Драматургічна творчість українських письменників-емігрантів середини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

10.01.01 - Українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Драматургічна творчість українських письменників-емігрантів середини ХХ століття

Антонович Світлана Олександрівна

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Безхутрий Юрій Миколайович,

Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна,

завідувач кафедри історії української

літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Хороб Степан Іванович,

Інститут філології Прикарпатського

національного університету

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри української літератури,

директор Інституту філології кандидат філологічних наук

Мариняк Руслана Степанівна,

Харківський гуманітарний університет

«Народна українська академія», доцент кафедри українознавства

Захист відбудеться «17» лютого 2010 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 6-85.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий «14» січня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кремінська І. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Українська еміграційна література, зокрема середини ХХ століття, - органічний і важливий складник нашого словесного мистецтва. Це яскраво демонструють розвідки, присвячені вивченню відповідного феномену минулої доби. Серед дослідників варто назвати як українських еміграційних літературознавців (Г. Грабович, В. Державин, І. Качуровський, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Я. Славутич, М.-Р. Стех, Ю. Шерех), так і материкових (В. Агеєва, О. Астаф'єв, М. Балаклицький, М. Ільницький, Н. Лисенко-Ковальова, Ю. Мариненко, С. Павличко, Ф. Погребенник, М. Сподарець, А. Уліщенко, С. Хороб) чи навіть зарубіжних (Ю. Лободовський). Проте еміграційна драматургія цього періоду досі ще не стала об'єктом поглиблених літературознавчих досліджень. Незважаючи на посилення уваги науковців до її опрацювання, що спостерігається останнім часом (Ю. Горідько, О. Любенко, С. Хороб, І. Юрова та ін.), творчість багатьох драматургів залишається не розглянутою дослідниками.

Як відомо, суспільна свідомість середини ХХ століття позначена болісними пошуками місця людини у світі. Тому поява абсурдистськоп фiлософiп, що акумулювала кризові моменти доби, мала закономірний характер, а тема безглуздості людського існування стала предметом уваги не тільки філософії, але й літератури та мистецтва ХХ століття (А. Камю, С. Беккет, Е. Іонеско, У. Фолкнер, С. Далі, П. Пікассо й ін.). Вона репрезентує новий погляд на людину та її місце в Універсумі. Абсурд стає не тільки способом мислення, але й мотивацією людської поведінки. Абсурдистські ідеї, які охопили Західну Європу, виявляються й у драматичній творчості українських письменників-емігрантів.

Поряд із проблемою безглуздості існування в середовищі еміграції актуалізується також відчуття безґрунтів'я. Українські митці, які гостро переживають відповідну психологічну травму, намагаються художньо осмислити життя людини, позбавленої свого дому та відірваної від власних коренів. У текстах письменників розкривається розмаїтість та неоднозначність становища ді-пі, що вказує на особливий тип їхнього буття.

Драматургія українських емігрантів середини ХХ століття - О. Бабія, І. Багряного, Л. Коваленко, Ю. Косача, І. Костецького, І. Чолгана, А. Юриняка - посідає окреме місце у вітчизняному літературному дискурсі. Вона розвивається безвідносно до радянської літератури, а тому має самобутній характер. З одного боку, митці дотримуються традицій національної драматургії, а з другого - зазнають мистецьких впливів, що вирують у західноєвропейському просторі. Відповідні експерименти в напрямку трансформації або синтезу канонічних та новітніх тенденцій не тільки вказують на тематичну й ідейну оригінальність п'єс, але й свідчать про пошуки своєрідних форм адекватного осмислення дійсності. Тому драматична творчість еміграційних митців становить значний інтерес як у плані специфіки ідейно-філософського осягнення доби, так і стосовно особливостей художньої реалізації цього задуму. Усе зазначене й зумовлює актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури ХVІІІ-ХХІ століть».

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації полягає у з'ясуванні специфіки драматургії українських еміграційних письменників середини ХХ століття. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

розглянути теоретичні аспекти вивчення драми як літературного роду;

з'ясувати особливості рецепції української еміграційної драматургії в критиці та літературознавстві як діаспори, так і материкової України;

окреслити поняття абсурду як знакового для ХХ століття;

дослідити художню реалізацію ідеї абсурдності людського існування на матеріалі п'єс драматургів-емігрантів;

охарактеризувати явище безґрунтів'я як прикметне в ситуації еміграції;

проаналізувати твори митців як художнє втілення позбавленого ґрунту світу, що реалізується в безпосередньому зображенні життя ді-пі, в прагненні людини-емігранта відновити внутрішню рівновагу, зокрема за рахунок змалювання минулого України, звернення до української народної творчості;

визначити найбільш характерні риси поетики драм.

Об'єкт дослідження - п'єси українських письменників-емігрантів середини ХХ століття, зокрема «Олена Степанівна» О. Бабія, «Генерал», «Морітурі», «Розгром» І. Багряного, «Домаха», «Героїня помирає в першім акті», «Ковальчуки», «Ксантіппа», «Неплатонівський діялог», «Приїхали до Америки» Л. Коваленко, «Дійство про Юрія-Переможця», «Кортез і Безталанна» Ю. Косача, «Близнята ще зустрінуться», «Дійство про велику людину» І. Костецького, «Блакитна авантура», «Діти Дажбога», «Дума про Мамая», «Загублений скарб», «Замотеличене теля», «Замотеличене теля 2», «Мамай невмирущий», «Останнє втілення Лиса Микити», «Провулок Св. Духа», «Сон української ночі, або Мандрівка чумака Мамая довкола світу», «Хожденіє Мамая по другому світі» І. Чолгана, «На далеких шляхах», «Справжня наречена» А. Юриняка.

Предмет дослідження - проблемна та поетикальна своєрідність драматичних творів письменників-емігрантів середини ХХ століття.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу дисертації становлять праці радянських, сучасних, а також зарубіжних дослідників, у яких розглядається специфіка драми як роду літератури, її жанрових та поетикальних особливостей (Е. Бентлі, О. Бондарева, В. Гуменюк, А. Карягін, М. Кургинян, І. Михайлин, Л. Мороз, В. Працьовитий, М. Сулима, Л. Уколова, В. Фролов, Л. Чернець, В. Халізєв та ін.). Ураховуючи досягнення літературознавства в дослідженні філософського складника літератури, актуальними є роботи, присвячені вивченню абсурдистської літератури (О. Буреніна, І. Дюшен, М. Есслін, А. Краєвська, Т. Проскурнікова та ін.), проблеми безґрунтів'я (В. Агеєва, Т. Блажеєвська, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех та ін.). Для дисертації принципове значення мають праці філософів А. Камю, С. Кіркеґора, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартра, Л. Шестова.

Використано такі методи дослідження, як культурно-історичний, компаративний, структурно-семіотичний, елементи міфологічного, психологічного та біографічного.

Наукова новизна отриманих результатів обумовлюється тим, що в дисертації вперше:

розглянуто драматургію українських письменників-емігрантів середини ХХ століття як специфічне явище, що дозволяє визначити його роль в історії української культури в цілому;

досліджено маловідомі твори означеного періоду;

здійснено аналіз п'єс різних авторів у зв'язку з проблемою абсурдності людського існування;

виявлено, що драматурги зосереджують увагу на таких аспектах, як абсурдність світобудови, світовідчуття персонажів, безглуздя ситуацій, що формує відповідний настрій творів;

систематизовано п'єси за специфікою оприявлення проблеми безґрунтів'я; драматургічний письменник емігрант абсурдність

виокремлено три способи художньої реалізації зазначеного вище явища: безпосереднє зображення життя емігрантів, апеляція до української народної творчості, змалювання минулого України;

здійснено спробу комплексного дослідження поетики драматичної творчості українських письменників-емігрантів середини ХХ століття;

продемонстровано загальну тенденцію художнього втілення мистецького задуму, що поєднує як традиційні, так і новаторські особливості поетики, характерні для експериментальних пошуків ХХ століття.

Практичне значення роботи. Результати дисертації можуть бути використані для підготовки лекційних і практичних занять із курсів історії української літератури ХХ століття, історії української драматургії в середніх та вищих навчальних закладах, у спецкурсах і спецсемінарах. Матеріали праці можуть використовуватися для написання курсових, бакалаврських, магістерських робіт, посібників і підручників з історії драматургії, а також для подальшого вивчення української еміграційної драматургії середини ХХ століття.

Особистий внесок здобувача. Робота виконана самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та наукових конференціях у формі доповідей і повідомлень: ІХ Міжнародній конференції молодих учених (м. Київ, 19-21 червня 2007 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (м. Бердянськ, 10-12 вересня 2007 р.); Підсумковій конференції аспірантів філологічного факультету (м. Харків, 28 березня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Українство у світі: Україна є там, де живуть українці» (м. Чернігів, 23-25 травня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів» (м. Харків, 18-20 вересня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Наукова спадщина Юрія Шевельова і світ сучасної української філології. До 100-річчя від дня народження Ю. Шевельова» (м. Харків, 17 грудня 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 7 статей, які вміщено у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Структура студії зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 204 сторінки, з них 167 сторінок основного тексту та 37 сторінок списку використаних джерел, що налічує 331 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано вибір теми студії, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об'єкт, висвітлено зв'язок теми праці з науковими програмами і планами, показано наукову новизну, практичну цінність отриманих результатів, наведено дані про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ роботи - «Проблеми й теоретичні засади вивчення драматургії українських письменників-емігрантів середини ХХ століття» - складається з двох підрозділів. Перший підрозділ - «Драматургія в науково-теоретичному висвітленні й теоретико-методологічні засади її дослідження» - присвячується обґрунтуванню теоретико-методологічної основи дисертації. У ХХ столітті стають актуальними студії, що вивчають специфічні риси п'єс. Доцільно згадати імена С. Балухатого, Е. Бентлі, А. Карягіна, М. Кугриняна, М. Кудрявцева, І. Михайлина, М. Полякова, В. Працьовитого, В. Сахновського-Панкєєва, Т. Свербілової, Л. Уколової, В. Фролова, В. Халізєва, С. Хороба, Л. Чернець та ін. У своїх роботах вони найбільше уваги приділяють специфіці конфлікту та дії в драмі, питанню жанрології, композиції тощо. Місткими судженнями й теоретичними узагальненнями характеризуються праці С. Балухатого, В. Гуменюка, Н. Кузякіної, Л. Мороз, присвячені творчості окремих драматургів. ХХІ століття відзначається цікавим та ґрунтовним осмисленням української драматургії ХVІІ-ХVІІІ століття (М. Сулима), новітньої драматургії, зокрема й періоду «нової хвилі» (О. Бондарева, Л. Бондар, М. Громова та ін.), тощо.

Одним із ключових понять теорії драми є конфлікт, який відіграє значну роль як рушія дії, є головним виразником проблематики п'єси, у ньому виявляється авторська оцінка характерів.

На пильну увагу заслуговують трансформаційні процеси, що відбувалися в ХХ столітті в жанровій системі драми: збільшується роль епічних та ліричних елементів; спостерігається прагнення художників до гібридизації, поєднання різних жанрових елементів у одній п'єсі, а також елементів різних видів мистецтва; у драмах посилюється трагізм, часто у творах помітно трагікомічний струмінь, що позначається на атмосфері зображуваного.

У теорії драми до найважливіших проблем належить проблема компоновки п'єси. Зокрема, драма середини ХХ століття характеризується такими композиційними особливостями, як монтаж, колаж, «театр-в-театрі», введення «ведучого», пролог, епілог, інтермедія, хор тощо.

П'єси належать до власне літературних творів і сприймаються в процесі читання, разом із тим вони становлять важливий, первинний компонент театрального мистецтва - драматургічну основу вистав. Як свідчать театрознавчі студії О. Красильникової, В. Ревуцького, Дж. Стайна та ін., подвійне життя драми зобов'язує дослідника орієнтуватися на специфічно театральні поняття. Без урахування цих особливостей аналіз української еміграційної драми середини ХХ століття був би неповним.

Як показує опрацювання науково-теоретичної літератури, дослідники зосереджуються на формотворчих елементах п'єс, зокрема їх жанрових, композиційних особливостях тощо.

У другому підрозділі - «Рецепція української еміграційної драматургії середини ХХ століття в критиці й літературознавстві» - проаналізовано ступінь вивчення п'єс О. Бабія, І. Багряного, Л. Коваленко, Ю. Косача, І. Костецького, І. Чолгана, А. Юриняка. Зауважено, що наукова рецепція їх драматургічної творчості повоєнного періоду здійснювалася двома етапами: розвідки еміграційних дослідників та праці сучасних авторів материкової України. У радянському літературознавстві інформація про п'єси, написані та надруковані в еміграції, майже відсутня, окрім тих, які з'явилися в СРСР (наприклад, «За синім океаном» Ю. Косача).

Перший етап репрезентують критичні огляди еміграційних літературознавців, які характеризуються з'ясуванням (часто - побіжним) переважно семантичних, рідше структурних особливостей творів. Значний інтерес становлять роботи Р. Василенка, Л. Залеської-Онишкевич, Ю. Корибута, В. Ревуцького, Ю. Шереха та ін. Науковці небезпідставно звертають увагу на тематичну спорідненість драм середини ХХ століття (Л. Залеська-Онишкевич), зосереджуються на філософських аспектах драматичних творів (Л. Залеська-Онишкевич), зв'язках творчості митців із давніми формами літератури, приміром, вертепною структурою, бароковими інтермедіями (Л. Залеська-Онишкевич, Ю. Косач), а також із загальними тенденціями розвитку європейської літератури (Л. Залеська-Онишкевич, Ю. Корибут, В. Наглоч, В. Ревуцький).

Другий етап наукової рецепції еміграційної драматургії складають дослідження сучасних авторів материкової України, в яких критики роблять спробу по-новому оцінити п'єси митців, залучаючи при цьому широкий західноєвропейський культурний контекст. Помітно значний інтерес літературознавців до таких представників аналізованого періоду, як І. Костецький, І. Багряний, І. Чолган. У своїх студіях критика виявляє зацікавленість зв'язками драматургів-емігрантів із культурною традицією, зокрема бароковою (Л. Барабан, Ю. Горідько, О. Любенко, С. Матвієнко, І. Юрова), явищем абсурдизму, «театром абсурду» (Ю. Горідько, О. Любенко, С. Матвієнко, С. Павличко), проявами в п'єсах постмодерністських ознак (І. Юрова), полістилістики (А. Біла), а також релігійними аспектами п'єс (М. Балаклицький, О. Бондарева, Н. Лисенко-Ковальова, І. Юрова), темою / мотивом двійництва (Н. Лисенко-Ковальова, С. Матвієнко, І. Юрова), формами й методами трансформації містерійних образів і сюжетів (О. Когут), питанням модернізації драматургії (Н. Лисенко-Ковальова, С. Павличко та ін.).

Загалом у літературознавстві України відбувається наукове переосмислення драматургії емігрантів повоєнного періоду. Якщо позаматерикова критика часто обмежується констатацією присутності в п'єсах певних структурних елементів, рис мистецької доби, то сучасна намагається проаналізувати специфіку художнього матеріалу в певному контексті (наприклад, театру абсурду). Автори розвідок другого періоду висловлюють чимало цікавих спостережень, застосовують низку нових методологій аналізу драм.

Другий розділ - «Людина й навколишня дійсність у ситуації конфлікту» - поділяється на два підрозділи. Перший підрозділ - «Абсурд як проблема людського існування» - розкриває специфіку художнього втілення концепції абсурду в п'єсах еміграційних митців.

Відчуття абсурду пронизує більшість драм української еміграції. Відповідне художнє зацікавлення митців зумовлене передусім соціально-політичним чинником. Думки про безглуздість людської екзистенції в хаотичному світі породжують уявлення про життя, сповнене розпачу, самотності, тому п'єси часто відзначаються похмурістю («Дійство про Юрія-Переможця», «Кортез і Безталанна» Ю. Косача, «Близнята ще зустрінуться» І. Костецького тощо). Загальний настрій творів посилює активне звертання до категорій екзистенціалізму, які свідчать про психологічний дискомфорт героїв, відчуження, самотність тощо. Мова персонажів насичена такими поняттями й образами, як «нісенітниця», «пустеля», «прірва», «ніщота», «втома», «хаос», «безталання», «нудьга», «задуха» та інші, що задають відповідний тон драмам.

Драматурги підкреслюють незрозумілість, безглуздя Універсуму. Так, І. Багряний наголошує на абсурдності світобудови, коли органічність, рівновага порушується насиллям та аморальністю. У п'єсі «Генерал» за допомогою художніх деталей автор подає картину роботи НКВС та події початку війни як паралельний вимір іншого, нелюдського буття. У драмі І. Багряного «Морітурі» радянська в'язниця зі своїми законами постає новою моделлю світобудови. Митець наголошує на питанні вартості життя в цій абсурдній дійсності, коли закони моралі, права, етики не діють. Устрій тюрми драматург зображує як своєрідний театр маріонеток. Маніпулювання людиною торкається глибинних проблем: від деградації індивідуума до розладу суспільства.

Зображення абсурду в драмах І. Костецького («Близнята ще зустрінуться», «Дійство про велику людину»), Л. Коваленко («Героїня помирає в першім акті»), Ю. Косача («Дійство про Юрія-Переможця», «Кортез і Безталанна») та інших пов'язане з типово екзистенціальними поняттями «нудоти», відчуження, самотності тощо. Показовим прикладом є образ Тереси з п'єси «Близнята ще зустрінуться» І. Костецького. Героїня підсвідомо відчуває свою неспроможність до повноцінного діалогу зі світом та із собою. Цей персонаж певною мірою постає узагальненим образом суспільства з характерною ознакою спустошеності.

Дійові особи більшості п'єс перебувають в умовах екзистенційного вибору: або пасивне споглядання абсурду, або бунт, втеча в ілюзорний світ із метою створення власного смислу (ідея «гри» в театр, марення, спогади персонажів тощо). Так, Ю. Косач зображує дійових осіб такими, які перебувають у стані болісних пошуків себе в складному світі (Альфара, Кортез у творі «Кортез і Безталанна», Юрась у «Дійстві про Юрія-Переможця»).

Феміністичне прочитання проблеми абсурдності людського життя знаходимо в драматургії Л. Коваленко («Героїня помирає в першім акті», «Ксантіппа», «Неплатонівський діялог»). Авторка заперечує традиційне уявлення про чоловіка як про символ раціонального, організованого, усталеного. Чоловічий світ вона трактує з неодмінними рисами неунормованості та хаосу, тобто абсурдним.

Отже, проблема абсурдності світу та безглуздого існування в ньому людини знаходить відгук у п'єсах емігрантів. Головним чином, абсурд убачаємо в настроєвості творів, у сюжетних ситуаціях, світовідчутті персонажів.

Другий підрозділ - «Явище безґрунтів'я в українській еміграційній драматургії середини ХХ століття: особливості реалізації» - містить три частини, які репрезентують способи інтерпретації вказаної проблеми. У підрозділі 2.2.1 - «Безґрунтів'я як характеристика буття людини-емігранта» - з'ясовується специфіка зображення ді-пі з характерними рисами страху, самотності, із його проблемами адаптації до нової культури та системи цінностей. Поняття «ґрунт» є символом сталості, коренів, основи. Коли рівновага порушується, знищується різними способами, настає час «без ґрунту». Для української еміграції, враховуючи, першою чергою, політичну ситуацію епохи, відчуття безґрунтів'я є характерним.

Драматурги зосереджують увагу на стані страху (страх втікача та страх перед невідомим) як атрибуті скитальського життя емігрантів. У драмі «Приїхали до Америки» Л. Коваленко родина Журбенків, переселенців із Радянського Союзу, прагне знайти політичний захист та душевний комфорт в іншій країні, проте її життя заповнюється постійним передчуттям небезпеки. Відчуття жаху через перспективу репатріації домінує у творі «На далеких шляхах» А. Юриняка. Притаманну героям обох п'єс невпевненість у своєму майбутньому автори підкреслюють настроями неспокою, розпачу, сум'яття.

У п'єсах «Діти Дажбога» й «Загублений скарб» І. Чолган змальовує картини еміграційного життя в таборі-«фортеці». Порівняння його з твердинею за умов ді-пі звучить символічно, демонструючи втрату тих захисних сил, що зазвичай дає людині її дім. Перебування емігрантів у таборі обертається на інстинктивний пошук кожним захисту для себе. Його простір набуває сакрального виміру, ознак власного дому, Батьківщини. І. Чолган робить акцент на потребі збереження духовного зв'язку з рідним краєм, стан відриву від якого перетворюється на складну екзистенційну проблему буття українських емігрантів.

Відчуття безґрунтів'я стає одним із основних характеристик буття українських емігрантів. Воно актуалізує такі поняття, як страх, самотність, хаос у значенні незахищеності, смисловтрати, пошуків свого місця в історичному процесі, а також утрати власного “я” та національної ідентифікації.

У підрозділі 2.2.2 «Мотиви усної народної творчості як духовна компенсація втрати Батьківщини» розглядається типовий для еміграційної драматургії спосіб подолання безґрунтів'я - апеляція до української міфології, демонології, фольклору, зокрема народного образу Мамая та слов'янського бога Дажбога.

У контексті досліджуваної проблеми важливим є трактування поняття рідної землі українськими еміграційними драматургами середини ХХ століття. І. Багряний у п'єсі «Генерал» актуалізує уявлення про українську землю як про Матір-страдницю, наділену магічною силою любові до своїх дітей. Л. Коваленко в «Неплатонівському діялозі» зважає на переконання українців у тому, що свій край - це простір, потрібний для їх самореалізації.

Маркери, що стосуються фольклору, демонології, міфології, звичаїв, обрядовості українського народу, широко вживають еміграційні драматурги, зокрема Л. Коваленко, Ю. Косач, І. Чолган та ін. Речі, що завжди були в побуті українців, фольклор, дотримання традицій на чужині тощо «компенсують» у психологічному плані втрату Батьківщини. У п'єсі «Приїхали до Америки» Л. Коваленко говорить про українські звичаї, страви тощо. Концептуальне значення для драми має українська пісня, що неодноразово звучить протягом твору, створюючи відповідний настрій смутку, туги, самотності.

І. Чолган у своїх п'єсах намагається через локуси еміграційних таборів та уявних місць відтворити міфосвіт України. Цьому сприяє залучення численних маркерів народних традицій, вірувань, фольклору (прислів'я, приказки анекдоти, думи, пісні, танці, образи), вертепної культури (інтермедії) тощо. Як переконує І. Чолган, народні мотиви створюють ілюзію повноцінного буття людини-емігранта, зберігаючи її національну ідентифікацію. П'єси митця розбудовують українську модель світу, складником структурної організації якої виступають і фольклорні елементи. Пісні, танці, жарти, демонологію драматург окреслює неодмінними атрибутами життєвої філософії героїв більшості драм. Письменник звертається й до української міфології та використовує образ Дажбога, бога світла і сонця, який є наскрізним у його п'єсах «Діти Дажбога» та «Загублений скарб». Якщо в першій із них ця постать уводиться для осмислення «тяглості» національних зв'язків, то в другій підкреслює духовну єдність із рідним краєм.

Характерним для І. Чолгана постає й використання іншого відомого образу в нашій культурі - Мамая («Сон української ночі, або Мандрівка чумака Мамая довкола світу», «Хожденіє Мамая по другому світі», «Мамай невмирущий» та «Дума про Мамая»). Цей герой репрезентує своєрідне утілення українського характеру, волелюбності, стійкості та невмирущості народу (В. Войтович). Разом із тим драматург пов'язує образ Мамая з давньою українською традицією - чумакуванням. Так, чумак мандрує світом, пропагуючи національну культуру. У п'єсах І. Чолгана зустрічаються реалії українського побуту, зокрема й еміграційного, звучать пісні, стилізовані під народні, знімається голлівудський фільм на українському матеріалі тощо. Така своєрідна духовна «компенсація» дає персонажам можливість пережити почуття, близькі до гармонійного існування людини в націєпросторі. Драматург змальовує образ чумака символом відбудови національної ідентичності, ідеології, системи цінностей.

В еміграційній драматургії середини ХХ століття Україна постає як самобутня держава зі своїм минулим та духовною спадщиною, а усна народна творчість є ланкою, що пов'язує людину з її нацією.

Підрозділ 2.2.3 - «Драматургічна інтерпретація історії України: в пошуках внутрішньої рівноваги» - присвячено аналізу п'єс, що відображають минуле України, визвольну боротьбу народу. Еміграція пов'язує свою творчість із надією компенсувати відчуття відсутності етнічного та державного за рахунок звернення до історичних подій, постатей визначних осіб. Ця драматургія приваблює напругою національної ідеї. У цьому контексті історичні події, зокрема й першої половини ХХ століття, набувають життєствердної сили.

Ідея національного відродження та самоствердження споріднює п'єсу «Олена Степанівна» О. Бабія з драмою «Провулок Св. Духа» І. Чолгана. У першому з них автор, розповідаючи про визвольну битву Українських Січових Стрільців проти російської армії, вбачає у створенні легіону важливий крок на шляху до свідомої боротьби за вільну державу. Митець зосереджується на постаті головної героїні, хорунжого УСС, образ якої уособлює не тільки вільний дух українського народу, дух боротьби, але й містить державотворчу ідею. На початку п'єси «Провулок Св. Духа» І. Чолган окреслює дискусію про приналежність Львова Австрії, Польщі чи Україні. Драматург переконує, що Львів - українське місто: тут зосереджуються основні сили нашої культури, ведеться підпільне навчання тощо. Корчма пана Семена в провулку Св. Духа постає символом вічної боротьби за самовизначення української нації.

Еміграційні драматурги, зокрема І. Багряний, Ю. Косач, описуючи історичні події, художньо реалізовують концепцію обраності нашого народу. У п'єсі «Розгром», присвяченій періоду німецької окупації української території, І. Багряний виводить постать Ольги Урбан, новий тип національно свідомої людини. Зображуючи героїню в ідеологічному протистоянні завойовникам, автор доходить висновку про такі риси українського народу, як стійкість, згуртованість, внутрішня непокора ворогу, моральна зразковість. Перевірка кризою в перспективі має послужити основою самоствердження нашої нації. Вона спонукає індивідуума до усвідомлення своєї вартості в історії. У «Генералі», творі про Другу світову війну, символічну смерть українців, які захищають свою Батьківщину від нападників, І. Багряний трактує як утвердження етнічної правоти в історичному й морально-етичному контексті. У п'єсі «Дійство про Юрія-Переможця» Ю. Косач змальовує події за правління Юрія Хмельницького, пояснюючи основну думку драми: «“Паде, паде козацька Україна” - але вона воскресне». Ідею відродження та утвердження українського народу репрезентують лейтмотивні образи світла, дня, Фенікса, що протиставляються образам руїни, провалля, ночі.

Звернення до історичних подій і визначних осіб покликане возвеличити як відчуття етнічного, так і прагнення народу до самостійності, державності. Воно сприяє самознаходженню особистості, її історичного призначення в травматичній ситуації еміграції.

Третій розділ дисертації - «Поетика драматургії українських еміграційних письменників середини ХХ століття» - має чотири підрозділи. Перший підрозділ - «Авторські жанрові визначення як осмислення нової дійсності» - присвячено проблемі жанрового маркування. Самобутність авторських номінацій спричинена потребою філософського переосмислення доби, визначенням морально-етичних пріоритетів. Тематичні акценти в підзаголовках (здебільшого вказівки на життя українських скитальців) зумовлені національним чинником: «комедія скитальських днів у 3-ох діях» («Діти Дажбога» І. Чолгана), «сюрреалістична панорама Американської України другої половини ХХ-го сторіччя» («Дума про Мамая» І. Чолгана), «п'єса в 5 діях з життя українських скитальців» («На далеких шляхах» А. Юриняка), «з життя української молоді на американському континенті» («Справжня наречена» А. Юриняка). Вони демонструють прагнення драматургів пояснити соціально-політичні, культурно-мистецькі особливості нової дійсності, зокрема й становища емігрантів. Жанрові рішення п'єс свідчать про зміни, які відбулися в мисленні ді-пі середини ХХ століття. Яскравим прикладом новаторських жанрових утворень є запропоновані І. Чолганом «мигунці», невеличкі сцени, що постають як своєрідна рефлексія митця на хаотичність Універсуму. Цікаво, що в межах комедій «Замотеличене теля» й «Замотеличене теля 2» традиційний жанр трансформується в конгломерат жанрів-«мигунців». Ці п'єси показують зміну уявлень про комедію, ледь зберігаючи пам'ять про неї в окремих епізодах. Автор редукує форму до гумористичних сценок, часто суголосних, наприклад, жанру анекдоту. У зв'язку із цим митець пропонує експериментальний підзаголовок до драматичних творів: «замаскований літературно-театральний кабарет». Підзаголовки репрезентують і нетрадиційні сполучення на рівні міжжанровому та міжродовому: «музична казка-каруселя» («Сон української ночі…» І. Чолгана), «містерійне дійство в 6-ти картинах» («Хожденіє Мамая по другому світі» І. Чолгана), «містерія» («Дійство про велику людину» І. Костецького та ін.). Жанрові експерименти, продиктовані пошуками нових форм, які б поєднували елементи різних родів літератури й видів мистецтва, дозволяють створити драму з багатошаровою структурою. Так, епічну свободу відтворення дійсності демонструють номінації «повість-вертеп» у «Розгромі» та «драматична повість» у «Морітурі» І. Багряного.

Оригінальні авторські означення п'єс часто суб'єктивні. Вони вказують на власний досвід митця, зосереджуючись, головним чином, на еміграційних процесах. У зв'язку із цим читачеві потрібно враховувати специфіку історичної ситуації доби, її суспільно-політичні перипетії, культурно-мистецьку особливість, а також життєву позицію митця.

Другий підрозділ - «Роль ремарок та афіш у структурі драматичних творів» - присвячений дослідженню функцій цих структурних елементів в аналізованих п'єсах. Афіші у творчості українських еміграційних драматургів традиційно містять інформацію соціального та побутового характеру («Домаха», «Ковальчуки», «Приїхали до Америки» Л. Коваленко, «На далеких шляхах», «Справжня наречена» А. Юриняка, «Діти Дажбога» І. Чолгана тощо). Вигідно вирізняються п'єси, в яких митці наводять відомості про їх постановку та авторський склад («Загублений скарб», «Блакитна авантура», «Сон української ночі…», «Хожденіє Мамая по другому світі», «Провулок Св. Духа» І. Чолгана). Часом зустрічається перелік дійових осіб без додаткової характеристики («Близнята ще зустрінуться» І. Костецького, «Мамай невмирущий», «Останнє втілення Лиса Микити» І. Чолгана та ін.). Цей досвід сприяє активній позиції реципієнта в процесі читання. Відсутність афіші в «Генералі», «Морітурі», «Розгромі» І. Багряного, «Неплатоніському діялозі» Л. Коваленко, «Думі про Мамая» І. Чолгана слід пояснити тяжінням жанру до синтетичних форм, до міжжанрових та міжродових зв'язків. У цьому випадку опускання списку персонажів демонструє тенденцію до епізації зображуваного.

Розвиненою системою ремарок, що зустрічається в художній тканині творів, характеризуються ті п'єси, в яких ці ремарки увиразнюють зображення дійових осіб (драми О. Бабія, І. Багряного, Л. Коваленко, І. Чолгана, А. Юриняка та ін.). Автори, детально змальовуючи мізансцену, звертають увагу на характеристику персонажів - від їх зовнішнього вигляду до жестів, емоцій, інтонацій. Оригінальність відповідних ремарок зумовлена передусім впливом соціокультурних умов, за яких було створено п'єсу. Драматурги зосереджуються на тому, щоб детально інформувати потенційного читача про реалії радянського та еміграційного життя (здебільшого це І. Багряний, Л. Коваленко, І. Чолган, А. Юриняк). Слід відзначити також авторське переосмислення системи ремарок у межах від традиційної функції цього елементу до введення в текст звукових, кольорових, світлових ефектів, експресивність яких зумовлює появу відповідного антуражу й активізує уяву читача («Кортез і Безталанна», «Дійство про Юрія-Переможця» Ю. Косача, «Дійство про велику людину» І. Костецького, п'єси І. Чолгана).

У цілому введення афіш та ремарок відзначається як традиційними, так і новаторськими тенденціями, часто демонструючи світоглядну позицію митців.

У третьому підрозділі - «Способи зображення образів дійових осіб у драматургії еміграційних письменників» - аналізується специфіка творення образів персонажів у п'єсах українських письменників-емігрантів.

Важливим свідченням естетичної вартості драм є змалювання образів дійових осіб, які відповідають творчому задуму письменників. О. Бабій, І. Багряний, Л. Коваленко, І. Чолган, А. Юриняк та інші в п'єсах широко використовують автохарактеристики персонажів, головним текстовим утіленням яких є монологічне мовлення дійових осіб. Душевний стан героїв драматурги розкривають і завдяки «потоку свідомості» (Максимус у «Дійстві про велику людину» І. Костецького), внутрішньому мовленню, маренням персонажа («я»-оповідач у творі «Розгром» І. Багряного), вияву його сутності в діалозі («Близнята ще зустрінуться» І. Костецького). Прийом перехресної характеристики представлений традиційно. Проте цікавою знахідкою еміграційних драматургів є поява в п'єсах так званих «ведучих», що знайомлять читача з дійовими особами драми (Ясновидець у «Блакитній авантурі», Автор і Лісова Пані в «Останньому втіленні Лиса Микити» І. Чолгана, Пролог у творі «Близнята ще зустрінуться» І. Костецького). Ю. Косач у п'єсі «Дійство про Юрія-Переможця» використовує художній принцип «мозаїчності», складаючи образ головного персонажа з окремих моментів, на які вказують як дійові особи твору, так і сам герой. Зустрічається також типовий для драматургії прийом «одягання» масок дійовими особами, перевдягання («Генерал» І. Багряного). Деякі письменники (Л. Коваленко, А. Юриняк та ін.) окреслюють персонажів як рупори ідей, що репрезентують певну точку зору. Такі герої являють собою образ-схему з однозначною домінантою мислення, яка не знаходить свого художнього розвитку протягом твору. Подібним до попереднього є прийом зображення дійових осіб, образи яких концентрують у собі певний модус мислення. Прийом такої типізації персонажів виразно втілюється в драматургії І. Багряного (сильна особистість у «межовій» ситуації), І. Чолгана (образ героя авантюрного типу) та ін.

Таким чином, найпоширенішими способами зображення дійових осіб у еміграційній драматургії є прийоми автохарактеристики, перехресної характеристики, “одягання” масок, типізації тощо.

Четвертий підрозділ має назву «Сюжетно-композиційна організація драматичних творів українських еміграційних митців». Як свідчить здійснене дослідження, сюжетно-композиційна організація драматургічних творів еміграційних письменників середини ХХ століття відзначається експериментальним характером. Автори часто послуговуються піранделлівською схемою «театру-в-театрі», яка сприяє пошукам як у сфері змісту, так і форми. Прийом сюжетного обрамлення, порушуючи логіку зображуваних подій, розкриває взаємозв'язок між театром та глядачем («Близнята ще зустрінуться» І. Костецького, «Діти Дажбога» І. Чолгана, «Справжня наречена» А. Юриняка). Митці використовують два типи побудови п'єс: вони чітко розмежовують внутрішнє та зовнішнє коло дії твору («Розгром» І. Багряного, «Близнята ще зустрінуться» І. Костецького, «Останнє втілення Лиса Микити» І. Чолгана тощо) або вдаються до дифузійного опису смислових центрів («Героїня помирає в першім акті», Л. Коваленко, «Справжня наречена» А. Юриняка та ін.). Уведення «ведучих» у текст драми покликане пояснити її сюжетно-образну парадигму, нагромадження організаційних компонентів, що сприяє адекватній рецепції зображуваного («Діти Дажбога», «Замотеличене теля», «Замотеличене теля 2», «Останнє втілення Лиса Микити» І. Чолгана тощо).

Винятковою рисою еміграційної драматургії є включення в художню тканину п'єс прологу, епілогу, інтермедії, хору. У цих композиційних частинах письменники концентрують увагу читача на актуальних, концептуально важливих питаннях. Ідея трансформованого прологу, рідше - епілогу є знаковою в еміграційній драматургії, адже вона, заявлена як сфера «присутності» автора, виявляє прагнення особистості (ді-пі) осмислити та висловити своє розуміння подій, зокрема ХХ століття. Інтермедійні вставки розширюють уявлення читача про твір: виконують функцію емоційного акомпанементу до основних подій (твори І. Чолгана), зосереджують увагу реципієнта на ідейно-філософській сутності п'єси («Дійство про велику людину» І. Костецького, «На далеких шляхах» А. Юриняка), активізують аналітичне сприйняття твору читачем (більшість драм), поєднують структурні частини тексту («Дума про Мамая» І. Чолгана). Нового звучання в еміграційній драматургії набуває хор, що інтерпретується письменниками як персонаж (коментар), ідейно та організаційно важливий для втілення авторського задуму. Монтажна компоновка представляє композиційні можливості драматичних творів, побудованих як багатошарова структура, що включає в себе не тільки сцени-мініатюри («мигунці» І. Чолгана), але й картини, дії (комедії І. Чолгана, присвячені мандрам чумака Мамая). Суттєвим способом урізноманітнити компоновку п'єс українських емігрантів є переплетення темпоральних і просторових площин, залучення таких прийомів, як освітлення, музика, звуковий ефект (ґонґ), а також техніка колажу.

Особливість сюжетно-композиційної організації п'єс українських переселенців має здебільшого новаторський характер. Творча енергія емігрантів долучає їх до мистецьких пошуків, притаманних епосі ХХ століття.

ВИСНОВКИ

Активізація драматургічної творчості середини ХХ століття спричинена як необхідністю радикальних змін порівняно слабкого театрального мистецтва, так і психологічною потребою вислову, зокрема естетичного. Її специфіка полягає в особливому типі рефлексії, зумовленого ситуацією ді-пі. Еміграція сприяє знайомству українських письменників з ідейним багатством епохи та активному зверненню їх до експериментальних тенденцій, які панують у Західній Європі. Особистий досвід авторів, зумовлений вимушеною втечею з Батьківщини, а також домінантні тоді думки про хаос Універсуму, безглуздість людського існування, самотність і відчуження індивіда фіксують однозначну особливість світосприйняття. Власними творами автори долучаються до тогочасних філософсько-мистецьких міркувань, що стали широко відомими в Європі завдяки доробку Е. Іонеско, С. Беккета та ін. На відміну від радянської літератури, що розвивається майже в цілковитій ізоляції від світових художніх тенденцій, функціонування еміграційної літератури проходить у річищі ідейного розмаїття доби. Українські письменники-переселенці, як і абсурдисти, звертають увагу на світобудову як таку, що відзначена дисгармонійністю, хаотичністю, безглуздям. Як відповідь на запит філософсько-мистецьких тенденцій доби абсурд присутній у п'єсах І. Багряного, Л. Коваленко, Ю. Косача, І. Костецького, І. Чолгана.

Безглузді ситуації митці окреслюють у межах від комічного (здебільшого твори І. Чолгана) до трагічного («Героїня помирає в першім акті» Л. Коваленко, «Кортез і Безталанна» Ю. Косача та ін.). Художня інтерпретація сутності дійових осіб, світовідчуття яких позначено абсурдністю, здійснюється в кількох напрямках: пошуки людиною своєї ролі в житті, загубленої ідентичності, що пов'язуються з художнім утіленням екзистенціалістської проблеми вибору (Максимус із п'єси «Дійство про велику людину» І. Костецького), відчуження, яке виявляється в душевній ізольованості, смисловтраті, самотності, незнаходженні власної сутності, в «утраченій цілісності» (Кортез, Альфара в п'єсі «Кортез і Безталанна», Юрій Хмельницький у «Дійстві про Юрія-Переможця» Ю. Косача, Тереса в драмі «Близнята ще зустрінуться» І. Костецького), порівняння чоловічого (абсурдного) та жіночого (впорядкованого) світів («Героїня помирає в першім акті», «Ксантіппа», «Неплатонівський діялог» Л. Коваленко), осмислення буття у сміховому ключі, ігноруючи запропоноване Універсумом безглуздя (творчість І. Чолгана).

Проблема безґрунтів'я посідає важливе місце у творчості емігрантів у зв'язку зі сприйняттям свого місця у світі й Універсуму в цілому. Драматурги розбудовують три проблемно-тематичні способи інтерпретації проблеми безґрунтів'я. По-перше, це зображення індивідуума в еміграції з характерною складністю пристосування до нових умов життя, системи цінностей, із рисами страху, самотності, психологічного дискомфорту («Приїхали до Америки» Л. Коваленко, «На далеких шляхах» А. Юриняка, «Діти Дажбога», «Загублений скарб» І. Чолгана). По-друге, апеляція до усної народної творчості як осередку культурного простору, що створює ілюзію повноцінного буття, як можливості духовно компенсувати втрату рідної землі (більшість аналізованих п'єс). По-третє, звернення до історії українського народу, що є свідченням прагнень того до самостійності, державності, та способом самознаходження особистості в історичному процесі («Олена Степанівна» О. Бабія, «Розгром» І. Багряного, «Провулок Св. Духа» І. Чолгана тощо), на відміну від створених у межах материкової України драматичних творів цієї тематики, які акцентують увагу на відданості радянській Батьківщині й бажанні повернутися додому, на моральному спустошенні «переміщених» осіб («Під золотим орлом» Я. Галана, «За другим фронтом» В. Собка).

Специфіка п'єс, що визначає їх самобутність в історії як української, так і світової літератури, пов'язана з особливостями формального втілення ідейно-філософської сутності творів. Драматургія української еміграції середини ХХ століття, перебуваючи в річищі модернізму та постмодернізму, що почав зароджуватися, всотує як традиційні, так і експериментальні елементи художнього осмислення доби. У зв'язку із цим вона набуває якості унікального явища порівняно з радянською літературою, в якій відчувається вплив офіційної лінії партії.

Однією з найбільш важливих особливостей еміграційної драматургії цього періоду є введення оригінальних підзаголовків як своєрідного способу творення нового жанру. Такі експерименти розширюють ємність жанру, що має за мету осмислити нову дійсність, зафіксувати соціальні, політичні та психологічні реалії епохи. Відповідні тенденції простежуються й у літературі Радянського Союзу, проте значно пізніше, а саме в період зламу соцреалістичної традиції, який припав на 1980-ті роки (в Україні це так звана «нова хвиля»). Практика авторських заголовків, окрім спроб означити історико-культурну парадигму, свідчить про складність комунікативної можливості емігрантів в інонаціональному просторі. Вагомим є сам факт створення нових жанрових визначень, суголосний творчим пошукам митців з огляду на думки про кризу театру ХХ ст., що панували в тогочасному світовому культурному просторі.

У контексті нетрадиційних рішень актуалізується система ремарок у п'єсах емігрантів. Інформаційні горизонти драм розширюють коментарі, в яких повідомляються імена акторів, що грали у відповідних виставах, час і місце прем'єри, авторство постановки. Ці елементи долучають п'єси до театрального простору, засвідчуючи споконвічний синкретичний характер обох мистецтв. Із другого боку, в ситуації еміграції таке акцентування фіксує культурний потенціал нації, змушеної самостверджуватися поза Батьківщиною.

Особливого значення в українській еміграційній драматургії набуває специфіка композиційної організації п'єс. Письменники використовують досвід світових митців. Як і ті, емігранти застосовують піранделлівську схему «театру-в-театрі», монтажну та колажну побудову, введення хору, інтермедії, прологу, епілогу тощо. Такі експерименти, покликані відновити античні, барокові й інші традиції в ХХ столітті, спостерігаються, наприклад, у творчості Б. Брехта, зокрема в його теорії «епічного театру». Це свідчить про спільний характер розвитку еміграційної та західноєвропейської літератури. У драматичних творах українських ді-пі, як і в п'єсах світових митців, указані структурні компоненти відіграють концептуальну роль, порушуючи філософські, морально-етичні, соціальні проблеми людського існування.

Разом з ідейно-філософською специфікою драматичних творів поетикальні риси п'єс у цілому свідчать про своєрідність еміграційного драматичного мистецтва та його новаторський характер.

Українська еміграційна драматургія середини ХХ століття, що акумулює в собі як духовний набуток власного народу, так і мистецькі експерименти західноєвропейського культурного простору, є важливою ланкою в історії української літератури.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Беспутна С. Драма Ігоря Костецького «Дійство про велику людину» : спроба інтерпретації / Світлана Беспутна // Літературознавчі обрії : праці молодих учених / [наук. ред. Сулима М. М. ; відп. ред. Цимбал Я. В. ; редкол. Гундорова Т. І., Дончик В. Г., Жулинський М. Г. та ін.]. - К., 2009. - Вип. 15. - С. 112-115.

Беспутна С. О. Драматургія І. Багряного та І. Костецького : своєрідність художніх кодів / С. О. Беспутна // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2006. - № 742, вип. 48. - С. 81-88.

Беспутна С. Модерністські тенденції в драматургії І. Чолгана / С. Беспутна // Актуальні проблеми слов'янської філології : міжвуз. зб. наук. ст. / [відп. ред. В. А. Зарва]. - К., 2008. - Вип. 16 : Лінгвістика і літературознавство. - С. 214-219.

Беспутна С. О. Мотив абсурду в драматургії української діаспори середини ХХ століття / С. О. Беспутна // Наук. зап. Харк. нац. пед. ун-ту ім. Г. С. Сковороди. Сер. : Літературознавство. - 2008. - Вип. 4 (56), ч. 2. - С. 132-138.

Беспутна С. О. П'єса «Близнята ще зустрінуться» як теоретико-практична модель модерного театру І. Костецького / С. О. Беспутна // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2007. - № 765, вип. 50. - С. 137-140.

Беспутна С. О. Проблема безґрунтів'я в українській діаспорній літературі середини ХХ століття : специфіка естетичної реалізації / С. О. Беспутна // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2008. - № 836, вип. 54. - С. 58-60.

Беспутна С. О. Ю. Шерех про літературу еміграції : трагедія провінційності / С. О. Беспутна // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2009. - № 843, вип. 55. - С. 164-168.

АНОТАЦІЯ

Антонович С. О. Драматургічна творчість українських письменників-емігрантів середини ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2009.

Дисертація присвячується з'ясуванню специфіки української еміграційної драматургії середини ХХ ст. З одного боку, автори аналізованих п'єс, зокрема О. Бабій, І. Багряний, Л. Коваленко, Ю. Косач, І. Костецький, І. Чолган, А. Юриняк, дотримуються традицій національної літератури, з другого - вони зазнають філософсько-мистецьких впливів, що вирують у західноєвропейському культурному просторі. Спільним для більшості названих драматургів є прагнення художньо дослідити проблеми абсурдності людського існування, безґрунтів'я. Незважаючи на різну естетичну якість п'єс, письменники досить різногранно втілюють окреслені аспекти. У зв'язку із цим важливим є визначення деяких характерних для реалізації мистецького задуму поетикальних особливостей драм, зокрема авторських жанрових рішень, способів зображення образів дійових осіб, ролі ремарок, сюжетно-композиційної організації творів.

Ключові слова: еміграція, драматургія, п'єса, дійова особа, проблематика, абсурд, поетика.

АННОТАЦИЯ

Антонович С. А. Драматургическое творчество украинских писателей-эмигрантов середины ХХ ст. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. - Харьков, 2009.

Диссертация посвящена исследованию специфики украинской эмиграционной драматургии середины ХХ ст. С одной стороны, авторы анализированных пьес, в частности А. Бабий, И. Багряный, Л. Коваленко, Ю. Косач, И. Костецкий, И. Чолган, А. Юриняк, придерживаются традиций национальной литературы, с другой - они испытывают философско-художественные влияния, свойственные западноевропейскому культурному пространству. Общим для большинства названных драматургов является стремление художественно исследовать проблемы абсурдности человеческого существования, потери связи с Родиной, отчим домом. Несмотря на разное эстетическое качество пьес, писатели достаточно разнообразно воплощают намеченные аспекты. В связи с этим важно определение некоторых характерных для реализации художественного замысла поэтикальных особенностей драм, в том числе авторских жанровых решений, способов изображения образов действующих лиц, роли ремарок, сюжетно-композиционной организации произведений.