"Театр абсурду" в пізній творчості Едварда Олбі

Размещено на http://allbest.ru

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

УДК 821.111 - 2.09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

“ТЕАТР АБСУРДУ” В ПІЗНІЙ ТВОРЧОСТІ

ЕДВАРДА ОЛБІ

10.01.04 - література зарубіжних країн

МАКАРЕНКО ЮЛІЯ ГРИГОРІВНА

Сімферополь - 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Шпак Валерій Кирилович

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, доцент Михед Тетяна Василівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології, доцент кафедри зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук Гайдаш Анна Владиславівна, Інститут перекладачів НАН України, доцент кафедри перекладу

Захист відбудеться “4” червня 2011 року о “11” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 у Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий “4” травня 2011 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої радиІ. В. Остапенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Американська драматургія довгий час залишалася на маргіналіях як літературознавчих досліджень, так і серед видавців і читачів. Саме тому про неї говорили, як про “небажану позашлюбну дитину американської літератури” (С.Сміт), шкодували, що “театр знаходиться на периферії, порівняно з Великим американським романом” (К.Бігсбі). Ситуація почала змінюватися на межі століть, коли багато мистецьких явищ стали переосмислювати. Зріс науковий інтерес до здобутків тих авторів, чиї п'єси, незважаючи на загалом несприятливий для серйозної драматургії час, привернули увагу глядачів, критиків, літературознавців. Одним із таких митців є Едвард Олбі (нар. 1928). Поєднуючи поетику абсурду, дискурс постмодернізму з американською театральною традицією, творчість Е.Олбі отримала широке світове визнання, хоча рецепція його п'єс (особливо на батьківщині) завжди була суперечливою. Тому дослідження творчості Е.Олбі в контексті літературно-естетичних надбань ХХ ст. дає можливість визначити роль і місце цього письменника у формуванні сучасної драматургії США.

Актуальність дослідження. До творчості Е.Олбі зростає літературознавчий інтерес із кожною новою п'єсою, однак і до сьогодні не було здійснено комплесного аналізу пізніх творів письменника. Якщо драмам раннього та середнього періодів його творчості присвячені монографії та дисертації (К.Бігсбі, Г.Блума, Г.Злобіна, С.Казакова, Г.Коваленко, Ф.Коліна, А.Паолуччі, М.Рутенберга, О.Сидорова та ін.), то стосовно пізніх творів висвітлено лише окремі їх аспекти, які мають характер поодиноких розвідок у працях Т.Адлера, Е.Бентлі, К.Бігсбі, С.Боттомса, Б.Манна, А.Паолуччі, Т.Фолкнера та інших дослідників. Разом із тим, вивчення пізніх п'єс драматурга пов'язане з розглядом проблеми еволюції творчості Е.Олбі, особливостей архетипних образів, специфіки використання міфопоетичних елементів як структурних складових його “драматургії абсурду”. Ці питання або взагалі не досліджувались, або були розглянуті недостатньо, без зв'язку з іншими аспектами творчості автора.

Значний науковий інтерес становить аналіз пізньої творчості драматурга з позицій “театру абсурду”. Питання про конкретні прояви та модифікації художніх особливостей антидрами в п'єсах досліджуваного автора, написаних уже після завершення класичного періоду “театру абсурду”, залишається відкритим. Необхідність вивчення художньо-естетичної своєрідності творів Е.Олбі зумовлена також потребою розширити і систематизувати основні характеристики сучасної американської драматургії, зокрема такої її складової, як “театр абсурду”.

Саме тому мета роботи - виявити специфіку актуалізації художніх елементів “театру абсурду” в пізніх творах Е.Олбі.

Мета роботи передбачає постановку та розв'язання таких завдань:

- охарактеризувати особливості американського театру кінця ХХ - початку ХХІ століття;

- на основі здобутків сучасного літературознавства уточнити типологічні ознаки “театру абсурду” та визначити його специфіку в драматургії США;

- здійснити системний аналіз літературної творчості Е.Олбі;

- визначити вектори проблем пізніх п'єс письменника та виявити їх художні особливості;

- окреслити специфіку впливу ідей філософії екзистенціалізму на творчість Е.Олбі;

- простежити типологічні зв'язки Е.Олбі з європейським абсурдизмом;

- проаналізувати особливості міфопоетики, архетипних образів та символів у драматургічних текстах Е.Олбі;

- визначити та охарактеризувати точки перетину модерністського світосприйняття і дискурсу постмодернізму в пізніх п'єсах Е.Олбі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах наукової програми кафедри прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету в рамках держбюджетної теми “Актуальні проблеми літератур Західної Європи та Америки XX - початку XXI століття” (номер державної реєстрації 0107У003253). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради ЧДУ (протокол №6 від 7 травня 2003 року) та на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (протоколом № 3 від 12 червня 2003 року).

Об'єктом дисертаційного дослідження є драматургічна спадщина Е.Олбі пізнього періоду (“Три високі жінки”, “П'єса про Лорку”, “Фрагменти”, “П'єса про маля”, “Коза, чи хто така Сильвія?”, “Житель”, “Стук-стук! Хто там?”, “Пітер і Джеррі” (“Удома в зоопарку”), “Я, сам і я”) з урахуванням особливостей творів попередніх періодів (разом тексти тридцяти п'єс), а також його театрознавчий доробок (розвідки, інтерв'ю, есе) і режисерські ідеї щодо сценічної постановки п'єс.

Предметом дослідження є художні особливості пізніх п'єс Е.Олбі у контексті “драматургії абсурду”.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використані порівняльно-історичний (для вивчення особливостей дрaмaтичного мистецтвa СШA тa Європи ІІ половини ХХ - почaтку ХХІ століття, їх контaктів тa взaємовпливів, які стaли визнaчaльними для творчості Е.Олбі) та описовий (для якісного aнaлізу тa системaтизaції мaтеріaлу) методи, елементи біографічного, порівняльно-типологічного, архетипного аналізу, що дає можливість з'ясувати особливості художньої системи драматурга.

Методологічну основу дослідження складають праці вітчизняних та зарубіжних дослідників сучасної американської драматургії (М.Анастасьєва, Е.Бентлі, К.Бігсбі, С.Боттомса, Б.Брентлі, Н.Висоцької, Г.Коваленко, В.Котлярової, Д.Краснера, В.Павермана, О.Чиркова, В.Шаміної та ін.). Наукові праці, в яких розкрито положення екзистенціалізму (А.Камю, Ж.-П. Сартра, М.Рудане), та дослідження, присвячені “театру абсурду” (Є.Васильєва, М.Ессліна, О.Мартинюка, О.Чернорицької та ін.) мають принципове значення. Підґрунтям для міфокритичного та психоаналітичного вивчення творів Е.Олбі є теорія архетипів К.-Ґ. Юнґа, С.Біркхойзер-Оері, К.Естес, методика поетологічного аналізу Н.Фрая, теоретичні праці З.Фройда.

Наукова новизна дослідження. Уперше здійснено визначення специфіки пізньої творчості Е.Олбі в контексті розвитку сучасної американської драми, розглянуто такі аспекти, як автофікціональність, елементи міфопоетики у його п'єсах. Проаналізовано особливості творчої манери митця у діахронічному аспекті та з'ясовано домінанту художнього стилю його пізніх творів - тяжіння до синтезу реалістичного, модерністського та постмодерністського дискурсів. Встановлено, що протягом пізнього етапу творчості автор продовжує використовувати елементи “театру абсурду” в п'єсах нерівномірно, накладаючи авангардистські техніки на реалістичну основу, що відрізняє американський абсурдизм від європейського.

Практичне значення роботи. Матеріали та висновки дослідження можуть бути використані в курсах лекцій з історії зарубіжної літератури, при розробці спецкурсів з проблем сучасної літератури США, зокрема драматургії, при укладанні навчальних посібників. Результати з поетологічного аналізу драматичних текстів можуть прислужитися для роботи над українськими перекладами творів Е.Олбі.

Особистий внесок здобувача. Дисертація, автореферат, а також вісім статей написані автором одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації розглядалися на засіданнях кафедри прикладної лінгвістики Черкаського державного технологічного університету. Результати дослідження були оприлюднені на наукових конференціях і семінарах: “Проблеми сучасної літератури, лінгвістики та перекладознавства” (Черкаси, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009); “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2006), “Проблеми сучасного іноземного літературознавства” (Ялта, 2009), “Сучасні дослідження з іноземної філології” (Ужгород, 2010).

Публікації. Результати дослідження викладено у 8 публікаціях, надрукованих у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура дисертаційного дослідження визначаються загальною концепцією і логікою вивчення поставленої проблеми та окреслених завдань. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, який налічує 358 позицій. Загальний обсяг дисертації - 239 сторінок, з яких 209 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначено проблематику дисертації, коротко окреслено ступінь вивчення творчості Е.Олбі, викладено мету і завдання, предмет, об'єкт та матеріал дослідження, обґрунтовано його актуальність, наукову новизну й теоретико-методологічні засади, розкрито практичне значення.

У першому розділі “Сучасна драматургія США: проблеми вивчення творчості Е.Олбі” йдеться про особливості американського “театру абсурду”, розглядається періодизація творчості письменника, простежується процес критичної та наукової рецепції його драматургії.

Підрозділ 1.1. “Специфіка американського театру ІІ половини ХХ століття і творчість Е.Олбі”. У 1950-ті роки американський театр переживав скрутні часи, що пояснюється як несприятливою для розвитку культури повоєнною економічною ситуацією, демографічними змінами серед міського населення, зростаючою конкуренцією з боку кіно і телебачення, так і творчою кризою, зумовленою конформізмом і неготовністю американських драматургів виходити за межі умовностей жанру, експериментувати з новими формами (на відміну від європейських авангардистів). Іншою причиною творчого застою була зміна статусу самого театру: на першому місці стояла рентабельність постановок. У відповідь на економічні обмеження та звуження бродвейського репертуару з'явився позабродвейський театр, який охочіше реагував на авангардні експерименти. Америка, що терміново шукала нових перспективних драматургів, відразу звернула увагу на Е.Олбі (“Історія у зоопарку”, 1959). На Бродвеї автора прославила його перша багатоактова п'єса “Хто боїться Вірджинії Вульф?” (1961-1962), яскравий приклад антидрами в його творчому доробку. Відмовившись від передбачуваної, усталеної драматичної моделі, Е.Олбі намагався зацікавити глядача неординарними постановками, які не мали комерційного успіху. Алкоголізм Е.Олбі (М.Гуссов) та його небажання “дорослішати” тоді, коли контркультура почала втрачати свій розмах, через що він і не вписувався в нову соціальну ситуацію (Б.Маркс), суттєво вплинули на творчий спад автора. В американському культурному середовищі, яке ще недостатньо прийняло нові театральні напрацювання Піранделло, Беккета, Іонеско, драми з відкритим кінцем, часто із нерозв'язаним конфліктом, парадоксами і повторами, нелогічним мовленням здавалися непродуманими і незавершеними. Американські критики, які ще не сформували нового критичного вокабуляру, вели нещадну “війну” з драматургом. Комерційно неуспішний, “тихий” період у творчості Е.Олбі тривав із 1968 до 1989 р. Успішне повернення драматурга на велику сцену у 66 років (п'єси “Три високі жінки”, “Коза, чи хто така Сильвія?”) дало підставу називати це “одним із найвизначніших воскресінь із часів Лазаря” (Б.Горн).

У підрозділі 1.2. “Драматургія Е.Олбі у дзеркалі критики та літературознавства” досліджується рецепція творчості автора, при цьому враховуються оцінки театральних критиків, глядацької аудиторії та літературознавців. Жодна із п'єс Е.Олбі (за винятком “Трьох високих жінок”) не отримувала однозначно позитивних відгуків. На відміну від США, в Європі популярність Е.Олбі не спадала від часу постановки його першого твору (“Історія у зоопарку”, 1959, Берлін), саме тому прем'єри його пізніших п'єс часто відбувалися на європейській сцені. Протистояння між Е.Олбі та критиками триває все його життя. Цій проблемі присвячена мікроп'єса “Стук! Стук! Хто там?” (2003).

Зважаючи на складні філософсько-естетичні пошуки драматурга та неоднозначну ґенезу його творчості, дослідники переважно розглядають його твори на тлі “театру абсурду” (Б.Вей, Н.Висоцька, Т.Денисова, М.Коренєва, В.Паверман, А.Паолуччі, В.Шаміна та ін). Характерними ознаками художнього дискурсу Е.Олбі називають присутність модерністських тенденцій, які знаходять своє відображення в абсурдних ситуаціях, що функціонують на подвійному рівні: алегоричному та психологічному. Із появою драми “Три високі жінки” критики відзначають наявність впливу кубізму на структуру драматичних текстів автора (Т.Адлер, Дж.Лар). Щодо американських літературних традицій, то існує ряд досліджень про зв'язок п'єс автора з пуританізмом, зокрема, через вплив на його творчість американського драматурга Т.Уайлдера (Л.Конкл). Оскільки Е.Олбі усе ще продовжує свою творчу діяльність, виникає питання про вплив дискурсу постмодернізму. Н.Дженкес, Р.Сімард, С.Уотт, К.Шмідт доводять, що форма драматичних текстів Е.Олбі наближена до постмодерністської, що виявляється в архітектоніці п'єс.

У підрозділі 1.3. “Драматургічне осмислення ідей філософії екзистенціалізму у творчості Е.Олбі” розглянуто філософську основу п'єс Е.Олбі. Драматург втілює у пізніх п'єсах такі основні філософські принципи і поняття екзистенціалізму, як антагонізм між системою та особистістю, загальним та індивідуальним; відчуженість і абсурдність; “межова ситуація”; свобода як найвища життєва цінність; трагічне. Е.Олбі має на меті знищити ілюзію, яка відгороджує людину від реальності, що відрізняє його від європейських авторів, які зосереджуються на проявах алогічності у цій реальності. Для європейців абсурдність або небуття є метафізичною реальністю; для Е.Олбі світ не має сенсу, оскільки зруйнувалися усі системи, створені для самообману. У пізніх п'єсах драматурга відчуття трагізму, безвихіддя має різне підґрунтя: трагізм як невід'ємна частина життя в зрілості та старості через самотність (“Три високі жінки”), переживання трагічного завдяки усвідомленню реальності, втрату дитини (“П'єса про маля”), відчуття трагізму після розчарування у коханні (“Коза, чи хто така Сильвія”), нещасливе дитинство, зображене за допомогою прийому спогадів (“Три високі жінки”, “Житель”). Проблема самотності знаходить різне трактування у драмах Е.Олбі: самотність у шлюбі (“П'єса про шлюб”), у родині (“Три високі жінки”), у великому мегаполісі (“Коза, чи хто така Сильвія?”, “Житель”, “Пітер і Джеррі”). Людське існування, обмежене часовими межами, розглядається як буття до смерті, що найрельєфніше змальовано у драмі “Три високі жінки”.

У підрозділі 1.4. “Театр абсурду”: типологічні ознаки” зроблено спробу теоретичного осмислення основних художніх характеристик творів, об'єднаних спільним поняттям “драматургія абсурду”. Розглянувши назви, запропоновані дослідниками на позначення умовної літературної школи (Р.Брустайн, Є.Васильєв, Е.Жаккар, Дж.Уелворт та ін.), ми зупиняємося на терміні М.Ессліна, який залишається найбільш поширеним, а його монографія “Театр абсурду”- найґрунтовнішим дослідженням цього явища драматургії. Центральною у творах абсурдистів є проблема ілюзорності життя та його цінностей, ірраціоналізм, а характерними рисами - відсутність позитивних героїв; персонажі, як правило, позбавлені людської гідності, морально принижені; автори перетворюються на сторонніх спостерігачів. Художніми особливостями цих творів є змішування жанрів (трагікомедія, комічна мелодрама, трагіфарс), залучення елементів із різних видів мистецтва (кіно, хор, пантоміма, клоунада та ін.). Акценти зміщуються із зовнішнього світу на внутрішній стан героя, тому окремі елементи втрачають своє значення (роль сюжету нівелюється, динаміка та розвиток дії відходить на другий план). Це призводить до усунення сюжету, відмови від чіткого конфлікту, творення персонажів-маріонеток замість цілісних образів, статичності дії, наявності у творах кільцевої структури.

У підрозділі 1.5. “Американська модель “театру абсурду” Е.Олбі” розглядаються особливості, притаманні п'єсам Ф.Аррабля, С.Беккета, Е.Іонеско, Ж.Жене, Г.Пінтера, що перегукуються з драматургічним новаторством Е.Олбі. Проте незважаючи на спорідненість тематики і подібність засобів, існують суттєві відмінності між європейською та американською “драмою абсурду”. Американський автор не відмовляється від морального підґрунтя творів, він викриває вади суспільства з метою їх викорінення і вимагає реформ. Олбі не ставить під сумнів такі універсалії, як краса, значення, саме існування. Якщо європейці не дошукуються причин безглуздя, не намагаються його пояснити чи усунути, то американці прагнуть знайти винуватців, застерегти інших. Для Е.Олбі буття людини може стати абсурдним тільки тоді, коли вона втратить зв'язок із реальністю, тому його більше цікавить не абсурдність реальності, а абсурдність ілюзорності. У своєму есе “Який театр слід вважати абсурдним?” Е.Олбі вказує на неточність і парадоксальність термінів “реалістичний” та “абсурдний” театр. Реалізм п'єс, на думку Олбі, полягає не в тому, щоб показати правдоподібного героя у правдоподібній ситуації (що, за його визначенням, було б “театром абсурду”), а викликати істинні почуття і думки за допомогою усіх наявних театральних засобів.

У другому розділі “Міфопоетика “драматургії абсурду” Е.Олбі” розглянуто міфопоетичні аспекти п'єс і проведено архетипний аналіз драматургії Е.Олбі.

У підрозділі 2.1. “Міфологізм як художній прийом у сучасній драматургіїі” наголошено на тому, що історія трактування міфу науковою думкою характеризується певною етапністю: історичний підхід ХІХ ст., символічне розуміння міфологічних явищ (німецькі романтики), позитивістський підхід англійських антропологів (Е.Тейлор, Е.Ленг), що змінюється домінуванням психоаналітичних студій (З.Фройд, К.Юнг), які пізніше трансформуються у теорії структуралістів (Р.Барт, К.Леві-Стросс). У нашому дослідженні ми орієнтуємося і на теорії, автори яких трактують міф як явище суто історичне, і враховуємо відзначену низкою теоретиків “міфологізацію” багатьох сторін сучасного життя. Свідоме використання і переосмислення відповідно до художніх ідей і завдань фольклорних, античних, біблійних мотивів, сюжетів, образів додає оповіді глибинної перспективи, пропонує по-новому поглянути на вже відоме, виступає одним із способів філософсько-поетичної типізації і символіки в “театрі абсурду”. Принципово важливою для обраної в дисертації методологічної стратегії є класифікація форм міфу Н.Фрая: 1) проекції міфів у їх первісній формі; 2) відтворені міфи; 3) концентрована форма - “іронічний міф”. Зв'язок міфу та модерністської літератури, зокрема “драми абсурду”, є важливим, але малодослідженим питанням (в українському літературознавстві виділяють роботи О.Коляди). Абсурдисти звертаються до реміфологізації - творчого переосмислення первісної оповіді, - пропонуючи нове потрактування міфологічної основи, реконструюючи не просто міф, а власне історію, що висуває на перший план міфопоетичну проблематику, і до деміфологізації. Деміфологізація органічно вписується в поетику “театру абсурду” завдяки руйнуванню поширених міфологічних стереотипів за допомогою іронії, сарказму, шаржів на міфологічних героїв.

У підрозділі 2.2. “Міф у художній спадщині Е.Олбі” розглянуто роль міфологічних сюжетів в американській драматургії та в п'єсах Е.Олбі, що, перш за все, пов'язана з їх соціальною функцією. Драматичні твори особливо сильно насичені міфологічними елементами - цьому присвячені дослідження Т.Портера, Н.Прадгана. У традиціях Ю.О'Ніла та багатьох інших американських драматургів (Е.Райса, А.Макліша, Т.Уайлдера, Д.Річардсона, М.Валенсі та ін.) Е.Олбі використовує міфологічний сюжетно-образний матеріал, поєднуючи його з легендарно-церковним і літературним у різні періоди своєї творчості. Уже в першій п'єсі “Історія у зоопарку” вітчизняні та зарубіжні критики (Г.Блум, Т.Денисова, Г.Злобін, В.Паверман) співвідносять образ Пітера з Христом, аналізують теми жертовності й спокутування гріхів. Важливу роль міфологічні та біблійні мотиви відіграють у п'єсах “Хто боїться Вірджинії Вульф?” та “Крихітка Аліса”. Ці творчі пошуки продовжуються в пізніх творах. Драма “Коза, чи хто така Сильвія?” актуалізує міфи та відомі трагедії Давньої Греції. Мартін стає сучасним уособленням Едипа, чия сексуальна таємниця розкривається, і він веде свою родину від процвітання до загибелі. Кривава розправа його дружини над суперницею (козою) у фіналі п'єси - алюзія на останню сцену з “Орестеї” Есхіла. Крім того, у певних сценах Мартін перетворюється на Ореста, якого переслідують Евменіди, а образ кози є втіленням і Ероса, і Діоніса. Проте поєднання трагічних обставин із абсурдною ситуацією, використання іронії, гротеску, комічного перебільшення перетворює п'єсу на трагікомедію, що належить до одного із домінуючих жанрів “театру абсурду”. У драмі “Три високі жінки” Е.Олбі спрямовує увагу на емоційні переживання, викликані глибинними структурами індивідуального і колективного підсвідомого. П'єса “Житель” за композицією нагадує сеанс психоаналізу: ведучий намагається розкрити найпотаємніші думки та мотиви відомого митця. “П'єса про маля” стала своєрідною “Книгою Буття” Е.Олбі.

У підрозділі 2.3. “Архетипний аналіз драматургії Е.Олбі” йдеться про архетипи Персони, Тіні, Анімусу та Аніми. Із теоретичних положень психоаналітичного аналізу міфотворчості З.Фройда у дослідженні використано психобіографічний метод, поняття “едипового комплексу”, лібідо, потягу людини до смерті тощо. В оцінках концепції героя продуктивною є архетипна критика К.Юнґа, М.Еліаде, Н.Фрая, Н.Зборовської, О.Колесника, О.Козлова, С.Пригодія.

Архетип Персони (Маски) виражає зв'язок Его із зовнішнім світом, тобто є первинною “зовнішньою” психічною конструкцією. Її мета - здійснити вплив на інших або приховати свою внутрішню сутність. Зловживаючи Маскою, людина втрачає внутрішню глибину (образ Леді А у драмі “Три високі жінки”). Первинна “внутрішня” психічна конструкція - Тінь - відображає зв'язок Его з індивідуальним неусвідомленим. У творах Е.Олбі архетип Тіні проявляється у прихованих тваринних якостях особистості, які є соціально неприйнятними, але їх усвідомлення є необхідним для розуміння власної недосконалості. У пізніх п'єсах це, насамперед, образ Мартіна Грея, який зраджує дружині з козою (“Коза, чи хто така Сильвія?”), та Луїзи Невельсон, яка пройшла через алкоголізм і розпусту (“Житель”). К.Юнг розглядав Тінь як джерело життєдайної енергії, творчої основи, що реалізовано і в названих персонажах: Мартін - відомий архітектор, а Луїза - скульпторка. Архетипи Анімусу (чоловічої основи) й Аніми (жіночої основи) мають різноманітні прояви у текстах творів, імплікуючи подвійну природу людської душі. Одним із аспектів інтерпретації деяких жіночих образів є їх вивчення за допомогою аспекту одержимості Анімусом, що призводить до їхньої значної змаскулінізованості. Саме це виявляється релевантним для творів Е.Олбі, в яких чоловіки - слабкі, а жінки - сильні й деспотичні.

Підрозділ 2.4. “Актуалізація архетипів Матері та Батька у творах Е.Олбі”. Архетип Матері об'єднує первісні концепти зі схожою семантикою як позитивного, так і негативного забарвлення: бабуся, годувальниця, Богородиця, Діва, Царство Боже, Земля, вода, мачуха, теща, свекруха, відьма, могила (Х.Старовойтова). Таким чином, усі символи та образи, які асоціюються з архетипом Матері, групуються навколо двох протилежних первісних концептів: Добра Мати та Погана Мати, виявляючи непомітний перехід від позитивного до негативного полюса на векторі: турбуватися - присипляти - повивати - душити - пожирати. Жінка, яка входить у внутрішній конфлікт із фемінною основою, тим самим вступає в контакт з архетипною “смертоносною матір'ю”, тобто з тими рисами жінки, які ведуть її до саморуйнування, а тому через неї негативно впливають на інших. Ось чому позитивний архетип Матері має й інший бік - знищення життя. Олбівська мати має чітко виражені риси “смертоносної матері”, які проявляються у конфліктах із сином, зневазі до чоловіка, непорозуміннях із батьками. Із перших п'єс драматург акцентує увагу на негативному образі жінки, який асоціюється з грецькою богинею Гекатою. Е.Олбі створює галерею негативних жіночих образів: власниця квартири в “Історії у зоопарку”, Марта у “Хто боїться Вірджинії Вульф?”, Леді А і В у п'єсі “Три високі жінки”, Стіві у п'єсі “Коза, чи хто така Сильвія?”, погана матір Невельсон у п'єсі “Житель” та ін. Ставлячи під сумнів материнство, Е.Олбі торкається проблеми “стерильності” американського суспільства.

Архетип Матері тісно пов'язаний із архетипом Батька, три аспекти якого відображають Зевс, Посейдон і Гадес (Дж.Болен). Посейдон і Гадес символізують ті якості Зевса, які чоловіки намагаються приховати: Посейдон - царство емоцій, а Гадес - царство невидимих моделей поведінки та безликих архетипів. Пасивне втілення Зевса - це слабкий цар, який невпевнений у собі, боязкий, неспроможний бути лідером, легко піддається впливу жінки. Чоловіки у зображенні Е.Олбі - слабкі й безвольні, “підкаблучники”. Архетипний образ батька у тлумаченні драматурга ставить під сумнів авторитет батька в сучасному суспільстві, свідчить про повернення до матріархату, зниження ролі чоловіка взагалі, його некомпетентність (“Хто боїться Вірджинії Вульф?”, “Три високі жінки”, “Коза, чи хто така Сильвія?”, “Житель”). Подані характеристики чоловіків у п'єсах Е.Олбі дають підстави говорити про архетипний образ батька у його прояві Гадеса. постмодернізм олбі театральний

Підрозділ 2.5. “Особливості архетипного образу дитини у п'єсах Е.Олбі”. Архетип Дитини об'єднує в собі протилежності, це посередник, який відтворює ціле. Ця грань проявляється в образі молодої дівчини С у “Трьох високих жінках”. Проведений аналіз тексту показує, що у другій дії, яка є полілогом у свідомості вмираючої жінки, у Леді А проявляється архетип Мудрої Старої (символ досягнення особистістю духовної зрілості і гармонії усвідомленого з неусвідомленим), у Леді В - Поганої Матері і Маски. Архетип Дитини безпосередньо пов'язаний із реалізаціями архетипу Самості, адже Самість є найвищим проявом людської духовності і душевної повноти. Тому Леді С - це необхідна частина триптиху особистості старої леді, яка дає їй можливість на порозі смерті (у комі) досягти цілісності, якої вона за життя не мала. У п'єсі “Житель” образ дитини говорить про передчуття майбутнього розвитку, прокладає шлях до змін в особистості Невельсон. У тлумаченні архетипу як чистоти, потенційних можливостей, невинності, щирості, первородного стану простежуємо його в образі Сильвії у п'єсі “Коза, чи хто така Сильвія?”. У “П'єсі про маля” дитина змушує молодят свідомо осмислити своє батьківство, поміркувати над своїм призначенням у житті. Полісемантична міфема першої старозавітної пари має у драмі такі прояви: міфологема кола як образу-ідеї єдності (народження - розвиток - занепад (смерть, а в нашому випадку - зникнення дитини) - відродження (дитячий плач у кінці драми)); мотив Едемського саду (його похідні: гріхопадіння, втрачений рай); мотив первісного поділу (тіло й свідомість, добро та зло, чоловік і жінка, життя та смерть).

Архетипні образи у драматургії Е.Олбі виявляються закономірними, оскільки для творів абсурдистів характерна ерозія індивідуально-особистісних рис персонажів та відхід від реального часо-просторового континууму до абстрактного рівня зображення вічного і загального.

Третій розділ “Художні особливості п'єс Е.Олбі на межі ХХ-ХХІ століть”, що складається із шести підрозділів, присвячено детальному аналізу поетики пізніх творів драматурга.

Підрозділ 3.1. “Автофікціоналізація: особистий досвід Е.Олбі як основа художнього синтезу”. Поняття автофікціональності стало продуктивним в аналізі творчого здобутку Е.Олбі. Для його творів характерним є референційний підхід В.Колонна до інтерпретації художніх текстів. Домінуючу роль відведено творчій уяві - фікціоналізації підлягають факти біографії, спогади, а також тотожність “автор-оповідач-персонаж”. Аналіз автобіографічного синергену письменника дає змогу стверджувати, що Е.Олбі, змальовуючи характери своїх героїв, звертався як до окремих деталей, так і постатей та сюжетів із власної біографії, подробиць життя своєї родини, що трансформувалися у теми усиновлення (“Американська мрія”, “П'єса про маля”) та гомосексуалізму (“У пошуках сонця”, “Коза, чи хто така Сильвія?”), образи прийомних батьків, бабусі (“Пісочниця”, “Американська мрія”), тітки (“Хитка рівновага”, “Три високі жінки”), подруги дитинства (“Житель”); сприяли зверненню до художніх прийомів театру водевілю - родинного бізнесу діда Е.Олбі (“Історія у зоопарку”, “Хто боїться Вірджинії Вульф?”, “Перераховуючи спроби” (підзаголовок - “водевіль”), “У пошуках сонця”, “П'єса про шлюб”, “П'єса про маля”). Слід Едипового комплексу став причиною створення жіночих образів, схожих на прийомну матір драматурга, яка виявилася своєрідною антимузою для Е.Олбі. Прийомний батько слугував прототипом пасивних, сором'язливих, покірних чоловіків. Смерть матері (1989 р.) завершила довгу історію взаємин між Е.Олбі та його прийомними батьками.

Підрозділ 3.2. “Інтерпретація мотиву смерті в пізніх п'єсах Е.Олбі”. Мотиву смерті в ранніх творах Е.Олбі присвячено чимало наукових праць, оскільки самі твори підштовхували до аналізу в напрямі танатології (Н.Вос, М.Рудане, М.Тейлор, Д.Уот, Р.Уотс, Г.Швей та ін.). Деякі наукові розвідки, дотичні до нашої тематики (Т.Адлера, Е.Бентлі, Н.Пустовойтової, Н.Тендітної та ін.), стали корисними для аналізу пізніх п'єс Е.Олбі. Для розуміння сутності мотиву смерті у творах Е.Олбі вагомою є праця Е.Кюблер-Росс “Про смерть та помирання” (1969), в якій описано шість етапів помирання - Заперечення та Усамітнення, Злість, Боротьба за життя, Депресія та Прийняття. Найвиразніше в Е.Олбі прописаний останній етап: відхід пацієнта у небуття, поступове віддалення від рідних. Крім того, як і у деяких малярських полотнах ХХ століття (“Кімната помираючого” Е.Мунка), увага митця привернута до того, як смерть сприймають ті, хто залишається (спостерігачі, плакальники). У драмі “Три високі жінки” цей авторський хід дещо модифіковано. Перед очима помираючої жінки проходить усе її життя, яке вона фрагментарно оповідає в першій дії, написаній реалістично, що є лише експозицією до зустрічі зі смертю в експресіоністській другій частині, коли жінка розпадається на три іпостасі - двадцяти шести, п'ятдесяти двох і дев'яноста двох років, які по-різному сприймають смерть (“Заперечення”, “Боротьба за життя”, “Прийняття” відповідно).

Як і в попередніх п'єсах, у драмі “Житель” скульпторка переглядає своє життя, але не перед смертю, а після неї, що має різні пояснення. По-перше, Невельсон - реальна особа, яка на час написання твору вже померла. По-друге, через її воскресіння протиставлено смерть митця та безсмертність мистецтва. У драмі “Фрагменти” центральним мотивом також є вплив смерті на тих, хто залишився. Споглядання смерті повинно не заганяти людину в депресію і бездіяльність, а змушувати продуктивно використовувати відведений час. Ця думка має важливе значення в усіх творах автора, починаючи від “Історії у зоопарку”, і перетворюється на його життєве кредо: “Діяти! Жити активно”. У контроверсійній трагікомедії “Коза, чи хто така Сильвія?” мотив смерті має периферійне значення, проте він утворює розгорнутий мотивний ряд, який реалізується за допомогою таких варіантів, як шахрайство, подружня зрада, зрада друга, бездіяльність, убивство, труп. Драматичний світ автора характеризується відсутністю наглої смерті, коли людина не встигає підготуватися до завершення життя. Натомість, Е.Олбі зображує її очікування, повільне наближення або погляд із потойбічного світу. Це дає змогу залучити категорію пам'яті, показати, як індивідуальна свідомість реагує в “межових ситуаціях” на страх смерті, переглядає свій життєвий шлях.

Підрозділ 3.3. “Зіткнення реального та абсурдного в “П'єсі про маля”. Схематичність персонажів, відсутність динамічного сюжету й експозиції у п'єсі, швидкі лаконічні діалоги та монологи-роздуми зближують цей твір із абсурдистською п'єсою “Хто боїться Вірджинії Вульф?”. Проте ідейне спрямування творів різне. Якщо у “Вірджинії Вульф” Марта і Джордж вигадують дитину, щоб заховатися від жорстокості у світ мрій та фантазій, то Хлопець і Дівчина, навпаки, відмовляються від дитини з тієї ж причини. Втеча від себе у вигаданий світ нереалізованих мрій - це одна з домінант “театру абсурду”, а лейтмотивом твору “П'єса про маля” виступає дихотомія реальність/вигадка. У цьому аспекті автор намагається дослідити можливості драми, театру і театральної вистави. Центральною категорією для визначення реальності у “П'єсі про маля” Е.Олбі є пам'ять, яка постає не тільки суб'єктивним, але й ненадійним критерієм.

Окрема увага у підрозділі приділяється застосуванню елементів водевілю у “П'єсі про маля”: образи Чоловіка і Жінки відповідають ролям мага і його асистентки, які ведуть жвавий діалог один з одним і з глядачами, заграють із публікою, відволікаючи її увагу від приготувань до трюку, нагнітають обстановку перед ним. У результаті такого дійства у п'єсі малюк зникає. Це представлено як цирковий фокус.

Підрозділ 3.4. “Символи, образи, лейтмотиви у трагікомедії “Коза, чи хто така Сильвія?”. Сімейна драма про два дні з життя відомого архітектора Мартіна Грея, в якій протагоністи “оголюють” свої негативні риси, розв'язується вбивством кози. Завдяки правдоподібності і переконливості змалювання кохання чоловіка до кози п'єсу називають олбівським абсурдизмом par еxcеllеncе. Назва п'єси полісемантична. По-перше, коза - тварина, до якої в архітектора виник сексуальний потяг, тоді буквальне прочитання п'єси - це збочення, зоофілія. На символічному рівні “коза” - заборонене кохання. Прямий зв'язок трагедії Е.Олбі з культом Діоніса очевидний, тому що останній був покровителем жанру, а козел - одна з форм прояву бога. Тому у п'єсі Е.Олбі коза - це сильний і виразний символ усього жанру трагедії. Драматург дотримується класичних правил єдності місця, часу та дії. У традиціях античності п'єса ґрунтується на гострому непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. У п'єсі відтворені погляди грецьких драматургів на ірраціональну та парадоксальну природу еротичного досвіду. “Коза, чи хто така Сильвія?”, в якій змішується насилля, сексуальність і родина, в буквальному розумінні стирає межі між людиною і твариною, нагадуючи найкращі зразки міфів такого типу. Моделлю для Е.Олбі слугує п'єса “Цар Едип” Софокла, інцест героя якої, хоч і вчинений мимоволі, порушує табу, яке відрізняє людську спільноту від тварин. У вік, коли інцест втратив у звичайному чи театральному розумінні ту силу потужного шоку, яку він мав у Давній Греції, Е.Олбі звертається до скотолозтва у пошуку сучасного відповідника безчинствам, згаданим в “Едипі” (водночас показуючи, що на його тлі гомосексуалізм уже вважають нормою).

Підрозділ 3.5. “Композиційна своєрідність п'єси “Житель” зосереджений на архітектоніці п'єси та особливостях поєднання художніх елементів постмодернізму і “театру абсурду”. П'єса “Житель” побудована на основі моделі ретроспективної реконструкції сюжету, яка є одним із варіантів умовної композиції. Оповідь у п'єсі ведеться крізь оцінку подій минулого. Поетика театру пам'яті, до якої звертається Е.Олбі, включає такі прийоми постмодернізму, як техніка пастішу та зруйнована перспектива, неоднозначна, майже завжди суперечлива, характеристика дійової особи, вторгнення у спогади нав'язливих асоціативних образів, накладання голосів-дискурсів. Часто спалахи пам'яті з'являються на сцені не впорядковано, а невмотивовано, непослідовно (“Три високі жінки”, “Фрагменти”). Ці риси притаманні також п'єсі “Житель”, що структурована як ток-шоу зі скульпторкою після її смерті. Тип сюжетної організації твору подібний до драми С.Беккета “Остання стрічка Креппа”. Відбувається взаємодія двох сюжетних площин: перша - це інтерв'ю, тобто розмова між двома людьми, позбавлена дії; друга - це дія позасценічна, динамічна, побудована на подіях із життя скульпторки. Хоча у драмі задіяно тільки два персонажі, тематика п'єси розгалужена. Це аналіз становлення і трансформації ідентичності Невельсон - від іммігрантки до дружини, матері та відомої особи. Дифузний тип композиції твору дає змогу поєднати суб'єктивну точку зору Невельсон на події свого життя та оцінку суспільством її творчих здобутків завдяки певній часовій дистанції (13 років після її смерті).

Підрозділ 3.6. “Модернізм vs постмодернізм: пошуки втраченого значення у творах Е.Олбі”. Враховуючи наукові дебати навколо терміна “постмодерністська драма” та місця Е.Олбі у ній (С.Уотт, Р.Сімард), проаналізовано чотири твори драматурга - “П'єса про шлюб”, “Три високі жінки”, “Фрагменти”, “Я, сам і я”, - в яких найяскравіше проявляється напруга між дискурсами постмодернізму і модернізму.

“Книга днів” Джиліан у “П'єсі про шлюб”, з одного боку, виконує функцію, подібну до записів Креппа у С.Беккета, проте в Е.Олбі вона має виражені ознаки постмодерного продукту: уривки з інтимного щоденника дружини нагадують стилі Ґемінгвея, Джеймса, Лоуренса. У стислій формі Е.Олбі представляє здобутки західної літератури, створює велетенський склад-архів, еклектично поєднуючи різні стилі та ідеї, виплекані відомими діячами минулого. Це виразний зразок комодифікації культури постмодерністського характеру.

У “Трьох високих жінках” Леді А виконує роль “ненадійного оповідача”, а вся історія - це пародія на суб'єктивне самовдоволення. Ще один важливий прийом - це постмодерністське розщеплене, множинне і суперечливе “Я” та відсутність цілісності ідентичності (Леді А - це сума А, В і С). Вісім голосів у “Фрагментах” також можна розглядати як прояви одного розпорошеного “Я”. Драма Е.Олбі не дотримується усталених правил, її не можна оцінювати за допомогою знайомих категорій, адже твір мистецтва сам шукає такі правила і категорії (Ж.-Ф.Ліотар). Сюжету у “Фрагментах” у традиційному розумінні немає, це мозаїка з епізодів різної тональності, тематики, обмін думками і спогадами. В Е.Олбі постмодерністська гра найрельєфніше виражається у мовній грі та іронізації, яка часто, особливо у “Фрагментах”, переходить у пародію. На межі століть Е.Олбі змушений ставити питання не про значення, а про його відсутність. Можливо, це суперечить його моралі та поглядам, але комодифікований симулякр став частиною життя.

Ігри в ідентичності і театр продовжуються в іронічній драмі “Я, сам і я”, у якій значення повсякденних слів подвоюються і множаться. Подвійність присутня на різних рівнях - від братів-близнюків (ОТТО і отто) до ігор словами. Ця п'єса, з одного боку, написана у руслі пізніх робіт із присмаком постмодернізму, а з другого, повертається до раннього абсурдизму.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження.

Від самого початку творчості Е.Олбі тривають дискусії щодо його належності до умовного літературного угруповання “театр абсурду”. Серед елементів “театру абсурду” у п'єсах Е.Олбі до особливо значущих належить відсутність експозиції; панування статики замість драматичної природної динаміки на сцені, зведення подієвості до мінімуму; обертання дії в основному навколо спілкування; кільцева структура твору; псевдологіка; змішування ролей; відсутність сюжету у традиційному розумінні; словесний нонсенс, зруйнована, фрагментована мова, відсутність зв'язку між репліками; використання драматичної тиші, повторів; неочікувана поява і зникнення персонажів; абсурдність вихідної ситуації; мінімум декорацій; змішування різних жанрів: водевіль і комедія, трагікомедія; пряме звертання до глядачів.

Аналіз художніх текстів засвідчує, що Е.Олбі зображує своїх персонажів, їхні переживання в екзистенціальному ключі. Драматург висвітлює проблему існування людини наодинці з буттям, яке сприймається як єдина достовірна реальність. Провідна роль у творах Е.Олбі належить філософським мотивам життя і смерті, сенсу буття, пошуку істини, скороминущого і вічного, любові й ненависті, які подаються під зовнішнім прикриттям бравади, хаосу, гумору, подекуди чорного або грубого. Усвідомлення смерті від самого народження, крім іронізації та елементів абсурду, має у творах автора глибинне значення: це гостре відчуття швидкоплинності та нестабільності життя; неприпустимість перетворення на пасивного спостерігача за ходом власного життя. Саме прагнення (заклик) жити свідомо і є наскрізною ідеєю драматургії Е.Олбі, яка звучить у творах всіх періодів.

Незважаючи на спорідненість тематики та подібність художнього методу, існують суттєві відмінності між європейською та американською “драмою абсурду”. Європейці вільніше і ширше використовували умовні театральні форми, відійшовши далі від театру соціального реалізму. Водночас американські драматурги “запліднювали” реалістичний театр авангардистськими техніками, трансформували європейський досвід театрального експерименту на національному матеріалі, підтримуючи глибші зв'язки із соціальними реаліями США та водночас занурюючись у світ трагедійного. Деякі критики і літературознавці висловлюють думку, що творчість Е.Олбі не можна віднести до “театру абсурду”, але вони не беруть до уваги своєрідність його американської моделі, для якої характерна напруга між театром реалістичним і абсурдним, межова позиція між реалізмом та авангардистським експериментом.

Коло тем, започаткованих у 60-і роки, проходить червоною стрічкою крізь п'єси Е.Олбі. По-перше, тема “американської мрії”, що трансформується в тему “американської трагедії”, до якої він звернувся в однойменній п'єсі на ранньому етапі, також простежується в пізніших п'єсах “Чоловік, що мав три руки”, “Три високі жінки”, “Коза, чи хто така Сильвія?”, “Житель”. По-друге, теми самотності та відчуження людини в жорстокому світі, ілюзії та реальності, життя і смерті розглядаються в контексті сімейної драми в соціальному ключі. По-третє, автобіографічні мотиви, що пов'язані із негативним досвідом усиновлення.

Мовлення персонажів відіграє ключову роль у творах драматурга, оскільки це один із основних засобів для втечі від реальності, спроби завуалювати істинний смисл, привернути увагу до себе і до своїх проблем; це головна зброя, яку вони обирають для проведення своєї “дуелі” зі світом та оточенням. Тому Е.Олбі ревно ставиться до просодики своїх текстів. Якщо у світі (як художньому, так і реальному) панує абсурд, то у мовленні Е.Олбі прагне досягти порядку і гармонії.

Для творчості Е.Олбі пізнього періоду характерний симбіоз різних художніх напрямів: реалізму, авангардизму, постмодернізму. Реалізм проявляється у змалюванні конкретної епохи, сучасної Е.Олбі, дослідженні взаємин людини і суспільства, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу персонажів, правдивості зображення деталей. Елементи абсурдистської техніки використовуються для викриття соціальних негараздів суспільства та висміювання фальшивих цінностей. Найбільша відмінність пізніх творів полягає у наближенні до постмодерністської драми. Виділено низку постмодерністських прийомів, які використовує митець: “театр у театрі”; поєднання різних жанрів (хоча метатеатральність і гібридизація жанрів були поширені і в “театрі абсурду” і не є визначальним критерієм належності автора до постмодернізму); гра зі значенням і формою; заперечення фіксованого значення і завершеності тексту; самоіронія/пародія; комодифікація культури, предметів і осіб; розщеплене, множинне і суперечливе “Я” та відсутність цілісності ідентичності; нелінійність оповіді.

Якщо за формою і структурою пізні тексти Е.Олбі тяжіють до постмодернізму, то за внутрішньою суттю - це модерністські твори, для яких смисл, істина та їх пошуки залишаються важливими. Автор звертається до різних художніх прийомів не тільки з метою експерименту і оновлення американської драми, а й для того, щоб передати складну, заплутану і неоднозначну американську дійсність, зосереджуючись на її найменших складових - особистості та сім'ї.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Макаренко Ю. Тематика та проблематика “П'єси про маля” Е.Олбі / Ю. Макаренко // Гуманітарний вісник : Всеукр. зб. наук. праць. - Число 10 : у 2 т. - Черкаси : ЧДТУ, 2006. - С. 84 - 87. - (Серія : Іноземна філологія). (0,25 друк. арк.).

2. Макаренко Ю. Архетип матері у п'єсі Е.Олбі “Три високі жінки” / Ю. Макаренко // Література в контексті культури : зб. наук. праць / Ред. кол. : В.А. Гусєв та ін. - Вип. 16, т. 1. - Д. : Вид-во ДНУ, 2006. - С. 180 - 185. (0,4 друк. арк.).

3. Макаренко Ю. Проблематика та поетика п'єси Е.Олбі “Коза, чи хто така Сильвія?” / Ю. Макаренко // Гуманітарний вісник : Всеукр. зб. наук. праць. - Число 11 : у 2 т. - Черкаси : ЧДТУ, 2007. - С. 102 - 105. - (Серія : Іноземна філологія). (0,25 друк. арк.).

4. Макаренко Ю. Міф та сучасність у п'єсі Е.Олбі “Коза, чи хто така Сильвія?” / Ю. Макаренко // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди : у 2 ч. - Вип. 2 (50), ч. І. - Харків, 2007. - С. 143 - 148. - (Серія : літературознавство). (0,4 друк. арк.).

5. Макаренко Ю. Зображення конфлікту реального та ілюзорного через поетичні особливості водевілю у п'єсі Е.Олбі “П'єса про маля” / Ю. Макаренко // Сучасний погляд на літературу : зб. наук. праць ; редкол. : В.Ф. Погребенник, С.С. Краль, І.В. Савченко та ін. - Вип. 11. - К. : ДП “Інформ.-аналіт. агентство”, 2007. - С. 126 - 132. (0,4 друк. арк.).

6. Макаренко Ю. Особливості ретроспективної композиції у п'єсі Е.Олбі “Житель” / Ю. Макаренко // Гуманітарний вісник : Всеукр. зб. наук. праць. - Число 12 : у 2 т. - Черкаси : ЧДТУ, 2008. - С. 81 - 84. - (Серія : Іноземна філологія). (0,25 друк. арк.).

7. Макаренко Ю. До проблеми філософсько-естетичних витоків світогляду Е.Олбі-драматурга / Ю. Макаренко // Гуманітарний вісник. Серія “Іноземна філологія”. - Черкаси : ЧДТУ, 2009. - Ч. 14. С. 16 _ 19. (0,25 друк. арк.).

8. Макаренко Ю. Творчість Е.Олбі та література “театру абсурду” / Ю. Макаренко // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. - Вип. 1 (61) : у 2 ч. - Харків, 2010. - Ч. І. - С. 143 - 148. - (Серія : літературознавство). (0,4 друк. арк.).

АНОТАЦІЯ

Макаренко Ю.Г. “Театр абсурду” в пізній творчості Едварда Олбі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. - Cімферополь, 2011.

У дисертації представлено дослідження наукової проблеми, пов'язаної з виявленням своєрідності американського варіанта “театру абсурду” другої половини ХХ - початку ХХІ століття у пізній творчості Е.Олбі. Встановлено, що упродовж пізнього етапу творчості автор використовує елементи “театру абсурду” у п'єсах, накладаючи авангардистські техніки на реалістичну основу, що відрізняє американського абсурдиста від європейців. З'ясовано домінанту художнього стилю пізніх творів - тяжіння до синтезу реалістичного, модерністського та постмодерністського дискурсів. Виявлено, що за формою і структурою пізні тексти Е.Олбі тяжіють до постмодернізму, в той час як за внутрішньою суттю - це модерністські твори, для яких смисл, істина та їх пошуки залишаються важливими. Автор звертається до різних художніх прийомів не тільки з метою експерименту і оновлення американської драми, а й для того, щоб передати складну й неоднозначну американську дійсність.

Ключові слова: Едвард Олбі, екзистенціалізм, “театр абсурду”, модернізм, постмодернізм, архетип, міфологізм, позабродвейський театр.

АННОТАЦИЯ

Макаренко Ю.Г. “Театр абсурда” в позднем творчестве Эдварда Олби. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04 - литература зарубежных стран. - Таврический национальный университет имени В. И. Вернадского. - Симферополь, 2011.

Диссертация является самостоятельным исследованием научной проблемы, связанной с изучением особенностей американского варианта “театра абсурда” в позднем творчестве Э.Олби. Установлено, что на протяжении позднего периода творчества автор продолжает использовать элементы “театра абсурда” в драмах неравномерно, накладывая авангардистские техники на реалистическую основу, что отличает американский театральный абсурдизм от европейского. Определена доминанта художественного стиля поздних пъес - склонность к синтезу реалистического, модернистического и постмодернистического дискурсов. Впервые проведен комплексный анализ позднего творчества Э.Олби, его поэтикальных и эстетических особенностей с помощью архетипной критики, мифопоэтики и категории автофикционализации.

Ключевые слова: Эдвард Олби, экзистенциализм, “театр абсурда”, модернизм, постмодернизм, архетип, мифологизм, внебродвейский театр.