Народні джерела національної самобутності української літератури 70–90-х років ХІХ століття

В підрозділі 3.5 “Світогляд народу і становлення “української ідеї” зазначається, що у силу історичних обставин становлення національної своєрідності української літератури 70-90-х років ХІХ ст. було нерозривно пов'язане з подальшим утвердженням і поступуванням української національної ідеї. Її сутність полягала у зміцненні та розвитку духовної, політичної, соціальної, історичної та державної єдності нації, у формуванні національних взірців саможертовної роботи, спрямованої не лише на протистояння навально зростаючому зросійщенню та винародовленню на цій основі, а й на формування за цих обставин національної самосвідомості та пошуку виходу різних верств українського суспільства, українського народу в цілому у світовий ідейний, духовний та суспільно-політичний простір. Зауважимо, що українські цінності різного плану П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, П.Грабовський, І.Франко, інші українські письменники потрактовують у такому разі не лише як суто національні, а й як такі, що завдяки своїй самобутності несуть у собі й загальнолюдський зміст, мають загальнолюдську вагу і значимість. Прикладом цього є національний тип героя і національний тип взаємозв'язків людини і світу. В літературі означеного періоду це глибоко народні типи. Пісенні та поетичні своїм змістом Маруся Богуславка (“Маруся Богуславка” М.Старицького), Карпо Летючий, гетьман і козаки (“Запорожці” І.Нечуя-Левицького), ліричний герой поезій І.Франка, П.Грабовського, В.Самійленка вбирають в себе непримиренність до будь-яких проявів зла і неправди, дієві в обороні та утвердженні добра і краси, національної честі та гідності, підстав повсякденного укладу національного буття. Вони також наділені здатністю мислити масштабно, по-державному, прагненням вирозуміти кожного, природно поєднуючи усе це з увагою і повагою до людської особистості, людинолюбством, які мають своїми першовитоками народні звичаї, народну мораль, етику, естетику, психологію та філософію. Це й визначає національну самобутність їх ідейно-тематичного та художньо-естетичного спрямування, а літературу - як вияв української національної ідеї, як спосіб її утвердження в світі.

Основні завдання четвертого розділу “Національні особливості формування поетичної системи” обумовлюються необхідністю з'ясування ідейно-естетичних призначень народних складових у структурі поетикальних засобів української літератури означеного періоду. Тут зазначається, що через художню форму до найширшого кола читачів доносилися злободенні на той час ідеї, у їх свідомості закладалося критичне ставлення до дійсності, пробуджувалися національні почуття і спонукання, формувалася громадянська, історична, соціальна і національна позиція. Національна своєрідність такої форми полягає в тому, що з її допомогою творився національний духовний простір, у якому національні звичаї, мораль, філософія і т.д. не лише співвідносилися та узгоджувалися з повсякденним побутом, з виробленими упродовж століть підставами духовного життя народу, а й вступали у відповідність з потребами часу. Найповнішою мірою такому призначенню письменства відповідав художньо-естетичний досвід народу, тому усна народна творчість стала одним з джерел національної своєрідності його поетичних утворень.

У них спостерігається три типи таких утворень, кожне з яких становить сукупність художніх засобів усної народної поезії та вироблених автором прийомів художньо-естетичного пізнання і зображення дійсності у відповідних їх співвідношеннях. Перший з них пов'язаний з мотивами, сюжетами, жанрами та образами уснопоетичної творчості народу і становить їх переспіви та художні обробки (“Трьомсин-богатир”, “Іван Голик”, збірка “Казки та приказки і таке інше” І.Манжури, “Лесь, преславний гайдамака”, “Смерть отаманова”, “Маруся та князенко”, “На русалчин Великдень”, “З папороті квіт” Б.Грінченка). Сюди також слід віднести й жанр літературної казки (“Запорожці” І.Нечуя-Левицького, “Казка про Правду і Кривду” Панаса Мирного), у яких народнопоетичне начало переважає над особистісно-авторським. Другий тип характеризується тим, що народнопоетичне і авторське начала у творенні національної картини світу, характерів і т.д. мають однакове призначення, урівноважуються (“Заклятий скарб” М.Старицького, “Хрест чигиринський” І.Франка, “Жива могила” Л.Старицької-Черняхівської, “Бондарівна” І.Карпенка-Карого, “Олеся” Б.Грінченка). Основу третього типу становлять авторські художньо-естетичні утворення, з допомогою яких виражається народне світосприйняття і світорозуміння, народні оцінки і зміст тих чи інших подій, явищ, тощо (“Борислав сміється”, поезії “Зів'ялого листя” І.Франка, “Джигун” М.Кропивницького, “Черевички”, “Хортиця” Я.Щоголева, “Пісні” Я.Жарка).

Слід зауважити, що українські письменники 70-90-х років ХІХ ст. завдяки такому підходу до художнього освоєння народного світогляду та поетики фольклору значно поглибили соціальний зміст літератури, увиразнили національні його особливості, відійшовши від простого переспіву народнопоетичних мотивів, сюжетів та образів, властивих творчості цілого ряду письменників І пол. та 50-60-х років ХІХ ст., зокрема К.Думитрашка, П.Кореницького, С.Александрова, К.Тополі, О.Стороженка та інших.

Поетичні утворення, їх формування і становлення в українській літературі 70-90-х років ХІХ ст., як бачимо, мали своїм призначенням на основі її проблематики та ідейно-тематичного спрямування творити національний духовний простір, що й визначило сутність художньо-естетичного поступування нашого письменства того часу. Це засвідчило перехід від наслідування поетичних засобів та прийомів усної народної творчості до поглиблення особистісного начала в їх освоєнні.

У “Висновках” підкреслюється, що одним із своїх історичних призначень українська література 70-90-х років ХІХ ст. мала утвердження народних основ духовності найширших суспільних верств і прошарків, формування на цьому ґрунті їх національної свідомості та українського укладу усіх виявів життя нації. Ґрунтоване на таких підставах поступування літератури забезпечувало спадкоємність змісту і складників народного світогляду та поетики різних жанрів усної народної творчості у становленні національних особливостей нашого письменства, отже й духовного світу героя, його життєвих принципів, переконань, взаємозв'язків зі світом, що у свою чергу стало основою творення самобутніх національних характерів, національної картини світу, неповторних художніх утворень в поезії, прозі та драматургії того часу.

Народносвітоглядний чинник мислився письменниками не лише як художні переспіви та обробки уснопоетичних мотивів, сюжетів та образів, а значно ширше - як усебічне освоєння морально-етичних, психологічних, естетичних, соціальних, філософських і т.д. уявлень народу, усього укладу його життя, їх відображення в поетичних образах та усьому поетичному ладі усної народної творчості, народного мистецтва, культури і т.д.

Розв'язання поставлених проблем на основі сформованої в роботі системи таких понять, як світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження, світоутвердження героя, національний тип взаємозв'язків людини і світу, національний тип героя, картина національного буття, смислове поле народного світогляду, смислове поле автора, смислове поле художнього образу (твору) і т.д., дало можливості визначити основні підстави художньо-естетичного освоєння народного світогляду та національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ ст., з'ясувати їх природу й джерела.

У зв'язку з цим на основі усебічного аналізу літературно-естетичних поглядів українських письменників та національних особливостей літературного поступування дисертант доходить висновку: такими підставами були, насамперед, увага і повага до людської особистості, переростання побутового начала в начало соціально-психологічне, національно своєрідне розуміння і художньо-естетичне потрактування світу героя у тісному взаємозв'язку з морально-етичною проблематикою, становленням української національної ідеї і т.д., джерела яких - у народному світогляді, звичаях суспільно-політичного, культурного та духовного життя народу. Саме ці звичаї розвивали закладені в природі української нації прагнення свободи і волі, самоутвердження особистості на підставах краси і добра, народовладдя і людинолюбства.

До того ж, Ю.Федькович, П.Куліш, І.Франко, І.Карпенко-Карий, П. Грабовський, М.Драгоманов, І.Нечуй-Левицький наголошували на естетизмі, вишуканості поетичного світосприйняття нашого народу, які поєднувались у художньому творі з поглибленим психологічним аналізом явищ дійсності, формували національну неповторність образної системи твору, обумовлювали напрям та особливості літературного поступування. Перевага духовного над матеріальним, поетизація дійсності визначили романтичну піднесеність і наснаженість характерів героїв, національної картини світу та змісту поетичних утворень, які й реалістичному письму надавали суто національних відтінків.

Становлення літератури в такому разі характеризувалося поєднанням соціально-психологічного аналізу з гострим публіцистичним спрямуванням, поетично-філософським світосприйняттям та світорозумінням, загостреного почуття морального обов'язку - з самопожертовністю та героїчним началом, зображення - з вираженням. Зауважимо, що такі підстави художнього зображення дійсності були властиві не лише епічним формам, а й ліриці та драмі, не лише прекрасному та піднесеному, а й драматичному, трагічному та комічному.

Зіставлення народного світогляду та духовного світу героя літератури досліджуваного періоду ще раз підтвердило висловлену з приводу творчості Т.Шевченка думку О.Огоновського про те, що дух народної поезії для українських письменників не був чимось стороннім, таким, що впливало на них, бо ж він - природна складова їх єства, неодмінна умова повсякденного буття, одно з внутрішніх першоджерел становлення їх творчих особистостей.

Отже, становлення і розвиток українського письменства 70-90-х років ХІХ ст. відбувалися як становлення і розвиток саме національного письменства, письменства як ідеї, на підставах яких закладались міцні підвалини національного самовизначення творчості того чи іншого письменника, формування його творчої особистості у нерозривному зв'язку з історичним поступом нації, її духовності, культури як форм самовизначення і самоутвердження українського художнього слова в світовому історико-літературному, духовному, культурному та ідейному просторі. На дослідження цих особливостей національного літературного поступування й повинна бути спрямованою українська літературознавча наука.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

Анотація

Вертій О.І. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття. - Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.01.07 - фольклористика та 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2011.

На матеріалі творчості П.Куліша, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницього, М.Старицького, Панаса Мирного, О.Кониського, Б.Грінченка, Т.Зіньківського, Олени Пчілки, Л.Старицької-Черняхівської та інших письменників у дисертації досліджуються народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття. Ця проблема розв'язується на основі сформованих автором теоретичних підстав художнього освоєння не лише сюжетів, мотивів, образів та поетики різних жанрів усної народної поетичної творчості, а й їх світоглядного потенціалу та народного світогляду загалом.

Ключові слова: народний світогляд, смислові поля, реалізм, течія, національні підстави, літературно-естетичний, особистісно-авторський, герой.

АННОТАЦИЯ