Архетипи в поезії Т. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2 - 1 Шевченко Т.Г.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Архетипи в поезії Т. Шевченка

10.01.01 -- українська література

Шестак Анна Михайлівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Задорожна Людмила Михайлівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії української літератури і шевченкознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Клочек Григорій Дмитрович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, ректор, завідувач кафедри української літератури

кандидат філологічних наук Стужук Олеся Іванівна, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, науковий співробітник відділу шевченкознавства

Захист відбудеться 28 січня 2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий « » грудня 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради О.В. Наумовська

архетип шевченкознавець літературознавчий психологія

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Творчість Т. Шевченка, центральної постаті українського літературного канону, завжди привертала увагу вчених: предметом дослідження ставали його історіософія, морально-етичні засади, суспільна та політична позиція (І. Дзюба, Г. Клочек, Д. Наливайко), релігійні погляди (М. Євшан), стильові пошуки (С. Задорожна), жанрова належність творів (В. Смілянська, Н. Чамата), зв'язки з усною народною творчістю (І.Франко, Ю. Івакін, Т. Комаринець, О. Данисько, Ю. Дядищева-Росовецька), іншими письменниками й літературами (Ю. Барабаш, Л. Задорожна) тощо. Запропоноване дослідження сполучає здобутки психології і літературознавства, пов'язаних між собою такою актуальною та важко вирішуваною проблемою, як психологія творчості: його здійснено за допомогою теорії архетипів - однієї з найважливіших складових аналітичної психології швейцарського вченого К. Юнґа.

Архетипи є апріорними найзагальнішими схемами уявлень, що містяться у колективному несвідомому і поєднують колективне та індивідуальне, інтерсуб'єктивне та суб'єктивне, загальнолюдське та етнічне, соціальне та культурне, набуте та спадкоємне, реальне та ідеальне у творчому процесі. Характерною для них є нормативність щодо мистецтва та інших форм духовного буття людини. Як першообрази, вони структурують людський досвід, визначають стереотипні культурні реакції, лежать в основі таких сфер діяльності, як мистецтво, релігія, філософія, наука, суспільне життя, і можуть поєднувати окремі прояви людського духу в цілісне соціокультурне буття.

Актуальність дисертаційного дослідження пов'язана, передусім, із тяжінням світової науки до глобалізації, пошуку спільних для всього людства культурних та філософських засад, з'ясування та осмислення їх консолідуючого значення. Здобутки українського літературознавства останніх десятиліть засвідчують формування нових теоретичних підходів до вивчення літературних текстів, апробації нових методик літературознавчого аналізу. Цілком можливим і виправданим є використання теорії архетипів у такій якості.

Вважаємо, у дослідженні поезії Т. Шевченка варто застосовувати термін „архетип” у тому сенсі, якого йому надавав засновник аналітичної психології К. Юнґ. Можливість вивчення архетипів саме у такому ключі - як першообразів, наділених здатністю навіювати, передавати певні настрої, ідеї, - допоможе зрозуміти походження образів творів, їх приховану символіку та сутність впливу на читачів. Таким чином, дисертаційне дослідження відрізняється від спрямованих знайти відповідь на питання: що хотів сказати письменник у тому чи іншому творі? Воно ставить питання про те, що саме автор сказав, і дає свій варіант відповіді.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації було затверджено на засіданні бюро наукової ради з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 11 квітня 2006 року (протокол №2). Робота є складовою частиною наукової теми „Інтерпретаційний і текстологічний системний аналіз історико-літературного поступу давньої та нової епох української літератури”, над якою працює колектив кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження - довести можливість і необхідність використання юнґіанської теорії архетипів при аналізі творів Т. Шевченка, застосувавши термін „архетип” у власне юнґіанському, а не переосмисленому значенні, простежити його ґенезу та розглянути поетичні твори Т. Шевченка крізь призму теорії архетипів.

Задля досягнення поставленої мети було розв'язано наступні завдання:

1) розкрити історію терміна „архетип” та його семантику за К. Юнґом;

2) окреслити коло питань, порушене у працях шевченкознавців, котрі використовували цей термін, і визначити стан вивчення обраної проблеми;

3) застосувати у літературознавчому аналізі поезії Т. Шевченка інструментарій аналітичної психології, а саме основні засади та поняття теорії архетипів.

Об'єктом дослідження став весь корпус поезії Т. Шевченка, предметом - архетипи, закладені в її основі: Велика Матір, Самість, Тінь, Герой, Мудрий Старий (Стара) та Аніма (Анімус).

Теоретичну базу дослідження становили, передусім, роботи К. Юнґа (серед них є і присвячені психології літературної творчості, зокрема „Аналітична психологія і поезія”, „Монолог Улісса”) та його послідовників - пост'юнґіанців Ф. Фордгем, Е. Семюелза, М.-Л. фон Франц, Дж. Кемпбела, К. Естес, Ч. Гілкрайст, С. Біркхойзер-Оері, кембриджських літературознавців Дж. Руссо та Т. Доусона, шевченкознавців Л. Задорожної, В. Смілянської, Н. Чамати, Гр. Грабовича, О. Бороня, Н. Слухай, М. Моклиці, О. Шморгуненко, О. Гудзя та ін.

У роботі поєднано аналітикопсихологічний та текстологічний методи дослідження: такий підхід передбачає глибоке й різнобічне осмислення текстів Т. Шевченка. Використовуються також описовий, порівняльний та аналітичний наукові методи (у підрозділі, де йдеться про так зване „архетипне” шевченкознавство, проаналізовано роботи шевченкознавців і простежено, якого значення кожен із них надавав терміну „архетип” і які саме архетипи, закладені у Шевченковій творчості, розглядав). Біографічний метод, досі чи не найпопулярніший у шевченкознавстві, по можливості залишається осторонь: аргументуємо не від події з життя поета до тексту, а від тексту і його змісту буквального до змісту глибинного.

На відміну від категорій класичного, або фройдівського, психоаналізу, якими оперували ще на початку XX століття шевченкознавці С. Балей та Я. Ярема, категорії аналітичної психології почали використовувати в українській літературознавчій науці порівняно недавно. Термін „архетип” вживають у своїх працях Гр. Грабович, О. Забужко, Н. Слухай, М. Моклиця, О. Шморгуненко, О. Гудзь та ін. Щоправда, більшість дослідників надає цьому терміну (за К. Юнґом, він означає загальнолюдське протоуявлення, первісну форму, закладену у несвідомому кожної людини) не властивого йому значення: архетипи ототожнюють із образами, що найчастіше зустрічаються у творах поета, або з образами, що походять із усної народної творчості. Така термінологічна неточність і незначна кількість „архетипних” шевченкознавчих праць і зумовлюють наукову новизну роботи.

У дисертаційному дослідженні вперше системно розглянуто саме юнґіанські архетипи, відображені у творчості Т. Шевченка, - першообрази Великої Матері, Тіні та Самості, а також розмаїття архетипних образів, що від них походить. Значення кожного архетипу з'ясовано в результаті детального аналізу та зіставлення праць К. Юнґа і його послідовників-пост'юнґіанців, до яких не звертався ще жоден український дослідник. Зокрема, йдеться про фундаментальну роботу Ф. Фордгем „Вступ до аналітичної психології”, перекладену з англійської мови у процесі створення дисертаційного дослідження. Уперше у повному обсязі було перекладено з англійської працю канадського вченого Н. Фрая „Архетипна критика. Чотири есе” і доведено, що, всупереч думці деяких сучасних учених, вона абсолютно не є юнґіанською, а тому зараховувати Н. Фрая до лав послідовників К. Юнґа, тим більше, до психоаналітиків, не слід, адже він повністю відкидав психологічну складову змісту терміна „архетип”, вважаючи, що у літературі в різних варіаціях відображається не процес зростання й збагачення (чи навпаки - занепаду й знищення) людської душі, а річний цикл, під час якого подібні зміни відбуваються зовні, у природі. Дисертаційне дослідження є першою у вітчизняній літературознавчій науці спробою зібрати та систематизувати ті студії архетипів у літературі, що з'являлися в Україні протягом останніх 20 років.

Теоретичні результати дисертації полягають у :

1) розробці методів аналізу процесів формування та функціонування архетипів;

2) розгляді поезії Т. Шевченка у контексті аналітичної психології К. Юнґа;

3) введенні критеріїв вивчення архетипів у літературі.

Практичне значення дисертації в тому, що її положення дозволяють наблизитися до розкриття сенсу таких понять, як архетип, архетипний образ, психологія художньої творчості, материнський комплекс, природа архетипного відтворення у мистецтві.

Матеріали дослідження були використані в педагогічній роботі автора на семінарських заняттях з історії української літератури кінця XVІІІ -- першої половини XIX ст., за результатами дослідження планується створення програми спецкурсу з психології літературної творчості для студентів-філологів вищих навчальних закладів. У перспективі - використання матеріалів дисертації для написання відповідної монографії.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження були отримані безпосередньо дисертантом.

Апробацію результатів дослідження „Архетипи в поезії Т. Шевченка” було здійснено під час обговорення дисертації на кафедрі історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та висновки роботи знайшли відображення у доповідях на 22 науково-практичних конференціях та семінарах, що відбувалися в Інституті філології та на факультеті психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України. Серед них: „Філологія на межі тисячоліть” (квітень, 2000); „Історична ретроспектива в українській літературі” (грудень, 2002); „Спадщина Т. Шевченка як націєтворчий фактор” (березень, 2003), „Шевченківська весна. Сучасний стан науки, досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (травень, 2003), „Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства” (грудень, 2006). А також відбилися в наукових публікаціях, які 2004 року були відзначені премією Національної академії наук України для студентів вищих навчальних закладів.

Публікації. Основні положення та результати дослідження висвітлено у 9 одноосібних статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена метою, завданням дослідження та логікою розкриття теми. Робота складається зі вступу, двох розділів та висновків. Загальний обсяг дисертації - 164 сторінки, із них основного тексту - 151. Список літератури містить 153 позиції, 2 з них - іноземною мовою (англійською).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено її теоретико-методологічну основу, конкретизовано наукову новизну та практичне значення, наведені дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Розвиток учення про архетипи та його застосування у світовому й українському літературознавстві” з'ясовується сутність поняття „архетип”, досліджується характер виявлення архетипів в українській та світовій літературі, усній народній творчості, а також подаються основні положення теорії архетипів К. Юнґа.

У підрозділі 1.1. - „Термін „архетип”: виникнення й еволюція” - зазначено: у людській психіці К. Юнґ виокремлював не лише свідомість і несвідоме, як його попередники (зокрема З. Фройд), а й розрізняв два шари несвідомого: особисте, чи індвідуальне несвідоме, що одержує змістове наповнення з досвіду окремої людини, та колективне, вміст якого є спільним для всіх. Цим вмістом і є архетипи. Вони успадковуються, будучи позбавленими змісту, здобувають його, лише активізуючись у свідомості. Тому не можна відчути чи пережити архетип у чистому вигляді, а тільки в одній із нескінченної кількості його іпостасей - архетипному образі. У вигляді архетипних образів архетипи постають у снах, мареннях, міфах, чарівних казках, витворах мистецтва.

У підрозділі простежується ґенеза терміна „архетип” - те, як саме і завдяки яким дослідженням - і клінічним, і культурологічним (студії міфів стародавнього світу, а також праць видатних філософів: Платона, І. Канта, А. Шопенгауера та інших) і літературознавчим, - К. Юнґ прийшов до своєї теорії. На думку вченого, цінність архетипів полягає у тому, що вони володіють нуменозністю - здатністю захоплювати, навіювати. Саме ця риса і робить першообрази позастильовим і позачасовим, а значить, вічним явищем, чинником, що зумовлює вплив мистецтва на людину.

Якщо мова йде про літературу, варто пам'ятати: архетип не залежить від стилю чи напряму. Він відпочатку закладений в основу твору як романтика, так і реаліста тощо. Тільки у романтика Т. Шевченка архетип героя, приміром, постане у вигляді козака або гайдамаки, тобто, здобуде актуальне для виміру тогочасної літератури - української літератури доби романтизму - змістове наповнення, пройшовши крізь свідомість письменника.

Досліджуючи архетипи, вчені наштовхуються на цілковиту співвіднесеність загальних схем філо- і онтогенезу, тобто становлення людини як особистості, починаючи з її раннього дитинства, і людини як виду (у такому разі доля героя у міфах, казках, літературі уособлює архетипну долю еґо і відображає процес розвитку людської свідомості загалом, тобто відтворює модель розвитку і колективу, і кожної людини). Юнґівські аналітики, чиї праці стали основою першого розділу дисертації, дійшли висновку: процес становлення людського еґо паралельний розвитку людського соціуму, принаймні, на ранніх стадіях. Архетипи як продукт психосоціального розвитку є явищем стадіальним: кожен першообраз може співвідноситися з певною сходинкою як у становленні індивідуума, так і з певним етапом історичного розвитку соціуму, причому зміна стадій розвитку архетипів є не випадковим парадоксом культурного розвитку, а неминучою психологічною і соціальною подією.

Чимало архетипів перетворилося на лейтмотиви мистецтва, ставши безсмертними, безліч митців раз у раз відтворювали їх. Архетипні образи, сплетені у сюжети, стали тією основою, за якою думка та уява ткали щоразу нові й нові полотна, знати їх необхідно, інакше сенс найпростіших образів та іномовлень класичних творів залишиться нерозгаданим. Актуалізація архетипу, за К. Юнґом, є кроком у минуле, поверненням до архаїчних рис духовності. Завдяки існуванню архетипів у людині будь-якої епохи існують архаїчні уявлення.

Як найзагальніші схеми творчих уявлень архетипи є фундаментальними матрицями духовності. Вони впливають на соціальне життя людини, естетичні сенси та образи культури, лежать в основі художніх структур, є джерелами наймогутніших ідей - естетичних, релігійних, наукових, філософських, етичних. Таким чином, усі формотворення духовної культури можна визначити як відтворення архетипів, прадавніх форм, що актуалізуються в естетичному процесі. Відтворення архетипних образів, вважав К. Юнґ, значно підвищує художню цінність твору, оскільки долучає реципієнта до вічних істин.

У підрозділі 1.2. - „Архетипи і типи творчості” - висвітлено юнґівські погляди на типи художньої творчості, серед яких учений виділяв два - психологічний та візіонерський. К. Юнґ зазначав: є твори, як прозові, так і поетичні, що повністю відповідають авторському задуму. Автор опрацьовує матеріал, аби досягти конкретної мети: дещо додає, а дещо, навпаки, скорочує, акцентує на одних моментах і маскує інші, ретельно стежить за загальним ефектом від твору й приділяє увагу вимогам форми та стилю. Письменник - суворий суддя, який добирає слова відповідно до свого бажання, на власний розсуд. Його матеріал підпорядкований художній меті, письменник хоче висловити саме це, і ніщо інше. Такий тип творчості К. Юнґ назвав психологічним. Твори візіонерські, за словами вченого, народжуються вже закінченими, ніби хтось незримий пише рукою автора, з'являються, немов Афіна Палада із голови Зевса, абсолютно вивершеними.

Із листів, „Щоденника” Т. Шевченка та його біографій, написаних О. Кониським, П. Зайцевим, Л. Ушкаловим, видно, що поет тяжів саме до візіонерського типу творчості, а це дає ще одну підставу досліджувати Шевченкову поезію в „архетипному” ключі. Адже, за К. Юнґом, у творах візіонерів найчастіше виявляються архетипи: такі автори контактують із колективним несвідомим - вмістищем першообразів.

У підрозділі 1.3. - „Основні юнґіанські архетипи та їх значення” - окреслено значення архетипів, яким К. Юнґ та його послідовники приділили найбільше уваги: Персони, Тіні, Аніми та Анімусу, Великої Матері, Мудрого Старого (Старої) та Самості, наведено приклади їх іпостасей, заявлені у найвідоміших творах світової літератури, а також висловлено думку про те, що в поезії Т. Шевченка найбільше відображення знайшли три першообрази - Великої Матері, Тіні і Самості. Головними причинами актуалізації цих архетипів у свідомості митця визначені раннє сирітство та осмислення протягом усього життя своєї долі і долі людства.

З 1946 року К. Юнґ послідовно проводив чітку межу між архетипом і архетипним образом. За словами його учениці М.-Л. фон Франц, архетип є структурною основою для створення окремої міфологеми, а архетипний образ - лише специфічною формою її відображення.

Юнґіанці розрізняють архетипи колективного несвідомого й архетипи структури особистості, адже ці поняття не повністю збігаються. До перших належать Персона, Тінь, Аніма, Анімус і Самість, тоді як до другої групи - Аніма та Анімус, Мудрий Старий (Стара), Велика Матір і Самість. Персона є феноменом свідомості, а Тінь уособлює індивідуальне несвідоме людини.

Особливе значення, на думку К. Юнґа, мають архетипи структури особистості, оскільки їх багатогранна символіка складає основну канву пригод душі у процесі зростання і розвитку, що в юнґіанстві отримав назву індивідуації. Послідовниця швейцарського вченого англійка Ф. Фордгем у книзі „Вступ до аналітичної психології” визначає індивідуацію просто - як процес становлення особистості, а також зауважує, що здійснена індивідуація дає відчуття цілісності і замирення з життям, яке тепер може бути сприйняте таким, яким є насправді, а не таким, яким мусить бути^11. Fordham, Frieda. An introduction to the Jung's psychology/ Frieda Fordham. - London, 1972. - P. 63..

Кінцевою метою процесу індивідуації є Самість - цілісність, душевна гармонія. К. Юнґ вважав осягнення Самості головним завданням людини, адже в ході індивідуації людина підлягає формуванню як особистість, внутрішній світ якої не ототожнюється із колективною психологією; індивідуація - це пошук себе. Показниками її відображення у мистецьких творах слід вважати подорож, метаморфозу, смерть і відродження (як-от у баладах Шевченка „Тополя”, „Лілея”, „Утоплена”) та інші символи ініціації.

Під впливом норм і вимог суспільства, яким людина, будучи істотою суспільною, повинна відповідати, формується своєрідна психічна маска. К. Юнґ назвав її Персоною, на кшталт масок у акторів за часів античності (за їх допомогою глядачам „підказували”, яку роль грає той або інший актор). Персона - не те, чим людина є насправді, а те, чим вона прагне здаватися, роль, яку перебирає на себе у суспільстві, зобов'язання перед суспільством.

Тінь - уособлення індивідуального несвідомого. К. Юнґ використовував цей термін на позначення чинників, яких людина боїться і зневажає у собі. У фольклорі, літературі, образотворчому мистецтві надзвичайно поширений мотив боротьби героя з антигероєм-Тінню, примітивною або аморальної істотою - це перший етап індивідуації, і подолати його можна, застосувавши іронію та самокритику. Марно намагатися відкинути Тінь або витіснити її - людина повинна збагнути, які сторони її душі є темними, і навчитися погамовувати їх.

У світовій літературі боротьба з Тінню в якості первинного тексту палімпсесту проступає у таких творах, як поема „Фауст” Й. Гете, повісті „Золотий горщик” та „Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер” Е. Гофмана (ці твори розглядала крізь призму аналітичної психології послідовниця К. Юнґа А. Жаффе), у „Злочині і карі” Ф. Достоєвського, романах „Роб Рой”, „Айвенго” та ін. В. Скотта, у белетристиці Г. Райдера-Хаггарда (К. Юнґ особливу увагу приділив роману „Вона”). Серед широко відомих постмодерних творів варто згадати в цьому переліку і роман „Кись” Т. Толстої (на думку авторки, людина за будь-яких обставин повинна докласти максимум зусиль, аби не ідентифікуватися з Тінню, не перетворитися на неї), а також усі без винятку твори П. Коельйо. Щодо літератури української, то тут красномовними прикладами боротьби з Тінню можуть слугувати поема „Тризна” Т. Шевченка, повісті М. Гоголя („Ніч напередодні Івана Купала”, „Травнева ніч, або потопельниця”, „Страшна помста”, а особливо - „Вій”) та М. Костомарова („Сорок років”, „Кудеяр”), казка Марка Вовчка „Королівна Я”, історичний роман П. Куліша „Чорна рада”, новоромантичні драми Лесі Українки („Блакитна троянда”, „Одержима”, „Камінний гість”, „Лісова пісня” та ін.).

З'єднувальною ланкою між свідомістю та несвідомим є архетипи Аніми та Анімуса. За К. Юнґом, несвідоме чоловіка містить фемінний елемент, а несвідоме жінки - маскулінний. Ці складові частини учений назвав відповідно „Анімою” (від лат. anima - „душа”) та „Анімусом” (від лат. animus - „дух”). І хоча вони належать до колективного несвідомого, не можна не відзначити їх взаємозв'язку з індивідуальним досвідом людини. Як Аніма, так і Анімус беруть свій початок із трьох джерел:

1) успадкований колективний образ особи протилежної статі;

2) власний досвід спілкування з особами протилежної статі;

3) латентний фемінний / маскулінний принцип, закладений у психіці кожної людини.

Архетип Великої Матері, на думку К. Юнґа, виник під впливом магічної причетності людини до землі, з якої вона, за численними міфами й легендами, походить, на якій живе і куди повертається, проживши свій вік. Найпоширеніший його вияв - Terra Mater. Серед інших утілень - образ конкретної жінки (матері, бабусі, годувальниці), богині, будинку, моря, університету (alma mater) тощо. Найчастіше архетип Великої Матері співвідноситься із глибинами несвідомого, де зароджується і викристалізовується свідомість.

Проте найглибшим внутрішнім архетипом є Самість, це поняття прийнято вважати наріжним каменем аналітичної психології. Самість, на думку К. Юнґа, не лише центр, але й усе коло, що включає в себе свідомість і несвідоме; центр усієї сукупності так само, як еґо - центр свідомості.

М.-Л. фон Франц у дослідженні „Процес індивідуації” розмірковує над тим, що рух до Самості у людини починається із усвідомлення нею власної самотності, душевного болю, страждання. Це своєрідний поштовх до самозаглиблення, самопізнання. Авторка фундаментальної роботи „Психологія казки” багато уваги приділила світовому фольклору, що дало змогу помітити: початок процесу індивідуації зображений у міфах та народних казках найчастіше у вигляді хворого або старіючого короля²². Человек и его символы / [Юнг К. Г., фон Франц М.-Л., Хендерсон Дж. Л. и др]. - М.: Серебряные нити, 1997. - С. 164.. Відомі такі типові сюжетні прийоми, як королівське подружжя, яке не має спадкоємців; чудовисько, яке викрадає усіх дітей та жінок у місті; суцільний морок, що огортає землю і не віщує нічого доброго, холод, посуха тощо. Порятунком є незвичайна річ, яку здобути дуже важко: молодильні яблука, жива вода, чарівний золотий листок, роса з особливого дерева, що дарує сліпому прозріння (як, наприклад, у „Казці про Правду і Кривду”). Щоб відшукати ліки від усього лихого, героєві (еґо-свідомість) доводиться подолати безліч випробувань, здобути певний життєвий досвід, мудрість.

Якщо спроектувати усе це на людську психіку, виходить повна тотожність. Здається, ніщо не може допомогти людині під час першої кризи - зустрічі з Самістю. Єдиний наявний вихід - свідомо зустріти темряву, збагнути її природу і приховану мету, поступово досягаючи гармонії із внутрішнім світом.

Найпоширенішими символами (архетипними образами) Самості є мандала, або священне коло, хрест, дитина (причому, в усіх іпостасях - від божественної дитини до малого голодранця), щасливий шлюб як єдність чоловічого і жіночого начал, Мудрий Старий (Стара), пророк, Будда, Христос. Символи Самості і символи imago Dei - образу Бога в людині - це фактично одне й те саме. К. Юнґ розглядав постать Христа як символ Самості, бо сприймав у боголюдині примирення антитетичних пар протилежностей „духовне” / „тілесне”, „божественне” / „людське”. А через вознесіння Ісуса, на думку К. Юнґа, зливаються воєдино та опосередковуються такі полярно протилежні концепти, як „життя” і „смерть”.

У підрозділі 1.4. - „Переосмислення терміна „архетип” у дослідженнях літератури і фольклору” - визначено спільні й відмінні риси юнґівської теорії архетипів, архетипної критики Н.Фрая і психоаналізу З.Фройда, а пов'язаний із ним підрозділ 1.5. - „Архетипне” шевченкознавство” - повністю присвячений порівняльному аналізу шевченкознавчих праць, дотичних до теми дисертаційного дослідження (Н. Слухай, О. Шморгуненко, О. Гудзя, М. Моклиці та ін.).

У зв'язку з тим, що понад 50 років роботи К. Юнґа внаслідок історичних підстав не здобувалися на поширення на теренах Радянського Союзу, навіть більше - вважалися ідеологічно хибними, ворожо спрямованими, термін „архетип” став складовою інструментарію вітчизняних учених-філологів лише наприкінці 1990-х. Із цього часового проміжку вириваються хіба що роботи Гр. Грабовича, американського шевченкознавця українського походження: книга „Шевченко як міфотворець”, у якій автор торкається „архетипної” теми, вийшла друком 1989 року. Але, незважаючи на незначну кількість праць, присвячених архетипам у поезії Т. Шевченка, ми не могли їх не розглянути. При цьому більше уваги приділили публікаціям, де мова йде саме про юнґіанські архетипи, тобто тим, що безпосередньо стосуються теми дисертаційного дослідження. Роботи Д. Наливайка, Гр. Грабовича, О. Забужко, де маємо інший архетип або ж юнґіанський, але тільки побіжно згаданий, не розглядаються так детально, як, скажімо, невеликі за обсягом наукові статті О. Шморгуненко та О. Гуздя - авторів, які ставили собі за мету проаналізувати твори Т. Шевченка саме за допомогою інструментарію аналітичної психології.

Як уже зазначалося, наразі маємо багато переосмилень і видозмін значення терміна „архетип”. Літературознавчі праці, де такі переосмислення найбільш виразні, докладно розглянуті у першому розділі дисертації. Йдеться про посібник та монографію Н. Зборовської, монографію та статті Н. Слухай, статті С. Пригодія. Визначено, що поплутання і варіювання значення відбуваються, головним чином, через застаріле співвіднесення аналітичної психології із психоаналізом З. Фройда (у Н. Зборовської) або архетипною критикою Н. Фрая (у С. Пригодія). Відмінні риси (бо спільних вкрай мало) цих наукових галузей також зазначені у дисертаційному дослідженні.

Від психоаналізу З. Фройда аналітичну психологію К. Юнґа відрізняють:

1) погляди на структуру людської психіки: на думку З. Фройда, несвідоме є тільки індивідуальним, під нього підпадає усе те, що якимось чином конфліктує зі свідомістю - дитячі переживання, неприємні спогади, затиснені і непогамовані бажання, фобії тощо. К. Юнґ вважав, що несвідоме складається із двох шарів: індивідуального та колективного, вміст якого ніколи не був витісненим;

2) погляди на роль несвідомого: якщо для З. Фройда це просто звалище непотрібного і шкідливого, то для К. Юнґа - креативне начало, скарбниця досвіду людства, яким потрібно збагатитися кожній окремій людині;

3) найпоширеніша хиба, яку один за одним повторюють українські дослідники, - те, що З. Фройд нібито писав про архетипи і започаткував це вчення. Насправді ж не написав ані рядка - це поняття належить лише аналітичній психології К. Юнґа;

4) на відміну від З. Фройда, К. Юнґ вважав, що поведінка, вчинки людини, а також творчість її не мотивуються статевим потягом чи психічними травмами, отже, в аналітичній психології творчість не тотожна хворобі і не може бути аналізована як прояв хвороби;

5) аналітична психологія зробила більший внесок у вивчення психології творчості, тоді як спроби психоаналітиків і самого З. Фройда пояснити природу творчості, сутність її впливу були визнані невдалими ще за життя австрійського вченого;

6) К. Юнґ не був учнем З. Фройда, але співпрацював із ним певний час, культивуючи власну галузь науки, яку зумисне, аби відокремити від класичного психоаналізу, назвав аналітичною психологією (зауважимо також, що у Великій Британії та США людей, які працюють у цій галузі, давно не оцінюють як психоаналітиків, вони - юнґівські аналітики);

7) К. Юнґ не приділяв значної уваги дитячій сексуальності та комплексам, як це робив З. Фройд. Наріжним каменем юнґіанства стали архетипи і притаманна їм нуменозність.

Що ж стосується архетипної критики Н. Фрая, то простіше знайти у ній відмінні риси із аналітичною пихологією, аніж ті, які їх споріднюють. Н. Фрай як літературознавець відкидав психологічне підґрунтя архетипів і їх значення у процесі розвитку особистості. На його думку, у літературі по-різному відображається зміна пори року. Проте така думка може бути названа лише гіпотезою, не теорією. А в архетипів К. Юнґа є емпіричне пояснення.

У другому розділі дисертації „Своєрідність відображення юнґіанських архетипів у поетичних творах Т. Шевченка” працюємо безпосередньо з Шевченковими текстами, аналізуючи їх за допомогою матеріалу, викладеного у попередньому розділі.

Аналіз проведено у трьох напрямках: визначено місце й значення у поезії Т. Шевченка Великої Матері, Тіні й Самості, навколо яких обертаються й структуруються усі інші архетипи. Таким чином здійснено нове прочитання Шевченкових творів - переважно поем, адже найкраще і найповніше першообрази простежуються у сюжетних творах (проте трапляються й винятки: чотири „Думки”, „Мені тринадцятий минало”, балади „Причинна”, „Тополя”, „Русалка”).

У підрозділі 2.1. - „Архетип Великої Матері у поезії Т. Шевченка” - проаналізовано характер та різні прояви архетипу Великої Матері, який у Т. Шевченка володіє здатністю змінювати безліч іпостасей: це і жінка-матір, і Богородиця, і місто, і море, і ліс, і ніч, і церква, і власне, матір-Україна. Однак усі названі архетипні образи підлягають згрупуванню за двома категоріями: Добра Мати (як у поемах „Наймичка”, „Неофіти” і „Марія”) і Грізна Мати („Розрита могила”, „Утоплена”, „Русалка”). Спільною рисою для матерів з обох „таборів” є стражденність. І Добра, і Грізна Мати у Т. Шевченка - це мати-страдниця.

Свою класифікацію архетипних образів Великої Матері - поділ на 9 найтиповіших іпостасей - запропонувала пост'юнґіанка Ч.Гілкрайст; цю класифікацію також розглянуто у підрозділі і проілюстровано за допомогою прикладів, узятих із Шевченкових творів („Катерина”, „Утоплена”, „Русалка”, „Титарівна”, „Наймичка”, „Неофіти”, „Марія” та ін.).

Однією з найцікавіших для спостереження архетипу Великої Матері є поема „Катерина” - передусім, тому, що у ній заявлено два архетипні образи цього першообразу. Варто звернути увагу на постать матері головної героїні. Особливе значення для її розуміння має монолог, у якому вона картає доньку і змушує покинути оселю. Помітне чергування проявів Доброї і Грізної Матері, ці іпостасі протидіють одна одній. Спочатку мати лає Катерину, виганяє шукати в Московщині старостів і бояр для нездійсненного весілля, а потім висловлює свій жаль. Рішуче „Будь щаслива в чужих людях, до нас не вертайся!” (звідси видно, що мати все-таки сподівається щасливої долі для Катерини) змінюється на тужливе „А хто ж мою головоньку без тебе сховає?”. Перед відходом Катерина здобуває благословення - останній прояв Доброї Матері.

У першому розділі роботи, що слугує теоретичним підґрунтям, згадується: за К. Юнґом, під впливом оточення, суспільних норм і правил формується Персона - маска, з якою живе більшість людей. З одного боку, вона відповідає власним намірам людини, з другого - запитам і поглядам її оточення, причому переважає то один, то інший момент. Персона полегшує спілкування зі світом, вберігає від аморальних вчинків, але водночас ускладнює розуміння самого себе. Отже, за суттю вона виявляється цілим комплексом функцій, що утворилися на основі пристосування особистості до життя або завдяки необхідній зручності в моделі співжиття, проте аж ніяк не у відповідності до якостей, тотожних індивідуальності. Повне і беззастережне злиття з Персоною призводить до втрати індивідуального начала. Людина стає не тим, ким є насправді, а тим, ким повинна бути, чинить не те, чого прагне, а чого від неї очікують.

Норми звичаєвого права вплинули на формування стійкого уявлення про порядну родину, де немає місця доньці-покритці (дарма, що ошуканій) і її синові-безбатченку (хоч він, як і всі люди, не обирав, де і коли з'явитися на світ). Думка громади надто багато важить для рідних Катерини - вони йдуть проти своєї волі й людяності, але відштовхують дочку.

Рання, датована 1837 роком „Катерина” - чи не єдиний Шевченків твір, де архетип конфліктує з Персоною, де показано взаємовплив зовнішнього та внутрішнього, що відображається як на психіці, так і на долі людини.

В образі Катерини також помітна двоїстість, амбівалентність. Спочатку вона випрошує милостиню у чумаків, аби нагодувати дитину (Добра Матір), а потім кидає сина напризволяще (прояв Грізної Матері). Знову ж таки, під впливом людського осуду й зовнішніх обставин.

Спостережено, що поступово Т. Шевченко полишає архетипний образ Грізної Матері, замінюючи його Доброю Матір'ю (як-от у поемах „Наймичка”, „Неофіти”, „Марія”). Уперше відхід від двохіпостасної моделі архетипу помічено у „Наймичці” (1845 рік). Поет вже втретє моделює ту саму ситуацію (першими значними спробами були „Катерина” і російськомовна поема „Слепая”). Проте Ганна-наймичка підіймається на щабель вище від своїх попередниць: не тікає від жорстокого світу, як це робить Катерина, але знаходить шлях позбавити свою дитину тавра байстрюка і при цьому, як годиться матері, перебувати поруч.

У підрозділі 2.2. - „Зустріч із Тінню як передумова становлення особистості” - значна увага приділяється архетипу Тіні, найповніше реалізованому у таких творах, як „Царі” та „Сон („У всякого своя доля...”). У останньому ліричний герой перемагає Тінь саме завдяки іронії, здатності перетворити страшне на смішне.

У підрозділі 2.3. - „Індивідуація і Самість та їх реалізація у поезії Т. Шевченка” - йдеться про відображення у Шевченкових творах головного архетипу - Самості. Полярно протилежну Персоні Самість - цілісність людської природи, архетип гармонійного співіснування як із внутрішнім „я”, так і з навколишнім світом - простежено на прикладах героїв поем „Тризна”, „Гайдамаки”, „Єретик”, „Чернець”, „Великий льох”, „Невольник”, „Відьма”, „Москалева криниця”, „Варнак” та ін. Самість у Т. Шевченка має свою специфіку - це здатність до збереження позитиву попри можливі життєві негаразди.

Аби досягти Самості, героєві належить зустрітися віч-на-віч із Тінню, супротивником. У творах Т. Шевченка цей супротивник буває і колективним - „чужі люде”, які перешкоджають героєві збагнути світ і себе, не розуміють, не підтримують, вороги, ненависть до яких почасти є мірилом власної жорстокості героя (як-от у поемі „Гайдамаки”), і абстрактним - як у поемі „Тризна” (вади буття самого героя).

„Тризна”, написана 1843 року, заслуговує на особливу увагу, оскільки є першим у Шевченковій творчості класичним (і більш-менш повним) утіленням архетипного сюжету - подорожі героя у пошуках себе. На думку пост'юнґіанців та, зокрема, Дж. Кемпбела, подорож, про яку йдеться, складається з трьох етапів: відторгнення (коли герой починає розуміти необхідність самопізнання і прагнути його, а відтак стає іншим, інакшим для оточення), ініціації (осягнення істини) та повернення з метою переповісти цю істину іншим.

Твір розпочинається символом Самості, психічної цілісності: „Двенадцать приборов на круглом столе...” Число 12 символізує космічний порядок і спасіння, Зодіак, завершеність, вічність і повноту, силу і могутність. Круглої форми стіл нагадує священне захисне коло, мандалу, що теж символізує Самість. У розвитку теми поет зображує картини нещасливого злиденного животіння, які рано постають перед безіменним сиротою, головним героєм „Тризни”: „Упреки злые встретил он / За хлеб насущный… В сердце рану / Змея прогрызла… Детский сон / Исчез, как голубь боязливый. / Тоска, как вор, нетерпеливо / В разбитом сердце притаясь, / Губами жадными впилась / И кровь невинную сосала…”^33. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / [pедкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.] / Тарас Григорович Шевченко. - К.: Наукова думка, 2001. - Т. 1: Поезія 1837 - 1847. - C. 241-241.

Таким чином, герой (а цей квазіархетип, за К. Юнґом, є втіленням еґо - людської свідомості, а отже, свідомості автора твору) ситуативно, волею долі ступає на шлях самозаглиблення й опиняється віч-на-віч зі своєю Тінню. Прикметним є те, що Тінь у поемі „Тризна” постає виразно відмінною від змальованої у творах інших письменників-романтиків: Й. Гете, В. Гофмана, В. Скотта, М. Гоголя чи М. Костомарова. Якщо у цих авторів вона персоніфікується в образах окремих антигероїв: Мефістофеля, Цахеса, Решлі, Вія (або зрадливого Петра зі „Страшної помсти”) та Придибалки, то у Т. Шевченка Тінь - це інша іпостась самого героя, та його сутність, що наявна і в реальному житті.

Один із символів Тіні у даному випадку - змія. Це споріднює російськомовну „Тризну” з народними казками, де антигерой дуже часто постає у вигляді змія, та, звичайно ж, із біблійною історією про спокушення Єви. Уперше у творі з'являється символ голуба. У народних уявленнях голуб - душа людини, а також іпостась Святого Духа.

Про свого героя-сироту Т. Шевченко пише: „О, если б мог он шар земной / Схватить озлобленной рукой / Со всеми гадами земными, / Схватить, измять и бросить в ад! / Он был бы счастлив, был бы рад, / Он хохотал, как демон лютый” ⁴⁴. Там само. - С. 242..

Зусиллям волі герой „Тризни” перемагає свою внутрішню лють і вивищується над світом, що колись дорікав йому куснем хліба. Люди тягнуться до нього, він, як образно висловлюється Т. Шевченко, для них „как волхв, вещатель молодой”. Але наприкінці герой гине, бо усвідомлює, що не виконує свого головного призначення - служити Батьківщині, він перебуває і реалізовується на чужій землі, а отже, лише для власного, особистого добра. Ланка „повернення” у його подорожі відсутня. Виявляється, що Т. Шевченко „вважав недійсною” і незавершеною індивідуацію (самоствердження) поза рідною землею.

У поемі „Тризна” спостерігається вельми важливий для розуміння героя момент - авторське бачення того, що пізніше буде назване процесом індивідуації. Сформуватися як особистість для Т. Шевченка значить: „Без малодушной укоризны / Пройти мытарства трудной жизни, / Измерять пропасти страстей, / Понять на деле жизнь людей, / Прочесть все черные страницы, / Все беззаконные дела… / И сохранить полет орла / И сердце чистой голубицы!”⁵⁵. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / [редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.] / Тарас Григорович Шевченко. - К.: Наукова думка, 2001. - Т.1: Поезія 1837 - 1847. - С.244.

Привертає увагу слово „сохранить”, що відкриває бачення Т. Шевченком сутності людини, кардинально відмінне від міфічного і казкового. Згідно з Т. Шевченком, людина за своєю природою добра, тому в ході індивідуації не набуває гарних душевних якостей, а викристалізовує чи відновлює їх у собі всупереч випробуванням долі.

Розуміння проблеми добра і зла К. Юнґом повністю збігається із Шевченковим. Світло не створює темряву, а темрява не створює світла, вважав засновник аналітичної психології, отже, ми повинні стверджувати, що добро і зло, як співіснуючі половини морального судження, не виводяться одне з одного, а завжди існують у ньому⁶⁶. Юнг К. Г. Избранное / Карл Густав Юнг ; [пер. с нем. Е. Б. Глушак, Г. А.Бутузов, М. А.Собуцкий]. - Мн.: ООО „Попурри”, 1998. - C. 169..

Так само, як і український поет, швейцарський учений дотримувався думки, що, не знаючи, як виглядає і чим загрожує зло, неможливо осягнути, що таке добро. Він погоджувався із Томою Аквінатом, який говорив із цього приводу наступне: „Одна з протилежностей пізнається опосередковано через іншу, як тьма пізнається через світло. Тому, що таке зло, потрібно пізнавати з природи добра”. Отже, і в працях К. Юнґа, крізь призму чиєї теорії ми розглядаємо поетичний доробок Т. Шевченка, знаходимо те саме „прочесть все черные страницы, все беззаконные дела / И сохранить полет орла / И сердце чистой голубицы”.

Архетипний сюжет, заявлений у „Тризні”, повторюватиметься у Шевченковій творчості протягом усього життя поета й знайде своє місце у таких творах, як „Гайдамаки”, „Невольник”, „Відьма”, „Москалева криниця” та багатьох інших.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що полягає у поєднанні літературознавчих методів дослідження із аналітико-психологічним; це дало змогу по-новому проінтерпретувати поезію Т. Шевченка, прочитати за наявним текстом, персонажами та їхніми діями несвідомий підтекст.

Як запевняв К. Юнґ, психологію як науку про перебіг душевних явищ можна пов'язати з літературознавством. Наука, що вивчає душу, повинна бути спроможна показати і пояснити психологічну структуру твору мистецтва, з одного боку, та психологічні засновки творчої людини, митця, з іншого.

У дисертаційному дослідженні з'ясовано низку важливих явищ щодо розкриття історії терміна „архетип” та його семантики за К. Юнґом - перший розділ роботи великою мірою присвячено цьому питанню. Вдалося простежити, праці яких філософів уплинули на вченого і що саме він запозичив - йдеться про ідею загальнолюдських культурних первнів. Проте на відміну від Платона, І. Канта, А. Шопенгауера, у К. Юнґа були ще й клінічні досліди, на основі яких учений довів, що ці первні таки присутні у психіці кожної людини і відображаються вони у мареннях, міфах, казках, образотоворчому мистецтві, літературі. Учений справедливо стверджував, що використовуваний ним термін „архетип” більш емпіричний і менш метафізичний порівняно з аналогічним терміном, що його вживали філософи-класики.

У дисертаційному дослідженні під словом „архетип” слід розуміти саме первісну форму, яка існує з незапам'ятних часів, але позбавлена будь-якого змісту. Зміст вона набуває, лише активізуючись і формуючись у свідомості кожної окремої людини. Спричиняють таку активізацію сильні емоції, потрясіння, усе, що здатне викликати резонанс у несвідомому.

У першому розділі розглянуто праці послідовників К. Юнґа Ф. Фордгем, Е. Семюелза, Дж. Кемпбела та ін. і визначено, що пост'юнґіанці найбільше уваги приділили архетипам Самості, Тіні, Великої Матері, Аніми та Анімуса, Мудрого Старого та Старої. Не залишилися поза увагою і роботи українських літературознавців, що претендують на статус психоаналітичних чи аналітикопсихологічних. Однією з таких праць є „Психоаналіз і літературознавство” Н. Зборовської. Але, незважаючи на досить промовисту назву, методів, схем і прийомів, які б дозволяли користуватися здобутками психоаналізу (до психоаналітиків Н. Зборовська відносить і К. Юнґа, хоч він у свій час такому визначенню противився), у книзі немає. Є лише виклад теорій З. Фройда, К. Юнґа та інших мислителів ХХ століття, іноді абсолютно не схожих одна на одну, проте об'єднаних спільною назвою „психоаналіз”.

У цьому дослідженні використано одну теорію - теорію архетипів - як метод дослідження літературних творів, а саме - поезії Т. Шевченка.

Проаналізувавши поетичні твори Т. Шевченка крізь призму теорії архетипів, доходимо висновку, що у центрі архетипного світу Т. Шевченка постають першообрази Великої Матері і Самості, а також нерозривно пов'язаний із останнім архетип Тіні.

Перший з'являється у різних архетипних образах, оскільки змінюється його свідоме наповнення: матір еволюціонує від амбівалентної з переважанням негативного начала (Грізної, або Жахливої, яку ми бачимо у „Катерині”, „Тополі”, „Мар'яні-черниці”, „Утопленій”, „Русалці”, „Розритій могилі”) до позитивної (Доброї Матері), змальованої у поемах „Наймичка”, „Неофіти”, „Марія”. Це свідчить про поступовий відхід Т. Шевченка від дитячих переживань та образ, пов'язаних із сирітством.

Проблему матері-покритки, яку осмислювали шевченкознавці Ю. Луцький, Л. Ушкалов та інші, Т. Шевченко вирішує однозначно: у родині повинні бути мати і батько. Поєднання жіночого начала з чоловічим забезпечує гармонійне формування й існування людини, наявність долі-Самості, пошуком якої переймаються Шевченкові герої. (Згідно з теорією архетипів К. Юнґа, щасливий шлюб, подружжя - це символ Самості, істини).

Архетип Самості, будь то пошук долі чи досвід боротьби із зовнішнім або внутрішнім злом, залишається незмінним у своїй суті - як мета, шлях до якої пролягає через усе життя. І досягти цієї мети, за Т. Шевченком, можна через усепрощення і любов до людей.

Такий шлях, зокрема, обирає Степан, головний герой поеми „Невольник”, який, навіть зоставшись калікою, повертається до нормального життя і бере шлюб із Яриною. До всепрощення приходить і героїня поеми „Відьма” - покритка, яка втратила двох дітей-близнят. Москаль Максим із „Москалевої криниці” також здобувається Самості, навіть незважаючи на загибель дітей, зраду дружини, підступи заздрісного сусіда, довготривалу службу у війську і каліцтво. Уже згадуваний герой „Тризни”, змагаючись із самим собою, розуміє, що потрібно „людей изведать и любить”, а Семен Палій, ставши ченцем, усвідомлює: шляхом кровопролиття не можна здобути щастя. Герой поезії „Меж скалами, неначе злодій...” змушений пройти шлях до Самості двічі і лише після цього пробачити гріх зрадливій дружині.

Не осягає Самості сотник Гонта, оскільки, переплутавши ворогів і перетворившись із людини, яка тільки реагує на зло, на людину, яка зло творить, тобто на „злоначинающого”, обертає це зло проти самого себе - убиває власних дітей, а значить, позбавляє себе майбутнього.

Уважно прочитавши біографію Т. Шевченка, можна дійти висновку, що його власний життєвий шлях багато у чому подібний до життєвого шляху його героїв - це індивідуація, шлях до Самості, на якому не бракує нічого: ані відторгнення, ані ініціації через численні випробування, ані повернення, що буде відбуватися, мабуть, доти, доки існує український народ.

Архетип Тіні - уособлення негативних рис характеру, які потрібно усвідомити, аби перебороти, - детально простежується на прикладах персонажів таких творив, як „Царі” і „Сон” („У всякого своя доля...”). В останньому заявлені три можливі аспекти архетипу: конкретний, колективний та абстрактний. Ліричний герой поеми під час своєї фантастичної подорожі позбувається розпачу, гніву й ненависті, натомість здобуває здатність посміятися над ворогом і навіть пожаліти його, а отже, зливається із Самістю через подолання Тіні, оскільки головною зброєю проти неї К. Юнґ вважав самокритику та іронію.

Наскрізь іронічною є поема „Царі”, де показана не лише Тінь у її найгірших - гріховних - проявах, а й тіньова Самість - Самість навпаки. Для ілюстрації розбещеності, цинізму і підступності Т. Шевченко обирає царів - постійне уособлення Тіні в його творах. До того ж, царів, проголошених святими. „Святі” у поета невідворотно деградують, а прості люди, навпаки, мають змогу духовно зростати.

Теорія архетипів К. Юнґа, застосована як методика аналізу Шевченкової поезії, допомогла дійти висновку про те, що у Т. Шевченка були не просто філософські погляди, а струнка й упорядкована морально-етична й філософська система, у центрі якої знаходиться людина, яка прагне просвітлення. Вона від народження містить у собі образ Бога, але протягом життя чинить гріховні вчинки - свідомо (як гайдамаки) чи несвідомо (як три душі у „Великому льосі”), з власної (Микита з балади „Титарівна”) чи чужої злої волі (покритка-Лілея). Проте у кожного, навіть найзапеклішого грішника („Варнак”), є можливість покаятися і зрозуміти, у чому сенс буття.

За Т. Шевченком, він у всепрощенні, добротворстві й гармонійному існуванні серед собі подібних. До нього не належить жага влади, слави чи особливого суспільного статусу - тільки безмежна любов до ближнього, що нерідко вивершується самопожертвою. Праведний учинок має бути здійснений, навіть незважаючи на те, що його не оцінять. А той, хто обтяжений матеріальним статком і владою, заради якої відкинув усі моральні якості, не має змоги стати цілісною особистістю, у нього є лише один шлях - ототожнитися, злитися із Тінню.

Попри уявлення деяких учених радянської доби, що побутують дотепер, поет не закликав до помсти і не оспівував кровопролиття, хоч би з якою метою його розв'язали, точніше, розумів мету („розкувати сестру”, як у „Гайдамаках”), проте не виправдовував засобу.