Пізня проза Гайміто фон Додерера. Структура та наративні типи

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.112.2 (436)(043)

ПІЗНЯ ПРОЗА ГАЙМІТО ФОН ДОДЕРЕРА. СТРУКТУРА ТА НАРАТИВНІ ТИПИ

10.01.04 -- література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

РЕДЧИЦЬ ТЕТЯНА ВІКТОРІВНА

Київ -- 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор МЕГЕЛА Іван Петрович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри зарубіжної літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ШАЛАГІНОВ Борис Борисович, Національний університет «Києво-Могилянська академія», професор кафедри літератури та іноземних мов

кандидат філологічних наук, доцент БОБИНЕЦЬ Степан Степанович, Ужгородський національний університет, доцент кафедри французької мови та зарубіжної літератури

Захист відбудеться «20» червня 2011 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка за адресою: 01030, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано «16» травня 2011 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Гаєвська Н.М.

АНОТАЦІЯ

Редчиць Т.В. Пізня проза Гайміто фон Додерера. Структура та наративні типи. -- Рукопис. додерер роман апперцепція прозаїк

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 -- література зарубіжних країн. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -- Київ, 2011.

Дисертацію присвячено вивченню пізньої прози видатного австрійського прозаїка другої половини ХХ ст. Гайміто фон Додерера. Спираючись на ключові позиції естетичного світогляду митця, сформульовані в його теоретичних працях, зокрема на принцип «апперцепції», концепції «першої» та «другої» дійсності, а також «тотального» та «німого» роману, дисертантка розглядає художню прозу Г. фон Додерера як практичну реалізацію зазначених положень. Досліджуються специфіка застосування принципу симфонізму та інші прояви «музичного коду» в сюжетно-композиційній структурі романів та оповідань Г. фон Додерера; аналізуються наявні в пізніх романах письменника елементи метасемантики та архетипної семантики. Окремий розділ присвячено наративній організації Додерерової прози. Зокрема, визначаються основні типи оповіді, характерні для великої та малої прози письменника; реконструюються філософсько-естетичні чинники, що зумовили використання тих чи тих наративних структур.

Ключові слова: проза, апперцепція, «тотальний роман», «німий роман», оповідання, симфонізм, нарація.

АННОТАЦИЯ

Редчиц Т.В. Поздняя проза Хаймито фон Додерера. Структура и нарративные типы. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04 -- литература зарубежных стран. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. -- Киев, 2011.

Диссертация посвящена изучению поздней прозы выдающегося австрийского писателя Хаймито фон Додерера. Выделяя принципы «апперцепции», концепции «первой» и «второй» действительности, «тотального» и «немого» романа как ключевые понятия эстетической системы художника, автор диссертации исследует специфику текстуальной реализации этих положений в произведениях, принадлежащих к последнему периоду творчества писателя. В работе рассматривается взаимосвязь между концепцией «вертикальной тотальности» и сюжетно-композиционной структурой додереровской романной прозы (принцип симфонизма); анализируются такие проявления стратегии «музыкальной кодификации» в романах и рассказах писателя, как использование музыкальной терминологии, обыгрывание названий музыкальных произведений, вербализация музыкального темпоритма и текстуализация структуры различных музыкальных жанров. Как проявления принципа симфонизма интерпретируются и созданные Додерером метаобразы Штрудльхофской лестницы и Слунских водопадов.

Рассмотрение художественной структуры поздней прозы Х. фон Додерера проводится с позиций современной нарратологии. Определяя точки схождения романного нарратива и нарратива рассказа, автор диссертации экстраполирует общетеоретические положения на повествовательную структуру поздней прозы писателя; характеризует типы используемых в ней нарративных стратегий и тактик; выявляет наиболее распространенные типы фокализаторов; исследует феномен смены нарративных «масок»; отмечает случаи использования мифологического нарратива, выявляя соответствия между указанными особенностями нарративной организации и общим содержанием произведений австрийского автора, его эстетическими принципами и личным жизненным опытом.

Ключевые слова: проза, апперцепция, «тотальный роман», «немой роман», рассказ, симфонизм, наррация.

SUMMARY

Redchyts T.V. The late prose of Heimito von Doderer. Structure and types of narration. -- Manuscript.

This thesis is submitted as a partial fulfilment of the requirements for the Candidate of Philology degree in specialization 10.01.04. -- Foreign Literature. --Taras Shevchenko National University of Kiev. -- Kiev, 2011.

The thesis focuses on the late prose of an outstanding Austrian writer of the 2^nd half of the 20^th century Heimito von Doderer. Proceeding from the crucial notions developed by Doderer, first and foremost from those of the «first» and the «second» reality as well as from the principle of «apperception» and the concepts of «total novel» and «roman muet», the author of the dissertation examines the late works of the writer as (at least partial) implementations of those premises. The thesis also traces the influences of «symphonism» and other manifestations of «musical code» in the plot and structure of Doderer's novels and short prose. The elements of metasemantics and archetypical semantics have been examined as well. A whole chapter is dedicated to the narrative arrangement of H. von Doderer's prose works. The author defines the basic types of narration, and reconstructs the philosophical and aesthetic background which determined the writer's resort to specific narrative structures.

Key words: prose, apperception, «total novel», «roman muet», short story, symphonism, narration.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Австрійський прозаїк Гайміто фон Додерер (1896-1966) належить до когорти письменників «пізньої слави». Однак, незважаючи на те, що широке визнання його літературних здобутків надовго забарилося, твори Г. фон Додерера поціновуються сьогодні як одне з найяскравіших явищ австрійської прози, котре значною мірою визначило національний профіль австрійської літератури та культури у другій половині ХХ ст. Від початку 1950-х рр., коли вийшли друком два монументальні епічні тексти Г. фон Додерера -- романи «Штрудльгофські сходи» (1951) і «Демони» (1956) -- творчість письменника потрапляє в поле зору спочатку літературної критики, а дещо згодом - і літературознавства. Різні аспекти його прозового спадку розглядаються у працях таких німецькомовних дослідників, як Ґ.Зоммер, В.Шмідт-Денґлер, Г.Шредер, Д.Вебер, Л.-В.Вольф, Е. Штенґель, Ф.Троммлер та ін. Поза тим, інтерес до творчості австрійського прозаїка виявляють і вчені зі США (Г.-М. Вейдсон, І.Іваск, П. Фолк, П. Батке), Великобританії (М.Гамбурґер, С.Гейворд-Джонс, М.Свейлз), Італії (К.Маґріс), Франції (Ф.Ґроссо) та Польщі (Я.Папіор). Предметом дослідження в цих та інших працях найчастіше ставали проблеми визначення місця митця в контексті повоєнної австрійської літератури, автобіографічна основа, тематика та окремі риси поетики його художньої прози, зачеплені Додерером питання теорії та практики романної творчості тощо.

Попри те, що вивчення творчості австрійського класика на теренах колишнього СРСР, у тому числі й в Україні, розпочалося ще в 60-і рр. минулого століття, здобутки вітчизняного додерерознавства залишаються вельми обмеженими як кількісно, так і тематично. Найвагоміший внесок у розвиток цієї галузі германістики становлять розвідки видатного українського вченого Д.Затонського. Єдиним монографічним дослідженням творчості австрійського письменника є дисертація російської дослідниці Є.Куликової «Естетичні погляди Г. фон Додерера та його роман „Слунські водоспади“»; однак у ній докладно розглядається лише один із романів письменника, до того ж при його аналізі застосовується застаріла наукова методологія. Окрім того, ім'я Додерера більш-менш побіжно згадується у працях, присвячених національній специфіці австрійської літератури (Ю.Архипов, І.Зимомря, О.Михайлов, Р.Самарін, А.Стрєльнікова, Ю.Цвєтков, Т.Гаврилів та ін.) та/чи окремим аспектам функціонування творів австрійських авторів (О.Єрохін, М.Ямпольський). Непересічною подією для українського додерерознавства стала й поява статті, присвяченої Г. фон Додереру, у другому томі «Української літературної енциклопедії» (автор -- Є.Нечепорук). Утім, незважаючи на ці та деякі інші здобутки літературознавства країн колишнього СРСР, українська традиція вивчення творчості «останнього австрійського епіка» поки що перебуває на етапі становлення.

А втім, і на карті західного додерерознавства наявні очевидні «білі плями». Йдеться, насамперед, про брак ґрунтовних досліджень «малої прози» письменника, яка «загубилася» в тіні більших творів на кшталт «Штрудльгофських сходів», «Слунських водоспадів» та «Демонів». Досі не запропоновано чіткої та змістовної періодизації творчості Г. фон Додерера, що свідчить про залежність сучасного додерерознавства від інтерпретаційних стереотипів 1950-1960-х рр., сформованих на основі головно пізньої прози письменника. На часі -- й переосмислення традиційних підходів до Додерера як до письменника-реаліста, а також нове прочитання його текстів із урахуванням аналітичних методик структуралізму, семіотики, наратології та архетипної/міфологічної критики.

Все це й зумовлює потребу в комплексному вивченні прозового доробку Г. фон Додерера, без урахування феномену якого картина літературного процесу в Австрії та німецькомовних країнах навряд чи може вважатися повною.

Таким чином, актуальність обраної нами теми дисертаційного дослідження визначається:

1) неоформленістю української традиції вивчення творчості Г. фон Додерера й відсутністю у вітчизняному літературознавстві спеціальних досліджень його художньої спадщини;

2) усталенням у західному додерерознавчому дискурсі певних інтерпретаційних підходів, котре призводить до утворення в ньому низки лакун, зокрема в тому, що стосується визначення наскрізних естетичних домінант та принципів структурної організації художньої прози митця, взаємовпливу його теоретичної рефлексії та художньої практики, використання ним моделей оповіді, заснованих на музичних структурах, тощо;

3) необхідністю переосмислення творчого доробку Г. фон Додерера в контексті сучасного перегляду і «переписування» канону та історії австрійської літератури ХХ ст. зокрема й німецькомовної та -- ширше -- західноєвропейської літератури взагалі.

Зв'язок роботи з науковими темами, програмами, навчальними планами. Дисертацію виконано на кафедрі прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету в рамках науково-дослідної роботи № 58-07 «Актуальні проблеми літератур Західної Європи та Америки ХХ -- початку ХХІ століття» (номер державної реєстрації -- 0107 U 003253).

Мета дисертації полягає у виявленні структурно-композиційних та наративних принципів організації творів пізньої прози Г. фон Додерера, а також у визначенні шляхів художнього втілення естетичних концепцій письменника.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

1) окреслення культурної специфіки світоглядних уявлень Г. фон Додерера, пов'язаних із проблематикою «габсбурзького міфу» та «габсбурзької ностальгії»;

2) визначення та докладний аналіз основних концептів теоретичної авторефлексії Г. фон Додерера; дослідження впливу теоретичних побудов А.П.Ґютерсло на світоглядні настанови та естетичні засади письменника;

3) вивчення широкого комплексу питань взаємовпливу прози Г. фон Додерера та музики як другого символічного коду культури; аналіз конкретних реалізацій принципу симфонізму та засобів музичної кодифікації структурно-композиційних елементів тексту у романах та малій прозі австрійського автора;

4) систематизація та інтерпретація наративних стратегій і тактик, характерних для пізньої прози Г. фон Додерера; дослідження взаємозумовленості цих стратегій і тактик та естетико-світоглядної концепції письменника.

Основним об'єктом дослідження в дисертації є пізня проза Г. фон Додерера, яка, власне, і створила письменникові репутацію радикального новатора післявоєнної австрійської літератури і яку переважна більшість дослідників та критиків уважає естетично найвагомішою частиною його художньої спадщини. До «пізньої» прози -- згідно з поширеним у додерерознавстві поглядом -- дисертантка відносить ті тексти митця, що датуються 1950-ми -- першою половиною 1960-х рр. і найповніше втілюють розроблені письменником концепції «тотального» та «німого» романів (докладніше див. підрозділ 2.3.).

Предмет дослідження у дисертації становлять особливості структури та нарації творів пізньої прози Г. фон Додерера.

Матеріалом для дослідження стали романи Г. фон Додерера «Штрудльгофські сходи» («Die Strudlhofstiege», 1951), «Демони» («Die Dдmonen», 1956), «Слунські водоспади» («Die Wasserfдlle von Slunj», 1963), а також його повісті та оповідання «Дивертисмент № VII. Єрихонські сурми» («Die Posaunen von Jericho. Neues Divertimento», 1958), «Варіації на тему Йоганна Петера Гебеля» («Johann Peter Hebels Variationen», 1959), «Зустріч удосвіта» («Bei Tageseinbruch», 1956), «Катування шкіряних мішечків» («Die Peinigung der Lederbeutelchen», 1956), «Сонатина» («Die Sonatine», 1960), «Під чорними зірками» («Unter schwarzen Sternen», 1966) та ін. В окремих випадках до аналізу залучалися й ранні твори митця, зокрема романи «Остання пригода» («Das letzte Abenteuer», 1936) та «Кружний шлях» («Ein Umweg», 1940). Окрім того, з метою окреслення світоглядних та естетичних засад творчості письменника було використано його теоретичні праці, щоденникові записи та мемуари.

Методи дослідження. З огляду на гетерогенність досліджуваного матеріалу в дисертації використовується низка методів. Зокрема, аналіз світогляду митця та його естетичної еволюції здійснюються за допомогою біографічного методу; вивчення історії сприйняття творів письменника та включення їх до канону австрійської національної культури визначає звернення до методології рецептивної естетики; з метою аналізу структури композиції Додерерової прози було використано елементи методології структурного аналізу; виокремлення та аналіз різних типів оповідних стратегій у творах австрійського митця відбувається на засадах наратології. Окрім того, в рамках дослідження шляхів музичної кодифікації художньої структури наратологічний метод збагачується елементами музикознавчого аналізу.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці вітчизняних і зарубіжних германістів (Г.Айзенрайха, А.Большскеві, Д.Вебера, Г.-М.Вейдсона, Д.Затонського, І.Іваска, Є.Куликової, К.Маґріса, О.Михайлова, Ж.Папіора, М.Свейлза, Ф.Троммлера, П.Фолка, А.Гольцінґера, В.Шмідт-Денґлера, Г.Шредера, Е.Штенґель, Г.Шпіль); теоретиків літератури (С.Аверінцева, Р.Барта, М.Бахтіна, М.Гіршмана, Ж.Женетта, М.Епштейна, В.Інґардена, Ю.Лотмана, Д.Лукача, В.Шміда, Дж.Міллера, Я.Мукаржовського, А.Нюннінґа, Ц.Тодорова, В.Тюпи); фахівців із мистецтвознавства та музичної семантики (Б.Асаф'єва, В.Вольфа, Б.Гаспарова та ін.).

Наукова новизна одержаних результатів. Дана дисертаційна робота є першим в Україні системним дослідженням пізньої прози Г. фон Додерера, у якому ґрунтовно проаналізовано структурно-композиційні та наративні особливості зазначеного корпусу текстів. Дисертація широко висвітлює амбівалентний вплив «габсбурзького міфу» на формування світоглядних та естетичних засновків австрійського автора, зокрема його орієнтації на традицію та відверто ностальгічної концепції двох дійсностей. Особлива увага приділяється спорідненості між структурними й жанровими моделями музичних творів та структурно-композиційними особливостями пізньої прози письменника; при цьому складна тематико-семантична стратифікація Додерерових романів та оповідань розглядається в контексті застосування принципу симфонізму, що, поміж іншим, вияскравлює закономірності звернення автора до метаобразів. Окрім того, у дисертації здійснюється спроба типологізації та осмислення широкого спектру наративних стратегій і тактик, які використовував Г. фон Додерер у своїй творчості. З'ясування та/або уточнення перелічених аспектів структури та оповіді у творах Додерера дозволяє повніше висвітлити багатогранний зв'язок між художньою практикою письменника та його естетико-філософськими концепціями.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані в курсах лекцій із історії німецькомовної літератури ХХ ст., спецкурсах із теорії літератури та наратології, при підготовці курсових, магістерських, бакалаврських і дипломних робіт, посібників та підручників, дисертаційних досліджень із історії та теорії літератури, а також порівняльного літературознавства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації було апробовано у виступах і повідомленнях на ХІ Всеукраїнській науковій конференції «Проблеми розвитку сучасної лінгвістики, світової літератури та перекладознавства» (Черкаси, травень 2005 р.); ХІІ Всеукраїнській науковій філологічній конференції «Розвиток світової лінгвістики, літератури та перекладознавства» (Черкаси, вересень 2007 р.); Міжнародній науковій поетологічній конференції «Криза теорії» (Чернівці, жовтень 2007); ХІІІ Всеукраїнській науковій філологічній конференції «Світова література, лінгвістика та перекладознавство» (Черкаси, жовтень 2009 р.); І Міжнародній науково-практичній конференції «Германістика ХХІ ст.: традиційні й новітні аспекти дослідження та викладання» (Горлівка, квітень 2010 р.); Міжнародній науковій конференції «Поетика містичного» (Чернівці, жовтень 2010). Вони також обговорювалися на засіданнях кафедри прикладної лінгвістики та щорічних звітно-наукових конференціях професорсько-викладацького складу Черкаського державного технологічного університету. Основні положення дисертації викладено в семи публікаціях, уміщених у фахових виданнях ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, що містить 287 найменувань (із них 171 -- видання німецькою та англійською мовами), та додатків. Загальний обсяг дисертації -- 205 сторінок, основний текст -- 178 сторінок, додатки -- 1 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі схарактеризовано стан вивченості проблеми, обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність та вказано на її зв'язок із науковими програмами, планами й темами, сформульовано мету дослідження та його завдання, визначено новизну роботи та можливості практичного застосування отриманих результатів.

У першому розділі -- «Загальні проблеми вивчення творчості Г. фон Додерера» -- окреслено теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження та конкретизовано застосований у ньому термінологічний апарат.

Підрозділ 1.1. -- «Творчість Г. фон Додерера в оцінках західних літературознавців» -- містить систематичний огляд досліджень зарубіжних літературознавців, присвячених творчості Г. фон Додерера.

У межах західного додерерознавства як найбільш репрезентативні виділено німецькомовну (Швейцарія, Німеччина, Австрія) та англомовну (США, Англія) традиції. Обидві традиції розробляють схожий комплекс наукових проблем і проходять у своєму розвиткові однакові етапи. Зародження стійкого інтересу до творчості Г. фон Додерера, зумовлене насамперед успіхом його романів «Штрудльгофські сходи» та «Демони», припадає на середину 50-х рр. ХХ ст. Створені в цей період статті та огляди Р.Блаугута, А.Райнінґера, Г.-М.Вейдсона, І.Іваска та ін. мають переважно літературно-критичну спрямованість. З середини 1960-х рр. на зміну публікаціям «ознайомчого» штибу приходять ґрунтовніші розвідки, позначені пошуком нових підходів до осмислення творчості Г. фон Додерера й розуміння естетичної природи його прози (дисертації Е.Большскеві, П.Фолка, Ф.-П.Габерля, П.Батке та ін. у США та Англії; монографії Д.Вебера, Л.-В.Вольфа, Р.Чіркі, Р.Фішер та дисертації Е.Штенґель, Ф.Троммлера, І.Джастін, Ф.Ґроссо у континентальній Європі). Нині спадок письменника на Заході активно вивчають Д.Бауман, Р.Тремль, Т.Бухгольц та ін.; щороку проводяться Додерерівські читання. Починаючи від 1960-х рр. сформувався й певний тематичний канон англо- та німецькомовного додерерознавства. Найчастіше дослідники звертаються до проблем «австрійськості» творів Додерера та ролі в них автобіографічного компонента; еволюції творчого методу письменника (зокрема в контексті дискусій щодо його «традиційності»); поетики та тематики його романів; особливостей психологізму в його творах, а також до питань теорії роману та жанрології. При цьому увага вчених зосереджується передусім на великій прозі Г. фон Додерера -- на шкоду його повістям та оповіданням, які й досі залишаються на маргінесах наукового дискурсу.

У підрозділі 1.2. -- «Рецепція творчості Г. фон Додерера українським і російським літературознавством» -- розглянуто праці науковців країн колишнього СРСР. Пострадянський додерерознавчий дискурс є набагато менш репрезентативним, аніж західний. До основних його набутків належать розвідки Д.Затонського, а також дисертаційне дослідження О.Куликової (1980-і рр.). Протягом двох наступних десятиліть ім'я Г. фон Додерера лише спорадично згадується у працях, присвячених вивченню тих чи тих проблем літературного процесу ХХ ст., зокрема проявам «австрійського синдрому» в літературі (Ю.Цвєтков, А.Стрєльнікова, М.Нікітіна) та феномену австрійської літератури як такої (І.Зимомря та ін.). Тільки на початку 2000-х рр. в Росії (в Україні творчість письменника досі залишається своєрідною terra incognita) з'являються поодинокі розвідки, у яких розглядаються окремі аспекти тематики, системи образів та поетики прози Додерера (А.Балаганінa, А.Хлистун та ін.). Утім, у цьому досить скромному корпусі текстів не простежується ані тематичних, ані методологічних тенденцій, які би дозволяли говорити про самостійну традицію вивчення творчості австрійського письменника на пострадянському просторі.

У підрозділі 1.3. -- «Теоретичні засади вивчення творчості Г.фон Додерера» -- стисло схарактеризовано ключові поняття та терміни, що становлять теоретичну базу дослідження.

На основі праць Ю.Лотмана, М.Бахтіна, Г.Поспєлова, В.Тюпи, Ґ. фон Вільперта, Ф.Брюнетьєра та ін. уточнюється зміст таких літературознавчих термінів, як архітектоніка художнього твору, композиція, сюжет, ситуація, конфлікт; також проаналізовано тезу Р.Інґардена про двовимірність структурно-композиційної організації літературно-художнього твору. Окрім того, у підрозділі розглянуто важливе для даного дисертаційного дослідження поняття музичність, під яким ми розуміємо ефект часткової подібності літературного твору до музики як особливої семіотичної системи та другого символічного коду культури (Б.Гаспаров, В.Руднєв).

З опорою на праці Ж.Женетта, Г.Міллера, В.Шміда та ін. окреслюється зміст ключових понять сучасної наратології -- «нарація», «наративність», «наратив», «наратор», «фокалізація», узагальнюються класифікації наративних моделей (стратегій) та типів фокалізації, запропоновані Ж.Женеттом, Б.Ромберґом, Я.Мукаржовським, М.Тулланом та А.Нюннінґом, а також обґрунтовується доцільність/можливість їхнього застосування при аналізі оповідної структури прози Г. фон Додерера. Найбільша увага в підрозділі приділяється центральним для роботи поняттям подія та історія, що розроблялися в працях Б.Томашевського, Ю.Лотмана, В.Тюпи та В.Шміда. За основу в дисертаційному дослідженні взято визначення події як специфічного відхилення від нормативного для фікційної дійсності художнього твору світоустрою; натомість історія розглядається як смислотворча сукупність відібраних елементів подій, розташованих у природному порядку.

У другому розділі -- «Філософсько-естетична концепція Г. фон Додерера» -- розглядаються світоглядні засади, естетичні концепції й теоретико-літературні принципи, що визначили характер художньої творчості письменника.

У підрозділі 2.1. -- «Світоглядні засади творчості Г. фон Додерера» -- досліджується генетичний зв'язок художніх поглядів Г. фон Додерера із типово австрійським синдромом «габсбурзької ностальгії» та «габсбурзьким міфом». Під останнім зазвичай розуміють тенденцію до ідеалізації майже сімдесятилітнього (1848-1916) правління імператора Франца Йозефа (Габсбурґа), що стає особливо помітною вже після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. і визначає специфіку австрійської літератури в міжвоєнний час. Утім, на відміну від Ст.Цвейґа чи Й.Рота, у зрілій прозі яких «Золотий Вік» Франца Йозефа відверто протиставляється невтішній сучасності, ставлення Г. фон Додерера до «габсбурзького міфу» є принципово двоїстим. У цьому сенсі видається некоректним як беззастережне віднесення творчості письменника до традиції «габсбурзької ностальгії», так і беззастережне його від неї відмежування (обидва погляди досить поширені у науково-критичній літературі). Про симпатію до загиблої монархії свідчать насамперед поширені в Додереровій прозі настрої тихого смутку та ностальгії, заперечення «досягнень» цивілізації, послідовне протиставлення масовості й безособовості життя в технізованому місті «тим часам», коли творіння людських рук відображали індивідуальність свого творця, а сама людина була єдина з природою. Однак нерідко до патріархального антуражу сільського життя у пізніх романах Г. фон Додерера додаються й виразно реалістичні деталі, що руйнують «етнографічну» ідилію. Це дає підстави стверджувати, що австрійський автор принаймні почасти долає силу тяжіння «габсбурзького міфу».

Важливе значення для естетичної свідомості та художньої творчості Г. фон Додерера мало також його захоплення (а згодом -- і професійні заняття) історією, вочевидь, пов'язане з ретроспективним характером «габсбурзької ностальгії». Своєрідність художнього освоєння історії у прозі письменника визначається максимою «Історія поза політикою». Виходячи з неї, митець трактує історичний процес як безперервне тривання, засноване на зв'язку часів та спадкоємності розвитку, на об'єднавчій силі традиції.

З «габсбурзькою ностальгією» тісно пов'язана й Додерерова концепція двох дійсностей. «Перша дійсність» мислиться письменником як дійсність «істинна», незалежна від політичного життя й локалізована «понад історією». Натомість «друга дійсність» є демонічною за своєю сутністю; вона охоплює людські ілюзії та фантазії, від сексуальних збочень до політичних аберацій, і загрожує людині втратою ідентичності. З усіх проявів «другої дійсності» найбезглуздішою та найжорстокішою Додерер уважав війну. «Демонізму» «другої дійсності» письменник протиставляє «образ гармонії», яку він убачає насамперед у ідилії габсбурзького світу.

У підрозділі 2.2. -- «Вплив А.П.Ґютерсло на Г. фон Додерера в контексті теорії роману» -- простежується вплив творчої практики А.П.Ґютерсло на становлення Г. фон Додерера як прозаїка. Саме під враженням від текстів Ґютерсло Додерер сформулював настанову на універсальне (тотальне) зображення реальності. При цьому, подібно до Ґютерсло, Додерер не схвалював «горизонтальної» (екстенсивної) тотальності, воліючи натомість глибоко осягнути тотальність за «вертикаллю» -- себто проникаючи у сховані під поверхнею шари дійсності. У своїх творах він верифікує мистецьке кредо А.П.Ґютерсло -- «глибина поза нами», що зрештою набуває вигляду теорії апперцепції (цей термін вперше з'являється y щоденникових записах письменника наприкінці 1930-x рр.). Під «апперцепцією» Г. фон Додерер розуміє активність та спрямованість назовні властивого людині сприйняття дійсності, тобто|цебто| її «відкритість» до довколишнього світу, що поєднується з незаангажованістю погляду. Вимога такої відкритості, проте, аж ніяк не означає перевантаження роману -- найважливішої для австрійського автора літературної форми -- життєвим матеріалом та розмивання його художньої структури (саме це він закидає романові Ґютерсло «Сонце і Місяць»). Навпаки, Додерер виступає прихильником композиційної стрункості та завершеності прозового тексту. Таким чином, саме у суперечці з А.П.Ґютерсло письменник заявляє про своє розуміння роману як продуманої й чітко структурованої художньої форми, цілісність якої забезпечується насамперед її сюжетно-композиційною єдністю.

Підрозділ 2.3. «Естетичні засади романної творчості в есеї Г. фон Додерера «Підґрунтя та функція роману». Для повнішого усвідомлення поглядів Г. фон Додерера на зміст та форму творів романного жанру, важливе значення має теоретичний есей письменника «Підґрунтя та функція роману» («Grundlagen und Funktion des Romans», 1959). Найбільш прийнятною з усіх дефініцій роману Додереру видається дефініція, запропонована літературознавцем В.Кайзером. Згідно з нею головним формотворчим принципом цього жанру є фігура оповідача та здійснюваний за її допомогою процес оповіді. Не менш важливими, однак, є й ті явища та речі, довкола яких обертається ця оповідь. На переконання автора есея, матеріалом для роману можуть бути лише остаточно завершені події, які таким чином конституюють власну значущість. Тому головним завданням письменника Додерер уважає відживлення минулого за допомогою пам'яті. Міркуючи над конкретними художніми формами такого відживлення, він обстоює інтерес до повсякденності в усіх її проявах і деталізацію опису, а також вимагає бодай «мінімального потоку оповіді», який би не зникав за нескінченними авторськими роздумами та поясненнями. Попри позірну близькість цих міркувань до естетики натуралізму, письменник насправді утверджує пріоритет форми над змістом; форма ж, своєю чергою, зводиться ним до композиції. Саме композиція, за Додерером, дозволяє виявити у творі взаємозв'язок та/або взаємозалежність між частковим та загальним, внутрішнім та зовнішнім.

Опора на композицію, власне, й уможливлює принципове для Додерера «тотальне» охоплення життя, що перетворює ідеальний романний текст на «тотальний роман». Своєрідність Додерерової концепції «тотального роману» зумовлена передовсім пошуками шляхів подолання формальної фрагментарності, яку митець критикував у романах А.П.Ґютерсло, Р.Музіля та Г.Броха, а також прагненням поєднати у своїх творах потужний сюжетний каркас та закриту, цілісну форму. Експліковану в романі універсальність Додерер пов'язує з комунікативними функціями роману цього жанру. Сама можливість існування «тотального роману» випливає, на його думку, із взаємодії індивідуальної свідомості та довколишнього світу, у процесі якої твір набуває мовного виразу.

Окрім обґрунтування «тотального роману», новаторство Г. фон Додерера в царині теорії великої прози виявилося в концепції так званого «німого роману», на позначення якого письменник уживав французький термін «roman muet». Сутність цієї концепції полягає в утвердженні «об'єктивності» романного жанру, яку письменник ототожнює з відсутністю у творі формальних проявів авторської присутності: зауваг, коментарів, оцінок, есеїстичних відступів тощо. На переконання Додерера, дія та образність у романі пріоритетні перед описами та аналітичними роздумами, а (нечутний) голос автора мусить промовляти до читача насамперед через художню структуру твору. Надметою авторської об'єктивності для митця є проникнення крізь товщу оманливої «другої дійсності» до остаточних фактів дійсності «першої». Г. фон Додереру так і не вдалося реалізувати свій задум -- створити «Роман № 7» саме як «roman muet». Попри це, ідея «німого роману», котра презентує одну з найбільш оригінальних теоретичних концепцій роману, становить один з художніх «активів» Г. фон Додерера.

У третьому розділі -- «Специфіка структурно-композиційної організації художньої прози Г. фон Додерера» -- досліджуються особливості застосування теоретичних положень письменника у його художній практиці.

У підрозділі 3.1. -- «Особливості реалізації принципу тотальності в композиції романів Г. фон Додерера» -- у центрі уваги опиняється принцип симфонізму, котрий розглядається як текстуальна репрезентація принципу тотальності у прозі письменника (а отже, не обов'язково відсилає до конкретних елементів музичної симфонії, співвідносячись радше із загальним принципом її побудови). Перетворюючи роман на ретельно структуровану великоформатну конструкцію, він використовується Додерером задля створення динамічної та всеохопної картини життя в межах окремого твору.

Однією з перших спроб застосування Г. фон Додерером принципу симфонізму став роман «Кружний шлях». У ньому цей принцип простежується насамперед на рівні сюжетно-композиційної організації (багатокомпонентна структура тексту; введення на початку теми, яка розвиваючись та видозмінюючись, у фіналі набуває іншого звучання), а також у символічній назві твору, що підкреслює його кільцеву структуру. Однак повномасштабну реалізацію всіх можливостей літературного симфонізму знаходимо вже в пізній прозі митця -- масштабних епопеях «Штрудльгофські сходи» (1953) і «Демони» (1956).

У романі «Демони», час дії якого охоплює кілька десятиліть, принцип симфонізму допомагає впорядкувати величезний обсяг сюжетного матеріалу і надає структурі твору інтегральної цілісності. Подібно до епічної або лірико-побутової опери -- твору музично-театрального мистецтва, що ґрунтується на синтезі слова, сценічної дії та музики, -- роман складається з трьох частин та «Увертюри». Саме увертюра слугує засобом «музичної кодифікації» (О. Михайлов) тексту: в ній повторюються окремі слова, фрази й параграфи; визначаються мотиви, які згодом буде розгорнуто в сюжетні інтриги; зміна темпу від crescendo до decrescendo задає ритм потужному романному рухові.

Дещо інакше зазначений принцип реалізується в романі «Штрудльгофські сходи». Дія тут концентрується навколо образу Штрудльгофських сходів, що асоціюються у письменника зі старим Віднем і стають об'єктом міфологізації як найважливіший компонент «віденського міфу». Будучи топосом, вони воднораз, подібно до образу Собору Паризької Богоматері з однойменного роману В.Гюґо, виступають матеріальним знаком часу (в цьому сенсі показовою видається запропонована К.Маґрісом у статті «Дунай», 1986, інтерпретація образу Штрудльгофських сходів як «закручених сходів минулого»). Відтак Штрудльгофські сходи розглядаються в дисертації як метаобраз, що на тематико-мотивному рівні об'єднує в єдине структурне та художнє ціле окремі елементи зображуваної письменником дійсності, забезпечуючи реалізацію в романі принципу симфонізму.

Та найяскравіше втілення принцип симфонізму знаходить, на думку дисертантки, в останньому завершеному романі Г. фон Додерера «Слунські водоспади» (1963). У дисертації докладно проаналізовано обидва основні сюжетно-композиційні центри роману. Перший із них становить фамільна історія англійців Клейтонів, що переплітається з історією їхнього заводу сільськогосподарських машин у Відні. З огляду на це «Слунські водоспади» слушно співвідносять із жанром «сімейної хроніки» -- на кшталт «Будденброків» Т.Манна. Другим сюжетно-композиційним центром є водоспади, не випадково згадані в заголовку твору. Якщо родина Клейтонів у розмаїтті її сімейних та суспільних зв'язків унаочнює складність і багатоплановість симфонічної конструкції, то образ (власне, метаобраз) Слунських водоспадів сприяє «цементуванню» тексту роману як цілісної структури. Він становить вершину симфонічної концепції твору, виступаючи символом величезної художньої сили. Як і Штрудльгофські сходи, безкінечний рух колосальних мас води у Слунському водоспаді позначає безупинний та величний плин часу (що, своєю чергою, також співвідносить його з собором із роману В.Гюґо). Зображений як «гуркіт, звернений усередину себе», водоспад, окрім того, репрезентує самодостатній, замкнений у собі музичний світ. Про це свідчить й імпліцитне порівняння цього топосу з монолітом, що увиразнює основоположну для симфонізму ідею замкнутості та внутрішньої цілісності художнього світу (художньої форми). Об'єднуючи атомістичні компоненти романної структури, Слунські водоспади з їхніми глибинами мисляться Додерером як матеріалізація саме «вертикальної» (а не горизонтальної) тотальності (показовим у цьому сенсі є властивий їм параметр висоти), а також увиразнюють засадничі для естетики письменника ідеї апперцепції.

У підрозділі 3.2. -- «Музична кодифікація художньої структури оповідань Г. фон Додерера» -- досліджується специфіка музичних засобів упорядкування текстового матеріалу в малій прозі письменника (на прикладі оповідань «Дивертисмент № VII. Єрихонські сурми», «Варіації на тему Йоганна Петера Гебеля» та «Сонатина»).

«Музичність» композиції «Дивертисменту № VII» -- першої спроби письменника у цьому напрямку -- полягає насамперед у введенні в оповідь опису виконання Тріумфального маршу Верді з опери «Аїда»; при цьому стрілянина з пістолетів, учинена героями під час гри музикантів, асоціюється з єрихонськими сурмами (підзаголовок оповідання), імпліцитна паралель із якими стає підставою для оцінки зображених у оповіданні подій. Окрім того, в тексті твору міститься значна кількість специфічних музичних термінів, що виконують структуротворчу функцію, а також широко використовуються музичні (акустичні) образи.

В оповіданні «Варіації на тему Йоганна Петера Гебеля» зв'язок між музичним кодом та вибудуваним на його основі літературним текстом вимальовується ще виразніше. На музичний прототип форми та жанру цього твору вказують не лише його назва, а й заголовки структурних частин («Тема», «Варіація…», «Кода»), а також кількість варіацій (сім), що наштовхує на паралель із творами обожнюваного Додерером Бетховена. Композиція «Варіацій» базується на потрійній видозміні повторюваного матеріалу. Письменник наче грається з читачем, пропонуючи три різні варіанти одного сюжету. Тема і дві перші варіації утворюють перший внутрішній субцикл: один і той самий матеріал тричі проводиться у мінорній тональності. Третя варіація (інтермеццо) відділяє цей субцикл від трьох наступних частин. Решту варіацій пронизують наскрізні мотиви: страх, порожнеча і -- як антитеза -- радість, споглядання та відсторонення. Другий субцикл, котрий також складається із трьох частин, подає ситуації, які, на перший погляд, суттєво відрізняються від історії Гебеля. Якщо перший субцикл організовано за принципом точного відтворення теми (як у сенсі змісту, та і в сенсі форми), то другий субцикл можна віднести радше до варіацій на вільну тему.

Яскравим прикладом використання естетичного потенціалу «музичної» мови та «музичної» композиції є й «Сонатина». Цей твір складається із трьох невеликих за обсягом наративів, пов'язаних між собою композиційною рамкою сонатини. Кожна з частин має характерний темп, а всі вони разом складаються в умовну послідовність «molto allegro -- adagio -- allegro» («дуже швидко -- повільно -- швидко»). З погляду змісту три частини «Сонатини» складаються в послідовність «експозиція -- опрацювання теми -- реприза», відповідно до якої в першій частині мовиться про злочин, у другій -- про покарання, а у третій відбувається повторення злочину.

Розглянуті оповідання засвідчують, що експеримент із використання музичних моделей задля організації художньої прози врешті-решт приводить митця до широкого використання семіотичного потенціалу «музичної мови». Музична кодифікація як процес символічного впорядковування літературних текстів за допомогою знаків музичної семантики у прозі Г. фон Додерера включає в себе чотири найголовніші операції:

а) використання музичної термінології у назві твору та/або введення до основного тексту термінів, що позначають музичні жанри, темп, розмір тощо;

б) вживання назв конкретних музичних п'єс;

в) використання окремих структурних елементів музичних композицій (увертюра, кода тощо) з метою упорядкування художньої структури прозових текстів;

г) вербальна фіксація темпоритмів (або певної їх послідовності), притаманних тим чи тим музичним творам.

У четвертому розділі -- «Особливості наративу в прозі Г. фон Додерера» -- на матеріалі пізньої прози письменника показано складний взаємозв'язок між жанрово-конструктивним та оповідним рівнями структури його текстів.

У підрозділі 4.1. -- «Наративні стратегії у великій прозі Г. фон Додерера» -- аналізуються особливості романного наративу як «стандартизованої форми оповіді» (К.Андрєєва) у «віденських романах» Додерера «Демони» та «Штрудльгофські сходи». Особливості сюжетно-композиційної організації цих ключових текстів митця зумовлюють уведення оповідної інстанції автора-деміурга, котрий знає більше за будь-якого актанта. Тим самим Додерер отримує можливість подати «погляд ззаду», подивитись на «глибину років» із урахуванням пізнішого життєвого досвіду героя.

Утім, між обома текстами існують і певні відмінності. Так, багатошаровість композиційної структури «Демонів» визначає принципову полінаративність цього роману. Оповідними інстанціями в різних частинах тексту виступають Гайренгоф (головний оповідач, який завдяки власній «всевидющості» зараховує себе «до категорії пророків»), Штанґелер і Шлаґґенберґ. При цьому тип оповіді залежить насамперед від того, хто був свідком подій, про які повідомляє автор хроніки. Коли цим свідком був сам секціонсрат Гайренгоф, використовується гомодієгетична форма нарації. Однак деякі «історії» він просить викласти на папері історика Рене фон Штанґелера або письменника Каетана фон Шлаґґенберґа -- і, інтегруючи їхні розповіді до своєї хроніки, послуговується класичною епічною манерою оповіді із притаманною їй гетеродієгетичною нарацією. На формально-змістовому рівні така стратегія спричиняється до виникнення «гіпернаративної» (К.Андрєєва) структури «тексту в тексті», у межах якої Гайренгоф набуває статусу первинного наратора, а Штанґелер та Шлаґґенберґ -- нараторів вторинних. Включення «звітів» людей із найближчого оточення до оповіді Гайренгофа виконує компенсаторну функцію: їхні спогади, наукові розвідки, повідомлення про бачені ними події доповнюють текст головного наратора важливими фактами, складаючись у широку панораму суспільного та приватного життя доби. Цікавим аспектом наративної організації «Демонів» є також зміна наративних «масок» Гайренгофа: з відстороненого оповідача-«хроніста» він подеколи перетворюється на безпосереднього учасника подій («актора»). Це змінює фокус нарації й робить її предметом особистий досвід героя, зосереджуючи художній світ твору навколо його «я».

У «Штрудльгофських сходах», як і в «Демонах», дія розгортається паралельно у двох часових площинах. Даний принцип сюжетно-композиційної організації задекларовано вже в підзаголовку роману за допомогою метафоричного концепту «глибина років» («Мельцер і глибина років»). Однак, на відміну від «Демонів», головним принципом цієї епічної подорожi в минуле є відмова від лінеарного розгортання оповіді. Основний зміст «Штрудльгофських сходів» становить розповідь про чотири літа (1910, 1911, 1923 і 1925 років), що маркують певні віхи життя лейтенанта Мельцера та його колишньої коханої Мері К. Утім, відповідність цих чотирьох років чотирьом частинам роману є лише формальною. Натомість на мовно-стильовому рівні темпоральні координати оповіді увиразнюються через систему засобів часового дейксису, які дають письменникові змогу вільно рухатися між хронологічними пластами. Саме це дозволяє визначити оповідь «Штрудльгофських сходів» як наратив-спогад. Звідси, своєю чергою, випливає прикметне поєднання в одній дійовій особі (Мельцер) функцій оповідача-деміурга, що фіксує об'єктивний стан речей (у ретроспективних пасажах), та суб'єктивного, вужчого наративу героя (коли дія відбувається в теперішньому часі) -- знову-таки на відміну від «Демонів», де фігура хроніста Гайренгофа є художньою репрезентацією персоніфікованого оповідача. Втіленням оповідача як текстової категорії стає Мельцер 40-50-х років. Виступаючи третьоособовим екстрадієгетичним наратором, практично не експлікованим у тексті, він загострює відчуття часової дистанції. Водночас присутність подій минулого як подій власного життя в тій свідомості, що належить оповідачеві, зумовлює вкраплення «Я-» та «Ми-оповіді». Попри ту-таки часову дистанцію, вони свідчать про ідентичність оповідача та героя його оповіді. При цьому оповідач також виступає фокалізатором, унаслідок чого читач отримує лише ту інформацію, якою володіє Мельцер.

У підрозділі 4.2. -- «Міфологічний наратив у великій прозі Г. фон Додерера» -- дисертантка фокусує увагу на поєднанні побутової і міфологічної оповідей, а також на явищах профанації та сакралізації художньої дійсності.

Ірраціональний вимір життя у творах Г. фон Додерера зазвичай оприявнюється завдяки введенню до плану повсякдення міфологічного образу дракона («змієнога») -- одного з найпоширеніших образів у багатому й різноманітному бестіарії світової літератури. Присутність цієї фантастичної істоти обертає твори письменника на «оповідання про „випадки“ з надприродною інтерпретацією», які традиційно «включаються до жанрового конструкту „міфологічна оповідь“» (І.Вєсєлова). Вибір наративних стратегій репрезентації цього архетипного образу зумовлюється Додереровим переосмисленням фольклорно-міфологічної традиції. У творах австрійського митця дракони -- це містичні поліморфні істоти, що належать до світу, неосяжного для буденної свідомості, і своєю надмірністю порушують звичний перебіг повсякденного життя (рух до сакралізації). Вони не заподіюють жодної видимої шкоди людям; натомість людина на їхньому тлі часом постає утіленням інфернального начала. Так, у заключному епізоді роману «Остання пригода» руйнівні функції дракона перебирають на себе бандити, котрі дощенту руйнують поселення та вбивають мирних мешканців. Прагнучи підкреслити хтонічну природу скоєного цими людьми зла, автор звертається до епічної оповіді від третьої особи. У цьому та в інших випадках образ дракона є своєрідним «потойбічним дном» власного буття героїв. Здатним до апперцепції персонажам погляд у «дзеркало» дракона відкриває першопричини життя, недоступні для раціонального пізнання.

Поряд із цим у пізній прозі Додерера спостерігаються й ознаки профанації філософської ідеї, покладеної в основу просвітленого образу дракона. Вони теж виникають на перетині міфологічного та побутового наративів. Поєднання сакрального та профанного в даному разі відбувається завдяки специфічному заміщенню фокалізатора: замість протагоніста, відкритого для апперцепції, а отже, спроможного проникнути до вищих, таємничих сфер буття, образ дракона як міфологічний конструкт вводиться до оповіді актантом, не здатним до неупередженого споглядання (як-от фрау Майрінкер із роману «Демони»).

У підрозділі 4.3. -- «Особливості наративних стратегій малої прози Г. фон Додерера» -- на матеріалі оповідань «Катування шкіряних мішечків», «Зустріч удосвіта», «Під чорними зірками» та «Дивертисмент № VII. Єрихонські сурми» досліджуються наративні стратегії малої прози письменника.

Оповідання Г. фон Додерера переважно будуються навколо однієї події, зазвичай неочікуваної, неординарної, що надає їм ознак новели. Такі події подекуди мають не лише екстремальний, а й «межовий» (в екзистенціалістському розумінні) характер. Цей естетичний ефект значною мірою є наслідком особливої наративної організації текстів.

У оповіданнях Г. фон Додерера, як і в його романах, використовується як оповідь від першої (гомодієгетичний наратор), так і оповідь від третьої (гетеродієгетичний наратор) особи. Широке застосування письменником гомодієгетичної форми нарації продиктоване, на думку дисертантки, імпліцитним автобіографізмом його прози, а також прагненням художньо осмислити власний екзистенційний досвід. Так, у «Дивертисменті» саме «оповідач», котрий відчуває потребу поділитися з читачем своїми роздумами, докорами сумління та враженнями, структурує весь текст, забезпечуючи його континуальність та цілісність. Аналогічну закономірність спостерігаємо й у оповіданні «Під чорними зірками», де завдяки використанню гомодієгетичної нарації Г. фон Додерер відтворює життя під час Другої світової війни. Завдання Я-нарації у даному оповіданні полягає у відтворенні зовнішнього та внутрішнього ракурсів буття людей, що опинилися у складній екзистенційній ситуації, на межі миру та війни. Відтак, використовуючи оповідь від першої особи та внутрішню фокалізацію, Додерер ставить гомодієгетичного наратора то у становище Я-учасника, то у становище Я-свідка (за Ж.Женеттом). Ці дві іпостасі доповнюють одна одну, увиразнюючи абсурдність і алогізм того «pax in bello» -- «миру під час війни», у якому живуть герої оповідання.

Прикладом полінаративної структури є оповідання «Катування шкіряних мішечків», що являє собою «текст у тексті». Це передбачає наявність щонайменше двох нараторів. Первинним наратором, котрий виступає оповідною інстанцією у межах сюжету обрамлення, є молодий практикуючий адвокат; вторинним -- його вельми заможний клієнт містер Кротер, який хоче почути думку свого повіреного щодо своїх стосунків із багатієм Койлем, який нещодавно помер. У даному разі саме вторинний наратор відповідає за репрезентацію основного змісту твору. Таким чином, «Катування шкіряних мішечків», разом із оповіданням «Під чорними зірками», належить до найпоказовіших випадків у малій прозі Г. фон Додерера, коли в одному й тому самому творі фокус нарації змінюється у процесі оповіді. При цьому формула фокалізації відноситься не до всього тексту, а лише до певного наративного сегменту. Кожен із нараторів веде оповідь від першої особи, у такий спосіб подаючи читачеві лише той обсяг інформації, яким володіє сам; основна ж частина сюжету твору транслюється за посередництва містера Кротера як головної оповідної інстанції. Своєю чергою, функції первинного наратора пов'язані не лише із сюжетотворенням, а й із чиненням ідейного опору аргументам, які наводить Кротер.

Характерний приклад використання гетеродієгетичної форми нарації містить оповідання «Зустріч удосвіта». У ньому йдеться про зустріч «молодого офіцера, добродія фон Е.», котрий повертався після поранення на фронт, і ката, котрий їхав на страту до Кельна. Водночас «Зустріч удосвіта» є ще одним зразком того, як у одному творі зміна фокусу нарації може відбуватися безпосередньо у процесі оповіді -- залежно від події, про яку йдеться. Основний сюжет оповідання вибудувано як оповідь від третьої особи (автор-деміург, нульова фокалізація). Однак у ньому також наявні вкраплення «тексту в тексті», де вторинним автором виступає офіцер фон Е. і використовується внутрішня фіксована фокалізація, внаслідок чого читач отримує лише ту інформацію, якою володіє актант. Порушення лінійності хронотопу твору, яке досягається шляхом уведення епізодів, що відносяться до іншого -- пізнішого -- періоду, супроводжується діалогізацією фрагментів «тексту в тексті» з додаванням коментарів первинного наратора та невласне прямого мовлення. Така організація наративу оповідання зумовлена насамперед прагненням Г. фон Додерера забезпечити дистанцію між собою та актантним персонажем, котра, на думку письменника, є неодмінною умовою пізнання та художнього відтворення дійсності й послідовно застосовується ним навіть щодо відверто автобіографічних героїв.