"Міф Києва" як художній концепт у російській романтичній літературі ХІХ ст.

Фольклорно-літературний образ Києва, що став духовним фундаментом "київського міфу". Особливості його індивідуальної творчої інтерпретації в російському романтизмі ХІХ ст. Аналіз ідейно-естетичних параметрів "київського міфу" як художнього концепту.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 24.08.2015
Размер файла 62,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Міф Києва» як художній концепт у російській романтичній літературі ХІХ ст.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми визначається кількома чинниками, серед яких найважливіший, насамперед, загальнокультурний, оскільки культурне освоєння дійсності «нерозривно пов'язане зі створенням просторової моделі універсуму» (Т. Дьякова), що містить в собі образ міського простору. Засобом місткого узагальнення у цьому контексті виступає категорія міфу, який має здатність зберігати інформацію на інтуїтивному рівні. І хоча архаїчний міф зникає з моменту втрати безпосередньої віри в події, про які розповідається (Г. Токарєва), в сучасній літературі міф знову постає - у форматі міфопоезії (Р. Фрай, М. Бодкін, Г. Слокховер) чи «міфогенної літератури» (Є. Мелетинський, О. Козлов та ін.). Міф залишається невід'ємною категорією особистісної самосвідомості (О. Лосєв), охоплює всі сфери функціонування особистості (С. Шкуро) та топосу, зокрема - міста: адже «у місті, в приміщенні, нині проходить більша частина життя людини, й навіть сама природа… набуває архітектурно-організованого порядку» (О. Некрасов).

Сучасне літературознавство має певну традицію вивчення цієї проблеми. Зокрема йдеться про наукові розвідки щодо «міфу Рима», «міфу Москви», «міфу Праги» тощо, вагомих результатів досягли дослідники «петербурзького міфу» (В. Ісаченко, С. Ільйов, Зд. Пехал, С. Бураго та ін.). «Міф міста» приваблює увагу сучасних філософів (В. Давидов), культурологів (М. Гришанін) і дослідників літератури (Л. Ходанен, А. Меркулова та ін.).

Українське літературознавство ХХ ст. відзначало особливу роль Києва в житті й творчості окремих письменників (О. Білецький, І. Булкіна, Н. Крутікова, О. Смирнова, М. Петровський та ін.), але в працях науковців не фігурує категорія «міфу». Проте існування «київського міфу» безсумнівне. Його структура визначена давнім статусом Києва як сакрального міста («Константинополь-Царград», Рим, Єрусалим) та «історіографічним каноном», що базується на літописі. Багато в чому спричинило формування «київського міфу» трактування ролі Києва М. Карамзіним. Цей міф стає в російському романтизмі, котрий формувався в епоху активного зміцнення російської імперської ідеології, об'єктом інтерпретації і полеміки, художнім концептом. Оскільки для російської літератури «місто» як таке, на противагу «селу», довго залишалося «чужим» (В. Гусєв), дослідження «київського міфу» актуальне й в аспекті еволюції російської літератури ХІХ ст., боротьби течій, зміни уявлень про естетичні норми. Особливої значущості набувають інтерпретації «міфу Києва» в умовах усталення самостійності України та нинішнього політичного загострення українсько-російських взаємин.

Актуальними є вивчення специфіки і перспективи романтичної інтерпретації «київського міфу», систематизація спостережень попередників у синхронічному та діахронічному аспектах дослідження, розробка критеріїв аналізу жанрово-стильового різнорідного матеріалу: адже від «київського міфу» романтиків невід'ємна і певна формальна парадигма, яка включає ліричні, епічні та ліро-епічні структури, експерименти зі створення роману вальтер-скоттівського типу та сатирико-пародійні форми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в рамках реалізації комплексної теми «Проблема особистості в російській літературі XVIII-XX ст.», розроблюваної кафедрою російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради університету (протокол №2 від 25 лютого 2006 р.).

Мета дисертації полягає в тому, щоб виявити характерологічні риси «київського міфу» як художнього концепту в російському романтизмі та еволюцію його художніх вирішень.

Для досягнення мети дослідження сформульовано такі завдання:

- проаналізувати фольклорно-літературний образ Києва, що став духовним фундаментом «київського міфу», сакрального у своїх витоках;

- виявити особливості індивідуальної творчої інтерпретації цього міфу в російському романтизмі ХІХ ст.;

- розглянути конкретні вирішення типажу «романтичного героя» та його ролі в історії в межах даної теми;

- визначити своєрідність жанрово-стильових вирішень російських романтиків у цій сфері;

- встановити ідейно-естетичні параметри «київського міфу» як художнього концепту.

Об'єкт дослідження - корпус текстів поетів і прозаїків російського романтизму, фактичних творців «київського міфу» (К. Рилєєва, В. Бенедиктова, О. Хом'якова, П. Єршова, І. Козлова, Ф. Тютчева, К. Аксакова, О.К. Толстого, М. Загоскіна, М. Полевого, О. Пушкіна, М. Гоголя), діалог між цими текстами та їх жанрово-стильова своєрідність, духовний контекст епохи.

Предмет дослідження - ідейно-естетична специфіка «міфу Києва» як художнього концепту в російській романтичній літературі XIX ст.

Теоретико-методологічною базою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних дослідників романтизму (С. Абрамович, В. Бєлоногова, Г. Бондаренко, Г. Вишневська, І. Волков, Л. Гінзбург, К. Григор'ян, Г. Гуковський, Ф. Канунова, В. Касаткіна, Д. Наливайко, Е. Соловей, Л. Фрізман, К. Шахова, О. Янушкевич), ролі міфу в літературі (В. Гусєв, О. Киченко, Г. Козубовська, В. Мацапура, Є. Мірошниченко, М. Петровський, Я. Пробштейн, Т. Марченко), теми й міфу міста (Є. Борисова, В. Давидов, В. Давидюк, Л. Долгополов, І. Євлампієв, С. Ільйов, Б. Костюк, В. Кривонос, В. Малахов, О. Павлова, О. Смирнова, Г. Токарєва, А. Топорков, О. Хоменко), а також дослідження творчості російських романтиків (М. Вайскопф, І. Виноградов, В. Кожинов, О. Колесса, І. Лосієвський, Ю. Манн, В. Мільдон, П. Михед та ін.). Враховано також концепцію національного образу світу, обґрунтовану Г. Гачевим, Д. Наливайком, М. Наєнком, С. Павличко, Г. Клочеком, О. Забужко, Г. Штонем та ін.

Сформульована мета й поставлені завдання обумовили застосування системного підходу з використанням елементів порівняльно-історичного, інтертекстуального та структурно-семантичного методів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в дисертації вперше:

- розглянуто «міф Києва» як художній концепт, що відзначається в аксіології російського романтизму певною цільністю;

- виявлено структурні складові «міфу Києва»;

- виділено його «язичницьку» та «християнську» парадигми, визначено їх питому вагу в конкретних художніх вирішеннях російських романтиків;

- показано специфіку індивідуальної художньої інтерпретації Києва як константний параметр російського романтичного художнього пошуку;

- проаналізовано розробки «міфу Києва» російськими романтиками у його жанрово-стильових проекціях;

- встановлено літературні форми, в яких втілився сакральний зміст «міфу Києва».

Практичне значення дослідження. Основні положення й висновки дисертації можуть бути використані при подальшому вивченні російського романтизму, у лекційних курсах з історії російської літератури ХIХ ст., а також у спеціальних курсах і спецсемінарах, при підготовці бакалаврських та магістерських робіт.

Апробація результатів дослідження. Робота в повному обсязі обговорювалася на засіданні кафедри російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Матеріали дисертації знайшли відображення в доповідях на Міжнародних читаннях молодих вчених пам'яті Л.Я. Лівшиця (Харків, 2005, 2006 рр.), Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» (Київ, 2008, 2009 рр.), Міжнародній науковій конференції «Російська мова і література в Україні: проблеми вивчення та викладання» (Горлівка, 2009 р.) та на Міжнародній науковій конференції «Гоголівський модус буття: література, мова, культура» (Київ, 2009 р.).

Основні положення дисертації викладені в 5 публікаціях, надрукованих в спеціалізованих виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (230 позицій). Загальний обсяг - 196 сторінок, із них 167 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

міф художній катівський романтизм

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет і об'єкт дослідження, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами й планами, продемонстровано наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Романтичний, міф Києва» як загальнокультурна і літературознавча проблема» визначено поняття «міф міста», яке складалося в процесі подолання позитивістського та «пансоціологічного» мислення. Адже «культурний міф міста… (як конструкт міфології) значно більш конкретно-описовий, ніж власне історія міста» (В. Давидов). Зокрема Києву від княжих часів приділялася особлива увага як точці відліку майбутньої історії східних слов'ян. «Міф Києва» - як «живого і своєрідного буттєвого феномену» (В. Малахов) - складався паралельно і в писемній літературі (літопис), і у фольклорі (билини); він успадкований також російською свідомістю, хоча з характерною корекцією (від «Москва - всем городам мать», цієї копії відомої Олегової формули, до новітнього «міфу Петербурга» як втілення «антикиївської», тобто десакралізованої й антропоцентричної, «європейськості»). Та навіть втративши статус столиці усіх східних слов'ян, Київ усе ж таки залишився потужним сакральним, науковим, політичним і митецьким центром, значення якого почало особливо інтенсивно усвідомлюватись завдяки «Истории государства Российского» М. Карамзіна. «Київська давнина» та «київські типи» стали загальником російської літератури й журналістики ХІХ ст.

У розділі аналізується стан вивчення проблеми у літературознавстві та зазначається, що дослідники часом зосереджені на вивченні своєрідності образу Києва в літературі княжої доби (В. Погребенник, О. Хоменко) або на особливостях теми «київської старовини» в історичних романах ХІХ ст. (А. Висоцький та ін.). Специфіка образу Києва в російській літературі досліджується або в дуже широкому контексті (Н. Крутікова, В. Мацапура), або ж, навпаки, локально (Н. Богданов). Стаття О. Білецького (1946) i монографічна розвідка П. Рогової (1980) не втратили своєї цінності й донині, але їхні окремі положення потребують доповнення, переосмислення та переінтерпретації. Незважаючи на те що останнім часом публікуються антології, в яких зібрано численні літературно-художні твори на київську тему, поза увагою упорядників залишається потужний корпус текстів російських поетів та прозаїків, котрі так чи інакше долучалися до створення «міфу Києва».

Сучасного дослідження, яке б систематизувало й висвітлило матеріал у названих аспектах, досі немає. Автор дисертації зосередився на рефракції «київської теми» у російських романтиків першої половини ХІХ ст., які почасти знаходилися в річищі концепції М. Карамзіна або категорично її заперечували. Саме цей момент став початком інтенсивного переростання «київської теми» в «міф Києва». Адже тоді вперше визначився підхід до Києва як до доленосного топосу, що сиґніфікує існування «власної античності». Це було зумовлено загальною установкою романтизму на пошук національно-народних коренів культури на тлі руйнації класицистичного догмату: буцімто в усіх європейців єдина духовна прамати - греко-римська античність. Заново осмислювалися християнські витоки культури, адже християнство до східних слов'ян прийшло вперше саме на київські пагорби. «Міф Києва» мав би бути витлумачений у дусі офіційної формули «православ'я, самодержавство, народність», але на практиці бурхливий розвиток творчої енергії романтичної особистості, самостійності мислення й художнього пошуку створили складнішу картину.

У романтизмі функціонування «міфу Києва» як художнього концепту набуває вільної митецької інтерпретації. Відомо, що в епоху класицизму література мала «изображати Истории своего отечества и лица великих во оном людей, Монархов, победителей и прочих» (О. Сумароков) як приклад для наслідування. У романтичній системі, яку стимулювала нова епоха небувалого ускладнення психологічного життя особистості, орієнтири змінилися. Романтиків приваблюють магія та ентузіазм Зла (Б. Ейхенбаум), складність співвідношення позитивного й негативного в людині (Л. Гінзбург). Ж. де Сталь закликає проникати у схованки душі; О. Сент-Бев стверджує, що грані різноманітних філософських дуалізмів сходяться «всередині» людини, різниця між «диктатом розуму і людською душею» стає нарешті очевидною (М. Півінська). З іншого боку, руссоїстська поетизація «простоти» вела до «патріархального» ґрунту України, а «цивілізацією» незанапащеною: «у російській літературі… виявилась Україна» (Ю. Луцький). Утім постаті, створені романтиками, в цей стереотип зазвичай ніяк не вписувалися. Оскільки сукупність романтичних інтерпретацій «міфу Києва» являє щодо інтертексту карамзінської історії російської держави єдиний гіпертекст (за Ж. Женнетом), ми маємо сприймати їх як явище певною мірою суцільне, хоча й неоднорідне. І ця панорама дає багатий матеріал для суджень щодо формування й художнього пошуку російського романтизму. Подальші екскурси реалістів ХІХ ст. у сферу «київських типів», різноманітні «історичні» або «краєзнавчі» описи не мали такого високого звучання.

У другому розділі «Творча суб'єктивізація, міфу Києва» в романтичній поезії ХІХ ст.», який складається з восьми підрозділів, йдеться про формування «міфу Києва» у творах російських поетів-романтиків.

У першому підрозділі «Романтична ідеалізація, київської свободи» в поемі К. Рилєєва, Наливайко»» доведено, що поет звернувся до київського мотиву в «Думах», вільних від впливу Карамзіна, а також у поемах «Войнаровский», «Хмельницкий», «Палей» та «Наливайко». Зазначається, що поза увагою дослідників (А. Авербух, М. Піксанов та ін.) залишилося питання про місце та роль Києва у творчому світі Рилєєва. Образ «святого Києва» настільки захоплює поета, що він створює в поемі про Наливайка особливий фрагмент «Киев», котрий функціонує як окремий твір.

Аналіз лексем («сиял», «золото», «блестели» та ін.) дозволяє стверджувати, що Київ є героїко-романтичним середовищем, яке породило Наливайка. Герой поділяє зі своєю пригніченою землею гордість за велике минуле і надію на вивільнення. Водночас Наливайко задуманий як неоднозначний характер: автор зображує його на тлі інтер'єру храму, у сповіді тощо. Релігійність Наливайка порушує звичний стереотип героя-воїна і вносить у трактування Рилєєвим «київського міфу» духовно-психологічну глибину.

У другому підрозділі «Вірш В. Бенедиктова, Киев» як спроба створення монументального ліро-епічного жанру» проаналізовано вірш «Киев» (1839) у порівнянні з такими творами поета, як «Ватерлоо», «Бахчисарай», «Москва», «Богдан Хмельницкий и послы», «Казаку-стихотворцу (Е.П.Г.)» та ін., в яких Бенедиктов розмірковує про долі Європи й Росії та «наполеонічного» героя. На тлі «міських пейзажів» Одеси та Бахчисарая виникає своєрідний монументальний цикл, присвячений Москві й Києву та їхній спадкоємності. Поет, прагнучи максимально розкуто оспівати і живе почуття до «светлой Украйны», і славну київську історію, і священні глибини лаврських печер, вдало комбінує різностопний ямб з трискладовими розмірами. Мажорність пронизує навіть бравурний, в дусі кантів та віватів, фінал, присвячений «святому» Києву (що не дуже сумісно з декларованим духом тихої молитви). Автор не лише прославляє Київ та захоплений його красою (О. Рясна): він намагається вийти за межі репутації «салонного поета». У підрозділі також проводяться паралелі між риторичним віршем Бенедиктова «Война и мир» та релігійно-філософськими відступами Л. Толстого у його епопеї, віршовим посланням Є. Гребінки «Казаку-стихотворцу» (1893). «Київський міф» став поштовхом до створення масштабного ліро-епічного жанру, в якому осмислюється проблема політичного спадкоємства у східнослов'янському світі.

У третьому підрозділі «Вірш О. Хом'якова, Киев»: від сакралізації - в площину політичної лірики» зазначено, що автор, який у ранній творчості не виходив за рамки романтичних кліше, знайшов у «київському міфі» засади для створення власної поетично-філософської концепції. Як відомо, й донині увагу вчених привертають насамперед теологічні розвідки Хом'якова, а його поетична спадщина викликає менший інтерес. Утім саме поезія дає змогу виявити суттєві моменти творчої еволюції митця. Основні положення слов'янофільства були ним виголошені в 1839 р., яким датовано вірш «Киев». Твір розпочинається пейзажною замальовкою, котра одразу ж спростовує думку про слабкість поетичного таланту Хом'якова. Художній простір вірша з самого початку визначається чудовим за експресією ракурсом: поетові вдається одним словом «високо» передати неповторне враження, що виникає перед людиною, яка дивиться на Дніпро з берегових круч. Безмежність простору нібито не вкладається в «ренесансну» тривимірну перспективу: ландшафт ірраціонально будується за законами «зворотної перспективи» ікони (Раушенбах). Далекий задній план - панорама міста - домінує завдяки насиченості архітектурної складової пейзажу; водночас простори неба та великої річки створюють грандіозну за масштабом «рамку» для Києва, що існує між двома стихіями, мов «небесний град». У такий спосіб досягається ефект сакралізації простору: піднесеність образу Києва сиґніфікує духовний центр, до якого тяжіють увага та любов усіх російських земель. Водночас у творі спостерігається перехід від сакралізації «київського міфу» в площину політичної лірики: активно акцентуючи релігійний статус Києва, автор усе ж таки робить основною ідеєю вірша об'єднання слов'ян навколо Росії.

У четвертому підрозділі «Язичницька тема в двох віршах П. Єршова» вперше розглянуто «Монолог Святополка Окаянного» і «Смерть Святослава». Обрані поетом герої - князі-ізгої офіційної історіографії, які залишилися поза християнською аксіологією, але однозначність романтичного стереотипу «нелюда» поетом зруйнована. Святополк, який убив своїх братів-мучеників, є праведним месником за свого справжнього батька, а впертий язичник Святослав постає жертвою порочної візантійської цивілізації. Це протиставлення чи не вперше вносить у «київський міф» ті антихристиянські й «неопаганістські» тенденції, які стали згодом популярні. Поетизація «язичницького начала» надає інтерпретації «київського міфу» нового неочікуваного акценту.

У п'ятому підрозділі «Вірш І. Козлова, Киев» як ліричне переживання, київського міфу»» доводиться, що поет прагнув глибше зануритися в джерела народності. Порівняння твору з раннім віршем «Чернец» та з «Плачем Ярославны» свідчить: у першому випадку «київський міф» є лише «рамкою» байронічних пристрастей кохання, а в другому справа зводиться до формальних ремінісценцій зі «Слова о полку Игореве». У вірші «Киев» відчуття природності й правдивості виникає завдяки вдало використаним пейзажним деталям, які надають життєвості навіть таким банальним кліше, як «милая старина» («Печерская сияет / Главы ее в волнах реки горят…», «Зубцы ее во славе говорят…», «…везде мечта со мною, / И милою всё дышит стариною»). В інтерпретації «київського міфу» у вірші Козлова акцентовано значущість вільного суб'єктивно-ліричного переживання «рідного коріння», що нерозривно пов'язано з глибоким релігійним почуттям.

У шостому підрозділі «Вірш Ф. Тютчева, Андрею Николаевичу Муравьеву»: київський пейзаж як складова ідеалізуючого портрету» проаналізовано прийоми створення образу Муравйова, відомого в той час «хоронителя основ», популярного церковного письменника й російського патріота. Водночас цей образ, позбавлений конкретних рис портретності, будується на літоті: Муравйов - лише «біля підніжжя» київської святині, гори, з якої, за переказами, проповідував апостол Андрій і яку вінчає храм, побудований Растреллі («…Воздушно-светоносный храм…», «Где Первозванного Андрея / Еще поднесь сияет крест…»). Київ для поета - це, передусім, сакральне християнське місто. Інакше кажучи, «Христос» осмислювався поетом - в особі одного з перших апостолів - на тлі слов'янського пейзажу. Це початок цивілізації, початок шляху до світла. У романтизований образ «воздушно-светозарного» храму внесено тонку деталь: золотий хрест Андріївської церкви поет бачить у сяянні «белым», тобто позбавленим кольору, «дематеріалізованим». Тютчев позбавляється традиційної християнської символіки золотого кольору як кольору «горнего мира» задля гостросуб'єктивного художнього вирішення. Інтенсивно акцентуючи в київському краєвиді «небесну вертикаль», автор використовує «київський міф» для монументалізації образу «смиренного» сучасного подвижника православної культури.

У сьомому підрозділі «Пародія К. Аксакова, Олег под Константинополем» як свідчення кризи жанру» розглянуто маловідомий драматичний опус письменника (1830-ті рр.), в якому відверто й гостро пародіюється монархістська концепція Карамзіна. Цим К. Аксаков підтримав історичну школу М. Каченовського, яка гостро критикувала автора «Історії…» за надмірну довіру до фольклорних джерел. Дійові особи цього твору - як тіні київської історії, так і сучасні «професори» - мовлять пишні риторичні фрази, скупо прикрашені трафаретними тропами. Переведення постатей «Історії…» Карамзіна в драматичний регістр, висміювання ходульності та вторинності свідчать про те, що й карамзінська концепція, і лірико-романтична інтерпретація «київського міфу» перестають бути цікавими читачеві. Драматична пародія К. Аксакова сигніфікує вичерпність ліричного підходу до теми й романтичного підходу до «київського міфу» в цілому.

У восьмому підрозділі «Київська давнина як об'єкт романтичної іронії в поезії О.К. Толстого» в аспекті інтерпретації «київського міфу» проаналізовано відомі твори письменника, написані у 1850-ті рр. Київська Русь, Новгород або Московська держава були для поета радше поетичними символами, ніж конкретними історичними явищами, і у віршах широко використовувалася сатирична «езопова мова». Водночас київський матеріал для О.К. Толстого - джерело щирого ліричного натхнення («Князь Ростислав», «Курган», схвалений В. Соловйовим «Слепой»). У підрозділі розглядаються суперечливі питання, сформульовані літературознавцями, щодо співіснування патетики та сатири у творах поета. Наголошується, що позиція автора не була однозначною. У поезії О.К. Толстого відчувається присмак «українського духу» й співчуття до українців. Вочевидь, проблеми християнізації Русі, самодержавного деспотизму, прав народу трактувалися ним в дусі романтичної іронії, поєднання сатирико-скептичних інтонацій зі щирим, схвильованим тоном. Це являє собою новий рівень вільної інтерпретації традиційних історико-духовних проблем, пов'язаних з «київським міфом», у якій лірика невимушено перетікає в сатиру й пародію.

У третьому розділі «, Київський міф» у романтичній прозі першої половини ХІХ ст.», який складається з двох підрозділів, розглянуто нову жанрову модифікацію, що прийшла на зміну ліричному віршу: романтичний історичний роман та повість.

У першому підрозділі «Художня апологія християнства в історичному романі М. Загоскіна, Аскольдова могила»» висвітлено ідейно-тематичний задум, сюжетну концепцію, образну систему та жанрово-стильові особливості відомого свого часу роману М. Загоскіна, який, власне, викликав у російському суспільстві цікавість до «аскольдова хрещення». Цим твором захоплювалися О. Пушкін, В. Жуковський та С. Аксаков; Загоскін написав за ним лібретто до однойменної опери О. Верстовського «Аскольдова могила», тепло прийнятої публікою (1835). У романі «Аскольдова могила» (1833) зображена духовна атмосфера Київської Русі, що переживає зламний момент культури. Вихідні позиції автора були, втім, вразливі: він змальовував «бісовщину» в «готичному» ключі («Концерт бесов»), невимушено спирався на фольклор, був спочатку доволі байдужим до уроків історії; «художня» трактовка св. Володимира видалася духовній цензурі досить легковажною («богомерзкий роман»), та й взагалі до вільного фантазування в дусі В. Скотта на теми історії на той час ставилися у всій Європі підозріло (Б. Реїзов). Отримавши в родині міцне релігійне виховання, автор виправдовувався тим, що прагнув змалювати Володимира «до хрещення», про що його житіє мовить безпосередньо. Київ Загоскіна також сповнений суто язичницької чарівності. Письменник вдало долучив до традицій «карамзінської» прози фольклорний момент (Є. Позднякова). Водночас основним дискурсом залишається проблема «язичництво й християнизація», фантазія Загоскіна розгортається на монументальному фоні ситуації ідеологічного вибору Київської Русі.

Характер Володимира, що репрезентує свій край та епоху, від початку набув рис хиткого балансування між добром і злом («…грозный князь, облитый кровью своих близких», образец «кротости, смирення, христианской любви»). Колізія з простолюдинкою Любашею, силоміць забраною до княжого гарему, конкретизує задум письменника. Виявлено біблійну алюзію (Давид - Урія - Вірсавія та розкаяння царя), яка художньо передує моральному переродженню Володимира. Відповідно й зганьблений Дулеб, що втратив кохану, виявляється християнином, який відмовляється від помсти князеві. У фіналі роману звучить меланхолійна нота: русичі цілком забули Аскольда, свідомого, на відміну від Володимира, християнина, що зовсім недавно прагнув запровадити нову гуманну культуру. Місцевий колорит дохристиянської Русі ускладнений у Загоскіна елементом християнської резиньяції. Звучить в романі й vox populi: народ і захоплюється Володимиром, і таврує його насильство. Отож, «київський міф» набуває у Загоскіна епічної проекції, інтелектуалізується.

У другому підрозділі «Філософія історії в повісті М. Полевого, Пир Святослава Игоревича, князя Киевского»» виявлено установку автора на історико-соціологічний аналіз давньокиївського суспільства перед Хрещенням. Подібно до Загоскіна Полевой відтворює картину дохристиянської стихії. Автор був принциповим критиком Карамзіна, тому вдається до засобів виразності не фольклорних, а натуралістично-пейзажних. Реконструюючи укріплення варягів, де розгортається сюжет повісті, Полевой інтригує читача: з цієї фортеці й виникне Київ. Він мотивує свою версію ретельним добором історичних реалій, використовуючи українські лексеми, які сприймає як автентичні («мазанки», «ґонт», «без огорожки», «с закутою», «за плотом», «складенные» тощо). Це наближує стиль М. Полевого до манери В. Скотта. Зазначається, що від початкового задуму змалювати образ князя Святослава Київського у перспективі опору язичника новій вірі (з «візантійської» точки зору) залишився лише яскравий епізод «епічного буйства», що робить героя підкреслено «архаїчним». Усю увагу віддано сцені бенкету, містким речовим деталям, які конденсують місцевий колорит. Речі й люди зображуються гіперболічно, у масштабі богатирсько - «велетневого», напівказкового буття. Автора захоплює груба маскулінність героя, і в цьому милуванні «варварським» у ньому зникає засудження деспотизму, який Полевой запозичив від французької історіографії. «Скифский медведь Сфендослав» (як Святослава йменують візантійці) - постать трагічна; появу її освітлено тривожним вечірнім світлом з-під хмари; у ній прослідковується «пропаща сила». Художня концепція М. Полевого - «реквієм за паганізмом» - вносить новий духовний аспект у «київський міф».

У четвертому розділі дисертації «Образ Києва в художньому світі О. Пушкіна та М. Гоголя», що містить два підрозділи, розглянуто інтерпретацію «міфу Києва» двома найбільшими майстрами російського слова XIX ст., які в перспективі відійшли від романтичного світосприйняття і стали фундаторами російського реалізму.

У першому підрозділі «Київ як момент духовної біографії О. Пушкіна» відзначено, що Київ входить у свідомість поета в роки формування його романтичної концепції й перебування в цьому місті допомогло йому з новою глибиною осмислити проблеми характеру російської державності, національної культури, статусу особистості. Ці питання хвилювали випускника Царськосєльського Ліцею, який в цей період почувався «вигнанцем», немов Байрон чи Овідій (Ю. Лотман). Подорож до Києва у 1820 та 1821 рр. була знаковою: достатньо зазначити, що поет позиціонувався в основному в центрах декабристського руху, розташованих навколо Києва (Кам'янка, Тульчин, Васильків), хоча жодних документів про це не збереглося. Як відомо, опальний поет приїздив до Києва інкогніто. Але цей факт майже не висвітлено в мемуарній літературі: деякі обставини встановлено за творами Пушкіна, за їхнім датуванням, за підготовчими матеріалами (І. Плотнікова).

Проблема Київської спадщини набувала особливої напруженості в контексті полеміки декабристів, до яких Пушкін тяжів на Півдні, з М. Карамзіним. З Києвом поєднувався не лише пошук національно-народних коренів, а й уявлення про особисту свободу та духовний вибір, про вірність престолу і його «зраду». Зазначається, що в «Руслане и Людмиле» місто символізувало піднесення «русского духа», але в поемі не вичерпаний також байронічний індивідуалізм із його епатажним запереченням традиційних цінностей. Отож у творах переважає свобода поетичного судження, з якою Пушкін трактує факти, здавалося б, однозначні. Лідер «изменников, злодеев-украинцев» Мазепа - романтичний герой, що бунтує, подібно до Байронового Каїна, проти сакралізованої влади й присяги в ім'я власної свободи.

У вступі до поеми «Полтава» Пушкін висловлюється однозначно: «Мазепа есть одно из самых замечательных лиц той эпохи». Перераховуючи «злодіяння» героя («клеветник своего благодетеля Самойловича», «губитель отца своей любовницы, изменивший Петру перед Полтавской победой» тощо), автор зазначає: «…лучше было бы развить и объяснить настоящий характер мятежного гетмана, не искажая своевольно исторического лица». Отож, поет у цей період виважено ставився до національних рухів, до особистостей ватажків, сприймав їхню діяльність поза офіційною історіографічною тенденційністю. Тому й образ Мазепи - це втілення волелюбного ідеалу, «байронічний» характер, який протестує проти насильницької влади та передусім цінує власну вільність. І не дивно, що саме Київ у Пушкіна - імпульс до несподіваної руйнації традиційного культурного стереотипу. Ікона Благовіщення у Софійському соборі стає відправною точкою для задуму блюзнірської «Гаврилиады», яка перегукується з «титанізмом» Мазепи, котрий не лише порушив присягу цареві, а й зухвало позбавив дівочої цноти дочку знищеного ним Кочубея (Мотря у Пушкіна багатозначно перейменована на Марію).

Зазначається, що відгук цього «титанізму» відчутно в задумах «Вадима» й «Мстислава». Намір оспівати «богатирські» характери й діяння не реалізувався - плодами «наполеонічних» проривань стають душевна пустота й вичерпаність («Кавказский пленник»). Братові Леву Пушкін у цей час пише: «Правила, которые я тебе предлагаю, приобретены мною ценой горького опыта» (1822). Утім зрілий поет, «державник» і патріот, сприймає стародавню слов'янську столицю без романтичного ореолу й з політичної точки зору цілком чітко: «наш Киев» («Клеветникам России»), «пращур русских городов» («Бородинская годовщина»). Для Пушкіна «міф Києва» стає важливим моментом духовної самоідентифікації, піком переживання байронізму й початком відходу від впливу Байрона.

У другому підрозділі «Язичницький світ як художня опозиція, сакральному» Києву в творчості М. Гоголя» детально розглянуто маловивчену колізію протистояння у письменника християнського та язичницького начал, що є, на наш погляд, найважливішою бінарною опозицією гоголівського світу.

Для Гоголя Київ був рідним ґрунтом. Тема Києва простежується у «Вечерах на хуторе близ Диканьки» та конкретизується в повістях, присвячених українській старовині («Страшная месть», «Вий», «Тарас Бульба» та ін.). Оскільки в повісті про Бульбу автор перейшов від поетизації старовинних українських вільностей до апології «білого царя», можна було б чекати, що художня розробка «міфу Києва» буде індикатором еволюції політичної концепції письменника. Але Гоголь, для якого романтизм був на той час відпрацьованим «матеріалом», створює тим не менш власний міфологізований топос, побудований у параметрах образності українського фольклору. У нього немає «сучасного побуту» Києва в такому розгорнутому вигляді, як побут Миргорода чи Петербурга. Гоголь відмовляється від традиції В. Скотта щодо заглиблення в соціально-психологічний зріз минулого життя так само, як і від політизації «київської теми»; характерне використання письменником у листі до Максимовича виразу щодо Києва «он наш». Натомість у художніх творах, в яких фігурує Київ, автор створює образ Святого Граду, де не сміють володарювати біси й чорнокнижники і який зазвичай означено будівлею церкви чи дзвіниці. Нечисть може проникнути сюди лише у вигляді хрещеної людини, але зіткнення зі святинею відкидає її в природний стан. Київ оточує язичницький простір, де під тонкою скориною християнської цивілізації причаїлися давні жахи народної демонології. Саме на кордоні міста вимальовується це жахаюче двосвіття. Хома Брут, віддалившись від Києва, автоматично потрапляє в поле магічної влади нечистої сили - сама місцевість не відпускає його, готуючи в жертву Вієві, на хуторі відьми, що загубився серед насичених панічним жахом напівказкових хащ, на які перетворюються звичайні поля або кущі. Характерно, що дослідники «Вія» зосереджувалися переважно на ґенезі образу чудовиська, «князя гномов», шукаючи її в слов'янському чи іншому фольклорі (В. Абаєв, С. Абрамович, Т. Грамзіна, В. Милорадович, М. Сумцов, В. Шенрок, О. Назаревський та ін.), але не зверталися до вивчення «міфу Києва». Акцент Гоголя на поляризації «язичницького» і «християнського», тіла й духу, погляд на фольклорну стихію як носія «демонічного» вносять нову суттєву рису в «міф Києва».

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження.

«Міф Києва», по-перше, онтологічно закорінений у східнослов'янській культурі як сакральний аналог «міфам» Константинополя і Єрусалима. Навіть у контексті складання «московського» і «петербурзького» міфів Київ продовжує усвідомлюватись поетами-романтиками як спільне для східних слов'ян джерело. Романтики, власне, і створюють «міф Києва», відштовхуючись від літопису і Карамзіна як певного інтертексту. Структура «міфу Києва» включає також певний «історіографічний канон», побудований на літопису та його монархічній інтерпретації Карамзіним. До неї слід віднести й когорту героїчних особистостей історії і деяких сучасних письменникам-романтикам діячів, яка вносить у трактовку «міфу» епічну масштабність. Невід'ємна складова «київського міфу» - певна жанрово-стильова установка, присутність якої зумовлена згаданими факторами «епічної» канви.

Оригінальність жанрово-стильових вирішень допомогла романтикам зафіксувати новий підхід до Києва як важливої духовної одиниці, в річищі жанрового пошуку намітилися шляхи нової, романтичної трактовки історичного героя, який відрізняється від класицистичного психологічною складністю і «неправильністю». В рамках проблеми вивчення «київського міфу» чітко вимальовується й міграція певного кола сюжетів та мотивів, параметри впливу інтертексту (вище означеному як «історіографічний канон»), і ця панорама дозволяє впевнено говорити про формування в Росії I половини ХІХ ст. суспільної думки, літературної свободи й, власне, романтичного напряму як такого.

Встановлено, що кожен із романтиків знайшов власний аспект художнього вирішення «міфу Києва».

У Рилєєва постать Наливайка сформована рідним київським середовищем: підкреслена грандіозність духовного простору стародавнього міста, яке було приречене на занепад у складі Речі Посполитої. «Київська» (українська) тема стала точкою відліку для Бенедиктова, який намагався звільнитися від ролі «салонного» поета: він прагне створити масштабний ліро-епічний жанр, побудований на переживані вітчизняної історії. У Хом'якова, що знайшов у «київському міфі» плацдарм для власної поетико-філософської концепції, спостерігається перехід від сакралізації «міфу» в площину політичної лірики. Однозначність характеру «романтичного відлюдка» ускладнена у Єршова, який робить Святополка Проклятого вершителем справедливості, а впертого язичника Святослава - жертвою порочної візантійської цивілізації. Козлов акцентує значущість суб'єктивно-ліричного переживання «рідного коріння»: у нього уявлення київського ландшафту невід'ємне від релігійного розчулення. Тютчев використовує «київський міф» для монументалізації образу сучасного подвижника православної культури, відомого церковного письменника і російського патріота. Свідченням вичерпаності «київського міфу» і ліричної форми його втілення є драматична пародія К. Аксакова, спрямована на основу цього міфу - монархічну концепцію Карамзіна. Характерна також романтична іронія О.К. Толстого в змалюванні київської старовини: за нею - переосмислення підсумків російської історії, яка, згідно з поетом, розвивалася не на тому рівні духовності, що передбачало Хрещення Русі. Російські поети-романтики будували «київський міф» на особистості романтичного історичного героя, укрупнюючи при цьому художнє узагальнення за допомогою образу Києва й поступово переміщуючи сакральний момент міфу в світську, політичну площину.

«Київський міф» втілився також у жанрі романтичної повісті (роману), оскільки не міг утриматися в рамках суто ліричної інтерпретації: романтики шукали жанрового синтезу, об'єктивації авторського самовираження й, власне, започаткували історичну прозу. Й хоча роман М. Загоскіна «Аскольдова могила» та повість М. Полевого «Пир Святослава Игоревича, князя Киевского» можуть видатися «розважальними», в них усе ж таки присутня установка на історико-соціологічний аналіз політичного й морального стану Київської Русі напередодні Хрещення. Утім, Загоскін був фактично змушений поглибити проблематику через нав'язану йому духовною цензурою тенденційну переробку тексту, а Полевой реалізував потужний задум показати героя «очима візантійців» лише в начерку, в якому барвисто й гіперболічно змальовано «епічний шал» Святослава (сцена бенкету), причому дещо «руссоїстське» захоплення експресивністю «варварського» елементу витіснило запозичений із французької історіографії початковий задум засудити деспотизм. І якщо неможливо заперечити певну новизну художніх вирішень цих письменників, слід визнати, що використані ними форми вальтер-скоттівської історичної прози виявилися для такої задачі недостатньо місткими.

У світ Пушкіна Київ увійшов у той час, коли в свідомості поета активно формувалися романтичні концепції національного ґрунту й статусу особистості в суспільстві, особливо ж у контексті полеміки декабристів із монархічною концепцією Карамзіна: з містом поєднувалось уявлення про «рідні корені» та «вільність». Продовжуючи лінію «Руслана и Людмилы», автор героїзує київську давнину; не випадково саме в Україні Пушкін зближується з декабристами, по-блюзнірськи переосмислює сюжет ікони з Софійського собору в «Гаврилиаде», епатує російського читача захопленим потрактуванням «зрадника» Мазепи у «Полтаве»; відблиск цього юнацького «титанізму» відчутний у «Вадиме» і начерку «Мстислав». Утім, плодом цього «байронічного бунту» стає душевна пустота («Кавказский пленник»). У зрілого Пушкіна «пращур русских городов» позбавлений романтичної аури, вже однозначно «наш» («Клеветникам России», «Бородинская годовщина»).

Гоголь у трактовці «міфу Києва» («Вечера на хуторе близ Диканьки» «Страшная месть», «Вий», «Тарас Бульба») відмовляється і від вальтер-скоттівської традиції заглиблення в соціально-психологічні шари минулого життя, і від політичної модернізації: Київ у нього - міфологізований топос, побудований у параметрах українського фольклору, святий град, оточений язичницьким простором стародавніх жахів, що причаїлися під тонкою кіркою християнської цивілізації. І це не просто захоплення духом народної демонології, з «готичним» акцентом, а серйозна спроба усвідомити неповторну східнослов'янську ідентифікацію. Якщо у «петербурзьких» повістях письменника гротеск є засобом соціальної сатири, то в «українських» - це сигніфікація Смерті.

Пушкін і Гоголь, на відміну від рядових романтиків, прокладають нові шляхи літератури у створенні художнього концепту міста, що впливає й на формування «петербурзького» і «московського» міфів.

Цій «поліфонічності» змісту в романтичній розробці теми відповідає й певна жанрово-стильова установка: вільно використовуючи ліричні або ліро-епічні структури, жанри роману чи повісті або й навіть сатири чи пародії, автори створили багатий та художньо різноманітний гіпертекст щодо літописно-карамзінського інтертексту.

При цьому романтики значно виходять за межі старовинної сакральної парадигми та ідеологічної концепції Карамзіна, захоплюючись неоднозначними ситуаціями та характерами.

У цілому ж «міф Києва» в російському романтизмі ХІХ ст. активно реалізується як художній концепт, достатньо складний в ментальному плані й досить багатий з погляду жанрово-стильових вирішень.

Основні положення дисертації викладені в публікаціях

1. Бураго Д. Стихотворение А. Хомякова «Киев»: эволюция религиозного «мифа города» в плоскость политической лирики / Дмитрий Бураго // Літературознавчі студії Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 23. - Частина 1. - С. 480-484.

2. Бураго Д. Гоголевский «Вий» как составная «Киевского мифа» / Дмитрий Бураго // Мова і культура. Наук. журнал. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 11. - Т. ХІ (123). - С. 228-232.

3. Бураго Д. Киевский пейзаж в стихотворении Ф. Тютчева «Андрею Николаевичу Муравьеву» как составная идеализирующего портрета / Дмитрий Бураго // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. - Серія літературознавство. - Х.: ППВ «Нове слово», 2009. - Вип. 2 (58). - Частина друга. - С. 58-64.

4. Бураго Д. Киев в художественном мире Гоголя / Дмитрий Бураго // Літературознавчі студії Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2009. - Вип. 25. - С. 20-26.

5. Бураго Д. Киев как момент духовной биографии Пушкина / Дмитрий Бураго // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. - Х.: ППВ «Нове слово», 2009. - Серія літературознавство. - Вип. 3 (59). - Частина перша. - С. 165-170.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Теорія міфу в зарубіжному літературознавстві. Структурно-семантичний аналіз творів французької драматургії XX ст., написаних на міфологічні сюжети античних міфів. Елементи класичних міфів у міфологічній драмі. Звернення до міфу як шлях її оновлення.

    дипломная работа [247,5 K], добавлен 06.09.2013

  • Специфіка образу зірки у втіленні ідейно-художніх задумів Р. Ауслендер. Полісемантичний сакральний образ-концепт зірки у творчості даної авторки. Аналіз образу жовтої зірки як розпізнавального знаку євреїв. Відображення зірки у віршах-присвятах Целану.

    статья [171,0 K], добавлен 27.08.2017

  • Т.Г. Шевченко як центральна постать українського літературного процесу XIX ст.. Романтизм в українській літературі. Романтизм у творчості Т.Г. Шевченка. Художня індивідуальність поета. Фольклорно-історична й громадянська течія в українському романтизмі.

    реферат [27,4 K], добавлен 21.10.2008

  • Характеристика жанру драматичної поеми, його наукове визначення. Літературний аналіз поем, об'єднаних спільною тематикою: "Дума про вчителя", "Соловейко-сольвейг", "Зоря і смерть Пабло Неруди". Особливості художнього аналізу драматичних поем Івана Драча.

    реферат [44,1 K], добавлен 22.10.2011

  • Новела як прозовий жанр. Специфіка творення художнього образу в новелістиці. Становлення літературних та естетичних поглядів П. Меріме, поетика його новел. Перша збірка новел "Мозаїка". Образ Кармен як зразок сильної вольової жінки в світовій літературі.

    дипломная работа [123,0 K], добавлен 19.10.2010

  • Раціональні елементи в окресленні поняття Бога та категорії сакрального. Ототожнення моральності з релігією. Типологічні рівні дослідження літературної сакрології. Інтерпретація релігійних традицій. Вивчення внутрішньої організації художнього твору.

    реферат [34,7 K], добавлен 08.02.2010

  • Предмет як літературознавча категорія. Поняття "художній предмет" відповідно до його функцій у творенні художнього смислу і з урахуванням значення авторської інтенції та ролі предмета у процесі візуалізації. Предметне бачення та художнє мислення.

    реферат [26,0 K], добавлен 11.02.2010

  • XIX–XX сторіччя як доба естетичних пошуків та рішення проблеми дитинства в англомовній літературі. Особливості формування індивідуального стилю та поглядів письменника. Художнє втілення образу дитини в реалістичних та фантастичних оповіданнях Бредбері.

    курсовая работа [56,0 K], добавлен 12.02.2014

  • Трансформація міфу в комедії Б. Шоу "Пігмаліон". Визначення проблематики твору. Дослідження трансформації античного сюжету в різних творах мистецтва ряду епох. Виявлення схожих та відмінних рис в образах героїв, особливо в образах Галатеї та Пігмаліона.

    курсовая работа [54,7 K], добавлен 21.10.2014

  • Ідейно-образний рівень ліричного твору. Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті літератури. Форма художнього твору, її функції. Проблема вини і кари у драматичній поемі. Специфіка категорій часу й простору. Аналіз віршів письменниці.

    курсовая работа [45,7 K], добавлен 30.10.2014

  • Традиційний підхід до вивчення простору в художній літературі. Специфіка художнього простору у постмодерному романі. Позаміський простір, міські хронотопи в романі Ю. Андруховича "Рекреації". Простір "реальної" та підземної Москви в романі "Московіада".

    дипломная работа [85,7 K], добавлен 07.11.2010

  • З`ясування значення поняття художнього образу, засобів втілення його у поетичному творі. Аналіз образу радості в творчості українських поетів. Дослідження даного образу у пейзажній ліриці збірки В. Стуса "Зимові дерева". Особливості розкриття теми.

    курсовая работа [61,0 K], добавлен 06.05.2015

  • Аналіз історичних даних про життя Фауста. Перше розкриття його фігури у ролі чарівника і чорнокнижника в Народній книзі. Використання цього образу в творчості письменників Відродження К. Марло і Г. Відмана. Опис художнього виразу цій теми в трагедії Гете.

    презентация [2,1 M], добавлен 10.11.2016

  • Поняття художнього стилю та образу. Лінгвістичні особливості та класифікація. Авторський засіб застосування лінгвістичних особливостей, щоб зазначити сенс та значимість існування Поля в житті Домбі. Поняття каламбуру та його вплив на образ персонажів.

    курсовая работа [70,6 K], добавлен 03.10.2014

  • Особливості вживання символів як складової частини англомовних художніх творів. Роль символу як важливого елемента при розумінні ідейної спрямованості й авторського задуму художнього твору. Аналіз портретних та пейзажних символів в романі У. Голдінга.

    статья [20,0 K], добавлен 31.08.2017

  • Австрійський прозаїк Йозеф Рот як один з найвідоміших представників феномена "Габсбурзького міфу в модерній літературі". Огляд життєвого та творчого шляху Й. Рота. Обґрунтування української домінанти в міжлітературній рецепції споріднених текстів.

    реферат [23,6 K], добавлен 30.04.2011

  • Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ ст. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років. Літературознавчий аналіз художніх творів, в яких було створено образ Г. Сковороди.

    курсовая работа [46,6 K], добавлен 25.08.2010

  • Аналіз багатогранності творів автора, зокрема образної структури і сюжетної логіки поетичного міфу Блейка. Дослідження пророчих поем та віршів, сповнених любові до бога, але суперечливих релігійним законам його часу. Еволюція поетичної свідомості Блейка.

    курсовая работа [76,2 K], добавлен 24.10.2014

  • Особливості змісту поеми "Галілей" та її місце в українській літературі. Становлення творчої особистості Євгена Плужника. Своєрідність його світоглядної позиції й відгуки критиків на творчість поета. Образ героя та трагізм ліричного "Я" в поемі "Галілей".

    курсовая работа [70,6 K], добавлен 14.11.2011

  • Феномен жіночої емансипації в українській літературі, специфіка його відображення в літературних творах. Опис та структура образу Дарки Попович у повісті Ірини Вільде, що вивчається. Критика радянської епохи та її особливості на сучасному етапі.

    курсовая работа [49,8 K], добавлен 22.10.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.