Наративні принципи прози Михайла Яцківа

Размещено на http://www. allbest. ru/

Размещено на http://www. allbest. ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 821. 161. 2. ”19” -3 М. Яцків 07: 821(100)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Спеціальність 10. 01. 01 - Українська література

Наративні принципи прози Михайла Яцківа

Ткачук Олександр Миколайович

Київ 2011

Дисертація є рукописом

Роботу виконано на кафедрі історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Дончик Віталій Григорович, академік НАН України, Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, головний науковий співробітник відділу української літератури ХХ століття.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Ткаченко Олена Григорівна, Сумський державний університет, професор кафедри журналістики та філології; кандидат філологічних наук, професор Гаєвська Надія Марківна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури.

Захист відбудеться “10” червня 2011 р. о 14. 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 001. 15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “4” травня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О. В. Наумовська.

Загальна характеристика роботи

Переходова доба кінця ХІХ - поч. ХХ століть характеризується складними явищами психологічної зневіри та скепсису, яка у психології та філософії називається ніщо. Поетику ніщо у своїй творчості репрезентували автори, яких називали декадентами. В модерністській творчості ніщо стає предметом зачарування, перед яким суб'єкт творчості отримує свободу, оскільки нічим перед ним не зобов'язаний.

Відзначимо, що саме тому естетичний дискурс представників «Молодої Музи» розгортався в річищі модернізму, моделював внутрішні переживання їх авторів, але й, по суті, зафіксував те, що С. К'єркегор називав трагедією естетизму. В такій ситуації мистецтво стає тільки чинником декадентського виходу в небуття, що і спостерігає реципієнт у текстах митців.

Яскравим вираженням таких тенденцій була творчість Михайла Яцківа, чиї естетичні пошуки, по суті, стали сигніфікатом екзистенційних переживань, що хвилювали суб'єкта переходової доби. Безвихідь, що охопила життєву площину митця, примушувала його обрати об'єктом змалювання у творах екзистенційне ніщо та в такий спосіб створити те авторське тло, яке допомогло йому запропонувати новий наративний дискурс. Зрозуміло, що аналіз наративних стратегій, обраних письменником для моделювання цих явищ, дає можливість пізнати стильові ознаки художньої спадщини автора.

Хоча після довготривалого замовчування творчість М. Яцківа стала об'єктом студій низки дослідників, проте до цього часу немає ґрунтовних праць, присвячених наративній стратегії прози письменника, його художнім шуканням. Звідси - недостатня увага вчених, власне, до іманентних структур організації його розповідного дискурсу, виражальних принципів як форми художньої комунікації між наратором і реципієнтом, до екзистенційної специфіки інтерпретації персонажів у наративі письменника. Це значною мірою привело до того, що до цього часу творчість М. Яцківа трактується без розуміння принципових ознак, які складали психологічний та естетичний контекст тієї доби. Тому відсутність комплексного підходу до проблеми оповідної стратегії прози М. Яцківа, як і недостатнє теоретико-методологічне тлумачення принципових засад поетики митця переходової доби, зумовили вибір теми та актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в річищі комплексної теми кафедр історії української літератури, теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка «Проблеми рецептивної поетики, наратології і трансляторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках» (номер державної реєстрації 0105U000748). Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради ТНПУ імені Володимира Гнатюка (протокол № 2 від 2. 10. 01) та схвалена на засіданні бюро наукової ради при Інституті літератури НАН України (протокол №3 від 15 листопада 2001 р. ).

Мета дисертаційного дослідження - з'ясувати загальні закономірності наративної моделі художньої прози Михайла Яцківа.

Задля реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

запропонувати глибинну інтерпретацію естетичного феномена свободи як підґрунтя для модерністських викладових форм;

окреслити засади негативної свободи в контексті формування його нігілістичного дискурсу;

обґрунтувати наративний принцип вираження абсурдної свободи засобами піднесеного в його декадентській поетиці;

означити міфологічні та символістські асоціативні поля, що є ключем до інтерпретації художнього повіствування письменника;

схарактеризувати специфіку трансформації структур сюжету, композиції та жанру під впливом абсурдної свідомості;

визначити типологію наративного дискурсу;

описати проблему відношення між наратором і персонажем у дискурсі прози М. Яцківа;

окреслити особливості системи персонажів прози письменника в контексті моделювання екзистенційного буття в абсурдному світі митця.

Об'єкт дослідження - художня проза Михайла Яцківа в усій різножанровій палітрі від новел до повістей.

Предмет дослідження - основні закономірності наративної стратегії художньої прози Михайла Яцківа.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці С. К'єркегора, А. Камю, М. Бердяєва, В. Вольнова, С. Левицького, П. Тілліха, в яких окреслюються принципові засади та категорії екзистенціалізму, праці М. Гайдеґґера, Г. -Ґ. Ґадамера, П. Рікера, в яких означені основні постулати робіт із герменевтики, праці І. Канта, Є. Анічкова, Е. Бьорка, Ф. Ліотара, в яких висвітлюється специфіка категорії піднесеного, студії українських і зарубіжних дослідників, присвячені проблемам типології символізму, декадентства та сецесії, зокрема, Віри Агеєвої, Галини Білої, Тамари Гундорової, В. Моренця, Соломії Павличко, Я. Поліщука, Д. Чижевського, а також численні дослідження творчості М. Яцківа. Для здійснення наративного аналізу прози Михайла Яцківа застосовано методику і типологію розповідних текстів Ж. Женетта. Використано також методологічні та методичні напрацювання західних наратологів (Р. Барта, В. Бута, У. Еко, Ц. Тодорова) і російських дослідників розповідних текстів (М. Бахтіна, І. Ільїна, Ю. Лотмана, Б. Успенського). Важливим теоретичним підґрунтям дослідження стали праці українських літературознавців Тамари Гундорової, Р. Гром'яка, В. Дончика, М. Ільницького, М. Жулинського, А. Ткаченка, Олени Ткаченко, М. Ткачука, Наталі Шумило.

Методи дослідження. В роботі застосовано порівняльно-типологічний, еволюційно-історичний, контекстуальний, описовий структурно-функціональний, наратологічний методи, елементи рецептивної естетики, герменевтики.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона по-новому визначає загальні закономірності наративної стратегії прози М. Яцківа. Вперше у практиці вітчизняного літературознавства типологія наративного дискурсу в епічних творах митця з'ясовується шляхом текстуального аналізу в світлі останніх досягнень науки. Вперше типологія героя у прозі митця встановлюється на базі екзистенціальної парадигми інтерпретації літературного твору; такий підхід ґрунтується на структуральному аналізі текстів автора з використанням основних засад герменевтичних студій.

Практичне значення. Результати дослідження знайшли своє застосування в курсі «Історії української літератури кінця ХІХ - ХХ століть», спецкурсі й спецсемінарах «Михайло Яцків у контексті наративу модернізму», які читає автор у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка. Вони можуть бути використані при написанні монографій, підручників та посібників для вищих та середніх навчальних закладів, а також на уроках літератури та позакласній роботі в середній школі.

Апробація дослідження. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, основні її положення виголошені у формі доповідей на всеукраїнських наукових конференціях: Всеукраїнській науковій конференції «Володимир Гнатюк і сучасність: фольклористика, етнографія і сучасність» (Тернопіль, 2001), V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених при Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (2001), Всеукраїнській науковій конференції «Творчість Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття» (Київ, 2002), Міжнародній науковій конференції «Наративні виміри літератури» (Тернопіль, 2003), міжвузівському науково-методичному семінарі «Терміносистеми сучасного літературознавства: досвід розробки і проблеми» (Тернопіль, 2006), Всеукраїнській науковій конференції «Володимир Гнатюк у контексті розвитку сучасної культури України» (Тернопіль, 2006), Всеукраїнській науковій конференції «Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології» (Тернопіль, 2008), Міжнародній науковій конференції «Інтертекстуальність у системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри» (Луцьк, 2009).

Публікації. Основні положення і результати дослідження відображені в 11 публікаціях автора, які розміщено у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структуру дисертації визначили її мета та завдання. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та бібліографії, що включає 259 позицій. Загальний обсяг роботи - 213 сторінок, із них 189 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, зазначено її зв'язок із науковими програмами й планами установи, сформульовано мету й завдання, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено теоретико-методологічні засади, основні методи й філософське підґрунтя, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів.

Перший розділ - «Наративна стратегія небуття у прозі Михайла Яцківа» - присвячений дослідженню теоретико-методологічних засад наративного дискурсу крізь оптику філософських та мистецьких шукань прозаїка.

У підрозділі 1. 1. «Феномен свободи у трагедійному наративі» окреслюється категорія свободи, оскільки прагнення до свободи стає безпосереднім рушієм до самоідентифікації суб'єкта за допомогою наративу. Оскільки бачення свободи є різним, то відмінними є також наративи, в яких відбиті основні засади трактування людського буття. Детермінуючим принципом такої типології вважається специфіка онтології героя. В цьому контексті спостерігаємо, як відношення між героєм та антагоністом виражаються у боротьбі між екзистенційним «я» та «іншим». Якщо розрив між ними не має успішного розв'язання, а завершується виходом у небуття, то сюжет знаходить оформлення у трагедійному наративі.

Позитивне тлумачення утверджує свободу як спосіб буття людини. На відміну від негативної інтерпретації, позитивна не відчужує, а відкриває свободу людині, за умови якщо здолати людську роздвоєність, досягти гармонії між суперечливими сторонами людського єства.

Новим в інтерпретації свободи стає синтетичний тип, який ґрунтується на поєднанні ознак негативного та позитивного контекстів. Синтетичний тип свободи, покладений в основу модерністського типу мислення, у своєму символістському різновиді акцентував на абсурдності пошуків свободи в екзистенційному світі. Власне, негативний аспект стає своєрідним знаменником, що примушує суб'єкта втекти від своєї самотності в ілюзорний світ індивідуальної містики, побудованої на засадах суб'єктивного ідеалізму. Відтак в умовах трагедії абсурдного світу літературний суб'єкт зосереджує увагу на особистій психіці, що актуалізується у форматі самореалізації та самоідентифікації й виступає єдиним матеріалом творчості. В цьому форматі визначається іманентна перспектива наративної стратегії М. Яцківа, чия творчість уписується в контекст символізму літературного угруповання «Молода Муза».

У підрозділі 1. 2. «Негативна інтерпретація свободи в художній розповіді» розглядається негативний аспект рецепції поняття свободи, коли на перший план виступає не її суть, але перешкоди, що покладені в основу буття. Синтетизм мислення автора ґрунтувався на негативному сприйманні дійсності.

У творах українського письменника матеріалістичний детермінізм називається «філософією шлунку». Вперше цей термін у контексті аргументації світу необхідності, що руйнує свободолюбні прагнення людини, зустрічається в новелі «Літного полудня лежав я в тіні…» зі збірки «Казка про перстень». Іншим аспектом є властиве людині прагнення до влади, яке первинно розгортається через прагнення до самоутвердження. У творах М. Яцківа ознаки боротьби за владу, що керують людиною, простежуються у змалюванні рекрутів, які вимушені зносити важкі покарання, в родині між близькими людьми, на заробітках («Осіння неділя в касарні», «Душі кланяються», «В казармі»).

Загалом же в ранній творчості письменника розгортається наратив про негативний світ, основні засади пекельності, які примушували автора говорити, що демонічність буття знаходиться у внутрішньому світі людини («У наймах»). Наративна стратегія українського письменника показує, що в центрі уваги героя не громадянський обов'язок, а вболівання за своє, індивідуальне, що викликає тривогу за тіло. Чітко окреслюється психологічна мотивація поведінки персонажів на прикладі екзистенції в лікарні («У милосердної богині з кам'яним серцем»).

Загалом новеліст зосереджує увагу не стільки на роздвоєності суб'єкта, в душі якого існують світло і темрява, скільки на безпосередній участі темряви в людському житті. В творчості М. Яцківа можна виділити декілька творів, в яких змальовано означений поділ на два світи («Біла квітка», «Хлоп'я», «Лісовий дзвін», «Дитина»). В них особливо знаковим є діалог між двома модусами реалій: буттям і небуттям. Яскравого символічного вираження означена тема роздвоєності на світло і темряву набула в новелі «З циклу вічних поезій». Та форма ірреальної дійсності, що бентежила романтиків, у тексті новеліста репрезентована через детермінізм темряви, що домінує над світлом. Так, у новелі «Посуди» автор демонструє образ роздвоєного митця, який переживає присутність демонічної сили, зафіксованої в образі незнайомця.

Власне, така специфіка абсурдного світу постає у творах М. Яцкова, що примусила автора назвати дійсність, у якій живе людина, «царством сатани». Врешті, і наратив, сформований на принципах негативного трактування свободи, основне завдання бачив у тому, щоб продемонструвати трагізм людської екзистенції, змінити яку неможливо.

У підрозділі 1. 3. «Специфіка художньої рецепції абсурдного світу» розкрито, як самопізнання в контексті художнього наративу знаходить своє вираження у протиріччі між внутрішніми «я» і «не-я», тобто «буттям» і «небуттям». Залежно від того, успішним чи ні буде результат означеної боротьби, відмінною буде інтерпретація ідеї, яку хоче утвердити автор. Оскільки йдеться про трагедію, то зрозуміло, що і в зовнішній парадигмі, яка стала виразником негативного типу інтерпретації свободи, й у внутрішній, що означила конфлікт «я» і «не-я» позитивної свободи, небуття виступає своєрідним знаменником, з погляду якого оцінюються усі деталі естетичного дискурсу. Саме непереможна присутність небуття примушує реципієнта бачити світ в абсурдній формі.

Репрезентативною в цьому сенсі є новела «Шкапа», де пізнання ідеї відбувається шляхом інтерпретації випадку із життя тварини, яка як суб'єкт не може рефлексувати над своєю недолею, тому за неї це робить наратор. До того ж у творі відкривається не тільки об'єктивний світ абсурдного буття шкапи, але і роздвоєність абсурдної свідомості суб'єкта-оповідача.

Суб'єкт усіма силами прагне наблизитись до буття, проте, відчуваючи його відчуженість, рятується засобами несправжнього існування. В такий спосіб у людині, яка є самотньою у світі, формується абсурдна свідомість. Абсурд при цьому є не стільки онтологічною складовою людської свідомості, скільки набутою формою, усвідомленою під час пограничної ситуації. В цю мить суб'єкт гостро переживає абсурд об'єктивної дійсності, тому в нього з'являється суто людські почуття: тривога, страх, самотність («У милосердної богині з кам'яним серцем», «Горобці»).

У другому розділі «Символістський абсурд у новелах та оповіданнях Михайла Яцківа» визначаються міфологічні та символістські асоціативні поля, що є ключем до інтерпретації художнього світу прозаїка.

У підрозділі 2. 1. «Семантика екзистенційної міфотворчості» здійснено аналіз естетичної категорії піднесеного у творчості Яцківа. У світовій літературі взірці абсурдної свідомості були предметом моделювання, проте вперше вони втілювались у романтичній парадигмі, яка в контексті суб'єктивного ідеалізму запропонувала індивідуально-авторські візії виходу з внутрішніх конфліктів, що взяли верх над людиною в екзистенційному бутті. Прикладом цього є творчість американського письменника Е. По, на яку орієнтувався у своїх художніх шуканнях М. Яцків. Осмислення принципу художнього ефекту Едгаром По в контексті поетики трагедії дає підстави розглядати цей літературний прийом як форму вираження естетичної категорії піднесеного.

Романтики традиційно використовували естетичну категорію піднесеного, оскільки вона давала можливість вийти із лабет антигуманного світу та піднятись до ідеалу. Говорячи про завдання мистецтва, які ставили перед собою модерністи, стає зрозуміло, що піднесене ставало чи не найголовнішим засобом у прагненні побачити красу ілюзорного світу небуття, в якому панує екзистенційне ніщо.

Приклади такого піднесеного зустрічаємо у творчості М. Яцківа. Взагалі, можна стверджувати, що ця естетична категорія функціонує у наративі письменника як формотвірна ознака. В одних текстах вона міцно ввійшла у стиль, в інших - усвідомлюється наратором і закладена в сюжет, а відтак у тему та ідею твору. В цьому контексті варто звернути увагу на новелу, яка слугувала взірцем для назви літературного угруповання, до якого належав письменник - «Доля молоденької музи». У ній засобами піднесеного ліричному оповідачеві вдається поглянути на світ іншими очима. В умовах містичних візій між «небом і землею» страх перед синтезом виражається у формі одивлення, яке виводить зі стану традиційного та примушує замислитись у прагненні пізнати трансцендентне.

Аби зрозуміти специфіку актуалізації піднесеного у творах М. Яцківа, варто звернутись до поняття про асоціативні поля - коди та підкоди: культурний, символічний, герменевтичний, семічний та наративний. Один з них присутній у творах М. Яцківа і спирається на античну міфологію. Зокрема, образи, - Готуріди, Едіпа, тартара, музи - відповідають цьому різновидові культурного коду. Другим культурним підкодом, широко представленим у текстах М. Яцківа, виступають християнські образи: Рафаїл, херувим, чорт та містичні уявлення, в тому числі і надприродні істоти: диявол, демон, русалка. Поєднання цих семантичних полів і становить гностичний міфологічний код зі своїм репертуаром знаків, символів, образів, що відповідним чином організовуються, вступають у корелятивні зв'язки між собою. Дискурс гностицизму має синтетичний характер, переосмислює християнські вірування та міфологію античності, на чому сформував своє бачення, яке знову ж ні до чого не зобов'язувало.

У синтетичному наративі модернізму, де йдеться про прагнення до трансцендентного, трактування трагедійного сюжету змінюється залежно від специфіки об'єднуючого символу. Такими синтезуючими можливостями характеризується ідеальний образ святого. Образ святого змальовує М. Яцків у новелі «Зерно гірчиці», назва якої інтертекстуально сягає Євангелії від Матея. Образ святого у вільному трактуванні гностицизму, а відтак модернізму не стає гарантією ідеалу, але фіксує роздвоєність між земним і небесним, що досягається засобами піднесеного.

Аби продемонструвати деструктивну силу, що панує в людському світі, твори Яцківа будуються на засадах подвійної структури: через призму об'єктивності зовнішнього наратора, який переважно послуговується зовнішньою фокалізацією на персонажах, та внутрішньою, тобто через сприймання одного з них, його рефлексій, невласне пряме мовлення. Так, у новелі «Осіння неділя в касарні» перший формат окреслюється на початку твору, де він звучить у вигляді внутрішніх монологів, що передаються засобами прямої мови. Вищезгадані мотиви знаходять своє втілення у новелі «Адонай і Бербера», яка увійшла до збірки Чорні крила і в радянських виданнях не публікувалася. Реалізація модерної концепції мистецтва у М. Яцківа відбувається через різноманітні візії його героїв. Саме з їх допомогою персонажі виходять за межі побутовості і стикаються з містичними істотами або невідомими феноменами.

Без сумніву, найбільш репрезентативне місце в контексті запропонованої інтерпретації займає згадувана уже новела «Доля молоденької музи», в якій образ дівчини стає символом гармонізації між чоловічою та жіночою парадигмами цінностей. Проте у трагедійному наративі, де ця любов губить смисл в екзистенційному контексті, закоханими керує все ж таки егоїзм, що підтверджує думку про відсутність синтезу в бутті («Архітвір»).

У підрозділі 2.2. «Естетична функція символів у новелах» з'ясовано семантику символів, якими наповнена мала проза письменника. Серед них є християнські образи, як у новелі Білі вівці, в якій використано притчу про стадо і пастуха. В багатьох творах Яцків звертається до образу музи («Доля молоденької Музи», «Дівчина на чорнім коні», «Архітвір», «Новітня основа»). Муза-дівчина є символічним втіленням духовного ідеального начала. При цьому твори прочитуються як модель стосунків між митцем та мистецтвом. На перший погляд, у цих новелах діють звичайні люди: хлопець і дівчина (Архітвір, Новітня основа), окрім тих творів, в які наратор уводить містику. Водночас у Яцківа дійові особи - митці, до своїх коханих звертаються як до музи, тільки окремі елементи вказують, що текст може відноситись і до іншого семантичного поля.

Особливий характер зорового сприймання світу, який притаманний людині, зумовлює той факт, що денотатами словесних знаків для читачів є деякі просторові, зримі об'єкти. Зокрема, інший вимір у новелі Готуріди втілюється у просторових характеристиках безмежності, неосяжності. Герой у Яцківа намагається покинути реальний світ, який йому огидний і байдужий, прагне вийти за його межі. Такий перехід реалізовується у зміні топосу (Поганство юрби).

Підрозділ 2.3. «Персонаж як текст у «новелах долі»: символічний дискурс» присвячено аналізові жанрового різновиду «новели долі». У ній наратор оглядає значний період життя персонажа з погляду його теперішньої ситуації. Буття людини моделюється ретроспективно, через спогади персонажа або у розповіді оповідача, який повідомляє головні події, що дають змогу реципієнту зрозуміти характер персонажа та його минуле й сучасне становище. В семіотичній сфері «новели долі» герой постає як трагічна фігура. Як і в античній трагедії, його переслідує фатум. За теорією символів Св. Августина, загалом у світі нема іншого предмета, крім Бога, який гідний любові, а отже, всі інші предмети можуть виступати знаками. Ця ідея застосовується при інтерпретації Біблії і, що важливо, житійних творів. Тому виникає думка, що людина, як транзитивний предмет є символом. Специфіка його в тому, що він сам створює конвенційні символи, а також має часовий вимір, власну історію.

Категорія транзитивності забезпечує додаткові можливості для інтерпретації новелістичних творів М. Яцківа, тим більше, що такий різновид новели, як новела долі, спонукає до цього своєю розповідною будовою. Персонаж у цій конструкції має завершений темпоральний вимір, що уподібнює його до героя біографічного, агіографічного наративу. Оповідач для реалізації омовлення минулого вдається до аналепсису та резюмуючого наративу. Оскільки герой найбільш точно усвідомлює свій життєвий шлях, то екстрадієгетичний наратор використовує внутрішню фокалізацію, як у новелі “Благословенні”. Фокальний персонаж набуває здатності продукувати конвенційні знаки, явлених у його мовленнєвих актах. Прикладом є слова старого селянина з новели «Тихий світ».

Дискурс «новел долі» на наративному та семантичному рівнях підпорядкований реалізації символічного коду цих творів, який керує сприйняттям читача. Людина у новелах М. Яцківа виявляє свою темпоральну природу, що акцентується завершеністю дієгезису героя, набуває транзитивного характеру. Символічний код розгортається в персонажі-тексті: Мартин Гробман («Де правда») втілює прагнення до метафізичного пізнання світу, старий селянин («Тихий світ») - бажання продовжити буття та екзистенційний страх перед ніщо, жінка у шпиталі з новели «Благословення» - материнське призначення. абсурд наратив яцків сюжет

У підрозділі 2.4. «Поетика ліричних мініатюр» окреслюються різні підтипи малої прози, їх жанрові ознаки, окрему увагу приділено наративній стратегії ліричних мініатюр, «поезій у прозі» письменника. Подальше продовження жанрового розмивання канону здійснювалось у творчості М. Яцківа в контексті експерименту, пов'язаного з ліричними мініатюрами.

Характерна ознака цієї групи текстів - малий обсяг, який значно менший від традиційного прозового твору. Невеликий обсяг визначає зведення психічних процесів до називання їх як стану, лаконічності у змалюванні вчинків, що передаються поетичними тропами (Я потонув у книгах), вони ж використовуються для означення зовнішніх явищ (Над хатою заплакали мандрівні птахи). Для поезій у прозі М. Яцківа притаманні поетичні метафори, алегоризм, символізм, спостерігаються наративні елементи, властиві деяким різновидам ритмічної прози, як-от: паралелізм, синтаксичні повтори, що виконують функцію рефрену, анафори. Дбав митець і про звукову організацію тексту, вдаючись до алітерації та асонансу та інших звукових засобів співзвуччя та мелодійності.

У поезіях у прозі М. Яцківа часто діють антропоморфні персонажі: тварини, рослини, де моделюється ситуація, яка реалізується в невеликому за обсягом творі. Зазвичай, у них водночас відсутні кардинальні функції, тобто персонажі не чинять дій, які змінюють хід подій. Тому такий твір, з семіотичної точки зору (відсутній перехід через семантичну межу) і з структурного (наявні тільки описові елементи), є безфабульний. Відповідно в таких творах основну роль відіграють описові конструкції, які створюють відповідний настрій твору. Як і в поезії, художні тропи визначають розвиток теми, поєднання компонентів за асоціативним зв'язком.

У такий спосіб митець, відтворюючи у цих сконденсованих мініатюрах життя героїв, символічно досягає узвичаєної фабульної масштабності новели чи оповідання, оскільки саме спресованість і ущільненість хронотопу спонукає читача домислити сюжет людської долі: чи то необачності, духовної черствості, що веде до злочину, чи то розлуки з коханою, за втратою якої герой буде сумувати все життя. Таким чином кожен твір моделює не тільки частину дійсності, а й увесь світ, якому вона належить. Мала кількість елементів наративу набуває великого смислового навантаження, як, наприклад, у мініатюрі Пегас, де тільки назва провокує прочитання твору. Тому стилістичні фігури, якими багаті всі поезії в прозі М. Яцківа, набувають нового естетичного виміру. Саме вони творять двозначні образи, часто символи, які визначають неповторність стилю митця.

У третьому розділі «Моделювання наративу в тексті абсурдного світу» осмислюється специфіка наративного дискурсу в тексті М. Яцківа, де поряд зі зразками імпресіоністського та експресіоністського наративу присутньою є перспектива екстрадієгетичного наратора. Роздвоєність та пошуки автора відбиваються або у твердженнях наратора, або в точці зору персонажів.

У підрозділі 3.1. «Викладові форми малої прози письменника» аналізується специфіка організації наративу оповідань та новел М. Яцківа. В цих новелах змальовується служба галицьких селян у цісарському війську (Під обухом, В казармі, Дитяча забавка, На діброві), застосовується наративна модель сценічного викладу подій, їх показ. При цьому виявляється фрагментарність структури оповідання, наратор вихоплює окремі епізоди і майже не пов'язує їх один з одним.

Значне місце посідає нарація-резюме (загально-оповідні епізоди), збірно, без деталізованих подробиць, дещо сумарно висвітлює події, що відбуваються як у теперішньому сюжетному часі, так і в минулому (резюмуючий аналепсис). Невеликий обсяг твору змушує наратора лише побіжно експлікувати події в житті героя, які є суттєвими в мотивації його характеру і виступають експозицією до важливих перипетій, що моделюються у сценічному епізоді, діалозі й концентрують у собі змістове навантаження. Тому оповідь часто синхронізується в часі з ходом подій (Боротьба з головою, З монастиря, Білі вівці).

Використання внутрішнього монологу в митця-модерніста стало найадекватнішою формою для моделювання складних психічних явищ. У наративі він знайшов широке застосування, при цьому в М. Яцківа монолог завжди є закінчене формулювання, логічно завершене, спрямоване на комунікацію (Повернення, Поема долин), чи є суто внутрішнім мовленням (У наймах, У милосердної богині з кам'яним серцем, Митець). У деяких творах сукупність монологів, що розкидані в тексті, становлять єдиний комплекс: це - своєрідний діалог, дискусія. Мовлення персонажів впливає на часову побудову розповіді, оскільки часто є аналептичним, висвітлюючи події з минулого життя персонажа. З цим прийомом тісно пов'язане використання альтерації, зміни кута зору. Яскравим прикладом альтерації в Яцківа є модерністська новела Дівчина на чорному коні.

Підрозділ 3.2. «Повість «Огні горять» як модернізація аукторіального наративу» висвітлює засади розповідної моделі повісті «Огні горять». Маніфестацією шукань митця є передмова, яка розкриває задум твору і засвідчує своєрідну гру з читачем, естетичними смаками в силовому полі реалізму, бо він ще не готовий сприйняти твір, виконаний у річищі модерністського дискурсу.

Тому художній наратив повісті будується з викривальних мотивів, які деконструюють такі важливі для народницького світогляду культурні інститути, як освітні заклади і театр. З цього огляду, інтелігенція постає в новому світлі: вже не у процесі боротьби за права народу, а в побутовому житті з непривабливого боку, зі своїми етико-моральними вадами. Фікційний світ повісті до того ж моделюється крізь призму символічних образів, які полюбляє розповідач. У цьому плані важливо, що автор відходить від канонів реалістичного дискурсу, що зумовило негативну рецепцію повісті С. Єфремова.

Митець порушує широке коло проблем: розпад сім'ї, викриття формалізму в системі освіти, що придушує в людині вільнодумство, занепад народного театру. Водночас із моделюванням суспільних аспектів життя він розгортає в повісті любовну сюжетну лінію. Отож у творі простежується вплив європейської традиції, зокрема роману виховання та любовного роману. Дихотомія є важливим чинником сюжетно-композиційної організації повісті, яка вибудовується на прийомі бінарної опозиції двох персонажів Остапа і Ніни. В цьому плані дискурс твору відбиває певні життєві позиції, оскільки між знанням і соціальною поведінкою є прямий зв'язок: у художньому творі наратор розкриває імпліцитно світоглядні засади через вчинки героїв, які моделюють соціальні моделі поведінки. В такий спосіб у наративі здійснюється критика або утвердження певного знання про світ, позитивні герої є носіями «правильного» знання, а негативні вчинки відображають ідеологеми, які заперечує наративний дискурс твору. Такій інтерпретації підлягають головні герої повісті Яцківа.

Достовірний наратор у Яцківа оперує власними оцінними судженнями, погляди персонажів відходять на задній план, приглушуються авторитетними міркуваннями наратора. Експліцитний статус розповідача ще більше утверджується через звертання до читача. Наратор демонструє відчутну дистанцію між ним та другорядними персонажами, оскільки його погляд кардинально відрізняється від фокалізації дійових осіб. Це модель наративної традиції літератури ХІХ ст. , яка спостерігається в ранній повісті М. Яцківа. Проте використовуючи аукторіальну наративу ситуацію, повістяр видозмінює дискурс: класичні мотиви постають під іншим кутом зору, цінності попередньої епохи піддаються сумніву.

У підрозділі 3. 3. «Дихотомія аукторіального/персонажного в першоособовому наративі повісті «Горлиця» простежено, що виразна форма вираження суб'єктного синтезу в пошуках смислу буття презентується в тексті автора засобом гомодієгетичного наративу, а саме у повісті «Горлиця».

Вона органічно вписується в контекст творів про Першу світову війну в західноєвропейських та українській літературах, в яких герой-оповідач осмислює людське життя в умовах абсурдності війни. Повість М. Яцківа «Горлиця» поділяється на дві частини, які збігаються з авторським поділом на розділи твору. В першій частині домінує розповідь про минулі, передвоєнні роки, а в другій, в якій змальовується Перша світова війна, відтворюються теперішні драматичні ситуації. Саме перша частина є власне спогадами, як це заявлено в підзаголовку твору. Ця частина наративу повісті насичена міркуваннями оповідача з різних суспільних проблем, як-от: концепція золотого віку, яка стверджує занепад сучасності порівняно з минулим, виклад естетичних поглядів оповідача, що мають виразний акцент естетики символізму. Власне, в символістському творі відображається замасковане, приховане, яке в Яцківа набуває образу «подвійної любові», але, насамперед, це таємниця, яка втілює красу і принаду поезії. Саме життя й мистецтво може повести «поза ті межі, де станула наука».

Друга частина повісті - це наратив «переживаючого я», яке змальовує персональний досвід, а відповідно й точку зору героя. Натомість у першій частині домінує аукторіальна позиція гомодієгетичного наратора, який оповідує, коментує, роз'яснює. Вагання між персонажною та аукторіальною точкою зору можна простежити й на маніфестації символічного плану твору. Йдеться як про декадентські погляди наратора, так і про центральний символічний образ горлиці. Зазначимо, що саме власний досвід Овиденського в наративі повісті виглядає яскраво, а іпостась оповідача-філософа - непереконливо. Причиною цього явища є не вторинність аукторіальної точки зору в гомодієгетичному наративі, а прихована в дискурсі Яцківа антитеза, яка полягає в коливанні між ідеєю чистого мистецтва, символістським метафізичним розуміння світобудови й активним засудженням антигуманного суспільства, заглибленням у повчальні настанови. В повісті спостерігаємо експліцитну опозицію двох рецептивних позицій, які використовує наратор. Рефлексуюче «я-розповідне» на початку твору з екскурсами в минуле, коментарями, символістськими візіями переходить у змалювання воєнних років наративної історії в «я-переживаюче», яке відтворює безпосередній плин подій, показує страхіття війни, передає потік вражень суб'єкта. Для гомодієгетичного наративу, зокрема і «Горлиці», такі фокалізаційні модуси не є дисонансними, а випливають з апостеріорної природи нарації. В наративі повісті ці точки зору набувають рис відповідно аукторіальної/персонажної наративної моделі.

У підрозділі 3.4. «Перспектива героя як структуротвірний чинник повісті «Блискавиці» показано, що в центрі тексту «Блискавиці» змальовано переживання головного героя, митця, Юрія Криса, його стосунки з жінками: такий предмет зображення зумовив вибір персонажної наративної ситуації, коли мовлення наратора відтворює погляд героя на описані події. Через самохарактеристику в мовленнєвій партії виражається концепція головного героя, який протиставляється суспільному загалу. Такий герой, зокрема в М. Яцківа, займає позицію споглядання, при цьому він обсервує дисгармонійне - від високого до низького начала в людині, естетизуючи її самоцінне «я».

Власне, в наративі повісті розгортається суперечність між новими поглядами, які викликають потребу в сучасних моделях поведінки, і реальним їх втіленням у повсякденному житті. Найгостріше цю опозицію відчуває Юрій Криса, який є носієм ідеологічної фокалізації, оскільки саме він оцінює невідповідність його товаришів ідеалу. В наративній структурі твору простежується дихотомія головних героїнь, які утворюють інваріантну пару. Вони представляють опозиційні цінності, які взаємодіють з позицією головного героя, викликають його реакцію.

У повісті «Блискавиці» М. Яцків творчо застосував ці наративні принципи, які дозволили реалізувати нові естетичні ідеї, відтворюючи внутрішній світ героя і виражаючи своє уявлення про те, якою людина є і якою має бути, представити свою естетичну концепцію людини. Це третьоособова нарація, проте точка зору визнається насамперед персонажем. Суб'єктивне зображення, відтворення короткочасових вражень стало можливе за умови, коли головний герой виступає послідовним фокалізатором, коли у творі наратор подає інформацію крізь призму світосприймання героя. Наратив немов супроводжує його у просторових переміщеннях, відтворює ситуації, учасником яких він безпосередньо виступає.

Ця зосередженість на фокальному персонажі зумовлює часову організацію наративу. Розповідь про події представлена у сценічному викладі, тому постає для читача як теперішня, така, що відбувається одночасно з оповіддю. Читач виступає як свідок, спостерігач за діями героїв. Такий наративний темп не підходить до викладу минулих подій, через це ретроспекція здійснюється у мовленні персонажів, що самі представляють інформацію про минулі події та інших дійових осіб. Внаслідок цього обмежуюється компетенція розповідача, який не висловлює свій погляд на минулі події. Передісторія викладається в дискурсі персонажа, у внутрішніх роздумах або в діалозі, як спостерігаємо в повісті «Блискавиці».

Перспектива героя в повісті «Блискавиці» виявляє себе в різних наративних вимірах. Внутрішня фокалізація стає основним чинником, вона відсуває фабулу на другий план, перетворює наратив повісті на поєднання вражень, роздумів, модифікує актантну схему. При цьому наратор не дотримується ефекту правдоподібності: він поєднує міметичні сцени з резюмуючими вставками, інколи демонструє більшу компетенцію, ніж фокальний персонаж. Також персонажна наративна ситуація вплинула і на часову організацію розповіді, зумовила хронологічний виклад подій, з прихованими еліпсисами і використання ретроспекції лише у мовленні персонажів. Це дозволило прозаїкові докладно змоделювати психологічний характер головного героя - митця модерної епохи, розкрити його пошуки гармонійної особистості, маніфестувати нові соціальні тенденції українського суспільства початку ХХ століття.

У підрозділі 3.5. «Наративізація відчуженості в модерністському сюжеті повісті «Танець тіней» з'ясовано, що в центрі художньої картини світу митець-модерніст поставив героя-інтелектуала, який осмислює явища світобудови і своє місце в ній. При цьому творчий суб'єкт утверджується як виразник естетичної реальності, яка виходить на перший план, що засвідчує повість «Танець тіней» Михайла Яцківа. Таку текстову стратегію маніфестує Яцків словами своїх героїв Байди й Ярвича, які осмислюють події, що відбулися в «Народній силі» як розповідну історію, при цьому Байда закликає Ярвича створити про це книгу. Розлогий характер опису, численність прикладів трансформує наратив з метадієгетичного в псевдодієгетичний, оскільки читач забуває, що мовлення належить персонажу, приписуючи його наратору.

Особливістю наративу «Танцю тіней» є прагнення до децентралізації суб'єкта, що виявляється у відсутності центрального фокального персонажа. Читач зустрічає в наративі розрізнені погляди, що сприяє розмиттю зв'язків між наратором та протагоністами. Наратор займає упривілейовану зовнішню позицію, яка дозволяє відстежувати всю послідовність подій. Тому серед нейтрального опису подій він пропонує інформацію про дійових осіб, яка має узагальнюючий характер. У розповідуваній історій змальовується численні образи простої людини, яка страждає через фінансові негаразди, породжені низьким рівнем оплати. Народна установа в дискурсі твору постає як витвір антигуманного суспільства, а не як національний інститут. Окрім того, ця тема накладається на квазібіографічні історії окремих персонажів. Такою є розповідь про Скоропада та його самогубство, духовні пошуки Немирича та його матір, про деградацію Паляниці та сім'ю Даниша.

Відтворення психологічного життя персонажів у наративі Яцківа набуває такого ж важливого значення, як зображення перебігу конфлікту між дирекцією та підлеглими. Наратора цікавить сам факт переживання, як вираження внутрішньої реакції людини на складні життєві обставини. Перед читачем постає світ уяви, який би збіднився в переказі наратора, тому читач має справу з символічними образами, породженими свідомістю дійових осіб.

Власне, міфологема фіксує перетворення діяльності людини, її результатів у самостійну силу, яка володіє нею і ворожа їй. «Темні духи, тіні» - це символічне уособлення категорії відчуження, що пронизує наратив і вербалізується в різних формах. У руслі поетики символізму та натуралізму Михайло Яцків змалював на національному ґрунті процес відчуження, який відбувається в момент утвердження антигуманних суспільних інститутів.

Наслідком такого відособлення стає виокремлення особистості окремих героїв, коли посилюється індивідуальне начало. Яцків створює галерею героїв-інтелектуалів таких, як Немирич, Ярвич, які усвідомлюють справжню сутність свого буття, і текстова стратегія зображення їх рецепції в індивідуальних картинах вказує на спричинене цим процесом відчуття самотності й відчуженості. Герої стикаються з переосмисленням власної тотожності, пошуки спрямовують їх поза межі буденної дійсності, вони заглиблюються у внутрішній світ, поринаючи в несвідоме, прагнуть осягнути трансцендентне.

Наративна структура повісті «Танець тіней» побудована на чергуванні фактографічних та містичних переживань, відображає дисгармонійну реальність, яка породила спробу організованого спротиву проти соціального визиску, руйнування патріархальної світобудови, спотворення інституту шлюбу. Символістська двосвітність фіксує драму збентеженої свідомості, коли логос наратора переміщується в перцепційну позицію персонажа. Шляхом такого наративного консонансу моделюється комунікація інтуїтивного пізнання емпіричної дійсності.

У Висновках підсумовано результати дослідження. На основі здійсненого в дисертації аналізу можна стверджувати, що творчість Михайла Яцківа розгортається як моделювання екзистенційного абсурду. Традиційно текст автора літературознавці відносять до символізму, проте не слід забувати, що в його основу покладено декадентський підхід, що розвивався на переживанні екзистенційного відчаю. Саме це дало підстави побачити в тексті письменника немовби дві площини. В одній наратор заперечує реальну дійсність, у другій - розгортає своє бачення мистецько-естетичного виходу з трагічної ситуації роздвоєності.

Саме в цьому ракурсі іншою була парадигма екзистенційного та, відповідно, художнього мислення М. Яцківа. В пошуках свободи він замість реальної дійсності звертається до небуття, чим, зрештою, пояснюється неоднозначність інтерпретації смерті у творах письменника. Якщо раніше людина, знаючи і вірячи у смисл свого буття, наповнювала його цінністю і після смерті, то, втративши зміст, вона побачила там ніщо, яке до нічого не зобов'язує, тому дарує примарну свободу, до якої закликали декаденти. Отже, вихід був у тому, щоб змалювати екзистенційне ніщо за допомогою відповідного естетичного ефекту, який у традиційному контексті образів та сюжетів сприймається як абсурд.

Відтак завданням художника було засобами піднесеного в трагедійному наративі навіяти реципієнту перемогу над смертю, продемонструвати замилування нею. У трактуванні М. Яцківа воно оформляється як відповідний естетичний ефект, завдання якого спрямувати реципієнта у світ інобуття. Отже, абсурдна свідомість автора як суб'єкта знаходить відповідний відбиток у поетиці, що служить загальним принципам авторської наративної стратегії. Останній утверджується на трьох рівнях. У форматі сюжету читач бачить як традиційність у змалюванні драматизму людської екзистенції, так і провокативність у трактуванні її витоків. Саме тут учителями українського письменника стали пізній романтик Е. По та символіст-декадент Ш. Бодлер. У форматі сюжетно-композиційної організації тексту спостерігаємо новий ракурс розгортання наративного дискурсу, що виріс на ґрунті модерністських відношень між автором та героєм. З одного боку, персонажі вивільнились з-під влади зовнішнього наратора, кожен висловлює свою індивідуальну позицію, чим ставить під сумнів всезагальність смислу, однакового для всіх в екзистенційному світі, а з другого - йдеться про рецепцію автора, його суб'єктивізм, які приховано виражаються через поведінку та висловлювання персонажів. До того ж у новелах, де основна тема - зображення трагічного буття бідної людини, автор послуговується або реалістичною, або імпресіоністичною парадигмою формування наративного дискурсу. В контексті ж розгортання образів внутрішнього світу абсурдної свідомості формат наративу видозмінюється в експресіоністсько-символістський.

Основні положення дослідження висвітлено в таких публікаціях

1. Ткачук О.М. Поетика ліричних мініатюр Михайла Яцківа / Олександр Миколайович Ткачук // Вісник Сумського державного університету. Серія: філологічні науки. - Вип. 1. -- Суми: СумДУ, 2000. - С. 20 - 30.

2. Ткачук О.М. Семантична функція символів у новелах Михайла Яцківа / Олександр Миколайович Ткачук // Вісник Сумського державного університету. Серія: філологічні науки. - Вип. 2. - Суми: СумДУ, 2001. - С. 118 - 123.

3. Ткачук О.М. Міфологічний код у новелах Михайла Яцківа / Олександр Миколайович Ткачук // Наукові записки. Серія Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 2001. - Вип. Х. - С. 287 - 293.

4. Ткачук О.М. Епістемологічні засади модернізму кінця ХІХ - початку ХХ ст. / Олександр Миколайович Ткачук // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль: ТДПУ, 2003. - Вип. ХІІІ. - С. 203 - 214.

5. Ткачук О.М. Наративна стратегія малої прози Михайла Яцківа / Олександр Миколайович Ткачук // Слово і час. - 2003. - №1. -С. 63 - 70.

6. Ткачук О.М. Персонаж як текст у «новелах долі» Михайла Яцківа: символічний дискурс / Олександр Миколайович Ткачук // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Т. Шевченка (філологічні науки). - 2003. - №5. -С. 140 - 142.

7. Ткачук О.М. Дихотомія аукторіального/персонажного в гомодієгетичному наративі повісті Михайла Яцківа «Горлиця» / Олександр Миколайович Ткачук // Терміносистеми сучасного літературознавства: досвід розробки і проблеми. Науковий семінар. / За ред. Романа Гром'яка. - Тернопіль: ТНПУ, 2006. - С. 260 - 268.

8. Ткачук О.М. Повість Михайла Яцківа «Огні горять» як модернізація комунікативної парадигми аукторіального наративу / Олександр Миколайович Ткачук // Наукові записки. Серія: літературознавство. - Тернопіль: ТНПУ, 2006. - Вип. 20. - С. 105 - 126.

9. Ткачук О.М. Перспектива героя як структуротвірий чинник наративу повісті Михайла Яцківа «Блискавиці» / Олександр Миколайович Ткачук // Наукові записки ТНПУ ім. Володимира Гнатюка. Серія: Літературознавство. - Вип. 25. - Тернопіль: ТНПУ, 2008. - С. 263 - 277.

10. Ткачук О.М. Наративна модель поезій у прозі / Олександр Миколайович Ткачук // Наукові записки ТНПУ ім. Володимира Гнатюка. Серія: Літературознавство. - Вип. 26. - Тернопіль: ТНПУ, 2009. - С. 379 - 393.

11. Ткачук О.М. Символізація відчуженості в модерністському наративі повісті «Танець тіней» Михайла Яцківа / Олександр Миколайович Ткачук // Наукові записки ТНПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Літературознавство. - Вип. 29. - Тернопіль: ТНПУ, 2010. - С. 205 - 223.

Анотація

Ткачук О.М. Наративні принципи прози Михайла Яцківа. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10. 01. 01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2011.

У дисертації досліджуються загальні закономірності іманентних наративних структур прози Михайла Яцківа. На матеріалі малої прози та повістей митця окреслено екзистенційне підґрунтя художнього світу. У світлі естетичного феномена свободи вперше проінтерпретовано природу негативного трактування реальності як абсурдної дійсності. Простежується функціонування категорії піднесеного як формотворчого принципу трагедійного наративу письменника.

Розкрито засади символістського ірраціонально-чуттєвого трактування буття та ілюзорного світу небуття, гностицизму як складової суб'єктивного ідеалізму митця-модерніста. У роботі характеризуються жанрові форми малої прози автора - поезій у прозі, «новели долі», їх трансцендентне начало.

Визначено внутрішньотекстові засади вираження авторської суб'єктивності, взаємодію точок зору персонажів й оповідача, інтенції вибору фокалізації, наративного темпу, осмислено специфіку модифікації наративних ситуацій з гетеродієгетичним і гомодієгетичним наратором.

Ключові слова: абсурд, відчуженість, детермінізм, наратив, небуття, піднесене, свобода, синтетизм, символізм.

Аннотация

Ткачук А. Н. Нарративные принципы прозы Михаила Яцкова. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10. 01. 01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2011.

В диссертации исследуются общие закономерности имманентных нарративных структур прозы Михаила Яцкова. На материале малой прозы и повестей художника очерчена экзистенциальная почва художественного мира. В свете эстетического феномена свободы впервые интерпретирована природа отрицательной трактовки реальности как абсурдной действительности. Рассматривается модель двойственной структуры нарратива в декадентском моделировании экзистенциального отчаяния: использование объективной точки зрения нарратора, который употребляет внешнюю персонажную фокализацию, а также внутреннюю через восприятие одного из них, его рефлексий.