Лiтературна і критична діяльність I.С. Аксакова

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

УДК 821.161.1-1”18”

Літературна і критична діяльність І. С. Аксакова

10.01.02 - російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ПОЛОУСОВА Наталія Володимирівна

Харків - 2011



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: кандидат филологічних наук, доцент Доценко Ігор Іванович, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри російської та світової літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Лагунов Олександр Іванович, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, професор кафедри історії російської літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Каданер Оксана Вадимівна, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, доцент кафедри іноземних мов №1.

Захист відбудеться «21» квштня 2011 р. o 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.64.053.03 Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 221-А.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В.

Автореферат розісланий «18» березня 2011 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Разуменко



АНОТАЦIЯ

Полоусова Н. В. Лiтературна і критична діяльність I. С. Аксакова. - Рукопис.

Дисертацiя на здобуття наукового ступеня кандидата фiлологiчних наук за спецiальнiстю 10.01.02. ? росiйська лiтература. ? Харкiвський нацiональний педагогiчний унiверситет iменi Г. С. Сковороди. ? Харкiв, 2011. слов'янофільство аксаков лірика поема

У дослідженні здійснено цілісний аналіз літературної та критичної діяльності І. С. Аксакова і на основі цього аналізу з'ясовано важливі риси Аксакова як поета. Підбиваються підсумки вивчення літературної творчості Аксакова; проаналізовано своєрідність проблематики й поетики лірики Аксакова в контексті суспільної та літературної ситуації того часу. За матеріалами літературної й літературно-критичної спадщини Аксакова уточнюється його місце в російському слов'янофільстві. Детально розглянуто головний епічний твір Аксакова-поета ? поему «Бродяга». Також з'ясовано історико-літературне значення критичних статей Аксакова та його головної літературно-критичної праці - книги «Биография Федора Івановича Тютчева».

Дисертація є першою працею, що містить комплексний підхід щодо вивчення літературної і критичної діяльності письменника. Більшість критичних статей та листів Аксакова стали об'єктом ретельного дослідження вперше.

Ключові слова: поетикa лірики, критичнi статтi, російське слов'янофільство, літературно-критична спадщина, творчість.



АННОТАЦИЯ

Полоусова Н. В. Литературна и критическая деятельность И. С. Аксакова. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02. ? русская литература. ? Харьковский национальный педагогический университет имени Г. С. Сковороды. - Харьков, 2011.

Диссертация посвящена исследованию литературной и критической деятельности И.С. Аксакова. В ней решаются следующие задачи: подводятся итоги изучения литературной и критической деятельности Аксакова; выявляется своеобразие проблематики и поэтики лирики Аксакова в контексте общественной и литературной ситуации его времени; на материале литературного и литературно-критического наследия Аксакова уточняется его место в русском славянофильстве; осуществляется целостный анализ главного эпического произведения Аксакова-поэта - его поэмы «Бродяга»; устанавливается историко-литературное значение критических статей Аксакова; оценивается с современной точки зрения книга Аксакова «Биография Федора Ивановича Тютчева».

Исследование состоит из трех разделов: «Аксаков-литератор в научном изучении», «И. С. Аксаков-поэт» и «Аксаков-литературный критик».

Как показано в первом разделе, литературное творчество И. С. Аксакова принадлежит к наименее изученным периодам его деятельности. Вместе с тем необходимые предпосылки для решения проблемы, поставленной в диссертации, созданы и существует возможность ликвидировать пробел, доныне существующий в литературе.

Во втором разделе анализируются лирические произведения И. С. Аксакова, которые могут быть определены как творческие декларации, или стихи о поэте и поэзии. Рассматривая такие его стихотворения, как «Поэту-художнику» и «Русскому поэту», его обмен посланиями с Языковым, а позднее с Полонским, можно убедиться, что, по собственному убеждению, напряженная гражданственность была душой его поэзии. Впервые осуществляется анализ посланий Аксакова к Смирновой, рассмотренных в контексте эпистолярных и других материалов, что дает возможность глубже и правильнее понять характер их отношений и с новой стороны увидеть и оценить психологический портрет Аксакова. Также анализируется стихотворение «После 1848 года», которое стало одним из наиболее значительных свершений Аксакова и свидетельствует о самобытности его позиции в противостоянии славянофилов и западников.

Кроме того, второй раздел посвящен анализу поэмы «Бродяга», которая, хотя и не была завершена, осталось высшим творческим свершением Аксакова в области эпической поэзии. Именно И. С. Аксаков стал зачинателем темы бродяжничества. Его поэма буквально пронизана фольклорными интонациями, словарем, самой психологий, присущей народному творчеству. Поэма впечатляет необыкновенным ритмическим разнообразием, писатель постоянно меняет стиховые размеры, системы рифмовки. В поэме Аксаков в большей степени, чем в лирике проявил себя как певец русской природы. Исследователи не раз и с полным основанием говорили о том, что в «Бродяге» Аксаков выступил как предшественник Некрасова. «Бродяге» принадлежит законное место в истории русской поэмы, и то, что она до сих пор не получила достойной оценки обедняло наше представление об истории жанра.

Третий раздел диссертации включает в себя два подраздела «Аксаков о Гоголе, Пушкине, Тургеневе» и «Аксаков - биограф Тютчева». Его статья «Несколько слов о Гоголе» отразила потрясение, пережитое русским обществом под влиянием кончины великого писателя, оставшегося в глазах современником «мучеником возвышенной мысли». В ней отображена сложность отношения Аксакова к самому спорному произведению Гоголя - «Выбранные места из переписки с друзьями». С Пушкиным Аксаков связывал возникновение народности как органического качества русской литературы, в нем он видел воплощение «русского склада ума и души». При этом, в угоду своим славянофильским пристрастиям, он не избежал известных искажений в характеристике мироощущения великого поэта. В Тургеневе, который был одним из самых убежденных и непримиримых приверженцев враждебного Аксакову западничества, он видел «неправду мыслителя», но «правду художника». Позднее, однако, он несколько сместил акценты, признав, что тенденциозность Тургенева не вредила его творчеству.

В 1874 г. в журнале «Русский архив» был напечатан главный литературоведческий труд Аксакова - «Биография Федора Ивановича Тютчева». Лишь через 12 лет она смогла выйти отдельным изданием и оставалась единственной фундаментальной биографией Тютчева на протяжении почти века. Аксаков выступает в ней не только как литературовед, но и как публицист, пропагандист славянофильской идеологии. Естественно, его внимание постоянно приковано к проблеме соотношения славянофильства с мироощущением Тютчева. Аксаков исследует также тематическое и стилевое своеобразие тютчевской поэзии. Хотя сегодня, более чем 130 лет спустя, многие из его наблюдений могут показаться тривиальными и уступают позднейшим исследованиям лирики Тютчева, в свое время они представляли несомненную ценность и способствовали проникновению новых поколений читателей в поэтический мир Тютчева.

В заключительной части диссертации подведены краткие итоги проведенного исследования.

Ключевые слова: критические статьи, лирика, поэтика, русское славянофильство, творчество, эпистолярные материалы.



SUMMURY

Polousova N. V. The literary and critical activity of I. S. Aksakov. - Manuscript.

The thesis for the Candidate's Degree in Philology by specialty 10.01.02 - Russian Literature. - Skovoroda Kharkiv National Pedagogical University. - Kharkiv, 2011.

The dissertation is devoted to the studying of I.S. Aksakov's literary and critical heritage. Complex analysis of Aksakov's writings, his leading literary work «Brodyaga» (A Tramp) as well as the analyses of a number of poems and letters is conducted. The research allows us to reveal important aspects of originality of Aksakov's artistic world. On the materials of Aksakov's critical heritage his place in Russian Slavonophile is clarified. The historical and literary significance of his critical articles is defined. The research presents full and comprehensive analyses of the book «Biography of Phyodor Ivanovich Tyutchev» which contains memoir materials, essays and letters.

The dissertation is the first study among those devoted to Aksakov's writings which present the complex analyses of the writer's literary works. The works and letters considered have become the object of special attention for the first time.

Key words: poetry and lyrics, critical articles, Russian Slavonophile, literary and critical heritage, memoir materials, literary works.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Іван Сергійович Аксаков (1823-1886) - одна з центральних фігур російського слов'янофільства. Він увійшов в історію насамперед як громадський і політичний діяч, мислитель, публіцист, філософ, історик, редактор та видавець низки періодичних і неперіодичних видань «Русская беседа», «День», «Москва» та інші.

Його діяльність тривала довше, ніж таких його однодумців, як К. С. Аксаков або О. С. Хомяков; він не лише залишив значний спадок, а й відобразив еволюцію слов'янофільського вчення; більше того, він пережив слов'янофільство і мав можливість оцінити його ретроспективно, з позиції нового часу. Саме ця діяльність Аксакова привертала найбільшу увагу і їй була присвячена більшість написаних про нього робіт.

Значно менше уваги приділялося літературній діяльності І. С. Аксакова, хоча, без сумніву, він був видатним, обдарованим поетом, у віршах котрого яскраво й оригінально відобразилися думки й почуття людей 40-х років ХІХ століття. Його поемі «Бродяга» належить законне місце в історії російської епічної поезії. Нарешті, І. С. Аксаков був першим біографом Ф. І. Тютчева і його книга про життя, творчість та погляди видатного поета залишалася єдиною протягом багатьох десятиріч. Між тим поетична і літературно-критична спадщина Аксакова вивчена недостатньо. Вона не була об'єктом монографічних студій, а кількість статей, присвячених Аксакову як літератору, невелика і не дає вичерпного уявлення про його місце в російській літературі.

Існує обставина, яка пояснює особливу актуальність вивчення його літературного доробку. Аксаков писав вірші відносно недовго, майже всі вони були створені замолоду, коли йому було від 18 до 30 років. Таким чином, поезія відобразила власне період становлення його особистості, його світосприйняття і містить незамінний матеріал для формування цілісного уявлення про цю постать.

Зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертація містить результати дослідження, проведеного згідно з планами наукової роботи кафедри російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Вона є складовою частиною комплексних тем «Концепція особистості в російській літературі XVIII-XX століть» і «Російська літературна критика XVIII-XX століть».

Мета дисертації полягає в тому, щоб представити об'єктивне й цілісне уявлення про поетичну і літературно-критичну діяльність Аксакова із залученням до аналізу епістолярної спадщини письменника.

Відповідно до поставленої мети передбачено виконання таких завдань:

- здійснити критичний аналіз існуючих робіт про Аксакова- літератора та визначити коло проблем, що потребують розв'язання;

- усебічно і з максимально доступною повнотою виявити своєрідність проблематики й поетики лірики Аксакова в контексті суспільної й літературної ситуації того часу;

- на матеріалі літературної і критичної спадщини Аксакова уточнити його місце в російському слов'янофільстві;

- здійснити цілісний аналіз головного епічного твору Аксакова-поета - поеми «Бродяга»;

- з'ясувати історико-літературне значення критичних статей Аксакова;

- оцінити з сучасної точки зору книгу Аксакова «Биография Федора Ивановича Тютчева».

Об'єкт дослідження - поетична, критично-літературознавча та епістолярна спадщина І. С. Аксакова.

Предмет дослідження - ідейно-естетична своєрідність літературно-критичного доробку письменника.

Теоретико-методологічною основою дослідження є наукові принципи історико-літературного аналізу, закріплені в сучасному літературознавстві: принцип історизму, принцип взаємозв'язку літературних явищ, принцип системного аналізу. У роботі використано дослідження провідних спеціалістів з історії російської літератури і суспільної думки ХІХ століття, а також з історії російського слов'янофільства: Д. Д. Благого, О. Г. Дементьєва, Б. Ф. Єгорова, В. В. Кожинова, В. І. Кулешова, К. М. Ломунова, Ю. В. Манна, О. Л. Осповата, К. В. Пигарева, Л. Г. Фрізмана, М. І. Цимбаєва, Ю. З. Янковського.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено цілісний аналіз лірики Аксакова, причому до аналізу залучено значну кількість віршів, які ніколи раніше не викликали інтересу в істориків літератури; глибше й детальніше, ніж будь-коли, досліджено поему «Бродяга»; уперше вивчено літературно-критичні статті про Гоголя й Тургенєва; на новому, більш глибокому рівні, з'ясовано роль Аксакова як першого біографа Тютчева; із залученням нових матеріалів показано особливе місце, яке посідав Аксаков у російському слов'янофільстві.

Практичне значення здобутих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при підготовці лекцій, спецкурсів, спецсемінарів з російської літератури, при розробці тематики курсових, магістерських і дипломних робіт.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження доповідалися й обговорювалися на науковій конференції «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2008), Міжнародній науковій конференції «Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення» (Горлівка, 2008), на Міжнародній науково-практичній конференції «Русский язык как фактор возрождения духовности в современной Украине» (Луганськ, 2008), Сьомому міжнародному симпозіумі «Крым и мировая литература» (Крим, 2008), на Восьмій всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2008), Чотирнадцятих міжнародних читаннях молодих учених пам'яті Л. Я. Лівшиця (Харків, 2009), на Всеукраїнській науковій конференції «Літературний процес: від класики до постнеокласики» (Київ, 2009), на Міжвузівській науковій конференції «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2009), на науковій конференції «Мова і культура» (Київ, 2009), на Міжнародній науковій конференції «Русский язык и литература в Украине: проблемы изучения и преподавания» (Горлівка, 2010) на Шостих мистецтвознавчих читаннях, присвячених пам'яті В. Н. Айзенштадта (Харків, 2010).

Повністю дисертація обговорювалася на засіданні кафедри російської і світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у восьми публікаціях у спеціалізованих наукових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (191). Обсяг основного тексту - 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовані актуальність та новизна дослідження, сформульовані мета й завдання роботи, визначені її методологічні основи, наведені відомості про її апробацію і наявні публікації.

У першому розділі «Аксаков-літератор у науковому вивченні» зібрані дані про прижиттєві й посмертні публікації художніх творів Аксакова, а також його значну епістолярну спадщину. Перша стаття, спеціально присвячена літературній діяльності Аксакова, була надрукована у 1888 році. Вона була, вочевидь, написана як рецензія на посмертну збірку його віршів, однак належала до такого роду статей, які пізніше стали називатися проблемними рецензіями. Автор характеризує збірку віршів як беззаперечний «людський документ», як свідчення «неприємного свідка епохи» .

У 1908-1910 рр. виходить друком п'ятитомна «История русской литературы ХІХ века» за редакцією Д. М. Овсянико-Куликовського, в якій І. С. Аксакову приділено належну увагу, як поету «лермонтовської школи» (автор - Ч. Ветринський). У пізніших публікаціях подібного типу - у тритомній «Истории русской литературы», яка виходила в 1958-1964 рр., у чотиритомній (1980-1983 рр.) - про Аксакова згадують лише побіжно. І навіть в «Истории русской литературы», надрукованій в 1941-1956 рр., у десяти (фактично, в тринадцяти) томах Аксакову не приділили спеціальної уваги, натомість об'єднали з К. С. Аксаковим, О. С. Хомяковим і К. К. Павловою в один невеликий розділ, присвячений поетам-слов'янофілам (автор - Б. Я. Бухштаб), із поверховою та необґрунтованою характеристикою котрих не можна погодитися.

Упродовж кількох десятиріч літературна діяльність Аксакова повністю залишалася поза увагою дослідників. Проте в 1960 році сталася подія, не просто знакова, а, можна сказати, центральна в усій історії досліджуваної проблеми. Це вихід у 1960 р. у великій серії «Бібліотеки поета» збірки «Стихотворения и поэмы» зі вступною статтею О. Г. Дементьєва й Є. С. Калмановського, а також примітками останнього.

У виданні здійснено першу, і поки що єдину, спробу подати низку поетичних творів І. С. Аксакова, звірених за першодруками й рукописами та з відповідним науковим супроводом. Вступна стаття «Поэзия Ивана Аксакова», попри свій незначний обсяг, є найбільш ґрунтовною з-поміж усіх наявних сьогодні досліджень із цієї теми.

Автори справедливо наголошують, що консерватизм соціально-філософських позицій Аксакова не заважав йому виступати з віршами, просякнутими почуттям палкого обурення й протесту, з того приводу, що «різка критика й пафос заперечення постійно звучать у віршах Аксакова, набуваючи інколи дуже великої сили» .

При цьому стаття вільна від прагнення «покращити» Аксакова, у ній відзначено і його «суттєву, принципову відмінність» від таких поетів, як Огарьов і Плещеєв. Незважаючи на те, що деякі вірші Аксакова близькі до некрасовської школи, а в поемі «Бродяга» він виступив певною мірою як попередник поеми «Кому на Руси жить хорошо», причини існуючого зла Аксаков шукає у сфері особистої моральності, гострота соціального аналізу, яка характеризує поему Некрасова, виявилася для нього недоступною.

Чергова спроба зрушити з місця в цьому напрямку не змусила довго чекати на себе. У 1967 році з'явилася змістовна стаття М. М. Зубкова «Предшественники Некрасова в создании героической эпопеи». У ній розглянуто дві поеми - «Бродяга» І. Аксакова і «Тарас» І. Нікітіна, що за своєю формою й змістом представляють нездійснений замисел народної епопеї і передують «Кому на Руси жить хорошо». Стаття містить багато цінних спостережень над сюжетно-образною структурою «Бродяги», і хоча серед її завдань, очевидно, не було цілісного аналізу поеми, а лише її розгляд в аспекті подібності до героїчної епопеї Некрасова, вона і нині є найбільш глибоким аналізом цього твору.

Як уже було зазначено, більшість робіт про Аксакова присвячена його політичній і видавничій діяльності, проте звернення до літературної творчості митця епізодичні.

На особливу увагу заслуговує монографія М. І. Цимбаєва «И. С. Аксаков в общественной жизни пореформенной России» (1978). Це праця історика і, звичайно ж, літературна творчість Аксакова не перебуває в центрі уваги автора. Та оскільки дослідник прагнув подати цілісне уявлення про діяльність і значення спадщини цієї постаті, поетичні твори не могли залишитися поза увагою, хоча аспект їх розгляду не є літературознавчим.

У 1983 році вийшов друком збірник «К. С. Аксаков, И. С. Аксаков. Литературная критика» зі вступним словом О. С. Курилова. Із творів Аксакова тут представлено його промову про Пушкіна, виголошену на урочистостях 1880 року; некролог, написаний після звістки про смерть Гоголя; ще дві невеликі замітки та значні фрагменти з основної літературознавчої праці Аксакова - його книги «Биография Федора Ивановича Тютчева».

Наприкінці 1980-х на початку 1990-х рр. у серії «Литературные памятники» здійснено перевидання частини епістолярної спадщини Аксакова. За складом вона суттєво відрізняється від чотиритомника, який вийшов наприкінці ХІХ століття. Сюди увійшли лише листи до членів родини, але серед них є й надруковані вперше. Перший том вийшов у 1988 році, другий - у 1994. У примітках до першого тому вміщена велика стаття О. Г. Дементьєва і Т. Ф. Пирожкової «И. С. Аксаков и его письма к родным, 1844-1849 гг.» Автори докладно розкривають значення аксаковських листів як надзвичайно важливого джерела відомостей про його особистість і творчість.

Варто згадати невелику, але надзвичайно інформативну статтю О. Л. Осповата в біографічному словнику «Русские писатели 1800-1917», написану з опертям на архівні джерела.

У 1997 році вийшло друком двотомне видання «Иван Сергеевич Аксаков и его “Биография Федора Ивановича Тютчева”». Перший том містив факсимільне відтворення надрукованої у 1886 р. книги Аксакова «Биография Федора Ивановича Тютчева», а другий, з підзаголовком «Комментарий» - окрім власне коментаря й покажчиків - дві супровідні статті: В. М. Касаткіної «И. С. Аксаков - биограф Ф. И. Тютчева» і Г. В. Чагіна «История создания “Биографии Федора Ивановича Тютчева”». Що ж до інших літературно-критичних праць Аксакова, присвячених Пушкіну, Гоголю, Тургенєву, то вони залишаються зовсім не дослідженими.

У другому розділі «Аксаков - поет» зазначається, що за винятком декількох віршів, увесь поетичний доробок, який до нас дійшов, був створений упродовж першого десятиріччя його творчої діяльності - з початку 1840-х до початку 1850-х років. Наступні майже тридцять років життя його таланти реалізовувалися в інших галузях. Саме тому його вірші зафіксували добу становлення, формування, зміцнення характеру, поглядів і переконань І. С. Аксакова. Не варто дивуватися, що інші його вірші немов сперечаються один з одним: напруження духовних пошуків, підсилене емоційністю, безкомпромісністю, інколи навіть запальністю його характеру, і не могло призвести до іншого результату.

Ми проаналізували вірші, присвячені старшому братові Аксакова Костянтину. При цьому основна увага приділяється не тому, яким був Костянтин насправді, а його образу, що постає під пером Івана, та як реалізуються власні переконання й симпатії автора. Досліджені комплексно, ці вірші відображають складність, неоднозначність, відому суперечливість в ставленні Аксакова як до діяльності брата, так і до слов'янофільства загалом.

Як і більшість російських поетів, Аксаков писав вірші, що можуть бути означені як творчі декларації або ж твори про поета і поезію. Досліджуючи такі його вірші, як «Поэту-художнику» і «Русскому поэту», його обмін посланнями з Язиковим, а пізніше з Полонським, переконуємося, що громадянська наснаженість була суттю його поезії.

У багатьох віршах Аксакова яскраво представлена своєрідна сповідь зайвої людини. Для них характерні болісний самоаналіз і навіть самокатування, які зазвичай поєднувалися з бурхливим протестом проти загальноприйнятих традицій. Це проявилося зокрема в таких його поезіях, як «С преступной гордостью обидных» і «Вопросом дерзким не пытай». Бентежна невпевненість, постійні хитання, сумніви у віднайденій істині, характерні для зайвих людей, присутні й у віршах Аксакова.

У нашій роботі вперше здійснено аналіз послань Аксакова до Смирнової, які розглянуті в контексті епістолярних та інших матеріалів, а це дає можливість не лише глибше й точніше зрозуміти характер їхніх стосунків, а й по-новому побачити й оцінити психологічний портрет Аксакова. Вірші Аксакова, звернені до Смирнової, написані у звинувачувальній тональності, насичені викриттями й докорами. Дійсно, протиріччя між ними були гострі, можливо, навіть непримиренні. Проте ставлення Аксакова до Смирнової було зовсім не таким однозначним, як може видатися. Віддаючи належне її розуму і всьому позитивному, що він у ній знаходив, Аксаков прагнув впливати на еволюцію її особистості й розвивати її в необхідному для нього напрямку; він, можна сказати, боровся за неї, сподіваючись не дати їй перетворитися на ненависну для нього «світську даму». Сам факт, що невдачу цих спроб Аксаков сприйняв ледь не як особисту трагедію, лише підтверджують важливе місце в думках літератора.

Одним із найвизначніших поетичних досягнень Аксакова став його вірш «После 1848 года». Написаний через півтора року після придушення червневого повстання в Парижі, він включав в себе не лише оцінку самих революційних подій, які порівняно з першими відгуками Аксакова на них зазнали кардинальних змін, але й аналіз того, що відбувалося після 1848 року в Європі й Росії, в реальності і в її сприйнятті. При цьому враховується вплив, який справила на Аксакова стаття Тютчева «Россия и революция». Показово, що ці вірші, долю яких поет сприймав особливо близько, схвалили такі його ідейні опоненти, як Тургенєв і Грановський. Досліджений у контексті сприйняття різними російськими суспільними напрямами революційних подій 1848-1849 рр. у Європі, а також тієї стрімкої еволюції, яку пережив щодо цих подій Аксаков, цей вірш дозволяє побачити самобутність його позиції у протистоянні слов'янофілів та західників.

У розділі також аналізуються пізніші ліричні твори Аксакова: його обмін поетичними посланнями з Полонським, у яких знову з'явилися пристрасність і безкомпромісність характеру поета; вірші, написані в маєтку Варварино, куди він був висланий за винятково гострий виступ проти Берлінського трактату, що спричинив вияв незадоволення в європейських дипломатичних колах. У цих віршах, майже вільних від політичної тематики, Аксаков несподівано проявив себе як пристрасний співець російської природи. Загалом увесь досліджений матеріал підтверджує, що трагічні нотки, невизначеність, болісний розлад, постійні пошуки істини - характерні риси лірики Аксакова.

Другий розділ також містить аналіз твору поэми «Бродяга», який, хоча й не був закінчений, залишився найвищим творчим звершенням Аксакова в епічній поезії. Усе інше, створене ним у цьому ключі, видається менш суттєвим і маловартісним. Значущий сам задум - звернення до бродяжництва як до явища, яке набуло значного поширення в тодішній Росії, але не відобразилося в літературі.

Те, що зачинателем теми бродяжництва став Іван Аксаков, так само закономірно, як і те, що пізніше тема босяцтва назавжди пов'язалася для нас із іменем Максима Горького. Подорожування країною, зближення з людьми різних станів, великий інтерес до типів російського характеру, до народного побуту і звичаїв наповнили поему різноманітним і абсолютно незвичайним матеріалом. Поема була одним із найулюбленіших творів Аксакова, він часто згадував про неї в листах, з теплотою називаючи «Алешкой». Захищаючи її, викликав невдоволення керівництва і таким чином приніс їй у жертву свою службову кар'єру.

Якщо лірика Аксакова відносно слабко пов'язана з фольклором, то його поема буквально просякнута фольклорними інтонаціями, фольклорною лексикою, самою психологією, властивою народній творчості. Вона вражає незвичайним ритмічним розмаїттям; автор постійно змінює віршований розмір, строфіку, системи римування.

Автор «Бродяги» зазнав суттєвого впливу «натуральної школи». Селянське життя показане тут у побутовій конкретності й точності реальних картин. Народ протягом усього твору залишається в центрі уваги й симпатій поета. Поміщики, ділки, чиновницька бюрократія описані ворожо-сатирично, проте образам селян неодмінно властива простота, природність мовлення, рішень і вчинків, що виявляється і в їхній зовнішності. Знаючи, що в правовому полі тогочасної Росії селянин-утікач був злочинцем, Аксаков стає на його захист, показує, що ні в думках, які підштовхнули його до такого рішення, ні в діях, яких від нього можна чекати в майбутньому, немає нічого злочинного чи аморального. Олексій - трудівник, його надуті жили й напружені м'язи - це риси реального російського мужика, але вони набувають і символічного смислу, перетворюючи героя поеми на ніби билинного богатиря.

Окрім Олексія, головним героєм, який проходить крізь усю поему і відіграє в ній найважливішу роль, є природа. Було б украй легковажним бачити в ній лише тло, на якому розгортається сюжет, адже вона перебуває в тісному взаємозв'язку із психологією Олексія, з рушійними мотивами його дій. Справа в тому, що це не просто природа, а саме російська природа. Великий світ Олексія, світ безкраїх просторів Русі, великих почуттів, пошуків волі й насолоди нею протистоїть маленьким, примітивним світам бурмистра Корнила, старости Кузьми Петровича, його дружини Пахомівни та інших подібних персонажів.

Велику роль у поемі відіграє й образ дороги («Пряма дорога, велика дорога!»), який в усій багатогранності його відображень надає поемі епічного розмаху, неначе розширює простір. Окрім того, дорога символізує в поемі волю, рух, увесь комплекс тих почуттів, які підштовхнули Олексія на втечу із задушливої неволі, з мілкого, спотвореного, меркантильного світу.

Дослідники неодноразово й обґрунтовано стверджували, що в поемі «Бродяга» Аксаков виступив як попередник Некрасова. Безперечним є й той факт, що він не піднявся до рівня драматизму й соціальної гостроти некрасовських творів. Проте, як це часто буває в літературному процесі, досягнення послідовника могли б бути менш значущими, якби не зусилля попередника-першовідкривача. «Бродяге» належить законне місце в історії російської поеми, а те, що вона до цього часу не отримала належної оцінки, лише збіднювало наше уявлення про історію жанру. Поданий у дисертації матеріал підтверджує, що поема Аксакова була високо поцінована сучасниками, у тому числі Гоголем і Глинкою.

Розділ третій «Аксаков-літературний критик» містить два підрозділи - «Аксаков про Гоголя, Пушкіна, Тургенєва» і «Аксаков - біограф Тютчева». Відносно незначна в кількісному плані спадщина Аксакова-критика має цінність і заслуговує на велику увагу. Одним із перших літературно-критичних виступів Аксакова була його стаття «Несколько слов о Гоголе». Вона відобразила потрясіння, пережите російським суспільством під впливом смерті великого письменника, котрий залишився у спогадах сучасників «мучеником піднесеної думки» . У статті відбито також складність ставлення Аксакова до найсуперечливішого твору Гоголя - до його книги «Выбранные места из переписки с друзьями». Аксаков двічі згадав про неї і щоразу з очевидною антипатією, спершу доволі зверхньо назвавши її «відомою книгою», а вдруге - прямо заявивши, що «геніальний поет помилився в деяких висловлених у ній міркуваннях». Однак це ставлення не було надто однобічним, як у його батька й брата. Він бачив і те, в чому «Гоголь був правий», і закликав «серйозно поглянути на цю книгу», що «здатна створити багатьох заново».

Серед літераторів, котрі 1880 року виступили з приводу відкриття в Москві пам'ятника Пушкіну, був і Аксаков.

Із Пушкіним Аксаков пов'язував виникнення народності як органічної властивості російської літератури, у ньому він бачив утілення «російського розуму й душі». Для Аксакова народність Пушкіна і його «російськість» - це синоніми, причому другий точніше виражає авторські почуття. «Європеїзм» в очах Аксакова - негативна риса, подоланню й викоріненню якої начебто сприяв Пушкін. Проте справжні позиції Пушкіна представлені ним односторонньо, а часом і невірно. Зокрема, Аксаков, як і інші слов'янофіли, звинувачував Петра I у тому, що з його провини російська людина перетворилася на європейця. Лише завдяки Пушкіну для російського суспільства настав білий день, і російському духові були повернені свобода й повноправність. Але Пушкін мав зовсім іншу думку щодо петровських реформ і їхнього значення для російського суспільства. Та й саме слово «європейський» для нього було передуім синонімом таких понять, як «освічений», «передовий» тощо. Власне, щоб догодити своїм слов'янофільським уподобанням, критик не уникнув відомих перекручень у характеристиці великого поета.

У Тургенєві, котрий був одним із найзатятіших і непримиренних прибічників ворожого для Аксакова західництва, він убачав «неправду мислителя», але «правду художника». Критик писав, уникаючи різкостей, але в тексті проступає досить виразно, що для нього Тургенєв був уособленням «ідеалізму сорокових років», власне - «західництва». Аксаков визнає його «безсумнівно піднесеним і гуманним», але малозмістовним та необґрунтованим, який «майже систематично відчужувався від російського народного й історичного духу або, принаймні, був дуже космополітичним й почувався на Заході Європи незрівнянно більш удома, ніж у рідній країні».

Пізніше критик змістив акценти, визнаючи, що тенденційність Тургенєва не шкодила його творчості. Обох письменників зближувала непримиренна ворожість до кріпосного права. Саме тому найкращим набутком Тургенєва Аксаков уважав «Записки охотника».

У 1874 році в журналі «Русский архив» була надрукована головна літературознавча праця Аксакова - «Биография Федора Ивановича Тютчева». Книга викликала невдоволення влади, яку не влаштовували ані характеристика Тютчева, ані власна позиція автора. Лише через 12 років розвідка змогла вийти окремим виданням і залишалася єдиною фундаментальною біографією Тютчева майже впродовж століття.

Аксаков підготувався до створення цієї праці краще за будь-кого іншого. Задовго до цього він розмірковував про специфіку біографічного жанру, ці роздуми залишилися в листі, де він критикував біографію Гоголя, написану П.Кулішем, і де відбилися принципи, реалізовані при написанні біографії Тютчева за півтора десятиліття. Аксаков тривалий час підтримував дружні стосунки з Тютчевим, листувався з ним, а також був одружений із його дочкою. Звичайно, у цій книзі превалював мемуарний елемент, що значною мірою визначав її цінність до сьогодні. Тут Аксаков реалізував свої уявлення про природу й завдання біографічного жанру.

Біографія Тютчева вписана у контекст історії Росії і російської суспільної думки. Автор виступає в ній не лише як літературознавець, а й як публіцист, пропагандист слов'янофільської ідеології. Справді, його увага постійно прикута до проблеми співвідношення Тютчева і слов'янофільства. «Співвідношення» - це слово самого Аксакова, він писав що світосприйняття Тютчева перебуває зі слов'янофільством «якщо не в прямому зв'язку, то у співвідношенні». У книзі є чимало моментів, що можуть сприйматися як певне «зближення» Тютчева зі слов'янофільством, як рекрутування Тютчева у слов'янофіли з метою підвищення суспільного авторитету цієї світоглядно-політичної течії, як вияв причетності до неї видатного поета. Однак саме ці слова Аксакова свідчать про те, що він за всіх обставин був здатний дотриматися необхідної міри об'єктивності. Не в прямому зв'язку, але у співвідношенні - саме таке визначення позицій Тютчева щодо слов'янофільства й сьогодні сприймається як найбільш виважене, що відповідає реальному стану речей. Це прозорливе розуміння «співвідношення» Тютчева та слов'янофільством пояснюється тим, що саме сприйняття Аксаковим слов'янофільства на цей час стає більш об'єктивним, урівноваженим, що спирається на факти й не застується емоціями.

У фрагменті книги, який сам автор називає «невеликим, але необхідним відступом», він говорить про слов'янофільство загалом у минулому часі, але бачить у ньому не тільки «історичний момент уже віджитий», але й питання, яке необхідне для подальшого інтелектуального розвитку.

Саме поняття «слов'янофільство» може бути й забуте, зазначає Аксаков, може втратитися зв'язок поміж першими діячами й новітніми, відійдуть крайнощі, занадто однозначні формули, пов'язані з особистістю перших проповідників і пристрасністю боротьби, але справа, розпочата слов'янофілами, «пробуджена народна самосвідомість» не зникне. Сьогодні ці слова не можна не визнати пророчими. І слов'янофіли, і західники мають нині своїх нащадків, не схожих на попередників, але вони так само стоять по обидві сторони того ж вододілу.

Аксаков досліджує також тематичну й стильову своєрідність тютчевської поезії. Хоча сьогодні, через понад 130 років, значна кількість його спостережень можуть видатися тривіальними й поступаються пізнішим дослідженням лірики Тютчева, свого часу вони становили безперечну цінність і сприяли проникненню нових поколінь читачів у поетичний світ Тютчева.



ВИСНОВКИ

Ідеологія слов'янофільства посідала таке місце в житті й духовному світі І. С. Аксакова, що поза глибоким розумінням його ролі в слов'янофільстві, або, як він сам любив говорити, в «московському напрямі» не можна правильно зрозуміти жодну сторону його багатогранної діяльності, у тому числі й літературну творчість. Як неодноразово відзначали дослідники творчості Аксакова, що підтверджує й зібраний у цій роботі матеріал, його місце в слов'янофільстві, його ставлення до постулатів цього вчення було своєрідним, неоднозначним і навіть суперечливим. Тому не дивно, що про слов'янофільство Аксакова висловлено більше суперечливих суджень, ніж про будь-кого з його ідейних соратників.

У своїй роботі ми намагалися уникнути крайнощів, які неодноразово проявлялися в оцінках Аксакова. Ми переконані, що не можна безапеляційно відділяти його від слов'янофільства, оголошувати мало не «західником», та недооцінювати його глибинний зв'язок з О. Хомяковим, К. Аксаковим, М. Язиковим. Проте так само не слід недооцінювати й те, що виділяє Івана Аксакова в слов'янофільському середовищі, що визначає його «особливість» як слов'янофіла. Усебічна оцінка його світосприйняття та його діяльності в цьому аспекті може бути представлена лише на основі цілісного аналізу всього пов'язаного з нею матеріалу, що виходить далеко за межі нашого дослідження. Ми прагнули простежити лише те, як відображалася особлива, по-своєму неповторна, реалізована в Аксакові модифікація слов'янофільства на його діяльності як поета й літературного критика.

Слід зауважити, що поезія Аксакова містить благодатний матеріал для спостережень такого плану і певною мірою коригує ті висновки, які можна зробити з його політичних, історичних, соціологічних творів. Івана Аксакова вирізняло з-поміж більшості слов'янофілів передусім те, що він краще за них знав життя. Він багато подорожував Росією, спілкувався з різними людьми, у тому числі й представниками найнижчих прошарків населення. Народ не був для нього абстракцією, він не був схильний до його ідеалізації, він відчував розмаїття виявів народного характеру. Аксаков наполягав на тому, що література повинна виражати думку народу і виражати так, щоб бути зрозумілою і сприйнятою народом.

Його ставлення до історії Росії позбавлене характерного для багатьох слов'янофілів догматизму, він сприймав її більш тверезо й неупереджено. Його розходження з членами власної сім'ї (з батьком і братом щодо «російського одягу») може видатися несуттєвою деталлю, проте вона значуща: такі «деталі» комплексно формують глибокі висновки. Певну роль відіграло й те, що він довше прожив і в якомусь плані більше встиг зробити. Доля зробила його свідком тих подій, які його однодумці не побачили. А те, як він реалізувався в оцінці цих подій, складало важливу частину його характеристики.

Як підтверджує матеріал, зафіксований і у віршах, і в листах Аксакова, те, що іншим слов'янофілам здавалося зрозумілим і остаточно встановленим, для нього було предметом тривалих і болісних роздумів. При цьому, бувши за характером людиною щирою, принциповою, часто гострим на критику, яка переходила в непримиренність і до чужих, і до власних поглядів, він постійно виявляв, підкреслював, наголошував на тих розбіжностях, що виникали в нього з однодумцями. Ці якості Аксакова більшою мірою і найвиразніше позначилися на його стосунках зі Смирновою, а також у віршах, написаних у зв'язку з цим.

Показовим прикладом здатності Аксакова долати свій «учорашній день», переглядати ті позиції, що, як він переконувався, не витримали випробування часом, є еволюція його ставлення до європейських революцій 1848-1849 рр., тим більше, що це відбилося не лише в документах, а й в одному з кращих його віршів «После 1848 года».

Узагалі громадянськість, ораторські інтонації, заклики, звернені до сучасників, прагнення збудити в них почуття обов'язку породжували характерні для його віршів інвективи. У цьому сенсі Аксаков був безперечним продовжувачем декабристської поезії, що підтверджується стильовим різноманіттям його творів. Ми прагнули показати це на прикладі таких віршів, як «Совет», послання до Язикова, «Поэту-художнику», «Русскому поэту» тощо.

У нашій роботі здійснено першу спробу розглянути лірику Аксакова як своєрідну сповідь зайвої людини. Хоча сам термін «зайва людина» асоціюється насамперед з літературними творами, автори яких описали цей тип (романи Лермонтова, Тургенєва, Герцена), необхідно пам'ятати, що це, в першу чергу, явище самого життя, явище соціальне. Аксаков був не єдиним поетом, лірика котрого відобразила психологічний образ зайвої людини. Проте так само, як Аксаков-слов'янофіл не був схожий на інших слов'янофілів, так Аксаков-зайва людина був несхожий на інших зайвих людей. Звичайно, в його віршах наявні тяжкі роздуми про несправедливість світоустрою та існуючих суспільних порядків. Однак його головним жанром була не лірична медитація, як у його сучасників, а радше ораторський монолог. Для нього були зовсім не властиві прагнення до спокою та усамітнення, скарги на власну слабкість, упокорення перед усесильною долею. Навпаки, його вірші були пронизані готовністю протистояти ворожим силам.

Зіставлення з ліричними віршами Аксакова, яким властиві визначеність і гострота вираженої позиції, часто полемічність, готовність сперечатися, захищати свої переконання, актуалізує відмінності в манері, у стильовій палітрі його поеми «Бродяга». У ній відсутній чітко окреслений образ автора; суб'єктивне, особистісне начало неначе приховане в підтекст. У ній немає розлогих ліричних відступів, поет уникає відкритого вираження й аргументації свого ставлення до зображуваних подій.

Водночас його поема - це зовсім не байдуже побутописання. Авторська позиція виражена в ній переконливо й недвозначно, і вона виявилася в усьому - від вибору теми до зображувальних засобів. Увесь твір - з початку й до кінця - це гімн волі й волелюбству. Надзвичайно важливий уже той факт, що його герой не просто селянин, а селянин-утікач, бунтівник, котрий у своєму прагненні до волі не зупинився перед тим, щоб порушити й закон, і певні моральні принципи, піти наперекір прийнятим звичаям і традиціям. Саме це робить Олексія таким близьким авторові, його риси й учинки зігріті неприхованим співчуттям поета.

У ті роки, коли з'явилися майже всі поетичні тексти Аксакова, він зовсім не виступав як літературний критик. А в той час, коли Аксаков звернувся до літературно-критичної діяльності, він практично перестав писати вірші. Його головна літературно-критична праця - «Биография Федора Ивановича Тютчева» - була написана на завершальному етапі його творчого шляху. У десятиліття, що відділяло її створення від смерті автора, він уже не зазнав якої-небудь еволюції, до того часу він повністю сформувався як мислитель, тобто є всі підстави стверджувати, що «Биография Федора Ивановича Тютчева» - це книга підсумків.

Ясна річ, її автор був повністю зацікавлений своїм предметом. Про те, яке місце посідав Тютчев у житті й думках Аксакова, як і про те, що написання цієї книги було для нього виконанням морального обов'язку, - говорилося багато. Тому все інше, що ми в ній знаходимо, - це певною мірою орнамент, супутні моменти, які допомагають розв'язати головне завдання. Проте хотів цього Аксаков чи ні, саме тут представлені завершальні судження про слов'янофільство, що до того часу певною мірою відійшло в минуле, але уявлялося Аксакову явищем по суті позачасовим, вічним.

Систематизований і проаналізований в цій дисертації матеріал переконливо підтверджує, що сформоване уявлення, згідно з яким літературна творчість Аксакова посідає другорядне місце в його багатогранній діяльності, помилкове. Насправді і його особистість, і його світосприйняття всебічно й глибоко відобразилися в його поетичних та літературно-критичних творах і настільки специфічно, що без урахування цього факту характеристика видатного російського мислителя й громадського діяча була б зовсім неповною. У тому, щоб достовірно встановити характер і значення діяльності Аксакова як поета та літературного критика, і полягає головний результат цієї роботи здійсненого дослідження.



ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Полоусова Н. В. И. C. Аксаков и О. A. Cмирнова / Н. В. Полоусова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. C. Сковороди, серія літературознавство. ? Вип.4(56). - Ч. 2. ? Харків, 2008.? C. 36?47.

2. Полоусова Н. В. Константин Аксаков в стихах Ивана Аксакова / Н. В. Полоусова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. C. Сковороди. Серія «Літературознавство». ? Вип. 3(55). - Ч. 2. ? Харків, 2008. ? C. 43?51.

3. Полоусова Н. В. Творческая история поэмы «Бродяга» / Н. В. Полоусова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.C. Сковороди. Серія «Літературознавство». ? Вип. 4(56). - Ч. 1. ? Харків, 2008. ? C. 58?67.

4. Полоусова Н. В. Первый биограф Тютчева / Н. В. Полоусова // Русский язык и литература в учебных заведениях. - 2008. ? № 6. - C. 2?9.

5. Полоусова Н. В. 1848 год в восприятии И. С. Аксакова / Н. В. Полоусова // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: научно-методический сборник. ? Вып. XVII. Часть 2. ? Славянск: СГПУ, 2009. ? C. 22?30.

6. Полоусова Н. В. Своеобразие общественных позиций Ивана Аксакова / Н. В. Полоусова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. C. Сковороди. Серія «Літературознавство». ? Вип.3 (59). - Ч. 1.? Харків, 2009.? C. 30?39.

7. Полоусова Н. В. Гоголь в оценках Аксакова / Н. В. Полоусова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. C. Сковороди. Серія «Літературознавство».? Вип. 3 (59). - Ч. 3. ? Харків, 2009. ? C. 77?84.

8. Полоусова Н. В. Лишний человек как лирический герой Ивана Аксакова / Н. В. Полоусова // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. C. Сковороди. Серія «Літературознавство».? Вип. 2 (62). - Ч. 2. ? Харків, 2010. ? C. 47?54.

Размещено на Allbest.ru

...