Размещено на http://www.allbest.ru/

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

ПЕТРОВСЬКІ ПЕРЕТВОРЕННЯ У РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ ПРОЗІ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТ.: ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛ І РОМАНІЧНА ІНТРИГА

Чечуй Емілія Петрівна

Херсон - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі світової літератури і культури Херсонського державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор,

заслужений діяч мистецтв України

Мішуков Олег Васильович,

Херсонський державний університет,

перший проректор

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор

Силантьєва Валентина Іванівна,

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова,

завідувач кафедри зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук

Хомчак Олена Геннадіївна,

Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Б. Хмельницького,

доцент кафедри української мови

Захист відбудеться 22.01.2010 о 10.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 67.053.02 у Херсонському державному університеті за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Херсонського державного університету за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.

Автореферат розіслано 19 грудня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.М. Стеценко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На початку ХХІ ст. увагу літературознавців усе частіше привертають твори, автори яких звертаються до художнього моделювання певних історичних періодів та осіб. З цього погляду в російському літературному процесі першої половини ХІХ ст. безсумнівний інтерес для науковців становить історична проза, присвячена епосі Петра І. Інтерес до цієї теми з боку повістярів і романістів обумовлений їх прагненням розглянути витоки й шляхи розвитку російських державотворчих традицій, розв'язати проблему моральності монархічної влади, показати, як протягом життя однієї людини і багато в чому завдяки її діяльності була реформована ціла держава, а також бажанням розібратися в характері й наслідках цих реформ.

Сучасне літературознавство має певну традицію вивчення жанрової специфіки історичної повісті та роману (М. Бахтін, Ю. Беляєв, І. Варфоломеєв, Н. Воробйова, В. Грехнєв, Р. Ієзуїтова, М. Ільницький, П. Ніколаєв, В. Приходько, О. Проценко, Б. Реїзов, М. Сиротюк), аналізу ідейно-тематичного спектру російської історичної прози першої половини ХІХ ст. загалом (Р. Багрій, Л. Капітонов, М. Ладигін, В. Ліньков, В. Оскоцький, С. Петров, Н. Петруніна, В. Троїцький) та розгляду певних аспектів висвітлення теми Петра І в творчості тих чи інших представників російського літературного процесу 20 - 40-х рр. ХІХ ст. (О. Христолюбова, А. Чернов, І. Чорний, І. Щебликін). Однак ще не створено праці, яка б систематизувала результати дослідження інтерпретації петровської теми окремими митцями першої половини ХІХ ст., репрезентувала цілісне дослідження російської історичної прози з зазначеної теми в її жанровому складі, сюжетно-тематичній та ідейно-естетичній своєрідності.

Крім того, звернення до порушеної проблеми відкриває нові дослідницькі можливості відносно осмислення минувшини засобами художнього слова, уведення індивідуальних творчих доробків російських повістярів та романістів у контекст сучасних науково-об'єктивних уявлень про російську літературу першої половини ХІХ ст. Певний інтерес представляє і звернення до історичної прози 20 - 40-х років ХІХ ст. з точки зору теорії і практики повісті та роману як специфічних форм художньої оповіді - з урахуванням історії конкретних часових форм цих жанрів у сукупності їх основних різновидів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри світової літератури та культури Інституту іноземної філології Херсонського державного університету в межах наукової теми «Літературний процес в історико-культурному контексті». Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Херсонського державного університету, протокол № 10 від 04.06.07 року.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити особливості художньої реалізації концепції петровської епохи в російській історичній прозі першої половини ХІХ ст.

Для досягнення мети дослідження сформульовано такі завдання:

- встановити витоки ідеологічної «моделі» петровської доби в російській літературі ХІХ ст.;

- розглянути тему петровських перетворень як історико-літературне підґрунтя жанрових пошуків та історіософської концепції російської прози першої половини ХІХ ст.;

- виявити специфіку індивідуального творчого сприйняття образу Петра Першого та його епохи в російській історичній прозі доби;

- визначити своєрідність жанрово-стильових вирішень «петровської теми» російськими повістярами та романістами першої половини ХІХ ст.;

- проаналізувати конкретні розв'язання проблеми індивідуалізації історичного героя в межах даної теми;

Об'єктом дослідження є праці російських історіографів ХVІІІ - ХІХ ст., романи «Брынский лес» та «Русские в начале осьмнадцатого столетия» М. Загоскіна, «Мазепа» Ф. Булгаріна, «Таинственный монах» Р. Зотова, «Последний Новик» І. Лажечнікова, повісті «Кочубей» Є. Аладьїна, «Андрей Безыменный» О. Корніловича, «Петербургский день в 1723 году» О. Башуцького, «Авдотья Петровна Лихончиха» Н. Кукольника та ін., а також твори літератури ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., що тематично так чи інакше торкаються теми роботи.

Предмет дослідження - художня своєрідність концептуального вираження ідеологічної «моделі» образу Петра І та висвітлення петровської епохи як переломного етапу вітчизняної історії в російській історичній прозі першої половини ХІХ ст.

Теоретико-методологічною базою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних дослідників історичної науки та літературного процесу в Росії ХVIII - першої половини ХІХ ст., а також питань, пов'язаних із жанровим розвитком художньо-історичної прози, - М. Алпатова, М. Альтшуллера, Р. Багрій, М. Бахтіна, Ю. Беляєва, В. Ванслова, І. Варфоломеєва, Н. Воробйової, В. Грехнєва, А. Зоріна, Р. Ієзуїтової, М. Ільницького, Е. Канторовича, Л. Капітонова, В. Козлова, М. Ладигіна, Д. Лихачова, В. Лінькова, Ю. Лотмана, Ю. Манна, О. Мішукова, П. Ніколаєва, В. Одинокова, В. Оскоцького, С. Петрова, Н. Петруніної, В. Приходько, В. Проскуріної, О. Проценко, Л. Пумпянського, Б. Реїзова, М. Римаря, В. Топорова, В. Троїцького, Б. Успенського, В. Халізєва, О. Христолюбової, А. Чернова, І. Чорного, І. Щебликіна та ін.

Сформульована мета й поставлені завдання обумовили застосування системного підходу з використанням елементів порівняльно-історичного, інтертекстуального та структурно-семантичного методів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

- розглянуто епоху петровських перетворень як художній концепт, що в російській історичній прозі першої половини ХІХ ст. характеризується певною цілісністю;

- досліджено специфіку індивідуальної художньої інтерпретації образу Петра І та його епохи в контексті державної ідеології кінця ХVIII - першої половини ХІХ ст.;

- проаналізовано розробки «петровської теми» російськими повістярами та романістами в її жанрово-стильових проекціях;

- встановлено шляхи розв'язання проблеми психологічної характеристики людини минулого в російській історичній прозі першої половини ХІХ ст.;

- показано особливості сюжетно-композиційного конструювання історичного матеріалу в їх зв'язках з естетичними уподобаннями російських прозаїків доби.

Теоретичне значення одержаних результатів пов'язане з можливістю розширення уявлень про своєрідність літературного процесу в Росії першої половини XIX ст., а також в уточненні й подальшій розробці типології російської історичної прози 20-40х рр. XIX ст., у вивченні її ідейного змісту, жанрового аспекту художньо-естетичної природи.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні положення й висновки можуть бути використані при подальшому вивченні російського романтизму, у лекційних курсах з історії російської літератури ХІХ ст., а також у спеціальних курсах і спецсемінарах з історичної прози ХІХ ст., при підготовці бакалаврських та магістерських робіт.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорено й схвалено на засіданні кафедри світової літератури та культури Інституту іноземної філології Херсонського державного університету. Основні результати дисертаційного дослідження були апробовані на Першому Міжнародному театральному симпозіумі «Література - Театр - Суспільство» (Херсон, 24-26 березня 2005 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Пушкінсько-декабристська доба в історико-культурному контексті» (Херсон, 14-15 грудня 2005р.), Другому Міжнародному театральному симпозіумі «Література - Театр - Суспільство» (Херсон, 14-15 червня 2007р.). Робота в повному обсязі обговорювалася на засіданні кафедри світової літератури і культури Інституту іноземної філології Херсонського державного університету у 2007 - 2009 роках.

Основні положення дисертації викладено у 4 статтях, що вийшли друком у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (392 найменування). Дослідження викладено на 217 сторінках, із них 181 сторінка основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет і об'єкт дослідження, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, продемонстровано наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Роман як провідний жанр історичної прози у російській літературі першої половини ХІХ ст.», який складається з трьох підрозділів, уточнено поняття історичного роману як у загальнотеоретичному контексті жанрової специфіки, так і з точки зору історико-літературної ситуації в Росії першої третини ХІХ ст.

У підрозділі 1.1. «Жанрові особливості історичного роману й специфіка художнього історизму в російській літературі кінця ХVIII - першої третини ХІХ ст.» зазначено, що події кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст. в Європі призвели до трансформації параметрів світовідчуття i викликали необхідність усвідомити історію як процес безперервних змін, які торкалися не лише державного життя, а й побуту, звичаїв, психології людини. Розв'язанню цього завдання слугував історичний роман, серед вагомих жанрових показників якого виділяються наявність певної дистанції між письменником і темою в часі; охоплення вузлових моментів зображуваної епохи; певний рівень документальності подій; присутність історичного конфлікту; наявність домислу і вимислу, необхідних для образного відтворення історичної доби.

В історичній прозі І. Лажечнікова, М. Полєвого, М. Загоскіна, О. Вельтмана та ін. російських авторів 20 - 30-х рр. ХІХ ст. історизм має умовний характер і зводиться в основному до колориту часу, тому сучасні визначення історичного роману не можна механічно переносити на твори того періоду. Слід ураховувати рівень історизму як категорію, що складалася поетапно, в еволюції жанрових форм і змісту. Для російської літературної доби первинними ознаками історизму є зображення подій минулого як об'єкта історичного життя; наявність фактичної достовірності у зображенні подій та персонажів історії; ставлення до минулого як до реального процесу; зображення історичних подій та діячів у певному ідеологічному контексті. Як принцип зображення дійсності історизм був досягненням В. Скотта, хоча як відчуття часу він був притаманний і творам більш ранніх періодів. Наприклад, лаконічна характеристика Петра Першого, яку М. Ломоносов дав у своїй класицистичній поемі «Петр Великий», хоч і має риси ідеалізації, в основі своїй містить історично обґрунтовану оцінку діяльності Петра І, яку пізніше розвивав О. Пушкін.

У підрозділі 1.2. «Суспільно-історичні передумови розвитку історичної прози в російській літературі першої третини ХІХ ст.» виявлено, що публікація «Истории государства Российского» М. Карамзіна та «Истории русского народа» М. Полєвого спричинила в суспільстві полеміку про характер політичної влади та шляхи розвитку країни. З карамзінською тезою про те, що стрижнем суспільного життя Росії є самодержавство, не погоджувалися діячі декабристського кола. М. Полєвой не сприйняв ані монархічної концепції М. Карамзіна, ані обумовлених нею принципів історичного дослідження, чим здобув репутацію непатріотичної людини, яка механістично переносила на історію Русі закономірності західноєвропейської історії. Ідеологи офіційної народності обґрунтовували теорію месіанського призначення монархічної Росії версією про рятувальні властивості православної віри, котра успадкувала від Візантії свою чистоту й оберігає країну від згубного впливу католицизму та протестантства.

Якщо прибічники теорії офіційної народності прагнули протиставити культуру Росії Заходу, вважаючи його розсадником суспільних потрясінь, то О. Пушкін розглядав зближення з Європою як необхідне й закономірне явище. Погоджуючись із офіційною історіографією в тому, що, запозичивши християнство від Візантії, Росія не брала участі в інтелектуальному житті Заходу, О. Пушкін не сприймає це як благо, оскільки події російської історії тільки підсилили процес ізоляції країни. І лише реформи Петра І поклали цьому край. У підрозділі також аналізується точка зору на історію російського народу В. Бєлінського, який, зокрема, вбачав значення діяльності Петра в тому, що він розпочав процес входження Росії у загальноєвропейську спільноту.

У підрозділі 1.3. «Проблеми розвитку історичного роману в російській критиці першої третини ХІХ ст.» з'ясовано, що в статтях О. Бестужева-Марлінського, М. Полєвого, М. Надєждіна історичний роман потрактований як універсальна форма, у якій поєднуються родові ознаки епосу, лірики й драми. Сам факт появи історичного роману О. Бестужев і М. Полєвой розглядали як торжество романтизму, вважаючи, однак, що, на відміну від В. Гюго та А. де Віньї, В. Скоттові бракувало романтичного натхнення. Обґрунтування концепції історичного роману як нового жанру розпочав і О. Пушкін, який відмічав вагому роль уяви у змалюванні старовини, уважаючи, що вона допомагає створювати історичні картини відповідно до закономірностей доби та проникати в думки й почуття людей минулого.

На думку Ф. Булгаріна, історичний роман повинен виконувати дидактичні функції та базуватися на принципі суворого дотримання історичної правдоподібності у замальовках зовнішніх прикмет часу. До вимислу автор історичного роману може вдатися лише для «цементування» справжніх подій і тільки там, де відсутні історичні дані (передмова до роману «Димитрий Самозванец»). К. Масальський вважав однією з умов художньої переконливості в історичному романі драматичний спосіб викладення, який дає читачеві змогу стати свідком подій минулого (передмова до роману «Стрельцы»).

Захищаючи історичний жанр від нападок О. Сенковського, який не сприймав поєднання історії з вимислом у художньому творі, В. Бєлінський писав про В. Скотта як про «великого генія», який «довершив об'єднання мистецтва з життям, узявши в посередники історію». Критик визначав завдання історичного роману як показ історичної події в зв'язку з повсякденним життям людини, зауважуючи, що його реалізації сприяє поетичний вимисел. Художнє відтворення історії немислимо, на думку В. Бєлінського, поза змалюванням яскравих характерів. Критик закликав до узгодженості всіх частин історичного роману, позитивно оцінював «домашній» спосіб зображення історії, коли логіка епохи розкривається у приватних долях людей. Звертався В. Бєлінський і до проблеми мовної будови історичних романів.

У другому розділі «Петровська тема як історико-літературне підґрунтя жанрових пошуків та історіософської концепції російської прози першої половини ХІХ ст.», який складається з трьох підрозділів, розглянуто варіанти авторських інтерпретацій петровської теми в контексті жанрового розвитку історичної прози першої половини ХІХ ст.

У підрозділі 2.1. «Утвердження форм художньо-історичної оповіді у прозі другої чверті ХІХ ст.: ідейно-тематичні домінанти і проблема синтезу історичного тла та романічного сюжету» виявлено, що романтичні історичні повісті О. Бестужева, М. Бестужева, В. Кюхельбекера та ін. викликали до життя «поетичний» і «прозаїчний» типи зображення минувшини, в яких акцент переносився або на вимисел або на документ. «Поетичний» тип відбитий у повістях М. Полєвого, а «прозаїчний» був започаткований, зокрема, повістями О. Корніловича. Сюжет однієї з них, «Андрея Безыменного…», ґрунтується на документальній основі. У творі розгортається доля дворянина Андрія Горбунова, у якого всемогутній Меншиков відняв маєток. Петро І відновив справедливість, допомігши юнакові з'єднатися з коханою дівчиною Варварою. Однак органічного злиття історичного тла і романічної інтриги автор не досяг. Необроблений документальний матеріал відокремлюється від сюжету і перетворюється на сухі й точні описи Санкт-Петербурга, нариси про приватне життя Петра та його реформи. Історія Горбунова «випадає» з нарисової оповіді: в її передачі переважає явно виражена романтична стилістика.

Російська історична проза поступово засвоювала як історизм М. Карамзіна, який змусив сучасників уважно поставитися до історичного факту, так і оповідну манеру В. Скотта, у якого історія змальовувалася в повсякденній простоті, природно виявляючи себе у вчинках, думках і почуттях пересічних людей. Минуле сприймається як невідома для сучасників епоха, і довідатися про її своєрідність, одночасно зіставляючи зі своєю добою, - завдання, що стоїть перед М. Загоскіним, Ф. Булгаріним, М. Полєвим, К. Масальським та ін. авторами, романи яких почали з'являтися з другої половини 1820-х рр.

У переважній більшості російських історичних романів зображувалися саме ті епохи й події, які максимально сприяли постановці злободенних питань. Помітне місце в історичній прозі доби, наприклад, посідали давньоруські сюжети (романи «Кощей бессмертный…» та «Светославич, вражий питомец…» О. Вельтмана, «Клятва при Гробе Господнем» М. Полєвого, «Басурман» І. Лажечнікова). Детальну розробку одержала тема боротьби слов'янства з іноземними загарбниками («Юрий Милославский» М. Загоскіна, «Князь Скопин-Шуйский» О. Шишкіної, «Димитрий Самозванец» Ф. Булгаріна, «Тарас Бульба» М. Гоголя). Гостра проблема післядекабристської пори - проблема народного бунтарства - знайшла безпосереднє висвітлення у «Вадиме» М. Лермонтова, «Капитанской дочке» О. Пушкіна, «Тарасе Бульбе» М. Гоголя, «Стеньке Разине» М. Фоміна, у романах Ф. Булгаріна та К. Масальського. Злободенною для 30-х років виявилася тема тяжкого становища Росії за Анни Іоаннівни, звернення до якої дозволяло романістам порушити питання про сутність справжнього патріотизму («Регентство Бирона» К. Масальського, «Ледяной дом» І. Лажечнікова). Помітне місце в історичній прозі займала тема Вітчизняної війни 1812 р., до якої в романі «Рославлев, или Русские в 1812 году» звернувся М. Загоскін, викликавши бажання О. Пушкіна вступити з ним у полеміку щодо шляхів утвердження самобутності національної культури та розпочати роботу над власним «Рославлевым». В історичній романістиці мала місце і чисто авантюрна обробка теми 1812 року («Петр Иванович Выжигин» Ф. Булгаріна, «Леонид, или Некоторые черты из жизни Наполеона» Р. Зотова).

У підрозділі 2.2. «Тема Петра Першого в історичній прозі 20 - 40_х рр. як спроба національно-державної самоідентифікації: витоки історіософських сюжетів та ідеологічна модель» доведено, що у 1820 - 1840-і рр. намітився переважний інтерес російської історичної прози до епохи петровських реформ, які викликали діаметрально протилежні оцінки вже за життя царя. Початок негативної оцінки Петра в публіцистиці поклав М. Щербатов, дорікаючи йому за насаджування іноземних звичаїв. Концепція петровської Росії як європеїзованої та просвіченої країни була обґрунтована в поезії О. Пушкіна. Її витоки сягають творів В. Тредіаковського, В. Татищева, М. Ломоносова, І. Голикова та ін., які намітили основні лінії просвітительської ідеалізації особистості Петра. Поширена в культурі Просвітництва міфологема легендарного правителя-законодавця ідеально персоніфікувалася в особі першого російського імператора, який виводить країну з Варварства до Цивілізації. По-ренесансному універсальний пушкінський Петро - уособлення історичного процесу входження Росії у лоно європейської цивілізації. Приклад Петра був настановою Миколі І щодо реформування країни «зверху». Апофеозом теми петровських перетворень є образ Петербурга у поемі «Полтава». У ньому присутнє сприйняття Петербурга як емблематичного символу справи Петра, що виникло на початку XVIII ст. Петербург не тільки скасував старий центр, Москву, але й декларував нову систему політичних і культурних цінностей, джерелом яких був західний світ. З петербурзьким способом життя була пов'язана нова знать, з московським - консервативна опозиція (про що йдеться, наприклад, у повісті Н. Кукольника «Сержант Иван Иванович Иванов, или Все заодно» (1841)). Звеличення царя-імператора у країні, яка насильно секуляризувалася, призвело до сприйняття Петра як Антихриста в опозиційних колах, а з іншого боку - до виникнення культу Петра і тенденції ідеалізації Петербурга (її зародження показано у повісті О. Башуцького «Петербургский день в 1723 году» (1834)).

Після пушкінського «Арапа Петра Великого», де утверджується ідея діяльного «керманича», здатного зрозуміти потреби часу і стати на шлях кардинальних змін у побуті та уявленнях росіян, з'являються «Последний Новик» (1833) І. Лажечнікова, «Стрельцы» (1832) К. Масальського, «Мазепа» (1834) Ф. Булгаріна, «Таинственный монах» (1834) Р. Зотова, «Брынский лес» (1846) та «Русские в начале осьмнадцатого столетия» (1848) М. Загоскіна. Звернувшись до часів Петра І, письменники віддали данину соціальній моді, яка перебувала під персональним патронажем імператора Миколи І і підтримувалася паралеллю між «пращуром» і «нащадком». Відповідно одичному кліше, Петро «воскресає» у кожному наступному російському монархові, разом з Петром «воскресає» і започаткований ним порядок. Автори, які обрали петровську тему, підключалися тим самим до створення державного міфу, в основі якого лежало уявлення про Петра I як Батька Вітчизни, який заповів свої особисті якості і повноваження на подальше перетворення Росії Миколі I. Перший імператор виступає носієм державності - особливої якості національної самосвідомості, яка характеризується прагненням створити потужну конкурентоспроможну державу та ушляхетнити російську культуру. За владарювання Петра закон тріумфує, обмежуючи як своєкорисливість сановників, так і недоречну «милость к падшим» (декабристський контекст останнього мотиву присутній у повістях «Татьяна Болтова» (1828) А. І. та «Быль 1703 года» (1848) К. Масальського). У культовій «моделі» Петра втілилися образи влади, які набули семіотичного оформлення ще в давньоруській культурі: «Государ - Бог (Христос)» (відбитий у повістях «Кочубей» (1827) Є. Аладьїна, «Татьяна Болтова» А. І., «Петербургский день в 1723 году» (1834) О. Башуцького), «Государ - досконала людина» (відображений у повісті П. Фурмана «Саардамский плотник» (1849)), «Государ - охоронець закону» і «Государ - гарант стабільності» (віддзеркалені у повістях «Кочубей», «Татьяна Болтова»).

У підрозділі 2.3. «Концептуальні особливості авторського сприйняття петровської епохи у прозі 20 - 40-х рр.: світоглядна основа й специфіка художньої актуалізації історії» проаналізовано особливості художніх концепцій «России молодой», репрезентованих в історичній прозі 1820 - 40-х рр. Центральною ідеєю «Последнего Новика» є «любовь к отчизне». У центрі роману, дія якого відбувається під час Північної війни, - події 1701 - 1703 рр., пов'язані з діяльністю ліфляндського дворянина Й. Р. фон Паткуля, який перейшов на бік Петра I. Виникає у «Последнем Новике» і другий план оповіді - тема боротьби царя з внутрішніми ворогами. В інтерпретації особистості Петра І. Лажечніков акцентує увагу насамперед на його реформах. Шлях Володимира, який у своєму прагненні здобути право повернутися на батьківщину став шпигуном, не тільки органічно пов'язаний з авторською ідеєю «любові до вітчизни», а й саме через особливий характер цього шляху стає її вищою мірою. Романтична історія героя, який колись готовий був зазіхнути на життя царя, а потім беззавітним служінням Росії заслужив його прощення, не тільки символізує велич Петра, а й апелює до теми засланих декабристів, указуючи їм шлях до спокути і нагадуючи владі, що і в засланому бунтівникові може жити високий дух патріота й громадянина.

До політичних алюзій вдається і К. Масальський, у романі «Стрельцы» якого за подіями стрілецьких бунтів угадується недавнє суспільне потрясіння, спричинене повстанням декабристів. К. Масальський мало приділяє уваги місцевому колориту, образ Петра в творі перебуває на периферії авторського інтересу. «Стрельцы» - скоріше роман політичних декларацій. Автор насамперед переймався бажанням показати шкоду будь-яких «безпорядків», протиставивши їм «владу», яка завжди, «какая бы ни была, лучше безначалия». Петровська тематика розроблена і в повістях К. Масальського «Черный ящик», «Русский Икар», «Быль 1703 года», які, на відміну від його роману, вдало поєднують у собі історичну достовірність, сюжетну цікавість і колоритну характеристику історичних осіб.

Монархічний пафос «Сержанта Ивана Ивановича Иванова», «Позументов», «Прокурора» та ін. творів Н. Кукольника виражений у словах князя Долгорукого з «Сказания о синем и зелёном сукне»: «Любить царя - значит любить отечество». Письменника цікавило й інтимне життя людей тієї доби, дрібні, але характерні деталі якого нерідко висвітлювалися в ситуаціях любовних стосунків («Капустин, московский купец», «Часовой», «Благодетельный Андроник»).

Ставлення М. Загоскіна до Петра і його перетворень було неоднозначним. Як переконаний монархіст, письменник схилявся перед імператором, не будучи до того ж ворогом просвіти і апологетом допетровської Русі. З іншого боку, М. Загоскін схвалював у діяльності Петра далеко не все, вважаючи, що Росія, багато чого набувши в ході реформ, зазнала й певних втрат, насамперед - у духовній сфері. Звідси й спроби М. Загоскіна почасти виправдати у романах «Брынский лес» та «Русские в начале осьмнадцатого столетия» консервативне допетровське боярство, яке, будучи ревнителем істинного благочестя, не сприймало нововведень Петра. Ще однією формою відторгнення царських ініціатив у народі був розкол, образи представників якого теж змальовані у М. Загоскіна неоднозначно. Традиція змалювання супротивників петровських реформ, у межах якої виступив М. Загоскін, заявляє про себе у літературі XVIII ст. (Ф. Прокопович) і розвивається в «Арапе Петра Великого» О. Пушкіна, «Последнем Новике» І. Лажечнікова, «Андрее Безыменном» О. Корніловича, «Петербургском дне в 1723 году» О. Башуцького та ін. творах ХІХ ст. Розповідаючи про «перевиховання» опонентів царя, М. Загоскін займає звичну позицію: усякий істинний росіянин, виконуючи волю свого монарха, чинить правильно, - здоровий російський глузд допоможе йому зрозуміти, що сліпа прив'язаність до древніх звичаїв та забобонів є проявом невігластва й тупої упертості. образ петро історичний проза

У третьому розділі дисертації «Особливості формо-змістової організації «петровської» історико-художньої прози першої половини ХІХ ст.», що містить три підрозділи, розглянуто специфіку авторських варіантів розв'язання проблеми історичного характеру, особливості сюжетно-композиційної побудови та стилю «петровських» творів доби.

У підрозділі 3.1. «Шляхи індивідуалізації психологічної характеристики в історичній белетристиці другої чверті ХІХ ст.: людина минулого та образотворча традиція» доведено, що І. Лажечніков, бажаючи розкрити історичну дійсність через «розпал» пристрастей, не турбувався про подібність історичного героя його прототипові, а прагнув до втілення ідеї характеру, яка часто розходилася зі справжнім змістом діяльності тієї або іншої реальної особи (образи Паткуля, Катерини Рабе, Андрія Денисова у «Последнем Новике»). Образ Петра Першого у І. Лажечнікова виписаний у традиціях романтичної теорії генія. З іншого боку, манера зображення царя є продовженням досвіду О. Пушкіна, який в «Арапе Петра Великого» «зняв» образ Петра з тих небес, куди його занесли поети XVIII ст., і показав його не як земне божество, а як людину. Перегук з пушкінською традицією простежується і в «петровських» творах Н. Кукольника, де грані особистості першого російського імператора розкриваються в різних сферах його життєдіяльності.

Письменники натуралістичного стилю (Ф. Булгарін, П. Голота та ін.) декларували необхідність зображення історичних осіб у суворій відповідності з документальними фактами. Дотримання цієї вимоги нерідко призводило до знебарвлювання характерів дійових осіб («Черный ящик» К. Масальського). Коли йшлося про зображення Петра, всі письменники виявляли велику старанність, використовуючи документальні джерела для точного відтворення вигляду царя. Але портрет Петра, як правило, статичний і не взаємодіє з його душевними пориваннями. Це найбільш проста форма портрета, яка є досить поширеною в російській історичній прозі того часу. Більшою розмаїтістю в деталях відрізняється «динамічний» портрет, коли у вигляді персонажа - залежно від душевного стану - виділялися ті чи ті риси (наприклад, портрет Володимира у «Последнем Новике»).

Улюблений прийом І. Лажечнікова - поетика контрастів. Герої «Последнего Новика» або тягнуться - свідомо чи несвідомо - до чесноти або служать вмістилищем пороків (як Нікласзон), злісного бузувірства (як Андрій Денисов). Не зміг уникнути схематизму романіст і в характеристиці головного героя, показавши його не стільки живою людиною, скільки уособленням однієї пристрасті - любові до батьківщини.

Звернення І. Лажечнікова, П. Голоти, Ф. Булгаріна, М. Загоскіна та ін. до традицій карамзінської школи, європейського готичного роману, передромантичної оповіді свідчить про те, що психологічний малюнок у багатьох «петровських» творах був пов'язаний переважно з традиціями ліричної емфази й патетики і характеризувався емоційною перенапругою оповідної стихії.

У своєму намаганні створити переконливі людські характери Н. Кукольник прагне наділяти своїх героїв індивідуальною поведінкою, уникаючи одноплановості в зображенні їх стосунків з людьми (наприклад, комерсант Сергалов в «Капустине», Варвара Оніксова із «Сказания о синем и зеленом сукне», Шарлотта Бломберг із «Часового»). Цю ж мету переслідує і М. Загоскін, який уводить у психологічний портрет боярина Куродавлєва («Брынский лес») деякі негативні риси. Через сумніви і вагання іншого героя, окольничого Прокудіна («Русские в начале осьмнадцатого столетия») романіст передає складний процес наближення патріархального дворянства до усвідомлення необхідності змін у житті Росії.

У підрозділі 3.2. «Специфіка сюжетно-композиційного конструювання у «петровській» прозі 20 - 40-х р.: шляхи художньої розробки історичного матеріалу та втілення естетичних орієнтирів» відмічено, що центральним конфліктом в аналізованих творах є протистояння старої Русі та нової Росії. У романі «Последний Новик» І. Лажечнікова драматична історія головного героя спроектована і на воєнне зіткнення петровської Росії зі Швецією. Володимир репрезентований як популярна у європейській літературі перших десятиліть XIX ст. романтична постать всюдисущого героя, який, до певного часу перебуваючи на задньому плані, фактично впливає на перебіг історичних подій. З огляду на вибір героя І. Лажечніков типологічно ближчий до А. де Віньї та В. Гюго, оскільки центром оповіді він робить не типову для В. Скотта «середню» людину, а особу, наділену винятковою долею, складним моральним і психологічним станом, переосмисленими в дусі просвітницьких ідей. Однак сюжетну функцію Володимир виконує таку ж саму, як і аналогічні персонажі В. Скотта, сюжетно пов'язуючи собою два ворогуючі табори й тим самим даючи змогу авторові розкрити стосунки сторін.

Сюжетотворення у «Мазепе» Ф. Булгаріна базується не стільки на висвітленні історичних подій, які згадуються в творі, скільки на зображенні долі головного героя, яка розфарбовується «бурхливими» ситуаціями. Розвиток подій «Брынского леса» та «Русских в начале осьмнадцатого столетия» М. Загоскіна зорієнтований на вальтерскоттівський принцип сюжетобудови, згідно з яким організуючим началом у романі виступали вигадані особи (нерідко учасники любовної інтриги), а історичні герої та події перебували на другому плані. У повістях та оповіданнях Н. Кукольника «Капустин, московский купец», «Прокурор», «Новый год», «Сказание о синем и зеленом сукне» та ін. рушійною силою сюжетної динаміки здебільшого є любовний конфлікт з щасливим фіналом, виписаний у комічному або іронічному ключі (І. Чорний). Помітно драматизований сюжет у «Авдотье Петровне Лихончихе», де з початку твору виникає передчуття неминучої кари за злочин перед царем, та «Сержанте Иване Ивановиче Иванове…», де розпусному й жорстокому синові багатої поміщиці, який потрапив у солдати, протистоїть колишній кріпак-сержант.

Значну роль у композиції «петровських» історичних творів відігравали описи. Описи в «Арапе Петра Великого» О. Пушкіна - це картини того, якою могла бути й була епоха в її власному самовираженні, у подробицях саме тих часів. М. Загоскіну деталізовані описи побуту XVIII ст. потрібні були не тільки для того, щоб перенести читача у петровську епоху, а й для того, щоб показати, чим саме психологія людини іншої доби відрізняється від сучасної. Твори Ф. Булгаріна, К. Масальського та П. Голоти були перенасичені різноманітними замальовками, посиланнями, коментарями тощо, потрібними не стільки для занурення в характери, скільки для орнаментальності.

На сторінках «петровської» прози 20 - 40-х років час від часу зустрічаються картини природи, міські пейзажі. Найчастіше вони відіграють роль тла, на якому відбувається дія, або виконують експозиційну функцію (картина міста Саардам на початку повісті П. Фурмана «Саардамский плотник»). Пейзаж у романі «Последний Новик» пристосований до історичного часу за рахунок уживання місцевих назв. Однак у більшості історичних творів тих років пейзаж не «локалізований» у часі, описи «природи» XVIІI ст. нічим не відрізнялися від пейзажних замальовок у творах на сучасну тему (панорама Санкт-Петербурга у повісті О. Башуцького «Петербургский день в 1723 году»).

Своєрідність сюжетно-композиційного конструювання у «петровських» творах відбиває і діалогічна форма літературного зображення. Герої роману «Последний Новик» промовляють пишномовні тиради в дусі сповідальних монологів романтичних драм і повістей 20-х рр. - з багатьма риторичними запитаннями і вигуками, колоритними порівняннями, якими І. Лажечніков прагнув прикрасити розмови дійових осіб. Деякі розділи «Последнего Новика» навіть графічно оформлені як окремий акт драми. У авантюрно-пригодницькому романі Р. Зотова «Таинственный монах» діалог є засобом заповнення «перемичок» між калейдоскопічними подіями. М. Загоскін використовує діалог передовсім для повідомлення інформації про споконвічні звичаї російської землі, про ставлення різних верств до політики Петра Першого і т. ін.

У підрозділі 3.3. «Особливості стильового втілення історичного матеріалу в «петровській» прозі доби: способи розв'язання проблеми індивідуальної типізації та співвідношення сучасності і минувшини у мовній будові творів» відзначено, що російська критика звернула пильну увагу на проблему мови історичного роману відразу ж після появи «Юрия Милославского…» М. Загоскіна. Необхідність використання соціально-культурного принципу у передачі мовлення історичних персонажів із метою їх індивідуалізації усвідомлював, наприклад, О. Бестужев-Марлінський, який для цього звертався у своїх повістях до народних пісень, казок та прислів'їв. О. Пушкін майже повністю відмовляється від застарілих слів та синтаксичних конструкцій і відтворює минуле засобами сучасної мови, наближаючи читача до епохи за рахунок виявлення найбільш істотного у подіях, психології та зовнішньому вигляді людей («Арап Петра Великого»).

Принцип помірного використання давньої та жаргонної лексики для відтворення історичного колориту найбільш помітно проявляється у творчій практиці М. Загоскіна. Образи дійових осіб у нього відтворено майже завжди однією мовною барвою, вони зазвичай статичні, через що виникає певна невідповідність між драматичною жвавістю окремих сцен і відсутністю розвитку характерів. Виробляючи власний стиль, І. Лажечніков синтезував досвід М. Загоскіна (обережне використання старих назв, уживання просторічної й фольклорної лексики, розмовного стилю) і досягнення О. Бестужева-Марлінського, з яким І. Лажечнікова зближує його схильність до романтичної фразеології та романтичних ефектів. Автор «Последнего Новика» вдається до термінології петровського часу не тільки в описах предметів і подій, а й у мовленні героїв. Однак слід зазначити, що спеціальні терміни, використані в діалогах історичних персонажів, почасти порушують стильову єдність оповіді. Мовлення Петра I майже повністю будується на витягах з його указів, листів і послань, злегка модернізованих. І. Лажечніков, очевидно, сподівався, що цитатний спосіб відтворення мовлення героїв більшою мірою дозволить підкреслити колорит часу, тому власні слова історичного діяча виділяються в тексті курсивом.

У прозі Ф. Булгаріна, К. Масальского, П. Голоти простежується тенденція до чисто натуралістичного використання старовинної лексики й діалектних висловів. Так, у романі П. Голоти «Иван Мазепа» герої, залежно від належності до тієї чи тієї нації, говорять російською, українською або польською мовами. Причому автор змінював лише написання, а вимова слів зберігалася іншомовна. До певної міри це було новим у російській прозі.

Портретні описи в творах петровської тематики не відрізнялися лаконізмом. Звороти, як правило, були розлогими й ускладненими. В описі речей, навколишнього середовища дехто з письменників прагнув до виділення характерної деталі (опис околиць замку Гельмет у романі «Последний Новик», в якому лише один штрих - могили загиблих у Ліфляндії російських воїнів - надає зображенню певної ідейної загостреності). Пейзажні картини у проаналізованій «петровській» прозі ясно виявляють тенденцію окремих авторів до чіткого й строгого відбору тропів за принципом акцентування ключових колірних ознак, завдяки чому ці описи виділяються своєю наочністю та підвищеною поетичною тональністю.

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження.

Визначено, що розкриття в російській історичній прозі першої половини ХІХ ст. теми петровських перетворень постає як вагомий аргумент національно-державної самоідентифікації російського суспільства. У О. Пушкіна в «Стансах», «Пире Петра Великого», «Полтаве», «Арапе Петра Великого» по-ренесансному активна особистість Петра тлумачилась як поєднання історичної необхідності з індивідуальними волею, розумом та енергією історичного діяча, який усвідомив виклики історії.

Через увесь роман І. Лажечнікова «Последний Новик» проходить ідея могутності держави Петра, яка прилучилася до європейської культури, залишаючись при цьому глибоко національною. Історією поневірянь Володимира-Новіка, який своєю відданістю Росії заслужив прощення царя, письменник актуалізує тему покарання і помилування учасників грудневого повстання 1825 р., змальовуючи милосердя Петра. На сучасність спроектований і роман К. Масальського «Стрельцы», в якому події стрілецької смути кінця XVII ст. перегукуються з подіями 14 грудня. К. Масальський дбає передовсім про політичні алюзії, зосередившись на зображенні боярських інтриг і підступів.

Своїми демократичними основами, прогресивними змінами, зростанням авторитету Росії епоха Петра І приваблювала і Н. Кукольника, який шукав у ній зразки моральної та соціальної справедливості. «Петровську» прозу Н. Кукольника («Сержант Иван Иванович Иванов, или Все заодно», «Позументы», «Авдотья Петровна Лихончиха», «Капустин, московский купец», «Сказание о синем и зеленом сукне», «Часовой», «Новый год», «Два Ивана, два Степаныча, два Костылькова» та ін.) відрізняють колоритні картини побуту, м'який гумор, цікавість сюжетів, які тяжіють до реалізму, нерідко психологічно та подієво достовірні.

Проблематика та сюжетно-тематична своєрідність російської «петровської» прози 20 - 40-х рр. зумовлені специфікою історичної ситуації, яка склалася в Росії наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Відповідно до неї, центральним конфліктом аналізованих творів є зіткнення патріархальної боярської Русі та петровської Росії, яка стала на шлях європеїзації. У «Последнем Новике» І. Лажечнікова до цього внутрішньодержавного протистояння додається зовнішньополітична сюжетна лінія - бойові дії, які веде Росія проти Швеції у Прибалтиці. А у «петровських» творах Н. Кукольника опозиція «старе - нове» розгорнута не стільки на державному рівні, скільки у побутовій сфері, в любовних стосунках героїв.

Конфліктами зображуваної доби зумовлені і принципи розстановки персонажів. До першої групи можна віднести тих, хто все життя сумлінно служив правлячій династії, хто беззастережно прийняв нововведення Петра або після сумнівів і вагань усвідомив його історичну правоту (преображенський гвардієць Андрій Горбунов у «Андрее Безыменном» О. Корніловича, олонецький воєвода в «Прокуроре» та купець Сергалов в «Капустине» Н. Кукольника, боярин Куродавлєв та стольник Прокудін, молоді стрілець Лєвшин і прапорщик Преображенського полку Сімський з «Брынского леса» та «Русских в начале осьмнадцатого столетия» М. Загоскіна, а також М. Зотов, О. Меншиков, А. Матвєєв, П. Гордон, Ф. Ромодановський, інші сподвижники російського імператора, які зазвичай є епізодичними постатями). Реформаторські ініціативи Петра не сприймають теж представники різних верств - бояри, купці, чиновники, церковники, старообрядці тощо (князь Ликов в «Арапе Петра Великого» О. Пушкіна, окольничий Іван Горбунов-Бердишев у «Андрее Безыменном» О. Корніловича, Єрмолай Андреянович у повісті О. Башуцького «Петербургский день в 1723 году», дяк Подсвинков у «Часовом» Н. Кукольника, вождь розкольників Андрій Денисов у «Последнем Новике» І. Лажечнікова та «Брынском лесе» М. Загоскіна тощо).

Слід зауважити, що в окремих творах не завжди можна здійснити чіткий поділ героїв на позитивних і негативних, оскільки їх автори прагнуть до створення неоднозначних, різнопланових характерів. За приклад можуть слугувати героїні малої прози Н. Кукольника, чиї образи, як правило, відповідають поведінковим стереотипам кінця ХVII - початку XVIII ст., і деякі персонажі М. Загоскіна. Автор «Брынского леса» та «Русских в начале осьмнадцатого столетия», схиляючись перед величчю Петра, вважав, тим не менше, що, скасувавши патріаршество, сприяючи зближенню церкви і світської влади, цар тим самим похитнув основи православної віри, завдав удару по духовних цінностях росіян. Цим пояснюється намагання М. Загоскіна виправдати старе боярство, яке не усвідомлювало значення петровських перетворень. Але загалом ідейний зміст «Брынского леса» і «Русских в начале осьмнадцатого столетия» визначається авторським неприйняттям тих співвітчизників, які в усі часи - чи то Петра І, чи то Миколи І - йдуть проти Богом даної влади.

Прагнучи розв'язати проблему індивідуалізації внутрішнього світу персонажів, повістярі та романісти другої чверті ХІХ ст. розкривають їх психологію через вчинки, дію, вдаються до авторських коментарів. Певним успіхом у сфері психологічного аналізу була розробка портретної характеристики, в якій виділялись окремі риси залежно від душевного стану героя. Коли ж мова заходила про історичних осіб, то їх портрети, як правило, набували статичності і не взаємодіяли з душевними пориваннями.

Перший російський імператор змальовується письменниками з різних боків - як справедливий суддя, як добрий сват і т. д. Петро І у Н. Кукольника - цар-патріот, цар-демократ, справедливий, вимогливий і людяний государ. Така точка зору, сягаючи своїми витоками поширених у народній свідомості уявлень, свідчить про неоднозначний характер монархізму письменника, що аж ніяк не вичерпується вірнопідданством: відповідно до свого просвітницького соціального ідеалу, Н. Кукольник волів бачити на чолі Росії достойного, подібного Петрові I, монарха.

Значна роль у композиції «петровських» творів належала описам, які давали змогу письменникам передати колорит часу й місцевості. У І. Лажечнікова в описах «Последнего Новика» панує ліричний пафос, їм притаманне романтичне забарвлення (картини ландшафту й побуту Ліфляндії початку XVIII ст.). О. Корнілович, Є. Аладьїн, О. Башуцький, П. Фурман, Н. Кукольник, М. Загоскін тяжіють до реалістично точних, характерологічних подробиць, прагнуть деталізувати середовище, в якому перебувають їх герої. Романи Ф. Булгаріна, Р. Зотова, К. Масальського, П. Голоти переобтяжені етнографічними замальовками, різноманітними історичними довідками, які виписані здебільшого в натуралістичному ключі без умотивованого зв'язку із завданням концептуального висвітлення історичної епохи або характеру.

У мові персонажів «Последнего Новика» слабко відчувається зображувана доба, твір І. Лажечнікова написано з широким використанням романтичної фразеології та стилістики початку XIX ст. О. Корнілович, Н. Кукольник, М. Загоскін теж обережно вдаються до застарілих слів для відтворення історичного колориту. «Мазепа» Ф. Булгаріна та «Стрельцы» К. Масальского репрезентують натуралістичний підхід до вживання давньої лексики й діалектних висловів. Якщо у творі виводилися історичні особи, то авторам доводилося використовувати їх висловлювання з відповідних документів, виділяючи цитати курсивом. Отож, доба реформ Петра Першого в російській історичній прозі першої половини ХІХ ст. активно реалізується як художній концепт, єдиний в ідеологічному плані та досить розмаїтий з погляду сюжетно-тематичних і жанрово-стильових вирішень.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Чечуй Е.П. Герой на престолі (Петро Перший в історії та російській історичній прозі першої половини XIX ст.) / Е. Чечуй. // Південний архів: Зб. наук. праць. - Вип. XXXVI. - Херсон: Вид-о ХДУ, 2007. - С. 86-90.

2. Чечуй Е.П. Західноєвропейський історичний роман початку XIX сторіччя у сприйнятті російських письменників-сучасників / Е. Чечуй. // Південний архів: Зб. наук. праць. - Вип. XXXIX. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2007. - С. 117-120.

3. Чечуй Е.П. Історичний факт і романтичний герой (Петровська тема у прозі О. Корніловича) / Е. Чечуй. // Південний архів: Зб. наук. праць. - Вип. XLIV. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2009. - С. 153-158.

4. Чечуй Е.П. Творець «росского блаженства»: Пушкінська концепція образу Петра Iта літературна традиція XVIII ст. / Е. Чечуй. // Південний архів: Зб. наук. праць. - Вип. XLV. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2009. - С. 102-110.

АНОТАЦІЯ

Чечуй Е.П. Петровські перетворення у російській історичній прозі першої половини XIX ст.: історичний матеріал і романічна інтрига. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 - російська література. - Херсонський державний університет, Херсон, 2009.

У дослідженні аналізуються особливості художньої реалізації теми петровських перетворень у російській історичній прозі першої половини ХІХ ст. Встановлено витоки ідеологічної «моделі» петровської доби в російській літературі. Виявлено специфіку індивідуального творчого сприйняття образу Петра І та його епохи в історичній прозі О. Корніловича, І. Лажечнікова, М. Загоскіна, Ф. Булгаріна, Р. Зотова, Н. Кукольника та інших прозаїків.

Варіанти художньої інтерпретації теми Петра І та його реформ розглядаються як естетичне підґрунтя національно-державної самоідентифікації доби. Аналізуються витоки історіософських сюжетів петровського дискурсу та складові культового портрета першого російського імператора. Концептуальні особливості авторського сприйняття петровської епохи досліджуються в зв'язках з творчими орієнтирами російських белетристів, якими зумовлена специфіка художньої актуалізації історії. Висвітлюються принципи формо-змістової організації «петровської» історичної прози, зокрема, шляхи індивідуалізації психологічної характеристики в контексті образотворчої традиції, своєрідність сюжетно-композиційного конструювання, способи розв'язання проблеми індивідуальної типізації на рівні мовної будови творів.

Ключові слова: історична повість, історичний роман, історичний характер, колорит місця, колорит часу, сюжет, композиція.

АННОТАЦИЯ

Чечуй Э.П. Петровские преобразования в русской исторической прозе первой половины ХІХ века: исторический материал и романная интрига. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Херсонский государственный университет. Херсон, 2009.

Исследование посвящено анализу особенностей творческого воплощения темы петровских преобразований в русской исторической прозе первой половины ХІХ в.

Предметом исследования является своеобразие художественной интерпретации идеологической «модели» образа Петра І и освещение петровской эпохи как переломного этапа отечественной истории в русской исторической прозе первой половины ХІХ в. Объектом исследования послужили, в частности, романы «Последний Новик» И. Лажечникова, «Мазепа» Ф. Булгарина, «Таинственный монах» Р. Зотова, «Брынский лес» и «Русские в начале осьмнадцатого столетия» М. Загоскина, повести «Андрей Безыменный» А. Корниловича, «Кочубей» Е. Аладьина, «Петербургский день в 1723 году» А. Башуцкого, «Авдотья Петровна Лихончиха» Н. Кукольника и др. В работе впервые систематизирован опыт исследователей-предшественников; эпоха петровских преобразований рассмотрена как художественный концепт, который в русской исторической прозе первой половины ХІХ в. характеризуется определенной целостностью; проанализированы индивидуальные разработки петровской темы в ее жанрово-стилевых проекциях.