Творчість Євгена Мандичевського: жанрова природа і стильові домінанти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

Творчість Євгена Мандичевського: жанрова природа і стильові домінанти

Потіпак Юлія Анатоліївна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Гуляк Анатолій Борисович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Козачок Ярослав Вікторович, Національний авіаційний університет, проректор з навчально-виховної роботи;

кандидат філологічних наук, доцент Поляруш Ніна Степанівна, Вінницький державний педагогічний університет імені М. Коцюбинського, доцент кафедри української літератури.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

Анотація

мандичевський література митець

Потіпак Ю.А. Творчість Євгена Мандичевського: жанрова природа і стильові домінанти. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2011.

Дисертацію присвячено дослідженню творчої спадщини Євгена Мандичевського (1873-1929) в контексті домінантних тенденцій розвитку української літератури кінця ХІХ-початку ХХ століття та крізь рецептивні виміри сучасного літературознавства.

У роботі визначаються ідеологічні та аксіологічні засади художнього осмислення письменником реальної дійсності та естетична природа його творчості, простежується формозмістова єдність поетичних текстів. Розглядаються жанрово-стильові особливості малої прози Є. Мандичевського, аналізуються наративні моделі новелістики письменника, визначаються інтертекстуальні зв'зки його прози з творами інших українських письменників цього періоду, з'ясовується жанрова модель казки у прозовому дискурсі автора, обґрунтовується місце і роль творчого доробку Є. Мандичевського в українському літературному процесі помежів'я століть.

Ключові слова: поетика, синкретизм, модернізм, жанрові модифікації, стиль, новела, наратив, гомодієгетичний наратор, гетеродієгетичний наратор, інтертекстуальний дискурс.

Аннотация

Потипак Ю.А. Творчество Евгения Мандычевского: жанровая природа и стилевые доминанты. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена исследованию творческого наследия Евгения Мандычевского (1873-1929) в контексте доминантных тенденций развития украинской литературы конца ХІХ-начала ХХ вв. и рецептивных измерений современного литературоведения.

В работе рассматриваются идеологические и аксиологические принципы художественного осмысления писателем реальной действительности, эстетическая природа его творчества, прослеживается формо-содержательное единство поэтических текстов. Исследуются жанрово-стилевые особенности малой прозы Е. Мандычевского, анализируются нарративные модели новеллистики автора, выявляются интертекстуальные связи его прозы с произведениями других отечественных писателей рубежа веков, характеризуется жанровая модель сказки в прозаическом дискурсе литератора, определяется место и роль творческого наследия автора в литературном процессе периода раннего украинского модернизма.

Анализ поэзии Е. Мандычевского, тематическое поле которой составляют интимная, пейзажная, дидактическая, философская, общественно-патриотическая лирика, свидетельствует о поисках автором своей идентичности, путей творческой самореализации в соответствии с концептуальными принципами эпохи. В стихотворениях Е. Мандычевского прослеживается синкретическое взаимодействие эстетических парадигм новореализма и неоромантизма.

Проза Евгения Мандычевского отличается широким диапазоном внутрижанровых модификаций: образок, очерк, «воспоминание», «акварелька», «греза» и т.п., что свидетельствует о месте автора в авангарде творческих поисков. Жанры его произведений характеризуются четко выраженными художественными признаками, имеют авторскую дефиницию, что дает возможность выявить основные особенности авторского художественного мышления. Творчество писателя представляет собой синтез нескольких способов моделирования действительности - неоромантического, новореалистического, модернистского (импрессионизм, натурализм, символизм и т.д.).

Существенное внимание в работе уделяется закономерностям художественной специфики повествовательной стратегии, типологии наррации и анализу хронотопических особенностей сквозь призму нарративного дискурса, что позволяет определить отличительные черты поэтики текстов, художественного мира писателя, его эксперименты и новаторство. Для большинства произведений Мандычевского характерна гетеродиегетическая модель нарратива.

Как показало исследование, проза писателя характеризуется идейно-тематической дифференциацией (тема интеллигенции, места женщины в современном обществе, природное проявление менталитета, проблема жизни и смерти, жизни как философского понятия и протеста против смерти, поиски собственного «я», своего места в мире). Данные мотивы прозописьма Е. Мандычевского, субстантивированные на внутренних чувствах и переживаниях героев, присутствуют в качестве интертекстуальных вкраплений в прозе М. Коцюбинского, В. Стефаника, М. Яцкива, Наталии Кобринской, Н. Дерлицы, М. Чернявского, М. Могилянского и других писателей рубежа ХІХ-ХХ вв.

В жанре литературной сказки писатель реализует творческую манеру, в основе которой этико-философские размышления над типичными проявлениями человеческого бытия.

Изучение творческого наследия Евгения Мандычевского в контексте достижений литературы конца XIX-начала ХХ в. дает возможность квалифицировать писателя как оригинального мастера прозы и лирики высокой художественной культуры, творца, который обладал высокой эстетической и литературно-теоретической стратегией, настойчиво искал новых путей ее художественной реализации, занимая должное место в украинской литературе рубежа веков.

Ключевые слова: поэтика, синкретизм, модернизм, жанровые модификации, стиль, новелла, нарратив, гомодиегетический нарратор, гетеродиєгетический нарратор, интертекстуальный дискурс.

Annotation

Potipak Y.A. Works by Evgen Mandichevsky: the character of genre and stylistics dominants. - Manuscript.

Thesis for a Candidate Degree in Philology, speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Kiev National University by Taras Shevshenko, Kiev, 2011.

The thesis presents the research of a work heritage by Evgen Mandichevsky (1873-1929) in the context of prevailing tendencies of development of Ukrainian literature at the end of the XIX - beginning of the XX century through representative estimation of modern literature studies.

The dissertation defines ideological and axiological ways of fiction interpretation by the writer of reality and ethnical character of his works. There observed the unity of form and context of poetical texts. There also viewed the peculiarities of genre and style in small prose by E. Mandichevsky. There analysed narrative models of the writer's novels works. There marked out the intertextual connections of his prose with the works of other Ukrainian writers of this very period. There clarified the model of genre of the fairy-tail in the prosaic discourse of the author. There also grounded the place and the role of E. Mandichevsky's work heritage in Ukrainian literature process at the turn of the centuries.

Key words: poetics, synkretism, modernism, modifications of genre, style, novel, narration, homodiegetical narrator, heterodiegetical narrator, intertextual discourse.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. На межі ХІХ-ХХ століть літературний простір в Україні окреслювався, з одного боку, культурним національним ренесансом, а з іншого, - потребою інтеграції в культуру інших народів. Перша проблема актуалізувала пам'ять, етику, отже, усталене, друга - новаційні процеси на зразок передусім західноєвропейських, абсолютизуючи естетичну субстанцію. На перетині цих двох культурних тенденцій розвивався національний літературний процес з усім комплексом амбівалентності «традиційне - модерне», в межах якої диференціювалася література про народ і для народу, продукувався «ліричний експеримент» у психологічній прозі, розвивалися власне українські варіанти імпресіонізму та експресіонізму, символізму та натуралізму, які інтегрувалися в модерністську художню цілісність, не обмежену жодними естетико-літературними канонами.

Творчість Євгена Мандичевського (1873-1929) стала органічним сегментом літературного процесу доби fin de siиcle. Незважаючи на наявність у творчій палітрі письменника тенденційно-дидактичних «пасажів», він виявив себе передусім неупередженим художнім інтерпретатором своєї епохи, дотично інспіруючи діалектично складні співвідношення мистецьких явищ. Автор набув світоглядно сфундаменталізованої стильової повноти, контамінуючи у своїй творчості стильову поліваріантність естетичних пошуків класичного українського реалізму і раннього модернізму.

Розкриття усього спектру естетичних систем вітчизняного письменства, дешифрування творчого доробку митців, контроверсійних за рівнем талановитості, громадської позиції, вагомості їхнього внеску в загальнолітературний соціум, донині залишається актуальним завданням сучасної філологічної науки.

Логіку повернення Є. Мандичевського до активу української літератури зумовлює той факт, що, ідентифікуючись із різним художньо асоціативним баченням, він створює своєрідний концепт доби, оригінальну форму мистецького світобачення. Творчий доробок письменника експлікується новаторськими жанровими та стильовими модифікаціями. Таким чином, набуває актуальності з'ясування модерного дискурсу прози автора. Оскільки творча самореалізація митця у прозописьмі відбулася у системі естетичних парадигм модернізму (імпресіонізму, натуралізму, символізму), з'являється потреба в акцентуації специфіки художнього моделювання письменником дійсності на ґрунті новаційних мистецьких процесів доби. Вбачається доцільним вести дослідження на рівні проблематики, зображально-виражальних можливостей, форм наративу та поетики з огляду на модернізм як «стрижневу проблему» українського літературного процесу ХХ ст.

Внаслідок того, що творча спадщина письменника (особливо поезія) недостатньо репрезентована в українському літературознавстві, виникає функціональна необхідність у системному науковому осмисленні творчого доробку Є. Мандичевського, що обґрунтовує актуальність роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою комплексних наукових досліджень літературного процесу кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Робота виконана в межах комплексної наукової теми «Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації» (номер державного реєстру 06 БФ 04401).

Мета роботи: з урахуванням нових, вироблених на сьогодні положень і понять вітчизняного літературознавства репрезентувати об'єктивний історико-літературний огляд творчого доробку Євгена Мандичевського в широті його художніх характеристик та в контексті розвитку української літератури кінця ХІХ-початку ХХ ст.

Реалізація мети передбачає послідовне вирішення комплексу таких завдань:

аргументувати правомірність посилення інтересу до творчості Є. Мандичевського у зв'язку з новим, поглибленим осмисленням української класичної літератури;

дослідити зв'язок художньої творчості письменника з його естетичним і світоглядним самоусвідомленням, виявити духовно-світоглядні орієнтири митця, джерелом яких є християнська духовність;

переглянути застарілі (апріорні й «заідеологізовані») погляди на змістово-проблемний комплекс поезії й прози Є. Мандичевського, реконструюючи засобами літературознавчого аналізу широке поле проблематики з центральною проблемою людської особистості;

з'ясувати неконфліктне, взаємодоповнююче співіснування етичного й естетичного у структурі творчості митця;

окреслити жанрову систему поезії й прози письменника;

відстежити природу ліричного наративу на матеріалі поетичної спадщини;

зафіксувати стильові особливості прози Є. Мандичевського відповідно до основних параметрів прозового дискурсу (опис, портрет, предметно-детальний вимір художнього викладу тощо);

довести неспроможність погляду на художню манеру автора як на спрощену чи на «примітивну»;

розкрити характер художнього новаторства у прозі митця та визначити її місце стосовно тенденцій розвитку української літератури кінця ХІХ-початку ХХ ст.

Об'єктом дослідження є творча спадщина Є. Мандичевського у розмаїтті жанрових модифікацій: мала проза (оповідання, новели, літературні казки) і поетичні твори, аналітико-естетичне осмислення яких дає можливість створити повне уявлення про концепцію творчості письменника.

Предметом дослідження стали ґенеза, естетична та історико-літературна природа творів письменника, формозмістова єдність поетичних текстів, морально-етичні концепти, жанрово-стильові домінанти прозового доробку, зображально-виражальні можливості форм наративу, інтертекстуальні зв'язки в межах поетичного та прозового дискурсу Є. Мандичевського.

Методи дослідження. У дисертації використано історико-генетичний, порівняльно-типологічний, системно-функціональний, методи цілісного системного філологічного дослідження, елементи наратологічного й інтертекстуального аналізу.

Теоретико-методологічною основою роботи є системно-цілісний підхід до вивчення модерністської сутності художнього письма автора. Конкретний літературний матеріал зумовлює способи його дослідження, що іноді виходить за межі усталених дефініцій.

Дисертація ґрунтується на наукових засадах сучасного літературознавства. Основою методологічної стратегії є критичні розвідки з питань ідеостилю письменника В. Агеєвої, Т. Гундорової, Ю. Кузнецова, В. Мельника, М. Моклиці, С. Павличко, Д. Чижевського, Ю. Шереха, Н. Шумило, дослідження з історії і теорії літератури А. Гуляка, І. Денисюка, В. Дончика, Ф. Кейди, Ю. Коваліва, В. Кузьменка, Є. Нахліка, М. Ткачука, В. Фащенка, літературознавчі студії І. Ципердюка, який досліджував прозову творчість Є. Мандичевського.

Наукова новизна дисертації полягає у створенні адекватного уявлення про одного з маловідомих сьогодні літераторів кінця ХІХ-початку ХХ століття, творчий доробок якого неоднорідний в ідейно-тематичному і жанрово-стильовому аспектах; у вирізненні в ньому найпоказовіших текстів письменника; в цілеспрямованому дослідженні його поетичного доробку та малої прози на тлі і в контексті літературно-мистецьких пошуків доби. Вперше поезія, «повістка» «Ярополк І» та літературні казки Є. Мандичевського стають предметом комплексного аналізу крізь виміри як реалістичної, так і модерністської художніх систем; аргументується новий підхід до цілісного дослідження малої прози автора у контексті національної культури.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що здійснений комплексний аналіз творчого доробку Є. Мандичевського дає змогу глибше пізнати складний процес становлення його багатофункціональної синтетичної жанрової системи. Матеріали і висновки дослідження мають значну вагу для подальшого теоретичного осмислення важливих літературознавчих проблем, пов'язаних з вивченням жанрово-тематичного та стильового розмаїття спадщини митця, сприяють доповненню картини художнього дискурсу вітчизняної літератури межі століть, формуванню нових підходів до розуміння спадщини Є. Мандичевського та її місця в літературному процесі доби раннього українського модернізму.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її основних результатів для вивчення творчості Є. Мандичевського, поглибленні теоретичного осмислення неореалістичних та модерністських естетичних категорій на практичному художньому матеріалі, доповненні картини критичного дискурсу української літератури межі століть. Матеріали роботи можуть стати в нагоді у процесі підготовки лекційних курсів, спецсемінарів для вищих навчальних закладів з історії української літератури порубіжжя ХІХ-ХХ століть, для написання дипломних, магістерських і курсових робіт, у процесі укладання підручників для філологів і учнів загальноосвітніх шкіл.

Апробація результатів дисертації. Концептуальні положення роботи виголошені у формі доповідей на Всеукраїнських наукових конференціях «Сецесія в новітній українській літературі: жанрово-стильові пошуки» (Сімферополь, 2009), «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2009) та Міжнародних наукових конференціях «Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі» (Кам'янець-Подільський, 2009), «Актуальні проблеми філології: мовознавство, літературознавство, методика викладання філологічних дисциплін» (Маріуполь, 2010).

Публікації. Основні положення і результати дослідження висвітлено у п'яти опублікованих працях автора, які розміщено у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел, що нараховує 301 позицію. Загальний обсяг дисертації - 193 сторінки, з них 169 - основного тексту.

2. Основний зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету та завдання роботи, окреслено об'єкт, предмет, методи дослідження, теоретико-методологічну основу, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікації.

Перший розділ - «Формозмістова єдність поетичних творів Є. Мандичевського в найхарактерніших виявах» - присвячений дослідженню поетичної творчості митця. Своєрідність світовідчуття і світорозуміння поета, що визначило головні риси його поетичних можливостей, базується на синтезі неонародницької теорії та неоромантичної (модерністської) художньої практики. Неонародництво, яке увібрало в себе давню традицію культивування «народного духу», обирало об'єктом словесного осмислення менталітет українця, схильного до ідеалізму та емоційного сприйняття світу, що було близьким за своєю ідейно-емоційною сутністю поетиці Є. Мандичевського. Разом з тим, роздвоєність світорозуміння (між бажанням гармонії та несприятливими, часом потворними соціальними умовами) спричинює активний розвиток на початку ХХ століття неоромантичних тенденцій. Широка стильова течія неоромантизму, фактично відштовхуючись від народницької літератури, детермінувала орієнтацію письменника на діяльнісні первні національно свідомої особистості, драматизм, апеляцію до духовних цінностей і моральних чеснот.

У тематичному полі автора - інтимна, пейзажна, дидактична, філософська, громадсько-патріотична лірика.

Поетика Є. Мандичевського характеризується виразним психологічним акцентом на морально-етичних проблемах. Митець художньо переконливо моделює синтез соціального, національного і загальнолюдського у структурі людської особистості. Поетичний принцип сугестії виступає домінантним, коли автор робить мовно-образний акцент на формуванні духовного світу індивіда. На сутнісних регістрах універсуму Є. Мандичевський осмислює людину, у якій синтезовано «красиве і корисне». Поетичним підтвердженням цьому є медитація «Душа і тіло» (1902), де порушено одне з вічних питань онтології світу - боротьба між матеріальним і духовним.

Наскрізним мотивом поетичної спадщини автора стає любов до Батьківщини. Наративна матриця патріотичної лірики поета складається із захоплених авторських візій краси рідної природи, духовної величі і моралі українського народу (особливо на рівні родинних стосунків). Окремі поетичні тексти присвячено проблемі національної і людської гідності, дискримінації рідного народу («Нашим прогнаним» (1901). У поезії виразного громадянського пафосу «З новим роком» (1901) Є. Мандичевський художньо ілюструє думку, що субстанцію народного духу акумулює його мова. Мотив громадянської активності є контрапунктовим у поезії «До праці» (1900), революційна налаштованість ліричного героя до активних дій характеризує поезію «Година б'є» (1906). У вірші-декларації «У воді» (1908) імпліцитно закладена ідея органічної потреби людини до постійного духовного оновлення на нелегкому життєвому шляху. Ліричний суб'єкт патріотичної лірики, окреслений автором у традиціях неоромантичної дискурсивної практики, як правило, є насамперед ідеологом гуманістичних ідеалів і носієм християнської моралі.

Поетична практика Є. Мандичевського збагачена мудрістю Біблії. Автор художньо висвітлює універсальні вартості, передовсім ідею любові і віри. Звернення поета до основ християнської моралі має біографічні витоки. Митець був активним творчим інтерпретатором біблійних сюжетів, образності у таких поетичних творах, як «Христос воскрес із гробу!» (1904), «Різдво» (1900), «Воскресенія День!» (1902) тощо.

Стрижневою у багатьох віршах Є. Мандичевського поставала соціальна проблематика. Ліричний герой поезії «У бій!» (1900) репрезентує ідею соціальної активності особистості у дусі неоромантичної традиції. Рецептивний потенціал ліричної мініатюри «Чому?» (1900) зумовлено екзистенційним розпачем, викликаним суспільно-політичною ситуацією в Україні початку ХХ століття. У поезії «Галицьке село» (1901) автор, послуговуючись незначною кількістю засобів мовно-образного увиразнення, творить особливу мінорну тональність завдяки контрастному зіставленню краси галицького села з картинами «панування» соціального зла.

На окремих поетичних творах ( «До праці» (1900), «Осінна думка» (1900), «На вакації» (1900), «Дитино, будь лишень такою!..» (1900), «Питання і відповіді дитини» (1901), «Катехизм дитини» (1901), «Наука» (1903), «Дітям України» (1903), «Вчися!» (1903) позначилися рефлексії дидактичності. Ці поетичні тексти чітко орієнтовані на дитячу аудиторію, вони мають, крім естетичного, ще й виховне значення. Художньо зреалізована концепція автора демонструє іманентність росту людини крізь виміри категорій добра, людяності, глибокої шани до Бога, любові до людей.

Художня поезія Є. Мандичевського має інтертекстуальні проекції й алюзії. Поета можна вважати спадкоємцем традицій Т. Шевченка й І. Франка. Наприклад, у вірші «Пісні, пісні…» (1908) на ідейно-емоційному і структурному рівнях він «веде» інтертекстуальний діалог з Т. Шевченком («Думи мої…»). Веснянки Є. Мандичевського постають як метатекст по відношенню до відомого циклу І. Франка зі збірки «З вершин і низин» та веснянок П. Грабовського.

Письменник збагатив власну лірику, творчо інтерпретуючи мовно-образний арсенал народних пісень. Жанрова модель його веснянок (1901-1906) є спробою естетичного об'єднання традиційної фольклорної образності з оригінальними авторськими інтенціями на формально-змістовому рівні. Основою авторського пантеїзму у поетичній спадщині є натурфілософія, закорінена у фольклорній поетиці. Однак концентрація уваги на зображенні природи є ознакою й неоромантичного дискурсу в українській ліриці кінця ХІХ-початку ХХ століття, коли краса рідної землі ставала натхненням для естетичних візій поетів. Веснянки Є. Мандичевського позначені відчутною тугою за прекрасним (природним) світом, дисонансом до якого виступають соціально-побутові реалії. Це викликає у душі ліричного наратора, з одного боку, сподівання на душевний комфорт, світову гармонію, з іншого - тихий сум, спричинений тимчасовістю щасливих хвилин. Образ часу, який імпліцитно чи експліцитно унаочнено у всіх веснянках автора, має концептуальне значення у структурі поетичних текстів. Вербальний ряд позитивної тональності увиразнюють образи «весни», «сонця», тоді як «осінь» і «зима» є символами смутку, безнадії, розчарування і навіть загибелі. Медитативні інтонації, характерні для веснянок Є. Мандичевського, є емоційною реакцією поета відносно вічного колообігу життя у стилі декадансу.

Слід зауважити наявність незначної кількості пейзажних віршів у поетичному дискурсі автора. Зокрема, мініатюра «Під снігом» (1903) написана у незвичайному для Є. Мандичевського стильовому діапазоні. Вражає загострена синестезійність образного ряду вірша. Можна припустити наявність у творі соціально-політичного підтексту.

Серед ліричних мініатюр, у яких художньо осмислюється інтимна сфера людських взаємовідносин, - поезія «Серед піль» (1908), написана у річищі новореалістичного письма.

У поезіях Євгена Мандичевського яскраво простежується синкретизм естетичних парадигм новореалізму, декадансу, неоромантизму. Ліричний спадок Є. Мандичевського прикметний оригінальним творчим оволодінням можливостями зазначених стильових тенденцій при власному естетичному освоєнні дійсності, використанням їх як основи для реалізації власних світоглядно-філософських концептів. На поетичні твори автор покладав вагоме навантаження у номінації суттєвих моментів і явищ повсякденного життя як соціально-побутового, так і морально-етичного планів. Талант поета розкривається у настроєвій виразності, ритмічно-композиційній та образній майстерності. У ліриці Є. Мандичевського немає вибагливого орнаментування, витончених форм. Натомість він полонить відвертістю та вишуканою простотою. Роздуми і почуття поета зовні врівноважені.

У другому розділі - «Етико-психологічні домінанти прозового доробку письменника», - поділеному на чотири підрозділи, розглядаються жанрово-стильові особливості малої прози Є. Мандичевського, аналізуються наративні моделі новелістики письменника, виявляються інтертекстуальні зв'зки його прози з творами інших українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст., з'ясовується жанрова модель казки у прозовому дискурсі автора.

У підрозділі 2.1 «Жанрово-стильова поліфонія прозописьма» розглядається специфіка прозового доробку Євгена Мандичевського.

Новели митця - художні пам'ятки українського народного життя Галичини межі століть, у яких засобами мовно-образної реалізації репрезентовано широке коло соціальних, морально-етичних та філософських проблем.

Є. Мандичевський - оригінальний оповідач коротких людських історій, у яких домінує стислість і лаконічність письма, економність у виборі деталей, ліричність. Його новели втрачають «епічний спокій», вони психологічні. У художніх текстах немає нечуваної події, нечуваної ситуації, відсутня особлива фабульна, зовнішня подія, конфлікти здебільшого внутрішні, основний акцент - на відчуттях («новела настрою» за І. Денисюком). Спроба дослідити діалектику душі персонажів, відтворити певний момент хвилювань зумовила не тільки спектр жанрових форм, які культивував письменник, а й вилучення описових елементів, лаконізм викладу, ескізність і ліризм окремих творів. Така манера письма пов'язана з інтенціями автора проникнути у внутрішній світ героя, зрозуміти, розкрити його душу й мотивацію його вчинків, показати дійсність крізь призму світосприйняття персонажа, а не автора.

Прозова спадщина Є. Мандичевського засвідчує його виразну еволюцію в жанрових і стильових вимірах. У ній практично не знайти твору, що повторював би жанровий варіант чи композиційну будову іншого. Прочитання новелістики письменника з погляду жанроутворень унаочнює переважно збереження традиції, але з динамікою до її модернізації («новелізація» оповідань). Спектр жанрових форм, які розробляв письменник, майже повністю вкладається в поняття малої прози. До жанру «малої повісті» можна віднести «повістку з перших початків християнства на Русі» «Ярополк І» (1897) та оповідання (за визначенням автора) «Дві долі» (1904). Оповіданнями також є «Добра дитина» (1897), «На вакаціях» (1900, інша назва - «Марійка») тощо. Стильову різнорідність являють собою новели автора. Серед них - «образки» як «фотографічно схоплені моменти» («Сільська ідилля» (1899), «Зі сходом сонця» (1900), «Харитинки» (1900), нариси, яким притаманне тяжіння до безсюжетності й «штрихового письма» («Никольцьо» (1906), «Бранка» (1907), зразки новореалістичного письма з натуралістичними тенденціями («новела акції» «Буря» (1906). Із розвитком модернізму в малій прозі над «новелою акції» починає домінувати «новела настрою» («Де хочу жити?» (1897), «Маєва ніч» (1898), з'являються ліричні медитації, що тяжіють до символізму («Послідна сповідь женщини» (1899), а вияви спонтанної підсвідомої чуттєвості наближують їх до декадансу («Новик» (1899), «У себе дома» (1902) тощо.

Автор часто послугувався у своїх творах прийомами спогаду («Груша» (1899), «В театрі» (1901), сну («Добра дитина» (1898), «Любов» (1903), сповіді («Послідна сповідь женщини» (1899). Новеліст майстерно використовує художню деталь, що є характерним для імпресіоністичного мистецтва («Мати» (1897), «За книжочку» (1907), символи («ярмо» - нещасливе подружнє життя («В ярмі», 1900), «неприбрана хатина нового мешканця» - свіжа могила («Новик», 1899). Використання всіх цих прийомів для розкриття внутрішнього світу людини визначають місце Є. Мандичевського на межі літературних епох, на межі «старої» і «нової» літературних шкіл. Аналізуючи сюжетну структуру новелістики письменника, слід зауважити, що митець більше тяжів до традиційності, хоч елементи модерністських «віянь» у його творах також наявні. Його творам притаманні обидві форми сюжету - фабульна («На вакаціях» (1900) й безфабульна («Маєва ніч» (1898).

За стильовою суттю проза Є. Мандичевського - поліфонічна. Творчість письменника являє собою синтез кількох способів моделювання дійсності - новоромантичного, неореалістичного, модерністського (імпресіонізм, натуралізм, символізм тощо). Через стиль як площину, де найбільшою мірою концентрується естетичність тексту, виявляються засоби творення художнього світу та світоглядна субстанція, що впливає на їх вибір і становить фундамент, на якому моделюється стильова макроструктура. Вкраплення елементів новореалізму і виразних тенденцій до поглибленого психологізму, імпресіоністична деталізація, пошуки і моделювання власної художньої техніки засвідчують ідею синтезу художніх напрямів у творчості письменника.

Підрозділ 2.2 - «Новелістика Є. Мандичевського крізь призму наративності» - присвячено наративному аналізові прозописьма автора, оскільки саме такий підхід спроможний проникнути в іманентну структуру текстів, висвітлити особливості їх поетики, новаторські здобутки письменника.

Наративна стратегія тексту здійснюється через упорядкування подій в інтригу, вміщення їх у часопросторові межі змодельованого автором твору. В автономній цілісності художнього тексту нарація є тією першоосновою, на базі якої формується композиція та жанровизначальні чинники твору. Наративний суб'єкт водночас становить продукт певного дистанціювання автора від власного «я», завдяки чому оповідь ніби поділяється на об'єктивну реальність і суб'єктивний вияв цієї об'єктивної реальності в індивідуальній долі персонажа (персонажів). Автор, розвиваючи чи доповнюючи себе в героєві (чи в героях) твору, здійснює свою біографічну функцію, синхронно детермінуючи і оповідача, і спосіб оповіді.

Домінування «чийогось» мовлення - важливий чинник дискурсу твору: чиєю мовою передана інформація, такою буде інтерпретація реципієнта. Концепція оповіді підлягає не стільки розкриттю інтенції автора в окремому творі, скільки вираженню авторської концепції людської психології, моделювання дійсності.

Наративна композиція - це співвіднесеність суб'єктів викладу (або розповідних інстанцій) з формами мовлення; її компоненти - способи подачі оповідних подій та їх композиційно-мовленнєві форми. У прозописьмі Є. Мандичевський застосовує як монологічний, так і діалогічний способи викладу. Монологічний спосіб позиціонований розповіддю від першої чи третьої особи, суб'єктами якого виступають наратори - репрезентанти автора (розповідачі - загальний в історії, синхронний в епізодах), а також оповідач-герой чи персонаж власної історії («Житє - сон» (1898). Діалогічний спосіб проектується використанням діалогів (дуже рідко полілогів) персонажів у теперішньому часі (чи минулому - у спогадах) з ремарками синхронного розповідача («Забавка не для забави» (1897), «Наша Русь!» (1897). Інколи автор замінює діалогічну форму повістуванням одного персонажа.

Розповідна композиція в новелістиці Є. Мандичевського, маючи обмежену кількість форм і типів передачі мовлення, набуває під пером письменника багатоголосся, впливає на рух художнього часу: роздум або медитація, спогад, сон - уповільнюють час («Книга життя» (1897), розповідь з тенденцією епосу спричинює ретардацію твору («Дві долі» (1904).

Мала проза письменника вирізняється своєрідністю моделювання способів осягнення дійсності. Спираючись на художні знахідки своїх попередників у площині оповідної поетики, автор у деяких новелах використовує розповідь від першої особи, застосовуючи автодієгетичну наративну структуру («Груша» (1899), «Судьба» (1906). У художньому наративі Є. Мандичевського оповідач виступає у власній ролі, тому наповнюється конкретними характеристиками соціального, вікового, психологічного плану. Такі атрибути повістяра вказують на його місце в зображуваному світі, а тому є засобом надання достовірності оповідній історії. Не менш важливою інформацією для читача є висловлення таким оповідачем свого ставлення до подій, вияв його зацікавленості, оцінки та міри обізнаності щодо викладеної історії. Його наратором є протагоніст або герой дієгезису, який розповідає власну історію, при цьому в його образ вносяться суттєві доповнення («Святий вечір» (1907). Зокрема, в новелах письменника розповідь ведеться не одним оповідачем - у кожному творі наявний свій наратор, який сам пережив події, про які говорить, він є творцем сюжетно-композиційної структури текстів. Повістування ведуть хлопчик, жінка, чоловік. Таку наративну стратегію І. Франко у свій час називав «селянським способом оповідання». Проте гомодієгетичні наратори Мандичевського не розповідають про якийсь епізод з їх селянського життя, а, використовуючи прийом ретроспекції, відтворюють свої переживання і враження від пережитого («У себе дома» (1902). Моделювання внутрішнього стану я-оповідачів є однією з субстанцій наративу письменника.

Для більшої частини прозописьма Мандичевського характерний гетеродієгетичний оповідач, який не є частиною дієгезису. Використання третьоособової розповіді дає змогу автору ускладнити художній задум, оскільки дозволяє висвітлити внутрішнє життя будь-якого персонажа. Гетеродієгетична модель наративу використовується, зокрема, в новелах «Забавка не до забави» (1897), «В світ!» (1900), «На «клебанії» (1906), оповіданнях «Добра дитина» (1898), «Дві долі» (1904), «повістці» «Ярополк І» (1897) тощо.

Жанротворчою, конститутивною ознакою новелістики письменника є її монологічність, яка служить оповідачеві способом перевірки тих або інших морально-етичних, емоційних, соціальних цінностей героя. Розвиток персонажа в цьому інваріанті белетристики - це шлях до пошуку істини і шлях розвитку дії до завершення («На весну» (1900).

У новелах наратив експлікується засобами внутрішнього монологу (саморозповіді, самосповіді), ретроспекцією і хронотопом дитинства, теперішнім часом тощо («Груша» (1899), «Послідна сповідь женщини» (1899), «В театрі» (1901).

Значну естетичну функцію в новелах відіграють позафабульні елементи - аналепсиси, пролепсиси, саморефлексії, самозвіти тощо. Часто вони лаконічні і стислі, художньо необхідні для моделювання картини світу. Досить своєрідно використовуються автором сюжетні вузли: він інколи опускає експозицію, експозиційні деталі, які реконструюються тільки внаслідок розвитку сюжету, постають у роздумах героя і в лаконічному повідомленні оповідача («Святий вечір» (1907).

Домінуючим прийомом є аналепсис: він виявляє себе у впорядкуванні фабульного матеріалу, а також у керуванні фокалізацією. Використовуючи прийом спокійної оповіді з широким залученням снів, спогадів, внутрішнього мовлення, автор моделює свою оригінальну художню тональність, свою оригінальну наративну форму («Новик» (1899), «Сирітський сон» (1901).

У підрозділі 2.3 - «Інтертекстуальний дискурс малої прози Є. Мандичевського в площині літературного простору кінця ХІХ-початку ХХ ст.» - здійснено інтертекстуальний аналіз прозових творів письменника.

Актуальним аспектом літературознавчих студій у сучасній філологічній практиці є проблема інтертексту та інтертекстуальності. Інтертекстуальність як переосмислення одного твору в структурі інших свідчить про дотичність покоління письменників на зламі століть у розвитку жанрової матриці прози, в її тематиці, домінантних архетипах, стильових тенденціях. Художній твір пов'язується з суспільством та історією інтертекстуальними асоціаціями, а його смисл не в тексті як такому, а в його міжтекстовому характері.

Творчості Є. Мандичевського притаманні такі типи транстекстуальних співвідношень, як власне інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність та архітекстуальність. Вони взаємодіють як з текстами-попередниками (прототекстами), так і з вторинними текстами (метатекстами), похідними від тексту-попередника.

До перманентних мотивів, з яких формується авторський інтертекст, належить жіноча тема («Жіночі примхи» (1901), «Нужда» (1901), «Непоправна» (1906), «Невільники» (1907), тема інтелігенції, її моральні якості («Кохання для «кляси» (1897), «На вакаціях» (1900), проблема життя і смерті, життя як філософського поняття і протесту проти смерті («Книга життя» (1897), «Буря» (1906), «В дорозі на той світ» (1906), пошуки власного «я», свого місця в світі («І мусив стати поетом» (1900), «Дві долі» (1904), «В долині поклонників Брами» (1905).

Проза Є. Мандичевського вступає в діалогічні зв'язки з творами Т. Шевченка, В. Стефаника, М. Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Б. Лепкого, М. Яцківа, М. Могилянського, Грицька Григоренка, Я. Жарка, А. Худоби та інших. Новели письменника були написані як раніше, так і пізніше, ніж подібні їм у сюжетно-композиційній матриці, проблемно-тематичному вияві, образній парадигмі, а отже, імовірно, були як прототекстами, так і метатекстами щодо інших творів більш відомих чи маловідомих авторів. Такі ремінісценції детермінують період кінця ХІХ-початку ХХ століття як перехідний, вирішальний для розвитку стильових тенденцій, період, коли спостерігався складний процес самоусвідомлення письменниками національного шляху літературного розвитку.

Найбільш відчутними є діалогічні зв'язки прози Є. Мандичевського з творчістю В. Стефаника та М. Коцюбинського. Вони базуються на власне інтертекстуальності, паратекстуальності та архітекстуальності і водночас не передбачають обов'язкову спільність тем чи мотивів прототексту та метатексту, а можуть позиціонуватися як усвідомлені, так і випадкові. Новели Є. Мандичевського «Судьба» (1906), «Повінь» (1906), «Любов» (1906) виступають метатекстами до новел В.Стефаника «Дорога» (1901), «У корчмі» (1900), «Стратився» (1900), а «Книга життя» (1896), «Де хочу жити?» (1897), «В світ!» (1900) є прототекстами до новел М. Коцюбинського «Що записано в книгу життя» (1910-1912), «Іntemezzo» (1908), «У грішний світ» (1904).

Домінантним елементом прози Є. Мандичевського є архетип самотності. Він функціонує інваріантною смисловою структурою сповіді, що знаходить різноманітні контекстуально-сюжетні репрезентації в таких модифікаціях, як сон, мрія, спомин, уявна розмова, вільне асоціювання думок, де на передній план висувається потік ліричного світовідчуття. Мотив усамітнення, втечі ліричного героя в белетристиці Є. Мандичевського вступає в діалогічні взаємозв'язки як з творами М. Коцюбинського, так і простежується в межах творчості самого автора, формуючи при цьому авторський інтертекст («Ярополк І» (1897), «Де хочу жити?» (1897), «В світ!» (1900), «У себе дома» (1902).

Предметом наукового осмислення у підрозділі 2.4 - «Жанрова модель казки у прозовому дискурсі автора» - визначено специфіку жанрової моделі літературної казки у контексті прозового доробку письменника, яка виявляється на рівні концептуальних формально-змістових компонентів.

Літературні казки Є. Мандичевського «Два народи» (1899), «У рідної неньки» (1900), «О чім думали рицарі зі снігу?» (1900), «Нелюд» (1900), «На сіножати» (1901), призначені для дітей молодшої вікової категорії, є вдалою формою творчої самореалізації автора на жанрово-тематичному, ідейному, сюжетно-композиційному, мовно-образному рівнях.

Філософська сутність людського буття образно закодована на рівні фабульної структури казки «О чім думали рицарі зі снігу?». Значний сегмент матриці зазначеного художнього тексту становить пейзажний фрагмент, що, крім семантичної наповненості, у художній інтерпретації автора набуває особливого поетичного колориту. При цьому художня практика Є. Мандичевського характеризується посиленою увагою до образного моделювання картин природи, що надає можливості авторові ліризувати наратив його літературних казок.

Тенденція поширення соціально заангажованих літературних текстів на межі століть набула творчої реалізації у літературних казках Є. Мандичевського. Символом справедливого суспільного проекту для письменника у казці «Нелюд» було життя «народу-комах». Предметно-образне відтворення вищезазначеного відбулося за допомогою засобу психологічного паралелізму, який набув на композиційно-структурному рівні вражаючих виражальних можливостей за рахунок використання антропоморфізму.

Назва «Нелюд» концептуально актуалізує авторські ідеологічні рецепції і номінує основний об'єкт художньої нарації відповідно до жанрових констант твору, у якому позиціоновано незначну кількість імен дійових осіб, що, як правило, є вербальною проекцією головних рис характеру персонажів. Парадигма оповідної манери автора характеризується присутністю суб'єкта (наратора), що творить і завершує художній світ, який є образною моделлю світу реального.

У казці «Два народи» автор обирає об'єктом художнього розв'язання коло проблем морально-етичного плану, бінарно протиставляючи позиції героїв. Наратор об'ємно характеризує головних персонажів, які у художньому творі є носіями колективної свідомості. Ліризований пейзажний фрагмент, яким починається казка «Два народи», є традиційним для стильової манери Є. Мандичевського і виступає як композиційний елемент, виконуючи перш за все естетичну функцію. Він сприймається прямим перегуком «Веснянок» автора, де мотив приходу «нового життя» навесні набуває глибокого символічного потрактування. Процес природних метаморфоз викликає в уяві автора пряму асоціацію з динамічними змінами у реально-побутовому житті людини, що дозволяє йому творчо реалізувати одну з домінантних жанрових ознак казки - відтворення національного колориту, народного побуту. Покарання зла (розв'язка) не займає у казках Є. Мандичевського значного наративного простору, даючи реципієнтам можливість творчого домислу.

Визначальними орієнтирами авторських стильових інтенцій є синкретизм суттєвих ідейно-настроєвих акцентів у межах пейзажних сегментів, що наочно продемонстровано у казці «У рідної неньки», де митець робить вдалу спробу образного осмислення філософії природи. При цьому слід акцентувати, що у зазначеному художньому творі картини природи не лише орнаментують тематичні рецепти казки, але й експлікують психологічний фон розгортання основного конфлікту. Дещо уповільнений рух сюжетної дії тематично зумовлений, у творі немає чітко окресленої боротьби опозиційних сил. Серед принципових ідейно-тематичних концептів Є. Мандичевського - одне з вічних філософських питань існування - колообіг життя, яке автор трактує як розумне і правильне у своїй основі, а свободу письменник сприймає найвищою людською цінністю.

Літературну казку «На сіножати» виокремлює акцентована увага до філософських проблем, які набули свого образно-мовного розв'язання на реальному побутовому ґрунті, що у межах фабульної структури майстерно синтезовано з фантастичними елементами. Найжахливішим випробуванням для головних персонажів твору (комах) стала сіножать як пряма загроза життю, руйнація всього, що складало зміст і форму існування. Картину апокаліпсису Є. Мандичевський блискуче відтворив за допомогою контрастного зіставлення різнопланових зображально-виражальних картин, які, стрімко змінюючи одна одну, створюють ілюзію постійного руйнуючого руху. Але головний авторський акцент при цьому зроблено на відтворенні внутрішнього стану героїв.

Слід зазначити, що особливістю казок Є. Мандичевського є наявність акцентованого (на зразок байки), композиційно фіксованого у сильній позиції художньої структури (у кінці твору) лаконічного дидактичного сегмента, що синтезує ідейно-тематичний зміст усього твору.

У Висновках підсумовано й узагальнено результати дослідження творчого доробку Євгена Мандичевського як представника української літератури помежів'я ХІХ-ХХ ст. Поетична спадщина митця засвідчує дискурсивну інтерференцію, синкретизм новореалістичних констант національної літератури і нових художніх тенденцій раннього українського модернізму. Пошуки митцем своєї ідентичності, оригінальних поетичних засобів творчої реалізації відбувалися у відповідності з концептуальними засадами епохи. Основні рецепти світовідчуття і світорозуміння поета, що визначили загальні ознаки його художніх інтенцій, закорінені у неонародницьку теорію та неоромантичну літературну практику.

Є. Мандичевський є репрезентантом творчої манери, концептуальними константами якої виступають етико-філософські роздуми над характерними явищами людського буття. Письменник експлікує широко розроблений поетичний дискурс, у якому у різних пропорціях репрезентовано елементи повістування, опису, розміркування, монологу і діалогу.

Феномен романтичних візій поета виявляється у відвертій християнській спрямованості, синтезі релігійного світовідчуття з лицарськими чеснотами (честь, сумління) та подекуди філософськими роздумами.

Поетика Є. Мандичевського відзначається психологічно-особистісною орієнтацією з акцентом на морально-етичних аспектах. Жанровою домінантою його поезії є сповідь, в основі якої - духовне самовираження, рефлексія. Поет демонструє зримість зображення, мелодійність, проникливість суб'єктивного чуття.

Ліричні художні тексти Є. Мандичевського вирізняються своєрідною настроєвою бінарністю, пластичністю, об'ємністю зображення, проникливістю суб'єктивного чуття. Основу поетики митця складають ряд його улюблених синтаксичних засобів увиразнення художнього тексту, серед яких - риторичні звертання, оклики, прості і композиційні повтори, інверсії, що дозволяли поетові створити виразну, емоційно насичену сповідь ліричного наратора, були носіями живої авторської емоції та засобами увиразнення письменницьких концептів.

Мала проза Євгена Мандичевського засвідчує пошуки оригінального стилю, що були суголосними із загальною лінією розвитку української літератури на тому етапі. Порубіжжя ХІХ-ХХ ст. було періодом інтенсивного проблемно-змістового, образотвірного, жанрово-стильового оновлення літератури, найяскравіші (хоча не всі) явища якого поєднав у собі ранній модернізм. Синтезувавши ознаки різних шкіл, напрямків, течій, письменник створив свій прозовий здобуток, який можна назвати «проміжною ланкою» між мистецтвом реалізму і модернізмом.

Вирішальну роль у формуванні жанрової системи відіграють естетичні домінанти белетристики Є. Мандичевського. Його проза репрезентує широкий діапазон внутрішньожанрових модифікацій: повість («повістка»), оповідання, новела (образок, нарис, «спомин», «акварелька», «мрія» тощо). Така розгалужена жанрова палітра прозописьма засвідчує, що автор перебував в авангарді мистецьких пошуків. Жанри його прози характеризуються чітко вираженими художніми ознаками й досить часто мають авторську дефініцію, що дає можливість з'ясувати основні закономірності художнього мислення письменника. Слід засвідчити здатність і уміння прозаїка вести стильовий виклад через багатство подробиць і деталей, що наближає автора до імпресіонізму.

Для новелістики Є. Мандичевського характерні суттєві відмінності в організації наративної системи від класичної реалістичної оповіді. Вона полягає в нових типах відношень між мовленням наратора та мовленням персонажа, що конструюється як поєднання перспективи оповідача та перспективи героя. Значну увагу приділено з'ясуванню закономірностей художньої специфіки розповідної стратегії через окреслення типів нарації та аналізу хронотопічних особливостей крізь призму наративного дискурсу, що дозволило розкрити властивості поетики текстів, художній світ письменника, його експерименти і новаторство. Для більшості творів Мандичевського характерна гетеродієгетична модель наративу.

Проза письменника прикметна помітною ідейно-тематичною диференціацією (розробка «жіночої» теми, життя інтелігенції, пошуки власного «я», звернення до «селянської» тематики тощо). Зазначені мотиви творів Є. Мандичевського, субстантивовані на внутрішніх почуттях і переживаннях героїв, позиціонуються інтертекстуальними вкрапленнями у прозі М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Яцківа, Наталії Кобринської, Любові Яновської, Грицька Григоренка, М. Дерлиці, М. Чернявського, М. Могилянського та інших письменників цього періоду.

У жанрі літературної казки письменник виступає репрезентантом творчої манери, концептуальними засадами якої визначено етико-філософські роздуми над типовими явищами людського існування.

Отже, дослідження художньої спадщина Євгена Мандичевського дає можливість кваліфікувати письменника як оригінального майстра прози й лірики високої художньої культури, митця, що володів високою естетичною й літературно-теоретичною стратегією, наполегливо шукав нових шляхів її художньої реалізації, розвиваючи в своїх творах надзвичайно плідні й перспективні тенденції, при цьому, нехтуючи крайнощами літературної «моди», мав свою свідому позицію стосовно процесів, які відбувались в українській літературі наприкінці ХІХ-початку ХХ ст.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Потіпак Ю. Вияв поетикальних потенцій Є. Мандичевського у контексті національних кодів / Ю. Потіпак // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Філологічні науки. Випуск 20. - Кам'янець-Подільський : Аксіома, 2009. - С. 527-532.

2. Потіпак Ю. Жанрова модель казки у прозовому дискурсі Євгена Мандичевського / Ю. Потіпак // Наукові записки. Серія: Літературознавство / [За ред. проф. М. Ткачука]. - Тернопіль: ТНПУ, 2009. - Вип. 28. - С. 133-146.

3. Потіпак Ю. Інтертекстуальний дискурс малої прози Є. Мандичевського в площині літературного простору кінця ХІХ-початку ХХ ст. / Ю. Потіпак // Наукові записки. Серія: Літературознавство / [За ред. проф. М. Ткачука]. - Тернопіль: ТНПУ, 2010. - Вип. 29. - С. 157-170.