Модифікаційні форми психологізму в художній системі роману М.Ю. Лермонтова "Герой нашого часу"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

10.01.02 - російська література

УДК: 821.161.1; 82-1/-9 ;82-311.1

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

МОДИФІКАЦІЙНІ ФОРМИ ПСИХОЛОГІЗМУ В ХУДОЖНІЙ СИСТЕМІ РОМАНУ М.Ю. ЛЕРМОНТОВА «ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ»

Сулейманова Наталія Валеріївна

Дніпропетровськ 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та історії української літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Федоров Володимир Вікторович, завідувач кафедри російської літератури Донецького національного університету;

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Дербеньова Лідія Вікторівна, професор кафедри теорії та практики перекладу Івано-Франківского національного технічного університету нафти і газу;

кандидат філологічних наук, доцент Коршунова Світлана Іванівна, доцент кафедри світової літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Захист відбудеться “29” березня 2011 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8).

Автореферат розісланий “28” 02 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.П. Біляцька

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

екстенсивний психологізм проза

Актуальність дослідження. Поетику роману М. Лермонтова «Герой нашего времени» різнобічно й докладно досліджено кількома поколіннями літературознавців. У наукових розвідках учені розглядали своєрідність лермонтовського психологізму як важливий аспект змістовної та поетикальної системи твору, поглиблюючи теоретичне тлумачення категорії психологізму. Проблема психологізму розглядалася як кардинальна у творчості М. Лермонтова в дослідженнях О. Михайлової («Проза Лермонтова», 1957), Б. Ейхенбаума («Статьи о Лермонтове», 1961), В. Мануйлова («Роман М.Ю. Лермонтова “Герой нашего времени”: Комментарий», 1975), В. Грехнєва («О психологических принципах “Княгини Лиговской” М.Ю. Лермонтова», 1975), Б. Удодова («Роман М.Ю. Лермонтова “Герой нашего времени”», 1989), Ю. Еткінда («“Внутренний человек” и внешняя речь», 1998) та ін. Важливі спостереження щодо лермонтовських художніх рішень проблеми «внутрішньої людини» містять дослідження Е. Герштейн, О. Журавльової, В. Коровіна, М. Уманської, Г. Фрідлендера, Г. Шевченко та ін. Проте глибина й серйозність цих досліджень не означає остаточного розв'язання щодо своєрідності лермонтовського психологізму. Психологічна розробка характерів у романі передбачає подальшу інтенсивність літературознавчих розвідок.

М. Лермонтов - один з перших російських письменників, хто застосував у художній практиці психологічний аналіз у зіставленні його з динамікою свідомості героя. Саме цей факт свідчить про М. Лермонтова як засновника традиції «роз'яснювальної» оповіді в історії російської літератури. Автор свідомо досліджує психологічні мотиви поведінки героя шляхом виокремлення в структурі психології персонажа дрібних, проте значущих елементів.

З часу першої публікації роман М. Лермонтова став об'єктом полеміки, при цьому найбільш дискусійним питанням було трактування образу центрального персонажа. Діаметрально протилежні точки зору на характер героя висловили С. Шевирьов, який розглядав образ Печоріна як такий, що не має жодного зв'язку з російською дійсністю, і В. Бєлінський, розгорнута стаття якого стала «апологією героя» (Н. Тамарченко). Зазначені тенденції продовжують існувати донині. Дослідники зосереджуються на зображенні складного, суперечливого світу героя, «історії душі» Печоріна. Проте проблема психологізму в лермонтовському варіанті в контексті романтичної традиції має кілька невивчених аспектів: недостатньо досліджено особливості лермонтовської розробки психологізму, які мають певну кореляцію з жанровими ознаками конкретних літературних творів; недостатньо вивчено духовні процеси, які зумовили «багатошаровість» оповіді в романі «Герой нашего времени».

Як відомо, Печоріна показано як людину історичну і як «героя» свого часу. В останньому варіанті він неодноразово ставав об'єктом літературознавчого аналізу. В той же час історико-літературна складова такого жанрового утворення, як «Герой нашего времени», зазвичай залишалася у затінку, будучи лише тлом, на якому обговорювалася соціально-етична та психологічна значущість лермонтовського героя. Проте існує глибинний зв'язок між методами психологічного осягнення внутрішнього світу головного персонажа роману і тими жанровими формами, в яких це осягнення фіксувалося. Зв'язок цей двовекторний. Вважаємо, що історія Печоріна - це не лише портрет соціально обумовленого типу, але й історія становлення самої романної форми, адже роман М. Лермонтова є одним з перших російських психологічних романів.

Психологізм як «змістовна форма» (О. Єсін) несе певне проблемне та ідейне навантаження та виступає як організуючий стильовий принцип, стильова домінанта, яка визначає художню своєрідність твору й підпорядковує собі всі образні форми. Цей феномен стає найважливішою художньою властивістю, яка визначає естетичну своєрідність твору. Завданню глибинного освоєння й відтворення внутрішнього світу підпорядковуються прийоми та способи зображення людини, всі художні засоби з арсеналу письменника. Психологізм як особливість літературно-художнього твору визначаємо як сукупність принципів співвіднесення зовнішніх проявів активності персонажа і внутрішніх мотивів цих проявів. Модифікація форм психологізму являє собою реалізацію того чи іншого типу взаємин між автором і героєм. Форми психологізму різняться, адже характер і зміст цих принципів співвідносяться із жанром твору. Художнє ціле «Героя нашего времени» становлять кілька «повістей», кожна з яких має чітко виражені жанрові риси. Послідовність і композиційний зв'язок цих частин відтворює процес художніх пошуків М. Лермонтова.

Отже, актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена відсутністю в лермонтовознавстві досліджень, в яких розглядали би динаміку психологізму як методу зображення свідомості у співвідношенні з динамікою жанрової системи в межах одного твору - роману «Герой нашего времени». Такий підхід дозволяє знайти нові рішення для багатьох традиційних літературознавчих проблем, пов'язаних з інтерпретацією роману.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводилося в рамках плану науково-дослідної роботи як складова частина комплексної наукової теми «Аналітика літературного твору: теоретичний, історичний та діалогічний аспекти» (№ 0106V000280) кафедри історії та теорії літератури Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов (протокол № 10 від 25.03.2010 р.).

Метою роботи є виявлення та описання на основі аналізу роману М. Лермонтова «Герой нашего времени» форм психологізму як історично рухомої ціннісної системи взаємин автора і героя в контексті формування жанрової парадигми російської прози першої третини XIX ст.

Реалізація зазначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

- дослідити історико-літературну інтерпретацію поняття «психологізм» і пов'язане з ним зображення «героя часу» в російській літературі першої третини ХІХ ст. в естетичній парадигмі романтизму і російської літературної традиції першої третини ХІХ ст.;

- розглянути психологізм як основу ідейно-композиційної цілісності роману «Герой нашего времени»;

- дослідити специфіку екстенсивного та інтенсивного типів психологізму та їх сюжетні функції;

- охарактеризувати особливості форм психологізму в романі «Герой нашего времени» у зв'язку з жанровою специфікою твору;

- розглянути своєрідність динаміки відносин автора і героя в романі М. Лермонтова;

- визначити оповідні домінанти роману «Герой нашего времени» в їх зв'язку з відповідною модифікацією психологізму.

Об'єктом дослідження став роман М. Лермонтова «Герой нашего времени».

Предметом дослідження є форми психологізму в романі М. Лермонтова «Герой нашого часу» (екстенсивний та інтенсивний типи).

Теоретико-методологічною основою дисертації є дослідження лермонтовознавців: В. Виноградова, Е. Герштейн, В. Вацуро, І. Зайцевої, О. Михайлової, Б. Удодова, М. Уманської, У. Фохта, Б. Ейхенбаума, А. Єсіна; праці дослідників історії та теорії романтизму: М. Берковського, Н. Дьяконової, В. Ванслова, Л. Гінзбург, М. Гуляєва, В. Жирмунського, І. Карташової, Ю. Манна; розвідки з історичної поетики, історії та теорії жанрово-стильового розвитку літератури: М. Бахтіна, В. Жирмунського, Ю. Лотмана, С. Аверінцева, М. Гаспарова, О. Бочарова, С. Бройтмана, Н. Тамарченка та ін.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань було застосовано комплексну методику дослідження. У роботі використано: культурно-історичний метод, який дозволив виявити історико-культурні впливи в художніх творах М. Лермонтова; історико-генетичний метод, що сприяє встановленню витоків і наступності між різними проявами психологізму в літературі, для виявлення умов формування та розвитку індивідуально- авторського вирішення проблеми «внутрішньої людини»; метод інтертекстуального аналізу, який дозволив виявити зв'язок лермонтовського роману з іншими творами письменника, а також з творами інших авторів; порівняльно-типологічний метод, що дає можливість простежити історичне становлення феномену психологізму в російській літературі.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено аналіз композиції роману «Герой нашего времени» з точки зору жанрових модифікацій форм психологізму; вперше жанровий синкретизм лермонтовського роману розглядається в аспекті жанромоделюючих функцій психологізму; вперше виявлено та описано відмінність екстенсивного та інтенсивного психологізму і відповідні кожній з форм психологізму реалізації суб'єктного начала в оповіді; вперше досліджено сюжетні функції екстенсивного типу психологізму й типи рефлексії персонажа в аспекті феномену інтенсивного психологізму.

Практичне значення дослідження. Одержані результати можуть бути використані у практиці вузівського та шкільного викладання курсу російської літератури ХІХ ст., при розробці нових навчальних посібників, лекційних курсів, спецкурсів та семінарських занять з історії російської літератури першої половини XIX ст.

Апробація роботи. Основні положення дисертації було викладено на науково-практичних конференціях: Міжнародна науково-практична конференція «П'ятнадцяті Міжнародні читання молодих учених пам'яті Л.Я. Лівшиця» (Харків, 2010), Міжнародна науково-практична конференція «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2010), Міжнародна науково-практична конференція «Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення» (Горлівка, 2006, 2008, 2010), IX Міжнародний форум русистів України «Російська мова в сім'ї слов'янських і світових мов в епоху глобалізації» (Алушта, 2010), І Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні проблеми філології: мовознавство, літературознавство, методика викладання філологічних дисциплін» (Маріуполь, 2010), Міжнародна науково-практична конференція (Острог, 2010), Міжрегіональна конференція молодих учених та аспірантів «Дослідження молодих учених у сфері гуманітарних наук» (Горлівка, 2008, 2009, 2010).

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення у 7 статтях, 4 з яких опубліковано в спеціалізованих виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура дисертації. Обраний аспект дослідження зумовив структуру дисертації, яка складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури, який налічує 223 джерела. Повний обсяг роботи становить 215 сторінок, з них основного тексту - 195 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання дослідження, проаналізовано ступінь наукового вивчення проблеми, визначено об'єкт і предмет дослідження, вказано методи аналізу та структуру дисертації, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи.

У першому розділі «Психологізм в естетичній парадигмі романтизму і російській літературній традиції початку ХІХ століття» психологізм розглядається в романтичній традиції як художнє відображення внутрішнього життя і як елемент образу світу у свідомості людини, а також досліджується роль психологізму в зображенні «героя часу» в російській літературі початку ХІХ ст.

У підрозділі 1.1. - «Психологізм як естетична цінність романтизму» -проаналізовано основні аспекти психологізму як естетичної домінанти в європейській літературі першої третини ХІХ ст. Психологізм стає «головним предметом» (Г. Гегель) романтизму, «головною ознакою стилю» (А. Єсін) і першочерговим завданням мистецтва. Суб'єктивний образ об'єктивного світу розглядається романтиками як «естетична цінність» (М. Гей), яку романтики та їх критики розглядали як типологічну рису (Й. Жан-Поль, Ф. Шлегель, Ф. Шатобріан, Б. Констан, А. де Віньї, В. Жуковський, В. Бєлінський). Романтична гносеологія виражається у творчості низкою структурних ознак: в особливому характері узагальнень; у своєрідності конфліктів, сюжетобудові, композиції; у новому герої. Актуалізується процес самопізнання, а рух душевного життя героя стає одним з головних мотивів літературного твору. Психологізм, успадкований романтизмом від сентименталізму, було переосмислено. Розчаровані в культі розуму, абстрактних раціоналістичних схемах романтики при створенні художнього образу виходили з іншої концепції особистості. Індивід як об'єкт дослідження постав не як ідея, а як складний, живий, реальний психологічний організм. Це був якісно новий індивідуальний, конкретний аналіз, який не схематизував людську душу. Романтики висунули вимогу напруженості та інтенсивності духовного життя. Звідси: зображення героя в переломні моменти внутрішнього життя; зображення туманних, «неоформлених» почуттів, що перебувають у сфері підсвідомості; накреслюються зв'язки між особистістю і навколишнім світом в історичній площині. Представники покоління, «сини» і «герої» століття з'являються у творах Дж. Байрона, Ш. Нодьє, А. Мюссе. З цими процесами пов'язаний і роман Лермонтова «Герой нашого часу».

Інтерес до «внутрішньої людини» інтенсифікував розвиток автобіографічних жанрів: щоденників, журналів, записок. У лермонтовську епоху були відомі два основних типи щоденників: 1) «для нащадків», що тяжіли до мемуарної літератури («Чужое моё сокровище» К. Батюшкова, «Записки» П. Вяземського, щоденник В. Кюхельбекера; 2) щоденники «особисті» (В. Жуковського, Дж. Байрона, публікація останніх у 1830 р. вплинула на російську мемуаристику та художню літературу). Н. Дьяконова розглядає щоденники Байрона як одне з джерел «Журналу Печоріна».

Отже, психологічна проза М. Лермонтова була підготовлена досягненнями попередньої літератури, творчо трансформованими поетом на національному ґрунті. Для російського психологічного роману вивчення людської душі було не стільки засобом, скільки одним із головних завдань. М. Лермонтов продовжував і розвивав романтичні уявлення про складність, неоднозначність людської особистості, яка поєднує у собі протилежні начала. Він продовжив і підніс на новий рівень ідею «діалектики душі», синтезував і довів до досконалості романтичне прагнення до максимальної узагальненості, відтворивши в образі героя духовне життя цілого покоління.

У підрозділі 1.2. - «Зображення «героя часу» у російській літературі першої третини ХІХ століття: традиції і новаторство» - досліджується тип «героя часу» в російській літературі в аспекті проблем типологічної подібності.

Становлення нового типу героя в російському варіанті («дивної людини») йшло у річищі напрямів і стилів, які перетинаються, пошуків нових жанрових форм. При цьому в персонажній сфері спостерігається повторюваність, типовість. Усі варіанти цього «надтипу» мають схожий модус значень, що свідчить про загальний інваріант (архетип).

Різноманітність суджень, і строкатість поглядів на ґенезу літературних явищ фокусуються на питанні про закономірність їх появи в російській літературі певних тенденцій в силу типологічної подібності або розглядаються як результат міжлітературних впливів і запозичень. Перша точка зору базується на розвідках О. Веселовського, який розмежував історичний (генетичний) і типологічний підходи дослідження літературного процесу. Його ідеї про історико-типологічні аналогії (конвергенції) розвивалися В. Жирмунським, М. Конрадом (ідея стадіальної єдності світового літературного процесу), які реалізували гіпотезу О. Веселовського про «зустрічні» течії в запозиченій культурі. Друга точка зору базується на ідеях М. Бахтіна (діалог культур) і пізніх ідеях Ю. Лотмана (різнорідність взаємодіючих елементів продукує рецепцію, переосмислення, трансформацію запозиченого зразка згідно з національною культурною ситуацією).

Лермонтовський роман є одним з варіантів національного втілення нового літературного типу, про що свідчить зіставлення образу Печоріна із західноєвропейськими його «аналогами» - героями Ж.-Ж. Руссо, Ф. Шатобріана, Б. Констана, Е. Сенонкура, Дж. Байрона, А. Мюссе та ін. (дослідження О. Михайлової, Б. Ейхенбаума, Н. Дьяконової, О. Федорова). Погоджуючись із концепціями «запозичення» в плані зображення «сина століття», вважаємо важливим звернути увагу на російську літературну традицію зображення «героя часу» (у творах М. Карамзіна, К. Батюшкова, К. Рилєєва, В. Одоєвського, О. Грибоєдова, О. Пушкіна). Лермонтовський Печорін як «герой свого часу» був результатом впливу самої російської дійсності, в якій історично закономірно сформувався тип «дивної людини» як «героя часу». Тому існуючі між героями російської літератури зв'язка мають не стільки контактний, скільки типологічний характер, зумовлений певними ціннісними орієнтирами.

За Ю. Лотманом, глибинна семантика літературного тексту пов'язана із «сюжетоутворюючими» героями. Вдало знайдений художником образ був точкою відліку, парадигмою при аналізі інших образів. Новаторство закріплюється традицією, адже «новий» герой завжди був «орієнтований» на певний аналог. Для В. Бєлінського Печорін - «це Онєгін нашого часу». М. Добролюбов вибудував типологічний ряд «зайвих людей» в російській літературі: Онєгін, Печорін, Рудін, Обломов. Проте початок типологічної «довгої лінії» «героїв часу» в російській літературі ХІХ ст. спостерігається у творах М. Карамзіна - «Рыцарь нашего времени» (1802-1803), «Чувственный и холодный. Два характера» (1803), М. Сушкова «Русский Вертер» (1801), К. Рилєєва «Чудак» (1821), В. Одоєвського «Странный человек» (1822) та ін. У російській літературі першої третини ХІХ ст. цей тип героя з'являється у творчості письменників із зовсім різними естетичними та ідейно-тематичними орієнтаціями: у творчості К. Батюшкова, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, М. Лермонтова та у творах різних жанрів (ліричний вірш, повість, оповідання, роман у віршах). Образ «героя часу» з'явився у творчості М. Лермонтова в результаті самоспостережень поета, відображених у його ліриці, ранній прозі, драматургії.

Наявність спільних рис, які спостерігаються в образах літературних творів, дозволяє констатувати, що в російській літературі першої третини ХІХ ст. з'явився новий тип героя, якому притаманні певні типові риси (стійкий модус значень). Тенденція зображення головного героя байронічного типу поступово поглиблювалася й ускладнювалася, відбувалася руйнація типу демонічного героя. Генетично пов'язаний із цим типом лермонтовський Печорін, зображений як особистість, яка детермінована суспільною психологією, однак з нереалізованими можливостями. Не заперечуючи впливу західноєвропейської літературної традиції, підкреслимо, що ці герої генетично походять від одного російського національного типу («дивна людина» - «герой часу»). Отже, існуючі між героями зв'язки мають не стільки контактний, скільки типологічний характер, обумовлений певними ціннісними орієнтирами. Якщо в західноєвропейській літературі «герої часу» трансформувалися в тип завойовників і кар'єристів, то в російській літературі на першому плані - духовний «блукач», бунтар, «зайва людина».

Другий розділ - «Психологізм як домінанта художньої структури роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашего времени”» - присвячено аналізу жанромоделюючої функції психологізму в романі, ролі психологізму в композиційній та ідейній цілісносності «Героя нашего времени», а також досліджуються авторські наративні стратегії.

У підрозділі 2.1 - «Жанровий синкретизм і жанромоделюючі функції психологізму в романі “Герой нашего времени”» - досліджуються жанромоделюючі функції психологізму в контексті творчості М. Лермонтова.

Активний розвиток жанрової системи в російській літературі першої третини ХІХ ст. був пов'язаний з новими художніми та ідейними пошуками російських письменників, продиктованими своєрідністю історичного розвитку Росії. Художній аналіз життя вимагав нової жанрової форми, передусім малої жанрової форми, яка дозволяла оперативно реагувати на основні проблеми дійсності. Одним з варіантів такої форми стала циклізація сцен, оповідань, нарисів, повістей («Вечера на хуторе близ Диканьки» М. Гоголя, «Повести Белкина» О. Пушкіна, «Вечера на Карповке» М. Жукової, «Пестрые сказки» В. Одоєвського). У літературі цього періоду спостерігаються складні форми оповіді, що свідчать про особливу увагу письменників до структурних і сюжетних можливостей («Путешествие в Арзрум», «Капитанская дочка» О. Пушкіна, «Мертвые души» М. Гоголя, «Рассказы русского солдата» М. Полєвого, «Записки одного молодого человека» О. Герцена, «Ледяной дом» І. Лажечнікова, «Княжна Зизи» В. Одоєвського). Проте навіть у порівнянні з цими творами роман М. Лермонтова - явище унікальне. Структура роману, жанр лермонтовського твору синтезували в собі різні традиції і прийоми, демонструючи складний механізм кореляції лірики і прози, перехід лейтмотивів із однієї жанрової системи в іншу.

Лермонтовський роман складається з п'яти самостійних новел, об'єднаних образом Печоріна. Однак навіть композиційно роман не сприймається як зібрання самостійних творів, на що вказували дослідники «Героя нашего времени» від В. Бєлінського до Б. Удодова і В. Вацуро. «Нелогічна» послідовність «розділів»-новел поступово знайомить читача з особистістю героя у незвичайній для літератури цього періоду формі: характеристика «зі сторони» (мандрівний офіцер), «пряма» характеристика (Максим Максимич), автохарактеристика (Печорін). У читацькому сприйнятті роман поділяється на дві частини, в кожній з яких по три новели-«розділи»: оповідь про Печоріна («Бэла», «Максим Максимыч», «Предисловие» до «Журнала Печорина») і сповідь героя в його «Журналі» («Тамань», «Княжна Мери», «Фаталист»). Урівноваженість структурного членування роману підкреслює рівноправність об'єднання в ньому двох «типів» роману європейської літератури першої третини ХІХ ст. - об'єктивного зображення дійсності (реалістичний вектор) і зображення «людської духовності» (романтичний вектор). Обидва типи роману взаємодіють, взаємодоповнюються і виконують головне - відтворити особистість «героя часу». Проте «Герой нашего времени» пов'язаний і з творами іншої жанрової природи - з пізніми романтичними поемами Лермонтова. Відомо, що М. Лермонтов одночасно працював над поемами та романом. Цей факт свідчить про неминучість внутрішніх зіткнень різножанрових творів. Погляд на «Героя нашего времени» як на частину цілісної творчої системи пізнього М. Лермонтова дозволить осмислити не тільки своєрідність самого роману, але й динаміку розвитку лермонтовської творчості взагалі.

Своєрідна композиція роману (система фрагментів з життя героя) зміщує звичні зв'язки, підкоряючись художній логіці. Генетично такий спосіб зображення близький до сюжетно-композиційної фрагментарності романтичної поеми (принцип «вершинної композиції» байронічної поеми). Однак у романтичних творах композиційна цілісність залежала від суб'єктивно-ліричного «я» автора. У романі М. Лермонтова головним є характер самого героя. Жанр роману визначався об'єктивним змістом психологічно зображуваного характеру особистості Печоріна. Автор досліджував думки, почуття, стимули поведінки героя, що вимагало своєрідного художнього об'єктивізму, який виключав однозначне тлумачення образу. Фрагментарність, «розірваність» роману відбиває «розірваність» життя самого героя, відсутність у ньому єдиного об'єднуючого начала. Ще однією складовою жанрової структури роману є психологізм попереднього прозового досвіду М. Лермонтова: незакінченого роману «Вадим» і «Княгиня Лиговская». Здійснений у роботі аналіз показує, що способи втілення людської психології, використані М. Лермонтовим у «Вадиме», були типологічно близькими до європейської романтичної традиції (байронізм, принципи В. Гюго, французька «шалена словесність»). Головним засобом розкриття внутрішнього світу героя є сповідь. Помітну роль відіграє авторська інтроспекція, а також відображення внутрішніх переживань через зовнішній прояв. Однак навіть у першому романі М. Лермонтов робить важливе психологічне відкриття: вчинки, висловлювання, мімічні прояви душевних станів можуть давати хибне уявлення про почуття й думки людини. Способи розкриття внутрішнього світу героя у «Княгине Лиговской» змінюються. З'являються інтроспективні описи можливого характеру, пов'язані зі зміною авторської позиції. Поет відмовляється від ролі обізнаного оповідача й займає позицію спостерігача. Від зображення внутрішнього життя людини він переходить до зображення її зовнішньої сторони. Основною психологічною характеристикою героїв стає їх поведінка. М. Лермонтов продовжує, розвиває й поглиблює психологічні відкриття романтиків, синтезуючи різні тенденції романтичного способу зображення «внутрішньої людини».

Предметом аналізу в підрозділі 2.2. - «Психологізм як основа композиційної і ідейної цілісності роману» - є феномен психологізму, який розглядається як основа цілісності роману. Дослідниками творчості М. Лермонтова встановлено, що розділи роману розташовані не в хронологічній послідовності зображуваних подій, а у зв'язку з завданнями найбільш повного розкриття характеру героя (О. Михайлова, В. Вацуро, Б. Удодов). Роман починається із середини подій і послідовно доводиться до кінця життя героя («Бэла», «Максим Максимыч», «Предисловие» к «Журналу Печорина»). Застосування прийому самоаналізу як центрального в архітектоніці роману свідчить про важливість завдання, яке ставив перед собою автор: розкрити складну психологію шляхом її «розчленування» і пильного дослідження, наочного встановлення причинно-наслідкових зв'язків між думками, зовнішніми враженнями, емоційними станами тощо. Далі події в романі розгортаються від початку зображуваного ланцюга подій до їх середини («Тамань», «Княжна Мери», «Фаталист»). Отже, спочатку розділи роману послідовно показують заглиблення фіналу життя Печоріна, потім, у тій самій хронологічній послідовності зображуються більш ранні етапи бурхливого життя героя. Зсуви хронологічної послідовності подій, імовірно, необхідні були М. Лермонтову не тільки для того, щоб зобразити тип «героя часу», але й показати безвихідь долі такого персонажного типу. Композиція роману має концентричну структуру. Всі події, всі герої роману пов'язані з центральним персонажем, а всі «розділи» роману є своєрідними композиційними ланками оповіді, з яких складається цілісна структура, що являє собою своєрідні замкнені кола. Накладаючись, ці кола поглиблюють розуміння складного характеру особистості героя. Принцип хронологічної послідовності подій замінюється автором психологічною послідовністю «розкриття» характеру й внутрішнього світу героя з точки зору різних персонажів. Оригінальність поетики роману активізувала в літературознавстві проблему цілісності «Героя нашего времени»: роман складається з творів різної жанрової природи, фабула яких завершується в межах кожного з них. Відсутність фабульної єдності (життєвої єдності) ставить питання про зв'язок окремих повістей і природи цілісності роману. Аналіз наявних різноманітних поглядів на цю проблему свідчить про її актуальність (розвідки Е. Герштейн, В. Виноградова, Б. Удодова, Б. Томашевського, Г. Фрідлендера).

Ключовим аспектом цілісності роману є психологізм, який висвітлив ідейно-моральні пошуки героя у зв'язку з проблемою людини і світу, сенсу індивідуального існування, волі і року, обдарованості, мети діяльності, причин бездіяльності тощо. Той факт, що межі внутрішнього і зовнішнього життя героя не піддаються проясненню з точки зору фабульного змісту роману і, відповідно, єдність твору стає проблематичною, свідчить про необхідність пошуку іншого методу описання єдності роману. Вважаємо, що в цій площині необхідно акцентувати увагу не стільки на характері героя, який перебуває у процесі становлення, скільки на тих уявленнях про персонаж, що реалізуються в різних жанрових модифікаціях. Змістовні особливості лермонтовського роману зумовили виникнення в ньому оригінального «психологічного стилю» (А. Єсін) як провідного принципу зображення душевного життя героя. Композиційна та ідейно-тематична цілісність роману будується на тонкому психологічному малюнку, який виявляє приховані шари внутрішнього світу героя, його рефлексій, душевних рухів.

У підрозділі 2.3. - «Автор і оповідач у романі “Герой нашего времени”: авторська маска як елемент письменницької стратегії» - йдеться про своєрідність авторської позиції в романі, а також про феномен авторської маски як елемента поетики роману та письменницької стратегії. У сучасному літературознавстві існує думка про те, що центральною ланкою словесно-художніх творів, фундаментом їх структури є відношення між автором і героєм як суб'єктами певних ціннісних орієнтацій. Вивчення літератури передбачає не тільки детальне осмислення окремих її феноменів, аналіз на основі літературних кодів, осмислення категорій і опозицій, а й дослідження літературного твору крізь призму ідентичності. Творець художнього тексту ідентифікує світ у різних його проявах. Проблемно-тематичний зміст роману «Герой нашего времени», безперечно, обумовлений лермонтовським світоглядом. Об'єктом художнього осмислення в романі стає характер, близький самому М. Лермонтову та поколінню 10-30-х років ХІХ століття. Отже, питання про феномен авторської маски в структурі роману видається одним з найбільш складних і актуальних.

Авторська маска як один з найважливіших елементів авторської стратегії, як етап у процесі самоідентифікації при створенні можливих текстових авторепрезентацій стає найважливішим елементом авторської свідомості. Автор «під маскою» є одним із засобів самовираження, приховування / прояву себе в межах текстового простору з притаманними лише йому індивідуальними особливостями світовідчуття, світогляду. Саме тому вивчення явища авторської маски дозволяє позначити способи позиціонування автора в художньому тексті, відокремивши реального автора від оповідача, його «заступника». Способи прояву авторської свідомості та авторської позиції в різні епохи змінюються. У ХІХ ст. найважливішою складовою оповіді стає «драматичний» елемент - оповідь і зображення подій поєднуються, спостерігається ускладнення оповідної техніки, коли в межах одного твору функціонує кілька нараторів, відбувається зміна облич оповіді. Саме така складна наративна схема притаманна лермонтовському роману. Оповідач у кожній з поданих у «Герое нашего времени» новел змінюється. Прагнучи до максимальної «об'єктивованості» близького йому героя, М. Лермонтов усуває єдиного всезнаючого оповідача, вдаючись до «посередників». Традиційний для лермонтовської поетики односуб'єктний оповідач замінюється полісуб'єктним оповідачем (мандрівний офіцер, Максим Максимич, Печорін). Така організація оповідної структури у російській літературі з'являється вперше. Через посередництво оповідача відбувається оповідна інверсія: єдність «автор - герой», яка визначає систему взаємовідносин внутрішнього текстового простору, змінюється тріадою «автор - оповідач - герой», тобто вводиться експліцитний автор, що веде оповідь від власного «голосу» та імені. У «Герое нашего времени» авторська маска може розглядатися в трьох формах функціонування.

Важливою проблемою, від вирішення якої залежать різні підходи до зображення «внутрішнього» життя персонажа, його психології, є проблема межі між фактами внутрішнього життя і зовнішніми проявами цього життя. Психологізм стає методом, який дозволяє виявити цю межу, отже, стає важливим чинником при вирішенні проблеми жанрової завершеності твору. Цю проблему можна сформулювати як проблему збігу / розбіжності автора та його героя. Мірою співпадіння /неспівпадіння автора і героя та естетичними наслідками способу реалізації цієї міри в конкретному творі й визначалася, з нашої точки зору, жанрова модифікація психологізму. Роман М. Лермонтова дозволяє розглянути можливі вирішення цієї проблеми в межах романтичної поетики, відповідно, подати вичерпну картину різноманітних підходів до зображення психології героя.

У третьому розділі - «Форми психологізму в романі “Герой нашего времени”: екстенсивний та інтенсивний типи» - розглядаються сюжетні функції, прийоми, види рефлексій різного типу психологізму з урахуванням жанрових особливостей новел роману.

Підрозділ 3.1. - «Сюжетні функції екстенсивного типу психологізму в романі “Герой нашего времени”» - присвячено аналізу різних форм і прийомів екстенсивного типу психологізму. Складний психологічний зміст лермонтовських характерів фіксується за допомогою передусім зовнішніх проявів (портрет, «маска», жест, система «двійників»). Психологізм такої оповіді визначаємо як екстенсивний психологізм - формування психологічного цілого в русі «від» зображення зовнішніх рис. Зовнішнє розглядається як особливий знак внутрішнього. Однією з форм розкриття суперечностей між «внутрішнім» та «зовнішнім» у людській особистості є феномен «маски». У літературознавчих студіях маска розглядається як літературний прийом (М. Бахтін, С. Аверинцев, Д. Лихачов, Ю. Лотман, Р. Якобсон, М. Ямпольський, О. Осовський, О. Осьмухіна).

Проблема «внутрішньої» і «зовнішньої» людини зумовила значущість і художню поліфункціональність у творчості Лермонтова образу маски в різних «варіантах»: як модель поведінки, умовна личина, маскарадність, у системі «двійників». Проблема маски у творчості поета належить до його «таємної психології». Це явище можна вважати художньою домінантою лермонтовського психологізму. Умовна личина, до якої постійно вдається герой, є одним із проявив особистості Печоріна і засобом його психологічної характеристики. У суспільстві, в якому «існують» лермонтовські герої, зовнішні соціальні амплуа перетворюються на «маски», які приховують справжню сутність їх носіїв. Соціальні ролі-маски стають природними для самих героїв та їх оточення, що призводить до «проростання» маски всередину: личина деформує і підміняє обличчя. Печорін змінює маски залежно від «глядачів» і «завдань», які ставить перед собою (у структурі роману можна виділити п'ять масок-амплуа).

Закони інтеріоризації (перехід зовнішнього у внутрішнє) і екстеріоризації (перехід внутрішнього у зовнішнє), їх взаємозв'язок обумовлюють наявність у романі двох основних форм психологізму - розкриття психічних процесів і станів у їхньому зовнішньому прояві (маска) і безпосереднього, прямого аналізу психології героя як джерела його бажань, вчинків і дій (сповіді-монологи).

Важлива форма зображення літературного персонажа в епічному творі - психологічний портрет, що є одним з варіантів описів і, одночасно, репрезентує особливості бачення оповідача. У портретах відбиваються зміни, що відбуваються в характері, позиції героя. Залежно від особливостей сприйняття оповідача змінюються структура та зміст портрета. Одна з примітних ознак портретів у «Герое нашего времени» - варіативність інтерпретації зовнішності персонажів. Портрет Печоріна подається з різних точок зору. Варіативність інтерпретацій відсутня в тих описах, які подані з точки зору Максим Максимич намагається прочитати у зовнішності минуле і сьогодення об'єкта, співвіднести його з певною життєвою моделлю (портрети Казбича, Печоріна); Печорін вписує «персонажів» у певний тип (портрет Ундини, перший портрет Мері). Мандрівному офіцерові притаманне «бачення» і Максим Максимича, і Печоріна: невідповідності між зовнішньою приналежністю людини певного типу та її внутрішнім світом.

Отже, в лермонтовському романі присутні два типи портретів: одні тяжіють до формування чітких меж і гармонізації зовнішнього вигляду; іншим, навпаки, притаманний розмитий силует і диспропорційність. Полярні за своєю будовою та функціями варіанти портретів зустрічаються в оповіданні від імені одного суб'єкта мови - Печоріна. У зв'язку з цим стає очевидним, що наявність «змістовних» меж образу людини у свідомості героя визначаються візуальними спостереженнями. Чим легше персонаж оповіді вписується в «рамки» певного типу, тим більше прагнення зафіксувати позу описуваного, яка вже сама по собі має семантичний статус (за допомогою літературних алюзій). Навпаки, розмивання силуету та дисгармонізація зовнішності ускладнюють осмислення персонажа. Психологічний аспект лермонтовського портрета є домінуючим і в описі, і в семантиці. Звідси своєрідність лермонтовського зображення «плинності» (Л. Толстой) людського характеру, яка виявляється в мінливості та суперечливості характеру героїв, неспівпадінні внутрішнього стану із зовнішністю героя. Психологізм, іронічність стають неодмінною художньою умовою здійснення тих метаморфоз, що призводять до корінної зміни у «внутрішньому бутті» персонажів і «підтримують» центральну колізію роману - «Печорін проти Печоріна» (Б. Удодов).

У поетиці психологізму «Героя нашого часу» спостерігаються явища, які не підкоряються принципу «таємничої психології» - іронія. Як форма заперечення з подвійним змістом іронія в романі стимулює визначення художньої сутності образу Печоріна, яку у внутрішньому бутті героя можна позначити формулою «поєднання протилежностей». Прояв іронічного мислення в поетиці роману є значним явищем, пов'язаним з «авторською» темою в романі. Підкреслимо типологічну близькість свідомості Печоріна і мандрівного офіцера, автора «книги», від імені якого ведеться оповідь у «Бэле» і «Максим Максимыче». Однією з форм іронії мандрівного офіцера стала своєрідна гра з шаблонами й кліше, які вкоренилися у свідомості сучасного йому читача завдяки літературі «кавказької» тематики. Іронія з'являється і в жанровому аспекті. Йдеться про «гібридний» характер новел лермонтовського роману. Наприклад, у «Бэле» спостерігається поєднання двох жанрів - подорожнього нарису та авантюрної новели. «Історійка», яку вдалося «витягнути» оповідачеві з Максима Максимича, поступово стає домінуючою у структурі новели, концентруючи на собі увагу читачів. Факти, які не мають прямого зв'язку з коханням Бели та Печоріна, починають сприйматися як зайві, що перешкоджають розвитку сюжету. У цей момент і заявляє про себе іронія оповідача.

B «Герое нашего времени» М. Лермонтовим був вироблений новий тип іронії, який відрізняється від традиційно романтичного. У цьому плані звертає на себе увагу суперечливий опис зовнішності Печоріна. На рівні оповідної рефлексії спостерігається екстенсивний тип психологізму, що реалізується у формі іронії, яка в цьому випадку не має характерних властивостей романтичної іронії. У Лермонтова вона сприяє естетично значущому «неуспіху» оповідача, його нездатності зрозуміти характер Печоріна у звичній формі іронії, спровокованої до того ж жанрами подорожнього нарису і «кавказької повісті». «Історійка» Максим Максимича перестає бути такою у розповіді штабс-капітана, адже головним персонажем у ній є Печорін, який «не вкладається» в літературний образ-кліше. Ресурси екстенсивного психологізму виявляються вичерпаними. Досягнення внутрішньої визначеності та завершеності героя передбачає створення «цілого душі героя». Ця подія відбувається в особливих формах «Журнала Печорина». Екстенсивний психологізм органічно поступається місцем психологізму інтенсивному.

У підрозділі 3.2. - «Інтенсивний психологізм: відчуження / самовідчуження як типи рефлексії персонажа» - досліджується інтенсивний тип психологізму з урахуванням жанрової специфіки новел роману «Герой нашего времени». У другій частині роману негативне психологічне ціле героя, переміщуючись у перспективу його власної рефлексії, набуває вигляду самототожності в протиставленні світу «інших» («Журнал Печорина»). Динаміку модифікацій інтенсивного психологізму схематично можна показати так: 1) Я - Інші, 2) Я - Я-Інший, 3) Інший - Я. Інтенсивний психологізм сприяє формуванню психологічного цілого героя, його особливостей «внутрішньої людини». Рефлексія оповідача відбувається з урахуванням тих свідчень, які надає про себе сам герой (в оповіді домінує сповідальність). Естетична домінанта визначається процесом самовідчуження персонажа, вичерпанням ресурсу життєвого виправдання. Оповідальна домінанта відчуження реалізується в авантюрній новелі («Тамань»); самовідчуження - в соціально-побутовій («світський») повісті («Княжна Мери»); самовипробування - у філософській повісті («Фаталист»).

В авантюрній новелі «Тамань» герой самоусвідомлює себе в заданих ззовні межах. Це усвідомлення не є достатнім з точки зору повноти самореалізації в межах життя, адже будь-яка ситуація життя передбачається конфліктом з «чужими». Як частина цілого роману ця повість відображає етап відчуження героя від автора. Саме тому повість «Тамань» не може бути сприйнята як окремий твір - вона, як і «Бэла», «Максим Максимыч», вимагає іншого жанрового продовження. За етапом відчуження від автора в «Тамани» відбувається етап самовідчуження в «Княжне Мери». Своєрідність рефлексії самовідчуження полягає в тому, що герой стикається як з чужою йому сферою з власним внутрішнім світом, а не із зовнішнім оточенням, як у випадку відчуження. Цей феномен - якісно інший етап становлення авторської свідомості - впритул підводить героя до прямого «конфлікту» з автором. Цей конфлікт у трансформованій формі розгортається в заключній частині роману, філософській повісті «Фаталист», де реалізується психологічна домінанта самовипробування.

Проявом інтенсивного психологізму є феномен відчуження, який як тип рефлексії найбільш яскраво проявляється в новелі «Тамань». У зв'язку з цим слід зазначити своєрідність художнього конфлікту в межах «Журнала Печорина». Художній конфлікт в «журналі» - це зіткнення власних переживань Печоріна з його вчинками, які він сам усвідомлює. У «Журналі» суб'єктом, об'єктом зображення і суб'єктом сприйняття є персонально один герой - Печорін у проявах свого внутрішнього і зовнішнього життя.

В «Тамани» заінтригований загадковістю «ундини», Печорін утручається в коло «чесних контрабандистів» і стає руйнівником їх «спокою». Це графічне виділене автором свідчить, що для Печоріна -фабульної особи (автобіографічного героя) контрабандисти становлять інтерес не самі по собі, а тільки щодо нього. Увага акцентується не на контрабандистах, а на тому, як герой до них ставиться, яке значення має для нього його власний вчинок щодо інших, його власна оцінка. Новела «Тамань» відкриває «Журнал Печорина» як частину поетичного світу роману. Її особливість полягає в тому, що в ній починає формуватися «слово» Печоріна про себе. Жанрова специфіка «Журнала Печорина» визначає особливість джерела художнього конфлікту в новелі «Тамань». У «Журнале Печорина» - це «моральна вина». Причина зміни криється в перебудові події взаємовідносин автора і героя. У перших повістях роману ці взаємовідносини визначаються прагненням першого дати всебічну визначеність буття другого. У повісті «Тамань» «історія» взаємин автора і героя розвивається у напрямі подальшого відокремлення героя. Зміст рефлексії героя на цьому етапі позначаємо як відчуження. На перший погляд здається, що героя протиставлено закритому для нього світу контрабандистів, як і оповідача-публікатора «Журналу» Печоріна. Насправді відносно світу контрабандистів позиції автора книжки і автора журналу не збігаються: Печорін виявляється здатним прийняти цей світ як виправданий зсередини, як такий, що відповідає власним законам. Для автора книжки це світ справді закритий. Психологічний стан героя в «Тамани» можна описати як стан самототожності. Герой залишає сферу психологічного перетину з оповідачем (автором книги), він переходить в таку стадію свого існування, коли всі зовнішні ціннісні перспективи виявляються більше неактуальними. Пізнавально-етична активність героя спрямована тепер на нього самого, він сам для себе стає проблемою. У контексті автобіографічного оповідання як домінанти «Журнала Печорина» такий тип «геройного» самовизначення відповідає соціально-побутовій повісті (за визначенням М. Бахтіна). У традиційній термінології такий жанр іменується світською повістю, до якої можна віднести повість «Княжна Мери», яка займає центральне місце в романі.

Інформація, яку отримує читач у другій частині роману, подано крізь призму сприйняття головного героя. Оцінки, які він дає людям і подіям, дозволяють виявити приховані схильності, уподобання героя, який акцентує увагу на тих рисах, які визначаються його симпатіями чи антипатіями (Вернер, Грушницький, Мері, Віра). Печорін керується власними «вірними» міркуваннями.

Лермонтов одним з перших у російській літературі показав, що людська поведінка полідетермінована, зумовлена низкою факторів, що перебувають в різних площинах і в складній взаємозалежності. Мотиви поведінки не є статичними, вони рухливі, змінюються залежно від ситуації.

У підрозділі 3.3. - «Самовипробування у філософській новелі “Фаталист”» - розглянуто своєрідність трактування в романі мотиву долі, фатуму в аспекті психологічного аналізу. Наполегливе звернення Печоріна до поняття «доля» змушує думати, що мету й сенс земного буття герой ставить у пряму залежність від вищих, субстанціональних сил. Це дає підстави говорити про фаталістичне світовідчуття Печоріна. Разом з тим зміст щоденникового запису (від 3-го червня), поведінка героя в «Княжне Мери», «Фаталисте» дозволяє стверджувати, що переконання героя антифаталістичні. Печорін визнає за людиною можливість осягнення сенсу свого земного призначення. Людина перестає бути іграшкою в руках долі, сама стає володарем життя, може відкинути можливості, які дає доля, вступити з нею в боротьбу. Фінал повісті «Княжна Мери», події в «Фаталисте» підтверджують цей висновок. Постріл Вулича, його смерть від руки козака, власне випробування долі, здавалося б, змусили Печоріна стати фаталістом. Проте психологічна колізія роману свідчить про інше. У «Фаталисте» психологічна колізія роману досягає свого апофеозу. В «Княжне Мери» психологічною домінантою стало самовідчуження героя. У «Фаталисте» це самовідчуження стає стимулом самовипробування героя. Ця обставина має виразну фабульну реалізацію: Печорін ризикує життям з дріб'язкового приводу. Фаталістичне ставлення до смерті як неминучої події поділяють три персонажі роману: Вулич (фаталіст-теоретик, готовий поставити життя на карту заради цього свого переконання), Печорін (практично втілює фаталістичну доктрину) і Максим Максимич (представник «буденного» ставлення до життя і смерті). Неминучість смерті - вирішальний аргумент, який «фаталізує» свідомість персонажів. Однак Печорін займає позицію, в якій актуалізується сприйнятливість до завершення як внутрішнього зусилля, він байдужий до зовнішніх обставин свого існування.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються основні результати дослідження.

Зображення «сина століття» як «героя часу» є однією з головних особливостей європейської літератури. Ідейно-моральні пошуки «героя часу» постають як основний проблемний зміст літературних творів. Ця проблематика вимагала поглиблення психологізму. В російській літературі розвиток цієї тенденції спостерігаємо в романі М. Лермонтова «Герой нашего времени», який увібрав у себе художній досвід, плідні естетичні знахідки, зроблені попередниками. Разом з тим М. Лермонтов істотно розвинув ці тенденції, перетворивши їх відповідно до нових творчих завдань. Романтизм звернувся до зображення нових сфер внутрішнього світу людини: кульмінаційним і переломним моментам душевного життя, невиразним почуттям зі сфери підсвідомості, співвідношення емоційного і раціонального начал. На думку дослідників (М. Берковський, Н. Дьяконова, І. Карташова), проблема людського характеру романтиками осмислювалася переважно у філософському, трансцендентному аспекті. Людина з її нескінченними можливостями не повинна зупинятися на чомусь конкретному, застиглому, адже це звужує потенційне багатство її внутрішнього світу. Духовний світ особистості романтичної літератури найчастіше поставав поза впливів конкретного життя, зв'язок між переживаннями героя та соціальною дійсністю був ослаблений. Розмірковуючи про «внутрішню людину», романтики акцентували увагу на «житті духу», що перебуває в складному процесі руху та боротьби суперечливих тенденцій. Уявлення про «внутрішню людину» охоплювали необхідність самоспоглядання, самопізнання, самоаналізу. Разом з тим «внутрішня людина» для романтиків - це свідомість, яка відчуває й сприймає зовнішній світ і тому є феноменом синтетичним у своїй основі. У пізньому романтизмі, поряд з поглибленням трагічності світосприйняття, спостерігається прагнення до більшої індивідуалізації героя. У творах уже накреслюються зв'язки між особистістю та навколишнім світом, узятим не в його соціальному, а в історичному змісті.

Здійснений у дисертаційній розвідці аналіз показує, що способи втілення людської психології, до яких звертався М. Лермонтов у своїх перших прозових творах («Вадим», «Княгиня Лиговская»), не були оригінальними. Разом з тим, лермонтовська «внутрішня людина» формується прикметами, породженими часом, які визначають образ героя. М. Лермонтов у своєму романі продовжує, розвиває та поглиблює психологічні відкриття романтиків. Він синтезує різні тенденції романтичного способу зображення внутрішньої людини. Романтичний герой став відправною точкою художньої еволюції в романі М. Лермонтова «Герой нашего времени». Завершується цей роман становленням героя романного, відносно якого автор займає позицію «позазнаходження», що являє собою процес напруженої естетичної взаємодії між автором і героєм. Художнє новаторство М. Лермонтова пов'язане з естетичним освоєнням дистанції між автором і героєм. Ця дистанція в прозі романтиків не усвідомлювалася як проблема: особистість автора практично поглинала особистість героя, сфери їх свідомості та рефлексії збігалися. Ігнорування психологічної дистанції між автором і героєм проявлялося зовнішньою дистанцією між центральними фігурами художнього твору. Жанри романтичної прози освоювали різні типи таких зовнішніх дистанцій. У романі «Герой нашего времени» жанри постають як етапи перетворення зовнішніх меж між оповідачем і персонажем у внутрішню дистанцію між автором і героєм: цей процес і зумовлює композицію роману. Вважаємо, що будова роману, послідовність входження в читацьке поле різних аспектів особистості Печоріна пов'язано не тільки із завданням повного розкриття образу героя, створення портрета «героя часу», але і з процесом формування романного типу взаємин автора і героя, ще невідомого російській літературі. Змістовні особливості лермонтовського роману зумовили виникнення в ньому оригінального «психологічного стилю». Психологізм стає найважливішою художньою властивістю роману. Психологічний світ у романі постає як складний, наповнений суперечностями, які необхідно художньо виявити, пояснити, тому психологічний аналіз у М. Лермонтова часто будується як виявлення прихованих шарів внутрішнього світу, тих спонукань і душевних рухів, які не лежать на поверхні.