Екстраполяція поезії Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола в експериментальну прозу 20-их років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЕКСТРАПОЛЯЦІЯ ПОЕЗІЇ Є. ПЛУЖНИКА, І. ДНІПРОВСЬКОГО ТА ЮЛІАНА ШПОЛА В ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНУ ПРОЗУ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 - українська література

СИРАДОЄВА Оксана Олесівна

Київ - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

експериментальний проза плужник дніпровський

Актуальність теми дослідження. Зважаючи на ліризацію прози, експериментальний пафос охопив значно ширший простір української літератури, яка переживала екстраполяцію мотивів, образів, ідей, тем тощо із лірики у прозу, що характерно для творчості Євгена Плужника, Івана Дніпровського (Шевченка) та Юліана Шпола (Михайла Ялового), які перейшли з поезії в прозу.

Український ренесанс 20-х рр. на сьогодні є предметом пильної уваги істориків літератури. Останнім часом з'явилося чимало ґрунтовних праць, присвячених експериментальній прозі окремих тогочасних письменників. Серед них монографії Ю. Безхутрого “Хвильовий: проблеми інтерпретації” (2003), Р. Мельникова “Майк Йогансен: ландшафти трансформацій” (2000), М. Тарнавського “Між розумом та ірраціональністю: Проза Валер'яна Підмогильного” (2004), Віри Агеєвої “Поетика парадокса. Інтелектуальна проза В. Петрова-Домонтовича” (2006), Олени Романенко “Людина і світ в українській літературі доби Розстріляного Відродження” (2006), М. Васьків “Український роман 1920-х -- початку 1930-х років: генерика й архітектоніка” (2007) тощо. Проте творчість багатьох авторів і досі залишається в тіні.

Так літературна спадщина Є. Плужника більш знана як поетична. Прозовий доробок письменника нечасто привертав увагу критиків-літературознавців. Поодинокі дослідження його прозописьма можна знайти у різножанрових критичних студіях З. Голубєвої (“Український радянський роман 20-х років”), Л. Скирди (“Євген Плужник: Нарис життя і творчості”), Л. Череватенка (“Фатальний цей трикутник”), Н. Колошук (“Недуга” Є. Плужника як інтелектуальний модерний роман”).

Художній дискурс творів І. Дніпровського - суперечливий, в переважній більшості незнаний. Після смерті письменника його твори були вилучені з літературного обігу, а творча спадщина підпала під заборону, хоча І. Дніпровський ніколи не був репресований. У 20-ті роки він був особою досить авторитетною: один з фундаторів ВАПЛІТЕ та Пролітфронту, учасник “Гарту”. Критики 20-х років ХХ століття (Я. Савченко, М. Зур, О. Гренер) вітали переважно його поезію, до прози ставилися негативно, до появи монографії Раїси Мовчан “Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі” та поодиноких статей М. Васьківа.

Юліана Шпола добре знали у 20-х Ї на початку 30-х рр. як активного журналіста, видавця, громадського діяча, письменника, перекладача. Тим часом літературно-критичні матеріали про Юліана Шпола обмежені поодинокими статтями Ф. Якубовського, С. Пилипенка, З. Голубєвої, Ю. Савченка. Були короткі огляди його творчості в монографіях, як-от: невеличкий розділ у книзі О. Ільницького “Український футуризм (1914--1930)” та Н. Бернадської “Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція”. Із цілісної проблемно-естетичної інтерпретації в контексті експериментальної літературної продукції 20-х років можна назвати лише дослідження О. Ушкалова “Творчість Михайла Ялового (Юліана Шпола) в українському літературному процесі 1920-х років” та упорядкування ним же вибраних творів письменника.

Творчість Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола досі не розглядалась під кутом зору комплексної концептуальної рецепції, інтерпретації особливостей філософсько-естетичних засад у нерозривному зв'язку прозописьма та поезії в контексті експериментальної літератури 20-х років. Водночас не зазнали критичного переосмислення статті Ф. Якубовського, Г. Майфета, О. Білецького, А. Ярмоленка, В. Чаплі, В. Державіна, Ю. Савченка - сучасників прозаїків-експерименталістів.

Наявні літературознавчі, критичні розвідки, статті щодо екстраполяції лірики в епіку стосуються радше формулювання питань (побіжно окреслюють жанрові, стильові, проблемно-тематичні особливості прози того чи того письменника), ніж їх розв'язання, окреслення низки проблем, а не систематизації; переважно йдеться про поодинокі прозові або поетичні твори, яким поталанило здобути визнання (наприклад, поезія Є. Плужника або драматичні твори І. Дніпровського). Отже, актуальність дослідження зумовлена потребою ґрунтовного аналізу екстраполяції поезії в прозу Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола, поширення отриманих у площину прози письменників, а також необхідністю нового об'єктивного прочитання прозописьма митців в контексті експериментальної романістики 20-х років ХХстоліття.

Мета дослідження полягає у системній концептуальній інтерпретації експериментальної прози, з'ясуванні її нової естетичної якості, як наслідку екстраполяції лірики в епіку.

Мета конкретизована у таких дослідницьких завданнях:

окреслити жанрово-стильові особливості української експериментальної прози 20-х років ХХ століття;

простежити та виокремити шляхи екстраполяції поезії Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола у прозу;

з'ясувати особливості індивідуального стилю письменників Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола;

визначити екзистенційні мотиви, інтелектуальну, модерністську природу їхніх різножанрових творів;

проаналізувати філософські дискурси в поезії й прозі Є. Плужника;

висвітлити шлях становлення І. Дніпровського-експресіоніста на основі аналізу його архівних творів та щоденникових записів;

простудіювати основні мотиви в поезії Юліана Шпола та їх реалізацію в прозі, зокрема в романі “Золоті лисенята”;

узагальнити закономірність єдності поетичної та прозової спадщини Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола.

Об'єктом дослідження є твори письменників 20-хроків ХХ століття, зокрема роман Є. Плужника “Недуга” (1928), новела І. Дніпровського “Агнеса” (1927), оповідання “Війна помирала” (1925) та “Заради неї” (1926), роман Юліана Шпола “Золоті лисенята” (1929) і поезія авторів.

Предметом дослідження є модерністська, експериментальна специфіка екстраполяція поезії в прозу, їх жанрово-стильові модифікації як особливий тип зближення лірики та прози (мотиви, образи, символи, сенси тощо).

Методи дослідження ґрунтуються на основних принципах філологічної школи та рецептивної естетики для з`ясування провідних жанрово-стильових особливостей експериментальної прози Є. Плужника, І. Дніпровського, Юліана Шпола. У роботі використано методи: культурно-історичний (застосовано при введені творів у культурний, літературний та історичний контекст); типологічний (типологія головних героїв творів І. Дніпровського та роману Юліан Шпола); прийоми літературної герменевтики (для спроби адекватного прочитання текстів); метод екстраполяції як особливий тип зближення лірики і прози (для розширення проблемно-тематичних горизонтів творчості окремого письменника); елементи інтертекстуального підходу, що сприяють увиразненню смислових акцентів, розставлених у творах, а також дозволяє простежити особливості стилю досліджуваних романів та поезії.

Теоретичну основу дослідження становлять літературознавчі та культурологічні праці українських і зарубіжних дослідників, присвячені проблемам літературного процесу 20-х років ХХ століття, питанням поетики, рецепції, проблемам жанру і стилю: Р. Барта, Ніни Бернадської, М. Гайдегера, Тамара Гундорової, С. Зонтаґ, Ю. Коваліва, Р. Мовчан, Х. Ортеги-і-Гасета, Соломія Павличко, М. Подрази-Квятковської, Ю. Тарнавського, М. де Унамуно, Ю. Шевельова (Шереха), К. - Г. Юнга.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві:

реалізовано комплексний підхід розуміння екстраполяції поезії в прозу в контексті експериментальної літератури 20-х років;

розглянута ґенеза й новаторська естетика низки “маргінальних” текстів, створюваних на підставі такої екстраполяції;

здійснена спроба системного декодування багатошарової текстової структури експериментальних романів Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола через прийом перенесення поезії в прозу і навпаки;

вперше досліджено феномен малої прози Івана Дніпровського, зокрема його новели “Агнеса” та оповідання “Війна помирала”, які ніколи не були опубліковані та зберігаються в архіві. Розшифровані рукописи залучено як додатки дисертації.

Теоретичне значення дослідження полягає в різноаспектності здійсненого аналізу, що сприяє розумінню динамічної, гнучкої, відкритої для подальших наукових студій моделі сприйняття поезії та прози 20-х років в контексті експериментальної літератури.

Практичне значення. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні лекційних курсів з історії української літератури ХХ століття, підготовці спецкурсів та семінарських занять, навчальних посібників тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з проблематикою наукової роботи кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах комплексної теми “Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації” (шифр - 06БФ044-01).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження становить самостійну роботу. Всі результати отримано безпосередньо автором праці, а наукові публікації виконано без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на наукових конференціях: Всеукраїнській науковій конференції “Концепція нації в творчості Івана Франка” (Київ, квітень 2006 р.); Міжнародній науковій конференції “Слов'янське слово і культура в контексті світового розвитку” (Київ, травень 2007р.); ІХ Міжнародній конференції молодих учених (Київ, червень, 2007р.); Міжнародній науковій конференції “Шляхом твоїх голгот і слав, народе мій!..”, присвяченій репресованим письменникам, (Київ, листопад 2007 р.); ІХ Міжнародній науковій конференції “Великі теми культур в слов'янських літературах: Тіло” (Вроцлав, листопад 2009); Міжнародній науковій конференції “Образ жінки в сучасній українській культурі” (Варшава, грудень 2010 р.); І Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Література і місто: художній поступ” (Луганськ, жовтень, 2010 р.); Міжнародній науковій конференції “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, травень 2011 р.).

Публікації. Результати дослідження відображені в 8 статтях, опублікованих у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, 4-х розділів, висновків та списку використаних джерел, що включає 200 позицій. Загальний обсяг роботи - 218 сторінок, з них - 160 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, її зв'язок з науковими програмами, визначено мету й завдання, предмет і об'єкт роботи, основні методи аналізу, охарактеризовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію, описано структуру дисертації.

У першому розділі - “Експериментальне прозописьмо в контексті розвитку літературного процесу ХХ століття” - окреслено основні моменти розвитку української експериментальної прози та проаналізовано контекст літературознавства 20-х років ХХ століття.

Підрозділ 1.1. - “Жанрово-стильові особливості української експериментальної прози 20-х років ХХ століття” - висвітлює особливості розвитку української прози загалом та зазначеного періоду зокрема. Наголошується, що роман в Україні з'явився пізніше, ніж в інших країнах Європи, що було зумовлено культурно-історичною ситуацією, гострою цензурою, яка переслідувала українську літературу. Перші спроби написання роману (зокрема історичного) робилися російською мовою (Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш). Перший твір цього жанру українською мовою - роман П. Куліша “Чорна рада”, який відкрив перспективу метанаративам М. Старицького, І. Нечуя-Левицького тощо. Серед “експериментаторів” романного жанру слід назвати Панаса Мирного (автора першого соціально-психологічного роману), І. Франка (саме у нього з'являються нові жанрові типи, як-от: роман-прогноз, роман-дослідження тощо); Ольгу Кобилянську (порушує нетипові для тогочасного періоду проблеми - емансипації та фемінізму) тощо.

Зазначено, що на початку 20-х років в українській літературі переважала лірика, що засвідчує Б. Тиверець (Д. Загул) у статті “Спад ліризму в сучасній українській поезії”. Коли з'являлись прозові тексти, радше йшлося про ліризацію прози, адже “Блакитний роман” Г. Михайличенка або “Шуми весняні” М. Івченка більше тяжіють до “поезії в прозі”, ніж до власне прози. Це пов'язано не лише з авторськими пріоритетами, а й з історичним періодом. Бурхливі перші роки революції вимагали швидкої реакції на швидкоплинну зміну ситуацій, що прозі було не під силу.

Друга половина 20-х років характерна активним розвитком та трансформуванням романного жанру (“Золоті лисенята” М. Ялового, “Соняшна машина” В. Винниченка, “Недуга” Є. Плужника, “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” М. Йогансена, “Заради неї”, “Марія Радости”, “Яхта “Софія”, “Анатема” І. Дніпровського, “Місто” В. Підмогильного, “Майстер корабля” Ю. Яновського), відбувається аналітичне осмислення нової людини та її внутрішніх станів. Водночас на письменників тиснуть факти заангажованості політикою, більшовицькою ідеологією, питання національної ідентифікації, що позначається втратою першочергового елемента естетичної вартості твору.

Упродовж 20-х років змінювався літературний простір, лірику поступово витісняла епіка, перейнявши від неї ліричний спосіб мислення, тому закономірно, що частина поетів стала прозаїками (М. Хвильовий, М. Йогансен, Є. Плужник, І. Дніпровський, Юліан Шпол, О. Копиленко, І. Сенченко та ін.). Проблема ускладнена тим, що бути чистим ліриком і створювати одночасно епічні чи драматичні не кожному таланту під силу. У ліриці переважає суб'єктивність, образ має символічне значення, він актуальний як втілення почуття поета. Тут переважають настрої. Якщо лірик йде від переживання до вислову, то епік - від споглядання до зображення. Не завжди лірику вдається реалізувати свої ідеї в прозовому творі. Юліан Шпол, не зробивши успіхів як поет-футурист, наприкінці 20-х років написав роман-пародію “Золоті лисенята”. І. Дніпровський у віршованій формі ілюстрував певну тему (“Революція”, “Комуна”, “Донбас”). Крім того, психологічні девіаціїї, ідеологічна роздвоєність та зацікавленість експресіонізмом призвели до того, що І. Шевченко став талановитим письменником малих жанрів, до поезії більше не повертаючись. Спроба пера у прозі Є. Плужника зумовлена амбіціями та бажанням довести В. Підмогильному, що він зможе написати великий прозовий твір. Так у 1928 році з'явилась “Недуга” - зразок інтелектуально роману. Однак автор і в прозі лишався поетом, з притаманним йому глибоким ліризмом, драматизмом почуттів, майстерністю поетичної мови.

У дисертації порушено питання екстраполяції поезії в прозу на прикладі творчості Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліан Шпола. Цим поняттям оперують у математиці, економіці, соціології, статистиці. Воно означає поширення одержаних висновків з однієї частини певної системи на іншу частину, на підставі чого знаходяться спільні точки перетину. Екстраполяція властива творчості Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліан Шпола, адже притаманні ліриці теми, мотиви, ідеї втілені і в їхній прозі. Тому можна вивести таку гіпотетичну дефініцію: екстраполяція - це особливий тип зближення лірики та прози (або навпаки), різних мотивів, образів, символів, сенсів, ідей та ін., які сприяють розширенню проблемно-тематичних горизонтів творчості письменника. Шляхів екстраполяції багато. Ними можуть бути і редукований сюжет (у прозі він більш розлогий, а в поезії мінімізований); різна реалізація часу і простору (у ліриці переважає суб'єктивний); поява у прозі ліричного героя, в якому домінують радше емоції, переживання, міркування, ніж дія та ін.

Конкретизовано феномен експериментального письма, що поширюється і на екстрапольовану літературу. У контексті “розстріляного відродження” “експеримент” як такий був ідеєю-фікс для письменників, стосувався усіх рівнів тексту - композиції, образів (особливо образу людини), хронотопу, сюжету, конфлікту, був свого роду шляхом “до нової естетичної якості” (Ю. Ковалів), до синтезу жанрових елементів та стильових прийомів. Варто наголосити, що найрозповсюдженішим і найпродуктивнішим прийомом експериментування були художні засоби, запозичені з лірики.

Підрозділ 1.2. - “Експериментальне прозописьмо в контексті вульгарно-соціологічної критики та об'єктиві сучасного літературознавства” - зрооблено огляд критичних робіт 20-х років та поодиноких сучасних досліджень творчості Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола.

Літературна критика творчості Є. Плужника серед авторів експериментального роману і зокрема як прозаїка згадувала як про автора творів низького рівня на противагу поезії. Після виходу роману “Недуга”, критик Ф. Якубовський вказав на низькопробність твору, вважаючи, що несподівана спроба поета-лірика виступити з великим прозовим твором була невдалою. На думку В. Державина писати двома художніми способами одночасно не можна (за винятком випадків навмисної стилізації). В. Чапля вважав, ніби “Недуга” зі стилістичного погляду нічим не нагадує лірики Є. Плужника, що і в романі, і у драмах письменник розмовний, “сухий” стилістично, тому критик радить молодим белетристам не писати так, як Є. Плужник. Л. Череватенко, Л. Скирда, Н. Колошук розглядають роман “Недуга” з погляду екзистенціалізму, наголошуючи на його інтелектуальній, модерній домінанті. О. Забужко стверджує, що Є. Плужник не відповідає високим міркам національної ідеї. Результати дослідження спростовують такі твердження, доводять, що роману Є. Плужника, як і його поезії, притаманні цілісність, системність як в стилі, так і в філософуванні. Для автора найстрашнішим в Україні було моральне виродження людини, її знеосібнення, уніфікація. Тому він розкрив у своїх творах тему моральної хвороби людини, людини-маргінала.

Юліан Шпол більш відомий як поет-футурист, президент ВАПЛІТЕ та головний редактор Державного видавництва України. Як об'єкт спостереження, роман “Золоті лисенята” Юліана Шпола критика сприйняла не дуже схвально. Ф. Якубовський у статті в журналі “Життя і революція” (1929 рік, № 5) вбачав “якусь нитку” з “Блакитним романом” Г. Михайличенка. Того ж року в журналі “Червоний шлях” (№7) з'явилася рецензія Г. Майфета, який вказував на розгалуження фабульного матеріалу, одноманітність стилістичної картини та композиційну деструкцію. Г. Гельфандбейн в журналі “Молодняк” (1929 р., (№4) виявив порушення жанрової матриці, ставив під сумнів ідентифікацію твору як роману. А. Ярмоленко (“Плуг”, 1929 рік, №4) зазначав, що в романі наявна порожня балаканина, звинувачував автора у надмірному еротизмі, що межує з порнографією.

І. Дніпровський як поет не цікавив критиків, тому що не знайшов себе в ліриці, став знаним як драматург, а пізніше - прозаїк. Про драматургію І. Дніпровського побіжно згадуються в статтях Я. Савченка, Ю. Смолича, І. Шевченка переважно у зв'язку з конкретними виставами на підставі різноманітних режисерських чи акторських інтерпретацій. У 60-70-х роках творчість І. Дніпровського стала предметом побіжного розгляду в працях О. Килимника, Й. Кисельова, Н. Кузякіної, пізніше - М. Наєнко, М. Кудрявцева, І. Михайлина, Г. Семенюка, А. Матющенко, Л. Кавун. Прозовий доробок І. Шевченка (І. Дніпровського) згадує М. Васків (“Український роман 1920-х - початку 1930-х років: ґенерика та архітектоніка”), але більше в контексті порушення жанрової матриці, притаманної для творчості багатьох письменників; розглядає прозову спадщину письменника Раїса Мовчан у межах експресіонізму 20-х років ХХ століття (“Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі”).

Критики та літературознавці не звертали уваги на екстраполяцію лірики у прозу Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола, що була суттєвою для їхньої творчості.

У другому розділі - “Європейська модель прозово-поетичної спадщини Євгена Плужника” - визначено основні контексти лірики та прози письменника, виокремлено філософські дискурси поезії Є. Плужника та проаналізовано екстраполяцію цих дискурсів в площині роману.

У перших поетичних спробах (“Пригадай”, “Серп і молот”, “Жовтень”, “Рур”) ще важко розпізнати того Є. Плужника, якого відкрила для читачів збірка “Дні” - роздумливого, зосередженого, пульсуючого, з внутрішньою напругою, де він постав як експресіоніст, занурений у вир людських страждань, абсурдних смертей. Іншим можна побачити Є. Плужника в наступних його збірках “Рання осінь” (1927) та “Рівновага” (1933), в яких автор засвідчував активність своєї схвильованої думки, заглибленої у філософічні медитації.

З огляду на хронологію творчості Є. Плужника - і поетичного, і прозового - постає питання про взаємоекстраполяцію: ранні вірші (1925-1926) > збірка “Дні” (1926) > збірка “Рання осінь” (1927) > роман “Недуга” (1928) > збірка “Рівновага” (1933). Наприклад, дискурс лібідо в поетичній спадщині письменника актуалізований в останній збірці “Рівновага”, що з'явилась після роману “Недуга”, де ця проблема - одна з визначальних.

Дискурс екзистенціалізму, мотиви самотності, скепсису, тиші присутні в поезії (“Сентиментальний тихий полонез”; поема “Галілей”; “По-осінньому хмари пливуть” тощо), вони ж наявні і в романі “Недуга”, тому що властиві Є. Плужнику за стилем життя. Якщо поетів ліричний герой в переважній більшості усвідомлює самотність як ознаку людського існування, то головний герой роману Іван Орловець перманентно відчуває безпорадність людини перед життям. Відчуженість героя відбувається на всіх соціальних рівнях героя: і з дружиною, і на роботі, і з друзями. De jure в його житті все гаразд: він гарний керівник радянського підприємства, партієць та товариш, люблячий чоловік та переконаний комуніст, але de facto нещасливий у сухій реалізації цих пунктів. У творах Є. Плужника виокремлено декілька типів дискурсів: дискурс часу, дискурс лібідо та дискурс катастрофізму. У текстах письменника час суб'єктивно-особистий та час історичний однаковою мірою осмислюється з позицій майбутнього. Це завжди - екзистенційний час, але з однією різницею: якщо у віршах поет перебуває у своєму історичному часі, болісно переживає його жорстокість і бездуховність, то в прозовому творі ставить акцент на гайдеггерівському понятті Dasein (тут-буття). Атрибутивною характеристикою Dasein є присутність у світі, який завжди є світом людини, її взаємин не лише з речами, а й з іншими людьми. Екзистенційний час, перенесений у роман, переносить людину в центр колопростору, її відчуття часу трагічне, натомість у поезії - профетичне, подане у тримірній єдності минулого-теперішнього-майбутнього. Майбутнє є не конкретним історичним часом (системою суспільно-економічних відносин), а трансцендентним. Елементи профетизму поет вніс і в роман, ставлячи головного героя на межу інтуїції, думок-мрій; тут категорії минулого та майбутнього подані пунктирно: минуле як ретроспективні спогади, стає преамбулою зародження лібідозних потягів. Лінія майбутнього прихована, радше окреслена автором, а не героєм, який обирає монтенівське розуміння часу “a propos”, тобто “жити доречно”. Ідеться про існування в неперервному переході моментів: від одного до іншого. Реципієнту невідомо, чи прийняв Іван Орловець теперішнє без змін, письменник на цьому місці залишив лакуну, тому минуле вже не впливає на розвиток нинішнього.

Поетичне бачення поетом минулого і майбутнього характеризуються масштабністю ретроспективного та перспективного бачення. У зображенні плину часу до далекого майбуття Є. Плужник використовує космічні образи, стає вищим за кривавий час. Здатність до інтроспекції (самоспостереження, усвідомлення та пізнання суб'єктивної психіки щодо майбутнього) спостерігається і в романі “Недуга”.

Існування героя в центрі колопростору, відчуття трагічності часу, його представлення як екзистенційної одиниці і в поетичному тексті, і в прозовому дає підстави говорити про взаємоектраполяцію категорії часу в творчості письменника.

У романі простежено дискурс лібідо, що відповідає часу, змінам у свідомості людини, пошукам нових моральних та естетичних цінностей, інших моделей поведінки, зокрема і в приватній сфері, актуалізуючи любовний кнтекст українського роману 20-х років. Філософсько-еротичний дискурс ХХ ст. наповнюється фізіологічно-психологічним змістом сексуальності, проголошеної єдиним джерелом мотивації людської поведінки (Зигмунд Фройд), любові як прояву архетипу позасвідомого (Карл Юнг), закликом до “еротизації” особистості до нічим і ніким не стримуваної сексуальної гри (Герберт Маркузе). Розкриття цієї теми в романі “Недуга” Є. Плужника зумовлене активною дискусією про природу кохання. Автор роману провокує саме через концепт лібідо різного типу дискусії про філософію людського буття, різні життєві моделі, ставлення до інтимної сфери кожного.

Обґрунтовано тезу, що у своїй поезії Є. Плужник обережно ставився до еротичної теми, спочатку був прихильником чистого й світлого кохання, як подарунок долі, одним із життєстверджувальних начал буття. Вже у збірці “Рання осінь” душевний стан ліричного героя роздвоєний, часові простори розширені, відбувається психологічне занурення у внутрішній світ, активізують пошуки істини (“Річний пісок слідок ноги твоєї”). Концепт еросу виразніший у посмертній збірці “Рівновага”, в якій окреслено дві сфери - кохання і пристрасть. Автор грає опозиціями ніжність (як прояв любові) / байдужість (“По той бік пристрасті народжується ніжність…”), апологетизує гедонізм як прояв “вільного” кохання (“Ах, флейти голос над рікою…”), емоційно зафарбовує минуле і майбутнє, вплітаючи моменти ретроспекції (“Обутріло. В неяснім сірім світлі…”), опредмечує дефініцію пристрасті як руйнівну фазу (“Мовчи! Я знаю. За всіма словами…”), відверто захоплюється жіночими принадами (“Суха й тендітна лінія плеча… ”). Рефлексії кохання, відображені в поезії, автор екстраполює на свій роман “Недуга” з єдиним уточненням, тема еросу подана масштабно та глибоко, стаючи центром дискусій і тлом розкриття багатьох колізій.

Дискурс лібідо в романі “Недуга” Є. Плужник розкрито за допомогою теми “вигаданого кохання”, представленої і в творчості М. де Унамуно, зокрема у філософському есе та романі “Туман”, в яких ідеться про егоїстичне кохання, коли один з партнерів переслідує ціль “увіковічення” через дитину; X. Ортеги-і-Гассета, який продовжує розвивати “стендалівську” тему, де фантазія над жіночими чеснотами зумовлює “тривалість кохання”; С. І. Віткевича, у творчості якого існувало два типи жінки: фатальної та занедбаної життям, відповідно - два типи кохання. Концепт “вигаданого кохання” реалізують у своїй творчості В. Домонтович (“Романи Куліша”, “Доктор Серафікус”, “Дівчина з ведмедиком”), М. Підмогильний (“Місто”), М. Йогансен (“Подорож ученого доктора Леонардо…”) тощо. Герой Є. Плужника наче вигадує собі кохання до Ірини Завадської, навіяне дитячими спогадами, яке радше є пристрастю, потягом, еротичною фантазією, зумовлені сексуальними комплексами, соціально-психологічною нестабільністю та внутрішньою фрустрацією.

Дискурс катастрофізму у творах Є. Плужника зумовлений переосмисленням масштабних зламів культурного буття людини, деструкцією класичної моделі культури (гуманізм, раціоналізм, історизм), спостереженого О. Шпенглером, М. Бєрдяєвим, Ф. Знанецьким, потвердженого глобальними війнами та революційними рухами. Питання катастрофізму в українській літературі обмежено кількома студіями, зокрема О. Харлан (“Дискурс катастрофізму в українській та польській прозі (1918-1939)”), В. Моренця (“Національні шляхи модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща”), О. Астаф'єва (“Образ і знак: Українська емігрантська поезія в структурно-семіотичній перспективі”). Існує три аспекти катастрофізму: історіософський (проблеми занепаду культури, світові війни, революції); технократичний (передчуття загрози, пов'язаної з глобальним розвитком науки); екзистенційний (абсурдність буття, пошуки свого місця в соціумі, протистояння індивід/маса). Екзистенційний катастрофізм - одна з характерних світоглядно-естетичних рис творчості Є. Плужника. Безпорадність людини перед абсурдом життям прочитується як у поезії автора, так і в його романі, де “самість” як ознака протистояння “масовій людині” дисонує з бадьорими розмовами про “будівництво” в салоні Ірини Завадської. Як і ліричний герой Є. Плужника, персонаж “Недуги” - не відлюдник, а мислитель-екзистенціаліст, що шукає шляху до людей, намагається зрозуміти абсурдність буття та невлаштованість людини у світі, переживає самотність як постійну ознаку людського існування, усвідомлює її як неминучість, черпаючи сили для майбутнього у своєму кривавому часі. Риси катастрофізму домінують у всій поезії Є. Плужника. Він не поділяє людей на “поганих” чи “добрих”, усвідомлюючи навколо весь біль занепаду морально-естетичних орієнтирів, наче піднімаючи питання вселюдської катастрофи, “яка вже розпочалася на його українській землі” (В. Моренець).

Отже, в контексті виокремлених дискурсів акцентовано на перенесенні певних смислів з поезії в прозу Є. Плужника. Проте зазначено, що візії катастрофізму набули ширшого звучання в поезії, а обігрування пристрасті з позиції “вигаданого кохання”, навпаки, домінує в романі письменника. З огляду на це, варто говорити про взаємоекстраполяцію мотивів, адже Є. Плужник не просто застосував художні контексти поезії та розширив їх у романі, а й, повернувшись до лірики, вдало екстраполював нові ідеї в площину поетичного тексту (остання зб. “Рівновага”).

У третьому розділі “Творчість Івана Дніпровського: від ідеології до мистецтва” розглянуто постать Івана Дніпровського (Шевченка) з ідеологічно та екзистенційно роздвоєною свідомістю. Його творчість - продукт суперечливий, але в переважній більшості незнаний. В І. Дніпровського очевидна прозаїзація лірики: широкими темами, динамікою, високою напругою та розлогими текстами вірші і мали на собі штампи революційної доби, вписувались у “пролетлітературу” (поезії “Ми йдем”, “Моя муза”, “1922”, а також поеми “Жовтень”, “Донбас”, “Добридень, Ленін”). Проте на цій поетичній ноті все і закінчилося. Перші прозові спроби (“Під чорним парусом” та “Верблюжий бік”) і драматичні (“Любов і дим” та “Яблуневий полон”) принесли успіх автору. Після цього активно він почав працювати в прозовому жанрі, хоча чимало романів та повістей так і не завершив, рукописи яких зберігаються в архіві (“Тюльпани й пломінь”, “Армія безумних”, “Прометей закований”, “Електра Киммерійська”, “Ми зламаєм меч”, “Сонуе Киммерії”, “Дзвони”, “Леді Макбет із Києва”, “Самсон”, “Народе мій”; оповідання та новели: “Війна помирала”, “Агнеса”, “Обманута смерть”).

Події минулого і теперішнього життя письменника, суперечливі і зденервовані, зумовили ексцесивне вираження складного душевного стану письменника, схильного до експресіонізму. Прихильники цього стилю (малярство Гросса, фільми Р. Віне, поезія Й. Бехера, малярство та драматургія С. І. Віткевича), на перший план виводили сентенцію “homo homini lupus est” (людина людині вовк). Автодеструкція й роздвоєність свідомості зумовлювали трактування смерті, як звільнення, що стало одним з провідних, екзистенційних мотивів прозових творів І. Дніпровського.

Етично-експресіоністичні настанови в оповіданні “Заради неї” простежено на рівні епіграфу (“Вкушая, вкусих мало меду, и се аз умираю”), в якому акцентована миттєвість життя. Героїв письменник випробовує через кохання, власне від кохання вони помирають у молодому віці, не відчувши прекрасних життєвих митей. І. Дніпровський звертається до прийому суміжних мистецтв, створюючи містку картину образно-мистецького вираження, зокрема використовує засоби кінематографу, імітує в собі сценариста. Це закономірно, адже літературний шлях автор починав з драматичних творів, прагнув передати внутрішній світ свого героя за допомогою розгорнутого монолога. Тому в оповіданні важливим засобом унаочнення ідеї стає подієвість, представлена ремарками, фрагментарними, гранично короткими реченнями (телеграфний стиль). У творі відсутні описи й філософські відступи, натомість представлені лише факти - одне речення, односкладне, але містке, що несе в собі величезну напругу повідомлення.

Все оповідання сконструйоване з монтажних кадрів, кожен з яких містить той чи той момент дії. І. Дніпровський, продовжуючи традицію німецьких експресіоністів, віднайшов у так званій “новій людині” все цілком просте і навіть примітивне, спільне людству і природі.

Письменник у творах “Агнеса” та “Війна помирала” зображає героїв, позбавлених будь-якої романтичної ідеалізації. Аналіз проведено вперше. Їхні тексти наведено в додатках дисертації. Для І. Шевченка головне - показати персонажа на межі психологічного напруження, його моральний занепад, здичавілість душ, нівеляцію всього людяного, ворожість до світу прекрасного, що підтверджує емоційно-забарвлена лексика: “впитись у горло зубами”, “болюча ненависть”, “подертих, зарослих, худих” фігур, “тупе, підозріле й суворе” обличчя, “шматок брудного, голодного крику” тощо. Автор розробляє концепцію смертних гріхів (“Агнеса”), виокремлює типи жінок (“Війна помирала”), окреслює індивідуальний художній світ зі своїм предметом, героєм, загальнолюдськими орієнтирами, ракурсом зображення. Ідеться про власний концепт свободи, де людині надано шанс внутрішньо очиститись та обрати правильні пріоритети (народження дитини в “Агнесі” та збереження дружби у “Війна помирала”).

Аналіз поетичних та прозових текстів І. Дніпровського дає підстави говорити про автора як митця передусім прозової форми, аніж поетичної.

Четвертий розділ - “Дискурс кітчу в поезії і прозі Юліана Шпола” - містить інтерпретацію основних мотивів та пародійного контексту поетичної та прозової спадщини письменника. Зазначено, що Юліан Шпол розпочав із агітаційної поезії (“Революції Жовтень”), згодом потрапив до групи футуристів. Підсумком майже дворічного спілкування з футуристами стала єдина збірка поезії “Вемрхи”. Після чого автор перейшов до організаційної роботи та публіцистики, згодом з'явилася мала проза (“Червоний перстень”, “Три зради”, “Романтичне оповідання на три розділи з інтермедією та епілогом”, “Веселий швець Сябро”) і, нарешті, роман “Золоті лисенята” (1928).

Найрозповсюдженіші мотиви поезії М. Ялового (урбаністичні, дискримінація минулого, мотив революції й поодинокі інтимні мотиви) були перенесені автором і у площину роману. Уже в перших віршах збірки “Вемрхи” (“Не чіпайте” та “Я не піду…”, “Я розпанахав собі душу”) автор заперечує майбутнє, похорон якого він ігнорує. Зневага до минулого радше асоціюється з радістю, з весною. В поезії “Загасіть вогні” минуле ототожнюється з цигаркою, яку слід докурити та викинути, майбутнє ж - це світ нових днів.

Революцію в поезії М. Яловий трактує більше як величезну напругу перед очікуванням нового, “переживає” її, внутрішньо несе в собі її вогонь, ніж закликає до активних дій. Так у поезії “Вимученими стежками” ліричний герой наче відчуває на собі особливу місію, адже прийшов “запалити загаслу ватру Ваших душ”, має відповідну мапу, не приховує агресії, попереджає, що не можна ставати йому на шляху, бо “той візьме на голову камінь”.

На відміну від інших футуристів (зокрема М. Семенка), Юліан Шпол не надто захоплюється урбаністичними краєвидами. Як правило, ліричний герой відчуває у місті дискомфорт (“Загасіть вогні”), визнає, що світ без “п'яного руху вулиць”, без “салонних вогнів” кращий. У вірші “В залізні пута…” місто уподібнено людині, тому антропоморфізований тротуар “сам ходить” та “нахабно хапає за подерту підошву”. Великий вірш, який можна жанрово назвати поемою - “Місто” (остання поезія збірки “Вемрхи”) - розкриває відчуття та настрої ліричного героя в урбанізованому просторі. Відтак, на початку твору герой почуває себе у вихорі міста “общипаним куродряпом”, але вже в кінці - сприймає його, “горласте й опецькувате”.

У поезії Юліана Шпола інтимні мотиви виринають спорадично, презентовані зокрема творами “Німоче стогне” та “Не сичіть”. У першому вірші ліричний герой лише констатує факт розпачу дівчини, уникаючи будь-яких описів та не розкриваючи власного ставлення до цього. У вірші “Не сичіть” ніщо не може зупинити ліричного героя, який поспішає на побачення до дівчини-весни. Автор поряд з прекрасним передчуттям кохання згадує смерть, але не традиційно, говорячи, що він усміхнеться та “весело умре”. Елементи інтимної лірики прикметні також віршам “Стріляють, стріляють…” та “Розперезані і голі”.

Юліан Шпол був схильний до стилізації фольклору, зокрема є декілька поезій, в яких це чітко простежується. Наприклад, вірш “Ой, не всі річки”, “Розп'яття, розп'яття проклятим”, “Запеклися рани у грудях” стилізовані під народну пісню, а “Осіння лірика кримчака” за ритмомелодикою нагадує кримсько-татарську пісню.

Теоретично осмислено номінацію кітч у зв'язку з паралельним вживанням понять “кітч”, “треш”, “кемп”, з'ясовано, що роман “Золоті лисенята” є кітчем на роман пригодницький, любовний, соціальний, авантюрний, кримінальний, політичний. Це такий собі еклектичний твір, в якому можна знайти все.

Любовний кітч відверто пародіює високопатетичний стиль в “оспівуванні” кохання, іноді доходить до рівня “стьобу” літературних штампів фольклорно-романтичної традиції. Попри претензією героїв на “нетрафаретне”, вічне кохання у романі замальоване суцільне лібідо або еротичний хаос: Кірка любить Озона, а живе з Мандибулою; Мавка теж любить Озона, але весь час пише та говорить про справжню любов Мему; Мандибула раптово відкриває в собі почуття до Кірки; оповідач з початком роману фантазує з приводу раптової дівчини, але виявляється, що “по-справжньому” кохає Кірку, навіть присвячує їй оду.

Революційний кітч шаржує підготовку терористичного акту. Згодом стає зрозумілим, що члени організації-партії діють якось автономно, деякі навіть не знайомі між собою. В результаті нічого не відбудеться через зраду, постає загадка: хто? Оповідач лише кількома реченням замальовує правду, настільки жадану реципієнтом (про зраду дідка, провину Мема та підставиву Мандибули). Навіть революційні дискусії зведені до іронії, адже героїв, які за твором є ідейними політичними діячами, турбують елементарні питання (що таке революція? Як вона виникає? тощо). Найбільше вражає іронічна картина, де Мандибула зачитує теоретичне дослідження, яке триває дві години, під час якої всі “активісти” революції засинають, а реципієнт здогадується, що його промова - відомий “Маніфест Комуністичної партії”.

Літературний кітч прочитується на рівні героїв роману. Наприклад, Мавка, героїня роману “Золоті лисенята” є прямою алюзією на Мавку з драми-феєрії Лесі Українки: героїня “Лисенят”, як і лісова Мавка, бореться між двома світами. Проте бінарні опозиції доволі тривіальні: вибір між двома чоловіками як пошуки кохання та пошуки правди революції (чи сказати їй “так” чи “ні”); обстоює правильність дій організації замаху; Мавка (єдиний персонаж роману з окресленими рисами) має руде волосся та блакитні очі, що наближає її до міфічної істоти. Підтвердження тому дає і сам автор, вводячи в роман стилізовану під казку розповідь Мавки про американське золоте яйце та курочку рябу. Ще одна з героїнь “Золотих лисенят” - Кірка - такий собі “кіт у чоботях” М. Хвильового. Якщо Мавка невпевнена в діях організації, то Кірка бачить мету, прекрасний оратор, який може словом повести маси за собою. Чоловіки ставляться до неї як до надійного товариша, Мандибула побоюється її. Вона кохає і кохають її, оспівуючи її жіночність. Зрештою, саме Кірку автор наділяє майбутнім материнством.

Тандем Мандибула-Кірка набуває ознак гендерного кітчу, адже герой наділений певною жіночністю (сором'язливий, нерішучий, люблячий своє тіло, зрідка червоніючий), а Кірці властиве маскулінне начало (рішуча, самостійна, впевнена, смілива).

Отже, мотиви (революції, урбаністичні, інтимні), які прозвучали в поезії Юліан Шпола, знайшли своє відображення і в прозі, а моменти стилізації, які розпочав автор із віршів у прозі розширилися до меж кітча.

У Висновках викладені основні результати дослідження.

Обґрунтовано універсальний понаджанровий феномен експериментальної прози та з'ясовано, що “експеримент” був епіцентром творчості більшості письменників та стосувався усіх рівнів тексту - композиції, образу людини, часу і простору, символів, сюжету, конфлікту, мови, був своєрідним шляхом до синтезу жанрових елементів та стильових прийомів. На основі проведеного в дисертації аналізу можна стверджувати, що експериментальна проза 20-их років ХХ століття - магістральне явище із своєю філософсько-естетичною традицією та зорієнтоване на вибраного реципієнта. Наголошено, що найбільш розповсюдженим і продуктивним прийомом експериментування були художні засоби, запозичені з лірики.

В контексті дослідження виведено дефініцію “екстраполяція”, під якою розуміється особливий тип зближення лірики та прози (або навпаки), різних мотивів, образів, символів, сенсів, ідей та ін., які сприяють розширенню проблемно-тематичних горизонтів творчості окремого письменника. З'ясовані основні шляхи екстраполяції в межах виокремлених дискурсів поетичної та прозової спадщини Є. Плужника; висвітлено риси експресіонізму архівних творів І. Дніпровського, які вперше аналізуються в дисертації; продемонстровано на рівнях образів та художніх засобів аспекти літературного експериментування Юліана Шпола в романі “Золоті лисенята” та поезії. Підтверджено ігнорування критиками та літературознавцями моменту екстраполяції лірики у прозу Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола, хоча вона була суттєвою ознакою їхньої творчості.

Доведено, що Є. Плужник лишився поетом, створивши роман “Недуга” як продукт експерименту. Визначено основні контексти лірики та прози письменники, з'ясована відмінність ліричного героя від головного в межах категорії самотності (у ліричного героя це ознака існування, у героя роману - безпорадність перед життям). Виокремлено та проаналізовано філософські дискурси (часу, катастрофізму та лібідо) в поезії та прозі Є. Плужника. Відтак з'ясовано, що автор екстраполював екзистенційний час у роман “Недуга”, перенісши відчуття героєм трагічності часу та його перебування в центрі колопростору, але в романі акцентує увагу на гайдеггерівському понятті Dasein (тут-буття), в поезії ж - на часі історичному. Обґрунтовано тезу різних підходів до кохання у ліриці та епіці Є. Плужника, де всі запропоновані в поезії рефлексії еросу він екстраполює в роман “Недуга”, але більш масштабно та відверто, роблячи її центром дискусій і тлом для розкриття багатьох колізій. Проаналізовано дискурс катастрофізму, який домінує як в поезії, так і в прозі письменника (занепад моральних орієнтирів, “cамість”, абсурдність буття тощо).

Відтак доведено, що для художнього дискурсу творів Є. Плужника характерне явище “взаємоекстраполяції” (поезія > проза > поезія) як творчої циклічності. За допомогою екстраполяції тема лібідо, яка не була притаманна “дороманній” творчості письменника, повноцінніше та сильніше прозвучала в останній поетичній збірці Є. Плужника “Рівновага”.

Талант І. Дніпровського реалізувався радше в прозі, ніж в поезії, яка широтою теми та об'єктивністю зображення більше тяжіла до епіки. В малу прозу письменник екстраполював щоденникові записи, де його ексцесивний настрій, психічний стан, ідеологічна роздвоєність легко вписувались в межі експресіонізму з його суб'єктивністю. Підтверджено, що І. Дніпровський продовжив традиції зарубіжних експресіоністів (Р. Віне, Й. Бехера, С. І. Віткевича), але з індивідуальною манерою талановитого експресіоніста, у якого трактування смерті як звільнення стало провідним мотивом. Простежено використання в малій прозі І. Дніпровського прийому суміжних мистецтв, зокрема засобів кінематографу (імітує в собі сценариста, подієвість, фрагментарність, монтажні кадри). Вперше проаналізовано та залучено до додатків дисертації оповідання “Агнеса” та “Війна помирала”, які до цього лише побіжно згадувала Раїса Мовчан в монографії “Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі”.

Юліану Шполу притаманне увиразнення спільних для прози та поезії мотивів. Письменник не реалізував себе як поет-футурист, на відміну від епіки, де було екстрапольовано пародію та елементи гри в роман “Золоті лисенята”. Проаналізовано спільні для поезії та прози мотиви (інтимні, урбаністичні, мотив революції). Зазначено використання в поезії явища стилізації, яке Юліан Шпол розширив у романі до меж кітча. Теоретично осмислено номінацію кітч у зв'язку з паралельним вживанням понять “кітч”, “треш”, “кемп” та виокремлено основні кітчі в романі “Золоті лисенята” (любовний, революційний, літературний та гендерний).

З'ясовано, що в 20-ті роки ХХ століття активно розвивається та трансформується романний жанр (“Золоті лисенята” М. Ялового, “Недуга” Є. Плужника, “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” М. Йогансена, “Заради неї”, “Марія Радости”, “Яхта “Софія”, “Анатема” І. Дніпровського, “Місто” В. Підмогильного, “Майстер корабля” Ю. Яновського) з новим, аналітичним переосмисленням внутрішніх станів людини.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Сирадоєва О.О. Перехресними стежками через недугу до одужання (порівняльно-історичний аналіз романів “Перехресні стежки” Івана Франка та “Недуга” Євгена Плужника) / О.О. Сирадоєва // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2006. - Вип. 18. - С. 113-116.

Сирадоєва О.О. Моральні передумови маргінальності людини (на матеріалах п'єс Є. Плужника “У дворі на передмісті” та “Професор Сухораб”) / О.О. Сирадоєва // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2008. - Вип. 20. - С. 154-158.

Сирадоєва О.О. Роман “Недуга” Євгена Плужника (до питання індивідуального стилю прозаїка) / О.О. Сирадоєва // Вісник Київського славістичного університету. - К.: КСУ, 2007. - №34. - С. 120-126

Сирадоєва О.О. Бінарні опозиції моральності людини у п'єсі Є. Плужника “Професор Сухораб” / О.О. Сирадоєва // Вісник НАН України. - К., 2009.

Сирадоєва О.О. “Яблуневий полон” Івана Дніпровського: подвійна правда / О.О. Сирадоєва // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2010. - Вип. 30. - С. 160-164.

Сирадоєва О.О. Жіноче тіло в релігійному просторі: від спокуси до гріховності (на матеріалі оповідання Юліана Шпола “Веселий швець Сябро”) / О.О.Сирадоєва // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2010. - Вип. 29. - С. 357-361.

Сирадоєва О.О. Ефект міста в художніх текстах Є. Плужника та І.Дніпровського / О.О. Сирадоєва // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (філологічні науки). Частина ІІІ. - № 20(207). - Жовтень. - Луганськ, 2010. - С. 29-25

Сирадоєва О.О. Жінка-потвора у малій прозі І. Дніпровського / О.О.Сирадоєва // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства (Збірник наукових праць). - Ужгород, 2011. - Випуск 15. - С. 254-258

АНОТАЦІЯ

Сирадоєва О.О. Екстраполяція поезії Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліана Шпола в експериментальну прозу 20-их років ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2011.

У дисертації представлено дослідження феномену експериментальної прози 20-их років, зокрема комплексному аналізові крізь призму екстраполяції поезії в прозу творів Є. Плужника, І. Дніпровського та Юліан Шпола.

У роботі висвітлено проблемні питання експериментального прозописьма, з'ясовано його специфіку, особливості становлення; розкрито тенденції розвитку епосу 20-х років ХХ століття; проаналізовано науково-критичний контекст періоду розстріляного відродження, а також стан сучасного літературознавства щодо проблеми дослідження; розроблено відповідний термінологічний та методологічний апарат.

З'ясовано основні шляхи екстраполяції у межах виокремлених дискурсів поетичної та прозової спадщини Є. Плужника. Висвітлено риси експресіонізму архівних творів І. Дніпровського, які вперше подаються в дослідженні. Продемонстровано на рівнях образів та художніх засобів аспекти літературного експериментування Юліан Шпола романі та поезії. Визначено основні моделі екстраполяції.

Ключові слова: експеримент, пародія, екстраполяція, дискурс, експресіонізм, кітч, катастрофізм, лібідо.

АННОТАЦИЯ

Экстраполяция поэзии Е. Плужныка, И. Днипровского и Юлиана Шпола в экспериментальную прозу 20-х годов ХХ столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2011.

В диссертации представлен комплексный анализ произведений Е. Плжуныка, И. Днипровского и Юлиана Шпола сквозь призму экстраполяции поэзии в прозу.

В работе освещены проблемные вопросы экспериментального прозописьма, выяснено его специфику, особенности становления; раскрыто тенденции развития эпоса 20-х годов ХХ века; проанализированы научно-критический контекст периода “расстрелянного возрождения”, а также состояние современного литературоведения по проблеме исследования; разработан соответствующий терминологический и методологический аппараты.