Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК 821.161.2.09

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект

Іванишин Мирослава Володимирівна

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі світової літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Кравченко Леся Степанівна, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри світової літератури.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Клочек Григорій Дмитрович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, завідувач кафедри української літератури, ректор;

- кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Легкий Микола Зіновійович, Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, завідувач відділу франкознавства.

Захист відбудеться 21 травня 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий "30" березня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13 к. філол. н., доц. Гарасим Я.І.

Анотація

Іванишин М.В. Дискурс національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві: історико-літературний аспект. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2009.

Дисертація М. Іванишин - перше в сучасному українському літературознавстві історіографічне дослідження, присвячене вивченню дискурсу національної ідентичності в українській постімперській науці про літературу. У роботі проаналізовано репрезентативні з націологічного погляду історико-літературні досвіди С. Андрусів, О. Вертія, Ю. Мариненка, В. Моренця, Л. Сеника, Н. Шумило. У дисертації дефініцйовано, виявлено, проаналізовано та побудовано гіпотетичну модель дискурсу національної ідентичності в українському постколоніальному літературознавстві. Запропоновано та окреслено можливу модель методики методологічного аналізу дискурсу національної ідентичності в літературознавчих студіях. Доведено, що використовуваний українськими авторами дискурс національної ідентичності об'єктивізує процес історико-літературного пізнання і дає можливість прийти до аргументованих літературознавчих висновків.

Ключові слова: дискурс, національна ідентичність, постколоніалізм, історія літератури, націологія, модель, метадискурс, націоцентризм, парадигма.

Аннотация

Иванишин М.В. Дискурс национальной идентичности в украинском постколониальном литературоведении: историко-литературный аспект. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук за специальностью 10.01.01 - украинская литература. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2009.

Диссертация М. Иванишин - первое в современном украинском литературоведении историографическое исследование, приуроченное изучению дискурса национальной идентичности в украинской постимперской науке о литературе. В работе проанализировано репрезентативные с нациологической точки зрения историко-литературные опыты С. Андрусив, О. Вертия, Ю. Мариненко, В. Моренца, Л. Сеника, Н. Шумило. В диссертации дефинициировано, выявлено, проанализировано и построено гипотетическую модель дискурса национальной идентичности в украинском постколониальном литературоведении. Предложено и обрисовано возможную модель методики методологического анализа дискурса национальной идентичности в литературоведческих исследованиях. Доказано, что использованный украинскими авторами дискурс национальной идентичности объективизирует процесс историко-литературного познания и дает возможности придти к аргументированным литературоведческим выводам.

Ключевые слова: дискурс, национальная идентичность, постколониализм, история литературы, нациология, модель, метадискурс, нациоцентризм, парадигма.

Summary

Ivanyshyn M.V. Discourse of national identity in Ukrainian post-colonial literature study: historical and literary aspect. - Manuscript.

Thesis for the Degree of Candidate in Philology. Speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature. - Ivan Franko Lviv National University. - Lviv, 2009.

The dissertation is a first historiographical investigation in modern Ukrainian literature study to consider a discourse of national identity in Ukrainian post-imperial literary science. The analysis of six representative historical and literary studies - by S. Andrusiv, Yu. Marynenko, V. Morenets, L. Senyk, and N. Shumylo - as a discourse of national existence is performed from the natiological point of view. A hypothetical model of national identity discourse in Ukrainian post-colonial literary study is defined, discovered, analysed and developed. Different shades of meaning of the term "discourse" are outlined.The notion of the national identity discourse is defined as any systematic statement dependent on natiocentred views which involves forming national originality of a separate individual ("I") and the whole people (collective "I"). Productive methods of national identity discourse interpretation - hermeneutics, discourse analysis, natiology - are highlighted and probated. The paradigm of post-colonial literary study thinking is outlined. The natiological interpretation is proved to play a system-forming role within its framework. A hypothetical model of methods of methodological analysis of the national identity discourse in literary studies is proposed and outlined.

The advanced analysis of the national identity discourse based on conceptual historical-and-theoretical as well as historical-and-literary monographs authored by S. Andrusiv, O. Vertiy, Yu. Marynenko, V. Morenets, L. Senyk, and N. Shumylo made it possible not only to confirm the efficiency of natiological interpretation application in Ukrainian literature from the last third of the XIX and to the middle of XX centuries, but also to reveal authors' understanding of national identity, outline a methodological potential of studies and check the efficiency of its application in the sense of national self-identity comprehension of the domestic writing. In this way characteristic directions of natiological interpretation forming in the historical and literary field of Ukrainian post-colonial literary criticism are distinguished.

The post-colonial verification proved that the national identity discourse employed by Ukrainian authors makes the process of historical and literary cognition objective and enables one to come to well-reasoned literary criticism conclusions. The type of the scholars' scientific thought is substantiated to be found implicitly post-colonial. Based on the material of historical and literary national identity discourse comprehension, a number of system-forming and system-formed elements of the hypothetical model of the national self-being theory in Ukrainian post-colonial literary criticism was derived. A reliable supposition is made about the possibility of overcoming a row of post-colonialistic aporias due to the Ukrainian natiological model and further development of a Ukrainian version of the post-colonialistic method as well as clarification of general theory and methodology of post-colonial studies. It is mentioned that the model can be viewed as a "paradigm" (T. Kun) - a significant element of the newest scientific revolution in the field of Ukrainian post-Soviet humanitarian studies.

The national identity discourse in Ukrainian post-colonial science is concluded to exist, develop productively, have perceptible achievements and be one of the most perspective directions of the novel historical and literary interpretation. It is the discourse that creates effective methodological conditions to overcome the "end-of-theory" critical phenomena, to develop post-colonialistic natiological method to oppose globalisation threats, to update of modern Ukrainian history of literature on the immanent cultural basis.

Key words: discourse, national identity, post-colonialism, history of literature, natiology, model, metadiscourse, national centralism, paradigm.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Однією з характерних особливостей розвитку української постколоніальної науки про літературу стало поглиблене зацікавлення дискурсом національної ідентичності в її межах, зокрема в межах історико-літературних праць. Це можна пояснити передусім культурно-історичними обставинами: розвалом радянської наддержави (СРСР) та фактором здобуття Україною незалежності у 1991 році. Закономірно, що значна кількість літературознавчих праць, котрі з'явилися від початку 90-х років ХХ ст., репрезентують новий спосіб осмислення художніх явищ та закономірностей, який випливає із усвідомлення пріоритетного статусу національної самототожності у структурі незмаргіналізованої свідомості.

У цьому зв'язку промовистої актуальності набуло питання наукового аналізу національної ідентичності художньої літератури, передусім історико-літературне осмислення та переосмислення під цим оглядом давніх, класичних та новітніх періодів розвитку українського письменства. Загалом, можна спостерегти, що більшою чи меншою мірою питання національної самобутності у метадискурсивному сенсі озвучили українські дослідники різних поколінь та методологічних спрямувань: С. Андрусів, Ю. Барабаш, О. Баган, Є. Баран, Ю. Бача, Т. Бовсунівська, М. Бондар, Я. Гарасим, Р. Голод, Л. Голомб, Г. Грабович, С. Гречанюк, Р. Гром'як, Т. Гундорова, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, Н. Зборовська, М. Зубрицька, М. Ільницький, С. Квіт, Г. Клочек, Ю. Ковалів, М. Крупач, М. Легкий, В. Марко, Т. Мейзерська, Б. Мельничук, В. Моренець, Л. Мороз, М. Мушинка, М. Наєнко, Д. Наливайко, В. Нарівська, С. Павличко, М. Павлишин, Є. Панченко, В. Пахаренко, О. Пахльовська, Я. Поліщук, В. Працьовитий, О. Пронкевич, І. Руснак, Т. Салига, Г. Сивокінь, Л. Скупейко, Л. Тарнашинська, А. Ткаченко, І. Фізер, К. Фролова, С. Хоменко, С. Хороб, В. Шевчук, М. Шкандрій, І. Яремчук, О. Яровий та ін.

Так, наприклад, Г. Сивокінь зазначає, що "однією з пропозицій щодо методології нової історії української літератури стане її, історії, національна ідентифікація, тобто еволюція естетичного самоусвідомлення національної тотожності українців у європейському й світовому оточенні". І. Дзюба слушно застерігає від "методологічного насильства над органікою культури", а значить, і літератури. В. Дончик говорить про постання нової академічної історії і розглядає її найглибшу смислову інтенцію саме в національному напрямку, бо призначення таких історій - "розповісти своєму народові та світові про літературу (і духовність, неповторність культури) одного з багатьох народів Європи". І. Денисюк, слушно критикуючи деякі сучасні аберації українських класиків, у плані антитези обґрунтовано звертається до методологічного досвіду І. Франка, у якого формується "концепція самобутності літератури, її специфіки, зумовленої історично сформовано національною ментальністю українців". Розглядаючи питання "смерті автора", І. Фізер слушно наголошує, що в Україні "письменник був і, либонь, для багатьох і далі залишається ним, не тому, що писав для когось вірші в альбом, прозу чи драму, але, найбільше, тому, що захищав національну самобутність народу". С. Андрусів виявляє й критикує негацію окремими дослідниками українського народництва, звертаючись до націологічно вивірених аргументів: "Апелювати до свого "народу" (і в тих же 60-х) означало ствердження своєї національно-культурної ідентичності, спротив колонізаційним стратегіям денаціоналізації й декультуризації, опозицію до ідей "єдиної історичної спільності - радянського народу", отже, руйнувати соцреалістичну традицію - від ідеології та риторики до форми".

Однак у межах новітніх історіографічних студій немає концептуальних, ширших досліджень дискурсу національної ідентичності. Отже, актуальність роботи зумовлена, з одного боку, потужною актуалізацією націологічної проблематики в новітній українській науці про літературу, а з іншого, відсутністю узагальнювальних студій, які б осмислювали цю актуалізацію, цей дискурс національної самобутності в українському постколоніальному літературознавстві, передусім у межах сучасної історії літератури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в річищі комплексної наукової теми кафедри світової літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка "Філософія і поетика художнього тексту/твору". Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблем "Класична спадщина та сучасна українська література" (протокол №1 від 10 березня 2005 р.).

Мета роботи полягає у виявленні та аналізі дискурсу національної ідентичності в історико-літературних працях доби незалежності.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:

- окреслити методологічні аспекти вивчення дискурсу національної ідентичності;

- з'ясувати особливості історико-літературних інтерпретацій в контексті проблематики постколоніальної науки по літературу;

- дослідити специфічні риси історико-літературного тлумачення національної самототожності художнього письменства в метадискурсах С. Андрусів, В. Моренця, Н. Шумило;

- висвітлити націологічний потенціал історико-літературних праць Л. Сеника, Ю. Мариненка, О. Вертія;

- виявити в межах історико-літературних текстів складові елементи дискурсу національної ідентичності й проаналізувати їх у контексті постколоніальної критики;

- окреслити на базі історико-літературних праць гіпотетичну модель дискурсу національної ідентичності.

Об'єктом роботи є історико-літературні дослідження в контексті українського постколоніального літературознавства загалом. Натомість предметом виступає дискурс національної ідентичності в межах новітніх історико-літературних студій С. Андрусів, О. Вертія, Ю. Мариненка, В. Моренця, Л. Сеника, Н. Шумило.

Предмет дослідження зумовив і відповідну теоретико-методологічну базу. Враховуючи специфіку предмета дослідження, робота інтердисциплінарна та критично-плюралістична. Передусім у дослідженні використовуються досягнення вітчизняного та світового літературознавства: постколоніальної критики (Г. Бгабга, С. Дюрінґ, Е. Саїд, Е. Томпсон; С. Андрусів, І. Дзюба, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, Н. Зборовська, М. Павлишин, В. Моренець, О. Пахльовська, Т. Салига, Л. Сеник, Г. Сивокінь, І. Фізер, М. Шкандрій та ін.), онтологічної герменевтики (М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер), дискурсивного аналізу (М. Йорґансен, Е. Саїд, Л. Філіпс, М.Фуко). Залучені також досягнення в націології, наукології та філософії.

Методи дослідження. Основними методами дослідження, що використовуються впродовж усієї студії, стали: метод постколоніальних студій, герменевтичний, дискурс-аналітичний та націологічний методи. З їхньою допомогою окреслено постколоніальну специфіку історико-літературних досліджень, виявлено та вивірено у межах історико-літературних текстів основні елементи дискурсу національної самототожності, окреслено їх смислову спрямованість та національно-дискурсивну специфічність. Використовуються також культурно-історичний, порівняльно-історичний, структуральний та феноменологічний методи (в межах другого і третього розділів, з метою уточнення аналітичних контекстів та дискурсивної структури).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві було розглянуто постколоніальні історико-літературні студії під національно-дискурсивним оглядом. Проаналізовано ефективність історико-літературного тлумачення національної самобутності художньої літератури. Вперше було апробовано можливість розгляду низки історико-літературних праць як дискурсу національної самототожності. Вперше вдалось на базі історико-літературних студій окреслити структуру дискурсу національної ідентичності і запропонувати гіпотетичну теоретичну модель на основі цього дискурсу. Було також уточнено поняття "дискурс національної ідентичності" та розроблено методику аналізу дискурсу національної самобутності в історико-літературних працях.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для написання історіографічних, історико-літературних, теоретико-літературних та літературно-критичних праць, що осмислюють історію української літератури та постколоніальний період розвитку українського літературознавства, передусім для тих, у яких увага зосереджується на дискурсі національної ідентичності. Окрім того, результати дослідження можна використовувати в процесі читання нормативних історико-літературних та теоретичних курсів, спецкурсів чи спецсемінарів, зокрема тих, що присвячені вивченню української літератури та новітнього літературознавства.

Апробація результатів дослідження здійснена в публікаціях та доповідях на Міжнародній науковій конференції "Актуальні проблеми історії і теорії української літератури" (Львів, 2005), Всеукраїнській науковій конференції "Нагуєвицькі читання - 2007: Іван Франко і сучасна Україна" (Нагуєвичі, 2007), Міжнародній науковій конференції "Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики" (Київ, 2007), Всеукраїнській науковій конференції "Традиції вісниківства в українській літературі ХХ ст. і національно-екзистенціальна методологія" (Дрогобич, 2008), Міжнародній науковій конференції "Нагуєвицькі читання - 2008: Іван Франко і новітнє українство" (Нагуєвичі, 2008), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 2008), а також на звітних наукових конференціях Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (2004-2008).

Публікації. За темою дослідження опубліковано п'ять наукових статей у фахових виданнях та одні тези.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (305 позицій). Загальний обсяг дисертації - 212 сторінок, з них 183 основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й окреслено завдання роботи, вказано на наукову новизну результатів проведеного дослідження, його зв'язок із науковими програмами, способи практичного застосування отриманих результатів, окреслено методологічну базу дослідження, подано відомості про апробацію основних положень роботи. дискурс національний ідентичність художній

У першому розділі - "Теоретичні аспекти вивчення дискурсу національної ідентичності" - осмислюються теоретико-методологічні можливості вивчення національної самототожності в межах художньої літератури та літературознавства. Базуючись на досягненнях сучасної філософії та літературознавства, в дисертації окреслено різні значення терміну "дискурс", вказано на його зв'язок із поняттями влади та ідеології, дано робоче розуміння дискурсу національної ідентичності як будь-якого залежного від націоцентричного світогляду систематичного висловлювання. При цьому сама національна ідентичність розглядається, услід за Е. Смітом, як один із найважливіших націологічних термінів, котрий виражає культурно-історичну сутність будь-якого колективу чи людини. Водночас було висвітлено найбільш продуктивні методи інтерпретації дискурсу національної самототожності - герменевтики, дискурс-аналізу, націології - та апробовано їх використання щодо націологічних праць І. Франка та С. Гантінґтона.

У другому розділі - "Історія літератури як дискурс національної ідентичності" - увагу зосереджено на історико-літературному тлумаченні національної самототожності красного письменства. Тому у підрозділі 2.1. - "Інтерпретації доби незалежності та їх націологічний аспект" - простежено літературознавче вираження історико-націософських міркувань у постімперський період. Важливим фактом постійності та продуктивності застосування класичних та апробації нових наукових методологем, базованих на дискурсі національної ідентичності, став огляд часопису "Слово і Час" за період від 1990 до 2007 року. Зроблено висновок, що представлений у "Слові і Час" корпус різножанрових літературознавчих праць, які тісно діалогізують зі сферою націологічної проблематики, можна вважати репрезентативним стосовно всього постколоніального літературознавства.

У дисертації обґрунтовано звернення до історико-літературних досліджень С. Андрусів ("Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст." (2000)), В. Моренця ("Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща" (2001)), Л. Сеника ("Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності" (2002)), Н. Шумило ("Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ - поч. ХХ ст." (2003), Ю. Мариненка ("Місія: проблеми національної ідентичності в українській прозі 40-50-х років ХХ століття" (2004)), О. Вертія ("Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття" (2005)). Було враховано, що окреслені історичні дослідження пріоритетною вважають національну самобутність мистецтва слова і дозволяють осмислити дискурс національної самототожності як залежне від національного світогляду систематичне висловлювання, що стосується наукового та художньо-літературного осмислення й формування української ідентичності. Враховуючи герменевтичний, дискурсивний та націологічний ракурси розгляду проблеми, було виділено декілька основних методичних елементів, які утворюють феноменологічну структуру метадискурсивного тлумачення.

Проведений у другому підрозділі - "2.2. Історико-теоретичні метадискурси С. Андрусів, В. Моренця, Н. Шумило: осмислення національної ідентичності літератури" - аналіз праць С. Андрусів, В. Моренця, Н. Шумило, виявив не лише типи розуміння національної ідентичності, способи її методологічної інтеграції (через неоміфологізм у С. Андрусів, компаративізм у В. Моренця, системологію у Н. Шумило), а передусім ефективність її застосування в історико-літературних тлумаченнях.

У дисертації показано, яким чином С.Андрусів вдається розкрити сенс модусу національної ідентичності в межах західноукраїнської літератури міжвоєнного періоду. По-перше, героєм-актантом наративізації західноукраїнського тексту 30-х років "була не так окрема людина, як етнос, нація". По-друге, промовляння-розповідання західноукраїнського тексту утворює своєрідну "українську космогонію", яку утворили великий корпус розділених ідеологічно субтекстів (літературні твори, публіцистика, мемуари, приватне листування тощо). Але всіх їх "пронизує, організовує й об'єднує націоохоронний код, навіть байдужих до національного в інших культурах проліберальних чи прокомуністичних". По-третє, у досліджуваній монографії виражена важлива думка про те, що метарозповідь Львівського тексту, його "домінантні коди національної ідентичності" впливають на постколоніальну Галичину й галичан як "всюди присутня, часто невидима влада любові до України і її "духа печать", відбиток, Слід - неперебутня національна самосвідомість у текстах, учорашніх і нинішніх, самоосмислення, розповідання про себе і інших світові". У роботі зазначено, що використання націоцентричної інтерпретації дозволило дослідниці переконливо окреслити основні космологічні та етноохоронні жанри львівського літературного тексту 1930-х (історичну белетристику, "сільську" і жіночу прозу, поезію) у творчості А. Чайківського, Ю. Липи, І. Филипчака, У. Самчука, Г. Журби, І. Вільде, Н. Лівицької-Холодної, Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, Є. Маланюка, О. Ольжича та ін. Відзначено вплив концепції С. Андрусів на історико-літературні дослідження інших учених.

Виявлено, що порівняльно-історичне витлумачення національних шляхів поетичного модернізму дозволяє В. Моренцю прийти до висновків, якими автор намагається відкоригувати очевидну "однобічність" новітньої "критичної рецепції раннього українського модернізму": "…можливо, не варто дошукуватися різких позитивних змін там, де позитивність самої зімни виявляється під питанням? Чи не коректніше спробувати збагнути й висвітлити, які конструктивні художньо-філософські пропозиції спромігся винести на розгляд світу даний тип поетичного мислення саме завдяки своїй національно-культурній зумовленості, а не попри неї?". Відзначається, що саме глибоке розуміння національної самототожності допомагає авторові здійснити оригінальне й панорамне витлумачення українського та польського поетичного дискурсів першої половини ХХ ст., націоцентрично конкретизувати компаративістичний методологічний стрижень, здійснити успішні полемічні виклади власної дослідницької позиції та прийти до історично обґрунтованих висновків стосовно досліджуваних модерністичних досвідів. Зокрема, ефективність націологічного підходу дослідника виявляється в увиразненні іманентних та запозичених рис поетичного модерну, розрізненні таких важливих історико-літературних категорій, як модернізм / модерність чи формалізм, футуризм та авангард, яскравішому вирізненню прикмет таких літературних напрямків і стилів, як конструктивізм, неокласицизм, катастрофізм, візіонеризм, міфологізм тощо, виражених у творчості П. Тичини, С. Виспянського, С. Реймонта, П. Карманського, К. Тетмаєра, М. Семенка, М. Бажана, С. Млодоженця, Ю. Пшибося, М. Зерова, Л. Стаффа, Ю. Тувіма, М. Рильського, Є. Плужника, В. Свідзинського та ін.

У роботі доводиться, що саме поглиблена увага у процесі історико-літературного аналізу до національної самобутності та загальнокультурного, націотворчого значення досліджуваного періоду допомагає Н. Шумило здійснити продуктивне дослідження: "Кінець ХІХ - поч. ХХ ст. за рівнем самоусвідомлення літератури, зокрема, в ході полемік та пародіювання (включаючи листування, ремінісценції у прозових творах), здатності самоорганізовувати власний талант, утворювати "школи" навколо новітніх творчих особистостей, схильних до експериментаторства, та загалом за характером втілення в мистецтві слова духовного досвіду як традиціоналістів, так і новаторів, становить осібний і важливий період на шляху формування органічності дальшого національного літературного розвитку". Закоріненість авторки в націологічному дискурсі допомогла їй структуровано розглянути поняття національної самототожності літератури за допомогою категорій національної іманентності, національного стилю, національної ментальності, вона допомогла їй концептуалізувати поняття національної літератури, органічного шляху літературного розвитку, допомогла розкрити причини опозиційності західноєвропейському модернізмові та здійснити переконливий системний аналіз української художньої прози і літературної критики кінця ХІХ - поч. ХХ ст. як процесу самоусвідомлення українськими авторами самобутності національного літературного розвитку. Вагомим внеском у новітнє історико-літературне тлумачення стало вивчення національної суті оновлення української прози на межі століть у неоромантичних, реалістичних, бароково-готичних, психологічно-прозових, імпресіоністичних, експресіоністичних тощо творах О. Кобилянської, М. Коцюбинського, С. Васильченка, В. Стефаника, В. Винниченка, О. Турянського, Н.Кобринської та ін.

У наступному підрозділі - "2.3. Націологічний потенціал історико-літературного метадискурсу (Л. Сеник, Ю. Мариненко, О. Вертій)" - продовжується аналізування історико-літературного метадискурсу. Відзначається, що методологічна позиція Л. Сеника виписана доволі докладно. Виразним є закорінення автора у націоцентричну проблематику, його вирізняє також власне чітке розуміння національної ідентичності художньої літератури. Інтердисциплінарне історико-естетичне та націологічне прочитання українського роману 20-х років ХХ ст. як антиімперського "роману опору" спонукає говорити про ефективність інтерпретаційної моделі Л. Сеника. Проаналізована монографія доповнює те розуміння дискурсу національної самобутності, яке можна помітити в інших студіях цього автора. Зокрема важко не погодитися з тим, що "поняття ідентичності захоплює різні сфери діяльності народу (нації), як матеріальні так і духовні", і "в кінцевому наслідку, має естетичний вияв". А також з певною (як і в інших авторів) універсалізацією національної тотожності: "…втрата національної ідентичності є загрозою для існування не тільки літератури як елемента повноцінного національного духу, а й нації, бо з втратою літератури почнеться обмеження функцій національної мови, а відтак і зруйнування нації". На матеріалі творчості М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного, В. Винниченка, М. Йогансена, Г. Шкурупія та ін. досліднику вдалося поглиблено окреслити різні жанрові форми роману "розстріляного відродження" - політичний роман, психологічний роман, утопічний роман, лівий роман тощо - як "української прози трагічної свідомості".

Попри певні недоліки та суперечливі моменти, Ю. Мариненку вдалося переконливо показати на прикладі української прози 40-50-х рр. ХХ ст. одну із найважливіших функцій художньої літератури - "утвердження етнічної, національної ідентичності того народу, до якого ця література належить". Переконливим є виявлення автором націотворчих смислів письменства досліджуваного періоду: експліцитних, відвертих в еміграційних авторів (Л. Мосендз, Т. Осьмачка, Д. Гуменна, І. Багряний, В. Домонтович, У. Самчук та ін.) та імпліцитних, прихованих у творчості радянських письменників (О. Гончар, О. Довженко, М. Стельмах та ін.). Осмисливши значний обсяг націологічно центрованої літератури, Ю. Мариненко вибудував доволі продуктивний методологічний підхід системологічного типу, що підтверджується висновковими спостереженнями: "У цілому вектор національної ідентичності став для вітчизняної літератури середини ХХ ст. потужним об'єднувальним чинником. Роз'єднане політичними кордонами українське письменство цього періоду зуміло створити свій текст, свою художню цілість, яка здатна подолати всі бар'єри, набудовані антиукраїнською державою". У контексті "націєтворчої місії літератури" вдалось осягнути специфіку генези української прози, її тематичних, жанрово-стильових ("Землі Обітованої", "ідеальної людини") та історіософічних концепцій.

У дисертації доводиться думка, що глибоке закорінення О. Вертія в дискурс національної ідентичності дозволяє йому не лише у народознавчому та фольклористичному ключі конкретизувати власне літературознавче розуміння української самототожності, не лише вибудувати оригінальну інтердисциплінарну методологічну базу, а й дати переконливий, із мінімумом суперечливих моментів, аналіз одного із найважливіших призначень вітчизняної літератури 70-90-х років ХІХ ст. - "утвердження народних основ духовності найширших суспільних верств і прошарків, формування на цьому ґрунті національної свідомості та українського укладу всіх вияві життя нації". Дослідник, через простеження художньо-естетичного освоєння народного світогляду, вагомо конкретизує національні особливості становлення і розвитку української літератури в межах прозових та поетичних досвідів українських класиків: П. Куліша, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Панаса Мирного, Олени Пчілки, О. Кониського, Б. Грінченка та ін.

Аналіз розглянутих монографій та інших праць дав можливість простежити ефективність історико-літературного застосування націологічної інтерпретації стосовно української літератури від останньої третини ХІХ і до середини ХХ століття; дозволив також виявити авторські розуміння національної самобутності.

Здійснений аналіз у третьому розділі - "Українська постколоніальна модель дискурсу національної ідентичності" - допоміг узагальнити випрацювані істориками літератури інтерпретаційні ідеї. У першому підрозділі третього розділу - "Постколоніалістичний контекст дискурсу національної ідентичності" - здійснено осмислення актуалізованого в українських дослідників дискурсу національної ідентичності в контексті постколоніальної критики. Досліджувані автори у своїх працях не стільки поборюють імперські стереотипи, скільки насамперед вивчають і в такий спосіб реставрують / конструюють посутні елементи національної самобутності власної літератури. У цьому аспекті монографічні розвідки українських учених цілком узгоджуються із відповідними елементами постколоніальних студій. Насамперед ідеться про те, що у досліджуваних авторів поняття національної самотожності є ключовим і осмислюється на ґрунтовному теоретико-методологічному рівні. Особливо детально й широко це питання висвітлено у дослідженнях С. Андрусів, В. Моренця, Н. Шумило. З точки зору постколоніалізму стає очевидним, що саме дискурс національної ідентичності допомагає осягнути дослідникам сутнісні, в підколоніальний період заборонені риси української літератури, аргументувати повернення замовчуваних імен, окреслити більш переконливий культурно-історичний контекст, глибше дослідити її жанрово-видову та стильову специфіку, що об'єктивізує процес пізнання майже столітнього періоду розвитку української літератури: від 70-х років ХІХ - до 50-х років ХХ ст.

У наступному підрозділі - "3.2. Дискурс національної ідентичності й історико-літературний метадискурс" - на базі досліджуваних історико-літературних праць виявляється й окреслюється низка системотворчих та системоутворених елементів гіпотетичної моделі дискурсу національної самобутності. Це дозволяє осягнути евристичний потенціал історико-літературного метадискурсу. Говориться про націоцентричну літературознавчу рефлексію і виявляється, що дає запропонована істориками літератури українська модель у контексті самого постколоніалізму (наприклад, зняття суперечностей: постколоніальність / антиколоніальність, націоналізм / космополітизм, націоцентризм / мультикультуралізм та ін.). Крізь призму отриманої моделі з'являється можливість розгляду історії літератури як дискурсу національної ідентичності, як історії національних ідей, смислів чи націоцентричної суспільної думки (світогляду) та естетичних форм їх вираження.

Висновки

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження та накреслено рекомендації щодо використання здобутих результатів. У дисертації окреслено різні значення терміну "дискурс", дано його визначення, висвітлено продуктивні методи інтерпретації дискурсу національної ідентичності. Окреслено парадигму постколоніального літературознавчого мислення. Доведено, що в її межах системотворчу роль відіграє саме націологічна інтерпретація.

Поглиблений аналіз історико-літературних праць С. Андрусів, В. Моренця, Н. Шумило, Л. Сеника, Ю. Мариненка, О. Вертія дав можливість окреслити продуктивність застосування націологічної інтерпретації стосовно української літератури. Інтегрування дискурсу національної ідентичності допомогло українським історикам літератури чіткіше і вмотивованіше періодизувати розвиток українського письменства від 70-х років ХІХ до 50-х років ХХ ст.; глибше проінтерпретувати велику кількість творів українських авторів в межах цього періоду; виявити націоохоронні функції у межах низки літературних жанрів, стилів та напрямів; увиразнити іманентні та запозичені літературні риси; простежити національну сутність процесів художнього новаторства, літературного діалогу, опору імперському режимові тощо; окреслити тематичні та жанрово-стильові риси; виявити специфіку художньо-естичного освоєння народного світогляду та ін. Так було увиразнено характерні напрямки конструювання націологічної інтерпретації в історико-літературній сфері українського постколоніального літературознавства.

Було доведено, що використовуваний українськими авторами дискурс національної ідентичності об'єктивізує процес історико-літературного пізнання і дає можливість прийти до більш достовірних літературознавчих висновків. Обґрунтовано, що літературознавчий дискурс національної ідентичності в українській постколоніальній науці про літературу продуктивно розвивається, має відчутні здобутки і є одним із найперспективніших напрямів новітньої історико-літературної інтерпретації.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Іванишин М. Вивчення публіцистики Івана Франка в школі / Мирослава Іванишин // Українська мова та література. - 2004. - Ч. 36. - С. 12-13.

2. Іванишин М. Націологічний потенціал Семуеля Гантінгтона: теоретико-літературний аспект / Мирослава Іванишин // Урок Української. - 2007. - №9-10. - С. 61-65.

3. Іванишин М. Українська теорія національної ідентичності: постколоніальний контекст / Мирослава Іванишин // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - 2007. - Випуск 39. Матеріали Міжнародної наукової конференції "Актуальні проблеми теорії та історії української літератури". - Част. 1. - Львів : Видавничий центр ЛНУ, 2007. - С. 216-221.

4. Іванишин М. Конструювання націоцентричної інтерпретації у метадискурсі Наталі Шумило / Мирослава Іванишин // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 31 / Редкол.: Г.Ф.Семенюк (гол. ред.), А.В. Козлов (відп. ред.) та ін. - Ч. 2. - К. : Твім інтер, 2008. - С. 588-598.

5. Іванишин М.В. Націологічний аспект інтерпретації українського постколоніального літературознавства / М.В. Іванишин // Наукова конференція молодих вчених, аспірантів і студентів. Тези доповідей. 4-6 листопада 2008 р. м. Київ. - К., 2008. - С. 11.

6. Іванишин М. Українська ідентичність у тлумаченні Івана Франка / Мирослава Іванишин // Слово і Час. - 2009. - №2. - С. 46-52.

Размещено на Allbest.ru