Західноукраїнська та еміграційна проза 20–30-х років ХХ століття: стильові та ідейні парадигми

У підрозділі 3.4. “Стильова домінанта прози Наталени Королевої” простежено антропософську константу стилю прози однієї з найцікавіших авторок українського літературного процесу міжвоєнного двадцятиліття. Хоча творчість письменниці не зазнала безпосереднього впливу ідей Д. Донцова, однак її особистісно-психологічна та стильова домінанти суголосні філософії й естетиці “чину”. Світоглядний імператив виявився у трьох чільних і взаєморезонансних рисах життєтворення й текстотворення письменниці: теоцентричності й сповідуванні гуманістичних цінностей, пропагованих християнською доктриною; закоріненості в європейській культурній традиції; у власній активній життєвій спрямованості. Цілком закономірно, що в духовному аристократизмі персонажів Н. Королевої органічно поєдналися “людина” і “герой” (“Молитовник”, “Предок”). Її персонажі - репрезентанти “героїчних емоцій”, суттю яких є “пожадання, жадоба життя, нестямний порив, погорда небезпеки, насолода риском, бажання нездержного лету” (Д. Донцов). Проза Н. Королевої, наснажена домінантою християнського гуманізму, утверджувала вольовий світогляд, адже у вимірах художнього мислення письменниці сентиментальний квієтизм відсутній. Її творчість сприяла подоланню в національному письменстві комплексу “хуторянської ідилії” - пасиву й споглядальності. Новели, повісті й романи Н. Королевої (“Молитовник”, “Легенди старокиївські”, “Сон тіні”,“1313”) - це відповідь на потребу доби “створити в собі одну вітчину (замість двох - природної та “інтелектуальної”), в якій з'єдналися б докупи чуття, розум і воля” - “не вітчину плахт і бандур і вишиваної фарси, а іншу, в якій дихала б повними легенями душа модерної нації” Донцов Д. Роздвоєні душі / Дмитро Донцов // Дві літератури нашої доби. Репринтне відтворення видання 1958 р. (Видавництво “Гомін України”, Торонто). - Львів, 1991. - С. 90., це втілена в стилі “естетика як стимул життя”. Можна вважати, що творчість Н. Королевої започаткувала в нашій літературі культурно-художній феномен, названий “прозою культури”, який на стильовому рівні виявився як “український готичний стиль”.

Мотиваційна основа творчості Ф. Дудка, Ю. Липи, У. Самчука, Г. Журби, Н. Королевої виявляє пряме співвідношення спрямованості художнього мислення й особистості письменника у координатах онтологічно-екзистенційних вимірів як активних підкорювачів життя - пасіонаріїв. Індивідуальні стильові стратегії цих прозаїків співвідносні з культурологічною системою Д. Донцова, основою якої є окциденталізм, традиціоналізм, романтизм, волюнтаризм.

У розділі ІV. “Історіософський контекст художнього мислення у західноукраїнській та еміграційній прозі міжвоєнного двадцятиліття” проаналізовано стильову динаміку історичної прози - від жанрів белетризованої історії до становлення під впливом чільних націософських концепцій 20-30-х рр. ХХ ст. історичного роману нового типу (Ю. Липа “Козаки в Московії”, Ю. Косач “Рубікон Хмельницького”). Простежено еволюцію індивідуальних стильових стратегій через зміщення акценту з історії як пригоди на наратив, що творить ідентичність, актуалізуючи національну історію.

Підрозділ 4.1. “Метанаративи історичної белетристики” зосереджений на проблемі специфіки функціонування історичної белетристики в дискурсі західноукраїнської прози 20-30-х років, виробленні стильової стратегії, за якої чільним стає не рух подій, а “розгортання свідомості в часопросторі епохи” (Л. Тарнашинська) - осмислення минулого в історіософському сенсі.

Актуальність названого жанру та пошуки шляхів динамізації стилю знайшли вияв і в дискусіях 20-30-х років щодо критеріїв історичної белетристики, співвідношення вигадки й історичного факту, меж між белетризованою історією та історичним твором, проблеми художності історичної прози (М. Кордуба, Ю. Косач, О. Дніпровський, А. Нивинський).

західноукраїнські прозаїки на початку 20-х років (А. Чайковський, В. Будзиновський, Ю. Опільський) усе ще орієнтувалися на народницькі стереотипи осмислення історії, за яких у центрі письменницького завдання - рух подій як тотожність хронології. Однак у другій половині 20-х - на початку 30-х рр. синтез історіософського погляду й антропологічної інтроспективи давав можливість формувати “горизонт очікування” через “відродження” в стильових виявах тексту, літературних ідеях та образах важливого для етногенезу пасіонарного духу героїчних сторінок національної історії. Таке переакцентування відчутне вже у творчості А. Чайковського (“Сагайдачний”): белетризована історія поступається місцем філософському осмисленню історії.

Стильові пошуки, детерміновані історіософізмом художнього мислення автора, засвідчила епопея Б. Лепкого “Мазепа” - перша виразна спроба наповнити українську історичну прозу енергією “великого стилю”. У постаті Мазепи знайшла реалізацію концепція ролі особистості в історії, прикметна поєднанням волюнтаризму й фаталізму. Однак закоріненість художнього мислення Б. Лепкого значною мірою у споглядально-зображальну естетику простежуємо на всіх рівнях художньої організації тексту: поруч зі сповненими енергії “чину” сторінками натрапляємо на пасивну рефлективність персонажів (навіть образ Чуйкевича моделюється між полюсами “естетики чину” й “дефетестичної естетики”). Стильова синкретичність епопеї Б. Лепкого, що постала між полюсами двох естетик, спричинена своєрідністю історіософізму мислення письменника, зокрема реципійованою з праць А. Шопенгауера концепцією теологічного фактора історії. Схильність письменника вбачати в категоріях Долі та Ідеї визначальні сили історичного процесу також не сприяла розв'язанню проблеми “великого стилю”: загальна тональність фатуму, приреченості знижувала динамізм і експресію, а поведінкова модель персонажів з героїчної й діяльної збивалася на “рефлектуюче пораженчество”.

На тлі канону західноукраїнської белетристики новаторськими постають твори К. Гриневичевої. У “Шестикрильці” та “Шоломах в сонці” втілилась ідея національного першочасу, пов'язана з героїкою княжої доби. Письменниця загалом опанувала стиль, спроможний не просто відтворити “декор” княжих часів - його енергетика відкрила шлях духовним імпульсам героїчної звитяги, спрацювала на розгортання історичної тематики у вимірах “естетики чину”. В основі стилю історичних повістей К. Гриневичевої - органічне поєднання неоміфологізму як відчуття світу, стильової домінанти “активного романтизму”, виявиленої на всіх рівнях образності твору і, найголовніше, реалізованої в авторській концепції героя, а також необароковій символіці повістей та їх мовному оформленні. Отож, є підстави стверджувати: індивідуальний авторський стиль письменниці постав як закорінений у “базовий породжувальний” (у великі стилі національної героїки - романтизм та бароко - з їх потужною пасіонарною енергетикою). На формуванні енергетики стилю “Шестикрильця” і “Шоломів в сонці” позначилася й архітектоніка твору: завдяки новелістичному композиційному принципові К. Гриневичевій вдалось позбутися неминучої в історичній белетристиці описовості, створити напружений ритм нарації, що передав дух героїчної доби, поєднати стильові риси необароко й неоготики.

Серед спроб белетризації історії оригінальними стильовими підходами вирізняються твори С. Ордівського (Г. Лужницький) (“Багряний хрест”, “Срібний череп”, “Чорна ігуменя”). Майстерно вибудуваний авантюрно-пригодницький сюжет автор поєднав із глибинним осмисленням української історії, проекцією минулого на ситуацію 20-30-х рр., захоплюючу інтригу - з потужною ідейною домінантою, з неоромантичним світосприйняттям як виявом пасіонарності. Його персонажі (“чорнокирейники” Торговицький, Пузина, Четвертинський, Верещака) - це типи аристократів духу, вольових, сповнених потреби чину.

У розвиткові західноукраїнської історичної белетристики 20-х років простежуються закономірності, прикметні для руху жанру історичної повісті та роману, зокрема: тяжіння до документалізму, утвердження “правди факту”, що вповні реалізується в парадигмі історичної прози тридцятих, однак виявляється вже як певна тенденція 20-х рр. Поряд із переважаючим типом часово-просторової організації сюжетів, характерним для дискурсу романтизму (“роман мандрів”), спостерігаються новаторські підходи до хронотопу історичного твору (проза Б. Лепкого та К. Гриневичевої). Прикметно, що епіцентр зацікавлення історичним минулим поступово зміщується з доби козацької до глибшого пласту - доби Київської Русі, що стає символом державної могутності України, “новою ідеєю національного першочасу” (С. Андрусів). Ці процеси продовжуються і в історичній прозі 30-х, у її різних жанрових виявах, серед яких - історичний роман (О. Назарук “Роксоляна, жінка халіфа й падишаха, Сулеймана Великого Завойовника”, Ю. Липа “Козаки в Московії, Ю. Косач “Затяг під Дюнкерк”) та історична повість: А. Лотоцький (“Княжа слава”, “Кужіль і меч”, “Лицар у чорному оксамиті”), В. Бірчак (“Проти закону”), М. Голубець (“Жовті води”), Ф. Дудко (“Великий гетьман), Р. Леонтович (“На прю”), Ю. Орест (Ю.Тис-Крохмалюк) (“Під Львовом плуг відпочиває”), В. Островський (“Князь Сила-Тур”), І. Филипчак (“Будівничий держави”, “Іванко Берладник” , “Кульчицький - герой Відня”) та ін. На матеріалі цих творів простежено подальший розвиток тенденції, що склалася в історичній белетристиці на кінець 20-х: тяжіння до документалізму, увиразнення “ідеологічного коду”, долання романтичного струменя в сюжеті та образотворенні.

Підрозділ 4.2. “Необарокові відлуння в історіософських концепціях Ю. Липи (“Козаки в Московії”)” розкриває детермінованість вибору індивідуальної стильової стратегії історіософізмом художнього мислення письменника.

Звернення до бароко як вияву пасіонарної енергетики українства (“символу неспокою, поривности, потужности” (Є. Маланюк) забезпечило в романі Ю. Липи “Козаки в Московії” повноту стильової реалізації чільних історіософських концепцій автора, пов'язаних із осмисленням історичного призначення України й української людини. Необарокова концепція людини передбачала у моделюванні персонажного світу художнього твору остаточне поривання з “пораженчеським” світоглядом, а барокове трактування української людини як “homo militans” набувало в екзистенційно-онтологічних вимірах доби виразно державотвірного сенсонаповнення.

Стилетвірною домінантою роману Ю. Липи “Козаки в Московії” стала реалізована в “плоті” й “духові” твору струнка система історіософських концепцій, викладених згодом у публіцистичній праці “Призначення України”. Основу художнього мислення письменника становлять “історіософеми державницьких ідей” (Т. Салига) та концептуально означена ним тріада етнопсихологічних первнів ментальності українця, втіленню яких у творі Ю. Липи підпорядкована вся художньо-образна структура. Роман будується на принципі контрастного зіставлення: двох ментальностей - українців і московитів, двох культур - високої духовності українського бароко й варварського світу московського “бестіарію”. Цей принцип характеризує і розгортання сюжетних ліній, і моделювання персонажного світу, ним детермінована й антитетичність символіки роману. В реалізації фабули мандрів та мотиву “ходіння по муках” у композиції авантюрного жанру автор забезпечує переконливість художньої аргументації власних історіософських концептів та відтворення духу епохи.

У семіосфері роману виразно пульсує дух і риторика барокового мислення Григорія Сковороди. Проекція “біографічного синергену” мандрівного філософа втілилась на персонажному рівні твору в образі Латки-Старушича - носія української інтелектуальної енергії. Еллінсько-готські первні українського характеру найповніше виявилися в образі козака Петра Сокольця-В'яжевича, а образ Григорія Трембецького репрезентує вітальну енергію, як підкреслював сам Ю. Липа, другу, після хліборобства, форму “української енергії” - колонізаційну. Модус конструювання суб'єктивного світу персонажів роману “Козаки в Московії” реципіював чільні екзистенціалії доби бароко, зокрема риторику (фігуративне оздоблення), символізм (світ як переплетення надприродних знаків), топічні асоціації українського барокового мислення, підкреслено антитетичну структуру буття, і, головне, - потужну енергетику чину, дії, енергії - вітальної енергії українського бароко, що й позначилась на активності необарокового мислення письменника.

У підрозділі 4.3. “Трагічний європеїзм” прози Ю. Косача (“Рубікон Хмельницького”) проаналізовано стильові пошуки письменника в дискурсі розвитку історичної прози 30-х рр.

Відсутність чіткої історіософської концепції негативно позначилася на ранній прозі Ю. Косача і вплинула на “розбалансованість” єдності формозмістового начала. Таку єдність як вироблений стиль письменник осягнув аж у романі “Рубікон Хмельницького”. Вона була забезпечена “оптимістичним історизмом” художнього мислення автора.

Роман засвідчив зміни, що відбулися в західноукраїнській та еміграційній історичній прозі в 30-х роках: зміщення акценту від пригоди - до “правди факту” й увиразнення історіософської концепції. Ю. Косач, активний учасник дискусії про історичну прозу, обстоюючи концепцію документалізму, у власній художній практиці дав зразок нового типу історичного роману. Письменник відмовився від використання жанрової моделі “роману мандрів”, що досить продуктивно був використаний ще Ю. Липою в “Козаках у Московії”.

Сюжет “Рубікону Хмельницького” розгортається у відносній статиці - бароковий хронотоп циклічного часу дав змогу авторові зосередитися на динаміці внутрішній: показати в напрузі переживань і сумнівів народження із козацького полковника національного героя. Косач динамізує сюжет наскрізною метафорою гри, що виконує й роль композиційного стрижня роману та проходить через усі рівні його поетикальних структур. Внутрішня динаміка відносно статичного сюжету закладена в проблемі вибору шляху, що заманіфестована назвою твору - лексема “Рубікон” при цьому несе граничне полісемантичне навантаження. Адже Косачеве осмислення “призначення України”, його авторська концепція, вияскравлюється і завдяки проведеній паралелі між давньоримським полководцем напередодні походу на Рим та українським “мальтійцем”, що змушений прийняти непросте рішення.

Цей виразний перегук із герменевтичною практикою українських письменників ХVІІ ст. в оперуванні античними топосами для реалізації прагнення розкрити в реальному житті вияви незмінних історичних закономірностей є однією з чільних прикмет Косачевої необарокової герменевтики. Орієнтиром у моделюванні мережі буттєвих координат письменник обрав барокове трактування світу як сплетіння надприродних знаків, тому простір його роману наповнений фігурами з іконосфери українського літературного бароко (найужитковіші - “зоря”, “свічадо”, “море”, образ “маляра та “картини”), що виконують функцію поглиблення психологізму.

Європеїзм художнього мислення Ю. Косача виявився у європоцентризмові - автор не мислить України поза межами європейського культурного й історичного дискурсу. Відтак і проблемно-тематичний, і художньо-образний рівні твору спрямовані на утвердження європейської ідентичності України. “Трагічні” відтінки європеїзму художнього мислення Ю. Косача виявляються й у трактуванні національного характеру як “амбівалентності натури”, що стала фатумом України (картини п'яного бунту козаків).

У п'ятому розділі дисертації “Новаторство наративних та конструктивних форм прози 30-х рр.” розкрито жанрово-стильові особливості прози переважно літературної молоді, що намагалася вирішити проблему становлення індивідуального авторського стилю шляхом експериментування із змістоформами.

У підрозділі 5.1. Між “ідеєю” та “формою” простежено вплив літературних новацій (зокрема ідеї про примат “форми” над “змістом”) на формозмістову єдність творчості молодих прозаїків (як демо-ліберальної, так і націоналістичної платформ).

Мода на експерименти з “нарацією та конструкцією”, що йшла “via Варшава” й знаходила підтримку насамперед у літераторів демо-ліберального напрямку, стимулювала молоде покоління прозаїків до власних, часто невиправданих і невдалих, експериментів. Містицизм, гонитва за “штудерними” сюжетами, надмірна увага до психологічних химер і буттєвих парадоксів загрожували втратою стилю. Значною мірою погоні за “штукарством” сприяла проголошена М. Рудницьким ідея примату форми над змістом, що в художній практиці призводила часто до порушення формозмістової єдності твору. Однак серед “новаторів нарації й конструкції” було чимало талановитих письменників, що у власній творчості керувались інтуїцією митця, а відтак, пройшовши через “хворобу” модерних штукарств, знаходили власний стиль (Ж. Процишин, І. Вільде, І. Чернява).

Проблему осягнення стилю як формозмістової єдності частина літературної молоді намагалася вирішити поєднанням загостреної уваги до формальних чинників (зокрема композиційно-жанрових характеристик) з декларативною ідейною заангажованістю. Гонитва за “новелістичною несподіванкою” в поєднанні з імперативно дидактичною домінантою часто давала ефект фальшу. Такий дисбаланс форми і змісту характеризує ранню прозу Ж. Процишина (“Кохання Лукіяна Рогожі”, “Червона Шапочка”, “Прокіп Озеро”), хоч автор засвідчив і високий рівень новелістичної техніки, давши зразки епістолярної (“Камінь у тихому плесі”, “Лист із тюрми”, “Весна”), “батярської” (“Ліва кампа”) та психологічної (“Мамин син”) новели.

Не зовсім вдале, на нашу думку, поєднання ідейного спрямування твору із зображально-виражальним началом характеризує ранню прозу Р. Єндика: надмірна заідеологізованість і прагнення дати тип ніцшеанської надлюдини часто спонукали автора переходити межі натуралізму, а також негативно позначилися на концепції персонажа (зб. “Регіт Арідника”).

Новаторські підходи до наративних і конструктивних структур характеризують прозу В. Кархута (зб. “Гомін з-поза нас”, “Пшеничні нетрі”, “Цупке життя”). Письменник дав зразок психологічного наративу анімалістичних оповідань: його персонажі є яскравими репрезентантами волі й любові до життя. Стильовий діапазон творчості В. Кархута позначений рисами експресіонізму (“Цупке життя”), символізму (“Брама ночі”), активного романтизму (“Ні!”), філософського реалізму (“Загибель роду Чинських”). Формозмістова єдність як запорука органічної цілісності стилю В. Кархута забезпечується дією морального імперативу, що визначив і життєвий вибір самого автора.

У підрозділі 5.2 “Експерименти на терені жанру: стиль у вимірах новелістичної архітектоніки” проаналізовано жанрово-стильові особливості малої прози Б. Нижанківського, І. Вільде, В. Софроніва-Левицького, І. Черняви.

Безперечною заслугою “новаторів” стало експериментування з художніми конструкціями, суттю якого є увага до переключення “точок зору” та до часових інверсій і поглиблене студіювання людської психіки. На зміну селянській тематиці центральною в дискурсі “новаторів” постає урбаністична тема - “концепт енергетики міста”. У розрізі названої теми модерне львівське угруповання “Дванадцять” творить специфічний “урбаністичний наратив” - міф про Львів. Єдність стильового ритму цього наративу визначають мовно-стильове оформлення (зокрема й використання вуличного арго) та жанрові модифікації (“батярські” оповідання). Такою стильовою цілісністю позначена проза Б. Нижанківського (зб. “Вулиця”). І хоча персонажів своїх творів письменник брав із самого дна вулиці, його літературний хист умів розпізнати і серед волоцюг “правдиву людину, в якої живо б'ється гаряче серце” (Г. Лужницький). “Батяри” львівського дна далекі від ідей націоналізму, однак образи-характери, створені Б. Нижанківським, заперечують концепцію літературного характеру як пасивного “санчо-панци” (Д. Донцов), бо в основі моделювання персонажного світу автора лежать “вирішальні зустрічі людини з межами своїх можливостей” (Б. Рубчак).

В осягненні вершин “форми” - досконалому оволодінні новелістичною архітектонікою - пальма першості належить В. Софроніву-Левицькому (зб. “Липнева отрута”). Його творчість, що зазнала впливу класичної французької новелістичної традиції, маніфестує досконале опанування технікою: уміння знаходити яскраві конфлікти, тримати новелістичну напругу, відточувати “пуант”, вдало використовувати новелістичний прийом “qui pro quo”. У плані тематичному прикметним є звернення новеліста до “психологічних дивовиж” (“Непорочна”, “Небезпечна жінка”) і намагання визначити тонку межу, що відділяє свідомість від божевілля (“Клікуша”), а також розгортання анекдотичної фабули у забарвлену авторським гумором новелу (“Липнева отрута”). Стильову цілісність новелістики В. Софроніва-Левицького визначає органічна єдність змісту й форми - “рівновага всіх складників літературного твору” (Ю. Клиновий).

“Концепт енергетики міста” та майстерність в опануванні жанру новели є прикметою і ранньої творчості Ірини Вільде. Збірка “Химерне серце” засвідчила як зацікавлення авторки екзотичними фабулами, так і вміння відчути фабулу новелістичного сюжету в буденних життєвих історіях. Однак інколи ні новелістична напруга, ні вправно виписаний “пуант” не рятують розбалансованість “форми” і “змісту”: дрібнотемність і штучність, невірогідність історій, на основі яких письменниця намагається конструювати досконалу “форму”, негативно позначаються на стилі. Значна кількість ранніх новел Ірини Вільде має у своїй основі сюжет, побудований, як і у творах В. Софроніва-Левицького, на психологічних дивовижах або незвичайних, з виразним детективним відтінком, випадках (“Крадіж”, “Поцілунок”, “Злочин д-ра Комарівського”, “Русяві”, “Таємнича пара”, “Хлопчик із захисту”, “Панна Ляріса”, “Панна Меля”). У цих творах авторка експериментує з класичною архітектонікою жанру, намагаючись поєднати незначну інтригу із життя обивателя з майстерно викінченою новелістичною композицією. Структурним стрижнем такого сюжету стає плин часу, “напружене очікування” (“Панна Меля”, “Крадіж”). Зберігаючи основну “конфігурацію” жанру, І. Вільде експериментувала над структурними елементами, родовим часом, нараційним рівнем поетики новели.

У жанрово-стильових вимірах західноукраїнської прози новаторські підходи виявляються також у зацікавленні артикульованими фройдизмом проблемами підсвідомого, поглибленими філософією екзистенціалізму. Компонування сюжету новели І. Черняви “Екзекуція”, що є студією найпотаємніших закутків людської душі, її онтогенезу, залучає в структурі твору еросно-мортальну онтологічну парадигму. Схема ритуального жертвоприношення, функціональна в сюжетній динаміці новели, постає як гра зі смертю, що виривається з-під цивілізаційного контролю умовностей. Адже авторський задум скерований на розкриття онтологічної проблеми як несвідомої реалізації закладеного в підсвідомості первісного інстинкту деструктивності, пов'язаного з “агресивним вабленням” (А. Адлер). Типологічні паралелі між новелами І. Черняви (“Екзекуція”) та В. Підмогильного (“Ваня”) увиразнюють композиційні особливості, продиктовані обраним авторами генеральним алгоритмом сюжету: архітектоніку тексту детермінують стійкі структурно-поведінкові моделі людської культури (у “Вані” - модель ініціаційного випробування, в “Екзекуції” - перверзійна модель гри-суду, що трансформується в злочин).

У підрозділі 5.3. “Традиції та новаторство як координати формування індивідуального стилю: проза І. Керницького та В. Ткачука” розкрито детермінованість індивідуальних стильових стратегій новелістики І. Керницького та В. Ткачука антеїзмом (“інтимним зв'язком із землею” - В. Янів) як етнопсихологічною домінантою, вплив якої виявляється на рівні рецепції традицій української новелістики (В. Стефаник, Г. Косинка) та закоріненості індивідуального художнього мислення в архетипних рівнях ментальності.

Урбаністична тематика, центральна в прозі “новаторів”, не витіснила тему села й землі, яка також зазнає інноваційних підходів - у ній увиразнюється силове поле авторського неоміфу, заснованого на антеїзмі як одній з чільних етнопсихологічних домінант. Саме антеїзм як лейтмотив художнього мислення І. Керницького (зб. “Святоіванські вогні”, “Мій світ”) та В. Ткачука (зб. “Сині чічки”, “Золоті дзвінки”) визначає специфіку їх творчості. Стильова стратегія прози цих авторів, позначена впливом традицій української новелістичної школи, постає як вияв власне авторського світобачення, умотивованого антеїзмом. “Інтимним зв'язком з землею” детерміновані архетипи пристрастей персонажів прози І. Керницького (“Стара хата”, “Мій світ”) та В. Ткачука (“Золоті дзвінки”). Закладений і в образності, і в часо-просторовій організації текстів, він визначає імператив національної ідентичності. Яскравий вияв художнього мислення І. Керницького - новела “Святоіванські вогні” - прикметна глибинним психологізмом творення образів, ліризмом, “міфологічною фантазією” як типом зображення природи, основним прийомом якого є персоніфікація, хронотопом химерного. В основі сюжету новели - один із найдавніших мотивів української образної свідомості (мотив “купальського міфу”), що виявляється на сюжетно-композиційному рівні та в специфіці образотворення. У сюжетних конфігураціях новел І. Керницького продуктивним чинником є й модифікований архетип повернення (“Мій світ”, “Святоіванські вогні”, “Колядники”).

Типологічне зіставлення новели “Колядники” з новелами М. Матіїва-Мельника “Місяшної ночі”, А. Курдидика “Шість писанок” вияскравлює новаторські підходи письменника на тлі традиції, засвідчуючи яскравий новелістичний талант. Натомість новелістика В. Ткачука, що виразно позначена “стефаниківськими” інтонаціями (“Невістка”, “Грішник”, “Бунтівник”, “Шкільник” - “Дорога” В. Стефаника), виявила стильову скерованість до психологічного імпресіонізму.

У підрозділі 5.4. “Код статі й гендерна утопія в силовому полі стилю” досліджено вплив культурософії О. Кобилянської на стильову реалізацію гендерної тематики в західноукраїнській прозі 30-х рр.

У тематичних та жанрово-стильових діапазонах західноукраїнської прози 30-х рр. ще відлунює голос “жриці меланхолійної краси” - стиль О. Кобилянської впливає на авторок “жіночої прози”. Зроблений під кутом виявлення наслідувальних проекцій аналіз збірки Д. Віконської “Райська яблінка” засвідчив, що “фемінність” письма виявляється передусім у культивуванні меланхолійної краси, сентиментальному спогляданні, чуттєвості. Крізь призму стильової манери письменниці виразно проглядає стильовий шаблон “арт нуво”, позначений надмірною витонченістю, орнаменталізмом, рафінованою образністю, декоруванням реальності. Для малої прози, що увійшла до збірки “Райська яблінка”, характерне акцентування нарцисизму, естетизація і фетишування почуттів: навіть у назві збірки проглядає не так архетипна символіка гріха, як провокативність естетизованого в мистецтві сецесії еротизму. Рефлексійність, споглядальність і чуттєвість “жіночого письма” дисонує з потребою поборення меланхолійності української літератури.

З іншого боку, вплив творчості О. Кобилянської знаходить позитивний вияв у рецепції культурософії письменниці, що триває в осмисленні “коду самості” як ідеї самодостатності жінки та її культуротворчої місії в осягненні національної ідентичності (проза Ірини Вільде).

У підрозділі 5.5. “Стильові особливості прози Б.-І. Антонича” розкрито своєрідність індивідуальної стильової манери прозових творів Б.-І. Антонича (роман “На другому березі”, однойменна повість, новела “Три мандоліни”).

У стильових виявах західноукраїнської прози звучать нові ритми, що означують появу на літературному горизонті рис екзистенціалізму. Індивідуальний художній метод Антонича-прозаїка був постійно зорієнтований на творчу рецепцію європейських мистецьких досягнень та розуміння національної сутності мистецтва саме через призму глибинного філософського споглядання. У незавершеному романі “На другому березі” точка зору автора наближена до екзистенційної уяви про абсурдність життя, відсутність цілісності житєвого процесу. Наратив роману тяжіє до “потоку свідомості”. Ця повіствувальна стратегія позначилась і на композиційних особливостях твору (застосування позасюжетної оповіді, відмова від традиційних організувально-концептуальних елементів). Акцент переноситься зі сфери подієвої на нюансування духовного життя персонажа. Роман засвідчив глибину авторової спроби “філософського споглядання” життя як буттєвого потоку - це підтверджує і промовиста назва твору, і символічні образи ріки та старого мосту, що єднає два її береги. Невпинна ріка Вічності - рідня міфічних Лети й Стікса, та міст, схожий на велетенський перстень, - топоси Антоничевого міфосвіту, важливі в його поетичному просторі, означують і часопросторовий континуум роману. Архітектоніка твору (завдяки невиробленості, нечіткості сюжетних ліній) має у своїй основі також мозаїчний, фрагментарний принцип. Подібними стильовими рисами позначений і фрагмент “Три мандоліни”.

Незавершений роман “На другому березі”, новелу “Три мандоліни” можна розглядати як прозу екзистенціалізму, що була не штучно привнесена модними краківськими чи паризькими віяннями, а постала на ґрунті національного буття і національного світосприймання.

Творчість “новаторів” зіграла позитивну роль у формуванні відкритої культурної моделі, що сприяла віднайденню власної ідентичності на перехрестях міжнаціональних впливів. Адже саме 30-ті збагатили жанрову палітру прози політичним детективом (І. Чернява “На Сході - ми!”), детективно-пригодницькою повістю (А. Курдидик “Три королі і дама”, Ю. Шкрумеляк “Чета крилатих”), фантастичною повістю (М. Капій “Країна блакитних орхідей”, “Талісман”), дали цікаві жанрові модифікації малої прози (І. Чернява “Пташенята”, Я. Курдидик “Сусідка з готицької віллі”, І. Вільде “Химерне серце”, В. Софронів-Левицький “Липнева отрута”, “Клікуша”, Б. Нижанківський “Вулиця”), внесли в силове поле стилю імпульси екзистенціалізму.

Змістове та жанрово-стильове розмаїття західноукраїнської прози 30-х років засвідчило подальшу активізацію стильових форм, що виявилась у зміні чільних проблематико-тематичних парадигм, скерованості прозаїків на майстерне оволодіння “формою”, пошуках серед різних векторів європейської літературної моди власного, який вів би до вироблення національно-органічного стилю.

Висновки

Здійснений у дисертаційному дослідженні аналіз прози західноукраїнських письменників та письменників-емігрантів, чия творчість досі залишалася вилученою з літературного процесу міжвоєнного двадцятиліття, дозволяє стверджувати, що ця проза становить собою самобутню сторінку української літератури. Водночас її художньо-поетикальні та ідейно-естетичні риси суголосні літературі “розстріляного відродження”, тому в дискурсі концептуальної єдності українського літературного процесу вона належить “парадигмі реконкісти”. Стильові пошуки цієї прози зумовлені імперативом національної ідентичності та прикметні інтенційністю на створення повновартісної моделі національної культури.

Обґрунтування в теоретичній частині дисертації поняття стилю як вияву єдності “людини й доби”, що постає у вимірах антропософської константи, онтологічної детермінованості й філогенетичної мотивованості, дозволило простежити інтенційність стильових парадигм західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х рр. як здійснюваного в літературному бутті пошуку ідентичностей. Динаміка стильових парадигм західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття, проаналізована крізь призму осягнення ідейно-художніх та онтологічно-екзистенційних особливостей, уможливила бачення цілісної картини розвитку української літератури у вимірах доби (“стиль - це епоха” Д. Чижевський), вияскравлення чільних закономірностей руху стильових формацій, детермінованого пошуками національно-органічного стилю.

У дисертації, через залучення ідей М. Євшана, Д. Донцова, В. Бобинського, Ю. Липи, Б.-І. Антонича, Є. Маланюка, М. Гнатишака, актуалізовано поняття “органічно-національний стиль”, основи осмислення якого, закладені у висунутій І. Франком концепції національного літературного розвитку, були доповнені концептуальними міркуваннями М. Євшана, а в міжвоєнному двадцятилітті здійснилися в імперативі “великого стилю”, артикульованому Д. Донцовим як втілення “естетики чину” й “філософії чину”. У творчій практиці західноукраїнських письменників і письменників-емігрантів він виявився в моделюванні індивідуальних стильових стратегій на ґрунті національної традиції художнього слова як пасіонарної енергії, скерованої на утвердження національної самості, та інтенційності до європейської геокультурної орієнтації. Філогенетична мотивованість індивідуально-авторських стилів, спрямованих на осягнення національно-органічного стилю, виявилася у наснаженості пасіонарною енергетикою українства, генетично успадкованою з національної традиції функціонування мистецтва слова як “буття-на-сторожі” (Г.-Ґ. Ґадамер). Пасіонарна енергетика прози Ф. Дудка, Ю. Липи, Л. Мосендза, Н. Королевої, У. Самчука, Ю. Косача, Б. Лепкого, актуалізуючи домінанту етногенезу, сконцентровану в бароковій та романтичній художній свідомості, структурувала світ літературного буття ідеєю національного першочасу - державності й героїки. Екзистенційно-онтологічною детермінантою формування чільних стильових парадигм, що відбувалося “під знаком національної самобутності” (Н. Шумило), була потреба створення антиколоніального дискурсу культури.

Аналіз індивідуальних авторських стилів та їх співвіднесеності з чільними стильовими парадигмами доби дозволив розкрити художні особливості західноукраїнської та еміграційної прози. Доведено, що розвиток західноукраїнської прози в період міжвоєнного двадцятиліття позначений рисами, характерними і для прози “розстріляного відродження”. Це дало підстави для накреслення певної типології спільних рис, які дозволяють стверджувати про цілісність українського літературного процесу.

Доведено, що динаміка стильових формацій західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х рр. виразно детермінована впливом панівних ідеологічно-естетичних концепцій. “Філософія” нових, активних стильових форм, що реалізувалися в розмаїтті індивідуально-авторських стилів, народжувалась на перетині естетичних, філософських, ідейних домінант, утверджуваних репрезентантами чільних ідеологічних угруповань - “вісниківців” - “радянофілів” - “католиків” - “демо-лібералів”.

Унаслідок аналізу ідейно-художніх особливостей західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття крізь призму динаміки стильових формацій та зіставлення з основними світоглядними парадигмами доби, з'ясовано, що діалектика стильових пошуків початку 20-х рр., спрямована на формування нових ідейно-естетичних вимірів, виявилась у тенденціях до подолання пасіонарного надлому шляхом осягнення домінанти етногенезу. Динамізація ідейно-стильових парадигм простежується передусім в утвердженні експресіоністичної поетики, що переакцентовувала естетичне начало зі споглядально-зображального на експресивно-виражальне.

Вияви індивідуальних стильових стратегій засвідчують акумулювання енергетики “великого стилю”, ідейно-естетичні виміри якого поставали в процесі літературних дискусій, та втілення цієї енергетики у творчій практиці репрезентантів “авторитетного” стилю, інспірованій націоналістичною та католицькою доктринами. “Нагромадження” енергії стилю було зумовлене передусім домінантою етногенезу, артикульованою як “чин” задля ідеї. У проекціях індивідуально-авторських стилів “філософія чину” й “естетика чину” виявилась на рівні концепції персонажа як репрезентанта кращих рис української етнопсихології: активного, спроможного до дії задля мети, вольового, здатного підкорити стихію анархічного вибуху державницькій ідеї. Особливості творення поведінкової моделі такого персонажа зумовлюються етнопсихологією та важливими національними екзистенціалами (У. Самчук, Г. Журба), імперативом християнської активності (Н. Королева), волевиявленням під знаком мети (Л. Мосендз, Ю. Липа), прагненням “героїчних емоцій” та відсутністю сентиментального квієтизму й обмеженого хронотопу хуторянської ідилії - пасиву й споглядальності. Спрямованість художнього мислення творців “авторитетного” стилю співвідноситься зі спрямованістю їх особистості як пасіонаріїв, характеризується панорамністю осмислення подій і настроїв епохи.

Здійснене в дисертації дослідження естетичного модусу художньої історіографії західноукраїнської та еміграційної прози міжвоєнного двадцятиліття крізь призму пошуків стильової стратегії виявило інтенційність до осмислення минулого в історіософському сенсі. Комплексний аналіз дискурсу історичної белетристики на багатому фактичному матеріалі доводить, що естетичний модус художньої історіографії виразно детермінувався ідейними та онтологічно-екзистенційними домінантами: нова історична темпоральність переломного часу, в основі якої - напруга між “простором досвіду” та “горизонтом майбутнього”, вимагала динамізації стилю, антропологічна константа цієї темпоральності спонукала до осмислення історичного досвіду. Національна героїка давала шанс активно впливати на формування “горизонту майбутнього” шляхом відродження у стильових виявах художнього тексту, в літературних ідеях та образах важливого для етногенезу пасіонарного духу княжої доби та козаччини.

З'ясовано, що наративна стратегія історичної белетристики початку 20-х ще моделювалась за стереотипами минулого століття, однак ця проза також відіграла важливу роль в усуненні деструктивного, “травматичного” досвіду з культури і свідомості: вона формувала силове поле національної іманентності шляхом творення новітнього націоконсолідуючого міфу “золотої доби” та утвердженням “взірцевого” поведінкового типу персонажа як репрезентанта національних чеснот.

Дослідження естетичного модусу художньої історіографії дало можливість розкрити її ідейно-естетичні та поетикальні особливості, що в аспекті вибору індивідуальних стильових стратегій постають як мотивовані базовими породжувальними стилями - бароко й романтизму.

Здійснений у дисертації системний аналіз ідейно-художніх особливостей історичної прози А. Чайковського, Б. Лепкого, К. Гриневичевої, С. Ордівського, Ю. Липи, Ю. Косача виявляє зумовленість динаміки стильових парадигм історіософією художнього мислення як важливу закономірність літературного процесу: наявність чіткої історіософської концепції спрацьовує на увиразнення експресії стилю, підпорядковуючи їй і поетикальні особливості.

Концептуальне осмислення діалектики стильових стратегій в літературному процесі міжвоєнного двадцятиліття розкриває тип естетичних відношень, що склалися в 30-ті роки між мистецтвом і дійсністю та знайшли вияв у літературній дискусії й творчій практиці “новаторів”. Якщо для “вісниківців” (У. Самчук, Ю. Липа, Г. Журба ) та “католиків” (Н. Королева, С. Ордівський) мистецтво слова поставало як духовна зброя (відтак важливою була єдність етичного й естетичного начал), то демо-ліберальне крило літераторів (Д. Віконська, І. Вільде, Б.-І. Антонич, І. Чернява) тяжіло до “вільного мистецтва”. Головні тенденції розвитку прози “новаторів” - експериментування з жанрово-композиційними та наративними структурами - визначались ідеєю примату форми над змістом. Однак серед “новаторів” було чимало талановитої літературної молоді, що проходила через “хворобу” модерних штукарств і знаходила власний стиль. Дослідження художньо-естетичної площини прози “новаторів” як ідентифікатора стильової динаміки, зроблене в царині жанру, композиційних особливостей, художньо-образної системи, підтверджує виразні пошуки альтернативних стильових напрямів. Ця тенденція виявляється й на тематичному рівні в утвердженні концепту енергетики міста як альтернативи селянській тематиці.

Здійснене в дисертації дослідження естетично-художніх особливостей прози “новаторів” засвідчило, що формування індивідуально-авторських стилів, попри зорієнтованість на європейську літературну моду, відбувалось і шляхом рецепції національної традиції: індивідуально-авторські стилі Б. Нижанківського, В. Софроніва-Левицького, І. Вільде, Б.-І. Антонича, І. Керницького постають у вимірах традицій та новаторства.

Традиційна тема села й землі також зазнає інноваційних підходів - у ній виразніше пульсує силове поле авторського неоміфу, ґрунтованого на антеїзмі як одній із чільних етнопсихологічних домінант, і цей аспект дослідження важливий у контексті аналізу традицій і новаторства як координат формування індивідуального стилю.

Стильові парадигми західноукраїнської та еміграційної прози формувалися на перехресті впливів націоналістичної ідеології, християнських доктрин і демо-ліберальних концепцій. Інспіровані такими впливами філософсько-естетичні шукання, що стали підґрунтям реалізації ідейно-художніх і аксіологічних вартостей цієї прози, засвідчують співвіднесеність індивідуальних стильових стратегій з чільними стильовими парадигмами доби: експресіонізмом, активним романтизмом, оновленим реалізмом, психологічним імпресіонізмом, необароко та пошуками в напрямку модерних стильових напрямів ХХ ст.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

1. Мафтин Н. В. Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років ХХ століття : парадигма реконкісти : [монографія] / Наталя Мафтин. - Івано-Франківськ : ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2008. - 356 с.

Рецензії :

Салига Т. Дух і стиль української реконкісти / Тарас Салига // Літературна Україна. - 2009. - 22 січня.

Баган О. Світ, який ми втратили / Олег Баган / Альманах “ЛітАкцент”. - К. : Темпора, 2009. - С. 397-400.

Руснак І. Духовна реконкіста Галичини / Ірина Руснак // Слово і час. - 2009. - № 5. - С. 112-115.

Хороб М. Многоголосся топосу України в західноукраїнській прозі 20-30-х років ХХ століття / Марта Хороб // Прикарпатський вісник НТШ : Слово. - № 2 (2). - 2008. - С. 288-292.

2. Мафтин Н. Жанр новели в літературному процесі Галичини початку ХХ ст. / Наталія Мафтин // Вісник Прикарпатського університету. - Серія : філологія ; [редкол. : В. Г. Матвіїшин (голова) та ін.]. - Івано-Франківськ : Плай, 1997. - Вип. ІІ. - С. 52-57.

3. Мафтин Н. Неоромантична модель гуцульського дивосвіту (про новелістику Марка Черемшини) / Наталя Мафтин // Слово і час. - 1999. - № 6. - С. 20-24.

4. Мафтин Н. Жанрово-стильова своєрідність малої прози Леся Мартовича / Наталя Мафтин // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2002. - № 2. - С. 50-51.

5. Мафтин Н. “Оцінний рівень” новелістики Григорія Косинки / Наталія Мафтин // Вісник Прикарпатського університету. - Серія : філологія ; [редкол. : В. Г. Матвіїшин (голова) та ін.]. - Івано-Франківськ : Плай, 2005. - Вип. ІХ-Х. - С. 172-179.

6. Мафтин Н. Етнопсихологічна парадигма новелістики Уласа Самчука / Наталія Мафтин // Улас Самчук : художнє осмислення української долі в ХХ столітті : зб. наук. праць. - Рівне : Волинські обереги, 2005. - С. 157-166.

7. Мафтин Н. В. Західноукраїнська проза міжвоєнного десятиліття ХХ ст. : ідейно-тематичний спектр / Наталія Мафтин // Українознавчі студії. Науково-теоретичний журнал Інституту українознавства при Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника / головн. ред. В. Ґрещук. - № 6-7. - 2005-2006. - С. 230-244.

8. Мафтин Н. Страждаючи від кохання... Утверджуючи життя : еросно-танатосна парадигма новелістики Юрія Федьковича / Наталя Мафтин // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2006. - № 4-5 (47-48). - С. 169-175.

9. Мафтин Н. Віталізація смерті як домінанта поетики експресіоністичної новелістики Клима Поліщука / Н. В. Мафтин // Вісник Харківського національного університету імені В. Каразіна. № 765. Серія : філологія. Вип. 50 / відповід. за вип. Ю. М. Безхутрий. - Харків, 2007. - С. 115-122.

10. Мафтин Н. Риси експресіоністичної поетики малої прози Степана Тудора / Н. В. Мафтин // Література в контексті культури: зб. наук. праць / ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор) та ін. - Дніпропетровськ: вид-во ДНУ, 2007. - Вип. 17. - С. 169-179.

11. Мафтин Н. Еманація духовного подвигу січового стрілецтва в західноукраїнській прозі 20-30-х років ХХст. / Наталія Мафтин // Вісник Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. - Серія : філологія (літературознавство) ; [редкол. : В. Г. Матвіїшин (голова) та ін.]. - Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2006-2007. - Вип. ХІІІ-ХІV. - С. 34-41.

12. Мафтин Н. “Щоб запалити іскру любові до Всесвіту...” / Наталя Мафтин // Слово і час. - 2007. - № 5. - С. 49-54.

13. Мафтин Н. Міфологема “повернення” як сюжетно-композиційне підґрунтя реалізації новелістичного мислення твору Ю. Яновського “Поворот” / Н. В. Мафтин // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. № 798. Серія : філологія. Вип. 53. / відповід. за випуск Ю. М. Безхутрий. - Харків, 2008. - С. 175-180.

14. Мафтин Н. На березві вічності: модель художнього світу прози Б.-І. Антонича / Наталя Мафтин // Слово і час. - 2008. - № 6. - С. 51- 56.

15. Мафтин Н. Західноукраїнська та польська проза міжвоєнного двадцятиліття : етноцентричні й поліцентричні аспекти / Наталя Мафтин // Вісник Прикарпатського університету. - Серія : філологія (літературознавство); [редкол. : В. Г. Матвіїшин (голова) та ін.]. - Івано-Франківськ : Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2008. - Вип. ХVІІ-ХVІІІ. - С. 92-97.

16. Мафтин Н. Типологія новелістичного мислення ранньої прози Ірини Вільде / Наталія Мафтин // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 394- 398. - Слов'янська філологія : зб. наук. праць. - Чернівці : Рута, 2008. - С. 316- 322.

17. Мафтин Н. Специфіка реалізації новелістичного типу мислення в малій прозі Юрія Липи / Наталя Мафтин // Історико-філологічний журнал Одеського національного університету імені І. І. Мечнікова / відпов. ред. В. Полтавчук. - 2008. - № 15.- С. 33-43.

18. Мафтин Н. Європоцентризм художнього мислення Ю. Косача / Н. В. Мафтин // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. № 836. Серія : філологія. Вип. 54. / Відповідальний за випуск Ю. М. Безхутрий. - Харків, 2008. - С. 273-277.

19. Мафтин Н. Імператив національної ідентичності у прозі Галини Журби / Наталя Мафтин // Слово і час. - 2008. - № 12. - С. 39-46.

20. Мафтин Н. Загроза людяного в людині. Еросно-танатосна парадигма фрейдизму як генеральний алгоритм побудови новелістичного сюжету : В. Підмогильний “Ваня” - І. Чернява “Екзекуція” / Наталя Мафтин // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. Науково-методичний та літературно-мистецький журнал. - 2008. - № 7-8 (70-71). - С. 130-137.

21. Мафтин Н. Міфологема ритуального жертвоприношення як сюжетоконструювальний чинник новел Мирослава Ірчана “Княжна” та “Перший розподіл” / Наталя Мафтин // Слово і час. - 2008. - № 1. - С. 38-47.

22. Мафтин Н. “У діалозі з Богом, Природою і Нацією” (ідейно-образна палітра малої прози Василя Кархута і Жигмонта Процишина) / Наталя Мафтин // Українознавчі студії. Науково-теоретичний журнал Інституту українознавства при Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника / головн. ред. Василь Ґрещук. - 200-2008. - № 8-9. - С. 155-163.

23. Мала проза Наталени Королевої : у вимірах антропології й поетики / Наталія Мафтин // Наукові записки. - Вип. 79. - Серія : філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. - С. 268-274.

24. Мафтин Н. Творчість Ф. Дудка та К. Поліщука в контексті історичних та естетичних вимірів доби // Наталія Мафтин / збірник Харківського історико-філологічного товариства / Харківський національний педагогічний університет; Харківське історико-філологічне товариство. - Харків : Харківське історико-філологічне товариство, 2009. - Т. 13. - С. 85-96. - (Нова серія).

Додаткові публікації

1. Мафтин Н. Мала проза Ірини Вільде : Неповторність індивідуального голосу: [монографія] / Наталя Мафтин. - Івано-Франківськ: Плай. - 1998. - 116 с.

2. Мафтин Н. “...Бо Україні потрібні її діти” (новела В.Стефаника “Марія”) / Н. В. Мафтин // Дивослово. - 1998. - № 8. - С. 41-44.

3. Мафтин Н. Специфіка новелістичного мислення Василя Стефаника / Наталія Мафтин // Шевченко. Франко. Стефаник : матеріали Міжнар. наук. конференції. - Івано-Франківськ : Плай, 2002. - С. 297-306.

4. Мафтин Н. Становлення наративної стратегії української новелістики / Наталя Мафтин // Слово і час. - 2003. - № 12. - С. 42-49.

5. Мафтин Н. Антеїзм як світоглядна основа новелістичного мислення Василя Стефаника та Григорія Косинки / Н. В. Мафтин // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К. : Поліграф. центр “Фоліант”, 2005. - Т. 6. - С. 176-186.

6. Мафтин Н. Український космос Уласа Самчука / Наталя Мафтин // Слово і час. - 2006. - № 4. - С. 76-79.

Анотація

Мафтин Н. В. Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років ХХ століття : стильові та ідейні парадигми. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка. -Львів, 2009.

У дисертації вперше здійснено системне дослідження західноукраїнської та еміграційної прози 20-30-х років ХХ ст. в аспекті динаміки стильових парадигм та їх детермінованості чільними ідейними спрямуваннями доби. Уперше проаналізовано творчість багатьох західноукраїнських письменників, вилучених раніше з історії української літератури тоталітарним режимом, а також прозову спадщину цілої низки письменників-емігрантів: В. Кархута, К. Поліщука, Ф. Дудка, Г. Журби, І. Черняви, В. Софроніва-Левицького, Ж. Процишина, Р. Єндика, Д. Віконської. Під новим кутом зору в роботі знайшли своє прочитання тексти М. Ірчана, С. Тудора, В. Бобинського, І. Керницького. Шляхом аналізу індивідуальних авторських стилів цих авторів, співвіднесеності їх ідіостилів із стильовими напрямами з'ясовано, що моделювання індивідуальних стильових стратегій відбувалося на ґрунті національної традиції художнього слова як втілення пасіонарної енергії, скерованої на утвердження національної самості, та інтенційності до європейської геокультурної орієнтації.

Ключові слова: стиль, антропософська константа стилю, онтологічна детермінованість стилю, філогенетична мотивованість стилю, динаміка стильових парадигм, індивідуальні стильові стратегії, пасіонарність, національно-органічний стиль, національна ідентичність, домінанта етногенезу, європейська геокультурна орієнтація.