Історична драма-хроніка: особливості жанру. Поетика

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

ІСТОРИЧНА ДРАМА-ХРОНІКА: ОСОБЛИВОСТІ ЖАНРУ. ПОЕТИКА

Спеціальність 10.01.06 - теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ЗАКАЛЮЖНИЙ Леонід Володимирович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії світової літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: - доктор філологічних наук, професор ЧИРКОВ Олександр Семенович, Житомирський державний університет імені Івана Франка, професор кафедри німецької мови.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук МАЛЮТІНА Наталія Павлівна, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, професор кафедри української літератури;

- кандидат філологічних наук, доцент ВАСИЛЬЄВ Євген Михайлович, Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету, завідувач кафедри теорії та історії світової літератури.

Захист відбудеться “24” травня 2011 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “20” квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Протягом століть, незважаючи на Аристотелеву настанову щодо розмежування історії й поезії як окремих способів „наслідування” дійсності, художнє осягнення минулого набувало різних форм. У певні історико-літературні періоди до історії активно зверталися драматурги. Особливо це дало про себе знати в так звану „єлизаветинську” добу в історії Англії (1558-1603), яка була пов'язана з „відкриттям часу”, а отже - з кардинальною зміною парадигми історичного мислення. Саме ренесансне уявлення про історію дозволило наповнити минуле глибоким гуманістичним сенсом і драматизувати його. Жанр історичної драми-хроніки, що сформувався у творчості Дж. Піля, Р. Гріна, К. Марло, В. Шекспіра й інших представників „єлизаветинського” театру, був покликаний відтворити складні колізії дійсності через гносеологічну проблему „Людина і Час”, ставши справжнім „театром історії”.

У процесі активного взаємопроникнення драматичного мистецтва й історіографії відбувається епізація драми, яка знаходить своє логічне продовження у творчості драматургів ХІХ століття (О. Пушкіна, Х. Д. Граббе, Г. Бюхнера, П. Меріме, П. Куліша, О. Островського та ін.).

Звертаються до історичної драми-хроніки й митці ХХ століття. М. Андерсон, Ф. Вольф, Б. Брехт, Б. Стейвіс, А. Міллер, В. Лаврентьєв та ін. використовують зовні подібну форму „єлизаветинської” (шекспірівської) „хроніки” для осмислення історичних катастроф глобального характеру, свідками яких вони стали.

Таким чином, сформувавшись як один із найпродуктивніших жанрів англійської драматургії останньої третини XVI ст. - початку XVII ст., історична драма-хроніка еволюціонувала протягом наступних літературних епох у нові форми відтворення історії, що були пов'язані з процесами епізації драми, а також набуття нею ознак притчевості („опритчування”) у XX столітті.

Вивчення історичної драми-хроніки, відповідно до усталеної літературознавчої традиції, здійснюється насамперед у межах шекспірознавства. Саме воно накопичило значний за обсягом матеріал, який потребує свого подальшого теоретичного узагальнення й осмислення. Праці вчених, які намагаються розширити шекспірознавчий дискурс за рахунок набутків драматургії, передусім ХХ століття, також здебільшого мають історико-літературний характер. Незважаючи на те, що історична драма-хроніка в літературознавчих розвідках переважно розглядається як самостійний жанр, художні параметри даного явища, як і критерії його аналізу, залишаються нечіткими. Справа в тому, що окремі праці теоретико-літературного характеру (В. Волькенштейна, О. Чиркова), автори яких звертаються до історичної драми-хроніки, не становлять собою цілісних досліджень, присвячених саме цьому жанру.

Не менш важливою проблемою залишається термінологічне різночитання, пов'язане з одночасним вживанням у вітчизняній і зарубіжній літературознавчій науці низки термінів на позначення одного й того самого явища: „історія” („history”), „хроніка” („chronicle”), „історична хроніка” („chronicle history”), „п'єса-хроніка” („chronicle play”), „драматична хроніка” („khronika dramatyczna”), „драма-хроніка”. Термін „історична драма-хроніка”, який запропоновано в дисертації, також знайшов собі місце в окремих літературознавчих розвідках, автори яких проте не мотивують його використання поряд із традиційними поняттями.

Саме тому актуальність дослідження обумовлена необхідністю підсумувати й узагальнити накопичений історико- й теоретико-літературний матеріал, аби створити цілісну картину виникнення, становлення та розвитку жанру історичної драми-хроніки, а також дослідити особливості його поетики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертації пов'язана з науковою темою кафедри теорії та історії світової літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка „Теорія та історія драми”. Тему дисертаційного дослідження затверджено вченою радою Житомирського державного університету імені Івана Франка (протокол № 5 від 23.12.2005 р.) та науковою радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 2 від 11.04.2006 р.).

Мета дослідження - розглянути жанрові особливості й поетику історичної драми-хроніки, а також їх специфікацію в шекспірівській і брехтівській художніх моделях.

Мета дисертаційного дослідження передбачає реалізацію таких завдань:

· охарактеризувати стан вивчення жанру історичної драми-хроніки в зарубіжному й вітчизняному літературознавстві;

· розкрити сутність смислового наповнення терміна „історична драма-хроніка”;

· простежити історію становлення й ґенезу жанру;

· виявити головні ознаки жанру;

· розглянути шекспірівську та брехтівську моделі історичної драми-хроніки.

· окреслити провідні елементи поетики жанру історичної драми-хроніки й особливості їх функціонування.

Об'єктом дослідження є історичні драми-хроніки К. Марло, В. Шекспіра, П. Куліша, А. Стріндберга, М. Андерсона, Б. Брехта, Б. Стейвіса, А. Міллера. Під час аналізу було розглянуто твори й інших авторів (А. Жаррі, Ф. Дюрренматта), які використовують елементи поетики, властиві саме історичній драмі-хроніці, але в дещо іншому жанровому просторі.

Предмет дослідження становлять жанрові особливості й поетика історичної драми-хроніки.

Методи й теоретико-методологічна основа дослідження. В роботі використано загальнонаукові методи спостереження, аналізу, синтезу, добору та систематизації матеріалу. Крім того, було застосовано порівняльно-історичний, порівняльно-типологічний, системно-аналітичний, описовий методи. Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці українських і зарубіжних дослідників у галузі загальної поетики, теорії літератури, теорії драми, генології, зокрема Е. Бентлі, В. Волькенштейна, Г. Гачева, Д. Затонського, Н. Копистянської, Ю. Тинянова, В. Халізєва, Л. Чернець, О. Чиркова. У шекспірознавчому аспекті методологічною основою роботи є дослідження О. Анікста, В. Комарової, Д. Наливайка, Л. Пінського, І. Рібнера, Р. Самаріна, Е. Тільярда, Н. Торкут, Г. Хетнера, Ю. Шведова, Ф. Шеллінга.

Наукова новизна дослідження пов'язана зі спробою цілісного теоретико-літературного осмислення жанру історичної драми-хроніки поза шекспірознавчим дискурсом. Поряд із поняттям „тип”, що застосовується для диференціації шекспірівського та брехтівського авторських жанрових проявів історичної драми-хроніки, було запропоновано концепт „модель”, який, на відміну від поняття „тип”, включає в себе не лише художні тексти, а й теоретичний дискурс, у межах якого вони існують й осмислюються, насамперед самим автором за допомогою системи прологів, ремарок, післямов, приміток, авторських коментарів, літературно-критичних статей, зрештою - сценічних моделей. З огляду на це простежено формування двох художніх моделей жанру - шекспірівської та брехтівської, а також розглянуто риси поетики жанру: співвідношення історично достовірного й суб'єктивно авторського, параболічність й інтертекстуальність.

Крім того, в дисертації вперше обґрунтовується об'єктивна необхідність вживання терміна „історична драма-хроніка” як такого, що найбільш повно розкриває сутнісну природу, конкретизує й визначає межі жанру, а також ґрунтується на типологічній своєрідності його наріжних поетикальних особливостей від виникнення до сьогодення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані при укладанні курсів лекцій з теорії літератури, історії світової літератури, спецкурсів, а також підручників і навчальних посібників з означених дисциплін.

Апробація дисертаційної роботи. Основні положення дисертації й результати дослідження апробовано на шести наукових конференціях, семінарах і наукових читаннях різних рівнів, у тому числі на двох міжнародних конференціях:

1) I етап Міжвузівського наукового семінару „Терміносистема слов'янського літературознавства”. - 22-23 березня 2005 року (Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир);

2) IV етап Міжвузівського наукового семінару „Терміносистема слов'янського літературознавства” („Термінологічні проблеми дослідження літературного твору: діахронний аспект”). - 14-15 березня 2006 року (Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир);

3) І Драматургічні читання всеукраїнської наукової конференції. -29-30 листопада 2006 року (Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир);

4) XIV Міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів і молодих учених „Ломоносов”. - 11-14 квітня 2007 року (Московський державний університет імені М. В. Ломоносова, Москва, Росія);

5) Міжнародна наукова конференція „Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті”. - 25-26 жовтня 2007 року (Волинський національний університет імені Лесі Українки, Луцьк);

6) ІІ Драматургічні читання Всеукраїнської з міжнародною участю наукової конференції „Епічна драма Б. Брехта в культурно-історичному просторі ХХ століття”. - 9-10 грудня 2008 року (Житомирський державний університет імені Івана Франка, Житомир).

Загальна кількість публікацій - 7 (усі одноосібні), з них 5 - у фахових виданнях. Обсяг і структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (204 позиції). Загальний обсяг дисертації - 178 сторінок машинопису. Основного тексту - 158 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами та планами, визначено мету, основні завдання, об'єкт і предмет, методи й теоретико-методологічну основу роботи, наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію роботи й публікації результатів дослідження.

У першому розділі - „Історична драма-хроніка: теоретико-літературний аспект” - здійснено спробу систематизації й аналізу основних літературознавчих праць, присвячених жанру історичної драми-хроніки.

У п. 1. 1 - „Історична драма-хроніка в літературознавчих студіях (шекспірознавчий дискурс і спроба його подолання)” - висвітлено магістральні підходи до потрактування історичної драми-хроніки у вітчизняному та зарубіжному шекспірознавстві.

Перший із них представлено західними, переважно англійськими шекспірознавцями К. Куявінською-Кортні, І. Рібнером, С. Сен Гупта, Е. Тільярдом, та ін., які розглядають історичну драму-хроніку як своєрідну архаїчну жанрову форму, що передувала в англійській драматургії появі історичних драм В. Шекспіра й інших „єлизаветинців”. Виникнувши в ході драматизації епічних хронік, а також внаслідок еволюції жанрів середньовічної драми, така перехідна форма вирізняється запозиченим з історіографічних творів сюжетом і політичною концепцією, пов'язаною з так званим „тюдорівським міфом”, хронікальною логікою викладу подій, фрагментарною композицією. В. Шекспір, на думку згаданих дослідників, використавши даний жанровий прототип, створює довершену історичну драму, яку з ранніми „хроніками” споріднюють лише спільні історіографічні джерела.

Інший підхід у західному шекспірознавстві зафіксовано в працях Дж. Гасснер і Е. Квінн, Л. Кемпбелл, Г. Холдернесса, Ф. Шеллінга та ін. Названі вчені розглядають історичні драми-хроніки В. Шекспіра та його сучасників як такі, що характеризуються документальною основою, своєрідними архітектонікою й поетикою, а тому виокремлюють їх у самостійний жанр. Утім, вони зауважують, що між ранніми „хроніками”, які передували появі драм В. Шекспіра на сюжети з історії Англії, й шекспірівським жанровим новотвором можна простежити генетичний зв'язок. Так, ще на початку ХХ ст. Ф. Шеллінг, якому належить перше комплексне історико-літературне дослідження жанру історичної драми-хроніки, зауважив, що в „Генріхові IV” й „Генріхові V” В. Шекспір звернувся до типу ранніх „хронік” з їх епічним, а не притаманним драмі групуванням матеріалу.

Радянське шекспірознавство, насамперед завдяки працям Л. Пінського, О. Анікста, Ю. Шведова, В. Комарової та ін., а також українське шекспірознавство, представлене дослідженнями Д. Наливайка й Н. Торкут, розглядає історичну драму-хроніку як один із трьох жанрів шекспірівської драматургічної спадщини, поряд із трагедією й комедією, вписуючи його в конкретний історико-культурний контекст і закладаючи основи для його теоретико-літературного осмислення. Серед визначальних рис історичної драми-хроніки В. Шекспіра згадані дослідники виокремлюють політичну проблематику, „державно-історичний” сюжет, пов'язаний з реальними подіями минулого, суспільний характер конфлікту, які втілюються в епіко-драматичній формі.

Розглянуті підходи, в першу чергу, характеризуються інтересом до історичної драми-хроніки як до жанру, що сформувався в межах конкретної історико-літературної доби, зокрема у творчості драматургів-„єлизаветинців” і насамперед В. Шекспіра. З іншого боку, в більшості досліджень помітна тенденція до розгляду епіко-драматичної природи жанру, що в подальшому, безумовно, сприяло появі нових, нетрадиційних підходів до поціновування шекспірівської історичної драматургії.

Водночас низка робіт, що з'явилися в руслі аналізованої проблеми, а саме праці українських літературознавців В. Івашкова, Н. Малютіної, М. Сулими, засвідчують спроби вийти за межі шекспірознавства, розширивши, таким чином, поле дослідження та включити до нього естетично споріднені мистецькі явища, зокрема історичну драму ХІХ століття. А це, своєю чергою, відкриває нові можливості для осмислення жанру історичної драми-хроніки з теоретичної точки зору, зокрема в генологічному аспекті.

У п. 1. 2 - „Історична драма-хроніка в літературознавчих студіях (загальнотеоретичний аспект)” - проаналізовано літературознавчі праці, автори яких звертають увагу на родо-жанрову природу історичної драми-хроніки в контексті взаємопроникнення драматичного й епічного начал, виходячи за межі шекспірознавчого дискурсу. Водночас наголошується, що можливості для даного підходу були закладені вже в дослідженнях шекспірознавців О. Анікста, Л. Пінського, Р. Самаріна, Г. Хетнера, Ф. Шеллінга, які розглядають окремі історичні драми-хроніки В. Шекспіра як своєрідний „драматизований епос”.

Загальнотеоретичний підхід до історичної драми-хроніки як до окремого жанру, ґенеза якого сягає „єлизаветинського” театру, вужче - творчості В. Шекспіра, й пов'язана з процесами епізації драми, запропоновано в роботах В. Волькенштейна, Д. Затонського, О. Чиркова. На особливостях історичної-драми хроніки зупиняють свою увагу й відомі режисери П. Брук, Г. Козинцев, Г. Крег, які розглядають її епіко-драматичну природу в контексті становлення театрального й кіномистецтва ХХ століття.

Окреме значення мають теоретичні узагальнення стосовно епіко-драматичної природи історичної драми-хроніки, зроблені українським ученим О. Чирковим, який, наголошуючи на безумовній спадковості історичної драматургії Б. Брехта щодо історичних драм-хронік В. Шекспіра й розглядаючи жанр як форму існування авторської особистості в конкретному творі, виокремлює, відповідно, шекспірівський і брехтівський типи історичної драми-хроніки, кожен з яких, незважаючи на їх очевидну спорідненість, вирізняється низкою специфічних ознак.

Таким чином, у літературознавстві окреслилося декілька головних підходів до розуміння історичної драми-хроніки з огляду на функціонування жанру в тих чи інших літературних хронологічних і просторових межах:

1) жанровий різновид „єлизаветинської” історичної драматургії другої третини - кінця XVI століття, представлений переважно анонімними творами, які з окремими, особливо ранніми, історичними драмами В. Шекспіра споріднюють історіографічні джерела й суто формальні прийоми організації сценічного хронотопу;

2) один із трьох провідних жанрів драматургії В. Шекспіра, до якого зараховують десять п'єс на сюжети з англійської історії (трилогія „Генріх VI”, „Річард III”, „Річард ІІ”, „Король Джон”, дилогія „Генріх IV”, „Генріх V” і так звана „пізня” історична драма-хроніка „Генріх VIII”);

3) оригінальне жанрове утворення, що виникло в англійській драматургії в середині XVI ст. на основі взаємодії історіографії та драматургічного мистецтва й охоплює низку творів від перших анонімних драматичних „хронік” до історичних драм-хронік В. Шекспіра, вичерпавши себе на початку XVII століття;

4) жанр історичної драми, що, з'явившись в Англії у XVI - на початку XVII століття, відтворюється в драматургії XIX і XX століть, зберігаючи в головних рисах художню модель організації історичного матеріалу „єлизаветинських” драматичних „хронік”;

5) своєрідна жанрова одиниця в межах епічної драматургії як мистецького явища XX століття, яка сягає своїм корінням традицій „єлизаветинського”, насамперед шекспірівського, театру, проте постає, головним чином, у притчово-алегоричних формах.

Загалом аналіз наукової літератури, присвяченої досліджуваному явищу, дає змогу розглядати історичну драму-хроніку як жанр, що виник у межах „єлизаветинської” драматургії другої половини ХVI - початку XVII століття на основі взаємопроникнення середньовічних форм драми та середньовічної й ренесансної хроніки як жанру історіографії й набув притчово-алегоричного характеру в драматургії ХХ століття.

У п. 1. 3 - „Термін „історична драма-хроніка”: смислове наповнення” - розглянуто термінологічні різночитання, пов'язані з використанням низки термінів для позначення драм на історичні сюжети, що складаються з окремих, розміщених у хронологічному порядку епізодів: „історична п'єса” - „history play”, „historical plаy”; „історія” - „history”; „хроніка” - „chronicle”; „історична хроніка” - „chronicle history”; „п'єса-хроніка” - „chronicle play”; „драматична хроніка” - „khronika dramatyczna”.

Часто вживані в радянському і в сучасному вітчизняному літературознавстві терміни „хроніка” („chronicle”) й „історична хроніка” („chronicle history”) набули поширення завдяки ґрунтовним науковим розвідкам В. Комарової, Д. Наливайка, Л. Пінського, Ю. Шведова та ін. Західне шекспірознавство натомість надає перевагу терміну „історія” („history”), який розглядається або як синонімічний стосовно понять „хроніка” („chronicle”) та „п'єса-хроніка” („chronicle play”), або як антиномічний щодо названих понять, такий, що окреслює суто шекспірівський жанровий новотвір. Іноді в межах однієї літературознавчої розвідки згадані дослідники на позначення того самого літературного об'єкту оперують кількома синонімічними термінами. Поширеним також є розуміння „history” або „chronicle history” як одного з жанрів шекспірівської творчості, а „chronicle play” - саме як різновиду „єлизаветинської” історичної драматургії.

Ще більше ускладнюють ситуацію, яка склалася довкола вивчення жанру, спроби окремих дослідників ввести термінологічні новоутворення, що відбивають процес жанрової диференціації історичних драм-хронік: „легендарна п'єса-хроніка” („legendary chronicle play”), „біографічна п'єса-хроніка” („biographical chronicle play”), „англійська п'єса-хроніка” („the English chronicle play”), „народна історична хроніка”, „історико-художня драматична хроніка”, „драматизована хроніка-портрет” тощо.

Термін „історична драма-хроніка” хоч і не набув значного поширення, однак присутній в окремих літературознавчих розвідках. Зокрема, його, поряд із традиційним „історична хроніка”, вживає радянський учений Р. Самарін. З'являється він і в наукових працях сучасних українських дослідників. Так, Л. Скорина вдається до згаданого терміна, розглядаючи п'єсу І. Дніпровського „Останній главковерх”. Н. Малютіна оперує термінами „історична драма-хроніка”, „драма-хроніка”, досліджуючи еволюцію жанрів української драми, зокрема історичної драми кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Внаслідок термінологічного різночитання, що виникло в зарубіжному й вітчизняному літературознавстві, проблема чіткого визначення досліджуваного явища потребує свого детального розгляду. Тому як узагальнене поняття для створених на основі історичних джерел драматичних творів, що постали на межі епосу й драми (епізація драми), запропоновано термін „історична драма-хроніка”, який більш повно характеризує жанр. По-перше, даний термін представлено в низці наукових досліджень. По-друге, термін „історична драма-хроніка”, на відміну від традиційних понять, виводить дослідника за межі шекспірознавчих студій. По-третє, запропонований термін окреслює родову належність жанру. По-четверте, він розкриває змістове наповнення жанру як епіко-драматичного за своєю природою.

У другому розділі дисертації - „Історична драма-хроніка: ґенеза жанру” - розглядається еволюція жанру, який виник на основі взаємопроникнення двох різнорідних начал - драми й історії - й остаточно сформувався в ренесансній Англії, водночас увібравши в себе літературні й театрально-сценічні традиції античності та середньовіччя.

У п. 2. 1. - „Форми взаємопроникнення драми й історії (від античності до „єлизаветинського” театру)” - здійснено спробу простежити основні етапи взаємодії та взаємопроникнення драми й історії, внаслідок чого й постав жанр історичної драми-хроніки.

Вже за доби античності було закладено потенційні можливості для синтезу драми й історії. Важливу роль у подібному взаємопроникненні відіграла не лише літературна традиція („Перси” Есхіла, претекстата Гнея Невія), а й театралізовані дійства, присвячені знаковим подіям історії й відомі як у Стародавній Греції (Елевтерії та Марафонії), так і в Стародавньому Римі (публічні видовища й ігри на честь військових перемог). Органічним їх продовженням стали театрально-видовищні форми середньовічної драми, які також з'явилися внаслідок вшанування пам'ятних подій минулого. Крім того, середньовічний театр знав такі драматургічні форми, як міраклі, за основу яких зазвичай бралися сюжети, запозичені з житійної літератури, й містерії, які інсценізували події біблійної - сакральної історії, що поступово змінювалася подіями історії світської.

Водночас історіографічний жанр хроніки, як втілення історіософської традиції Середніх віків, поступово трансформується під впливом ренесансного гуманістичного світогляду. Загалом в Англії XVI століття відбуваються процеси, пов'язані з осмисленням історії як драми. Саме за доби Відродження уявлення про історію як предмет, сферу знань поступається місцем новому, глибшому уявленню про неї як про спосіб мислення, споглядання й відображення (інтерпретації) дійсності. Ренесансна історіографія вбачає в подіях минулого уроки політики й моралі, шляхи вирішення найскладніших суспільно-політичних і морально-етичних проблем сучасності. Головним джерелом тем, сюжетів, образів для історичної драми другої половини XVI ст. слугували хроніки В. Гаррісона („Опис Англії”), Дж. Стоу („Хроніки Англії від Брута до теперішніх часів”), Е. Голла („Союз двох шляхетних і славних родин Ланкастерів і Йорків”), Р. Голіншеда („Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії”) та ін., що вирізнялися синтезом історіографії й художнього осягнення минулого, включенням до традиційної оповідної структури драматичних елементів.

Таким чином, тривалий процес взаємопроникнення драми й історії набув у ренесансній Англії оригінального вияву, пов'язаного, з одного боку, із „драматизацією” історії, а з іншого - з „історизацією” драми, що привело до появи нового жанрового утворення, яке спиралося не лише на історіографію й середньовічні драматичні жанри, а й на традиції народного театру.

У п. 2. 2. - „Єлизаветинська” історична драма-хроніка: джерела та становлення жанру” - з'ясовується походження жанру, який пов'язаний із „єлизаветинською” драмою другої половини XVI ст. - початком XVІІ ст.

За основу для нового жанру, який зароджувався на англійській сцені в XVI столітті, слугували не лише історіографічні джерела, а також релігійні й театрально-видовищні форми середньовічної драми, які значною мірою тяжіли до народно-карнавальної культури, з'явившись внаслідок ушанування пам'ятних подій минулого (так звані „St. George plays” і „Robin Hood plays”, тобто п'єси фольклорного походження, присвячені святому Георгу та Робіну Гуду відповідно, а також, як поодинокий приклад ритуального драматизованого дійства, зафіксованого в історичних джерелах, - „Coventry Hock Tuesday Play” тощо).

Окрім народної традиції театралізованих історичних дійств, важливу роль у ґенезі жанру відіграла еволюція середньовічної релігійної драми. Так, мораліте, що використовували історичні сюжети, виводили на сцену як алегоричних, так і реальних персонажів, поступово набуваючи ознак історичної драми. Зокрема, проміжним у жанровому відношенні твором між мораліте й історичною драмою-хронікою вважається п'єса Джона Бейля „Король Джон”, що з'явилася близько 1636 року. З іншого боку, потенційні можливості для розвитку нового жанру були закладені в містеріях і так званих „pageants”, що відтворювали сакральну історію людства в епічно дискретних, композиційно завершених епізодах і складалися в цикли, найвідомішими з яких були Йоркський і Вейкфілдський. Десакралізація драми приводить до того, що біблійна історія поступово змінюється історією світською, що й робить можливою появу історичної драми-хроніки.

Крім того, звернення до історії драматургів „єлизаветинської” доби пов'язане з процесами формування англійської нації, централізації держави та становлення абсолютизму на Британських островах, що співпали в часі з політичним конфліктом між Англією й Іспанією. Актуальні політичні події живили патріотичні почуття й інтерес до національного минулого, про що свідчить і те, що значна більшість історичних драм-хронік була створена в період між загибеллю Непереможної Армади 1588 року та смертю королеви Єлизавети І 1603 року.

Появі історичних драм-хронік В. Шекспіра передувала низка творів, в яких відбулося становлення рис поетики нового жанру, що формувався на межі драми й історіографії: анонімні „Неспокійне правління Джона, короля Англії”, „Славні перемоги Генріха V”, „Вейкфілдський польовий сторож” Р. Гріна, „Шотландська історія Джеймса ІV”, „Знаменита хроніка про короля Едварда І” Дж. Піля, „Едвард ІІ” К. Марло, „Едвард ІV” Т. Хейвуда, „Роберт ІІ” Т. Деккера й Б. Джонсона та ін.

З'явившись в англійській літературі другої половини XVI ст. - початку XVII ст., жанр набув якісно нових рис у творчості драматургів ХІХ і, нарешті, - ХХ століття, які, звертаючись до минулого, орієнтувалися на шекспірівську історичну драму-хроніку.

У третьому розділі - „Історична драма-хроніка: типологія жанру” - розглянуто шекспірівську та брехтівську жанрові моделі історичної драми-хроніки. „Модель” розуміється як взірцева система рис поетики жанру, своєрідна авторська художня схема, водночас принципово відкрита для інтерпретації. Окрім того, концепт „модель”, на відміну від поняття „тип”, дозволяє включити в себе не лише художні тексти, а й теоретичний дискурс, в межах якого вони існують.

У п. 3. 1. - „Шекспірівська модель історичної драми-хроніки: художні особливості” - з'ясовуються особливості шекспірівської авторської моделі історичної драми-хроніки на прикладі десяти п'єс В. Шекспіра, написаних на сюжети з англійської історії, які в шекспірознавстві традиційно об'єднують у дві драматичні тетралогії. Першу, так звану Йоркську тетралогію, складають три частини „Генріха VІ” й „Річард ІІІ”, другу, Ланкастерську тетралогію, - „Річард ІІ”, дві частини „Генріха ІV” й „Генріх V”. Своєрідними „прологом” й „епілогом” щодо них є, відповідно, „Король Джон” і „Генріх VІІІ”. Крім того, розглядається своєрідна естетична програма жанру, сформульована В. Шекспіром у прологах його історичних драм-хронік, насамперед „Генріха V”.

Використавши зовні подібну форму хроніки як жанру історіографії, В. Шекспір створив альтернативну історичну драму-хроніку - як жанр літературно-мистецький. Однак навіть з огляду на те, що історичні час і простір у шекспірівських історичних драмах-хроніках естетично суб'єктивовані й художньо перетворені, факт домінує над відвертим авторським втручанням у дію. Автор зберігає дистанцію між суб'єктивною оцінкою, яка виявляється здебільшого лише при відборі та групуванні конкретних історичних фактів, і предметом зображення.

Сценічна картина історичного минулого, таким чином, ґрунтується на ілюзії її збігу з реальністю. А необхідна дистанція між сучасним і минулим зберігається через підкреслено репрезентативний характер сценічного дійства, яке однак, незважаючи на прояви метадраматичності, змушує глядача емоційно переживати історію.

Водночас історична конкретика слугує засобом пізнання всезагальних законів руху історії: окремий факт цікавить драматурга лише з огляду на історично значущу тенденцію, яку він виражає, з чого випливає умовність відтворення історичного матеріалу.

Тому в основі шекспірівської моделі історичної драми-хроніки лежить не особистісна доля, а доля держави в її історичному становленні, внаслідок чого конфлікт відбувається не між окремими історичними особами, а між групами, що представляють певні політичні партії, держави, ідеології, соціуми. Однак дійова особа „хронік” В. Шекспіра - не схема, не носій ідеології, а „історична людина”, вміщена в історичний контекст, щодо якого вона вибудовує ту чи іншу стратегію поведінки, життєспроможність якої доводиться або заперечується в ході драматургічного експерименту.

Жанрова модель шекспірівської історичної драми-хроніки епіко-драматична за своєю сутністю. Їй притаманні хронологічна організація подій, руйнація просторової й часової замкненості, екстенсивність, наявність різних часових вимірів, ущільненість художнього часу, дискретність, композиційна завершеність окремих сцен, епізодів і картин, багатофабульність, паралельні лінії дії, що породжують численні додаткові колізії, супровідні стосовно головного конфлікту, а отже, своєрідність хронотопу - створення складної системи просторово-часових координат.

У п. 3. 2. - „Брехтівська модель історичної драми-хроніки: осмислення історії у формі параболи” - на прикладі п'єс Б. Брехта „Матінка Кураж та її діти” й „Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити”, а також театрознавчих праць німецького драматурга досліджуються особливості поетики брехтівської моделі історичної драми-хроніки.

Б. Брехт, який в історичних драмах-хроніках В. Шекспіра побачив можливості для осмислення історії ХХ століття, створив власну, авторську жанрову модель через поєднання традиційної форми з параболою. „Матінка Кураж та її діти” й „Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити”, а також дослідження Б. Брехта, присвячені драматургії й театрові, засвідчують, що генетично споріднена із шекспірівським прототипом брехтівська модель історичної драми-хроніки набула своєрідних, властивих лише їй ознак.

На відміну від „хронік” шекспірівського типу, автор уникає дистанції від предмету зображення, підкреслюючи суб'єктивний характер власної інтерпретації історичних фактів через відверте асоціативне поєднання різних часових планів, художньої структури з історичною дійсністю. Б. Брехт переносить впізнавані історичні реалії в новий, несподіваний контекст, досягаючи через неприховану алегоричність ефекту очуження.

Подібне співставлення різних просторово-часових вимірів приводить до руйнування сценічної ілюзії й змушує глядача не переживати історію, а спостерігати, вивчаючи та набуваючи історичного досвіду. Водночас, як і в історичних драмах-хроніках В. Шекспіра, окремий факт є лише засобом розкриття певної історично істотної тенденції, яка постає у формі авторської художньої моделі буття.

Конкретно-історичний план слугує не так предметом зображення, як авторського осмислення. Авторські ідеї, сконцентровані не лише в структурі самого твору, а й у „сценічній” моделі п'єси, за визначенням Б. Брехта, а також в авторських коментарях, винесених за його рамки, покликані дати історіософське обґрунтування історії, відтворюваній на сцені. Разом із тим, це дає змогу драматургові, на відміну від історичних драм-хронік „єлизаветинців”, деміфологізувати історію - розвінчати історичні міфи, створені в надрах колективної свідомості, позбавити її нашарування легендарності. Невипадково в центрі уваги драматурга опиняється „маленька людина” - сучасник автора.

Параболічність історичної драми-хроніки Б. Брехта дуже тісно пов'язана з її інтертекстуальністю, а також паратекстуальністю. Якщо в першому випадку це дозволяло створити „другий рівень очуження”, який пов'язаний із ремінісценціями й цитатами з історичних драм-хронік В. Шекспіра, то в другому - реалізувати авторську історіософську концепцію не лише через власне текст, а й через систему приміток, прологів, післямов і коментарів, винесених за рамки тексту. Водночас брехтівська модель є логічним розвитком можливостей історичної драми-хроніки, які були закладені В. Шекспіром. А реалізація, як шекспірівської, так і брехтівської моделей історичної драми-хроніки можлива лише в епіко-драматичних художніх координатах.

У четвертому розділі дисертації - „Історична драма-хроніка: особливості поетики” - розкриваються окремі риси поетики жанру та простежуються особливості їх прояву в історичній драмі-хроніці.

У п. 4. 1. - „Історично достовірне й суб'єктивно авторське як категорії художнього осягнення історії” - на прикладі „Драмованої трилогії” П. Куліша й „Еріка XIV” А. Стріндберга історична драма-хроніка розглядається як форма художнього суб'єктивованого осягнення минулого, залежного від авторської тенденційності.

Шекспірівський прототип історичної драми-хроніки, який митці XIX століття намагалися реконструювати й творчо освоїти, дозволяв порушити актуальні саме для сучасності драматурга історіософські, політичні, моральні питання на матеріалі подій історії. Специфіка рецепції історичних драм-хронік була пов'язана з необхідністю опанування складного історичного матеріалу не лише драматургом, а й глядачем. „Драматична іронія”, що виникала внаслідок обізнаності останнього з реаліями, відтворюваними на сцені, вступала в суперечність із „драматичною інтригою”, викликаною їх авторською інтерпретацією, часто - оригінальною й несподіваною. Таким чином, тенденційність автора суперечила історичній правдоподібності, що потребує осмислення історичної драми-хроніки в категоріях історично достовірного та суб'єктивно авторського.

Як і В. Шекспір, П. Куліш створює драматичний цикл, присвячений тривалому періоду історії („Байда, князь Вишневецький. Драма (1553-1564)”, „Цар Наливай. Староруська історична драма (1596)”, „Петро Сагайдашний. Драма (1621)”), використовуючи епічний за своєю природою сюжет, заснований на реальних історичних подіях, які проте набувають рис тенденційності й трансформуються під впливом авторської історіософської концепції.

А. Стріндберг, своєю чергою, осмислюючи шекспірівську модель історичної драми-хроніки, пише близько десяти драм з історії Швеції, зокрема „Ерік XIV”, присвячену правлінню Еріка XIV, короля Швеції в 1560-1568 роках. Однак події минулого шведський драматург інтерпретує доволі вільно, вдаючись до суб'єктивного психологічного потрактування образів реальних історичних осіб, виведених у драмі.

„Драмована трилогія” П. Куліша й „Ерік XIV” А. Стріндберга - яскраві приклади творчого засвоєння набутків творчості В. Шекспіра в драматургії ХІХ століття на основі осмислення рис поетики історичної драми-хроніки як цілісного жанрового утворення. Водночас розглянуті авторські інтерпретації шекспірівської моделі історичної драми-хроніки вписуються в загальноєвропейський контекст епізації драми, пов'язаний із художніми пошуками в царині історичної драматургії.

У п. 4. 2. - „Параболічність історичної драми-хроніки” - на прикладі п'єс „Тисяча днів Анни Болейн” М. Андерсона, „Тяжке випробування” А. Міллера й „Людина, яка ніколи не помре” Б. Стейвіса розглядається параболічність як домінанта брехтівської моделі історичної драми-хроніки.

Прихована параболічність містилася вже в шекспірівській моделі історичної драми-хроніки, яка передбачала не лише послідовне відтворення подій минулого через конкретний, чітко окреслений соціально-історичний хронотоп, а й своєрідну художню проекцію минулого на події сучасності.

Драматурги XX століття, використовуючи зовні подібну форму шекспірівської „хроніки” й відштовхуючись від традицій „єлизаветинського” театру, надали традиційному жанру притчово-алегоричного характеру. Незважаючи на те, що історичні драми-хроніки Б. Брехта й американських драматургів перебувають, якщо не в одній системі художньо-драматургічних координат, то принаймні поряд, М. Андерсон, А. Міллер, Б. Стейвіс, лише використовуючи жанрову модель брехтівської історичної драми-хроніки, пропонують самобутній погляд на історію й місце в ній людини - свого сучасника. Водночас їх об'єднує художній підхід до осмислення історичного матеріалу з метою увиразнення сучасних авторам процесів суспільно-політичного характеру.

Так, створення складного хронотопу, введення кількох часових площин у п'єсі М. Андерсона „Тисяча днів Анни Болейн”, осягнення історичного часу (десять років англійської історії) через суб'єктивні його виміри (тисяча днів Анни) наповнюють історичний матеріал новим змістом, перетворюють історичну драму-хроніку на параболу, підкорену цілісній авторській концепції. Однак, якщо в „поетичних хроніках” М. Андерсона поєднуються „велика політика” й особиста пристрасть, то Б. Стейвіс й А. Міллер апелюють до політичної свідомості глядача.

Зокрема, історична драма-хроніка А. Міллера „Тяжке випробування”, присвячена процесу над відьмами в американському містечку Салем наприкінці XVII століття, є алегорією на події американської історії першої половини 1950-х років. Драматург прагне не реконструювати історію в буквальному сенсі, а відтворити в художній формі сутність подій, свідком яких він став, провівши паралелі з подіями минулого. Але лише американською дійсністю ХХ століття підтекст п'єси не обмежується, адже вона відображає історіософські погляди автора, схильного розглядати людську історію крізь призму вічно повторюваної ситуації протистояння двох абсолютів - Добра і Зла.

Б. Стейвісу притаманний власний, суто авторський погляд на історію та місце в ній людини - свого сучасника. Драматург не проводить прямі аналогії між минулим і сучасним, але його п'єса „Людина, яка ніколи не помре” виходить за рамки біографії пролетарського поета Джозефа Хіллстрома. Гнучке використання сценічного хронотопу дозволяє драматургу вписати епізоди судового процесу над головним героєм в епічне полотно суспільно-політичного життя Америки перших десятиліть ХХ століття.

Таким чином, в історичних драмах-хроніках М. Андерсона, А. Міллера й Б. Стейвіса історія постає у формах параболи, що покликана через авторське історіософське осмислення минулого дати відповідь на актуальні питання „історичної сучасності”. Поєднання різнопланових художніх структур хроніки й параболи допомагає деміфологізувати історію, позбавивши її легендарного характеру, наблизити до людини ХХ століття, сучасника автора, який має набути історичного досвіду.

У п. 4. 3. - „Інтертекстуальність історичної драми-хроніки” - на основі інтертекстуальних зв'язків між п'єсами В. Шекспіра „Річард III”, А. Жаррі „Убю-король” і Б. Брехта „Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити” простежується формування так званого „другого рівня очуження”, пов'язаного з уведенням плану, альтернативного щодо авторського, - насамперед шекспірівського, який інтерпретується на рівні фабули, характерів і художніх прийомів. Адже, надаючи традиційному жанру історичної драми-хроніки рис параболи, вдаючись до його авторських трансформацій, драматурги ХХ століття нерідко звертаються до відомих сюжетів, цитують, запозичують, інтерпретують їх.

Творчість В. Шекспіра як центр „західного канону” (Г. Блум) слугує відправною точкою для наступних поколінь драматургів. Однією з найбільш відкритих історичних драм-хронік для різноманітних сценічних і літературних прочитань залишається шекспірівський „Річард III”, співзвучний з новітньою історією. Невипадково саме у ХХ столітті до цієї історичної драми-хроніки звертаються А. Жаррі та Б. Брехт. Так, А. Жаррі одним із перших, задовго до Б. Брехта, вивів на сцену маленьку людину, випадкового персонажа - тирана-буржуа, позбавленого будь-яких виняткових здібностей, який опиняється в ролі вершителя історії. Німецькому драматургу інтертекстуальні зв'язки з історичною драмою-хронікою В. Шекспіра дозволяють осмислити події європейської історії 30-40-х років минулого століття.

П'єси А. Жаррі та Б. Брехта відзначаються розгалуженими інтертекстуальними зв'язками з історичною драмою-хронікою В. Шекспіра „Річарда III”. Це, своєю чергою, приводить до того, що історичні явища постають у притчово-алегоричних формах, набувають позачасового узагальненого змісту. Таким чином, інтертекстуальність через включення в художню структуру творів драматургів ХХ століття структури шекспірівських історичних драм-хронік кардинально впливає на їх рецепцію, переносячи акценти з емоційного переживання історії на її осмислення й пізнання, виступаючи водночас одним із механізмів параболічності жанру.

У висновках зазначається, що історична драма-хроніка, як окреме жанрове утворення, постала в другій половині XVI - на початку XVІІ століття в „єлизаветинській” Англії в процесі взаємопроникнення мистецької й історіографічної інтерпретації історії, а також еволюції жанрів середньовічної релігійної драми (мораліте, містерій, циклів „pageants”) і народних театрально-видовищних форм, пов'язаних із фіксацією та вшануванням знакових подій минулого. З одного боку, вона формується в умовах „драматизації” жанрів тюдорівської історіографії, насамперед хронік, а з іншого - „історизації” драми.

Історична драма-хроніка - епіко-драматичний жанр, у якому фактографічна реально-історична основа постає в художній формі, що зумовлює поєднання історичного факту та його авторської рецепції. Тому історичній драмі-хроніці властива проекція минулого на сьогодення для розв'язання актуальних, сучасних авторові проблем, для відтворення історичного факту як одиничного стосовно цілісного історичного процесу, для випробовування перспектив певних соціально-політичних реальностей й ідей.

Історична драма-хроніка передбачає не так ретельну реконструкцію історичного матеріалу, як відтворення його типової, узагальненої, позачасової сутності. Творця історичної драми-хроніки цікавить не „людина в історії”, а „людина стосовно історії”, не розкриття характерів у тих чи інших історичних обставинах, а розкриття характеру історичної події. Таким чином, конфлікт передбачає зіткнення різних філософських, політичних і світоглядних систем.

Синкретичність, двоплановість жанру в ході його еволюції втілилася в існування двох типів і, відповідно, моделей історичної драми-хроніки, які можна окреслити як „шекспірівську” та „брехтівську”, кожна з яких характеризується особливими рисами поетики. Водночас обидві жанрові моделі зберігають певну інваріантну складову, що дає підстави розглядати їх як генетично споріднені явища. Адже, як було доведено, їх реалізація можлива лише в системі епіко-драматичних художніх координат.

Осмислення історії у формах історично достовірного та суб'єктивно авторського, притаманне шекспірівській моделі історичної драми-хроніки, відкрило нові можливості для осягнення історії у формі параболи, що могло бути реалізовано в моделі жанру, створеній Б. Брехтом.

На основі розглянутих у дисертації творів показано, що саме параболічність, як основний засіб формування історичного досвіду глядача або читача, стала домінантою брехтівської моделі історичної драми-хроніки, покликаної через художньо-історіософське осмислення подій минулого, а найголовніше - через його деміфологізацію, пізнати й свою епоху. Одним із механізмів параболічності історичної драми-хроніки виступає інтертекстуальність.

Ще однією проблемою, яка потребувала свого розв'язання, стала термінологічна невизначеність, пов'язана з наявністю в науковій літературі низки синонімічних термінів і викликана багатоваріантністю потрактування досліджуваного явища. Використання терміна „історична драма-хроніка” в межах даного дослідження вмотивовано його семантичною повнотою та конкретикою.

Обрана для дослідження тема практично не має особистісних і часових обмежень. Досвід, який уже відбувся й якому судилося, з логіки розвитку драматургії, ще з'явитися, потребує та буде потребувати подальших зусиль дослідників. Уже сьогодні відчувається нагальна потреба дослідити: специфіку побутування жанру в окремі періоди літературного розвитку; прояви жанру в національних літературах та індивідуальній творчості; паратекстуальність і метадраматичність історичної драми-хроніки тощо. Окреслені проблеми засвідчують не лише актуальність, а й перспективність теми, яка стала предметом дослідження в межах запропонованої роботи.

шекспірівський жанр драма брехт

Основні положення дисертації висвітлені в публікаціях

1. Закалюжний Л. В. Жанр історичної драми-хроніки та його змістове наповнення / Леонід Закалюжний // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. -- 2005. -- № 22. -- С. 215--217 (0,3 друк. арк.).

2. Закалюжний Л. В. Історична драма-хроніка: до проблеми зміщення сутнісного начала терміна / Леонід Закалюжний // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. -- 2006. -- № 26. --С. 177--179 (0,4 друк. арк.).

3. Закалюжний Л. В. Інтертекстуальність жанру історичної драми-хроніки / Леонід Закалюжний // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. -- 2006. -- № 30. -- С. 195--199 (0,6 друк. арк.).

4. Закалюжний Л. В. „Драмована трилогія” Пантелеймона Куліша як спроба реконструкції жанру історичної драми-хроніки в українській літературі / Леонід Закалюжний // Волинь філологічна: текст і контекст (Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті). Випуск 6. -- Частина ІІ. -- Луцьк : Редакційно-видавничий відділ „Вежа” Волинського національного університету імені Лесі Українки, 2008. -- С. 193--198 (0,3 друк. арк.).

5. Закалюжний Л. В. Історична драма-хроніка А. Міллера та Б. Брехта: спроба порівняльного аналізу / Леонід Закалюжний // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. -- 2009. -- № 46. --С. 199--202 (0,5 друк. арк.).

Додаткові публікації:

6. Закалюжний Л. В. Історична драма-хроніка Вільяма Шекспіра „Річард III”: пошуки форми / Леонід Закалюжний // Літературний твір: шляхи дослідження поетики : збірка статей / [за ред. доктора філол. наук, проф. О. С. Чиркова]. -- Житомир : „Полісся”, 2006. -- С. 143--151 (0,4 друк. арк.).

7. Закалюжный Л. В. Драма-хроника „Анна Болейн” М. Андерсона как художественная полемика с „Генрихом VIII” У. Шекспира / Леонид Закалюжный // Материалы XIV Международной конференции студентов, аспирантов и молодых ученых „Ломоносов”. Секция „Филология”. -- М. : Издательство Московского университета, 2007. -- С. 295--297 (0,2 друк. арк.).

АНОТАЦІЯ

Закалюжний Л.В. Історична драма-хроніка: особливості жанру. Поетика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена вивченню особливостей поетики історичної драми-хроніки як епіко-драматичного за своєю природою жанру.

Викладається концепція ґенези й еволюції жанру, що постав у другій половині XVI - на початку XVІІ століття в „єлизаветинській” Англії в процесі взаємопроникнення мистецької й історіографічної інтерпретації історії. Окрему увагу приділено історичним драмам-хронікам В. Шекспіра й Б. Брехта, які відіграли ключову роль у становленні жанру.

Поряд із поняттям „тип”, що застосовується для диференціації шекспірівського та брехтівського авторських жанрових проявів історичної драми-хроніки, запропоновано концепт „модель”. Останній здатний вмістити в себе не лише художні тексти, а й теоретичний дискурс, у межах якого вони існують й осмислюються насамперед самим автором. З огляду на це в дисертації простежено формування двох генетично споріднених художніх моделей жанру - шекспірівської та брехтівської, а також розглянуто провідні риси поетики жанру: співвідношення історично достовірного та суб'єктивно авторського, параболічність й інтертекстуальність.

Крім того, в дисертації обґрунтовується об'єктивна необхідність вживання терміна „історична драма-хроніка” як такого, що найбільш повно розкриває сутнісну природу, конкретизує й визначає художні межі досліджуваного явища.

Ключові слова: історична драма-хроніка, епічна драма, жанр, поетика, модель.

АННОТАЦИЯ

Закалюжный Л.В. Историческая драма-хроника: особенности жанра. Поэтика. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10. 01. 06. - теория литературы. - Институт литературы им. Т. Г.Шевченко НАН Украины. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена изучению особенностей поэтики исторической драмы-хроники как эпико-драматического по своей природе жанра.

Излагается концепция генезиса и эволюции жанра, который появился во второй половине XVI - начале XVII века в „елизаветинской” Англии в процессе взаимопроникновения художественной и историографической интерпретации истории, а следовательно - эпизации драмы. Отдельное внимание автор уделяет историческим драмам-хроникам В. Шекспира и Б. Брехта, сыгравшим ключевую роль в становлении жанра. Наряду с понятием „тип”, которое применяется для дифференциации шекспировской и брехтовской авторских жанровых разновидностей исторической драмы-хроники, предложен концепт „модель”. Последний позволяет включить в себя не только художественные тексты, но и теоретический дискурс, в рамках которого они существуют и осмысливаются, прежде всего, самим автором. Учитывая это, в диссертации прослеживается формирование двух генетически родственных художественных моделей жанра - шекспировской и брехтовской. В диссертации выясняется, что, в отличие от шекспировской модели исторической драмы-хроники, которая предполагает доминирование факта над вымыслом, брехтовская модель характеризуется подчеркнуто субъективным характером авторской интерпретации исторических фактов. В то же время, доказывается, что обе жанровые модели сохраняют определенную инвариантную составляющую, что позволяет рассматривать их как генетически родственные явления, реализация которых возможна только в системе эпико-драматических художественных координат.

...