Історична романістика Зінаїди Тулуб: ґенеза жанру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК: 821.161.2. (477)(03)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Історична романістика Зінаїди Тулуб: ґенеза жанру

10. 01. 01 - українська література

Коврігіна Лілія Михайлівна

Київ ? 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Семенюк Григорій Фокович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, директор Інституту філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Хороб Степан Іванович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, директор Інституту філології;

кандидат філологічних наук, професор Монастирецький Леонід Семенович, Житомирський державний університет імені Івана Франка, професор кафедри українського літературознавства та компаративістики.

Захист відбудеться «26» травня 2011 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14. жанр художній роман

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано «26» квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Написання історії новітньої української літератури передбачає два аспекти. Перший - введення до літературного процесу тих імен, які були забуті чи заборонені. Другий - нове осмислення спадщини митців, яка інтерпретувалася з ідеологічних заполітизованих позицій. Відтак актуальність даної роботи зумовлена саме другим чинником. Адже на 30-ті роки ХХ століття, коли Зінаїда Тулуб увійшла в літературу, припадає одна з найтрагічніших сторінок української національної історії, пов'язана з утвердженням репресивної сталінської системи управління в царині суспільно-політичного життя та соцреалістичного ідеологічного диктату у сфері культурній.

Багато митців слова в цей час випало з обріїв літератури, інших компартія перетворила на слухняних виконавців своєї волі, які змушені були працювати за заздалегідь створеними схемами, утверджуючи у своїх творах ідеологічні настанови. Літературознавча рецепція їхньої творчості була спотвореною, вона трактувалася не з мистецько-літературних, а з ідеологічних позицій і мала на меті не об'єктивну художню обсервацію, а встановлення відповідності ідеологічним догмам. Тому сучасна історія літератури потребує нового наукового її осмислення, неупередженого аналізу з урахуванням як глибоких суперечностей епохи, так і модерних поглядів на літературний процес, новітніх методик аналізу тексту.

Дослідження творчого доробку Зінаїди Тулуб не лише поповнить зміст літературного процесу 30-х рр. Воно сприятиме створенню правдивого образу письменниці, розширить уявлення про своєрідність історичної прози означеної доби, закономірності поступу епічного світовідбиття, специфіку інших процесів, що відбувались у тогочасному українському суспільстві та впливали на розвиток літератури.

Критика по-різному оцінювала історичну романістику Зінаїди Тулуб. Якщо в 1935 - 37 рр. дослідники наголошували як на сильних, так і слабких сторонах «Людоловів» (Л.Підгайний, Давид Гольдберг, Ю.Дольд, Б.Коваленко, А.Клоччя та ін.), то після повернення письменниці із заслання, та перевидання твору в 1957 році, маємо рецензії суцільно схвальні (Ю.Полетики, І.Бойка, М.Кутинського, В.Лесина та ін.).

Певним замовленням, виправданням арешту письменниці в 1937 році стала стаття Я.Савченка «Шкідницький роман», яка продемонструвала упереджену оцінку твору. Критик вбачав у романі «Людолови» контрреволюційні, диверсійно-шпигунські елементи, фальшування історичної дійсності, обмовляння героїчної боротьби трудящого народу в його минулому тощо. Звичайно, це типові сфабриковані гасла, але вони стали початком тяжких випробувань, які випали на долю Зінаїди Тулуб. Роман «В степу безкраїм за Уралом» (1964) теж отримав високу оцінку літературної критики. Зокрема, з позитивними статтями та рецензіями виступили Є.Кирилюк, Л.Сеник , І.Дзюба, П.Симоненко та ін.

Але все це були лише відгуки на вихід романів Зінаїди Тулуб, що містили загальну характеристику творів. І хоча в українському літературознавстві наявні праці, у яких історична романістика письменниці розглядається з наукових позицій (М.Сиротюка «Українська історична проза за 40 років» (К.,1958), «Український історичний роман» (К.,1962), «Зінаїда Тулуб: Літературно-критичний нарис» (К.,1968), Г.Ковальчука «Зинаида Тулуб - мастер исторического романа» (К.,1980)), вони не можуть вважатися вичерпними і, зважаючи на час виходу, науково об'єктивними. На характер цих літературознавчих розвідок, зокрема їх тенденційність, вплинули ідеологічні настанови радянських часів. У романах Зінаїди Тулуб цінним насамперед вважалося зображення класової боротьби, загострення класових протиріч, а не художня вартість творів.

Таким чином на сьогодні в українському літературознавстві немає комплексного естетичного аналізу історичної романістики письменниці. Актуальність дослідження зумовлюється нагальною потребою вивчення творчої постаті Зінаїди Тулуб, необхідністю нової інтерпретації естетичної природи історичних творів романістки в контексті українського літературного процесу першої половини ХХ століття, визначення місця історичного роману «Людолови» та історико-біографічного «В степу безкраїм за Уралом» в історичній прозі першої половини ХХ століття, адже твори письменниці у свій час піднімали українську історичну романістику на нові мистецькі рівні, сприяли оновленню ідейно-тематичних горизонтів української літератури першої половини ХХ століття. Її романи, у яких відтворено державницькі устремління українського народу на початку ХVІІ століття («Людолови»), порушено проблему «митця і влади» («В степу безкраїм за Уралом») були надзвичайно актуальними для підняття національної свідомості народу в умовах бездержавності України.

Зважаючи на вищесказане, стверджуємо, що дана робота є досить актуальною, оскільки репрезентує новий погляд на історичну романістику Зінаїди Тулуб.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертації відповідає науковим програмам і навчальним планам кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема темі «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (шифр - 06БФ044-01).

Мета роботи - системно дослідити жанрову специфіку романів Зінаїди Тулуб «Людолови» та «В степу безкраїм за Уралом» як оригінальних художніх явищ у контексті розвитку новітнього українського історичного роману, внутрішню цілісність і єдність створеного письменницею художньо-образного світу, а також визначити місце й значення зазначених романів у літературному процесі першої половини ХХ століття.

Мета конкретизована у таких дослідницьких завданнях:

- визначити провідні тенденції розвитку української літератури загалом та історичної романістики зокрема в 20 - 30-х роках ХХ століття;

- з'ясувати жанрову своєрідність історичних романів Зінаїди Тулуб «Людолови» та «В степу безкраїм за Уралом»;

- показати новаторство письменниці в сюжетобудуванні, у використанні засобів творення характерів, образів, типів, з'ясувати сюжетно-композиційні особливості історичних творів авторки та інші елементи художнього світу: часопросторові характеристики, їх роль у сюжеті творів, позицію наратора та інші складові композиції;

- розкрити концепцію героя та провідні засоби моделювання характерів в історичних романах Зінаїди Тулуб «Людолови» та «В степу безкраїм за Уралом»;

- обґрунтувати місце і роль історичних творів письменниці в жанровому збагаченні української літератури.

Об'єктом дослідження є історичні романи Зінаїди Тулуб - «Людолови» і «В степу безкраїм за Уралом».

Предмет дослідження - ґенеза історичної романістики Зінаїди Тулуб, текстовий аналіз історичної прози письменниці, розгляд її жанрової своєрідності.

Методи дослідження. Для реалізації поставленої мети та завдань були застосовані історико-літературний, порівняльно-історичний, функціональний, комплексно-системний, філологічний та герменевтичний методи дослідження.

Теоретико-методологічною основою дисертації є концепції П.Куліша, І.Нечуй-Левицького, І.Франка, М.Сиротюка, Б.Мельничука, Ф.Кейди про жанрову специфіку історичного роману, а також наукові ідеї істориків та теоретиків літератури С.Єфремова, Л.Александрової, С.Андрусів, Ю.Андреєва, А.Баканова, Є.Барана, Д.Пешорди, В.Чумака, Є.Нахліка, А.Гуляка, І.Дзюби, М.Ільницького, О.Мишанича, М.Кодака, М.Слабошпицького, історіографічні праці М.Костомарова, І.Крип'якевича, М.Грушевського, Д.Яворницького, О.Субтельного та ін. У своїх дослідженнях дисертантка посилалася на праці зарубіжних учених М.Бахтіна, В.Кожинова, Г.Ленобля, А.Бельського, Б.Реїзова, І.Варфоломеєва та ін.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим системним дослідженням жанрової специфіки історичих романів Зінаїди Тулуб «Людолови» та «В степу безкраїм за Уралом» у контексті літературного процесу першої половини ХХ століття. У роботі вперше представлено спробу дослідження історичної романістики письменниці як окремої художньої системи, визначено естетичну природу історичного конфлікту, проаналізовано романну композиційну модель, майстерність та новаторство письменниці у способах сюжетобудування, детально з'ясовано форми викладу в романах «Людолови» та «В степу безкраїм за Уралом», функції хронотопу в сюжеті творів і конструкції персонажа, аспекти характеротворення персонажів та інші типологічні ознаки і жанроутворюючі компоненти романів.

Теоретичне значення дисертації. Здобуті результати сприятимуть подальшому вивченню розвитку інструментарію аналізу історичної романістики. Висновки роботи дадуть поштовх подальшому дослідженню літературних жанрів і стилів, сприятимуть вивченню їх функціонування у творах письменників, що зверталися до художнього опрацювання минулого в 20-30-х роках ХХ століття.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що його матеріали можна використати при написанні лекційних курсів історії української літератури ХХ століття, програм спецкурсів та спецсемінарів, підготовці навчальних посібників. Отримані результати можна вважати основою для розширення проблематики курсових, дипломних і магістерських робіт. Матеріали праці можуть стати в нагоді вчителям-словесникам загальноосвітніх навчальних закладів різних типів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертації знайшли відображення в доповідях, виголошених на міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-практичних конференціях у Києві: Міжнародна наукова конференція «Національна культура в парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики» (2007), Всеукраїнська наукова конференція за участю молодих учених «Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри» (2008), круглий стіл «Українська генеалогія: династія Тулубів» (НБУВ, 2009), Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена творчості Т.Г.Шевченка (2010).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 6 статтей у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що включає 190 позицій. Загальний обсяг роботи - 213 сторінок, із них 193 - основного тексту.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено предмет та методи аналізу, розкрито наукову новизну дослідження, а також теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

Перший розділ «Український новітній історичний роман: теоретико-літературні проблеми та провідні тенденції розвитку в 20 - 30-х роках ХХ століття» поділяється на два підрозділи, перший з яких має назву «Теоретико-літературні проблеми жанрової специфіки історичного роману», у якому розглядається розвиток теоретичної думки про історичний роман, починаючи з другої половини ХІХ століття і до сучасності, окреслюються основні компоненти та жанроутворюючі ознаки історичного роману.

Приділено увагу теоретичним поглядам П.Куліша, М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича, І.Франка, І.Нечуя-Левицького та ін. Зосереджуючись в основному на проблемі історичної та художньої правди, дослідники другої половини ХІХ століття основними жанроутворюючими ознаками історичного роману вважали: органічне поєднання історичного факту й художнього вимислу (домислу), але не безмежного, а втисненого в рамки зображуваної епохи; принцип історизму, абстрагування від осучаснених оцінок історичних подій і персонажів; майстерність автора в трансформації правди історичної в правду художню; змалювання особистості в історії, її життя і діяльності, а не хронологічний виклад подій та ін.

Подібних поглядів притримувалися й дослідники ХХ століття, хоча, починаючи з 20-х років, розширюються межі дослідження історичного роману. На перший план виступає проблема його структури, жанрового визначення, принципів і критеріїв класифікації, пошук типологічних основ.

У дисертації висвітлено основні теоретичні положення О.Немерівської, М.Серебрянського, Л.Александрової, Ю.Андреєва, С.Петрова, А.Пауткіна, О.Білецького, М.Ільницького, Г.Ленобля, М.Сиротюка, М.Слабошпицького, В.Оскоцького, С.Андрусів, Є.Барана, А.Гуляка та ін., які підводять до висновку, що однією з найбільш дискусійних є проблема визначення жанру історичного роману.

М.Сиротюк обов'язковим атрибутом творів про минуле визначає історичну правду, яка мусить бути в основі композиції, домінантою художньої тканини твору. Визначальним у підході до художнього втілення історичного матеріалу М.Ільницький вважає перш за все достовірність, а Л.Александрова, поряд із цим, висуває найголовнішу передумову - справжність головного героя. А.Гуляк наголошує на тому, що невід'ємною ознакою історичного роману є зображення масштабного історичного конфлікту. В.Новиков звертає увагу на особливу співмірність вимислу й домислу в історичному творі.

На сьогодні більш-менш чітко визначилися дві позиції щодо жанрової специфіки історичного роману. Частина дослідників (Г. Ленобль, Л. Александрова, І.Варфоломеєв, А. Баканов) вважають, що історичний роман є окремим жанром, який ділиться на піджанри; прибічники іншої точки зору (С. Андрусів, С. Петров та ін.) схиляються до думки, що історичний роман - це різновид жанру роману, посилаючись на влучну формулу російського дослідника В.Оскоцького, за якою «у визначенні особливостей історичного роману найважливіше виходити з того, що він спочатку роман, а потім уже - історичний» Оскоцкий В. Д. Роман и история: традиции и новаторство советского исторического романа / В. Оскоцкий. - М.: Художественная литература, 1980. - С.265..

Історичний роман - це роман з історичною тематикою. Літературний твір для того, щоб називатися історичним романом, на думку дослідників, мусить відповідати принаймі трьом умовам. По-перше, він мусить бути романом, тобто відповідати основним вимогам романного виду в цілому. По-друге, він мусить містити певне ставлення до часу або ж певну концепцію історичного часу. По-третє, він має бути в тематичному плані обов'язково пов'язаний з певними історичними подіями минулого, поміщаючи в них окремі людські долі. При цьому важливою є не так історична достовірність окремих деталей, як уміння письменника змалювати колорит епохи. Отже, критеріями виділення історичного роману з-поміж інших романних жанрів, є дистанція у часі між автором і зображуваною ним епохою (як правило, це життя одного покоління). Хоча дія може розгортатися в будь-якому минулому, за винятком дуже недавнього минулого. Найчастіше для оповіді обирають часи, які є доленосними в історії письменникового народу.

У підрозділі 1.2. першого розділу «Особливості розвитку української історичної романістики 20 - 30-х років ХХ століття» подано короткий огляд суспільно-політичної атмосфери 20 - 30-х років ХХ століття, її вплив на розвиток української літератури загалом та історичної романістики зокрема. У дисертації проаналізовано романи А.Чайковського, Г.Хоткевича, Б.Лепкого, О.Соколовського та ін. з метою показати літературний контекст, у якому формувалися погляди Зінаїди Тулуб.

Літературно-мистецьке життя в Східній Україні в 20-х рр. ХХ ст. відзначалося надзвичайною строкатістю, пошуками різних шляхів розвитку, модерним підходом до осмислення явищ дійсності й водночас оперттям на традиції попередників. Якщо цей період можна схарактеризувати як складний політично, але ще досить сприятливий для вільної творчості час, то 30-ті роки інакше як трагічними назвати не можна. Це був надзвичайно складний, суперечливий і трагічний період переходу до тоталітарної доби соцреалізму, коли письменницька праця була підпорядкована жорстокому диктату влади. Більшовицька система встановила догми, крізь які потрібно було зображувати минуле. Все, що не відповідало цим догмам, не мало права на літературне життя. Письменники повинні були керуватися такими вимогами до написання історичних творів: актуальність зображуваних подій у контексті класової боротьби, документальна адекватність, використання відповідних творчих методів (соцреалізму). Радянська влада особливо стежила за ідейним спрямуванням художніх творів, що мали зображувати і оспівувати лише тих діячів минулого, які підтримували возз'єднання України з Росією або тих, що боролися із зовнішніми ворогами та козацькою верхівкою. Втіленням цих настанов стали романи Я.Качури «Богун», І.Ле «Наливайко», А Хижняка «Данило Галицький», Н.Рибака «Переяславська рада» та ін. І хоча не заперечувалася можливість обрання тем з віддалених часів (античність, середньовіччя тощо), наголошувалося на тому, що класово витриманий пролетарський роман з історії революції 1905 року буде актуальніший, аніж роман з історії боротьби смердів з боярами ХІ - ХІІ ст.

Окреслюється пріоритетне завдання історичної прози: змалювання революційної боротьби пролетаріату за визволення від соціального та економічного гноблення. Тому перші твори на історичну тематику 20-30-х років у підрадянській Україні здебільшого були присвячені революційним подіям і громадянській війні та репрезентували, по суті, появу нового жанру в українській літературі - жанру історико-революційної прози, зразками якої є романи О.Соколовського (1896-1938) «Перші хоробрі» (1928), «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933), присвячені боротьбі народовольців, хоча останній відзначається глибшою психологічною наснаженістю образів головних героїв, водночас авантюрний сюжет відходить на другий план. О.Соколовський намагається глибше окреслити внутрішній світ своїх героїв, вдається до авторських роздумів.

Хоча в умовах тоталітарного режиму письменники Радянської України зазнавали жорстокого диктату у виборі історичної фактографії і керувалися принципами класової доцільності в підходах до інтерпретації минулого, вони зробили немалі художні внески до розв'язання проблеми жанру, історичної та художньої правди, основних положень мистецької інтерпретації історії, розвитку жанрових різновидів. Свідченням цьому є роман О.Соколовського «Богун», що втілює спробу письменника повернутися до традиції української історичної прози ХІХ століття, максимально правдиво відтворити реалії епохи та обставини національно-визвольної війни в Україні під проводом Б. Хмельницького, одним із очільників якої був І.Богун. Роман С.Божка «В степах» став вагомим здобутком історичної романістики 20-30 років XX ст. Він відзначається охопленням широких пластів життя народу - соціально-економічних, побутових, психологічних, панорамністю розгортання подій, інформаційною насиченістю, тематичною розгалуженістю, поліпроблемністю, історично й художньо правдивим осмисленням минулого, наявністю елементів історіософії, проекцією минулого на сучасність тощо.

Дещо інша ситуація в розвитку історичної белетристики склалася в Західній Україні. Чергова національна катастрофа, якою стало для українців закінчення національно-визвольної революції і новий поділ України призвели до потреби осмислення причин поразок і пошуку нових національних орієнтирів у душі пересічного галичанина.

Ретельним опрацюванням історичних джерел, героїчним оспівуванням минулого, широкою історико-соціальною панорамою зображених подій, виведенням взірцевих образів державних діячів, патріотів рідної землі вирізняються твори А.Чайковського «Сагайдачний», Б.Лепкого «Мазепа», Г.Хоткевича «Камінна душа», хоча його роман «Довбуш», написаний у 30-х роках, коли починає діяти сувора регламентація щодо способів творення образів вождів трудового народу, ідеологічно зааганжований, позбавлений тонкого флеру романтики. Спостерігаємо спробу письменника монументалізувати свого героя, витворити канонізований образ, що характерно для історичної прози доби соцреалізму.

30-ті роки ХХ століття - трагічний період, коли була фізично й морально винищена ціла генерація талановитої української письменницької еліти. Саме в цей період входить у літературу Зінаїда Тулуб, яку теж не оминула жорстока розправа з боку влади за освіченість, інтелігентність, звернення до актуальних проблем сучасності на прикладі історичного минулого.

У другому розділі дисертаційної роботи «Жанрова своєрідність роману «Людолови» головний акцент зроблено на визначенні жанрової специфіки твору, зокрема йдеться про типологію жанру «Людоловів», співвідношення історичної та художньої правди, сюжетно-композиційні особливості твору, авторську позицію та засоби її вираження, художній хронотоп, майстерність Зінаїди Тулуб у творенні характерів персонажів.

У підрозділі 2.1. «Роман «Людолови»: типологія жанру» відмічено, що дилогія постала як своєрідне жанрове утворення в результаті тривалих авторських творчих пошуків і зазнала численних редакцій. Відзначена панорамним відтворенням епохи, яка є активнодіючим чинником сюжету, впливом історичних обставин на долі героїв, зображенням масштабного історичного конфлікту, що має соціальний характер, проекцією минулого на сучасність, рельєфним змалюванням не лише головних, а й другорядних персонажів, тонким психологічним аналізом, боротьбою внутрішніх душевних сил персонажів, перипетіями любовних історій, що ставлять героїв роману в незвичайні ситуації, коли перед ними постає дилема вибору, «Людолови» мають всі ознаки класичного історичного роману, що йде в українській літературі від традицій П.Куліша, М.Старицького, І.Нечуя-Левицького та ін.

Історична правда, факт, документальна адекватність лежать в основі побудови сюжетів, конфліктів, зображенні персонажів. Водночас цей «документалізм» не заступає художнього вимислу і домислу. До опрацювання історичних джерел Зінаїда Тулуб підійшла творчо. Маючи неабиякі знання з історії, фольклору, етнографії, соціології тощо, письменниця не пішла шляхом безстороннього реставратора давнини, а вільно і вправно зуміла передати свої власні погляди на історію і відтворити життя і побут декількох народів на початку ХVІІ століття, сформувати авторське бачення на події і постаті минулого на основі засвоєння всього того, що зафіксувала про цей період історична наука та народна пам`ять. Романістка відомі факти подала під власним кутом зору, вміло вплела їх у художню тканину тексту, по-новому осмислила і організувала в цілісний неординарний сюжет. Історизм Зінаїди Тулуб виявляється не лише в художньому віддзеркаленні зовнішнього боку перипетій епохи першої третини ХVІІ ст., а й в умінні авторки побачити її наче з середини, у створенні узагальнених образів козаків, селян, міщан, ремісників, магнатів, духовних осіб тощо.

Художній вимисел як обов'язковий складник літературного твору в «Людоловах» не тільки не виходить за межі можливого та ймовірного, а й не руйнує логіки загальновідомих історичних фактів, подій. Зінаїда Тулуб в першу чергу митець, вона не ототожнює художнього історичного роману з науковим історичним дослідженням, вона не тільки малює, реставрує, але й витлумачує, трактує історію, ставлячи насамперед перед собою суто белетристичні завдання і загальнолюдські проблеми.

Майстерність письменниці в жанровому та змістовому планах виявилась в умінні поєднати в історичному романі елементи інших жанрових різновидів: історико-соціального, панорамного, історико-пригодницького, почасти історико-психологічного, що дало можливість глибоко й зримо відтворити епоху гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного, насичену складнощами, суперечностями, відобразити долю народу в переломний історичний час.

Зображення масштабного історичного конфлікту, що має яскраво виражене соціальне звучання, переведення його зі сфери особистісно-побутової в соціально-історичну, соціальна поблематика, зображення пошуку шляхів національного та громадянського становлення українства як нації на початку XVII ст., поєднання епічного, панорамного та індивідуально-психологічного, контрастні окреслення конфліктуючих сторін у романі «Людолови» дають підстави вбачати ознаки історико-соціального роману.

Широкий показ контексту епохи, нагромадження фактів класового протистояння, введення багатьох сюжетних ліній і персонажів, значний географічний та просторовий діапазон охоплення історичних та життєвих явищ наближають твір до панорамного роману, але, поряд з цим, у ньому максимально деталізовано, глибоко з'ясовано причини цих явищ, насичено достовірним матеріалом, тому як жанровий утвір «Людолови» набагато складніші, тож панорамність є лише однією з його ознак.

Ознаки історико-пригодницького роману спостерігаємо в напружених колізіях, несподіваних поворотах доль, інтригах, майстерному поєднанні документальності й вигадки, розлогій інформативності та подієвому ряді, нагромадженні перешкод, мотивах викрадення, продажу на вагу золота, здобутті високого становища тощо на історичному, етнографічному, соціально-побутовому тлі. Подієвий ряд Зінаїда Тулуб доповнює мозаїкою подробиць, що розширюють географічний діапазон твору, дають можливість побачити ніби з середини життя України, Польщі, Криму, Туреччини та ін., насичує великою кількістю етнографічних, побутових подробиць, чим вносить новаторські зміни в багату традицію історико-пригодницького роману.

У Зінаїди Тулуб пригода - це шлях героїв у світ, їх утвердження на життєвій ниві, шукання свого місця в житті. Причому, зображуючи пригоди на шляху своїх персонажів, письменниця не вдається до чогось незвичайного, неймовірного, гіперболізованого, надуманого. Вони правдиві, типові, логічно вмотивовані життям, історичним часом, суспільною атмосферою, зображеною в романі й характерні більше для реалістичного роману, ніж для пригодницького.

Жанровий канон «Людоловів» авторка збагатила показом персонажів не лише в суспільних взаєминах і побуті, а й на одинці з собою. Своїх героїв Зінаїда Тулуб поставила у важкі життєві обставини, у яких їм належить самостійно обрати свій шлях, при цьому чільна увага авторки зосереджена на розкритті їх психології, диференціації характерів, деталізації душевних станів. Цей вибір супроводжується глибоким внутрішнім конфліктом між «своїм» і «чужим», психологічною мотивацією, роздумами, внутрішніми монологами, які визначають сутність людини, її моральність, що дає підстави виділити в «Людоловах» ознаки історико-психологічного роману.

Романістка розширила межі історичного роману, вивела його на нові мистецькі обрії. Вона важливі історичні події висвітлила з надзвичайною глибиною і повнотою, художньо інтерпретувала їх з великою внутрішньою силою, детально прослідкувала їхній вплив на долю людини, порушила таким чином важливі загальнолюдські питання, що були важливими не лише для історичного минулого, а й для сучасності. Викликає захоплення знання письменницею побуту, фольклору, різних ритуалів, етикетів, обрядів, звичаєвого права, географії, військової конфігурації тощо минулих часів, уміння включити цей багатющий матеріал у композиційні межі твору, зробити його органічним елементом художньої тканини, що активно працює на сюжет, служить фоном, а частіше й формою вияву його внутрішніх подій і конфліктів.

У підрозділі 2.2. «Сюжет і композиція як засоби вираження авторського задуму» звертається увага на те, що Зінаїда Тулуб у романі «Людолови» застосовує найрізноманітніші засоби сюжетного викладу матеріалу, створюючи своєрідний монтаж важливих історичних подій та доль персонажів, які, власне, і складають в цілому його сюжет, у якому широко відображено життя декількох народів на початку ХVІІ століття. Для «Людоловів» характерний концентричний тип сюжету. Він тримається на розвиткові як зовнішньої, так і внутрішньої дії. Сюжет твору розгалужений, багатолінійний. Сюжетні лінії розвиваються то паралельно, то перехрещуються між собою, доповнюючи одна одну або виступаючи контрастом. Найчастіше авторка концентрує увагу читача на певній події, яка є причиною, а далі показує, як ця подія впливає на долю персонажа та які наслідки залишає.

Композиційною домінантою роману є конфлікт між «неволею» українського народу та боротьбою за власну державність, що розгортається в площині соціальній, релігійній, освітній, політичній та ін., який у дисертації простежено на прикладі сюжетної лінії, пов'язаної з життям і діяльністю П.Конашевича-Сагайдачного. Це та основа у творі, навколо якої побудовано сюжет і до розкриття якої зведено композицію. «Людолови» - роман із розімкнутою композицією. Спостерігається розгорнутий основний конфлікт, але на рівні фабули він не розв'язаний, а спрямований у майбутнє. Головні сюжетні лінії повнокомпонентні, натомість другорядні - досить часто фрагментарні, деякі знаходять розвиток у кількох розділах роману, інші уриваються так само випадково, як і виникають, що призвело до нагромадження в романі величезної кількості персонажів. Особливо це спостерігається в першому томі «Людоловів». Тут не можна назвати головного героя. Новели, присвячені окремим героям, рівноправні, але з їх єдності виростає образ всього багатостраждального поневоленого українського народу, що найповніше розкриває ідейний задум твору. У другому томі, без шкоди чіткій фактографічній достовірності, завдяки вмілому переплетінню історичних відомостей із вигаданими, та, почасти, домислюючи окремі з них, письменниця вибудовує більш чітку й динамічну жанрову конструкцію, скріплену пригодницькими сюжетними лініями. Розвиток життя подається як широкий психологічно-побутовий і соціально-історичний плин.

Часопросторові характеристики «Людоловів» засвідчують дуже широке, романне охоплення історичних подій. Зінаїда Тулуб намагається охопити якомога більші пласти життя зобажуваної епохи. І хоча вона обирає досить невеликий відрізок історичного часу, вона детально насичує його життєвим і подієвим матеріалом, внаслідок чого часоплин у романі гранично згущений. За досить незначний його відтинок (близько десяти років) відбувається величезна кількість подій, які часто радикально змінюють не лише долі людей, але й цілих народів. Дія водночас відбувається в різних місцях, в ній бере участь сила-силенна персонажів, сюжетні колізії яких часто не перетинаються. Зінаїда Тулуб наповнила свій твір рельєфними часовими і просторовими параметрами різноманітних людських життів, масштабними історичними подіями. Це не лише моделювання доль відомих історичних осіб (П.Сагайдачного, Є.Плетенецького, Я.Бородавки тощо), а й вигаданих персонажів (Горпини, Медже, Тимка, Шафіге, Нур'ялі, Лейзора тощо), не тільки художнє відтворення важливих історичних баталій (Московський похід королевича Владислава, Хотинська війна та ін.), а й майстерне компонування подій особистого характеру.

«Людоловам» притаманний відкритий часопростір (за визначенням Д.Лихачова), що зумовлює вихід історичного контексту за межі сюжету. Йдучи за традицією І.Франка, І.Нечуя-Левицького та ін., Зінаїда Тулуб створює історичний роман, у якому надзвичайно сильною є проекція на сучасність (форма «замкненого кола» зв'язує в одне ціле давні часи й сучасність). З цією метою авторка вводить персоніфікований образ часу - час «темної ночі». Сама назва несе в собі глибоке смислове навантаження. «Темна ніч» у романі «Людолови» - це підневільне становище українського народу, у якому він знаходився як у першій чверті XVІІ ст., так продовжує залишатися й у сучасну авторці епоху. Саме цей персоніфікований образ часу, зрозумілий лише в кінці роману, стає тією ланкою, яка об'єднує всі часові пласти твору, вводить фабульно-сюжетний час у широкий історичний контекст, сприяє осягненню творчого задуму письменниці, розкриттю головної ідеї, яка не має конкретних часовопросторових рамок, а претендує на універсальність для українського народу - широкому показу підневільного становища України й заклику до боротьби за власну державність.

«Людолови» відзначаються ускладненою структурою. Лінійність історичного часу досить часто порушується прийомами ретардації, ретроспекції. Вагому роль відіграє у творі описовий компонент: розлогі, детальні інтер'єри допомагають якнайповніше уявити обстановку, у якій перебувають персонажі, вирізнити їхній соціальний статус, окреслити місце події. Важливим композиційним компонентом художнього твору є пейзаж. У романі «Людолови» описів природи надзвичайно багато, вони відзначаються багатобарвністю, зримістю, локальністю, виконуючи при цьому найрізноманітніші функції.

Письменниця опанувала багатющий фактичний матеріал, детально вивчила епоху й всю свою ерудицію перенесла на сторінки роману, хоча такі детальні описи іноді його переобтяжують, сповільнюють сюжетний розвиток, але вони є свідченням творчої манери Зінаїди Тулуб - змалювання епохи до найтонших подробиць.

Вражає своєю широтою і романний простір. Польща, Україна, Крим, Туреччина і врешті Московія стають місцем розгортання оповіді. При цьому опис побуту, звичаїв, традицій різних народів і соціальних груп не узагальнений, а максимально деталізований. Але читач не відчуває перевантаженості, чому сприяє наявність численних романтично-пригодницьких складових розвитку сюжету.

Показуючи українську історію в широкому міжнародному контексті, Зінаїда Тулуб через увесь твір співставляє явища соціальної дійсності в Україні та найближчих сусідніх землях. Письменниця вибудовує паралелі етнографічні, побутові, соціальні, психологічні, демонструючи при цьому глибоку компетенцію історика, етнографа, фольклориста.

Для твору характерна така організація, у якій наратор як носій певної точки зору на описувані події максимально наближений до автора, він є виразником авторських ідей, його позицій. Відавторський наратор пропонує читачеві свою інтерпретацію, свій кут зору на описувані події, який підпорядковує собі всі інші «ідеологічні позиції», що виражаються різними персонажами. При цьому головна концепція роману викристалізовується на перехресті різних точок зору. Завдяки такому багатоголоссю й підтексту як його логічному наслідку персонажі та події у творі змальовано багатогранно і переконливо.

Зінаїді Тулуб пощастило знайти вдалі сюжетно-композиційні форми і засоби для майстерного відтворення складного історичного відрізку, відобразити життя народів з великою широтою і глибиною, історичною правдивістю і художньою переконливістю. Романістка вдалася до створення рухливої, мінливої, по-новому скомпонованої художньої структури, що дозволила їй вмістити і багатогранно змоделювати значний життєвий матеріал, глибокохудожньо збагнути модель історичного минулого, з'ясувати причини важливого історичного конфлікту, детально прослідкувати його вплив на долю українського народу, пояснити, чому П.Сагайдачний зазнав поразки в нелегкій боротьбі за українську державність. Маючи важливим підґрунтям дані історії, письменниця використала неординарні підходи до їхньої інтерпретації, подала власний погляд на історичні події і діяльність історичних діячів, виявилася неперевершеним майстром у способах сюжетобудування.

У підрозділі 2.3. «Аспекти образотворення персонажів» здійснено дискурс образної системи твору, способів їх моделювання та індивідуалізації.

Творчість Зінаїди Тулуб припала на період, коли відбувалася кардинальна переоцінка життя й діяльності багатьох історичних осіб, трактування їх із класових позицій. У романі «Людолови» певною мірою віддзеркалюються офіційні оцінки діяльності відомих історичних подій та їх учасників, домінує класовий підхід, соціальна заангажованість характерів. Але твір набув значної художньої цінності не своєю «соціологією», а яскравістю образів і картин, у яких відбилися суперечності епохи та психологія людей різних класів і прошарків.

Однією з характерних ознак «Людоловів» - його поліперсонажність. Серед дійових осіб роману - різні верстви населення, і не лише українського, а й польського, татарського, турецького, єврейського тощо. Головним героєм роману є народ з усією його багатоликістю, складністю, різноманітними характерами, долями-шляхами, призначенням та ідейною метою.

Зінаїда Тулуб руйнує козакофільську традицію, засновану на народництві. Починаючи від П.Куліша, М.Старицького та ін., які зображували статичних, традиційних героїв із народних мас, суспільних особистостей, для яких головною є боротьба за соціальне та національне визволення, героїв-борців, народних месників (У.Кармелюк, І.Залізняк, І.Гонта, Б.Хмельницький та ін. ), які віддавали своє життя за народ, романістка, використовуючи прийоми протиставлення, контрасту характерів, характеристики іншими персонажами, автором та ін. не створює певні типи, маски, а зображує героїв живими, реальними людьми з сильними чи слабкими сторонами свого характеру, психологічно вмотивовує їхню поведінку суспільними та житейськими обставинами. Разом з тим, через показ їхніх характерів, психології, поведінки письменниця відтворює загальний стан епохи початку ХVІІ століття. Людина в Зінаїди Тулуб визначається за своїми моральними якостями, незалежно від соціального стану, уподобань, релігії, національності тощо.

Письменниця використала найрізноманітніші прийоми характеротворення. Образи героїв розкриваються у вчинках, засобами психологічного письма, динамічних портретних характеристиках, у яких підібрані риси, що найповніше характеризують вдачу персонажа; кожна деталь у портретах позначена чуттєво забарвленим ставленням до них, вагоме естетичне навантаження несе художня деталь - очі. Через зовнішність персонажа Зінаїда Тулуб розкриває його характер. Вона вловлює ті риси, які найбільше передають внутрішній світ героя. ЇЇ мало цікавить одяг, обстановка, на перший план авторка виводить очі, які є «дзеркалом душі» людини, її психології, поведінки, відображенням внутрішнього «я». При цьому портретна характеристика в романі динамічна. Поступово вводячи нові портретні деталі, Зінаїда Тулуб створює багатогранні, суперечливі, об'ємні постаті.

У центрі твору знаходиться образ гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, що розкривається у двох планах - показ окремої людини («не героя») і народного ватажка на тлі соціальних та історичних особливостей минулого. Ці площини тісно переплітаються між собою, у результаті чого гетьман постає перед читачем мудрим політиком і дипломатом, рішучим поводирем народних мас, розумним, освіченим і, разом з тим, наодинці з собою, непевним, розгубленим, у коханні - палким і пристрасним, здатним здолати будь-які перешкоди.

І хоча на образові П. Конашевича якнайповніше відчутний вплив ідеологічної доктрини, згідно з якою письменниця намагається показати його як негативного персонажа, у характері гетьмана домінують благородні пориви справжнього лицаря, котрий бореться за українську державність, освіту і права знедоленого народу, що було надзвичайно актуальним у часи придушення національної свідомості, плюндрування рідного краю, його духовних, релігійних та матеріальних цінностей.

Створюючи галерею жіночих образів (Настю, Горпину, Медже, Олену та ін.), письменниця розширює їх діапазон в українській історичній прозі. Головні жіночі персонажі роману «Людолови» переважно не відповідають виробленому українською літературою канону. Звісно, героїні твору не позбавлені багатьох прикмет, що були запозичені з фольклорних джерел й усталилися в нашій літературній традиції, але, ставлячи їх у важкі життєві обставини, у глибокий психологічний конфлікт, Зінаїда Тулуб моделює власні версії жіночих характерів. Це сильні, вольові жінки, здатні утвердити себе у надзвичайних обставинах, зробити вибір, самостійно розпорядитися своєю долею.

Образна система роману носить як динамічний, так і статичний характер. Провідні персонажі в більшості своїй подані в розвитку, в гострих психологічних конфліктах, натомість другорядні персонажі з народних мас окреслені фрагментарно, письменниця зазвичай показує їх типовими представниками певних суспільних прошарків, не індивідуалізуючи їх, творячи за певною схемою: страждання під гнітом поневолювачів, тяжка надмірна праця, покора долі. Майже всі персонажі твору трагічні. Протягом роману вони намагаються досягти поставленої мети, борються за власні та суспільні інтереси, долають перешкоди, але в кінцевому результаті зазнають поразки, краху своїх сподівань і дуже часто смерті.

У третьому розділі «Роман «В степу безкраїм за Уралом як зразок нового історико-біографічного роману» досліджено жанрові особливості твору. Потреба глибокого осмислення постаті Т.Шевченка засобами художньо-біографічної прози призвела до появи досить великої кількості творів про поета за радянського часу. У 30-х роках на фоні загального пожвавлення інтересу до образу Кобзаря увиразнюються дві тенденції в його творенні. Відповідно до догм соцреалістичної доктрини всіляко насаджується уявлення про поета як носія класової ідеї, одного з предтеч соціалістичної революції, атеїста й інтернаціоналіста, хоча вони й не вписувалися в загальну ідейну налаштованість поетичного доробку Т.Шевченка. І все ж, долаючи класові догмати соціалістичного реалізму, частина письменників намагається творити історично достовірну художню шевченкіану (Г.Хоткевич «З сім'ї геніїв», С.Васильченко «Широкий шлях», О.Іваненко «Тарасові шляхи», О.Ільченко «Петербурзька осінь» та ін.).

Звернення Зінаїди Тулуб до образу Т.Шевченка не випадкове, а спричинене цілим рядом обставин особистого життя письменниці. Це й знайомство діда авторки, О.Тулуба з Кобзарем, а також перебування самої письменниці в тих самих місцях заслання, де століттям раніше був поет.

Подібність обставин, що привели авторку роману шевченківським шляхом до далеких казахських степів, а внаслідок цього - особистісне, майже інтимне співпереживання долі засланця, призводять, з одного боку, до прагнення показати велич духу поета, а з іншого - страждання простої людини, вимушеної терпіти фізичні й моральні злигодні солдатчини, а головне - митця, позбавленого можливості реалізації свого творчого потенціалу.

Не відкидаючи традицій попередників, що виявляються в майстерному поєднанні історично достовірних відомостей із художньою інтерпретацією, Зінаїда Тулуб створила новий зразок історико-біографічного роману, позначений посиленим психологізмом, поглибленою увагою до внутрішнього світу героя, відтворенням його душевних страждань, вагань і болісних розчарувань, що особливо йде в розріз із головною настановою доби, коли письменник мав акцентувати увагу на суспільному житті історичних осіб, що ставали об'єктом белетристичної обсервації. Письменниця детально занурилася в психологічні переживання Т.Шевченка, перейнялася його душевними болями, життєвими проблемими, показала життєвий шлях митця крізь власне сприйняття. Авторка не створила канонізований образ, не показала в потрібному руслі постать, а спромоглася зрозуміти й пояснити наявні життєві факти.

Романістка вдало розкрила психологію головного героя шляхом художнього переосмислення свідчень, почерпнутих з різних джерел, поетичної, прозової та мемуарної спадщини Т. Шевченка. Особисті спогади письменниці дозволили їй переконливо відтворити почуття, емоції, настрої поета-засланця. Авторка намагається займати характерну для історичної прози позицію треьоособового наратора, проте в описах, авторських відступах відчувається її суб'єктивне співчутливе ставлення до свого героя. У романі «В степу безкраїм за Уралом», як і в «Людоловах» характерна така організація твору, в якій наратор як носій певної точки зору на оточуючий світ максимально наближений до автора, ніби ідентифікується з ним; він є виразником авторських ідей, його позиції.

Твір відзначається тонким проникненням письменниці в історію подій, етнографічні подробиці життя й побуту казахів, докладне вивчення географічного, природничого матеріалу для змалювання реальної картини степового простору. З властивим їй нахилом до максимально повної обсервації фактичного матеріалу, Зінаїда Тулуб вивчила найдрібніші деталі, з'ясувала характерні риси побуту для створення якомога повнішої картини казахського буття.

У Висновках узагальнено результати дослідження. В історичній романістиці Зінаїда Тулуб репрезентувала власну концепцію людини і дійсності. Вона проклала нові шляхи в художньому висвітленні історії українського народу. Продовжуючи традиції попередників українського історичного роману, Зінаїда Тулуб разом з тим створила оновлену модифікацію жанру, збагатила його художню структуру новими якостями, новаціями.

Гармонійне поєднання історичних фактів, фольклорних мотивів і художнього узагальнення, створеного письменницею, широке художнє опрацювання історичного матеріалу, власна ерудиція допомогли Зінаїді Тулуб глибоко й зримо відтворити життя декількох народів першої третини ХVІІ століття, правдиво передати долю та страждання українського народу під гнітом іноземного поневолення та його боротьбу за власну державність. Письменниця майстерно відтворила минулі події, вловила дух історичної епохи, детально змалювала її загалом такою, якою вона була насправді, якою бачила її в документах, історичних свідченнях, а також крізь призму своїх особистих здібностей, творчих можливостей, індивідуального світобачення, знань і темпераменту. До створення історичного роману вона підійшла творчо, зі своїм баченням світу, історичного минулого, що дозволило їй по-художньому досконало створити образи багатьох персонажів, рельєфно подати кожного з головних героїв, всебічно розкрити їхні характери і психологічні стани, проникнути у внутрішній світ, змоделювати поглиблений аналіз людської душі й вражаючі своєю розмаїтістю і ідейно-системним завданням картини природи, детально змалювати характер історичних перипетій, конфліктів. Під пером Зінаїди Тулуб роман став універсальною формою, яка відображає боротьбу українського народу за власну державність у всій її глибині й багатогранності. Він є своєрідною енциклопедією національного буття не лише українців, а й поляків, татар, турків та ін.

Роман «Людолови» - етапний у порівнянні з попередніми історичними творами в українській літературі. Продовжуючи кращі традиції письменників, що зверталися до художнього опрацювання минулого в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. способами реалістичного зображення дійсності, поглибленням психологізму, проектуванням минулого на сьогодення, порушенням «вічних» проблем українства з допомогою історичних паралелей, Зінаїда Тулуб водночас вносить в українську історичну прозу нові художні якості: величезні масштаби охоплення історичних явищ, глибоке проникнення в епоху, її дух, у життя цілих народів, у духовний світ людини, найтонші порухи її свідомості й почуттів, внутрішнього світу, життєвого потенціалу, вміле користування документами, даними науки, етнографічними матеріалами. Твір став розмаїтішим у хронотопних вимірах, у розгалуженості і кількості сюжетних ходів і ліній, більш наснаженій атмосфері історичних і психологічних конфліктів, у способах і типах характеротворення. І хоча ці якості певною мірою наявні також у творах попередників романістки (М.Старицького, О.Соколовського, А.Чайковського та ін.), у творі Зінаїди Тулуб, на відміну від них, вони стають не окремими, незначними елементами художньої системи, а основними жанроутворюючими ознаками роману, «його живою душею, плоттю і кров'ю».

Прагнучи в деякій мірі показати національного героя з української історії, письменниця, разом з тим, у романі «Людолови» не зображує минуле героїчним. На першому плані у творі зображено соціальні суперечності, класову нерівність, страждання людей праці, як того вимагав «соцреалізм», але роман має набагато ширшу закладену ідейну мету. В основі твору лежать передусім виховна і націоусвідомлююча концепції історії. Авторка мала на меті показати історію як урок, з якого українському народові слід зробити певні висновки задля пробудження національної гідності, усвідомлення свого підневільного становища і шукання виходу з цієї ситуації. Роман Зінаїди Тулуб є своєрідним дзеркалом, в якому відбита сутність нашої багатостраждальної Батьківщини, хоча зроблено це надзвичайно тонко, з використанням підтексту, оригінальної побудови.

Романістка зуміла знайти вдалі сюжетно-композиційні форми та засоби для панорамного відтворення всієї складності й повноти історичного минулого. Дотримуючись романної композиційної моделі, зберігши закони жанроутворюючої матриці, вона наповнила свій твір новими інваріантними жанровими прикметами, неповторними новаціями у сюжетобудуванні, збагатила його структуру новими якостями. Використавши концентричний тип сюжету, письменниця зуміла прослідкувати вплив історичних обставин та подій на долі персонажів, на численних прикладах показати наслідки цього впливу.

Роман Зінаїди Тулуб "В степу безкраїм за Уралом" є зразком нового історико-біографічного типу. Увібравши в себе кращі риси життєписного жанру, твір позначений неповторними новаціями. Романістка не лише відтворила історичні події та факти з життя Т. Шевченка, а й за допомогою вимислу та домислу спромоглася показати їх у психологічному ракурсі, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Трансформуючи документальні факти в компоненти сюжету, Зінаїда Тулуб забезпечила читача не лише автентичною, достовірною інформацією, а й зацікавила його образністю, динамічністю викладу матеріалу, поліфонією переживань персонажів, концентрованістю думки, психологічним перевтіленням автора в образ свого героя. Досконало, максимально можливо вивчивши життя Т.Шевченка на засланні, його оточення, історичну епоху, письменниця використала ці знання для створення опорної бази сюжету. Авторська уява, вимисел та домисел, власне розуміння й осмислення біографічних фактів, подій допомогли письменниці створити мистецьке полотно, у якому глибоко, емоційно наснажено передано внутрішній світ людини, вимушеної терпіти фізичні й моральні злигодні солдатчини, а головне - митця, позбавленого можливості реалізації свого творчого потенціалу.