Мотив каяття в романній прозі Ф.М. Достоєвського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

УДК 821.161.1.09 Достоєвський

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

МОТИВ КАЯТТЯ В РОМАННІЙ ПРОЗІ Ф.М. ДОСТОЄВСЬКОГО

Спеціальність 10.01.02 - російська література

Норець Максим Вадимович

Сімферополь - 2009

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Казарін Володимир Павлович, завідувач кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Федоров Володимир Вікторович, завідувач кафедри російської літератури, Донецький національний університет

кандидат філологічних наук, доцент Марченко Тетяна Михайлівна, докторант кафедри російської та світової літератури, Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди

Захист відбудеться «1» жовтня 2009 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д52.051.05 Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 2)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий «1» вересня 2009 р.

Анотація

Норець М. В. Мотив каяття в романній прозі Ф.М. Достоєвського. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. - Сімферополь, 2009.

У дисертації здійснено аналіз романної прози Ф. М. Достоєвського з погляду її композиційної обумовленості мотивом каяття. Те, що раніше аналізувалося як релігійно-онтологічна проблематика, яка свідомо проробляється автором, у дисертації розглянуто як регулятиви, що визначають роботу естетичної свідомості іманентно, не перетворюючись на «матеріал» цієї свідомості.

Покаянний мотив обіймає сюжетно-фабульну єдність художнього цілого роману «Преступление и наказание»: будь-який значущий епізод роману й тематично, і композиційно співвідноситься з покаянним сюжетом. Подія каяття проходить певні стадії: досвід безсилля жертовних намірів добрa; інтуїція особистої унікальної провини й обумовлене цією інтуїцією випадання з людської спільноти; стадія розпаду «природних спільнот», що обіцяють і здатні на суд і прощення.

Інтерпретація фіналу роману з орієнтацією на Книгу Йови узгоджується з заявленою точкою зору на архітектоніку події каяття на тій підставі, що Раскольников, подібно до біблійного Йови, потребує власної провини, не приймаючи ні порад, ні вмовлянь ззовні.

Таким чином, роман ми розглядаємо як процес переходу із психологічного рівня покаяння на онтологічний рівень каяття. Стадіальність цього процесу, що задається євангельським архетипом, обумовлює сюжетно-композиційну своєрідність роману «Преступление и наказание».

Ключові слова: каяття, мотив каяття, онтологічний сюжет, вільні компоненти сюжету, архетип, сакральний претекст.

Аннотация

Норец М. В. Мотив покаяння в романной прозе Ф. М. Достоевского. -- Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. Таврический национальный университет имени В. И. Вернадского. - Симферополь, 2009.

В диссертации проведен анализ романной прозы Ф. М. Достоевского с точки зрения ее композиционной обусловленности мотивом покаяния. То, что ранее подвергалось анализу в качестве сознательно прорабатываемой автором религиозно-онтологической проблематики, в диссертации рассмотрено в качестве эстетических регулятивов, определяющих работу эстетического сознания как бы изнутри - имманентно, не становясь при этом «материалом» этого сознания.

Покаянный мотив объемлет сюжетно-фабульное единство художественного целого романа «Преступление и наказание»: каждый значимый эпизод романа и тематически, и композиционно производен по отношению к покаянному сюжету. Покаянный сюжет в романе «Преступление и наказание» вовлекает в себя всех значимых персонажей: каждый из них причастен стадиальному событию покаяния, «выпадая» из него по мере осуществления своей функции символа определенного жизненного решения тех самых идеологических вопросов, с которыми имеет дело герой-протагонист.

Событие покаяния предполагает прохождение следующих стадий (на примере романа):

опыт бессилия жертвенного намерения добра.

Психологически значимый опыт, сформировавшийся в сознании героя в результате смерти его невесты, желание жениться на которой оценивается как намерение самопожертвования со стороны Раскольникова, мы определяем как опыт бессилия добра. Именно это состояние предшествует опыту болезненного отъединения от людей, в котором мы застаем героя в начале романа;

интуиция личной уникальной вины и обусловленное этой интуицией выпадение из человеческого сообщества; охватившая Раскольникова энергия уединения - это энергия глубинного неприятия прощения от людей. В разговорах с Порфирием Петровичем этот страх, эта боязнь принимает форму страха быть понятым. И прощение, и понимание равно неприемлемо для Раскольникова постольку, поскольку закрывает ему путь к собственной уникальной вине, не данной ему в понятии, в опыте, в памяти - доопытной вине.

В диссертации проанализированы альтернативные сценарии события покаяния, задающие фон истории Раскольникова. Эти фабульные компоненты (образы-истории Лужина, маляра Николки, Лебезятникова, Свидригайлова), каждый по-своему, демонстрируют непродуктивность различных сценариев нравственной рефлексии, что обусловлено внешним характером критериев, служащих основанием этой рефлексии.

-- стадия распада «естественных сообществ», обещающих суд и прощение и способных на это. Такими сообществами являются близкие и друзья. Соответственно, в композиции романа это событие реализуется в эпизодах встреч Раскольникова со своей матерью, сестрой и с Разумихиным. Соня онтологически равна Раскольникову, постольку в ее образе реализуется принципиально значимая для Раскольникова, хотя и определяемая отрицательно, позиция несуда. Эта стадия завершается на каторге, где герой оказывается в тотально враждебном окружении. Раскольников особенно остро чувствует здесь свою неспособность раскаяться. Каторга - фабульное соответствие абсолютного одиночеству Раскольникова, его непричастности ни одному из сообществ.

Интерпретация финала романа в духе Книги Иова согласуется с обосновываемой точкой зрения на архитектонику события покаяния на том основании, что Раскольников, подобно библейскому Иову, взыскует собственной вины, не приемля ни утешений, ни увещеваний извне.

Таким образом, роман мы рассматриваем как процесс перехода с психологического уровня раскаяния на онтологический уровень покаяния. Задаваемая Евангельским архетипом стадиальность этого процесса обусловливает сюжетно-композиционное своеобразие романа «Преступление и наказание».

Ключевые слова: покаяние, мотив покаяния, онтологический сюжет, свободные компоненты сюжета, архетип, сакральный претекст.

Summary

Norets M.V. The motive of penance in the novelistic Dostoevsky's prose. - Manuscript.

The dissertation for the scientific degree of the Candidate of Philological sciences, speciality 10.01.02. - Russian literature. - Tavrida national University named after V.I. Vernadsky, Simferopol, 2009.

The analysis of the novelistic Dostoevsky's prose from the point of view of its dependence on the motive of penance is performed in the dissertation.

The fact which was analyzed before as consciously worked out by the author religious-ontological problematic, in this dissertation is developed as esthetic regulatives, defining the work of esthetic consciousness as if from inside - immanently, while not becoming the “material” of this consciousness.

Penitential motive includes compositional unity of the artistic whole of the novel “Crime and Punishment”: every meaningful episode of the novel is either thematically or compositionally derivative of the penitential plot. The event of penance presupposes passing the following stages(on the example of the novel): - the experience of powerlessness of sacrificial intention of good; - the intuition of private, unique guilt and caused by this intuition falling out of the human community; - the stage of breakup of the “natural communities”, promising and capable for ad judgment and forgiveness.

The interpretation of the end of the novel in the style of Book of Job correlates with the defining opinion on architectonics of the event of penance on that ground , so Raskolnikov like biblical Job searches for his unique guilt accepting neither comfort nor exhortation.

Thus we consider novel as the process of transition from the psychological level of confession to ontological level of penance. Setting by evangelic archetype the stageness of this process defines compositional originality of the novel “Crime and punishment”

Key words: penance, the motive of penance, ontological plot, free components of the plot, archetype, sacral pretext.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Роман Ф. М. Достоєвського «Преступление и наказание» є одним із найбільш вивчених класичних творів російської літератури. Однак це не означає, що дослідження його проблематики й поетики сьогодні перестає бути актуальним. Романістика Достоєвського має колосальний потенціал «випереджаючого відображення». Лише зараз дослідники починають застосовувати аналітичні підходи до осмислення власне форми його романів як форми думки, хоча й дотепер існує тенденція до ототожнення Достоєвського-мислителя з його персонажами.

Після виходу книги М. М. Бахтіна «Проблеми поетики Достоєвського», етапної й знакової для наукового осмислення творчої спадщини письменника, в літературознавстві сформувався новий погляд на природу художнього твору, та освоєння проголошених ученим ідей триває й досі. Більшість із них довгий час не залучалися до практики літературознавчого аналізу, зокрема, ідея щодо онтологічного статусу твору мистецтва, яка має принципове значення для реферованої роботи.

Онтологічний ракурс дослідження художнього твору - річ аж ніяк не очевидна: мистецтво зазвичай відносять до сфери не буття, а свідомості. Ще в період зародження європейської естетики сформувалося поняття про художній образ як про «тінь тіней» (Платон), про міметичну природу мистецтва (Аристотель), і більшість естетичних вчень ще й до сьогодні виявляють залежність від усталених уявлень.

Екзистенціальна філософія М. Хайдеггера й онтологічна герменевтика X. М. Гадамера відкривають можливість іншого погляду на художній твір.

Особливий підхід до розуміння природи художнього висловлювання належить М. М. Бахтіну, який актуалізує питання щодо онтології мистецтва незалежно від західноєвропейської філософської думки ще в роботах 1920-х років. У трактаті «Автор і герой в естетичній діяльності» художній твір постає подією буття не метафорично, а буквально, подією, що розширює межі художньої реальності, дозволяючи досліджувати не лише факти, викладені письменником, а й власне ті, що справляють художнє враження, однак не попадають до поля рефлексії автора, героя й читача. Творчість Достоєвського є щодо цього благодатним матеріалом.

Думка М. Бахтіна про героя-ідеолога, потенційно рівнозначного голосу автора, яка відстоює суверенні межі свідомості, що прагне до завершення, але завершеною бути не може, задала стійку аналітичну інерцію, зорієнтовану на надання такому герою-голосу здатності до вичерпної саморефлексії. Ця інерція зберігається й у новітніх дослідженнях адептів онтологічної методології.

На наш погляд, сучасна достоєвістика дотепер не подолала певної «натуралізації» у трактуванні поліфонії романістики Достоєвського: поки що не вдалося сформувати теоретичного підґрунтя, що дозволило б осмислити специфіку «завершення» героя Достоєвського. Надзвичайно значущі для творчості Достоєвського в цілому релігійні теми й мотиви розглядалися дотепер або як такі, що потребують обговорення самими героями, й таким чином включені в зображувану подію, чи як абстрактні архетипи, «конкуруючі» в боротьбі за статус сюжетоутворюючих компонентів. Перегляд цих однобічних оцінок можливий завдяки синтезуючому підходу, що дозволяє перебороти надлишковий психологізм у мотивному аналізі романної прози Достоєвського, а, з іншого боку, заповнити аналіз змісту свідомостей персонажів - аналізом їх спів-буття у контексті сюжетоутворюючої онтологічної мотивіки.

На сьогодні опубліковано кілька робіт, де роман «Преступление и наказание» розглянуто в зазначеній системі координат. Приміром, книги й статті Т. О. Касаткіної та П. X. Торопа, в яких є цінні зауваження з приводу символіко-онтологічного значення хронотопу в «Преступлении и наказании». Та аналіз цих досліджень показує, що обраний підхід має не лише переваги, але й певні проблеми.

Винятковий інтерес з погляду обраної теми викликають роботи Л. В. Карасьова, завдяки яким у вітчизняному літературознавстві з'явився сам термін «онтологічна поетика». Найсуттєвішу роль при формуванні підходу, заявленого в дисертації, відіграло поняття емблематичного сюжету чи онтологічної схеми, застосоване Л. В. Карасьовим щодо поетики Достоєвського й на підставі якого в дисертаційній роботі подано визначення онтологічного сюжету.

На нашу думку, розроблена Л. В. Карасьовим ідея онтологічного статусу художньої реальності, безумовно, є актуальною для сучасного літературознавства, тому що в рамках методики, що формується на основі цієї ідеї, можна наблизитися до якісно нового діалогу теорії й історії російської літератури щодо одного з найяскравіших її епізодів: романної творчості Ф. М. Достоєвського. Спробу послідовної реалізації такого підходу й започатковано в реферованій дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського в межах комплексної теми «Література й культура: світовий і регіональний аспекти». Тему дисертації затверджено Вченою радою Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського й схвалено Координаційною радою «Класична спадщина й сучасна художня література» Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 19 лютого 2009 року)

Мета роботи -- з'ясувати роль і функції мотиву каяття в романній прозі Ф.М.Достєвського, зокрема в романі «Преступление и наказание».

Реалізація поставленої мети потребує вирішення таких завдань:

- виявити основні тенденції в трактуванні поняття «онтологічний сюжет» у сучасній історії й теорії літератури;

- розглянути історію онтологічного тлумачення прози Достоєвського, й зокрема, його роману «Преступление и наказание»;

- осмислити каяття як філософську категорію;

- виявити специфіку каяття як онтологічного мотиву;

- дослідити своєрідність оповідної структури роману в контексті розвитку сюжету каяття;

- проаналізувати композиційні реалізації події каяття;

- запропонувати й обґрунтувати гіпотезу про сакральний претекст роману «Преступление и наказание».

Предмет дослідження -- мотив каяття як структуроутворююче начало романної прози Ф. М. Достоєвського.

Об'єкт дослідження - проза Ф. М. Достоєвського, зокрема, роман «Преступление и наказание», а також романи «Идиот», «Бесы», «Братья Карамазовы» -- з точки зору репрезентованої в них провідної проблеми дисертаційного дослідження.

Методи дослідження. У роботі використано порівняльно-типологічний, історико-генетичний, мотивний, а також метод цілісного аналізу твору. Істотну роль при формуванні методології дослідження відіграло також теоретичне обґрунтування онтологічного статусу художньої реальності, заявленого в роботах сучасних літературознавців, таких, як Л.В. Карасьов, В.І. Тюпа, В.В. Федоров.

Важливе значення для роботи мають сучасні дослідження з психології сповідальної свідомості. У цьому ключі представлено роботи філософів, психологів і богословів, що приділяли увагу питанням еволюції свідомості особистості.

Наукова новизна дисертаційної роботи випливає із заявленого і переважно реалізованого завдання цілісного аналізу оповідної структури романів Ф.М.Достоєвського, зокрема роману «Преступление и наказание» з погляду її обумовленості мотивом каяття.

Каяття вперше розглянуто як онтологічний мотив, первинний щодо психічних реалізацій різних оцінно-рефлективних станів людської свідомості (жалкування про вчинок, самовиправдання тощо - аж до «мук сумління»). У цьому сенсі каяття є в першу чергу мотивом, оскільки завжди передує самооцінці (будь-якої складності) і, таким чином, ніколи не може бути свідомо ініційованим суб'єктом такої самооцінки.

Запропоновано концепцію стадіальності події каяття, започатковано аналіз тотальної причетності до нього всіх значущих персонажів.

У заданій перспективі проаналізовано композицію роману; здійснено аналіз альтернативних сценаріїв псевдокаяття, реалізованих в образах Лужина, Свидригайлова, маляра Миколки, Лебезятникова; вперше звернено увагу на роль позасюжетного епізоду з гіпотетичним одруженням Раскольникова.

Висунуто гіпотезу про Книгу Йови як сакральний претекст роману «Преступление и наказание».

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що на підставі існуючих ідей розроблено оригінальну методику аналізу системи образів, яка ґрунтується на концепції каяття як одного з фундаментальних мотивів словесної творчості.

Практичне значення роботи. Положення дисертації можна залучати до розробки лекційних курсів, спецкурсів і семінарських занять з історії російської літератури XIX століття, а також використовувати при написанні курсових і дипломних робіт за творчістю Ф. М. Достоєвського. Крім того, деякі положення дисертації можуть прислужитися при формуванні тематичних сценаріїв міждисциплінарних науково-практичних конференцій.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація й статті написані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи і вся робота обговорювалися на засіданнях кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. Результати дослідження апробовано в доповідях на міжнародних наукових конференціях, серед яких: XIII Міжнародна конференція імені проф. Сергія Бураго «Мова й культура», 28 червня - 02 липня 2004 р. (м. Київ); XV Міжнародні Кримські Пушкінські читання (Севастополь, 2005 р.); II Міжнародні Кирило-Мефодіївські читання (Севастополь, 2008 р.); VII Міжнародний науковий симпозіум «Крим і світова література» (Саки-Євпаторія, 2008).

Публікації. Основні результати дослідження відбито в 5 статтях, 4 з яких опубліковано у провідних наукових фахових виданнях України.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (156 позицій). Загальний обсяг тексту дисертації - 183 сторінки.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність наукову новизну, визначено об'єкт, предмет, мету й завдання роботи, найбільш загальні теоретико-методологічні основи дослідження, відзначається його теоретичне й практичне значення, подаються відомості про апробацію положень дисертації.

У розділі 1. «Онтологічний сюжет» у творчості Достоєвського: історія освоєння поняття», що налічує чотири підрозділі, розкрито теоретичне підґрунтя поняття «онтологічний сюжет» і проаналізовано історію вивчення онтологічного сюжету у творчості Достоєвського.

Підрозділ 1.1. «Онтологічний сюжет як поняття». Осмислення поняття «онтологічний сюжет» уможливлюється в контексті онтологічної поетики, яка стає дедалі впливовішою. Термін «онтологічна поетика» з'явився в сучасному літературознавстві завдяки роботам Л. В. Карасьова, але дотепер ще не одержав повномасштабного теоретичного обґрунтування. Дослідження Л. В. Карасьова про Гоголя, Достоєвського, Платона виглядають досить переконливими, але застосований ним метод розроблено лише в першому наближенні. Почасти він мало відрізняється від цілком традиційних підходів: шляхом зіставлення типологічно подібних ситуацій і визначення регулярно повторюваних явищ визначаються характерні риси художньої реальності. Оригінальність підходу полягає не в методиці, а в тому, що художній твір сприймається як сфера буття, а не свідомості; процес же написання твору усвідомлюється як процес природного уречевлення створюваної реальності. Онтологічна поетика фактично і є цим речовим і речовинний виглядом буття, створеним письменником.

Проектуючи поняття онтологічної поетики на творчість Ф.Достоєвського, Карасьов у статті «О символах Достоевского» розкриває своєрідність онтологічної поетики письменника, «виймаючи речі зі знакових обгорток». У реферованій роботі поняття «онтологічна поетика» трактується більш широко. Буття містить у собі не лише статичний світ речей, але й закономірності його розвитку, пізнання яких неможливе без інтуїції, тому що світ набагато складніший й глибший за те, що здатний осягнути людський розум. Таке сприйняття буття прийнято називати містицизмом. Містичний погляд спрямовано у вічність, він здатний побачити крізь оболонку речі. Для нього річ - це знак іншого, вищого, буття. У зв'язку з цим онтологічна поетика Достоєвського наділяється символічними рисами, і виникає онтологічний символ, якому притаманні ексцентрична структура, концептуальність, архетипічність.

На архетипічну природу символіки Достоєвського одними з перших вказували ще російські символісти, чиє визначення символу як переживання забутого й загубленого надбання народної душі, з якого «виростає одвічно існуючий у можливості міф» (Вяч. Іванов) безсумнівно зближається з юнгівським визначенням архетипу.

Власні судження Достоєвського щодо творчого процесу близькі до уявлень К. Г. Юнга про візіонерство та про художника як інструмент, підводять багатьох дослідників до необхідності осмислення онтологічної символіки Достоєвського й виявлення символічних зв'язків, що утворюють архітектонічне ціле, яке в дисертаційній роботі названо онтологічним сюжетом.

У роботах Л. В. Карасьова, що стали теоретичним підґрунтям онтологічної поетики, ця категорія відсутня, її місце посідає поняття «емблематичний сюжет», «онтологічна схема». Неповноцінність таких формулювань полягає в тому, що вони не враховують динамічну складову символіки Достоєвського. Символи в його романах утворюють не схему, а живу структуру, якій притаманний розвиток, не тотожний розвитку «основної» дії.

Поняття онтологічного сюжету не вміщується в рамки традиційної теорії літератури, де сюжет найчастіше інтерпретується як «…розвиток дії в оповідних і драматичних творах» , чи як відтворені письменником події, що є (разом із персонажами) «основою предметного світу твору, тобто невід'ємною «ланкою» його форми».

Спробу іншого трактування традиційного поняття започатковано В.В. Кожиновим і розвинуто Л.С. Левітаном та Л. М. Цилевичем, для яких сюжет - це «конкретна послідовність зображених зовнішніх рухів і внутрішніх «жестів» людей і речей». Прагнення універсалізувати поняття «сюжет» простежується у визначенні О. О. Торшина: «Сюжет -- це система зовнішніх і внутрішніх рухів в образному світі твору, характер яких визначається своєрідністю авторського задуму й логікою відображуваних явищ і процесів дійсності». Ці визначення, як і розроблена В.Н.Топоровим ідея про багатошаровість сюжетів Ф. Достоєвського, що вміщують не тільки «предметну динаміку», але й потужні «підводні течії», виявилися плідними для розробки поняття «онтологічний сюжет». Акцентуючи увагу на тому, що боротьба за розширення художнього простору в Достоєвського відбувається за рахунок зміни класичної структури роману, у першу чергу сюжету, дослідник фіксує наявність «свідомо загальних схем», які зближують романи Достоєвського з міфопоетичними текстами. Важливою є не так ця типологічна подібність, як те, що ці «рими», символічно відзначені фрагменти тексту, вибудовуються в онтологічний сюжет, який можна прочитати.

Розглянуті роботи дозволяють дати визначення онтологічного сюжету щодо Ф. М. Достоєвського. Онтологічний сюжет -- це категорія поетики Ф. М. Достоєвського, що характеризує внутрішній рух в образному світі його романів на рівні символічного підтексту.

Виключний інтерес з цієї точки зору представляють такі параметри символічного самовизначення людини у світі, актуальність яких є первинною, тобто, у певному сенсі передує будь-якому людському досвіду, а не виводиться з нього. Одним із таких параметрів є мотив каяття.

У підрозділі 1.2. «Мотив каяття у філолофсько-релігійному контексті» здійснено аналіз філософських і богословських уявлень про каяття. На підставі узагальнення існуючих поглядів сформовано підхід, за яким каяття ми розуміємо як подію, первинну щодо внутрішньожиттєвих подій. Відповідно, ми припускаємо, що для власне події написання роману каяття не може бути його предметом, оскільки не може перевищити його.

Аналіз набуває, таким чином, другого плану, паралельного часовому трактуванню події каяття. Звернення до цього другого плану стає необхідним в тій мірі, в якій необхідним нам представляється постійне співвіднесення життєвої події каяття, що розгортається в часі й просторі, і позачасової, умовно кажучи, події спілкування Бога й людини. Ми не маємо логічного ресурсу для того, щоб розташувати ці події в причинно-наслідковій перспективі. Подія каяття охоплює всю людину (людину як ціле, за термінологією М. М. Бахтіна) в тій мірі, в якій власне людина виявляє себе в будь-який момент у недосконалості віри. У цьому контексті постає принципова відмінність стану каяття від мук сумління через порушення закону неписаного чи страждання через порушення законів писаних. Докладному аналізу співвідношення етичного й онтологічного в каятті присвячено роботи архімандрита Захарія (Захара), прот. В. Свєшникова. Особливо цінною у контексті нашого дослідження вбачається думка Захарія про те, що як у Старому, так і в Новому Заповіті саме шляхом каяття відбувається перехід з рівня почуттів, чи психологічного рівня життя, на онтологічний. Особливістю Нового Заповіту стало те, що перехід на онтологічний рівень ототожнюється з пізнанням Христа (Ін. 17:3).

У підрозділі 1.3. «Релігійно-філософська критика щодо творчості Ф. М. Достоєвського» представлено огляд праць російських філософів та літераторів, присвячених релігійним поглядам Достоєвського, без аналізу яких навряд чи можна досліджувати онтологічний сюжет роману Достоєвського і його структуроутворююче начало.

Дослідження робіт М. Бердяєва, Вяч. Вс. Іванова, Д. С. Мережковського, В. С. Соловйова, Л. С. Шестова показало, що до поля зору цих авторів попадали саме погляди Достоєвського і їх відображення в його творах, переважно, в експлікованому вигляді: як висловлювання і вчинки персонажів, чи як коментар оповідача до них.

Саме цією обмеженістю, небажанням поглянути на твір як на подію переходу із психологічного рівня на онтологічний і обумовлені «невдачі» багатьох спроб синтезувати систему релігійних поглядів Достоєвського та їх еволюцію.

Зустрічаючи труднощі на шляху реконструкції такої системи Достоєвського, філософи намагалися визначити, хто з персонажів письменника найбільш адекватно відбиває у своїх висловлюваннях точку зору свого творця. Щодо цього досить показовою є теорія Д. Мережковського про «роздвоєння» Раскольникова.

Більшість філософських концепцій (М. О. Бердяєва, Д. С. Мережковського, Л.С. Шестова) так чи інакше зводиться до психологічної чи онтологічної дихотомії, в них відсутнє прагнення знайти шлях до зняття такого непродуктивного дуалізму. Вивчення цих робіт, однак, переконливо свідчить про необхідність введення й обґрунтування категорії, яка за своїм змістом охоплює і психологічний, і онтологічний рівні художнього висловлювання. Саме таким поняттям і є каяття. Філософи намагалися побачити в Достоєвському філософа, тому що поняття каяття не потрапило до їхнього поля зору ні як ключова психологічна категорія, ні як філософськи значущий стан. Однак без вивчення цих робіт навряд чи стало б можливим визначення концептуальності реферованої дисертації.

Підрозділ 1.4. «Романістика Достоєвського в сучасній онтологічній поетиці» присвячено аналізу стану проблеми в контексті основних напрямків сучасного наукового пошуку.

У наш час існує кілька напрямків, за якими вивчається роман.

Перший напрямок представляють роботи, присвячені аналізу онтологічної символіки роману. До нього можна віднести роботи Т. О. Касаткіної і П. X. Торопа, в яких наявні цінні зауваження з приводу символіко-онтологічного значення хронотопу в «Преступлении и наказании». Особливий інтерес із погляду обраної теми представляють роботи Л. В. Карасьова, завдяки яким, як уже підкреслювалося, у вітчизняному літературознавстві з'явився термін «онтологічна поетика». Звертаючись до вивчення онтологічної поетики Достоєвського, Л. В. Карасьов говорить про тему межі смерті-народження й тих особливих символів, якими ця межа позначається.

Істотний внесок у розвиток даного напрямку достоєвістики зробив також В. М. Топоров. У його роботах вивчення поетики роману «Преступление и наказание» здійснюється в контексті архаїчних міфів космогонічного змісту. Спираючись на концепцію поліфонічного роману М. М. Бахтіна, В. М. Топоров пояснює зміну класичної романної структури у творчості Ф. М. Достоєвського боротьбою за розширення художнього простору, а сутність трансформації жанру характеризує як нове співвідношення сюжету й героя. Аналіз романної структури Достоєвського в роботах В. Н. Топорова не обмежується семіотичним підходом, в них також розглядаються деякі особливості мотивіки, тому в наведеній класифікації їх можна віднести також до другої групи досліджень.

Другий напрямок представляють роботи, в яких розглядається онтологічна мотивіка «Преступления и наказания». В. М. Топоров відзначає, що для поетики Достоєвського характерними є елементарні предикати, локально-топографічні та часові класифікатори, які можуть бути задані списком. Наявність даних повторюваних структур виконує в тексті функцію вторинного синтезу елементів. У дослідженні онтологічної мотивіки «Преступления и наказания» в реферованій роботі також приділяється увага переважно організації мотивної структури, а не аналізу окремих мотивів.

Аналізуючи роман «Преступление и наказание», В.М.Топоров розглядає «мотиви й комплекси мотивів, об'єднані в порядку співвіднесеності й підпорядкованості для вираження відомого положення... з погляду логіки їх прояву й загального зв'язку». Вивчення тематичного комплексу інфернальних мотивів дозволяє описати такі значущі для художньої онтології Достоєвського мотиви, як мотиви бісовщини, гріха, жертви, митарства, а також менш очевидні, але не менш істотні мотиви «живий-мертвий», «незамкнені двері» тощо. Водночас як основний принцип дослідження постулюється, що будь-яка частковість повинна бути осмислена в загальній системі. Подібна установка є ключовою й для реферованої роботи.

Третій напрямок досліджень, значущих для розробки заявленої теми, утворюють роботи, в яких роман «Преступление и наказание» (та інші твори Достоєвського) розглядається в системі історико-літературного й історико-культурного підходів. У цьому випадку під онтологією розуміють не основну характеристику поетики, обумовлену самим статусом твору мистецтва, а предмет художнього зображення у творчості Достоєвського. Релігійний аспект онтологічної тематики розглядається в роботах В. В. Дудкіна, В. М. Захарова, Б. Н. Тихомирова, Є. А. Трохимова та інших сучасних дослідників. Водночас простежується тенденція до узагальнюючого тлумачення релігійних поглядів письменника на матеріалі декількох творів.

Спробу цілісної інтерпретації роману «Преступление и наказание» в аспектах онтологічної тематики робить Б. М. Тарасов. В основу аналізу роману «Преступление и наказание» покладено уявлення про вічне протистояння «старої й нової людини, Адама й Христа», один із яких персоніфікує зіпсовану гріхом «натуру», інший - ідеал братерства й всепрощаючої любові. Адам, що виразив бажання «свободної волі» й прагнення стати «як боги», в історичній пам'яті зберігся як «закон Я», Христос живе в народній свідомості як «закон любові». Весь психологічний процес Раскольникова інтерпретується як боротьба цих протилежних начал. Робота Б. М. Тарасова, що розглядає виключно проблемно-тематичні аспекти роману, є цікавою щодо заявленої теми, тому що в ній, напротивагу більшості сучасних досліджень про Достоєвського, художня онтологія аналізується в широкому історико-культурному контексті.

Другий розділ «Каяття як структуроутворюючий мотив романного висловлювання» присвячено аналізу своєрідності оповідної структури роману в контексті розвитку сюжету каяття.

У підрозділі 2.1. «Сповідь без каяття» як компонент романної поетики Ф. М. Достоєвського» порівнюються два епізоди з двох романів Ф. М. Достоєвського, що містять так звану «сповідь без каяття». Це сповіді Іполита в «Идиоте» і Ставрогіна в «Бесах». Аналіз дозволив зробити висновок про те, що сповідальні наміри виникають у свідомості персонажа водночас із більш-менш прозорим усвідомленням необхідності особливої форми цього вчинку. Безпосереднім наслідком такого усвідомлення є прагнення до публічності сповіді. Детальний аналіз композиції «Преступления и наказания» уможливлює висновок зі сповідей Ставрогіна й Іполита про те, що каяття -- естетична форма, тобто: форма -- в першу чергу. Цим, крім іншого, пояснюється зорієнтованість на публіку сповідей і Ставрогіна, й Іполита. Каяття не дається пам'яті сумління у формальній порожнечі, каяття вимагає формального зусилля, оскільки спрямоване на пошук і виявлення унікальної, особистої провини, і в цьому акті людина не справляється власними силами, по-перше, а, по-друге -- не може розраховувати й на допомогу іншого: інший спотворює покаянну самотність. Вирішення цього парадоксу - потреби в публічності й неприйняття людської оцінки водночас - формує проблему покаянної свідомості як предмета зображення.

У підрозділі 2.2. «Зображення покаянної свідомості як проблеми» розглянуто кілька епізодів з роману «Братья Карамазовы», в яких Достоєвським зроблено спроби відтворення покаянної свідомості. Цей аналіз покликаний конкретизувати в першому наближенні стадіальність події каяття: в переказі Зосими стадії покаянного процесу представлені не в одній історії однієї людини, як це зроблено в «Преступлении и наказании», а в декількох історіях різних людей - брата Зосими Маркела, самого Зосими і його друга Михайла. Представлені в розділі історії каяття маніфестують не так розмаїтість ціннісних контекстів, в яких відбувається ця подія, як його принципову характеристику -- стадіальність. Наприклад, атеїзм Маркела -- найбільш «природна» для людини помилка, так само природно й подолана героєм; визнання Михайла перед Зосимою, визнання в намірі злочину стосовно людини, що відіграла рятівну роль у житті -- це не актуалізоване людською громадою зусилля; це зусилля ще каяття, але вже безпосередньо напередодні покаяння.

Надалі аналіз роману «Преступление и наказание» зосереджено на стадіальності події каяття.

У підрозділах 2.3. “Початок покаянного сюжету» і 2.4. «Діалектика покаянної самотності» запропоновано детальний аналіз роману «Преступление и наказание», а саме - розглянуто конкретні композиційні реалізації події каяття у структурі роману.

Випадання з людського співтовариства, що представляє собою першу стадію події каяття, з погляду тривіальної моралі припускає вже скоєний злочин (гріх). Роман «Преступление и наказание» і починається з опису внутрішньої самотності головного героя, Раскольникова, хоча злочин ним ще не скоєно. У такій ситуації постає питання про події, внаслідок яких герой потрапляє до такого стану. Наша ідея полягає в тому, що при аналізі даної частини оповіді варто враховувати позасюжетні («вільні» компоненти сюжету) епізоди, про які стає відомо лише зі слів персонажів, при тому, що іноді й вони не є їх безпосередніми свідками. Такими епізодами виявляються смерть нареченої Раскольникова, про яку ми дізнаємося від нього й від Разуміхіна; порятунок Раскольниковим дітей на пожежі; його допомога збіднілому другові-студентові.

Психологічно значущий досвід, що сформувався у свідомості героя внаслідок смерті його нареченої (бажання одружитися з якою оцінюємо як намір самопожертви з боку Раскольникова), ми визначаємо як досвід безсилля намірів добра. Саме цей стан передує досвіду хворобливого відчуження від людей, у якому ми застаємо героя на початку роману.

В таких компонентах сюжету реалізуються похідні, вторинні мотиви каяття. Це обставина, з одного боку, доводить побічно раціональність припущення про еволюцію внутрішнього досвіду Раскольникова, а з іншого, сам факт такої реалізації вказує на те, що для головного героя такі психологічні ексцеси представлялися неадекватними тому завданню, вирішити яке він вважав себе покликаним. У загальному вигляді це завдання можна сформулювати як прагнення відшукати в самому собі свою власну, унікальну провину. Вимога унікальності логічно припускає і її недосяжність для людської межі милосердя (розуміння чи співчуття).

У цьому контексті проаналізовано стосунки Раскольникова з родиною, друзями, Порфирієм Петровичем. Показано, що «другорядні» образи роману, такі, як маляр Миколка, Лебезятников, Мармеладов, Лужин, Свидригайлов беруть участь в альтернативних - неадекватних -- сценаріях здійснення покаянної події. У кожному конкретному випадку ця неадекватність визначена свідомими намірами, розрахованими на розуміння, співчуття чи просте свідчення (Свидригайлов) інших.

У підрозділі 2.5. «Кульмінація події каяття» у центрі уваги -- ключовий для внесення корективів до традиційної інтерпретації роману сон Раскольникова. Запропоновано інтерпретацію, згідно з якою останній сон Раскольникова є перетвореним підсумком його перебування в події каяття, максимум його причетності до цієї події. Не варто залишати поза увагою, що ідея обраності, яка володіла Раскольниковим на початку його шляху, представляється йому тепер «безглуздою». Картина світу, що з'являється уві сні змученому Раскольникову -- ця картина світу, в якому немислиме каяття, оскільки в цьому світі немислимими є вільні наміри добра: частина людства отруєна злом (до таких не можна застосувати поняття провини), частина ж - обрана якоюсь зовнішньою силою для подвигу (до таких не можна застосувати поняття заслуги).

Картина світу, в якій немає місця намірам добра, може відкритися лише свідомості, вільній від самоосуду.

Цю теза ми вважаємо ключовою і для аналізу епізоду останнього сну, і для нашого підходу до інтерпретації роману в цілому.

В підрозділі 2.6. «Старозавітний архетип покаянного сюжету» розгорнуто думку, згідно з якою сакральним претекстом роману «Преступление и наказание» є не Апокаліпсис, як стверджують деякі дослідники, а Книга Йови. Цей висновок базується на мотивному аналізі фінальних сцен роману, що втілюють не архетип апокаліпсичного суду над світом, а архетип світу, який не відає ні провини, ні заслуги, що цілком відповідає глибинній проблематиці Книги Йови. Крім того, наша ідея ґрунтується на порівнянні головних героїв: і Раскольников, і Йова - люди, що прагнуть провини - вони відкриті не покаянню, причин для якого не бачить жоден, а - каяттю.

Дисертація завершується висновками, в яких узагальнено результати дослідження.

Сучасна онтологічна поетика значною мірою успадковує філософську методологію російських філософів початку двадцятого століття, вносячи до неї, проте, естетичні корективи. Загалом можна стверджувати, що зміст цих корективів зводиться до іманентизації релігійних імперативів, які відіграли досить важливу роль у становленні Достоєвського-художника. Іншими словами, те, що раніше піддавалося аналізу як релігійно-онтологічна проблематика, що свідомо проробляється автором, у сучасних дослідженнях все частіше розглядається як естетичні регулятиви, що визначають роботу естетичної свідомості наче зсередини - іманентно, не стаючи при цьому «матеріалом» цієї свідомості.

Робота таких регулятивів реалізується в композиційно впорядкованих естетичних подіях. Найбільш адекватним термінологічним визначенням таких подій нам видається словосполучення «онтологічний сюжет».

Однією із найбільш перспективних для аналізу онтологічних сюжетів нам вбачається подія каяття.

На нашу думку, каяття - це подія, первинна щодо внутрішньожиттєвих подій. Одним із принципів нашого підходу до аналізу цього феномена є методологічно продуктивне утримання від розгляду події каяття як у контексті «оповідних подій», так і в контексті «події оповіді». Обидва аспекти аналізу оповідної форми також організовано подією каяття, але в його перетвореній формі: як факт споглядального життя чи як факт рефлектуючої свідомості. Ні перший, ні другий не здатні реалізувати онтологічний потенціал такої події повною мірою.

Вважаємо, що подія каяття в тій мірі охоплює всю людину (людину як ціле), в якій власне людина самовизначається в недосконалості віри. Таку недосконалість не слід розуміти як активно-негативну позицію. У цьому контексті відсутність віри слід інтерпретувати як природний страх самоти та відчуження, що не так тяжіє над природною людиною, як у межах світу блаженне прагнення покаянної самотності є недосяжним для істоти, обмеженою смертю.

В такій перспективі каяття є символічним станом, тобто таким, що не є даністю в обмежено-психологічному досвіді й обумовлює ідеальну цілеспрямованість внутрішньої еволюції людини.

У романах Достоєвського наявна не лише функціональна символіка, тобто така, що повністю належить сфері авторської свідомості й виконує визначені ним функції, але й архетипічна, що виникає завдяки тому, що автор-психолог часом поступається місцем автору-візіонеру. Таким чином, онтологічна символіка Достоєвського є наслідком складного творчого процесу. Архетипічність є однією з її властивостей, що може виявлятися більшою чи меншою мірою. Онтологічний символ може бути також функціональним. Аналітичну роботу з текстом, представлену в дисертаційному дослідженні, спрямовано на виявлення символічних зв'язків, що вибудовуюють архітектонічну цілісність, яку в роботі названо онтологічним сюжетом.

Символи в романах Достоєвського утворюють не схему, а живу структуру, якій притаманний розвиток, не тотожний розвитку «основної» дії.

Онтологічну сутність естетичної діяльності визначено її орієнтацією на досягнення межових і в цьому смислі гранично - у зазначеному вище сенсі - цінних станів людської свідомості.

Таким ключовим станом є каяття. Відповідно, мотив каяття, на нашу думку, є власне мотивом, тобто - стимулом виникнення й вирішення психологічних колізій, що на «поверхні» свідомості інтерпретуються як покаяння, совість тощо.

Каяття в романах Достоєвського постає не як одиничний акт, а як процес, в якому наявні кілька стадій, що в реферованому дослідженні названо онтологічним мотивом. Покаянний мотив охоплює сюжетно-фабульну єдність художнього цілого роману «Преступление и наказание»: будь-який значущий епізод роману й тематично, й композиційно сконструйований щодо покаянного сюжету. Покаянний сюжет у романі «Преступление и наказание» втягує в себе всіх значущих персонажів: кожен із них причетний до стадіальної події каяття, «випадаючи» з нього в міру виконання своєї функції символу певного життєвого вирішення тих ідеологічних питань, з якими має справу герой-протагоніст.

Подія каяття проходить такі стадії (на прикладі відповідних епізодів роману):

досвід безсилля жертовних намірів добра (у романі це пов'язано, насамперед, із позасюжетним епізодом смерті нареченої Раскольникова);

інтуїція особистої унікальної провини й обумовлене цією інтуїцією випадання з людської спільноти. Злочин Раскольникова обумовлений саме цією інтуїцією. Убивство старої жінки, яке на поверхні свідомості Раскольникова є спробою довести свою радикальну перевагу, в онтологічному контексті є зусиллям виявлення своєї радикальної провини, що обумовлює безсилля добрих намірів. Енергія самоти, що передує цьому вчинку і слідує за ним, - це не енергія страху перед викриттям, страху перед тим стражданням, що, як він переконаний, принесе своїм близьким, - це енергія глибинного неприйняття прощення від людей, позаяк таке прощення позбавляє провину її унікальності, а відтак, і можливості особистої спокути;

- стадія розпаду «природних спільнот», що обіцяють і здатні на осуд і прощення. Такими спільнотами є близькі й друзі. Відповідно, в композиції роману ця подія реалізується в епізодах зустрічей Раскольникова зі своєю матір'ю, сестрою та з Разуміхіним. Зустріч і спілкування із Сонею Мармеладовою - композиційні реалізації межі того випадання з людської спільноти, якого не хоче позбавитися Раскольников;

розпач у пошуках провини; психологічний факт полягає в тому, що Раскольников не віднайшов своєї провини, вичерпавши всі ресурси таких пошуків. На те, що Раскольников не розкаявся у вчиненому, як правило, не звертають серйозної уваги: фінал роману виходить за межі фабули, згідно з коментарем оповідача, і покаяння взагалі не постає як питання в контексті тієї проблематики, що одержує розвиток у романі «Преступление и наказание». достоєвський проза роман

Інтерпретація фіналу роману не в плані Апокаліпсису, а в плані світотворення цілком узгоджується з точкою зору на архітектоніку події каяття. Каяття принципово відрізняється від покаяння й супроводжуючих його мук сумління. Покаяння - переживання, що виникають у суспільстві, «всемстве», від якого так наполегливо відсторонювався Достоєвський. Раскольников не покаявся у вчиненому й на сторінках роману, і в тому невизначеному майбутньому, на порозі якого ми його залишаємо. Протягом усього роману Раскольников наполягає на власній безвинності, кидаючи виклик не людям, а Богові. Його поведінка, а точніше, покаянний сюжет його долі відтворює долю Йови в самій її серцевині: він прагне особистої, власної провини - і не знаходить її, не знаходить до останнього рядка роману. Що власне відбувається з ним - так це те, що він перестає її шукати.

У композиції оповіді енергія глибинного неприйняття прощення від людей знаходить вихід у фабульних епізодах, що демонструють страх Раскольникова як перед розумінням, так і перед співчуттям - прощенням. Зустрічі з Порфирієм Петровичем виявляють страх бути зрозумілим. Спілкування із близькими - страх бути прощеним. І те, й інше: і прощення тих, що люблять, і розуміння тих, що засуджують, неприйнятне для Раскольникова у тій мірі, в якій закриває йому шлях до власної унікальної провини, не поданої йому в розумінні, в досвіді, в пам'яті - філософською мовою: трансцендентної провини, провини додосвідної. Принципова характеристика стану, в якому «виявляє» себе Раскольников, полягає в тому, що причина цього стану перебуває не поза персонажем, не в обставинах життя й долі, що оточують чи оточували його, а передує йому як суб'єктові по-людському визначеної свідомості.

Крім того, в тексті роману наявні епізоди, що не входять до лінійної послідовності композиційних реалізацій онтологічного сюжету каяття, але сприяють точному визначенню цих реалізацій: «самопожертва» Лужина, «покаяння» Миколки, «вільнодумство» Лебезятникова й самогубство Свидригайлова. Ці фабульні компоненти, кожен по-своєму, демонструють непродуктивність різних сценаріїв моральної рефлексії. Така непродуктивність обумовлена зовнішнім, тобто запозиченим характером критеріїв, що є підставою цієї рефлексії. Якщо співвіднести цю тезу з гіпотетично заявленим нами сакральним претекстом роману «Преступление и наказание», Книгою Йови, то відповідними епізодами із Книги Йови будуть поради друзів - названі персонажі «слідують» саме цим порадам, Раскольников же «йде» шляхом Йови.

Онтологічно зорієнтована методологія, використана в дисертації, набуває вагомих корективів у вигляді концепту сюжетоутворюючого мотиву каяття, що визначає архітектоніку художнього цілого поліфонічного роману.

Список робіт, опублікованих за темою дисертації

Норец М. В. К вопросу о структуре художественного конфликта / М. В. Норец // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Серія літературознавство. - Вип. 3 (39). - Харків, 2004. - С. 40-43.

Норец М. В. О Природе художественного конфликта / М. В. Норец // „Язык и культура” Художественная литература в контексте культуры. -- Киев : Издательский Дом Дмитрия Бураго, 2004 -- С. 22-27.

Норец М. В. Вера или неверие? / М. В. Норец // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Серія літературознавство. - Вип. 1 (41). - Харків, 2005. - С. 58-62.

Норец М. В. Кто же он, Родион Раскольников?! / М. В. Норец // Культура народов Причерноморья. -- № 73, 2006. - С. 68-71.

Норец М. В. Мотив покаяния в романе Ф. М. Достоевского «Преступление и наказание» / М. В. Норец // Вопросы русской литературы : межвуз. науч. сб-к. - Симферополь : Крымский Архив, 2008 - Вып. 15 (72). - С. 22-34.

Размещено на Allbest.ru

...