У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання, з'ясовано методологічну основу роботи, об'єкт і предмет, визначено наукову новизну дисертації, показано практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію і публікацію результатів дослідження.

У першому розділі "Людина і природа як предмет світоглядної рефлексії" закцентовано на філософсько-поетичних аспектах дослідження авторського світогляду в межах означених парадигм: "людина - природа”, "філософія - природа”, "література - природа" окреслено зображення природи в поетичному тексті як теоретичну проблему; визначено можливі шляхи інтерпретації натурфілософських мотивів у поезії І. Франка; здійснено аналіз його наукового доробку як авторського розуміння складних взаємин у природно-людському спільносвіті.

У підрозділі 1.1 "Історичні форми людського пізнання природи: від міфу до логосу” окреслено основні історичні парадигми людського осмислення природи, зосереджено увагу на здобутках філософії (натурфілософії), проведено паралелі з Франковою інтерпретацією художньо-філософської проблематики людини і природи. Здобутки людської думки від найдавніших часів до сьогодення означують комплекс проблем (зіставлень / протиставлень) у межах парадигми "людина - природа”, що дозволяє простежити розвиток людського мислення, уявлень, поглядів на світ. В еволюції пізнання природи спостерігаємо історичні форми її осмислення: міфологічну, релігійну, філософську, художньо-естетичну, природничо-наукову. Кожну з цих форм осмислення природи синтезувало натурфілософське вчення (філософія природи), що набуло розвитку від найдавнішої форми філософії до сучасної практичної натурфілософії. Історичні форми пізнання природи - це шлях від чуттєвого до раціонального, від міфологічного, релігійного через філософське та художньо-естетичне осмислення до природничо-наукового, шлях від міфу до логосу.

У підрозділі 1.2 "Природа в поезії: від художньої деталі до філософського осмислення” охарактеризовано можливе функціонально-смислове навантаження образів, явищ, картин природи в поетичному тексті. Колись побачені та пережиті картини, явища чи образи природи залишаються у "нижній свідомості” поета (за І. Франком) і внаслідок активізації думки емануються у "верхню свідомість”. Поет інтроспективно візуалізує ці образи та концептуалізує їх (роздумує, узагальнює, оформлює, абстрагує). Лише тоді картини природи знаходять своє відображення як художня модель чи художній образ поетичного твору. Тоді ж за бажанням автора (свідомим чи підсвідомим) згідно з парадигмами людського пізнання образи природи можуть зазнавати: міфологізації, фольклоризації, символізації, філософізації, психологізації. Природа, відображена в поезії, може мати різне функціонально-смислове навантаження. Картина, явище, образ природи функціонують у поетичному тексті як тло, троп, художня деталь, пейзаж, персонаж, філософська проблема тощо. Найбільшої ідейно-смислової наповненості природа набуває у філософській проблематиці поетичного твору. Картини природи стають виразниками осмислення універсальних аспектів буття, сенсу людського життя, відображають аспекти формування світогляду поета, пізнання законів розвитку природи, людини, суспільства. Філософська проблема в поетичному тексті асоціативна, що й увиразнює майстерність зображення природи як художньої деталі, тропу, пейзажу, персонажа. Таким чином формується художньо-філософська концепція природи і людини як спосіб розуміння і трактування взаємин у світі, законів розвитку і сутності буття.

Підрозділ 1.3 "Людина і природа в науково-філософській концепції Івана Франка” присвячений аналізу літературно-критичної спадщини І. Франка з погляду побутування в ній проблематики природо-людського світу. У літературно-критичних статтях письменника трапляються як природничі спостереження ("Галицьке краєзнавство”, "Етнографічна експедиція на Бойківщину”), наукове та соціологічне зацікавлення природою ("Причинки до фавни східної Галичини. Подав д-р Іван Франко”, "Za grzмyby (Про засудження селян за збиранє грибів у панських лісах)", "Відозва у справі збирання матеріалів до рибальства”, "Закон про рибальство в Галичині. Проект Івана Франка”), так і філософсько-поетичне її осмислення ("Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних”, "Влада землі в сучасному романі”, "Із секретів поетичної творчості" (розділ "Як поезія малює мертву природу? ”), "Малюнки Івана Труша”, "Южнорусская литература”, "Українці”, "Байка про вужа в домі”, "Притча про гадюку в домі”). Зрештою, І. Франко надає важливого значення змалюванню природи в поезії ("Молодий вік Осипа Федьковича”, "Гинучому світові”, "Поезії Христі Алчевської "Туга за сонцем”). У теоретичній спадщині І. Франка репрезентується його науково-філософська концепція взаємин людини і природи, основні постулати якої вказують на єдність обох світів (природного і людського):

- людина і природа - "різні вияви однієї сили”

- мета науки - людина, а "природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати”

- людина як архитвір природи "завдяки величезному розвоєві своїх духовних здібностей зробилася паном усіх животворів”

- "людина, щоб бути справжньою людиною, мусить мислити”

- еволюційний закон боротьби - основний принцип життя людини і природи ("Наука і її взаємини з працюючими класами”, "Мислі о еволюції в історії людськості”, "Що таке поступ? ”).

Таким чином, наукова концепція людини і природи у І. Франка виразно антропоцентрична, так чи інакше спрямована в позитивістичне русло. Її основні постулати знаходять художню реалізацію у його поезіях. Проте, зважаючи на об'єктивно-суб'єктивний характер поетичної творчості, натурфілософські мотиви у віршах І. Франка набувають ідеалістично-позитивістичного, власне "франківського" характеру.

У другому розділі "Еволюційні парадигми художнього осмислення взаємин людини і природи в ліриці Івана Франка” висвітлено художньо-філософську видозміну взаємин людини і природи в поезії І. Франка як світоглядно-естетичну еволюцію, осмислено Франкову поетичну філософію природи крізь призму ідейно-мистецьких напрямків кінця ХІХ - початку ХХ століття.

У підрозділі 2.1 "Натурфілософія романтичного ідеалізму" розглянуто Франкову лірику від ранніх поезій (1871) до "Баляд і розказів” (1876). Уже в перших віршах поет виявляє зацікавлення буттям людини у світі, буттям у природі. Поетичні натурфілософські засади І. Франка тут ґрунтуються на співіснуванні християнсько-релігійної традиції з язичницьким поклонінням наших предків природним стихіям. Саме в ранніх творах поет уже означує взаємопроникнення людського і природного світів: намагання вмістити макросвіт у мікросвіті і водночас прагнення мікросвіту поринути в безмежні простори макрокосму. "Точкою відліку" поетичної натурфілософії І. Франка стають міф, фольклор, християнська традиція, що й зумовлює перевагу романтизму в його ранній художній філософії природи, де виразного звучання набувають пантеїстичні мотиви. Дослідження проблематики людини і природи дозволяє чи не найкраще прослідкувати, як романтичний ідеалізм у творчості І. Франка змінюється реалізмом, і ці напрямки синтезуються для вироблення авторської інтерпретації натурфілософських мотивів.

Підрозділ 2.2 "Людина і природа в поезії "пророцтва і бунту" присвячений зображенню людини і природи в громадянській ліриці "З вершин і низин" (1887, 1893). У віршах цього періоду концепція взаємин людини і природи формується головно під впливом народної творчості. Такі взаємовідносини існують на рівні художньої образності і мають виразне соціальне спрямування, бо пуантом філософсько-поетичного осмислення є людина, соціум. Романтично-ідеалістичне сприйняття людини і природи змінюється позитивістичним раціоналізмом. Первісна пантеїстична релігія, міфологія і народна поезія залишаються основою поетичної натурфілософії І. Франка. Внаслідок трансформації міфу та інтерпретації фольклорних мотивів у віршах Каменяра вибудовується натурфілософська онтологія та гносеологія. Ліричний герой прагне віднайти макрокосмічні закономірності у власному мікрокосмічному просторі, пізнати себе, суспільство, "переживши природу”. Властиво у збірці "З вершин і низин" формується номенологічна семантика Франкової концепції людини і природи - це філософія "excelsior”, "вогню" та "сонця”. Символіка природних картин спрямована на суспільно-національну проблематику.

У підрозділі 2.3 "Образи природи в ліричній драмі "Зів'яле листя" проведено аналіз художньо-філософського осмислення людини і природи в інтимній ліриці І. Франка. Лірична драма "Зів'яле листя" поетизує взаємовідносини людини і природи на рівні чуттєвості, ніжнобарвності і водночас резиґнації. Громадсько-політичне спрямування натурфілософських мотивів "З вершин і низин" змінюється інтимною сферою "Зів'ялого листя”, де взаємозв'язок людини і природи розкривається через екстравертний психологічний аналіз. Проте, як і в ранніх віршах, І. Франко осмислює місце людини у Всесвіті, порушує проблематику душі і тіла, духу і матерії. Важливого значення у збірці набуває природна циклічність. Зміна пір року проектується на зміну душевних настроїв закоханого героя "ліричної драми”. Натурфілософські мотиви від юнацьких поезій І. Франка до віршів "Зів'ялого листя" еволюціонують від романтизму до реалізму, від ідеалізму до позитивізму, від філософського осмислення взаємин людини і природи до філософсько-психологічної поетизації. Цей шлях поетичної натурфілософської еволюції митця синтезується в різнобарвну палітру природної образності, для якої характерні змішання ідейно-мистецьких напрямків того часу та вищий рівень психологізації.

У підрозділі 2.4 "Дидактика природного життєствердження в "Моєму Ізмарагді" та "Давньому й новому” здійснено аналіз поетичних творів І. Франка зі збірок "Мій Ізмарагд” (1898), "Давнє й нове” (1911) крізь призму філософської етики природи. Підґрунтям символіки природних образів тут стають біблійні джерела ("О. Лунатикові”, "Притча про сіяння слова Божого”,), давньоукраїнські тексти ("Як сад, зарослий хабазами…”, "Притча про захланність”), українська фразеологія ("Вода, що довго капає на камінь…”). Зрештою, філософія природи в "Моєму Ізмарагді" та "Давньому й новому” має як особистий ("Поклони”), так і повчальний ("Паренетікон”, "Притчі”, "Легенди”) та соціально-побутовий характер ("По селах”, "Із злоби дня”). У тогочасній ліриці І. Франко порушує космогонічну проблематику - первісне світотворення ex nihilo, з хаосу ("Честь творцеві тварі”), натурфілософську і водночас релігійну проблематику духу й тіла ("Паренетікон”). Як і в ранніх віршах, І. Франко передає суспільну ситуацію, внутрішні боріння душі через зовнішню поетичну картину взаємовідносин людини і природи. У "Давньому й новому” вперше з'являється інформативний природний нотатник - віршована програма-хроніка "Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р.". Природні нотатки І. Франко писав також в останні роки життя (прозова замітка "Із спостережень над природою” та вірш "За свіжої пам'яти”).

Підрозділ 2.5 "Натурпсихологія "днів журби" визначає найбільш глибинне художньо-філософське осмислення взаємин людини і природи, опоетизоване у віршах збірки "Із днів журби" (1900). Ця книга - апогей Франкової лірики в контексті природо-людських взаємин щодо їх філософського осмислення та психологізації. Натурфілософія книги виявляється через психодраму самого автора, тому й природа тут здебільшого ретро (інтро) спективна: вона у думках, у видіннях, у споминах… Давній міфологічний, пізній пантеїстичний, християнський та сучасний науковий світогляд зливаються воєдино, як і суспільно-громадянське та інтимне спрямування натурфілософських мотивів, витворюючи кульмінаційне психологічно-філософське загострення символічної образності природних картин.І. Франко вже вкотре вдається до зіставлення внутрішнього світу homo із зовнішнім світом natura. Епохальним у цьому відношенні вважаємо цикл "В плен-ері”, а його філософсько-поетичний трактат "Мамо-природо!." - перлиною натурфілософської лірики І. Франка. Прикметним у збірці "Із днів журби" стає образ героя-відлюдника, що прагне відчути органічний зв'язок із природою. У книзі людина сама стає природою створеною (natura naturata) і водночас творчою (natura naturans).

Усі конотації символічної образності натурфілософських мотивів у Франковій ліриці синтезуються у збірці "Semper tiro”, якій присвячено підрозділ 2.6 "Концепція людини і природи в поезіях "Semper tiro”. Суспільний стан та внутрішні переживання героя передаються через природні аналогії. Співіснування людини і природи поетизується як буквально, так і ретро (інтро) спективно через відчуття органічного взаємозв'язку, усвідомлення вічності та безмежності в аурі душевного світу людини, що, до речі, стає внутрішнім вирішенням морально деформованого соціуму. Як і в ранніх Франкових віршах, значну роль відіграють пантеїстичні мотиви. Природу поет зображає як стихію бінарних опозицій, яка дає життя і забирає його. Таким чином, "Semper tiro” стає синтезом поетичної натурфілософії І. Франка, цілісною філософією людського буття-у-світі, буття-у-душі, буття-у-соціумі.

У третьому розділі "Символіка природи в поетичному світі Івана Франка” охарактеризовано образи природи в ліриці І. Франка (символи стихій, астральні образи, флору та фауну), проаналізовано різноманітність їхніх символічних значень.

Підрозділ 3.1 "Мати-природа - центральний образ-символ художньої натурфілософії І. Франка” визначає функціонально-смислове навантаження образу природи як наймасштабнішого символу природо-людського спільносвіту в поезії І. Франка. Художньо-естетичне осмислення природи, а отже, і її поетизація (образне вираження) у письменника синтезують міфологічне, релігійне, філософське та природничо-наукове пізнання тієї ж таки природи. Природа у Франковій ліриці виявляється у кольористично-звуковому топосі навколишнього тла, в оригінальній образності тропу, у величній (часто кульмінаційній) майстерності зображення художньої деталі, в ідейності пейзажу, вона стає героєм (персонажем) поетичних творів, і, що найважливіше, виявляє філософську проблематику. Таким чином, природа в поетичному тексті І. Франка виступає в ролі матері, доньки весни, уособлює красу, спокій, гармонію, зображається як безмежність і цілісність. Природу письменник розуміє як джерело поезії, як творчість. У природі він вбачає вічний зв'язок життя і смерті і поетизує її як стихію, що надає сили. Центральним постає образ людини - архитвору природи ("Гадки на межі”, "Гадки над мужицькою скибою”, "В природи нема ні ядра, ні лупини.", "Мамо-природо!. ”, "І знов рефлексії! Та цур же їм!. ” "Ольга”, "Про багача, що їздив біду купувати”, "Смерть Каїна" та ін.).

Підрозділ 3.2 "Символіка першостихій буття" репрезентує образний світ Франкової поетичної філософії природи крізь призму чотирьох стихій світобудови - Землі, Води, Вогню, Повітря (відповідно до назви пунктів у підрозділі). Поет у руслі натурфілософських проблем намагається показати гармонійну єдність протилежних процесів у природі. Символіка чотирьох стихій у поезії І. Франка має свої особливості. Міфологічні уявлення українців дозволяють письменникові наділити кожну зі стихій своєю роллю та приписати певні можливості. Філософське наповнення образів-тотемів природних стихій, окрім відмінних рис, притаманних кожній із них, виражає загальні риси, спільні усім чотирьом. Одна з таких фундаментальних особливостей виявляється в тому, що Земля, Вода, Вогонь і Повітря виступають у Франковій ліриці як бінарні стихії, з яких усе постає і в які все повертається.

3.2.1 "Земля”. Земля в поезії І. Франка - стихія бінарних опозицій, "всеплодющая" мати-годувальниця, яка є джерелом фізичної й духовної снаги. Тому ліричний герой у потребі звертається до землі-матері, і його прохання часто носять молитовний характер. Образний світ стихії землі виявляє багату символіку, витворену в дусі українських народнопоетичних традицій, і формує один із аспектів художньо-філософської концепції людини і природи в ліриці І. Франка. Земля в його поезії виступає в образах матері, дівчини, Батьківщини, народу. Письменник надає художньо-філософського наповнення стихії, зображаючи її як таку, що дарує живодайну силу для боротьби, формує духовно міцну особистість ("Схід сонця”, "Втомився я. Мов жар, горить все тіло. ”, "Гримить!.", "Земле, моя всеплодющая мати.", "По-людськи”, "Хлібороб” "Святий Валентій”, "Смерть Каїна”, "Похорон" та ін.). Стихія землі у Франковій ліриці іноді модифікується у "природну модель” пустелі. Пустеля-мачуха символізує внутрішній екзистенційний стан людини (здебільшого депресивну самотність внутрішнього світу), сум, смерть, горе, поетизується як дорога в невідомість або шлях до досягнення мети ("Святий Валентій”, "Смерть Каїна”, "Цар і аскет”, "Мойсей” та ін.).

3.2.2 "Вода”. Стихія води одна з найбільш міфологізованих у Франковій поезії. У символіці образу води сконцентрована проблематика життєбуття. Тут прикметною стає "аквалексика" Франкового поетичного тексту, багата на різноманітні гідротопоси (море, ріка, озеро, криниця тощо). Образами стають не лише дощ, хвиля, а й човен, судно, дараба, чайка, риба, моряк, рибалка тощо. Такі персонажі означують зв'язок між макро - та мікрокосмом, сигналізують про взаємопроникність людського та природного світів. Містичні картини у віршах І. Франка розгортаються на воді. Світ водяної стихії збагачує фразеологічний фонд поетичного тексту, а образність цієї стихії формує глибокий алегоричний підтекст. Отже, вода в ліриці І. Франка символізує первісний хаос; життєвий шлях (не лише земний, а й духовний); всесвітнє тло, вічне, безмежне, де діє людська особистість (у поета виведена в образах човна, моряка, рибалки). Воду поет зображає також як роз'єднуючу стихію, стихію знищення. У Франковій художньо-філософській концепції вдивляння у воду поетизується як погляд у власну душу ("Керманич”, "Рибак серед моря”, "Човен”, "В дорогу!", "Vivere memento! ”, "Над великою рікою.", "До музи” "Сон князя”, "Коваль Бассім”, "Іван Вишенський” та ін.).

3.2.3 "Вогонь”. Стихія вогню в ліриці І. Франка стає основою його художньо-філософської концепції людини і природи. Незважаючи на те, що частотність вживання поняття "вогонь” у його поетичних текстах за формальними показниками, порівняно з іншими першостихіями буття, найменша (земля - 1033, вода - 570, вогонь - 34, повітря - 63 Лексика поетичних творів Івана Франка. Методичні вказівки з розвитку лексики / упоряд.І.І. Ковалик, І.Й. Ощипко, Л.М. Полюга. - Львів: Львівський державний університет ім.І. Франка; Ін-т франкознавства, 1990. - 263 с.), проте образ вогню - один із найбільш могутніх ідейних стрижнів Франкової поезії. Вогонь - активна, творча енергія, тому й уособлює поезію-пісню, душевне (духовне) буття, могутню сферу чуття. Франко - поет боротьби, співець сили духу, його мета - "неправду палити”. Отже, він - поет вогню, який майстерно володіє зброєю "огненного" слова. Образ вогню в поетичному тексті І. Франка - символ боротьби, могутнього художнього слова, святості; очищення; оберегу від злих духів; символ активного стану людської душі; полум'я праці; символ кохання до жінки і водночас всезагальної людської любові. Цей образ має дидактично-застережливе смислове навантаження: пекельним вогнем Бог карає грішників ("Земле, моя всеплодющая мати.", "Бувають хвилі - серце мліє…”, "Vivere memento”, "По довгім, важкім отупінню…”, "Так, ти одна моя правдивая любов…”, "Як віл в ярмі, отак я день за днем…”, "Хто славу світу осягнув…”; "Дума про Маледикта Плосколоба”, "Цар і аскет”, "Іван Вишенський”, "Лісова ідилія”, "Мойсей” та ін.).

3.2.4 ”Повітря”. У ліриці І. Франка стихія повітря, порівняно з іншими елементами світобудови, символічно виражена найменше, проте в її образності чи не найкраще виявлено внутрішній світ ліричного героя, його душевні боріння, чуттєву сферу поезії. Частіше І. Франко поетизує не саме повітря, а його динамічну, активну силу - вітер (вихор, бурю), який здебільшого входить у структуру риторичного звертання, персоніфікується в ролі уявного співрозмовника-брата. Вітер уособлює емоційні стани, душевну резиґнацію, вільне дихання, знаменує оновлення; символізує волю (у тому числі і волю внутрішнього мислення), неспокійну долю; шалений потік життя ("Наймит”, "Осінній вітре, що могучим стоном.", "Перспектива”, "В дорогу!", "Прохід”, "Вій, вітре, горою." "Панські жарти" та ін.).

Отже, чотири фундаментальні стихії світобудови - Земля, Вода, Вогонь, Повітря - це як чотири окремі і водночас взаємопов'язані світи Франкової поетичної творчості. Вони служать виразниками змістової єдності лірики, формують її образний світ. Символіка стихій виконує смислотворчу функцію, бо ж проектується на людську душу і суспільне життя, породжуючи цілісну концепцію людини і природи, осмислену в художньому світі поезії І. Франка.

Підрозділ 3.3 "Астральна символіка" присвячений "небесним” образам у ліриці І. Франка. Астральні символи виражають "глибинну”, "вершинну” сутність його поезії, створюють космічну гармонію впорядкованості, вибудовують ідеальний шлях духовного зростання особистості. Символіка неба, зорі, місяця, сонця проектується на суспільний стан, наче стає ідейним виразником активного пошуку кращого життя. Проте астральні образи у Франковій поезії також інтимізуються в почуттєвій сфері ліричного героя. Символ ранкового сонця стає вершиною поетичного світу митця. Тому й І. Франка означуємо не лише як поета вогню, а й як поета сходу сонця ("Схід сонця”, "Світ дрімає. Блідолиций. ”, "Вже сонечко знов по лугах.", "Місяцю-князю!. ”, "Підгір'я взимі”, "Гріє сонечко!.", "Ідилія”, "Ідеалісти”, "Лице небесне прояснилось. ”, "Подорож на місяць”, "Безкраї, чорні і сумні.", "Смійтесь з мене, вічні зорі!. ”, "Зелений явір, зелений явір.", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня." "Святий Валентій”, "Лис Микита”, "Пригоди Дон-Кіхота”, "Абу-Касимові капці”, "Мойсей”, "Терен у нозі” та ін.).

У підрозділі 3.4 "Рослинний світ” розглянуто флористичні символи у поетичному тексті І. Франка. Рослинна символіка служить важливим виражальним засобом у його ліриці. Ліс, дерева, квіти, листя, цвіт тощо формують рослинний світ поезії, стають частиною художньо-філософської концепції людини і природи. Флористичні образи національно зумовлені, часто фольклоризовані. Символіка рослинного світу концентрує онтологічну та гносеологічну проблематику, інтимізується у віршах "Зів'ялого листя”. Прикметним є те, що процеси природи рослин за допомогою паралелізму майстерно проектуються на людське буття, більше того, його абстрактну почуттєву сферу. Тож рослинний світ урізноманітнює образну палітру Франкового поетичного тексту ("Лісовою вузькою дорогов. ”, "На пастівнику”, "Цар на ловах заблудився. ”, "По-людськи”, "Хто лиш квітки в житті збира. ”, "У сні зайшов я в дивную долину. ”; "Панські жарти”, "Смерть Каїна”, "Лісова ідилія”, "Мойсей” та ін.).

Символіку фауни, зокрема зооморфні та орнітоморфні образи-символи Франкової лірики проаналізовано у підрозділі 3.5 "Тваринний світ”. Функціонуючи в складі тропів (порівняння, алегорія, метафора), анімалістичні образи є також персонажами поетичних творів І. Франка; як художня деталь, виявляють змістову символіку віршів, стають виразниками філософської проблематики поетичних текстів.І. Франко поетизує як загальні зооморфні та орнітоморфні символи, так і конкретні образи звірів, птахів, плазунів тощо. Поет майстерно проектує їхнє життєбуття на соціальний світ людей, знаходить поетичні аналогії між анімалістичним і людським, таким чином розкриває закономірності душевної організації. Серед зооморфних вирізняється символ змії-смерті (гадюки), що уособлює екзистенційні стани людської душі (розпуку, турботу і смуток, сумнів, резиґнацію, злість і гіркість, муку, гризню, злобу), негативні наслідки життєвих ситуацій (зраду, розлуку, лихо, біду), антигуманні риси (гордощі, брехню, лукавство, пиху, "клевету”, самолюбство, хитрощі). Прикметною в поетичній творчості І. Франка є опозиція "гадюка - серце" ("Ex nihilo”, "Похорон”, "Коваль Бассім”, "Лісова ідилія”, "Мойсей” та ін.). Особливе місце займає символіка орнітоморфних образів-символів ("Ще щебече у садочку соловій. ”, "Беркут”, "На пастівнику”, "Плив гордо яструб в лазуровім морі.", "Ти знов літаєш надо мною, галко. ” "Смерть Каїна”, "Іван Вишенський” та ін.).

Образи природи в поетичній творчості І. Франка амбівалентні, полісемічні, поліфункціональні, часто архетипні. У контексті природної символіки поет зображає спілкування людини і природи в дусі української фольклорно-міфологічної традиції та авторського особистісного світогляду. Загалом для природних образів характерне поєднання бінарних опозицій (життя - смерть). Філософія природи трансформується у філософію людини як володаря всесвіту і невід'ємної частки духовної природи (naturфілософія як homoфілософія).

Висновки

1. Werbycka L. Натурфілософська проблематика в поезії Івана Франка та Федора Тютчева / Lidija Werbycka // Kultury wschodniosіowiaсskie - oblicza i dialog. Rosja. Ukraina. Biaіoruњ. - Poznaс, 2009. - С.111-118.

Анотація

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2011.

Дисертація присвячена дослідженню еволюції художньо-філософської концепції взаємин людини і природи в ліриці І. Франка.

У роботі вперше здійснено аналіз літературно-критичних, історико-літературних, філософських та публіцистичних праць І. Франка з погляду проблематики природо-людського світу. Простежено особливості художньо-філософського зображення людини і природи від ранніх віршів до останніх поезій. Взаємовідносини "людина - природа" схарактеризовано як світоглядний феномен, що зумовлює співіснування культурологічних парадигм "філософія - природа”, "література - природа”. Розкрито семантику образів природи і символіку чотирьох стихій (землі, води, вогню, повітря), з'ясовано функціонально-смислове навантаження картин природи в поетичному тексті, визначено антропоцентризм як основу художньо-філософської концепції людини і природи в поезії І. Франка.

Ключові слова: архетип, міфопоетика, натурфілософія, пейзаж, персоніфікація, світогляд, символ, філософська ідея, філософська лірика, художній образ.

Аннотация