Ігрова парадигма англійського роману останньої третини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

УДК 821.111.09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Ігрова парадигма англійського роману останньої третини ХХ століття

10.01.04 - література зарубіжних країн

Шуба Юлія Володимирівна

Сімферополь - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Киченко Олександр Семенович, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, професор кафедри російської мови, зарубіжної літератури і методики навчання.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, доцент Іщенко Наталя Анатоліївна, Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, професор кафедри російської і зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Мазін Дмитро Михайлович, Національний університет «Києво-Могилянська академія», завідувач загально-університетської кафедри англійської мови.

Захист відбудеться «13» квітня 2011 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврiйського нацiонального унiверситету iмені В. I. Вернадського (95007, м. Сiмферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврiйського нацiонального унiверситету iмені В. I. Вернадського (95007, м. Сiмферополь, проспект Вернадського, 4).

Автореферат розісланий «10» березня 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради І. В. Остапенко.

Загальна характеристика роботи

Остання третина ХХ століття, позначена постмодерністською ідеологією, стала періодом істотних змін для англійського роману. Вирізняючись, з одного боку, поверненням до власної історії і тяжінням до вікових традицій, а, з іншого боку, нестримним бажанням залишатися в культурному авангарді та продукувати власні, хоча і не такі стрімкі і необмежені (як, наприклад, у американській романістиці цього періоду) доробки, англійський роман 1960 - 1990-х років наглядно спростував тезу про смерть роману як жанру. Велика кількість творів, написаних у жанрі філософсько-інтелектуального роману, історіографічної та біографічної металітератури, постмодерністської притчі, що з'явилися у Великій Британії у цей час, переконливо свідчать про активне звертання до ігрових прийомів та переосмислення традиційних категорій - історії, прогресу, часу, англійськості, суспільної ієрархії.

Характерна для англійського роману зазначеного періоду неоднозначність прочитання, викликана поєднанням модерністських та постмодерністських технік, гібридизацією жанрів, залученням різноманітних прийомів літературної гри, пояснює значний науковий інтерес вітчизняних дослідників (О. Бандровська, Н. Жлуктенко, І. Києнко, Г. Колесник, С. Павличко, О. Сачик, Н. Сизоненко, О. Петрусь) та зарубіжних (Б. Бергонзі, М. Бредбері, Н. Гребеннікова, О. Джумайло, В. Івашева, Д. Лодж, О. Толстих, Д. Хед) до творчості англійських романістів 1960 - 1990-х років. Сучасні праці з історії англійської літератури (зокрема, низка дисертацій, захищених в Україні та в зарубіжжі) демонструють, що більшість дослідників об'єктом наукового інтересу обирають авторів із яскраво вираженими постмодерністськими рисами - Дж. Фаулза, Дж. Барнса, П. Акройда, Г. Свіфта. Їх твори розглядаються як жанрові модифікації історіографічної металітератури, біографічної прози, постмодерністської притчі, що обумовлені впливом постмодерністських концепцій, де не останню роль відіграє літературна гра. Поряд з цим, має місце певна лакуна у вивченні впливу постмодернізму як на творчість письменників старшого покоління А. Мердок, В. Ґолдінга, Е. Берджеса, так і відсутність інтересу українських науковців до постаті Й. Мак'юена. Відтак, недостатнє та дещо однопланове висвітлення в українському літературознавстві проблем еволюції англійського роману останньої третини ХХ століття не сприяє створенню цілісної картини та залишає простір для нових досліджень.

Виходячи з того, що модернізм сформував величезне ігрове поле творчості, а постмодернізм максимально посилив ігрові тенденції в англійській літературі, спричинивши актуалізацію різноманітних ігрових прийомів, вважаємо літературну гру в усіх її проявах характерною рисою англійського роману 1960 - 1990-х років. Необхідність виявлення ігрових механізмів англійського роману останньої третини ХХ століття, позначеної постмодерністським стильовим еклектизмом, визначення їх місця в ігровій парадигмі роману обумовлює актуальність теми дослідження. У роботі окреслюються основоположні ігрові прийоми англійського роману 1960 - 1990-х років, його іманентні естетичні зв'язки з художньою європейською традицією. Наскрізною для дисертації є думка про художній твір як цілісну систему, яку формують, «утримують» і декодують ігрові прийоми.

Англійський роман зазначеного періоду є яскравим прикладом загальноєвропейської ігрової тенденції, що проявилася через пастиш, ремінісцентність, алюзії, пародію тощо. Ці та інші складові формують сьогодні ігрову парадигму роману в усіх його різновидах - від помітного тяжіння до класичних традицій, скажімо, А. Мердок, В. Ґолдінг, до безсумнівних постмодерністських творів П. Акройда, Й. Мак'юена, Дж. Барнса. Аналіз романів різностильових письменників того часу Дж. Фаулза, П. Акройда, Й. Мак'юена, М. Спарк, Е. Берджеса, А. Мердок, Дж. Барнса, М. Бредбері під кутом зору їх ігрового потенціалу дозволяє зробити деякі спостереження й загальнотеоретичні висновки щодо ігрових прийомів модернізму і постмодернізму, нерозривного взаємозв'язку цих художніх систем і доводить, що для письменників модернізм і постмодернізм не були жодною мірою нормативними художніми системами, вони творили ці системи іманентно разом з іншими митцями Європи, із чого й формується самобутній контекст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з комплексною науковою темою кафедри теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов «Аналітика літературного твору: теоретичний, історичний, діалогічний аспекти» № 040407F21514. Тема дисертації затверджена вченою радою Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов (протокол № 11 від 28 квітня 2010 року) та схвалена бюро науково-координаційної ради Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 4 від 22 червня 2010 року).

Метою дисертаційного дослідження є виявлення і систематизація художніх прийомів, що забезпечують реалізацію ігрової інтенції художнього твору та визначають ігрову парадигму англійського роману останньої третини ХХ століття.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких наукових завдань:

1) з'ясувати поняття гри, її смислових компонентів у працях вітчизняних та зарубіжних науковців;

2) визначити функції гри у модерністській та постмодерністській літературі, описати ігрові прийоми на різних рівнях тексту;

3) проаналізувати найприкметніші художні твори англійської літератури останньої третини ХХ століття під кутом зору їх ігрового потенціалу, охарактеризувати особливості функціонування ігрових прийомів у англійському романі;

4) виявити ігровий простір, що утворюється через візуальні метафори;

5) окреслити закономірні прояви літературної гри на сюжетно-композиційному, стильовому рівнях англійського роману 1960 -1990-х років, що формують його ігрову парадигму.

Об'єктом дослідження є твори П. Акройда, Дж. Барнса, Е. Берджеса, М. Бредбері, В. Ґолдінга, Й. Мак'юена, А. Мердок, М. Спарк, Дж. Фаулза, що аналізуються в розрізі їх ігрової тенденції, наслідування класичній формі і тяжіння до експерименту. Проте потрібно чітко зазначати, що не всі перелічені письменники є яскравими втілювачами постмодерністських ідей. Так, Е. Берджес, А. Мердок і В. Ґолдінг не належать до митців-постмодерністів, хоча деякі їхні твори вражають широким залученням постмодерністських прийомів. Аналіз їх творчості додає дослідженню об'єктивності, сприяє уявленню про ігрові можливості англійського постмодерністського роману.

Предметом дослідження є ігрові художні прийоми англійського роману останньої третини ХХ століття на наративному, тематичному, інтертекстуальному, мовно-стильовому рівнях - колаж, алюзія, іронія, пародія, метафора, ремінісценція, мовна гра.

Методи дослідження. Для реалізації поставленої мети і завдань застосовано комплексний методологічний підхід, що передбачає прочитання літературного тексту з метою визначення його ігрових прийомів. Основним методом дослідження є типологічний метод аналізу художнього тексту, що доповнюється при необхідності елементами історико-функціональних, структурних, порівняльних, герменевтичних, психоаналітичних методик.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців, присвячених англійському роману другої половини ХХ століття - М. Бредбері, Н. Жлуктенко, В. Івашевої, Д. Лоджа, Д. Малколма, С. Павличко, О. Сачик, Д. Хеда; класичні та сучасні теоретичні концепції гри: дослідження Л. Вітгенштейна, Г.-Ґ. Ґадамера, Й. Гейзинги, Р. Кайуа, І. Канта, Ю. Лотмана, Е. Фінка, Ф. Шіллера. Для інтерпретації культурологічного рівня залучаються філософські, естетичні, історико-культурні ідеї П. Баррі, Ж. Бодріяра, Ж. Дельоза, Т. Денисової, М. Ліповецького, Б. Макхейла, Л. Хатчеон. При розв'язанні конкретних завдань застосовуються розробки з класичної теорії мовленнєвих жанрів (М. Бахтін), семіотики (Р. Барт, У. Еко, Д. Фоккема), наратології (Ж. Женетт, Х. Сміт), психоаналітики (Ж. Лакан), з поетики історіографічної металітератури (Е. Елаез, Н. Сизоненко, О. Толстих, Л. Хатчеон, Д. Шіллер).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві проведено комплексне дослідження ігрових художніх прийомів англійського роману 1960 - 1990-х років незалежно від тяжіння автора до традиційних чи постмодерністських конвенцій та окреслено ігрову парадигму англійського роману цього періоду. Акцент зроблено на навмисному підборі різнопланових, знакових для становлення англійського роману письменників, оскільки такий підхід надає можливість простежити загальну динаміку англійського роману 1960 - 1990-х років у всій його багатогранності. Уперше твори Дж. Фаулза, П. Акройда, Й. Мак'юена, М. Спарк, Е. Берджеса, Дж. Барнса, А. Мердок, В. Ґолдінга, М. Бредбері одночасно аналізуються на сюжетно-композиційному та ідейному рівнях (репрезентація історичного знання, потенціал паратекстуальності, візуальна метафора як засіб творення ігрового простору), на лексико-стилістичному рівні (авторська мовна гра, тропи), на рівні відношень автор-читач. Запропоновано узагальнення щодо характерних рис літературного процесу у Британії зазначеного періоду в розрізі ігрової парадигми роману.

Теоретичне значення дослідження визначається розробкою питань, пов'язаних із вивченням англійського роману 1960 - 1990-х років останньої третини ХХ століття та його ігрових прийомів. Крім цього, вперше у вітчизняній та зарубіжній англістиці запропоновано класифікацію підходів до трактування історичної тематики англійського роману незалежно від його жанрової модифікації.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання основних положень і результатів дослідження під час розробки навчальних програм з історії англійської літератури ХХ століття, теорії літератури, спеціальних курсів з історико-літературних дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Концепція, зміст, висновки і тексти публікацій розроблені та викладені автором самостійно.

Апробація дисертації здійснена під час її обговорення на науково-методичних семінарах і на засіданні кафедри теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. Окремі положення роботи оприлюднювалися на міжвузівських та міжнародних наукових конференціях: III Міжнародній науково-практичній конференції «Мова та культура: проблеми загальної, германської, романської та слов'янської стилістики» (Горлівка, 2007); Міжнародній науковій конференції «Східнослов'янська філологія: Від Нестора до сьогодення» (Горлівка, 2006, 2008, 2010); XVI Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» (Київ, 2007); Шостій міжвузівській конференції молодих учених (Донецьк, 2008); Міжнародному українському науковому конгресі дослідників зарубіжної літератури та культури «Світова література на перехресті культур і цивілізацій» (Севастополь - Балаклава, 2008); Міжнародній науковій конференції «Суспільний фактор у гуманітарному пізнанні: онтологія і гносеологія» (Севастополь - Балаклава, 2008); II Міжнародному українському науковому конгресі дослідників зарубіжної літератури та культури «Актуальні проблеми та перспективи дослідження літератури зарубіжних країн» (Алушта, 2009); Всеукраїнській науковій конференції «Літературний процес: від класики до постнекласики» (Київ, 2009); Х Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2009); Міжнародній конференції «Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства», VI Міжнародних Чичерінських читаннях «Світова класика в літературно-критичному дискурсі ХХІ століття» (Львів, 2009), на Всеукраїнській науковій конференції «Історія та пам'ять у просторі літератури» (Миколаїв, 2010).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації висвітлено в 11 публікаціях автора, 10 із яких - статті у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 239 позицій. Загальний обсяг дисертації - 220 сторінок, із них - 196 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність, сформульовано мету і завдання, окреслено предмет, об'єкт дослідження, визначено наукову новизну та теоретико-методологічні засади, розкрито теоретичне та практичне значення роботи. модерністський літературний англійський найприкметніший

Перший розділ дисертації «Англійський роман 1960 - 1990-х років у контексті зміни художніх систем» складається з трьох підрозділів, що присвячені вивченню основних підходів до визначення поняття гри та з'ясуванню її характерних рис, огляду основних напрямків розвитку англійського роману у зміні культурних векторів, окресленню ігрових стратегій модерністського і постмодерністського письма.

У підрозділі 1.1. «Гра як структуроутворююче начало романного жанру» простежено основні етапи становлення поняття гри в європейській філософії, розглянуто трактування гри сучасними науковими методологіями (психоаналіз, антропологія, теорія мовних ігор), обґрунтовано посилення інтересу до феномену гри у ХХ столітті, що поволі перетворюється на головний мистецький прийом.

Перші спроби з'ясування місця гри у культурному розвитку людини були зроблені ще за античності, де вона нероздільно пов'язана з мистецтвом. У ХХ столітті, особливо у другій його половині, коли стала очевидною неможливість мистецтва врятувати людство, загострився інтерес до майбутнього культури, і відповідно - до проблеми культури та гри. Погляди Й. Гейзинги на гру як «колиску культури», викладені ним у книзі «Homo ludens», вплинули на всі подальші дослідження цього феномену у ХХ столітті. Паралельно Л. Вітгенштейн вводить поняття «мовної гри», коли елементи мови існують та мають сенс лише як частина певної гри з набором правил та концепцій в межах окремого соціолінгвістичного контексту. Дослідники І. Кон та Е. Берн вказують на те, що у процесі гри людина з'ясовує зміст соціальних ролей, а це забезпечує засвоєння людиною культури та її функціонування в культурі. Особливої уваги заслуговує семіотична концепція гри Ю. Лотмана, чиї ідеї щодо існування ймовірних можливостей чи альтернативного програвання можливих варіантів розвитку подій, висловлені в межах концепції, проілюстрували загальну зміну ставлення до історичного знання у ХХ столітті.

І хоча думки дослідників (Й. Гейзинги, Г.-Ґ. Ґадамера, Р. Кайуа, О. Фінка) щодо гри багато в чому повторюються, взаємодоповнюють і уточнюють одна одну, немає єдиного визначення цього поняття. Всі дослідники гри підкреслюють її вільний характер, необхідність дотримання правил, а її провідну функцію визначають як гедоністичну, незважаючи на характер попередніх переживань. У естетичній системі постмодернізму головним правилом гри стає відсутність будь-яких правил, оскільки читач стає учасником гри, навіть не усвідомлюючи цього, і йому не потрібно знаходитися в одному інтелектуальному полі з письменником. У модерністському тексті письменники звертаються до ігрових стратегій, щоб порвати з відчуттям споглядання реальності і створити палімпсест, а характерною рисою ігрового стилю є орієнтація на мовну гру, що спрацьовує на рівні лексики, граматики, фонетики (зарозуміла мова, риторичні фігури, тотальна метафоризація). Постмодернізм виходить з концепції гри як головного методу самовтілення ідей автора-прагматика, який піддає все пародіюванню, навмисно демонструє багатошарову еклектичність твору та залишає текст відкритим для подальших трактувань і тлумачень читачем.

Підрозділ 1.2. «Основні напрямки розвитку англійського роману останньої третини ХХ століття» фокусує увагу на змінах, яких зазнав англійський роман на зламі двох мистецьких систем - модернізму та постмодернізму, визначає основні тенденції, що характеризують літературний процес цього періоду, окреслює пріоритетні напрямки розвитку англійського роману та вказує на чинники, що вплинули на трансформацію романного жанру зазначеного періоду. Намагаючись визначити основні вектори розвитку англійського роману, критики застосовують різні критерії відбору, але запропоновані класифікації не дають чіткого уявлення про ті чи інші авторські пріоритети. Однозначним стає розподіл письменників на тих, хто тяжіє до класичної романної форми і так чи інакше зберігає ознаки реалістичного роману (А. Мердок, В. Ґолдінг), та тих, хто у творчому пошуку звертається до переосмислення традицій минулого і намагається експериментувати (Дж. Фаулз, П. Акройд, Дж. Барнс). Типологія роману 1960 - 1990-х років за літературними уподобання письменників є складною та умовною, оскільки для літературного процесу цього періоду характерні авторські пошуки та експериментування в різних романних жанрах, що часто призводить до гібридизації жанрів і стильової неоднорідності. Прикладом такого явища може бути творчість британських письменників П. Акройда, М. Спарк, які заперечують саму можливість обмежити їхню творчість якимось конкретним терміном, або Дж. Барнса, чиї твори відносять і до постмодерністської притчі, і до історіографічної металітератури.

Прискорена жанрова гібридизація популярних (масових) та «серйозних» (елітарних) наративних форм спостерігається у 1960-ті роки, коли справжнім прикладом процесу жанрової дифузії стала неоготика як «серйозний» літературний напрям. Незважаючи на «повернення» до готики, британські письменники не відмовляються від філософсько-психологічного інтелектуального роману, де не останню роль відіграє екзистенційна філософія Ж.-П. Сартра, переосмислена британськими митцями. Специфічною складовою англійського роману останньої третини ХХ століття стає історичне минуле, що проявляється у зображенні окремих історичних подій та особистостей, у навмисному підкресленні загальних рис реконструйованої епохи тощо. Автори історіографічної металітератури (П. Акройд, Дж. Барнс, А. Байетт) не лише використовують реальні історичні факти, переосмислюють історію, додають художнього вимислу та порушують хронологію викладення фактів, а й часто подають навмисно «викривлену» історію, сполучаючи історичне з легендарним, міфологічним, казковим, створюючи власну метаміфологію.

Необхідною умовою для виявлення характерних ігрових прийомів англійського роману останньої третини ХХ століття постає окреслення загальних проявів постмодерністських технік у творчості митців та визначення їх ролі у формуванні романного жанру, що й представлено у підрозділі 1.3. «Функціонування ігрової парадигми у контексті романного жанру». Розглянуто зміни, яких зазнали традиційні оповідні літературні техніки в англійському романі 1960 - 1990-х років, що були використанні з ігровою метою. Зазначено, що англійські романісти звертаються до вже існуючих тенденцій, традицій і стилів як до готових жанрових структур у їх підкреслено функціональній ролі, тобто як прийому. Постмодерністська пародія, наприклад, є провідним прийомом для «переписування» класики, іронія у постмодернізмі перетворюється на самоіронію, а створення надмірного враження достовірності у романі призводить до її руйнації. У цей період активізується інтерес до карнавальних мотивів, які доповнюються описами сексуальних сцен.

Насиченість романів цього періоду художніми алюзіями свідчить про те, що кожний новостворений текст може стати джерелом ідей для наступних творів, оскільки матеріалом для алюзій британських романістів слугують будь-які відомі факти сучасної культури. Композиційно-архітектонічна структура романів 1960 - 1990-х років часто містить домінантні алюзії в заголовках творів («Мантиса» Дж. Фаулза, «Робінзон» М. Спарк, «Заповіт Оскара Вайльда» П. Акройда, «Чорний принц» А. Мердок, «Папуга Флобера» Дж. Барнса). Однак нерозпізнаність читачем сенсу алюзії призводить до втрати ігрового та гумористичного ефекту.

Другий розділ «Ігрові стратегії британських письменників останньої третини ХХ століття» присвячено аналізу знакових англійських романів 1960 - 1990-х років під кутом зору їх ігрового потенціалу та виявленню особливостей застосування ігрових прийомів у цих творах. У підрозділі 2.1. «Принцип нонселекції як основна засада творення постмодерністського тексту» досліджено реалізацію принципу нонселекції Д. Фоккема у художньому творі щодо постмодерністського сприйняття дійсності та руйнування традиційних стандартів читання.

На лексико-семантичному рівні нонселекція втілюється у грі зі словами (каламбури, оказіоналізми), поняттями, що змінюють власну конотацію. На фразовому рівні постмодерністський текст проявляє себе через навмисне порушення синтаксичних норм, поєднання несумісних за семантикою слів (катахрези, проектування реалій, поглядів та проблем однієї історичної епохи на традиційні ідеали чи звички іншої) і через зміну шрифтів. Розвідки на рівні текстових структур доводять, що недотримання логіко-оповідних правил у процесі творення тексту є причиною довільності зв'язків, а сам процес письма стає набором математичних дій - подвоєння, помноження, перерахування, перестановки тощо. Принцип нонселекції виступає послідовним змішуванням явищ та проблем різних рівнів, які урівнюються за своєю значущістю, а між протиріччями, що є взаємовиключними антиноміями, встановлюється абсолютна автономність - всі вони є рівноцінними у світі хаосу з девальвованими цінностями.

На рівні сюжету принцип нонселекції спрацьовує через зображення конфлікту між а) владою і громадянами; б) суспільством і маргіналом, яким часто виступає відома історична особа чи письменник; в) сучасними «калібанами» та «мірандами»; г) чоловіком та жінкою, яка хоча за інтелектуальними й душевними показниками вища за чоловіка, але не викликає симпатії автора; д) різними соціальними прошарками тощо. Незалежно від сторін, втягнутих у конфлікт роману, англійським письменникам 1960 - 1990-х років не притаманно висловлювати свої уподобання. Часто в одному творі можемо спостерігати нашарування декількох таких співвідношень. Скажімо, у романі «Жінка французького лейтенанта» Дж. Фаулза вимальовується опозиція між землевласниками і слугами (наприклад, містер Чарльз Смітсон і його слуга Сем), опозиція між чоловіком і жінкою (її складають Чарльз і Сара) та подвійна опозиція «суспільство і маргінал». У ролі останнього виступає спочатку Сара, а після розриву відношень з Ернестіною - і Чарльз. Якими б не були опозиції, питання свободи і влади, добра і зла завжди знаходяться в центрі уваги роману. На рівні поетики тексту усі перелічені вище опозиції виражені через численні алюзії на знакові класичні британські твори та грецькі міфи, де згадування відомих імен дійових осіб створює особливий інтертекстуальний простір для читацької рецепції образу і почуттів героїв.

У підрозділі 2.2. «Гра з історією та гра в історію» проаналізовано зміни у трактуванні історії та її репрезентації в англійському романі останньої третини ХХ століття, класифіковано основні підходи до зображення історії англійськими письменниками. Часто стираються межі між історичним фактом і вигадкою, що викликає появу якісно нового різновиду історичного роману у Великій Британії - історіографічної металітератури. Історіографічний метароман відрізняється від реалістичного історичного роману відсутністю інтересу до відтворення конкретного історичного періоду. Автор такого твору «власноруч» проводить незалежні історичні розвідки і заповнює прогалини, а його герої намагаються віднайти себе у минулому, що складається зі спогадів, документів, портретів, фотокарток, старих історій та міфів. Роману властива інтертекстуальність, пародійність, деконструкція, заперечення універсалізму й істини, кодування, гра на всіх рівнях, неприйняття ідей прогресу й інтерес до маргінального. Деякі дослідники (Д. Шіллер, О. Толстих) у межах історіографічного метароману виокремлюють неовікторіанський роман, що перейняв постмодерністський підхід до історії і охоплює (принаймні частково) історичний відрізок ХІХ століття. Як приклад неовікторінського роману слід назвати «Четтертон» П. Акройда, «Володіти» та «Морфо Євгенія» А.С. Байетт, «Хорошу роботу» Д. Лоджа, «Жінку французького лейтенанта» Дж. Фаулза. Г. Колесник трактує історіографічні метаромани, що базуються на біографічних фактах, як нові модифікації біографічного жанру.

Історична складова увійшла до англійського роману 1960 - 1990-х років, змушуючи навіть письменників старшого покоління (А. Мердок, В. Ґолдінга, Дж. Фаулза) зацікавитися історією. Але не всі романи цього періоду належать до жанру історіографічної металітератури, що є цілком природним. Аналіз творів виявив, що своє відчуття історії письменники висловили у п'яти репрезентаційних концепціях.

1. Концепція альтернативної історії ставить питання щодо можливості об'єктивного погляду на події та ідеологічне заміщення фактів. У романі спостерігається пародійне поєднання документальної прози, фактажу та вигадки, обігрування загальновідомих фактів і відкрита іронія, що натякає на інші можливі прочитання цих фактів. Це, наприклад, твори «Четтертон», «Будинок доктора Ді» П. Акройда, «Папуга Флобера», «Історія світу у 10 Ѕ розділах» Дж. Барнса, «Закоханий Шекспір» Е. Берджеса.

2. Ідея історичного кола демонструє думку про те, що все у світі розвивається по колу, постійно повторюється з незначними змінами. У літературі в межах стилю це втілюється через повтори, які можуть складатися з декількох слів або речень, інколи навіть дубляжу ситуацій, що створюють ефект dйjа vu, а також через використання теперішнього простого часу, що за своєю граматичною суттю означає постійно повторювану дію у теперішньому часі. Романи такого плану побудовані на діях, які змінюють одна одну, і твори не містять роздумів героїв чи їх внутрішніх думок. Часто дійові особи намагаються розірвати це коло ціною власної смерті. Прикладом є романи «Історична особистість» М. Бредбері, «Місце водія» М. Спарк, «Дитя слова» А. Мердок.

3. Ідея множинності і дзеркальності історії втілена завдяки паралельному поданню різночасових пластів оповіді, де відтворення традицій і мови окремого часу вдало передає його атмосферу. Всі часові шари взаємодоповнюють та водночас взаємозаперечують один одного. Поєднанням різних часових площин є: постать автора, який з'являється як герой роману й критик-спостерігач; фігури епанафори (останні речення одного розділу стають початком нового розділу з іншим історичним часом); введення у якості порівняння чи з метою розриву стильової єдності слів і виразів, що позначають поняття та реалії, які не відповідають окресленому часові, як у романах «Жінка французького лейтенанта» Дж. Фаулза, «Хоксмур» П. Акройда, «Пособники і підбурювачі» М. Спарк.

4. Концепція історії як декорації є типовою рисою романів, що мало експериментують із формою, - «Дівчата з малими достатками» М. Спарк, «Зрима темрява» В. Ґолдінга, «Невинний» Й. Мак'юена. Такі твори тяжіють до реалістичних і намагаються розкрити становлення характеру героя у протиборстві з іншою полярно протилежною особистістю чи представником іншої культури, акцентуючи протистояння англійців та інших. Романи базуються на численних протиставленнях, алюзіях, синтаксичному паралелізмі та змістових контрастах.

5. Концепція майбутнього в минулому знаходить вираження через зображення подій далекого чи близького майбутнього як давно минувших, тим самим підкреслюючи, що це майбутнє може легко стати теперішнім, а згодом і минулим. Для підкреслення такого підходу письменник навмисно зазначає час, коли відбуваються описані події. Роман має вигляд роздумів і спогадів, але не є щоденником чи мемуарами, хоча охоплює значний період життя героїв. Романи такого типу («Вдивляючись у сонце» Дж. Барнса, «Дитя в часі» Й. Мак'юена, «Механічний апельсин» Е. Берджеса) насичені іронічними висловлюваннями на адресу політиків та вирізняються новоутвореннями на зразок вигаданої мови чи окремих слів, афоризмів.

У підрозділі 2.3. «Авторська мовна гра як засіб підсилення ігрового ефекту» акцентується роль авторської мовної гри у створенні нових художніх світів, де час і простір є нестабільною категорією, минуле поєднується з майбутнім, мова вимагає змін. Мовна гра забезпечує діалог автора з читачем, і для того, щоб він відбувся, читач має прийняти її правила. Тож мовна гра з її різноманітними техніками, починаючи з застосування індивідуально-авторських неологізмів та використання слів з англійської мови різних історичних періодів чи з інших мов, до незвичайного графічного оформлення речень, надає можливості для ведення гри. Інколи митцеві достатньо додати нетиповий префікс чи суфікс до вже існуючих слів, чи адаптувати іншу мову і зробити її провідною, або звернутися до історичного розвитку мови й зберегти фонетичну вимову слова, лише змінивши його правопис, або наповнити сторінки каламбурною грою слів, щоб створити ігровий простір для читача, якому потрібно зламати код для прочитання твору і його початкового розуміння. Скажімо, роман «Механічний апельсин» Е. Берджеса написаний мовою «надцять», яка є складним конгломератом англійської та російської мов - nozh, lewdies, а у романах «Хоксмур» та «Четтертон» П. Акройд стилізує староанглійську мову - lyttel, Lyghte. Застосування таких прийомів в англійському романі останньої третини ХХ століття не лише створює ефект достовірності зображуваним подіям, якщо це стилізація мови, чи робить страшне смішним в найкращих карнавальних традиціях тощо, а й надає самобутнього забарвлення твору, підкреслює його ігрове начало і сприяє підсиленню загального ігрового настрою.

Підрозділ 2.4. «Ігровий аспект паратекстуальності» досліджує реалізацію гри через відносини текст-заголовок, текст-епіграф, текст-післямова тощо. Основний акцент робиться на епіграфі, який вводить у художній текст цілий шар культурної інформації та суттєво розширює ігрове поле англійського роману останньої третини ХХ століття. Пропонується власна класифікація функцій епіграфа в англійському романі зазначеного періоду, що ґрунтується на класифікаціях Ж. Женетта та Н. Кузьміної.

Епіграф стає першим значним кроком, з якого розпочинає гра з читачем. Смислова завершеність обраного епіграфу, його здатність функціонувати самостійно дають підстави вважати епіграф мінітекстом та окремою площиною ведення авторських ігор, де позиції авторів тексту й епіграфу можуть різнитися і не виправдовувати очікування читача. Недостатність фонових знань читача про контекст епіграфічної цитати стає причиною нерозуміння епіграфа як закодованого знака і відповідно неадекватного прочитання твору. Серед англійських митців, які виявляють помітний інтерес до використання епіграфів, що передують романам, а інколи і кожному окремому розділу твору, слід назвати Дж. Барнса, Е.Берджеса, М. Бредбері, Й. Мак'юена, М. Спарк, Дж. Фаулза. Вільне поводження письменників з епіграфічними текстами-джерелами, формування ланцюжків епіграфів, застосування навмисно прихованих та завуальованих під чуже слово власне авторських епіграфів є характерними рисами використання епіграфів з ігровою метою в англійській літературі 1960 - 1990-х років.

Останній підрозділ 2.5. «Читацька гра як умова множинного прочитання тексту» аналізує роль читача як гравця та співавтора постмодерністського твору. Твір у постмодерністську добу не є первісним, він існує як низка алюзій на інші твори і є інтертекстом. Автор зі всезнаючого творця перетворюється на посередника між читачем і культурним текстом та відмовляється як від роз'яснень непорозумінь, так і від моралізації чи підведення підсумків. Як наслідок, читач відчуває співпричетність до творчого процесу - він сам може обирати варіант завершення роману («Жінка французького лейтенанта» Дж. Фаулза), або прочитати книгу в довільному порядку («Історія світу у 10 Ѕ розділах» Дж. Барнса), або розділити текст на кілька завершених творів із власним сюжетом і фабулою та читати їх окремо («Хоксмур» П. Акройда, «Дитя у часі» Й. Мак'юена), або прочитати твір, ігноруючи додатки, подані автором після завершення роману («Нестерпне кохання» Й. Мак'юена), заповнити змістові лакуни і прояснити для себе окремі моменти («Маг» і «Мантиса» Дж. Фаулза, «Не турбувати» М. Спарк) тощо.

Гра здійснюється через зіставлення різних змістів і можливих змін культурних значень, наприклад, зміни семантики попередніх текстів культури, їх осучаснення. Відповідно, розбіжність горизонтів очікування автора і читача забезпечує різне прочитання твору, при чому кожне наступне читання може вважатися ще одним післяавторським творенням тексту. Тож, постає питання існування ідеального читача, який максимально відтворив би авторські інтенції і виправдав авторські очікування.

Метою третього розділу «Метафора як засіб творення ігрового простору художнього твору» є виявлення ігрового простору, що утворюється через візуальні метафори.

У другій половині ХХ століття художня література повернулася до проблеми власного світотворення, що змусило читачів по-іншому поглянути на свій світ, дослідити несвідоме та пояснити філософські проблеми людської природи і мети існування. У мистецтві домінує сенсорне сприйняття з його акцентом на конкретність, зовнішні деталі. Відповідно у літературі надається перевага темам, пов'язаним із сенсорним сприйняттям та застосовуються візуальні метафори. Останні вибудовується через накладання двох зорових образів, при монтажному приєднанні яких з'являється новий зміст, що трактується вже як символ чи алегорія.

І якщо у модернізмі метафора слугувала «інструментом» дегуманізації мистецтва, засобом виходу за межі реальності, то у постмодернізмі метафора є засобом творення сучасного метаміфу, символічної реальності сучасної культури, де символ змінюється на симулякр. Розкриваючи свій конструктивний потенціал, постмодерністська метафора перетворюється на «квазіметафору» (Ж. Дерріда). Часто сам твір стає наскрізною візуальною метафорою, одним із шифрів, розпізнати який має читач, наприклад, «Маг» Дж. Фаулза - метафора вічного пошуку.

До провідних метафор англійського роману 1960 - 1990-х років належать «лабіринт», «пошук», «дзеркало», «Пітер Пен», метафори «людина як острів» та «світ як театр». У метафорі лабіринту і пошуку відбилися намагання людини знайти власне місце у нестабільному світі і відшукати своє справжнє «я» у лабіринті життя. Романи «Місце водія» М. Спарк, «Четтертон» П. Акройда, «Як це було» та «Кохання і т.п.» Дж. Барнса, «Чорний принц» А. Мердок, «Жінка французького лейтенанта» і «Маг» Дж. Фаулза, «Втіха мандрівників», «Дитя у часі» Й. Мак'юена ілюструють, що знайти нитку Аріадни набагато важче, ніж зустрітися з Мінотавром. Метафора людини-острову у романах «Робінзон» М. Спарк, «Маг» та «Колекціонер» Дж. Фаулза, «Зрима темрява» В. Ґолдінга ще раз підкреслила відчуття душевної ізольованості та показала, як мало знає людина про себе і оточуючих. Метафора вічної дитини або Пітера Пена проявилася у романах «Дитя слова» А. Мердок і «Хоксмур» П. Акройда (від постаті бравого підлітка, що не бажає дорослішати і брати на себе відповідальність, до Ісуса Христа як ідеї духовного відродження - підсвідомого прагнення людини). У метафорі дзеркала поєдналося романтичне трактування двоїстого світу з ідеями психоаналітиків щодо розщеплення особистості, концепцією симулякрів Ж. Бодріяра. Герої романів «Мантиса» Дж. Фаулза, «Підсобники і підбурювачі» М. Спарк, «Хоксмур» П. Акройда вирізняються одновимірністю і мають власні проекції зі схожим іменем, а минуле і теперішнє віддзеркалюються одне в одному. Заміна реальності симулякром актуалізувала у романі 1960 - 1990-х років метафору «світ як театр», що відбила загальну тенденцію до перформансу в усіх видах мистецтв і реалізувалася в романі у трьох варіантах: через театралізовані дійства маскарадного типу, які набувають у романах «Маг» Дж. Фаулза, «Не турбувати» М. Спарк негативної конотації; через звертання автора і героїв до читача як до арбітра та учасника діалогу («Як це було» та «Історія світу у 10 Ѕ розділах» Дж. Барнса); через організацію діалогів за драматургічним принципом («Хоксмур» П. Акройда, «Як це було» Дж. Барнса).

Висновки

Англійський роман останньої третини ХХ століття - унікальне явище європейської літератури, в якому адаптація сучасних літературних прийомів є суголосною з англійською літературною традицією. Активне звернення до ігрових прийомів, розпочате в період модернізму, набуває перманентного характеру в добу постмодернізму. Амбівалентний характер гри відповідає загальному духу постмодерністської епохи, перетворюючи її на інструмент художнього конструювання твору. Гра моделює жанр роману, створює власний ігровий простір, поєднуючи елементи історичного роману, детективу, автобіографічних нотаток, щоденника, та осучаснює стилі минулого. Як результат, зміст вже не є логічно побудованою оповіддю, це скоріше колаж подій, думок, окремо взятих фрагментів, де співіснують різні історичні епохи й особистості.

Закладений у грі потенціал та її роль у житті людини намагалися пізнати в усі часи. Численні дослідження гри під кутом зору естетики (І. Кант, Ф. Шіллер), антропології (Й. Гейзинга, Р. Кайуа, Е. Фінк), лінгвістики (Л. Вітгенштейн), структуральної семіотики (Ю. Лотман), психоаналізу (З. Фрейд) спричинили відсутність єдиного тлумачення цього поняття, хоча серед загальних рис гри називають її вільний характер, здатність приносити задоволення, обмеженість певним простором і часом та необхідність дотримання певних правил. Ці характеристики гри модифікуються під впливом постмодернізму.

Гра як мистецький прийом у постмодерністському творі не має жодних рамок. Алюзії, цитати, ремінісценції, пастиш, пародія, що притаманні англійському роману цієї доби, виводять гравців (автора і читача) в інші виміри, стверджуючи головне правило постмодернізму - ніяких правил не існує. Читачеві англійського роману вже не потрібно знаходитися в одному інтелектуальному полі з автором роману, як цього вимагав модерністський твір для його «правильного» прочитання, а жанрова гібридизація дозволяє автору порушувати традиційні канони жанру. І хоча не всі англійські романісти останньої третини ХХ століття почали активно звертатися до постмодерністських прийомів текстотворення, моделюючи популярні у Британії жанри - історичний роман, біографічну прозу, навіть прибічники реалістичної тенденції оцінили відкриті перед письменником-інтелектуалом можливості. Відмова від домінуючої позиції тих чи інших літературних прийомів, затверджена постмодерністським принципом нонселекції, продемонструвала реалізацію літературної гри на різних рівнях тексту, формуючи стійку ігрову парадигму англійського роману 1960 - 1990-х років.

Комплексний аналіз художніх творів останньої третини ХХ століття - П. Акройда, Д. Барнса, Е. Берджеса, М. Бредбері, В. Ґолдінга, Й. Мак'юена, А. Мердок, Д. Фаулза та М. Спарк - дав можливість отримати об'єктивну інформацію щодо пріоритетних напрямків романної ігрової тенденції зазначеного періоду та окреслив ігрову парадигму жанру. Характерними рисами англійського роману 1960 - 1990-х років стали:

1) гра з історією та гра в історію, результатом якої став історіографічний метароман, що презентує історичне минуле з сучасних позицій, урівнює факт і вигадку («Хоксмур» та «Четтертон» П. Акройда, «Історія світу у світу у 10 Ѕ розділах» Дж. Барнса, «Жінка французького лейтенанта» Дж. Фаулза), при цьому історія однієї людини є не менш важливою за історію людства;

2) поєднання явищ та реалій різних культурних епох, компіляція різностильових, але рівнозначних фрагментів у пастиш («Жінка французького лейтенанта» Дж. Фаулза, «Будинок Доктора Ді» П. Акройда, «Заповіт Оскара Вайльда» Дж. Барнса, «Зрима темрява» В. Ґолдінга);

3) мовна гра на лексико-семантичному рівні: каламбури, авторські неологізми, архаїзми, стилізація, зміна семантики слів, обігрування відомих історичних, міфічних, біблійних, літературних імен (романи П. Акройда, Дж. Барнса, Дж. Фаулза, Е. Берджеса, А. Мердок, М. Спарк, Й. Мак'юена);

4) навмисна відмова від граматично правильного синтаксису, що призводить до руйнування логіки та плавності тексту («Хоксмур» П. Акройда, «Історія світу у світу у 10 Ѕ розділах» Дж. Барнса, «Деніел Мартін» і «Мантиса» Дж. Фаулза, «Зрима темрява» В. Ґолдінга);

5) застосування паратекстуальних стратегій, наприклад, заголовок-алюзія, епіграф, авторська передмова та післямова, функція яких зазнала істотних змін в останній третині ХХ століття, - інтертекстуально розширює ігрове поле англійського роману останньої третини ХХ століття (романи Й. Мак'юена, Дж. Фаулза, Е. Берджеса, М. Бредбері, М. Спарк, Дж. Барнса);

6) навмисне порушення оповідної зв'язності тексту, наявність лакун для читацької рецепції та інтерпретації, що обумовлює множинність прочитання в залежності від читацького життєвого досвіду та філософсько-культурно-історичного знання (романи Й. Мак'юена, Дж. Фаулза, П. Акройда, М. Спарк, Дж. Барнса, роман «Чорний принц» А. Мердок);

7) пародійно-іронічне переосмислення традиційних цінностей та літературних конвенцій, що надає комічного ефекту, демонструючи найкращі традиції англійського сатиричного роману і підкреслюючи здатність пародії реконструювати існуючі жанри («Жінка французького лейтенанта» Дж. Фаулза, «Абатиса Круська» і «Не турбувати» М. Спарк, «Історична особистість» М. Бредбері, «Історія світу у світу у 10 Ѕ розділах» і «Вдивляючись у сонце» Дж. Барнса

8) звернення до візуальної метафори, в якій відбилися основні ідеї та настрої епохи, наприклад, пошук власної ідентичності проявився у метафорі пошуку і лабіринту, втрата відчуття реальності - у метафорі світ як театр і т.д.

Комплексний підхід до дослідження різноманітних прийомів в англійському романі останньої третини ХХ століття надав можливості окреслити ті прояви літературної гри, що формують його ігрову парадигму.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

1. Ляшко Ю. В. Ідейно-філософські домінанти сучасного англійського роману (на прикладі творів А. Мердок та Дж. Фаулза) / Ю. В. Ляшко // Гуманітарний вісник. Серія «Іноземна філологія» : всеукр. зб. наук. пр. - Черкаси : ЧДТУ, - 2004. - Число восьме. - С. 77-80 (0,4 др. ар.).

2. Ляшко Ю. В. Развитие жанров в английской литературе 60-70-годов ХХ века / Ю. В. Ляшко // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету : Філологічні науки. - Кам'янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2005. - Випуск 10. Том 1. - С. 156-162 (0,5 др. ар.).

3. Шуба Ю. В. Психолого-філософські детективи Мюріел Спарк / Ю. В. Шуба // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. - Черкаси: ЧНУ, 2006. - Вип. 95 С. 122-130 (0,65 др. ар.).

4. Шуба Ю. В. Британський роман другої половини ХХ століття: погляд крізь призму постмодернізму / Ю. В. Шуба // Studia Methodologica : альманах. - Тернопіль : «Підручники та посібники» - Севастополь : «Рибэст», 2007. - Вип. 22. - С. 270-276 (0,6 др. ар.).

5. Шуба Ю. В. Постмодерністська інтерпретація історії у творчості британських письменників другої половини ХХ століття / Ю. В. Шуба // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія літературознавство. - Харків : ППВ «Нове слово», 2008. - Вип. 2 (54). - С. 93-99 (0,45 др. ар.).

6. Шуба Ю. В. Британський історіографічний метароман: проблема художньої ідентифікації / Ю. В. Шуба // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. - Черкаси : Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, 2009. - Вип. 168. - С. 133-141 (0,6 др. ар).

7. Шуба Ю. В. Метафора лабіринту у філософсько-психологічному контексті британського роману другої половини ХХ століття / Ю. В. Шуба // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии : научно-методический сборник. - Славянск : СГПУ, 2009. - Вып. XVIII. Часть 2.- С. 145-152 (0,5 др. ар.)

8. Шуба Ю. В. Стильове новаторство Йєна Мак'юена/ Ю. В. Шуба // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія літературознавство. - Харків : ППВ «Нове слово», 2009. - Вип. 2 (58). - С. 134-142 (0,65 др. ар.).

9. Шуба Ю. В. Бути суспільно вільним - значить стати маргіналом: до проблеми зображення соціального аспекту британського роману другої половини ХХ століття / Ю. В. Шуба // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г .С. Сковороди. Серія літературознавство. - Харків : ППВ «Нове слово», 2009. - Вип. 4 (60). - С. 96-103 (0,6 др. ар.).

10. Шуба Ю. В. «Мантиса» Джона Фаулза як рефлексія на роль митця: ігровий аспект / Ю. В. Шуба // Науковий вісник Миколаївського державного університету ім. В. О. Сухомлинського : збірник наукових праць. - Миколаїв : МДУ ім. В. О. Сухомлинського, 2010. - Вип. 6. - С. 109-112 (0,4 др. ар.).

11. Шуба Ю. В. XX століття: час карнавалу і маскараду / Ю. В. Шуба // Східно-слов'янська філологія: збірник наукових праць. - Горлівка: Видавництво ГДПІІМ, 2006. - Випуск 10 : Літературознавство. - С. 104-116 (0,85 др. ар.).

Анотація

Шуба Ю.В. Ігрова парадигма англійського роману останньої третини ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, 2011.

У дисертації досліджуються ігрові прийоми англійського роману останньої третини ХХ століття та визначається його ігрова парадигма. Вперше в українському літературознавстві здійснено комплексний аналіз різноманітних прийомів художньої гри (колаж, алюзія, іронія, пародія, метафора, ремінісценція, гра з ресурсами мови) у романах письменників того часу П. Акройда, Дж. Барнса, Е. Берджеса, М. Бредбері, В. Ґолдінга, Й. Мак'юена, А. Мердок, М. Спарк, Дж. Фаулза. Підкреслено, що гра охопила всі структурні ланки твору, починаючи з мовної лексичної гри (каламбури, авторські неологізми тощо) до гри на рівні всього тексту (змішування стилів, пародіювання, стилізація, квазіісторизм, автокоментарі персонажів та самого автора, візуальні метафори і т.д.) і міжтекстової гри (алюзії, ремінісценції, паратекстуальність). Зазначається, що англійський роман 1960 - 1990-х років зберігає зв'язок з віковими традиціями, запозичуючи з них матеріал для деконструювання.

Ключові слова: гра, роман, постмодернізм, іронія, пародія, алюзія, колаж, історіографічний метароман.

Аннотация

Шуба Ю.В. Игровая парадигма английского романа последней трети ХХ столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04 - литература зарубежных стран. - Таврический национальный университет имени В. И. Вернадского, 2011.

В диссертации исследуются игровые приемы английского романа последней трети ХХ столетия, определяется его игровая парадигма. Впервые в украинском литературоведении предложен комплексный анализ разнообразных приемов художественной игры (коллаж, аллюзия, ирония, пародия, метафора, реминисценция, игра с языковыми ресурсами) на примере романов П. Акройда, Дж. Барнса, Э. Берджесса, М. Брэдбери, В. Голдинга, И. Макьюэна, А. Мердок, М. Спарк, Дж. Фаулза. Подчеркнуто, что игра охватила все структурные уровни произведения, начиная с языковой лексической игры (каламбуры, авторские неологизмы и т.п.) до игры на уровне всего текста (смешение стилей, пародирование, стилизация, квазиисторизм, автокомментарии персонажей и самого автора, визуальные метафоры и т.д.) и межтекстуальной игры (аллюзия, реминисценция, паратекстуальность). Отмечается, что английский роман 1960 - 1990-х годов не порывает с вековыми традициями, заимствуя у них материал для деконструирования.

Ключевые слова: игра, роман, постмодернизм, ирония, пародия, аллюзия, коллаж, историографический метароман.

Summary

Shuba Yu.V. Ludic paradigm of the English novel in the last third of the XXth century. - Manuscript.

Thesis for a Candidate of Philology degree in speciality 10.01.04. - Literature of Foreign Countries. - Taurida National V. I. Vernadsky University, 2011.

The thesis focuses on ludic strategies of the English novel that make up its ludic paradigm in the last third of the XXth century. It is the first complex research of different ludic artistic techniques and devices (collage, allusion, irony, parody, reminiscence, metaphor, play with language resources) in Ukrainian literary study. The analysis of English novels by P. Ackroyd, J. Barnes, A. Burgess, M. Bradbury, W. Golding, I. McEwan, I. Murdoch, M. Spark, J. Fowles is carried out on the narrative, thematic, intertextual, language and stylistic levels and gives an idea of priority directions of the novel's ludic tendency and its genre modifications in the mentioned period.