості композиційної побудови та розвитку сюжету твору. Трилогія написана в популярному для романтизму жанрі „драми долі”, який автор завдяки міфологічному матеріалу поєднує з античною «драмою душі».

Обравши матеріалом трилогії міф про Медею і аргонавтів, Ф. Грільпарцер актуалізує міфологічні образи, сюжети й мотиви в сучасному проблемно-тематичному ракурсі. Провідні мотиви трилогії (перемоги і помсти, провини і покарання, цивілізації і культури, мотив неможливості любові між нерівними у своєму соціальному статусі людьми) розкриваються автором на тлі міфологічної історії відносин між Медеєю і Ясоном.

У підрозділі 4.2 «Міфологічні комплекси трилогії «Золоте руно»» здійснено аналіз міфологічних домінант трагедії, які визначають художню структуру твору. Міфологічне мислення присутнє в трилогії Ф. Грільпарцера як у вигляді таємничих знаків природи, неусвідомлених порухів душі, народження і смерті, так і смислових понять, які набувають характеру міфологем, співвідносячись зі стійким колом архетипної семантики. Драматург використовує міфологічну передісторію викрадення золотого руна з метою глибшого зображення ізоляції Медеї, що надає сюжету міфу психологічної мотивації, не змінюючи при цьому його основного значення. Як і в інших драмах Ф. Грільпарцера, вихідним моментом розвитку трагічного конфлікту є руйнування ілюзій героя, через що він втрачає почуття власної безпеки й захищеності. Головні конфлікти трагедії, визначені драматургом ще в передісторії, отримують у розвитку сюжету нові психологічні мотивації.

У підрозділі 4.3 «Традиції і новаторство письменника» розкрито особливості авторської інтерпретації античних міфів, актуальний для сучасності зміст трилогії Ф. Грільпарцера, новаторство письменника в підході до традиційного матеріалу. Міфологічні та літературні образи були переосмислені Ф. Грільпарцером в аспекті його філософсько-естетичної позиції, що дозволило драматургові створити власний міф. Художньою особливістю «Золотого руна» Ф.Грільпарцера є те, що разом із міфологічними мотивами трилогія містить риси трагічного, які зумовлені міжлюдськими стосунками й ставлять людей в подвійну залежність від характерів і ситуацій, з яких немає виходу. В епосі про аргонавтів автор знаходить передумови, які будуть визначати відносини між персонажами твору - Ясоном і Медеєю: протилежність двох культур (примітивно-первісна і прогресивно-розвинена), у світлі яких по-різному сприймаються поняття долі й любові, людської природи й почуттів.

Трагізм особистості у творі Ф. Грільпарцера полягає в тому, що «добрі наміри» людини перетворюються на суперечливі бажання, «море горя», уникнути якого неможливо. Спроби самоствердження героя ґрунтуються на бажаннях, які за своєю суттю є утопією, оскільки віддалені від «правди» життя, через що вони ведуть людину до катастрофи.

Проблема провини перенесена автором у сферу несвідомого, корелюючи в трилогії з проблемою помсти. Слово «помста» присутнє у трилогії від початку і до кінця драматичної дії, вперше з'явившись як верховний закон богів разом із образом золотого руна: «Прийми перемогу і помсту» (Nimm Sieg und Rache hin!). Поняття помсти визначає розвиток сюжету. Кохання у «Золотому руні» не залежить від волі людини, воно перетворюється у п'єсі на інстинктивну владу внутрішніх пристрастей, протистояти якій людина не в змозі. Автор демонструє, як пристрасті, страждання та прокляття перетворили любов на нестерпні відносини, розчарування, ревнощі, відкриту ненависть. Таким чином, античний міф перетворився у творчості Ф. Грільпарцера на сучасну трагедію сімейного життя, що суттєво відрізняє її від античних зразків.

Апогей трагедії - вбивство Медеєю своїх дітей мотивується у трагедії Ф. Грільпарцера багатьма чинниками. Серед них: зрада Ясона і лицемірство Креуси, образа на дітей, проігнорувавших її так само, як і всі оточуючі, страх, що коринфяни будуть мститися за неї. Дії Медеї визначає не вища сила, а психологічна мотивація, ретельно вибудована автором.

Заключні слова Медеї, звернені до Ясона, звучать як пророцтво: «Тримайся. Терпи. Спокутуй». Вони засвідчують межу античного міфу й зародження тенденції християнства. Архаїчний і античний міф в образі Медеї згодом вичерпують себе, і домінантою образу стає християнська складова: героїня сподівається знайти розраду в християнських заповідях терпіння і страждання. Християнська тема спокути гріхів завершує міфологічну драму, надаючи їй риси параболи й відображаючи перехід у художній свідомості Ф. Грільпарцера від античної міфології до християнської.

Трилогія «Золоте руно» зображує розвиток європейської історії у формі нового міфу, оскільки сучасне трактування класичного міфу призводить до створення нового, перетвореного. Створена за взірцем античної трагедії трилогія органічно вписується в загальний процес художнього опанування античного міфу, притаманного німецькій драматургії ХІХ століття.

У п'ятому розділі «Трагедія Ф. Грильпарцера “Лібуша” як авторський міф про “руйнування міфу”» розкрито місце зазначеної п'єси у творчій спадщині митця й літературному процесі доби. Втілюючи в собі естетичні та соціально-політичні погляди зрілого художника, «Лібуша» є кульмінацією розвитку його творчого методу, заснованого на міфологізації й міфотворчості. Тут переплелися воєдино жіноча тематика Сафо, Геро і Медеї, історична проблематика «Золотого руна» і «габсбургських» драм, авторське розуміння соціальних інституцій шлюбу і держави, тема цивілізації і культури, природи і людини, питання самоідентифікації, індивідуалізації та суб'єктивізму. П'ятий розділ містить два підрозділи.

Підрозділ 5.1 «Інтерпретація в трагедії міфу про заснування Праги» присвячений розгляду своєрідності авторського потрактування національно-історичних легенд чеського народу. У трагедії «Лібуша», що об'єднує казкове дійство з легендою про заснування Праги, увага автора сконцентрована на людині, яка знаходиться поміж спогляданням і здійсненням своєї долі. Автор свідомо відокремлює тему долі людини в аспекті суспільного устрою від історичного трактування, намагаючись передати її як «філософську містерію» у формі, наближеній до міфу. Така міфологізація історії є спробою Ф. Грільпарцера інтерпретувати історію в релігійному сенсі як хаотичні діяння полишеного Богом людства і його прагнення повернутися до участі у вічному божественному світоустрої. Сутність історії розкривається у творі в загальному плані, історичний рух представлений у вигляді двох полюсів влади, втілених у символах матріархату і патріархату. Матріархат - жіноче управління Лібуші, що має додержавний характер і укорінено в таємничих глибинах природи. Чоловіче управління Пршемисла набуває форми державності, засноване на зростаючому прояві божественного духу в людині. Зазначена полярність, в основі якої жіноче й чоловіче начала, виявляється у творі як на соціальному рівні (державна ієрархія), так і на ментальному, що відображає відносини між свідомим і несвідомим, трансцендентним і іманентним, сакральним і профанним, зовнішнім і внутрішнім. У розвитку сюжету твору ці полюси постійно взаємодіють, притягуючись або відштовхуючись один від одного, в результаті чого здійснюється рух історії. Третьою силою, відокремленою від зазначених полюсів, від категорій історії і часу, є замок царствених сестер-чаклунок. Вони безпосередньо не пов'язані із земним життям, але за зірками і древніми мудрими книгами тлумачать те, що відбувається, занурившись у споглядання законів космосу.

Підрозділ 5.2 «Особливості художнього міфологізму» присвячений детальному вивченню художнього втілення у трагедії різних форм міфологізму, а також дослідженню функцій міфологічних елементів у творі. Головною особливістю художнього міфологізму в «Лібуші» є те, що дія в трагедії відбувається в системі міфологічних координат, вертикальна лінія якої вказує на зв'язок із трансцендентним, а горизонтальна - демонструє плин історії. Вертикальну лінію являє собою замок сестер, готична архітектура якого, як і думки його мешканок, спрямовані в небо. Їхні пророцтва і передбачення акцентуються в земному житті, їхня присутність постійно відчутна в дії, а в кінці трагедії, після смерті Лібуші, виходить на перший план.

Архетипні декорації простору, такі як гори й кам'яні скелі та ліс і бурхливий потік, асоціюються з міфічною безмежністю й відкритістю Космосу та з образом Світового дерева, символізують зв'язок Землі і Неба, уможливлюють вихід персонажів за межі профанного часу. У трагедії використовується міфологічна символіка води (бурхливий потік), що приховує в собі небезпеку для життя людини, міфологема лісу як локусу свободи.

Романтична міфологізація являє собою в «Лібуші» не лише актуалізацію міфологічного сюжету, народної легенди, вона актуалізує глибинні рівні структури драматичного твору. В основу трагедії покладено характерний для міфу принцип семантичних бінарних опозицій, які послідовно простежуються на різних рівнях тексту (жіноче - чоловіче начало, княжна - простолюдин, земне - небесне, матріархат - патріархат, густий ліс - голі скелі, «просвітлені» княжні - темний народ). У творі простежується тенденція типологічного протиріччя статей як природної сили (Natur-Kraft) та природної мудрості (Natur-Weisheit). Ідея синтезу протагоністичних пар походить з архаїчного міфу, вона увійшла в літературу як міфічний архетип. Протилежні статі у Ф. Грільпарцера не доповнюють одна одну, що характерно для романтичної концепції головних пар (наприклад, у Р. Ваґнера), вони залишаються по-міфічному стабільними й досконалими, їх взаємодія призводить до загибелі. Провідну роль у трагедії відіграє міфологема ланцюга-поясу як символу єдності та сили, розрив і втрата частини якого (пряжки з образом матері) призводить до трагічних наслідків. Автор використовує магічну силу чисел: три княжі дочки, які володіють трьома поясами, три владики: мудрий Лапак, заможній Домаслав, войовничий Бівой як представники вищого прошарку населення, як претенденти на руку правлячої княжни. Наразі з архаїчною міфологією Ф.Грільпарцер вводить у трагедію біблійні міфологеми (міфологема пастуха і отари, Едемського саду, забороненого плоду), які сигналізують про руйнування архаїчного світогляду й перехід до християнського.

У міфологічній основі п'єси знайшли остаточне етичне та суспільно-історичне роз'яснення основні теми драматургії Ф. Грільпарцера: суперечності між суспільним статусом чоловіка і жінки, між свободою й необхідністю, між індивідуумом і суспільством, між людиною і природою.

У висновках узагальнено результати дослідження.

Творчість Ф. Грільпарцера органічно вписується в русло загальних тенденцій, характерних для німецької літератури початку XIX століття: звернення до міфу, його переосмислення та нове моделювання. Численні культурні моделі, що з'явилися як результат романтичного проекту «нової міфології», переносили в сучасність явища минулих епох, древніх архетипів і символів, сюжетних та історичних схем. Процес реміфологізації, висхідний до ідеї циклічного міфу, своєрідно компенсував втрату ціннісної орієнтації у перехідні часи історії, призводив до нового осмислення метафор минулих епох. Міфологічна свідомість проникла в духовний світ людини, що на межі століть знаходилась в ситуації хаосу, зруйнованого побуту і свідомості, відчуття катастрофічності світу і пошуків нової гармонії. Роздвоєння духу, проникнення в антиномічну сутність світу, характерне для німецької естетики, викликало прагнення вийти за рамки часу, орієнтацію на міфологічні моделі. Одночасно із наслідуванням архаїчних форм відбулося переосмислення готових міфологічних структур і архетипів. Не залишився осторонь цього процесу і Ф.Грільпарцер, засновник австрійської драматургії Нового часу, у творчості якого домінують міфологічні сюжети, образи, мотиви, отримуючи актуальне для його часу потрактування.

Найбільш продуктивним методом дослідження драматичного спадку Ф.Грільпарцера є міфопоетичний аналіз, що дозволяє вивчити своєрідність його поетики з погляду художнього застосування і трансформації міфу, розглянути принципи введення міфологічних елементів та їх функціонування в авторському тексті. У роботі розглядаються терміни «міфологізм», «міфема», «міфологема», складові понятійного апарату міфопоетики. На основі термінологічної системи міфопоетики аналізується своєрідність драматургії Ф. Грільпарцера, встановлюється її інтертекстуальний зв'язк із античною літературою, історично-національними переказами та легендами.

Міфологізовані драматичні твори Ф. Грільпарцера можна класифікувати як «драма-міф». Дослідження показало, що основні принципи «тексту-міфу» склалися в поетиці драматурга вже з перших драматичних творів. Специфіка жанру «міфологічної драми» визначається наявністю в ній двох смислових шарів, проекції конкретних образів на міфологічні праобрази і мотиви, створенням складного міфопоетичного підтексту.

Основою міфологічних драм Ф. Грільпарцера є реалізація ідеї долі (Schicksalsidee), яка, на думку митця, має для поезії найвище значення. В інтерпретації теми долі в ранніх і пізніх творах простежується наступний розвиток: від влади, не залежної від волі людини (фатум, прокляття, воля богів) («Праматір», «Сафо»), представленої зовнішнім надособистісним Законом («Золоте руно»), до внутрішньої необхідності, зумовленої природою людини (rohe Naturkraft) («Лібуша»). Великого значення набувають характер людини (темперамент, схильності) та її приреченість (безсилля перед пристрастю), які багато в чому визначають її долю.

Важливим у структурному і функціональному плані елементом міфологізації у творах Ф. Грільпарцера виступає символіка. Драматург послідовно використовує одні й ті самі образи-символи (ніч, світове дерево, кинджал, роза, змія), які, відрізняючись відтінками значень, разом із тим пов'язані з «наскрізними» мотивами його творів. Постійна символізація, коли образи-символи не пояснюються щоразу, а розуміються глядачами або читачами з контексту всієї творчості письменника, є складовою авторської міфологічної системи, яка допомагає сприйняттю творів як цілісної моделі світу зі своїми внутрішніми законами.

Міф для Ф. Грільпарцера був не стільки «простором культури», скільки частиною його особистої свідомості, тому рання творчість митця була міфологічною. Проте драматург наближав міф до сучасності, а набагато частіше - переносив власне «Я» в античність, немовби існуючи всередині міфу, який дозволяв гіперболізувати світогляд, знаходити йому адекватну сутність в первозданному вигляді.

Ф. Грільпарцер прагнув не стільки міфологізувати сучасність, скільки відтворити архаїку засобами сучасної свідомості. Звідси - міфологічний поліморфізм, який передбачає складний синтез різнорідних сфер, які взаємопроникають одна в іншу, що призводить до просторово-часової гри, зіткнення високого і ницого, земного і трансцендентного. В результаті цього створюється новий міф.

Аналіз різних аспектів міфологізму драматургії Ф. Грільпарцера показав, що письменник вдавався до широкого використання архетипів як універсального засобу створення моделі світу, яка відповідає колективним очікуванням і виконує відповідну функцію - пояснення чинного світопорядку, повернення і наближення «золотих часів», формування парадигми майбутнього відродження людства.

Особливістю міфопоетичних структур (міфологем, міфем) є їх символічна природа. У художньому світі драматурга, вони виконують завдання символів, знаків і сприймаються як поетична умовність, тобто виступають в ролі метафори.

Для міфопоетичного методу Ф. Грільпарцера характерна драматизація традиційних міфологічних образів, активна психологізація і моральна мотивації їх дій, оригінальний розвиток сюжету, орієнтація на сучасні авторові загальнокультурні зразки, національні й побутові реалії. Драматург демонструє неординарний підхід до загальновідомого міфологічного матеріалу, він прагне до індивідуалізації образів, до створення глибоких морально-психологічних характеристик. Водночас його сюжети, мотиви, персонажі втілюють сучасні уявлення про природу людини і навколишній світ, корелюють із актуальними філософськими теоріями. Своєрідність міфологізму Ф. Грільпарцера визначається: 1) оригінальною розробкою міфологічних мотивів, сюжетів, образів і символів; 2) авторською актуалізацією першоджерел у відповідності з духом часу; 3) створенням авторських міфів.

Аналіз драматичних творів Ф.Грільпарцера дозволив виділити різні види художнього міфологізму в спадщині митця: створення самобутньої системи міфологем; відтворення глибинних міфо-синкретичних структур мислення (порушення причинно-наслідкових зв'язків, двоїстість світу й персонажів), що виявляють надлогічну основу буття; сучасна інтерпретація давніх міфологічних сюжетів; введення окремих міфологічних мотивів та персонажів у тканину реалістичного оповідання; відтворення міфологізованих етнічних шарів національного буття; притчевість, в основі якої архетипові константи людського і природного буття: ніч, ліс, вогнище, гора, дитинство, старість, любов, смерть і т.п.

З огляду на різні види художнього міфологізму в спадщині Ф. Грільпарцера, драматичні твори митця можна поділити на три групи. Першу групу складають п'єси на античні сюжети: «Сафо» (Sappho) (1818), трилогія «Золоте руно» (Das Goldene VlieЯ) (1821), «Хвилі моря і любові» (Des Meeres und der Liebe Wellen) (1831). Друга група - драми, в основу яких покладено історичний міф: «Велич і падіння короля Оттокара» (Kцnnig Otokars Glьck und Ende) (1825), «Лібуше» (Libussa) (1837-1844), «Розбрат у Габсбургів» (Ein Parteizwist in Gabsburg ) (1848). Третя група - п'єси, сюжети яких містять елементи архаїчного міфу: «Праматір» (Die Ahnfrau) (1817), «Сон - життя» (Der Traum, ein Leben) (1831), «Жидівка з Толедо» (Die Judin von Toledo) (1855). Зазначені твори містять традиційні міфологічні структури (образи, мотиви, сюжети, символи), поетичні трансформації їх протоелементов, індивідуально-авторські міфи.

Орієнтація на міф у художньому світі митця є частиною його світогляду, невід'ємним елементом його філософської системи, моделюючим принципом його поетики. Міфологічний аспект, зрозуміло, не вичерпує всієї своєрідності поетики художника, проте є надзвичайно важливим і закономірним у творчості письменника, сучасника епохи німецького романтизму з його традиціями осмислення та використання міфу. Романтичні тенденції у творчості Ф. Грільпарцера взаємодіяли із реалістичними завдяки осучасненню міфа, його наближенню до актуальних питань доби, а також прагненню митця виявити крізь призму міфу закономірності реальної дійсності та духовної свідомості.

Надалі перспективним видається дослідження міфологізму в поезії Ф.Грільпарцера, специфіки міфопоетичної образності та її впливу на жанрово-стильові особливості лірики письменника, а також виявлення кореляцій між видами й формами міфологізму у творах митця, що належать до різних родів і жанрів.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Плишакова Ю.В. Поиски подлинного лика России в творчестве Р.М.Рильке / Ю.В. Плишакова // Культура народов Причерноморья. - № 47. - Симферополь, 2004. - С.57-68.

2. Плишакова Ю.В. Русские мотивы в творчестве Т.Манна / Ю.В. Плишакова // Вестник СевГТУ. - № 65. - Севастополь, 2005. - С. 78-89.

3. Плишакова Ю.В. Мифологическая рецепция России конца XIX века в Германии: опыт компаративного анализа / Ю.В. Плишакова // Література в контексті культури. - Вип. 16. Т. I. - Днепропетровск, 2006. - С. 218-229.

4. Плишакова Ю.В. Т. Фонтане и Россия / Ю.В. Плишакова // Вестник СевГТУ. - № 76. - Севастополь, 2006. - С. 53-63.

5. Даценко Ю.В. Теория мифа. Динамика исследования / Ю.В. Даценко // Вопросы русской литературы. - Вып. 17 (74). - Симферополь: Крымский Архив, 2010. - С. 96-104.

6. Даценко Ю.В. Формы и виды художественного мифологизма в творчестве Ф. Грильпарцера (трагедия «Праматерь») / Ю.В. Даценко // Вопросы русской литературы. - Вып. 18 (75). - Симферополь: Крымский Архив, 2010. - С. 96-104.

7. Казарін В.П., Даценко Ю.В. Мифопоэтический аспект ранней драматургии Франца Грильпарцера // Світова література на перехресті культур і цивілізацій. - Вип.3. - Сімферополь: Кримський Архів. (Друкується.)

8. Плишакова Ю.В. Теологический аспект познания России в творчестве Р.М.Рильке // Человек и христианское мировоззрение. Вып. 9. - Симферополь, 2004. - С. 155-158.

9. Плишакова Ю.В. Русские картины П. Хейзе // Мова і культура. - Вып. 9, Т.IX (97). - Київ: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2007. - С. 332-337.

10. Даценко Ю.В. Гендерный аспект рецепции восточного славянства в немецкой литературе конца XIX (на материале произведений Т. Манна, П. Хейзе, Р. М. Рильке и Т. Шторма) // Информационный вестник форума русистов Украины. - Вып.13. - Симферополь, 2010. - С. 219-227.

11. Даценко Ю.В. Рецептивная эстетика в интерпретации художественного образа (на материале новеллы Т. Манна «Тонио Крегер») // Актуальні проблеми та перспективи дослідження літератури зарубіжних країн. - Вип.2. - Сімферополь: Кримський Архів, 2010. - С.50-56.

Анотація

Даценко Ю.В. Своєрідність міфологізму творчості Франца Грільпарцера - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04. - література зарубіжних країн. - Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського. - Сімферополь, 2011.

У дисертації вперше в літературознавстві творчість австрійського письменника Ф. Грільпарцера розглядається крізь призму міфологізму й міфопоетики. Виявлено різні види й форми міфологізму, характерні для творчості Ф.Грільпарцера. Досліджено семантику та механізми функціонування міфопоетичних структур у творчості письменника. Встановлено роль міфологізму як домінанти індивідуального стилю письменника, риси і прийоми міфопоетики, специфіку авторської міфотворчості. Своєрідність міфологізму Ф. Грільпарцера визначається: оригінальною розробкою міфологічних мотивів, сюжетів, образів і символів; авторською актуалізацією першоджерел у відповідності з духом часу; створенням авторських міфів. Творчість Ф. Грільпарцера розглянуто в аспекті проблеми традиції та новаторства в літературі, а також у контексті розвитку літературного процесу XIX століття, взаємодії романтичних і реалістичних тенденцій.

Ключові слова: міф, міфологізм, міфопоетика, міфотворчість, архетип, образ, мотив, сюжет, драма, трагедія, індивідуальний стиль.

Summary

Datsenko Y. V. Specific mythology creativity by Franz Grillparzer - Manuscript.

Thesis for a candidate degree of philological sciences on specialty - 10.01.04 - World Literature. Tavrida National V. I. Vernadsky University, Simferopol, 2011.

The works of Austrian writer F. Grillparzer is examined through the prism and mytholohism mythpoetics in this dissertation. Various types and forms mythological characteristic of F. Grillparzer's creativity were found in this research. Semantics and mechanisms of mythpoetic structures were defined in the works of the writer. The mythological role as the dominant individual style of the writer, features and techniques mythopoetic, specific mythology of the writer are shown. Uniqueness of F. Grillparzer's mythology are defined due to specific design of mythological motives, themes, images and symbols; author updating sources in accordance with the spirit of epoch ; creating copyright myths. The problem of tradition and innovation in the context of literary process of the XIX century, the interaction of romantic and realistic tendencies are considered on the F. Grillparzer's creativity.

Key words: myth, mythology, mythopoetic, mythology, archetype, image, motive, plot, drama, tragedy, individual style.

Аннотация

Даценко Ю.В. Своеобразие мифологизма творчества Франца Грильпарцера - Рукопись

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04. - литература зарубежных стран. - Таврический национальный университет имени В.И. Вернадского. - Симферополь, 2011.

В диссертации впервые в литературоведении творчество австрийского писателя Ф. Грильпарцера рассматривается сквозь призму мифологизма и мифопоэтики. В работе раскрывается мировоззренческая основа творчества драматурга, его философско-эстетические взгляды относительно природы мифа и мифорецепции. Выявлены разные типы и формы мифологизма, характерные для творчества Ф. Грильпарцера. Исследованы семантика и механизмы функционирования мифопоэтических структур в драмах списателя. Определена роль мифологизма как доминанты индивидуального стиля списателя. В диссертации осуществлен комплексный анализ мифологизма в драматургии Ф. Грильпарцера в контексте философских исканий немецкого романтизма в области теории мифа.

В работе обобщены и систематизированы подходы литературоведческой и философской мысли к проблеме функционирования мифологизма в динамике культуры. Выделены и проанализированы ведущие виды и формы мифологизма в драматических произведениях Ф. Грильпарцера (создание оригинальной системы мифологем, воспроизведение мифосинкретического мышления, двойственность мира и персонажей, современная интерпретация древних мифологических сюжетов, введение мифологических мотивов и персонажей в ткань реалистического повествования, притчевость, в основе которой архетипные константы человеческого и природного бытия.